ВОСЬМИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД
ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
21 грудня 2022 рокуЛьвівСправа № 380/25122/21 пров. № А/857/11054/22
Восьмий апеляційний адміністративний суд в складі:
головуючого-судді: Кухтея Р.В.
суддів : Носа С.П., Обрізка І.М.,
розглянувши в порядку письмового провадження у м. Львові апеляційну скаргу Міністерства юстиції України на рішення Львівського окружного адміністративного суду від 23 червня 2022 року (ухвалене головуючим-суддею Гавдиком З.В. в порядку письмового провадження за правилами спрощеного позовного провадження у м. Львові) у справі за адміністративним позовом Приватного виконавця виконавчого округу м. Києва ОСОБА_1 до Дисциплінарної комісії приватних виконавців, Міністерства юстиції України про визнання протиправними та скасування рішень,
ВСТАНОВИВ:
У грудні 2021 Приватний виконавець виконавчого округу м. Києва Павлюк Назар Васильович (далі - Приватний виконавець Павлюк Н.В., позивач) звернувся в суд із адміністративним позовом до Дисциплінарної комісії приватних виконавців (далі - Дисциплінарна комісія, відповідач-1), Міністерства юстиції України (далі - Мінюст, відповідач-2), в якому просив визнати протиправним та скасувати рішення Дисциплінарної комісії від 10.11.2021, оформленого протоколом комісії №76 в частині притягнення його до дисциплінарної відповідальності та застосування дисциплінарного стягнення у вигляді зупинення діяльності приватного виконавця строком на один місяць, протиправним та скасувати наказ Мінюсту №4191/7 від 06.12.2021 «Про застосування до Приватного виконавця ОСОБА_1 дисциплінарного стягнення», яким введено в дію вищевказане рішення комісії.
Оспорювані рішення вважає протиправними з огляду на те, що при їх прийнятті не було враховано, що ним вчинялися усі виконавчі дії у відповідності до вимог Закону України «Про виконавче провадження» №1404-VIII від 02.06.2016 (далі - Закон №1404-VIII). Також звертає увагу на те, що у межах спірних правовідносин відсутні будь-які порушення прав боржниці та будь-яке обмеження у користуванні майном боржниці в силу відсутності такого у неї. Крім того, Дисциплінарна комісія в оспорюваному рішенні не зазначила будь-які аргументи, приймаючи чи відхиляючи його доводи та докази, застосовуючи саме такий вид дисциплінарного стягнення. Додатково зазначає, що вчинені ним виконавчі дії, які комісія вважала протиправними, є наслідком недосконалої роботи Автоматизованої системи виконавчого провадження (далі - АСВП), що визнано ДП «НАІС», а тому не можуть ставитися йому у вину, і, як наслідок, не щодо нього не може бути застосоване дисциплінарне стягнення у вигляді зупинення діяльності.
Рішенням Львівського окружного адміністративного суду від 23.06.2022 позовні вимоги були задоволені повністю.
Не погодившись з рішенням суду першої інстанції, Мінюст подав апеляційну скаргу, в якій через неповне з'ясування обставин, що мають значення для справи, невідповідність висновків суду обставинам справи та неправильне застосування норм матеріального права, просить його скасувати та прийняти постанову, якою відмовити позивачу у задоволенні позовних вимог.
В обґрунтування доводів апеляційної скарги зазначає, що суд першої інстанції дійшов помилкового висновку про те, що лише в судовому порядку можливим є встановлення протиправність рішень, дій чи бездіяльності Приватного виконавця шляхом встановлення судового контролю за виконанням судового рішення, оскільки відповідно до п.п.1, 8 ч.1 ст.17 Закону України «Про органи та осіб, які здійснюють примусове виконання судових рішень і рішень інших органів» №1403-VIII від 02.06.2016 (далі - Закон №1403-VIII), Мінюст формує та реалізує державну правову політику у сфері організації примусового виконання рішень та здійснює контроль за діяльністю приватних виконавців та визначає порядок здійснення контролю за діяльністю приватного виконавця. Судом першої інстанції не досліджувалося питання порушення позивачем вимог статті 18 Закону №1404-VIII, за які його було притягнуто до дисциплінарної відповідальності. Всупереч тому, що у виконавчому листі було зазначено конкретний спосіб виконання судового рішення шляхом звернення стягнення на майно боржника, Приватний виконавець Павлюк Н.В., не звертаючись до суду із заявою про встановлення або зміну способу і порядку виконання рішення, вчинив інші виконавчі дії та застосував інші види стягнення, ніж ті, які передбачені виконавчим листом. При цьому, скаржник звертає увагу на те, що після відкриття виконавчого провадження 16.06.2020, Приватний виконавець Павлюк Н.В. виніс постанову про арешт майна боржника від 24.06.2020, постанову про звернення стягнення на заробітну плату, пенсію, стипендію та інші доходи боржника в межах суми боргу в 1281227,96 грн і лише 16.04.2021 виніс постанову про розшук предмета застави, а саме : автомобіля марки RANGE ROVER, модель 3,6 2008 року випуску, реєстраційний номер НОМЕР_1 (далі - Автомобіль). В частині висновків суду першої інстанції щодо вмотивованості рішення Дисциплінарної комісії зазначає, що таке було прийняте з дотриманням вимог Закону №1403-VIII та Положення про Дисциплінарну комісію приватних виконавців затвердженого наказом Мінюсту №3791/5 від 27.11.2017 (далі - Положення №3791/5). При цьому, застосовуючи до позивача дисциплінарне стягнення, комісією були враховані його пояснення, обставини вчинення проступку, умисний ступінь його вини, тяжкість вчиненого ним дисциплінарного проступку, наявність наслідків та розмір заподіяної шкоди.
У відзиві на апеляційну скаргу позивач просить залишити її без задоволення, а оскаржуване рішення без змін.
Згідно п.3 ч.1 ст.311 КАС України, суд апеляційної інстанції може розглянути справу без повідомлення учасників справи (в порядку письмового провадження) за наявними у справі матеріалами, якщо справу може бути вирішено на підставі наявних у ній доказів, у разі подання апеляційної скарги на рішення суду першої інстанції, які ухвалені в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін (у порядку письмового провадження).
Заслухавши суддю-доповідача, дослідивши наявні по справі матеріали та доводи апеляційної скарги в їх сукупності, колегія суддів приходить до висновку, що апеляційну скаргу слід залишити без задоволення, а рішення суду першої інстанції без змін, виходячи з наступного.
Судом встановлено, що 10.11.2021 відбулося засідання Дисциплінарної комісії приватних виконавців, оформлене протоколом №76, до порядку денного якого було включене питання розгляду подання Мінюсту про притягнення приватного виконавця ОСОБА_1 до дисциплінарної відповідальності за результатами позапланової перевірки, яка проводилась на підставі скарги представника ОСОБА_2 адвоката Білика Д.А., за результатами чого було прийнято рішення більшістю голосів присутніх членів комісії про задоволення подання Мінюсту та застосування до нього дисциплінарного стягнення у вигляді зупинення діяльності приватного виконавця на один місяць.
В ході засідання комісії було встановлено, що 16.06.2020 на адресу приватного виконавця надійшла заява ТзОВ «ФК «Інновація» про примусове виконання виконавчого листа №2-868/11 від 19.05.2011, виданого Деснянським районним судом м. Києва про стягнення в солідарному порядку з ОСОБА_3 та ОСОБА_2 на користь ПАТ «СЕБ Банк» заборгованості за кредитним договором про надання кредиту в сумі 1162275,24 грн, шляхом звернення стягнення на Автомобіль, який належить на праві власності ОСОБА_3 , а також стягнення суму сплаченого судового збору в розмірі 1700 грн, витрат по сплаті інформаційно-технічного забезпечення судового процесу в розмірі 120 грн та 462 грн в рахунок витрат, пов'язаних із розміщенням оголошення у пресі. До заяви була долучена ухвала Деснянського районного суду м. Києва від 26.04.2018 про заміну сторони виконавчого провадження за вказаним виконавчим листом на стягувача ТзОВ «ФК «Інновація».
16.06.2021 приватним виконавцем було відкрито виконавче провадження №62362351 з примусового виконання виконавчого документа.
24.06.2020 приватним виконавцем була винесена постанова про звернення стягнення на заробітну плату, пенсію, стипендію та інші доходи боржника (надіслана до виконання на адресу ТзОВ «ТЕРРА ТРАСТ»), якою було визначено здійснювати відрахування із заробітної плати боржника у розмірі 20% до виплати загальної суми боргу 1281227,96 грн та постанова про арешт майна боржника, якою накладено арешт на все рухоме і нерухоме майно, що належить боржнику у межах суми звернення стягнення з урахуванням основної винагороди приватного виконавця, витрат виконавчого провадження у вказаній сумі.
16.04.2021 приватним виконавцем була винесена постанова про розшук майна боржника, якою оголошено в розшук вищевказаний Автомобіль та постанова про арешт коштів боржника, якою накладено арешт у межах суми звернення стягнення з . урахуванням основної винагороди приватного виконавця, витрат виконавчого провадження у вищевказаній сумі, яку направлено до банківських установ для виконання.
11.06.2021 приватним виконавцем була винесена постанова про звернення стягнення на заробітну плату, пенсію, стипендію та інші доходи боржника (надіслана до виконання на адресу ТзОВ «НАТУР-ДАРМ»), якою було визначено здійснювати відрахування із заробітної плати боржника у розмірі 20% до виплати загальної суми боргу 1281227,96 грн, з якої сума заборгованості 1164557,24 грн, винагорода приватного виконавця 116455,72 грн та витрати виконавчого провадження 215,00 грн.
Враховуючи визначений виконавчим документом спосіб і порядок виконання рішення суду, а також вимоги частини першої статті 48 Закону №1404-VIII, комісія дійшла висновку, що приватному виконавцю при здійсненні виконавчого провадження необхідно було вжити заходи щодо арешту, вилучення та реалізації Автомобіля. Перевіркою також було встановлено, що приватний виконавець не звертався до суду із заявою про зміну способу і порядку виконання судового рішення. Відтак, комісія дійшла висновку, що приватний виконавець порушив вимоги п.1 ч.2 ст.18 цього Закону.
Приватний виконавець ОСОБА_1 не погоджуючись з доводами членів комісії звернув увагу, що конкретний спосіб стягнення коштів не встановлений, а тому вважав, що підлягає виконанню у визначеному Законом №1404-VIII порядку, а відтак, рішення виконується шляхом звернення стягнення на кошти та майно, а також шляхом звернення стягнення на заробітну плату.
Вищевказане рішення комісії було введене в дію наказом Мінюсту №4191/7 від 06.12.2021, яким вирішено зупинити діяльність приватного виконавця ОСОБА_1 строком на один місяць.
Вважаючи протиправним оспорювані рішення та наказ, Приватний виконавець Павлюк Н.В. звернувся до адміністративного суду з вимогою про їх скасування.
Задовольняючи позовні вимоги у повному обсязі, суд першої інстанції, відхиляючи доводи представника відповідача про те, що застосовуючи інші види заходів у межах виконавчого провадження ніж ті, які визначені виконавчим документом, позивач порушив вимоги п.1 ч.2 ст.18 Закону №1404-VIII, зокрема, неналежно виконував свої обов'язки, що містить ознаки дисциплінарного проступку, послався на положення статті 1291 Конституції України. Також суд першої інстанції зазначив, що відповідачем не було надано суду жодних належних та допустимих доказів на підтвердження того, що рішення, дії чи бездіяльність позивача у вказаному виконавчому провадженні були предметом судового контролю за виконанням судового рішення і судом встановлено протиправність поведінки позивача. Крім того, відповідачем не було доведено суду належними та допустимими доказами будь-які фактичні порушення прав скаржниці рішенням чи діями Приватного виконавця Павлюка Н.В. Також, судом першої інстанції враховано процесуальний обов'язок позивача здійснювати заходи примусового виконання рішень у спосіб та в порядку, які встановлені виконавчим документом та Законом. Відтак, суд дійшов висновку, що оспорюване рішення не відповідає визначеним частиною другою статті 2 КАС України критеріям.
Проте, колегія суддів вважає, що до таких висновків суд першої інстанції прийшов з неправильним застосуванням норм матеріального права, виходячи з наступного.
Спірні правовідносини врегульовані Законами №1403-VIII, №1404-VIII та Положенням №3791/5.
Згідно дефініції, наведеної у статті 1 Закону №1404-VIII, виконавче провадження як завершальна стадія судового провадження і примусове виконання судових рішень та рішень інших органів (посадових осіб) (далі - рішення) - сукупність дій визначених у цьому Законі органів і осіб, що спрямовані на примусове виконання рішень і проводяться на підставах, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією України, цим Законом, іншими законами та нормативно-правовими актами, прийнятими відповідно до цього Закону, а також рішеннями, які відповідно до цього Закону підлягають примусовому виконанню.
Відповідно до ст.10 Закону №1404-VIII, заходами примусового виконання рішень є : звернення стягнення на кошти, цінні папери, інше майно (майнові права), корпоративні права, майнові права інтелектуальної власності, об'єкти інтелектуальної, творчої діяльності, інше майно (майнові права) боржника, у тому числі якщо вони перебувають в інших осіб або належать боржникові від інших осіб, або боржник володіє ними спільно з іншими особами; звернення стягнення на заробітну плату, пенсію, стипендію та інший дохід боржника; вилучення в боржника і передача стягувачу предметів, зазначених у рішенні; заборона боржнику розпоряджатися та/або користуватися майном, яке належить йому на праві власності, у тому числі коштами, або встановлення боржнику обов'язку користуватися таким майном на умовах, визначених виконавцем; інші заходи примусового характеру, передбачені цим Законом.
Частина перша статті 18 Закону №1404-VIII покладає на виконавця обов'язок вживати передбачених цим Законом заходів щодо примусового виконання рішень, неупереджено, ефективно, своєчасно і в повному обсязі вчиняти виконавчі дії.
При цьому, пунктом першим частини другої статті 18 цього Закону визначено, що виконавець зобов'язаний здійснювати заходи примусового виконання рішень у спосіб та в порядку, які встановлені виконавчим документом і цим Законом.
Спірним у межах розглядуваного публічно-правового спору є питання можливості застосування інших видів стягнення, ніж ті, які передбачені у виконавчому листі, виконання якого слугувало підставою ініціювати процедуру притягнення позивача до дисциплінарної відповідальності.
За змістом виконавчого листа, виданого Деснянським районним судом м. Києва за результатами розгляду цивільної справи №2-868/11, суд вирішив стягнути солідарно з ОСОБА_3 та ОСОБА_2 на користь ПАТ «СЕБ Банк» заборгованості за кредитним договором про надання кредиту в сумі 1162275,24 грн, шляхом звернення стягнення на Автомобіль, який належить на праві власності ОСОБА_3 , а також суму сплаченого судового збору в розмірі 1700 грн, витрат по сплаті інформаційно-технічного забезпечення судового процесу в розмірі 120 грн та 462 грн в рахунок витрат, пов'язаних із розміщенням оголошення у пресі.
Так, Деснянським районним судом м. Києва при розгляді справи 2-868/11 було встановлено, що 18.07.2007 між Банком та відповідачем ОСОБА_3 було укладено договір кредиту №132-В/05 під заставу автотранспорту, згідно з яким Банк надав йому на умовах цього договору кредит в розмірі 50000 доларів США, при цьому останній зобов'язався сплатити Банку проценти за користування кредитом в розмірі 13% та повернути отримані кошти до 18.07.2012 року.
Отже, в межах розгляду вищевказаної цивільної справи було встановлено, що банк у даному випадку був заставодержателем належного відповідачу Автомобіля.
Відповідно до ст.572 ЦК України, в силу застави кредитор (заставодержатель) має право у разі невиконання боржником (заставодавцем) зобов'язання, забезпеченого заставою, а також в інших випадках, встановлених законом, одержати задоволення за рахунок заставленого майна переважно перед іншими кредиторами цього боржника, якщо інше не встановлено законом (право застави).
Частиною першою статті 589 ЦК України передбачено, що у разі невиконання зобов'язання, забезпеченого заставою, а також в інших випадках, встановлених законом, заставодержатель набуває право звернення стягнення на предмет застави.
За рахунок предмета застави заставодержатель має право задовольнити в повному обсязі свою вимогу, що визначена на момент фактичного задоволення, включаючи сплату процентів, неустойки, відшкодування збитків, завданих порушенням зобов'язання, необхідних витрат на утримання заставленого майна, а також витрат, понесених у зв'язку із пред'явленням вимоги, якщо інше не встановлено договором (ч.2 ст.589 ЦК України).
Таким чином, у виконавчому листі було чітко визначено спосіб виконання рішення суду про стягнення суми заборгованості за кредитним договором шляхом звернення стягнення на предмет застави.
Згідно ч.1 ст.48 Закону №1404-VIII, звернення стягнення на майно боржника полягає в його арешті, вилученні (списанні коштів з рахунків) та примусовій реалізації.
Отже, наведеною нормою визначено чіткий та послідовний алгоритм дій державного виконавця при зверненні стягнення на майно боржника, яке в даному випадку визначено умовами договору, укладеного між Банком та боржником та передане з метою виконання зобов'язання за кредитним договором.
Умови, підстави та порядок звернення стягнення на заставлене майно визначені статтею 51 Закону №1404-VIII.
Частиною першою статті 51 Закону №1404-VIII передбачено, що для задоволення вимог стягувачів, які не є заставодержателями, стягнення на заставлене майно боржника може бути звернено у разі, якщо : право застави виникло після ухвалення судом рішення про стягнення з боржника коштів; вартість предмета застави перевищує розмір заборгованості боржника заставодержателю; наявна письмова згода заставодержателя.
Отже, вказаною нормою визначено пріоритетний статус заставодержателя, яким в контексті положень статті 572 ЦК України є стягувач в межах вищевказаного виконавчого провадження.
Частиною другою статті 51 Закону №1404-VIII передбачено, що у разі якщо коштів, які надійшли від реалізації заставленого майна, недостатньо для задоволення вимог стягувача - заставодержателя за виконавчим документом, на підставі якого звернено стягнення на заставлене майно, виконавче провадження підлягає закінченню на підставі пункту 15 частини першої статті 39 цього Закону.
При цьому, відповідно до ч.5 ст.51 №1404-VIII, за рахунок коштів, що надійшли від реалізації заставленого майна, здійснюються відрахування, передбачені пунктами 1 і 2 частини першої статті 45 цього Закону (авансовий внесок стягувача на організацію та проведення виконавчих дій та витрати виконавчого провадження, не покриті авансовим внеском стягувача), після чого кошти перераховуються заставодержателю та стягується виконавчий збір.
Таким чином, аналізуючи встановлені судом обставини та зміст наведених вище положень Закону №1404-VIII, ЦК України, колегія суддів приходить до висновку, що позивач при виконанні вищевказаного виконавчого листа, повинен був діяти у спосіб, який визначений виконавчим листом, зокрема, вчиняти дії щодо звернення стягнення на предмет застави, алгоритм проведення яких описаний вище.
При цьому, суд апеляційної інстанції вважає необґрунтованими доводи позивача з приводу застосування інших заходів по виконанню судового рішення з посиланням на статтю 1291 Конституції України, оскільки вказана норма Основного Закону визначає обов'язковість рішення, обов'язок Держави забезпечити його виконання у визначеному законом порядку та здійснення судом контролю за його виконанням.
Проте, особливості, порядок, підстави та види заходів примусового виконання, визначені спеціальним Законом, яким є Закон №1404-VIII.
Відтак, вказані доводи позивача не конкретизують чіткості та послідовності його дій при здійсненні виконавчих дій по виконанню вищевказаного виконавчого листа.
З урахуванням вищевикладеного, колегія суддів приходить до висновку про порушення приватним виконавцем ОСОБА_1 вимог п.1 ч.2 ст.18 Закону №1404-VIII при виконанні виконавчого листа, виданого Деснянським районним судом м. Києва за результатами розгляду цивільної справи №2-868/11.
Стосовно доводів позивача з посиланням на те, що у межах спірних правовідносин відсутні будь-які порушення прав боржниці та будь-яке обмеження у користуванні нею своїм майном в силу відсутності такого та висновків суду першої інстанції в цій частині, то колегія суддів вважає такі безпідставними та необґрунтованими, оскільки предметом позапланової перевірки приватного виконавця було порушення ним вимог п.1 ч.2 ст.18 Закону №1404-VIII, безвідносно до наслідків вчинення виконавчих дій, а тому такі не мають суттєвого та вирішального значення при оцінці його дій в контексті описаних вище положень цього Закону та з урахуванням положень ЦК України.
Такі наслідки, на думку суду апеляційної інстанції, мали б значення при обранні виду дисциплінарного стягнення.
В частині доводів позивача та висновків суду першої інстанції про те, що дисциплінарна комісія в оспорюваному рішенні не зазначила будь-які аргументи, приймаючи чи відхиляючи його доводи та докази, застосовуючи саме такий вид дисциплінарного стягнення, колегія суддів також вважає такі безпідставними та необґрунтованими, з огляду на наступне.
Пунктом 27 Положення №3791/5 передбачено, що за результатами розгляду подання про притягнення приватного виконавця до дисциплінарної відповідальності Дисциплінарна комісія приймає рішення про : задоволення подання та застосування до приватного виконавця дисциплінарного стягнення, передбаченого частиною першою статті 41 Закону України «Про органи та осіб, які здійснюють примусове виконання судових рішень і рішень інших органів»; відхилення подання та направлення матеріалів для повторної перевірки діяльності приватного виконавця; відхилення подання та відмову в застосуванні до приватного виконавця дисциплінарного стягнення.
Відповідно до п.28 цього Положення, дисциплінарна комісія у разі прийняття рішення про задоволення подання та застосування до приватного виконавця дисциплінарного стягнення, під час визначення виду дисциплінарного стягнення повинна врахувати обставини вчинення проступку, ступінь вини приватного виконавця, тяжкість вчиненого ним дисциплінарного проступку, наявність наслідків, розмір заподіяної шкоди, а також факти застосування до приватного виконавця дисциплінарних стягнень протягом останнього року.
З матеріалів справи видно, що відповідно до змісту протоколу №76 від 10.11.2021, приймаючи рішення про задоволення подання Мінюсту, дисциплінарною комісією було враховано обставини вчинення проступку, наявність вини та наслідків.
Таким чином, колегія суддів вважає, що дисциплінарна комісія діяла відповідно до вимог Закону №1403-VIII та Положення №3791/5, а відтак висновки суду першої інстанції в цій частині, а також про невідповідність оспорюваних рішень відповідачів критеріям, визначеним ч.2 ст.2 КАС України є помилковими.
Враховуючи наведені вище положення Закону №1404-VІІІ, в тому числі положення ч.2 ст.51 цього Закону, колегія суддів також вважає безпідставними та необґрунтованими доводи позивача з посиланням на те, що вчинені ним виконавчі дії, які комісія вважала протиправними, є наслідком недосконалої роботи АСВП, що визнано ДП «НАІС», а тому не можуть ставитися йому у вину, і, як наслідок, не щодо нього не може бути застосоване дисциплінарне стягнення у вигляді зупинення діяльності.
Суд апеляційної інстанції, враховуючи положення п.п. «ґ» п.3 ч.1 ст.322 КАС України, з метою доступності розуміння його висновків за наслідками апеляційного перегляду, не вважає за необхідне застосовувати та описувати норми Закону №1403-VIII, Закону №1404-VIII та Положення №3791/5, які не стосуються як предмету позапланової перевірки приватного виконавця, так і предмету публічно-правового спору.
Відповідно до ч.2 ст.6 КАС України та ст.17 Закону України «Про виконання рішень і застосування практики Європейського Суду з прав людини», суди застосовують Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) та практику Європейського Суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) як джерела права.
Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів скаржника та їх відображення у судових рішеннях, питання вичерпності висновків суду, судом апеляційної інстанції ґрунтується на висновках, що їх зробив ЄСПЛ у справі «Проніна проти України» (рішення від 18.07.2006).
Зокрема, у пункті 23 рішення ЄСПЛ зазначив, що пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи, що і зроблено апеляційним судом переглядаючи рішення суду першої інстанції, аналізуючи відповідні доводи скаржника.
Так, у рішенні від 10.02.2010 у справі «Серявін та інші проти України» ЄСПЛ наголосив на тому, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення у справі «Руїс Торіха проти Іспанії» (RuizTorija v. Spain) від 09.12.1994). Хоча національний суд має певну свободу розсуду щодо вибору аргументів у тій чи іншій справі та прийняття доказів на підтвердження позицій сторін, орган влади зобов'язаний виправдати свої дії, навівши обґрунтування своїх рішень (рішення у справі «Суомінен проти Фінляндії» (Suominen v. Finland) від 01.07.2003). Ще одне призначення обґрунтованого рішення полягає в тому, щоб продемонструвати сторонам, що вони були почуті. Крім того, вмотивоване рішення дає стороні можливість оскаржити його та отримати його перегляд вищестоящою інстанцією. Лише за умови винесення обґрунтованого рішення може забезпечуватись публічний контроль здійснення правосуддя (рішення у справі «Гірвісаарі проти Фінляндії» (Hirvisaari v. Finland) від 27.09.2001).
Згідно п.4 ч.1 ст.317 КАС України, підставами для скасування судового рішення суду першої інстанції повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є неправильне застосування норм матеріального права.
Таким чином, колегія суддів приходить до висновку, що доводи апеляційної скарги є суттєвими та складають підстави для висновку про неправильне застосування судом першої інстанції норм матеріального права, у зв'язку з чим оскаржуване рішення підлягає скасуванню з прийняттям постанови про відмову у задоволенні позовних вимог.
Одночасно слід зазначити, що в контексті положень п.10 ч.6 ст.12 КАС України дана справа відноситься до категорій справ незначної складності, а тому судове рішення, постановлене за результатами апеляційного перегляду в касаційному порядку оскарженню не підлягає, крім випадків, передбачених п.2 ч.5 ст.328 цього Кодексу.
Керуючись ст.ст.12, 308, 310, 315, 317, 322, 325, 328, 329 КАС України, суд,
ПОСТАНОВИВ:
Апеляційну скаргу Міністерства юстиції України задовольнити повністю.
Рішення Львівського окружного адміністративного суду від 23 червня 2022 року по справі №380/25122/21 скасувати та прийняти постанову, якою відмовити Приватному виконавцю виконавчого округу м. Києва Павлюку Назару Васильовичу у задоволенні позовних вимог до Дисциплінарної комісії приватних виконавців, Міністерства юстиції України про визнання протиправними та скасування рішень.
Постанова набирає законної сили з дати її прийняття та касаційному оскарженню не підлягає, крім випадків, передбачених п.2 ч.5 ст.328 КАС України, шляхом подання касаційної скарги безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.
Головуючий суддя Р. В. Кухтей
судді С. П. Нос
І. М. Обрізко