Справа № 642/1423/21 Номер провадження 22-ц/814/3308/22Головуючий у 1-й інстанції Ольховський Є.Б. Доповідач ап. інст. Пилипчук Л. І.
08 грудня 2022 року м.Полтава
Полтавський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:
головуючий суддя Пилипчук Л.І.,
судді Дряниця Ю.В., Чумак О.В.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні у м.Полтава цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1
на рішення Ленінського районного суду м.Харкова від 05 серпня 2021 року, постановлене суддею Ольховським Є.Б. (повний текст складено 09 серпня 2021 року),
у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , третя особа: приватний нотаріус Харківського міського нотаріального округу Кривошеїна Ірина Миколаївна, про визнання договорів купівлі-продажу недійсними, визнання договору іпотеки недійсним та застосування реституції,
12.03.2021 ОСОБА_1 звернувся у в суд із указаним позовом. В обґрунтування підстав позову зазначає, що 23.07.2015 між ОСОБА_6 та ОСОБА_2 і ОСОБА_7 , як солідарними позичальниками, укладено договір позики, за умов якого останні отримали 72 000,00 грн. під проценти зі строком повного погашення боргу готівкою не пізніше 23.07.2018. Сума, що підлягає сплаті в гривнях, визначається одноосібно позикодавцем на день платежу. Зобов'язання за договором позики забезпечені іпотекою, предметом якої є квартира, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 , згідно договору іпотеки від 23.07.2015.
Розмір заборгованості за позикою станом на 27.08.2015 склав 198 000,00 грн., про що ОСОБА_6 попередила боржників, запропонувавши у 30-ти денний строк з моменту отримання листа погасити існуючу заборгованість, інакше буде здійснено звернення стягнення на предмет іпотеки.
02.10.2015 ОСОБА_6 відступила право вимоги за договором позики на користь позивача ОСОБА_1 , про що повідомила позичальників листом від 05.10.2015, а також про намір реалізувати своє право на продаж предмета іпотеки відповідно до вимог п.12 договору іпотеки та ст.38 Закону України «Про іпотеку».
17.11.2015 позивач разом із ОСОБА_6 звернулися до приватного нотаріуса Харківського міського нотаріального округу Кожемякіна А.А. для укладення договору відступлення права вимоги за договором іпотеки, де їм стало відомо, що 12.11.2015, уже після відступлення права вимоги за договором позики, ОСОБА_2 внесла на депозитний рахунок грошові кошти у розмірі 72 000,00 грн. для передачі ОСОБА_6
30.12.2015 державним реєстратором внесено до державного реєстру прав та їх обтяжень запис про припинення обтяження (арешту) іпотечної квартири, а 04.01.2016 про припинення договору іпотеки.
Рішенням Харківського окружного адміністративного суду від 23.03.2016 визнано протиправним та скасовано рішення державного реєстратора прав на нерухоме майно Харківського районного управління юстиції Боклаг С.С. від 30.12.2015 за №27712430 про припинення обтяження на квартиру та рішення цього ж держреєстратора від 04.01.2016 за №27751591 про припинення іпотеки. Цим же рішенням суд зобов'язав державного реєстратора поновити дію рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень за №23111043 від 23.07.2015 та дію рішення про державну реєстрацію прав так їх обтяжень №23111043 від 23.07.2015, які були внесені на підставі договору позики від 23.07.2015 та договору іпотеки від 23.07.2015.
Однак 01.06.2016 ОСОБА_2 уклала договір купівлі-продажу вказаної іпотечної квартири з ОСОБА_3 , а останній 18.08.2016 продав квартиру ОСОБА_8 , який 23.09.2016 для забезпечення зобов'язань за договором позики від 23.08.2016 уклав договір іпотеки з ОСОБА_5 , передавши останньому в іпотеку спірну квартири, від імені ОСОБА_4 на підставі довіреності діяла ОСОБА_9 , яке є матір'ю ОСОБА_2 .
Рішенням Ленінського районного суду м.Харкова від 07.12.2017 за позовом ОСОБА_6 замінено сторону іпотекодавця в договорі іпотеки від 23.07.2015 на ОСОБА_4 (справа №642/2578/17) та 17.08.2018 був поновлений запис в реєстрі прав та обтяжень на нерухоме майно із зазначенням останнього іпотекодавцем.
15.01.2019 ОСОБА_6 уклала з позивачем договір про відступлення права вимоги за договором іпотеки квартири та останній набув всі права та обов'язки за договором позики та іпотеки від 23.07.2015.
Просить визнати договір купівлі-продажу від 18.08.2016 та договір іпотеки від 23.09.2016 недійсними на підставі ст.228 ЦК України, оскільки вони вчинені з порушенням публічного порядку, та ст.243 ЦК України, в силу їх фіктивності, оскільки їх укладення є спробою уникнути відповідальності за борговими зобов'язаннями шляхом приховування майна від кредитора.
Рішенням Ленінського районного суду м.Харкова від 05.08.2021 позов ОСОБА_1 залишено без задоволення.
Рішення районного суду вмотивовано тим, що позивач не довів факту порушення його прав існуванням оспорюваних правочинів, які фактично рішенням Ленінського районного суду м.Харкова від 07.12.2017 визнані такими, що не впливають на право позивача відносно квартири АДРЕСА_2 , іпотекодавцем якої є ОСОБА_10 . Договір про відступлення права вимоги за договором іпотеки укладений 15.01.2019 на той час судове рішення про заміну іпотекодавця на ОСОБА_4 набрало чинності і виконане по суті, а отже позивач набув права вимоги до нового іпотекодавця.
Позивач із таким рішенням не погодився та подав до Харківського апеляційного суду апеляційну скаргу. Посилаючись на порушення норм матеріального і процесуального права, просить рішення скасувати та ухвалити нове рішення, яким позов задовольнити.
Доводить, що, оскільки зобов'язання за договором позики від 23.07.2015 ОСОБА_2 досі не виконані, а договір іпотеки від 23.07.2015 не є припиненим, що підтверджується наявними судовими рішеннями, тому вона не мала права відчужувати спірну квартиру третім особам.
Посилаючись на положення п.2,3 ч.3 ст.9 Закону України «Про іпотеку», зазначає, що іпотекодавець не мала права без його, іпотекодержателя, згоди передавати предмет іпотеки у наступну іпотеку, відчужувати предмет іпотеки.
Вважає, що правочини, про недійсність яких він заявляє, вчинені відповідачами всупереч головним засадам цивільного законодавства, порушують публічний порядок та є підставою для визнання їх недійсними в порядку ст.228 ЦК України. В діях відповідачів вбачається наявність умислу щодо ухилення ОСОБА_2 від відповідальності за договорами позики та іпотеки від 23.07.2015.
Звертає увагу, що оспорювані договори були посвідчені одним і тим самим приватним нотаріусом ХНМО Кривошеїною І.М., яка всупереч вимогам ст.10 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень», Порядку державної реєстрації прав на нерухоме майно та їх обтяжень, затверджених постановою КМУ від 17.10.2013 №868, Порядку вчинення нотаріальних дій нотаріусами України, затвердженого Наказом МЮУ від 22.02.2012 №296/5 та Закону України «Про нотаріат» не перевірила у відповідних державних реєстрах правових підстав для відчуження квартири АДРЕСА_2 .
Також звертає увагу, що від імені ОСОБА_4 на підставі довіреності від 23.09.2016 діяла ОСОБА_9 , яка є матір'ю ОСОБА_2 . Тому вважає, що договір купівлі-продажу від 01.06.2016, договір купівлі-продажу від 18.08.2016 та договір іпотеки від 23.09.2016 носять суто формальний характерта вчинені фіктивно, що згідно ст.234 ЦК України є підставою для визнання їх недійсними.
Ухвалами Харківського апеляційного суду від 11.10.2021 відкрито апеляційне провадження та справу призначено до судового розгляду.
Розпорядженням Верховного Суду від 25.03.2022 №14/0/9-22 «Про зміну територіальної підсудності судових справ в умовах воєнного стану» змінено територіальну підсудність справ Харківського апеляційного суду - Полтавському апеляційному суду.
Ухвалою Полтавського апеляційного суду від 05.08.2022 справу прийнято до свого провадження та призначено до розгляду.
Позивач у суд апеляційної інстанції не з'явився, направив заяву про розгляд справи без його участі, просить апеляційну скаргу задовольнити.
Відповідачі в судове засідання не з'явилися, будучи повідомленими про день та час розгляду справи в порядку ч.11 ст.128 ЦПК України, що з огляду на положення ч.2 ст.372 цього Кодексу, не перешкоджає розгляду справи за їх відсутності.
Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи апеляційної скарги, апеляційний суд встановив таке.
23.07.2015 між ОСОБА_2 і ОСОБА_7 (позичальники) та ОСОБА_6 (позикодавцем) укладено в письмовій формі договір позики, за умов якого позичальники отримали від позикодавця 72 000,00 грн., еквівалент 3 000,00 доларів США, зі строком повного погашення боргу готівкою не пізніше 23.07.2018. Сума, що підлягає сплаті в гривнях, визначається одноосібно позикодавцем на день платежу. Позикодавець має право на одержання від позичальника процентів, розмір і порядок одержання яких визначено у п.4 цього договору./а.с.13-15/
Згідно договору іпотеки від 23.07.2015, посвідченого приватним нотаріусом Харківського міського нотаріального округу Лавінда Н.О. по р.№3007, зобов'язання солідарних позичальників ОСОБА_2 і ОСОБА_7 за договором позики забезпечені іпотекою, предметом якої є квартира, що належить на праві власності ОСОБА_2 та знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 ./а.с.17/
27.08.2015 ОСОБА_6 направила позичальникам вимогу про усунення порушення зобов'язання шляхом сплати заборгованості за договором позики в загальній сумі 198 000,00 грн./а.с.18/
12.11.2015р. на депозитний рахунок приватного нотаріуса Малахової Г.І. від ОСОБА_2 внесено грошові кошти в сумі 72 000,00 грн. за договором позики від 23.07.2015 для передачі ОСОБА_6 /а.с.23,24/
Рішенням Державного реєстратора прав на нерухоме майно Харківського районного управління юстиції Боклаг С.С. від 30.12.2015 за №27712430 проведено державну реєстрацію припинення обтяження (арешту), а рішенням від 04.01.2016 за №27751591 проведено державну реєстрацію припинення іпотеки на нерухоме майно, а саме, квартири АДРЕСА_2 .
01.06.2016 ОСОБА_2 продала вказану квартиру ОСОБА_3 згідно договору купівлі-продажу, посвідченого приватним нотаріусом Харківського міського нотаріального округу Кривошеїною І.М. за реєстровим №1229./а.с.25/
18.08.2016 ОСОБА_3 продав квартиру ОСОБА_8 згідно договору купівлі-продажу, посвідченого приватним нотаріусом Харкіського міського нотаріального округу Кривошеїною І.М. за реєстровим №1945./а.с.36/
23.09.2016 в забезпечення зобов'язань за договором позики від 23.09.2016 ОСОБА_10 уклав договір іпотеки, посвідчений тим же приватним нотаріусом за р.№2092, із ОСОБА_5 , за яким останній, як іпотекодержатель, прийняв в іпотеку нерухоме майно - квартиру АДРЕСА_2 ./а.с.27-30/
Рішенням Харківського окружного адміністративного суду від 23.03.2016 визнано протиправним та скасовано рішення державного реєстратора прав на нерухоме майно Харківського районного управління юстиції Боклаг С.С. від 30.12.2015 за №27712430 про державну реєстрацію припинення (арешту) вказаної квартири та від 04.01.2016 за №27751591 про державну реєстрацію припинення іпотеки на цей об'єкт нерухомості; зобов'язано державного реєстратора поновити дію рішень про державну реєстрацію прав та їх обтяжень №23111139 від 23.07.2015 та №23111043 від 23.07.2015./а.с.19-20/
Заочним рішенням Ленінського районного суду м.Харкова від 07.12.2017 визнано ОСОБА_4 іпотекодавцем за договором іпотеки, укладеним 23.07.2015 між ОСОБА_6 та ОСОБА_2 , посвідченим приватним нотаріусом ХМНО Лавінда Н.О., із внесенням змін щодо іпотекодавця до запису про іпотеку у державному реєстрі прав на нерухоме майно №3007 від 23.07.2015./а.с.21-22/
17.08.2018 ОСОБА_6 поновила запис в реєстрі прав та обтяжень на нерухоме майно про договір іпотеки від 23.07.2015, зазначивши в якості іпотекодателя ОСОБА_4 .
ОСОБА_6 відступила позивачу ОСОБА_1 право вимоги: 05.10.2015 - за договором позики від 23.07.2015, а 15.01.2019 - за договором іпотеки від 23.07.2015./а.с.33-34/
Відмовляючи у задоволенні позову, районний суд виходив із того, що рішенням Ленінського районного суду м.Харкова від 07.12.2017 відновлено порушені права іпотекодержателя ОСОБА_6 щодо предмета іпотеки - квартири АДРЕСА_3 та визнано ОСОБА_4 іпотекодавцем за договором іпотеки, укладеним 23.07.2015 між ОСОБА_6 і ОСОБА_2 . Відступлення права вимоги за договором іпотеки вказаної квартири ОСОБА_6 здійснила 15.01.2019 на користь позивача та останній набув право вимоги до нового іпотекодавця ОСОБА_4 . Про ці обставини позивач був обізнаний на час укладення договорів про відступлення права вимоги, а тому оспорювані ним правочини не порушують його права. Хоча матеріалами справи підтверджуються швидке укладення оспорюваних договорів купівлі-продажу та іпотеки спірної квартири та посвідчення їх приватним нотаріусом Кривошеїною І.М., однак докази протиправних дій останньої та фіктивності вказаних договорів відсутні.
Апеляційний суд погоджується із такими висновками суду першої інстанції. Доводи апеляційної скарги їх не спростовують, зводяться до незгоди з рішенням, переоцінки наявних доказів на власну користь, неправильного тлумачення норм матеріального права.
Відповідно до положень ч.3 ст.9 Закону України «Про іпотеку» іпотекодавець має право виключно на підставі згоди іпотекодержателя: передавати предмет іпотеки у наступну іпотеку; відчужувати предмет іпотеки.
Відповідно до ч.3 ст.215 ЦК України, якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).
Відповідно до змісту позовної заяви та апеляційної скарги на оскаржуване рішення, позивач, оспорюючи вказані договори купівлі-продажу та іпотеки, посилається на дві правові підстави, передбачені Цивільним кодексом України, для визнання договорів недійсними, а саме: вчинення правочину, який порушує публічний порядок (ст.228 ЦК України) та фіктивність правочину (ст.234 ЦК України).
Оскільки в суді першої інстанції позивачу не було роз'яснено право та обов'язок уточнити свої позовні вимоги щодо підстави визнання недійсними оспорюваних правочинів, колегія суддів, переглядаючи оскаржуване рішення, надає оцінку обом заявленим підставам.
Щодо правової підстави для визнання недійсними правочинів, що порушують публічний порядок, колегія суддів враховує таке.
Згідно ст.228 ЦК України правочин вважається таким, що порушує публічний порядок, якщо він був спрямований на порушення конституційних прав і свобод людини і громадянина, знищення, пошкодження майна фізичної або юридичної особи держави, Автономної Республіки Крим, територіальної громади, незаконне заволодіння ним. Правочин, який порушує публічний порядок, є нікчемним.
У пункті 18 Постанови Пленуму ВСУ №9 від 06.112.2009 «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними» роз'яснено, що перелік правочинів, які є нікчемними як такі, що порушують публічний порядок, визначені статтею 228 ЦК України: 1) правочини, спрямовані на порушення конституційних прав і свобод людини і громадянина; 2) правочини, спрямовані на знищення, пошкодження майна фізичної або юридичної особи, держави, Автономної Республіки Крим, територіальної громади, незаконне заволодіння ним.
Такими є правочини, що посягають на суспільні, економічні та соціальні основи держави, зокрема: правочини, спрямовані на використанні всупереч закону комунальної, державної або приватної власності; правочини, спрямовані на незаконне відчуження або незаконне володіння, користування, розпорядження об'єктами права власності українського народу - землею як основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави, її надрами, іншими природними ресурсами (стаття 14 Конституції України); правочини щодо відчуження викраденого майна; правочини, що порушують правовий режим вилучених з обігу або обмежених в обігу об'єктів цивільного права тощо. Усі інші правочини, спрямовані на порушення інших об'єктів права, передбачені іншими нормами публічного права, не є такими, що порушують публічний порядок.
При кваліфікації правочину за ст.228 ЦК України має враховуватися вина, яка виражається в намірі порушити публічний порядок сторонами правочину або однією із сторін. Доказом вини може бути вирок суду, постановлений у кримінальній справі, щодо знищення, пошкодження майна чи незаконного заволодіння ним тощо.
Належних доказів наявності у діях відповідачів умислу щодо порушення публічного порядку матеріали справи не містять. З огляду на викладене, апеляційний суд відхиляє як безпідставні доводи апеляційної скарги, що правочини, про недійсність яких позивач заявив, вчинені відповідачами всупереч головним засадам цивільного законодавства та порушують публічний порядок, а отже, відсутня підстава для визнання їх недійсними в порядку ст.228 ЦК України.
Натомість відповідно до ст.234 ЦК України фіктивним є правочин, який вчинено без наміру створення правових наслідків, які обумовлювалися цим правочином. Фіктивний правочин визнається судом недійсним.
Для визнання правочину фіктивним необхідно встановити наявність умислу всіх сторін правочину. Судам необхідно враховувати, що саме по собі невиконання правочину сторонами не означає, що укладено фіктивний правочин. Якщо сторонами не вчинено будь-яких дій на виконання такого правочину, суд ухвалює рішення про визнання правочину недійсним без застосування будь-яких наслідків. У разі, якщо на виконання правочину було передано майно, такий правочин не може бути кваліфікований як фіктивний (пункт 24 Постанови Пленуму ВСУ №9 від 06.12.2009 «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними»).
Отже, фіктивний правочин характеризується тим, що сторони вчиняють такий правочин лише для виду, знаючи заздалегідь, що він не буде виконаним; вчиняючи фіктивний правочин, сторони мають інші цілі, ніж ті, що передбачені правочином. Фіктивним може бути визнаний будь-який правочин, якщо він не має на меті встановлення правових наслідків.
Ознака вчинення його лише для вигляду повинна бути властива діям обох сторін правочину. Якщо одна сторона діяла лише для вигляду, а інша - намагалася досягти правового результату, такий правочин не може бути фіктивним.
Позивач, який звертається до суду з позовом про визнання правочину фіктивним, повинен довести суду відсутність в учасників правочину наміру створити юридичні наслідки. Аналогічна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду України від 21.01.2015 у справі №6-197цс14, з якою погодився і Верховний Суд у постановах від 14.02.2018 у справі №379/1256/15-ц,від 08.02.2018 у справі №756/9955/16-ц.
У справі, яка переглядається, установлено, що оспорювані договори купівлі-продажу та договір іпотеки були виконано: останній набувач квартири ОСОБА_10 передав її в іпотеку ОСОБА_5 , а перехід права власності на спірну квартиру та іпотека були зареєстровані у встановленому законом порядку.
Рішенням Харківського окружного адміністративного суду від 23.03.2016 визнано протиправним та скасовано рішення Державного реєстратора прав на нерухоме майно Харківського МУЮ Боклаг С.С. від 30.12.2015 за №27712430 про державну реєстрацію припинення арешту квартири та зобов'язано вказаного державного реєстратора поновити державну реєстрацію прав та їх обтяжень номер 23111139, 23111043 від 23.07.2015. Крім того, рішенням Ленінського районного суду м.Харкова від 07.12.2017 визнано ОСОБА_4 іпотекодавцем за договором іпотеки від 23.07.2015, укладеного між ОСОБА_6 і ОСОБА_2 , право вимоги за яким іпотекодержатель передала позивачу.
Вказані судові рішення виконано, записи в реєстрі прав та обтяжень на нерухоме майно за договором іпотеки від 23.07.2015 поновлено, та до ОСОБА_4 перейшли всі права і обов'язки іпотекодавця за іпотечним договором в обсязі і на умовах, що існували до набуття ним права власності на предмет іпотеки. За таких обставин районний суд дійшов обґрунтованого висновку про відсутність правових підстав для визнання договорів недійсними з підстав фіктивності.
При цьому суд першої інстанції, встановивши факт швидкого укладення оспорюваних договорів купівлі-продажу та іпотеки щодо спірної квартири, так само як і посвідчення їх приватним нотаріусом Кривошеїною І.М., обґрунтовано вказав на відсутність доказів їх фактичного не виконання та як наслідок, відсутності ознак фіктивності.
Посилання в апеляційній скарзі на фіктивність договорів з тих підстав, що ці правочини укладені з метою уникнення боргових зобов'язань ОСОБА_2 за договором позики, укладеним між нею та ОСОБА_6 , не заслуговують на увагу, оскільки такі обставини мали юридичне значення саме для ОСОБА_6 , тоді як позивач набув права вимоги за договором позики та договором іпотеки 15.01.2019, тобто вже після того, як кредитор та іпотекодержатель ОСОБА_6 відновила своє порушене право в обраний нею спосіб, а саме шляхом визнання неправомірним та скасування рішень про державну реєстрацію та заміну сторони іпотекодержателя у зв'язку з переходом права власності на спірну квартиру до іншої особи. Право на вибір передбаченого законом способу захисту порушеного або невизнаного права належить особі, чиє право порушено. ОСОБА_6 , будучи первісним кредитором та іпотекодержателем, обрала спосіб захисту своїх прав шляхом визнання протиправними і скасування державної реєстрації припинення обтяження іпотечної квартири та шляхом визнання іпотекодержателем останнього набувача цієї квартири. Вказані судові рішення є обов'язковими для позивача, який набув право вимоги до нового іпотекодавця, про що він був обізнаний на час укладення договору про відступлення права вимоги.
Отже, колегія суддів приходить до висновку, що норми матеріального права щодо визнання правочину недійсним з підстав його фіктивності застосовано районним судом правильно, відповідно до установлених фактів.
За своїм змістом усі доводи апеляційної скарги зводяться до незгоди з наданою судом першої інстанцій оцінкою зібраних у справі доказів та встановлених на їх підставі обставин, спрямовані на необхідність переоцінки цих доказів і обставин у тому контексті, який, на думку позивача, свідчить про фіктивність оспорюваних ним договорів. Проте такі доводи і обставини були перевірені і спростовані районним судом під час розгляду справи з посиланням на належні докази.
Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (SERYAVIN AND OTHERS v. UKRAINE, №4909/04, §58, ЄСПЛ, від 10 лютого 2010 року), (Проніна проти України, №63566/00, §23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року).
За таких обставин колегія суддів приходить до висновку, що апеляційну скаргу необхідно залишити без задоволення, а рішення суду першої інстанції - без змін.
Керуючись ст.ст.367,368, 375, 381-384, 389-391 ЦПК України апеляційний суд
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 - залишити без задоволення.
Рішення Ленінського районного суду м.Харкова від 05 серпня 2021 року - залишити без змін.
Постанова набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена в касаційному порядку протягом 30 днів шляхом подання касаційної скарги безпосередньо до Верховного Суду.
Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення, або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.
Головуючий суддя Л.І. Пилипчук
Судді Ю.В. Дряниця
О.В. Чумак