Справа № 442/3741/21 Головуючий у 1 інстанції: Курус Р.І.
Провадження № 22-ц/811/1113/22 Доповідач в 2 інстанції: Шеремета Н.О.
28 листопада 2022 року Львівський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:
головуючого: Шеремети Н.О.
суддів: Ванівського О.М., Цяцяка Р.П.
секретаря: Цьони С.Ю.
з участю: ОСОБА_1 , його представників -
ОСОБА_2 , ОСОБА_3 ,
ОСОБА_4 , її представника - ОСОБА_5
розглянувши у відкритому судовому засіданні в місті Львові цивільну справу за апеляційною скаргою представника ОСОБА_1 - ОСОБА_2 на рішення Дрогобицького міськрайонного суду Львівської області від 13 квітня 2022 року, -
у травні 2021 року ОСОБА_4 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_1 про встановлення факту проживання однією сім'єю без реєстрації шлюбу, визнання майна спільною сумісною власністю та поділ майна.
В обгрунтування позовних вимог покликається на те, що 11 жовтня 2017 року, перебуваючи на відпочинку в с. Шаян Хустського району Закарпатської області, познайомилася з ОСОБА_1 , з яким у них виникли приязні стосунки, а в подальшому починаючи з 03 січня 2018 року вони почали проживати разом, призначивши на вересень 2018 року дату реєстрації шлюбу. Для спільного проживання придбали котедж в м. Трускавець Львівської області, оплату за який розтермінували до літа 2018 року, в якому 01 квітня 2018 року розпочали ремонт, до завершення ремонту проживали у квартирі її знайомих в м. Трускавець Львівської області, а 03 вересня 2018 року вона зареєструвала місце свого проживання у будинку, що є підтвердженням їхнього спільного проживання однією сім'єю та свідченням того, що вона також мала право на частку у цьому будинку. Зазначає, що приймала активну участь в розробці дизайну та оздобленні будинку, постійно спілкувалася з майстрами, які проводили ремонт, отримувала від них звіт про виконану роботу та вела з ними розрахунок з коштів спільного бюджету, оскільки вона також разом з відповідачем вкладала свої кошти в ремонт і оплачувала роботу майстрів. Крім того, в придбання будинку вона вклала кошти в розмірі 20 000 доларів США, надані їй батьками. Зазначає, що з моменту їхнього спільного проживання вона офіційно не працювала, на чому наполягав відповідач, однак, будучи перукарем, завжди мала хороший додатковий заробіток. Вважає, що факт спільного проживання з відповідачем однією сім'єю, ведення спільного господарства, придбання майна в інтересах сім'ї та несення спільних витрат, наявність встановлених між ними відносин, притаманних подружжю, підтверджується також численними фотографіями , документами та показами свідків. Наголошує, що за час спільного проживання з відповідачем, вони мали спільний бюджет, з якого витрачали кошти на ремонт та облаштування будинку, придбання продуктів харчування, одягу, оплати комунальних послуг, подорожей, відпочинку, тощо. Однак, у липні 2019 року поведінка відповідача змінилася, він почав спілкуватися з іншою жінкою, а згодом повідомив, що хоче поїхати на відпочинок на термальні води в Угорщину з другом, а їм необхідно пожити деякий час окремо, після чого вона зрозуміла, що проживати разом вони більше не будуть, тому попросила його повернути кошти за половину будинку, у чому відповідач відмовив. Вважає, що якщо жінка та чоловік проживають однією сім'єю, але не перебувають у шлюбі між собою, або в будь-якому іншому шлюбі, майно, набуте ними за час спільного проживання, належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено письмовим договором між ними. Визнання майна таким, що належить на праві спільної сумісної власності жінці та чоловікові, які проживають однією сім'єю, але не перебувають у шлюбі між собою, відбувається шляхом встановлення факту проживання однією сім'єю, ведення спільного господарства, наявності спільного бюджету та виконання взаємних прав та обов'язків
З наведених підстав просить:
-встановити факт проживання однією сім'єю ОСОБА_4 та ОСОБА_1 без реєстрації шлюбу;
-визнати майно спільною сумісною власністю ОСОБА_4 та ОСОБА_1 ;
-поділити майно шляхом визнання права власності на 1/2 частку будинку за адресою: АДРЕСА_1 за ОСОБА_4 та визнання права власності на 1/2 частку будинку за ОСОБА_1 ;
-судові витрати покласти на відповідача.
Рішенням Дрогобицького міськрайонного суду Львівської області від 13 квітня 2022 року, з врахуванням ухвали Дрогобицького міськрайонного суду Львівської області від 02 серпня 2022 року, позов ОСОБА_4 задоволено частково.
Встановлено факт проживання в період з 14 березня 2018 року до липня 2019 року однією сім'єю ОСОБА_4 та ОСОБА_1 без реєстрації шлюбу.
Визнано спільною сумісною власністю ОСОБА_4 та ОСОБА_1 житловий будинок на АДРЕСА_1 .
Поділено спільне майно ОСОБА_4 та ОСОБА_1 шляхом визнання права власності за ОСОБА_4 та ОСОБА_1 по 1/2 частці будинку на АДРЕСА_1 .
Стягнуто з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_4 8202 грн. понесених судових витрат.
В решті позову - відмовлено.
Рішення суду оскаржив представник ОСОБА_1 - ОСОБА_2 , в апеляційній скарзі покликається на те, що рішення суду є незаконним та необґрунтованим, ухвалене з неправильним застосуванням норм матеріального права та порушенням норм процесуального права, з неповним з'ясуванням обставин, що мають значення для справи, з невідповідністю висновків суду обставинам справи.
Апелянт стверджує, що згідно з умовами договору купівлі-продажу вартість житлового будинку АДРЕСА_1 разом із земельною ділянкою, призначеною для його обслуговування, становить 2 155 908 грн., а відтак, ціна позову становить 1 077 954 грн., що більш ніж вдвічі перевищує двісті п'ятдесят розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб, відтак суд першої інстанції помилково розглянув в порядку спрощеного позовного провадження справу, яка підлягала розгляду в порядку загального позовного провадження. Зазначає, що суд першої інстанції вийшов за межі позовних вимог, вирішивши питання, які позивач не просила, враховуючи, що у прохальній частині позовної заяви позовні вимоги є неконкретизовані, чим грубо порушив норми процесуального права, зокрема, принцип диспозитивності. Вважає, що після початку розгляду справи судом безпідставно долучено до матеріалів справи та взято до уваги при ухваленні рішення докази, подані позивачем з пропуском строку їх подання без обгрунтування наявності об'єктивних причин їх неподання в строк, визначений процесуальним законодавством, чим порушено принцип рівності та змагальності цивільного процесу та призвело до порушення права відповідача на захист. Вказує, що ОСОБА_4 отримала право проживати в будинку АДРЕСА_1 після придбання його відповідачем, а саме, з 03 вересня 2018 року, коли з дозволу відповідача вона була зареєстрована в спірному будинку з метою реєстрації її. як фізичної особи-підприємця в Дрогобицькому району Львівської області, а сам по собі факт реєстрації місця проживання жінки та чоловіка за однією адресою не є ні головною, ні обов'язковою ознакою наявності фактичного шлюбу. Наголошує, що під час вирішення спору щодо поділу майна, набутого під час спільного проживання позивача та відповідача, слід встановити не лише факт спільного проживання сторін, а й обставин придбання спірного майна, оскільки повний розрахунок за будинок АДРЕСА_1 проведено 31 липня 2018 року, будинок придбано за особисті кошти ОСОБА_1 , оскільки він володів доходами, достатніми для придбання такого майна, в тому числі і за рахунок проданих ним напередодні купівлі будинку квартир в місті Євпаторія Автономна республіки Крим, в той час, як в розпорядженні ОСОБА_4 коштів для придбання будинку не було, а її покликання на те, що 20 000 доларів США їй подарували батьки, є голослівними та не підтвердженими належними та допустимими доказами. Звертає увагу, що стан спірного житлового будинку покращився в більшій частині його продавцем ще до моменту продажу, але в будь-якому випадку до моменту реєстрації місця проживання позивачки в ньому. З наведених підстав просить рішення суду скасувати та ухвалити нове судове рішення, яким у задоволенні позову відмовити повністю.
Заслухавши суддю-доповідача, пояснення ОСОБА_1 , його представників ОСОБА_2 , ОСОБА_3 на підтримання доводів апеляційної скарги, заперечення ОСОБА_4 , її представника ОСОБА_5 щодо задоволення апеляційної скарги, дослідивши матеріали справи, перевіривши законність та обгрунтованість рішення суду в межах доводів та вимог апеляційних скарг, колегія суддів приходить до висновку, що апеляційна скарга підлягає до задоволення з огляду на таке.
Відповідно до ст. 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Згідно зі ст. 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї.
Відповідно до ч. 1 ст. 2 ЦПК України, завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.
Частина 3 ст. 3 ЦПК України передбачає, що провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
Згідно з ч. ч. 1, 2 ст. 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів. У випадках, встановлених законом, до суду можуть звертатися органи та особи, яким законом надано право звертатися до суду в інтересах інших осіб або державних чи суспільних інтересах.
Суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. (ч.1 ст. 13 ЦПК України).
Частина 3 ст. 12 ЦПК України передбачає, що кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Відповідно ч.1 ст. 76 ЦПК України, доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.
Згідно з положеннями ч. ч. 1-4 ст. 77 ЦПК України належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. Сторони мають право обґрунтовувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень. Суд не бере до розгляду докази, що не стосуються предмета доказування.
Частина 1 ст. 81 ЦПК України передбачає, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом, а відповідно до ч.6 ст. 81 ЦПК України доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.
Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.(ч.1 ст. 89 ЦПК України).
Задовольняючи позовні вимоги, суд першої інстанції виходив з встановлених судом обставин, що позивач та відповідач з 14.03.2018 по липень 2019 розпочали фактичне спільне проживання як подружжя без реєстрації шлюбу, були пов'язані спільним побутом, мали взаємні права та обов'язки, разом придбали житловий будинок, в якому спільно робили ремонт, облаштовували побут, де панувала любов і солідарність, де зустрічались різні покоління і допомагали один одному зростати у людській мудрості та узгоджувати індивідуальні права з іншими вимогами суспільного життя, що є ознаками сім'ї, а тому позивачка має право на захист, незважаючи на те, що їх зв'язок з відповідачем існував поза шлюбом, шляхом задоволення позову в частині встановлення факту проживання в період з 14 березня 2018 року до липня 2019 року однією сім'єю ОСОБА_4 та ОСОБА_1 без реєстрації шлюбу, і оскільки судом встановлено, що позивач та відповідач, як подружжя спільно придбали житловий будинок АДРЕСА_1 , то такий є об'єктом права спільної сумісної власності ОСОБА_4 та ОСОБА_1 , і з огляду на рівність часток поділив спільне майно ОСОБА_4 та ОСОБА_1 шляхом визнання права власності за ОСОБА_4 та ОСОБА_1 по 1/2 частці будинку на АДРЕСА_1 .
Колегія суддів не погоджується з такими висновками суду з огляду на таке.
Відповідно до ч. 2 ст. 3 СК України сім'ю складають особи, які спільно проживають, пов'язані спільним побутом, мають взаємні права та обов'язки.
Згідно з ч.1 ст. 36 СК України шлюб є підставою для виникнення прав та обов'язків подружжя.
Відповідно до ч. ч. 1 та 2 ст. 21 СК України шлюбом є сімейний союз жінки та чоловіка, зареєстрований у державному органі реєстрації актів цивільного стану. Проживання однією сім'єю жінки та чоловіка без шлюбу не є підставою для виникнення у них прав та обов'язків подружжя.
Пункт 5 частини першої статті 315 ЦПК України передбачає, що суд розглядає справи про встановлення факту проживання однією сім'єю чоловіка та жінки без реєстрації шлюбу.
Встановлення цього факту судом можливе у випадку, коли потрібно вирішити питання про виникнення, зміну або припинення особистих чи майнових прав.
Згідно роз'яснень Верховного Суду України у листі «Судова практика розгляду справ про встановлення фактів, що мають юридичне значення» від 01.01.2012 року, доказами, які свідчать про факт проживання однією сім'єю чоловіка та жінки без шлюбу можуть бути: свідоцтва про народження дітей довідки з місця проживання, свідчення свідків, листи ділового та особистого характеру тощо). Також це можуть бути: свідоцтво про смерть одного із «подружжя», свідоцтва про народження дітей, в яких чоловік добровільному порядку записаний як батько, виписки з погосподарських домових книг про реєстрацію чи вселення; докази про спільне придбанню майна як рухомого, так і нерухомого (чеки, квитанції, свідоцтва про прав власності); заяви, анкети, квитанції, заповіти, ділова та особиста переписка, яких вбачається, що «подружжя» вважали себе чоловіком та дружиною піклувалися один про одного; довідки житлових організацій, сільських рад про спільне проживання та ведення господарства.
Відповідно до ст. 74 СК України, якщо жінка та чоловік проживають однією сім'єю, але не перебувають у шлюбі між собою або в будь-якому іншому шлюбі, майно, набуте ними за час спільного проживання, належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено письмовим договором між ними. На майно, що є об'єктом права спільної сумісної власності жінки та чоловіка, які не перебувають у шлюбі між собою або в будь-якому іншому шлюбі, поширюються положення глави 8 цього Кодексу.
Отже, стаття 74 СК України поширюється на правовідносини між чоловіком та жінкою, які проживають у фактичних шлюбних відносинах, і для визнання майна, придбаного під час фактичних шлюбних відносин, спільною сумісною власністю необхідні докази того, що сторони не перебувають у будь-якому іншому шлюбі, докази ведення спільного господарства, наявності у сторін спільного бюджету, проведення спільних витрат, придбання іншого майна в інтересах сім'ї.
Такий висновок зроблено у Постанові Верховного Суду від 25.01.2018 року у справі №337-5266/15-ц.
Визнання майна таким, що належить на праві спільної сумісної власності жінці та чоловікові, які проживають однією сім'єю, але не перебувають у шлюбі між собою, відбувається шляхом встановлення факту проживання однією сім'єю, ведення спільного побуту, виконання взаємних прав та обов'язків.
Отже, проживання однією сім'єю чоловіка та жінки без реєстрації шлюбу є спеціальною, визначеною законом, законною підставою для виникнення у них деяких прав та обов'язків, зокрема, права спільної сумісної власності на майно.
При застосуванні ст. 74 СК України необхідно виходити з того, що вказана норма поширюється на випадки, коли чоловік та жінка не перебувають у будь-якому іншому шлюбі та між ними склалися усталені відносини, що притаманні подружжю.
Для визначення осіб як таких, що перебувають у фактичних шлюбних відносинах для вирішення майнового спору на підставі ст. 74 СК України, суд повинен встановити факт проживання однією сім'єю чоловіка та жінки без шлюбу в період, протягом якого було придбане спірне майно.
Належними та допустимими доказами проживання чоловіка та жінки однією сім'єю без реєстрації шлюбу є, зокрема докази: спільного проживання, ведення спільного господарства, наявності у сторін спільного бюджету, проведення спільних витрат, придбання майна в інтересах сім'ї, наявності між сторонами подружніх взаємних прав та обов'язків, інших доказів, які вказують на наявність встановлених між сторонами подружніх взаємних прав обов'язків, інших доказів, які вказують на наявність між сторонами відносин, притаманних подружжю.
Відповідно до правового висновку, викладеного у постанові Верховного Суду України від 23 вересня 2015 року у справі №6-1026 цс15, майно, набуте під час спільного проживання особами, які не перебувають у зареєстрованому шлюбі між собою, є об'єктом їхньої спільної сумісної власності, якщо: 1) майно придбане внаслідок спільної праці таких осіб як сім'ї (при цьому спільною працею осіб слід вважати їхні спільні чи індивідуальні трудові зусилля, унаслідок яких вони одержали спільні або особисті доходи, об'єднані в майбутньому для набуття спільного майна, ведення ними спільного господарства, побуту та бюджету); 2) інше не встановлено письмовою угодою між ними. У зв'язку з цим суду під час вирішення спору щодо поділу майна, набутого сім'єю, слід встановити не лише факт спільного проживанням сторін у справі, а й обставини придбання спірного майна внаслідок спільної праці.
Критеріями, які дозволяють надати майну статус спільної сумісної власності, є: 1) час набуття такого майна; 2) кошти, за які таке майно було набуте (джерело набуття); 3) мета придбання майна, яка дозволяє надати йому статус спільної власності подружжя.
Отже, проживання однією сім'єю чоловіка та жінки без реєстрації шлюбу є спеціальною (визначеною законом) підставою для виникнення у них деяких прав та обов'язків, зокрема, права спільної сумісної власності на майно. Визнання майна таким, що належить на праві спільної сумісної власності жінці та чоловікові, які проживають однією сім'єю, але не перебувають у шлюбі між собою, відбувається шляхом встановлення факту проживання однією сім'єю, ведення спільного побуту, виконання взаємних прав та обов'язків.
У постанові Великої Палати Верховного Суду 22 серпня 2018 року у справі №644/6274/16-ц (провадження № 14-283цс18) вказано, що згідно з абзацом п'ятим пункту 6 мотивувальної частини Рішення Конституційного Суду України від 3 червня1999 року №5-рп/99 обов'язковими умовами для визнання осіб членами сім'ї, крім спільного проживання, є: ведення спільного господарства, тобто, наявність спільних витрат, спільного бюджету,, спільного харчування, купівля майна для спільного користування, участь у витратах на утримання житла, його ремонт, надання взаємної допомоги, наявність усних чи письмових домовленостей про порядок користування житловим приміщенням, інших обставин, які засвідчують реальність сімейних відносин.
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 03 липня 2019 року №554/8023/15-ц (провадження №14-130цс19) зроблено висновок, що «вирішуючи питання про встановлення факту проживання однією сім'єю без реєстрації шлюбу, суд має установити факти: спільного проживання однією сім'єю, спільний побут, взаємні права та обов'язки ( статті 3, 74 СК України).
Відповідно ч.1 ст. 76 ЦПК України, доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.
Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин, які входять до предмета доказування (ч.1 ст. 80 ЦПК України).
Згідно з положеннями ч. ч. 1-4 ст. 77 ЦПК України належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. Сторони мають право обґрунтовувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень. Суд не бере до розгляду докази, що не стосуються предмета доказування.
Згідно з положеннями ст. ст. 12, 81 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення своїх процесуальних прав та обов'язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом, а відповідно до ч.6 ст. 81 ЦПК України доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.
Належними та допустимими доказами проживання чоловіка та жінки однією сім'єю без реєстрації шлюбу, є зокрема докази: спільного проживання, ведення спільного господарства, наявності у сторін спільного бюджету, проведення спільних витрат, придбання майна в інтересах сім'ї, наявності між сторонами подружніх взаємних прав та обов'язків, інших доказів, які вказують на наявність встановлених між сторонами відносин, притаманних подружжю.
Задовольняючи позовні вимоги ОСОБА_4 про встановлення факту спільного проживання чоловіка та жінки без реєстрації шлюбу, суд першої інстанції виходив з пояснень позивачки, показань свідків про те, що після знайомства наприкінці 2017 року ОСОБА_4 та ОСОБА_1 виникли теплі приязні стосунки, і на протязі незначного часу вони стали разом проживати, вона погодилася на пропозицію ОСОБА_1 одружитися, а тому з 14.03.2018 року на прохання відповідача вона переїхала проживати в орендовану квартиру у м. Трускавець, де разом проживали.
Суд першої інстанції, задовольняючи позовні вимоги ОСОБА_4 , взяв до уваги показання позивачки, свідків, фотографії про їх спільний відпочинок, та вважав, що оскільки найближче оточення вважало їх чоловіком та жінкою та характеризувало їх відносини, як подружні, а тому вважав встановленим спільне проживання позивача та відповідача, ведення ними спільного господарства й піклування один про одного, тобто, дійшов висновку, що позивачка та відповідач знаходилися у фактичних шлюбних відносинах і на ці правовідносини поширюється дія ст. 74 СК України.
Такі твердження ОСОБА_4 заперечив відповідач, ствердивши про те, що у нього не було наміру одружуватися, створювати сім'ю, а їхні з позивачкою відносини були дружніми, разом проведений час, спільний відпочинок, чого він не заперечує, не дають підстав вважати про його намір та бажання проживати з позивачкою, як подружжя, створити з нею сім'ю, не свідчить про те, що вони проживали разом однією сім'єю як чоловік та жінка без шлюбу.
З'ясування цих обставини лише з пояснень позивачки, свідків, з врахуванням заперечень відповідача, за відсутності беззаперечних доказів на підтвердження наміру ОСОБА_1 проживати з позивачкою, як подружжя, створити з нею сім'ю, вести з нею спільне господарство, мати взаємні права та обов'язки, як подружжя, не може братись судом до уваги.
На думку колегії суддів, надані позивачкою світлини (фотографії), на яких зображено спільний відпочинок сторін, показання свідків, якими підтверджується спільний відпочинок позивача і відповідача, їх спільна присутність, самі по собі без доведення факту ведення спільного господарства, наявності спільного бюджету та взаємних прав та обов'язків, притаманних подружжю, не можуть свідчити про те, що між ними склалися та мали місце протягом з 14 березня 2018 року до липня 2019 року, усталені відносини, які притаманні подружжю, а відтак не погоджується з категоричним висновком суду першої інстанції про те, спільний відпочинок, періодичні зустрічі, спілкування з позивачкою, чого відповідач не заперечує, є доказом спільного проживання позивачки та відповідача саме як подружжя.
Як на доказ наявності сімейних відносин у позивача та відповідача та намір обох продовжити такі, суд зазначив бажання їх обох придбати та облаштувати будинок для їх спільного проживання як подружжя.
Однак такі висновки суду ґрунтуються на поясненнях лише ОСОБА_4 , які ОСОБА_1 заперечив, ствердивши, що житловий будинок придбавав для себе за свої особисті кошти, не маючи наміру проживати у ньому разом з позивачкою, як подружжя, договір купівлі-продажу житлового АДРЕСА_1 укладений ним, право власності на цей будинок зареєстровано на його ім'я, а кошти, за які придбано житловий будинок, були його особистими коштами.
Стверджуючи про намір спільного придбання спірного житлового будинку для її проживання разом з відповідачем, як подружжя, позивачка покликається на те, що її батьки, ОСОБА_6 та ОСОБА_7 , які вважали відносини між їхньою донькою, ОСОБА_4 та відповідачем ОСОБА_1 подружніми, сімейними, передали ОСОБА_8 в лютому 2018 року 20000.00 дол. США на придбання цього житлового будинку, однак такі твердження позивачки є голослівними, всупереч вимогам ст. 81 ЦПК України, не підтверджені належними та допустимими доказами, а відповідач ОСОБА_1 заперечує передання йому такої суми коштів батьками позивачки.
Що стосується реєстрації ОСОБА_4 у спірному житловому будинку АДРЕСА_1 , яка була зареєстрована у спірному житловому будинку у вересні 2018 року, то така не свідчить про спільне проживання позивачки та відповідача як подружжя на період придбання спірного житлового будинку.
Суд першої інстанції встановив факт проживання ОСОБА_4 та ОСОБА_1 однією сім'єю як чоловіка та жінки без реєстрації шлюбу на підставі пояснень сторін, показань свідків та фотографій, що не можна вважати повним, всебічним та об'єктивним встановленням цих обставин.
Сам факт спільного проживання без установлення ведення спільного господарства, спільного побуту та спільного бюджету, не є підставою для визнання права власності на половину майна за кожною зі сторін.
Разом з тим, позивачка не надала належних та допустимих доказів на підтвердження ведення спільного господарства, наявності у неї з відповідачем спільного бюджету, проведення спільних витрат, придбання за власні кошти чи спільні кошти іншого майна в інтересах сім'ї.
На думку колегії суддів, позивачкою не доведено належними та допустимими доказами факту проживання разом з відповідачем однією сім'єю, ведення спільного побуту, виконання взаємних прав та обов'язків в період з 14.03.2018 року до липня 2019 року,
Згідно з ч. 4 ст. 368 ЦК України майно, набуте в результаті спільної праці та за спільні грошові кошти членів сім'ї, є їхньою спільною сумісною власністю, якщо інше не встановлено договором, укладеним у письмовій формі.
Ураховуючи наведене, особам, які проживають однією сім'єю без реєстрації шлюбу, на праві спільної сумісної власності належить майно, набуте ними за час спільного проживання або набуте в результаті спільної праці та за спільні грошові кошти.
Вирішуючи питання щодо правового режиму такого майна, слід встановити факти створення (придбання) сторонами майна внаслідок спільної праці, ведення спільного господарства, побуту, виконання взаємних прав та обов'язків, з'ясувати час придбання майна, джерело набуття (кошти, за які таке майно було набуте), а також мету придбання майна, що дозволяє надати йому статусу спільної сумісної власності.
Наслідками встановлення факту проживання чоловіка та жінки однією сім'єю без реєстрації шлюбу є встановлення належності їм майна на праві спільної сумісної власності на підставі ст. 74 СК України.
Крім цього, для вирішення майнового спору на підставі ст. 74 СК України суд повинен встановити факт проживання однією сім'єю чоловіка та жінки без шлюбу в період, протягом якого було придбане спірне майно.
Обгрунтовуючи позовні вимоги про визнання спірного житлового будинку спільним майном та визнання за нею права власності на 1/2 частину цього будинку, позивачка покликається на те, що такий було придбано під час проживання однією сім'єю без реєстрації шлюбу за спільні кошти відповідача та позивачки, ремонтні роботи проводились за її активної участі, в тому числі і за рахунок її коштів.
Суд першої інстанції не вважав голослівними твердження позивачки з приводу наявності у неї з відповідачем спільного господарства, бюджету, розподілу обов'язків, придбання та облаштування житла, позаяк в судовому засіданні дані обставини були підтверджені допитаними свідками ОСОБА_9 , ОСОБА_6 , ОСОБА_7 , ОСОБА_10 , ОСОБА_11 та ОСОБА_12 , які також вказали на наявність сімейних відносин позивача та відповідача, їхнє спільне проживання у спірному будинку, проведення ремонту. Крім того, вказали що облаштуванням будинку, спілкуванням з майстрами та погодження з останніми всіх етапів ремонту займалась позивач особисто.
Колегія суддів не погоджується з такими висновками суду першої інстанції, оскільки ОСОБА_4 офіційно не працювала, належних та допустимих доказів на підтвердження отримання нею доходів, суду не надала, кошти на її рахунок поступали від третіх осіб, від відповідача, чого ОСОБА_4 не заперечувала, позивачка не змогла підтвердити наявність у неї на рахунку коштів на час придбання спірного житлового будинку, а перерахування відповідачем коштів на її рахунок, не свідчить про їх спільний бюджет.
Як вбачається з матеріалів справи, договір купівлі-продажу житлового будинку АДРЕСА_1 було укладено між ОСОБА_13 , який діяв від імені ОСОБА_14 та ОСОБА_1 27 квітня 2018 року, повністю розрахунок за цим договором проведено 31 липня 2018 року, що підтверджується заявою ОСОБА_13 , якою ін підтверджує факт повного розрахунку ОСОБА_1 за проданий йому житловий будинок.
З долученої відповідачем довідки ТзОВ ІВФ «Ремтехгаз» від 03.06.2021 року №127 вбачається, що ОСОБА_1 протягом 2017 - 2019 року ОСОБА_1 отримав безвідсоткову позику від ТОВІВФ «Ремтехгаз» у сумі 2865400.00 грн., яка була погашена шляхом внесення в касу 516570.00 грн. взаємозаліку по нарахованим дивідендам 1566430.00 грн., утримання з його заробітної плати 241000.00 грн. У січні 2019 року були нараховані дивіденди за 2011, 2015, 2017 роки у сумі 2058000.00 грн., з них погашена безвідсоткова позика 1566430.00 грн., залишок коштів 357800.00 грн. перераховано ОСОБА_1 на картковий рахунок.
З довідки про заробітну плату для обчислення пенсії, виданою ТзОВ ІВФ «Ремтехгаз» від 03.06.2021 року №218 вбачається, що за 2017 рік ОСОБА_1 отримав 201107,76 грн., за 2018 рік - 290604.77 грн., за 2019 рік - 566734.76 грн.
Крім цього, договорами купівлі-продажу 14.06.2018 року та 27.06.2018 року підтверджується відчуження ОСОБА_1 нерухомого майна, а саме, належних йому на праві власності квартир, що свідчить про отримання ним коштів від продажу належного йому на праві власності нерухомого майна.
З врахуванням вищенаведеного, колегія суддів не може погодитися з висновками суду першої інстанції про неналежність тверджень відповідача з приводу його фінансової незалежності, наявності у нього доходу, достатнього для придбання спірного житлового будинку, кінцевий розрахунок за який було проведено 31.07.2018 року.
З врахуванням вищенаведеного, колегія суддів приходить до висновку, що спірний житловий будинок було придбано виключно за кошти ОСОБА_1 .
Слід зазначити, що на момент укладення договору купівлі продажу спірного житлового будинку 27.04.2018 року період часу, протягом якого, як стверджує позивачка, проживала разом з відповідачем однією сім'єю, становив майже півтори місяця, а на момент повного розрахунку чотири з половиною місяці.
Даючи оцінку правовим підставам заявленого позову та зібраним у справі доказам, з урахуванням принципу диспозитивності цивільного процесу та засад змагальності сторін, відповідно до яких позивач повинна була довести обставини, на які посилалася на підтвердження позову, колегія суддів не погоджується з висновками суду першої інстанції та вважає недоведеним факт набуття спірного житлового будинку за час спільного ведення спільного господарства, побуту, виконання взаємних прав та обов'язків, внаслідок спільної праці або за спільні кошти, а відтак, позивач, всупереч вимогам ст. 81 ЦПК України, не довела належними та допустимими доказами, що між нею та відповідачем з 14.03.2018 року до липня 2019 року склалися усталені відносини, що притаманні подружжю, а відтак до спірних правовідносин не може бути застосована ст. 74 СК України.
Крім цього, і оскільки колегія суддів дійшла висновку про відмову в задоволенні позовної вимоги ОСОБА_4 про встановлення факту спільного проживання ОСОБА_4 та ОСОБА_1 , як чоловіка та дружини без реєстрації шлюбу, чим позивачка обгрунтовувала позовні вимоги про визнання спірного житлового будинку спільним майном та визнання за нею права власності на 1/2 частину цього будинку, то позовні вимоги про визнання спірного житлового будинку спільним майном подружжя та визнання за ОСОБА_4 право власності на 1/2 частку у цьому будинку, не підлягають до задоволення.
За вищенаведеного, колегія суддів доходить висновку про те, що в задоволенні позовних вимог ОСОБА_4 слід відмовити.
Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (SERYAVIN AND OTHERS v. UKRAINE, № 4909/04, § 58, ЄСПЛ, від 10 лютого 2010 року).
Згідно з п.2 ч.1 ст. 374 ЦПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право скасувати судове рішення повністю або частково і ухвалити у відповідній частині нове рішення або змінити рішення.
Відповідно до ст. 376 ЦПК України підставами для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є: 1) неповне з'ясування обставин, що мають значення для справи; 2) недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав встановленими; 3) невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи; 4) порушення норм процесуального права або неправильне застосування норм матеріального права.
Керуючись ст.ст. 367, 368, п. 2 ч. 1 ст. 374, ст.ст. 376, 381-384 ЦПК України, суд, -
апеляційну скаргу представника ОСОБА_1 - ОСОБА_2 - задовольнити.
Рішення Дрогобицького міськрайонного суду Львівської області від 13 квітня 2022 року - скасувати та ухвалити постанову, якою в задоволенні позовних вимог ОСОБА_4 відмовити.
Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дня її прийняття, але може бути оскаржена у касаційному порядку шляхом подачі касаційної скарги безпосередньо до суду касаційної інстанції протягом тридцяти днів з дня складення повної постанови.
Повний текст постанови складено 08.12.2022 року.
Головуючий: Н.О. Шеремета
Судді: О.М. Ванівський
Р.П. Цяцяк