08 грудня 2022 року м. Київ
Унікальний номер справи № 757/15335/18-ц
Апеляційне провадження № 22-ц/824/10950/2022
Київський апеляційний суд в складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ: головуючого - Левенця Б.Б.,
суддів - Борисової О.В., Ратнікової В.М.,
за участю секретаря судового засідання - Гаврюшенко К.О.
розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу Кабінету Міністрів України на рішення Печерського районного суду міста Києва від 21 січня 2022 року, ухвалене під головуванням судді Новак Р.В., у справі за позовом ОСОБА_1 до Кабінету Міністрів України, Державної казначейської служби України, третя особа: Російська Федерація в особі посольства Російської Федерації в Україні про відшкодування матеріальної та моральної шкоди, -
У березні 2018 року позивач звернулася до суду з позовною заявою, в якій враховуючи заяву про збільшення розміру позовних вимог просила відшкодувати за рахунок коштів Державного бюджету України, заподіяну терористичним актом шкоду за зруйноване домоволодіння, розташоване за адресою: АДРЕСА_1 , в сумі 12 134 850,00 грн. та моральну шкоду в сумі 100 000,00 грн. (т. 1 а.с. 2-5, 79-81).
На обґрунтування позовної заяви зазначила, що вона є власником домоволодіння за адресою: АДРЕСА_1 . Вказаний будинок розташований на лінії зіткнення з територіями, де проводилася антитерористична операція. Внаслідок артилерійських обстрілів її будинок був пошкоджений, та 18 вересня 2015 року будинок згорів повністю.
Посилалась на ст. 19 Закону України «Про боротьбу з тероризмом», відповідно до якої відшкодування шкоди, заподіяної громадянам терористичним актом, провадиться за рахунок коштів Державного бюджету України і відповідно до Закону із наступним стягненням суми цього відшкодування з осіб, якими заподіяно шкоду в порядку, встановленому Законом.
Разом з тим, позивач вказувала, що закон, який би регулював порядок відшкодування шкоди, заподіяної громадянам терористичним актом, не прийнято, а також відсутній механізм визначенням розміру відшкодування.
Зазначила, що суму матеріальної шкоди було визначено на підставі «Показників опосередкованої вартості спорудження житла за регіонами України», затверджених наказом Міністерства регіонального розвитку, будівництва та житлово-комунального господарства України від 06 грудня 2018 року № 355 яким затверджено показники опосередкованої вартості спорудження житла за регіонами України. Стверджувала, що наведений акт встановлює вартість 1 кв.м. загальної площі квартир будинку по Донецькій області в сумі 12 446,00 грн. та наведена сума стала підставою для розрахунку суми матеріальної шкоди за зруйноване домоволодіння (т. 1 а.с. 2-5, 79-81).
У листопаді 2018 року від Кабінету Міністрів України до суду надійшов відзив на позовну заяву, в якому представник Харчук Р.І. просив у задоволенні позову відмовити повністю. На обґрунтування відзиву зазначав, що Кабінет Міністрів України не є належним відповідачем у справі, оскільки таким відповідачем має бути безпосередній заподіювач шкоди, відсутній причинно-наслідковий зв'язок та вина Кабінету Міністрів України у завданні шкоди позивачу, відсутні докази завдання моральної шкоди.
Крім того, посилався на те, що позивачем не надано до суду підтвердження щодо наявності обвинувального вироку, який набрав законної сили стосовно заподіяння майнової шкоди в результаті терористичного акту відповідно до ст. 258 КК України. Посилався на Закон України «Про особливості державної політки із забезпечення державного суверенітету України на тимчасово окупованих територіях у Донецькій та Луганській областях», згідно з яким відповідальність за матеріальну чи нематеріальну завдану Україні внаслідок збройної агресії покладається на Російську Федерацію відповідно до принципів і норм міжнародного права (т. 1 а.с. 44-55).
У грудні 2018 року до суду надійшла відповідь на відзив від ОСОБА_1 , в якій вона підтримала позовні вимоги та обставини, за яких вони підлягають задоволенню. Вважає, що положення Закону України «Про особливості державної політки із забезпечення державного суверенітету України на тимчасово окупованих територіях у Донецькій та Луганській областях» до вказаних правовідносин не повинні застосовуватись, оскільки Закон прийнятий після подій, внаслідок яких було знищено майно позивача та його положення стосуються відшкодування шкоди, завданій державі України, а не його громадянам (т. 1 а.с. 62-63).
Рішенням Печерського районного суду м. Києва від 21 січня 2022 року позовні вимоги ОСОБА_1 до Кабінету міністрів України, Державної казначейської служби України, третя особа: Російська Федерація в особі посольства РФ в Україні про відшкодування матеріальної та моральної шкоди - задоволено частково. Відшкодовано ОСОБА_1 за рахунок коштів Державного бюджету України 20 000,00 грн. у відшкодування моральної шкоди. В задоволенні інших вимог - відмовлено (т. 1 а.с. 191-196).
Не погодившись з рішенням суду ОСОБА_1 звернулася до суду з апеляційною скаргою, у якій просила скасувати вказане рішення та ухвалити нове про задоволення позову в повному обсязі (т. 1 а.с. 198-202).
Постановою Київського апеляційного суду від 02 серпня 2022 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 задоволено частково. Рішення Печерського районного суду м. Києва від 21 січня 2022 року скасовано та ухвалено нове судове рішення. Позов ОСОБА_1 до Кабінету міністрів України, Державної казначейської служби України, третя особа: Російська Федерація в особі посольства Російської Федерації в Україні, про відшкодування матеріальної та моральної шкоди задоволено частково. Стягнуто з Держави Україна за рахунок коштів Державного бюджету України на користь ОСОБА_1 грошову компенсацію в розмірі 250 000,00 грн. В іншій частині позову ОСОБА_1 відмовлено (т. 1 а.с. 230-239).
31 серпня 2022 року Кабінет Міністрів України, в інтересах якого діє Харчук Р.І. , також звернувся до суду з апеляційною скаргою, у якій просив скасувати рішення суду першої інстанції та ухвалити нове, яким у задоволенні позовних вимог відмовити в повному обсязі (т. 2 а.с. 1-12).
Ухвалою Київського апеляційного суду від 02 листопада 2022 року поновлено строк на апеляційне оскарження, відкрито апеляційне провадження за апеляційною скаргою Кабінету Міністрів України на рішення Печерського районного суду міста Києва від 21 січня 2022 року, зупинено дію рішення Печерського районного суду міста Києва від 21 січня 2022 року та постанови Київського апеляційного суду від 02 серпня 2022 року (т. 2 а.с. 66-67).
Апеляційну скаргу Кабінету Міністрів України мотивовано тим, що судом першої інстанції не було повно та всебічно встановлено обставини справи, які мали б важливе значення для її вирішення (щодо відсутності «судового імунітету» Російської Федерації та обов'язку останньої відшкодувати в повному обсязі матеріальну та моральну шкоду, заподіяну внаслідок тимчасової окупації держави Україна, юридичним особа, громадським об'єднанням, громадянам України, іноземцям та особам без громадянства, як державою, що здійснює окупацію).
Крім того, судом неправильно застосовано норми матеріального права в частині не застосування норм Бюджетного кодексу України та постанови Кабінету Міністрів України від 02 вересня 2020 року № 767 «Про затвердження Порядку використання коштів, передбачених у державному бюджеті для здійснення грошової компенсації постраждалим, житлові будинки (квартири) яких зруйновано внаслідок надзвичайної ситуації воєнного характеру, спричиненої збройною агресією Російської Федерації» до спірних правовідносин. Зазначений порядок визначає механізм використання коштів, передбачених у державному бюджеті за відповідною програмою. Позивач не зверталася для отримання такої компенсації і судом це не враховано. З огляду на наявний механізм отримання компенсації за зруйноване житло, можливість відновлення порушеного права позивача лежало поза межами необхідності відновлення такого права судом, та залежить лише від волі позивача щодо реалізації свого права на отримання компенсації за зруйноване житло в межах положень, визначених Порядком № 767.
Вважає, що після початку війни в Україні з 2014 року суд України, розглядаючи справу, де відповідачем визначено Російську Федерацію, має право ігнорувати імунітет цієї країни та розглядати справи про відшкодування шкоди за позовом, поданим саме до цієї іноземної країни. Звертав увагу на те, що відшкодування матеріальної та моральної шкоди, заподіяної внаслідок тимчасової окупації держави Україна, юридичним особам, громадським об'єднанням, громадянам України, іноземцям та особам без громадянства, у повному обсязі покладається на Російську Федерацію. Посилався на правові висновки, викладені у постанові Верховного Суду від 14 квітня 2020 року у справі № 308/9708/19 та постанові Великої Палати Верховного Суду від 12 травня 2020 року у справі № 653/6172/17 (т. 2 а.с. 1-12).
Відзив на апеляційну скаргу не надходив.
В судовому засіданні представник апелянта Кабінету Міністрів України - адвокат Харчук Р.І. підтримав скаргу і просив її задовольнити. Представник позивачки ОСОБА_1 - адвокат Чекарьов Є.В. заперечував проти скарги і просив її відхилити.
Інші особи, які берутьучасть усправі досуду неприбули, прочас тамісце розгляду справи були сповіщені повідомленнями на зазначені ними поштові адреси, у т.ч. зазначені учасниками справи адреси електронної пошти та телефонограмами із забезпеченням технічної фіксації таких повідомлень, про що у справі є докази. Факт належного повідомлення позивачки ОСОБА_1 її представник - адвокат Чекарьов Є.В. підтвердив в судовому засіданні. Державна казначейська служба України була сповіщена врученням повідомлення уповноваженій особі про що є відмітка працівників пошти про вручення поштового відправлення (т. 2 а.с. 70-82).
Виходячи з положень ст. 13 ЦПК України кожна сторона розпоряджається своїми правами на власний розсуд, у т.ч. правом визначити свою участь в тому чи іншому судовому засіданні. Явка до суду апеляційної інстанції не є обов'язковою.
Поряд з цим, Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) неодноразово наголошував, що національні суди мають організовувати судові провадження таким чином, щоб забезпечити їх ефективність та відсутність затримок (див. рішення ЄСПЛ від 02.12.2010 у справі «Шульга проти України», № 16652/04). При цьому запобігати неналежній і такій, що затягує справу, поведінці сторін у цивільному процесі - завдання саме державних органів (див. рішення ЄСПЛ від 20.01.2011 у справі «Мусієнко проти України», № 26976/06).
Зважаючи на вимоги ч.ч. 9, 11 ст. 128, ч. 5 ст. 130, ст. 131, ч. 2 ст. 372 ЦПК України колегія суддів визнала повідомлення належним, а неявку такою, що не перешкоджає апеляційному розглядові справи.
За змістом ч. 1 ст. 370 ЦПК України якщо апеляційна скарга надійшла до суду апеляційної інстанції після закінчення апеляційного розгляду справи, і особа, яка подала скаргу, не була присутня під час апеляційного розгляду справи, суд розглядає відповідну скаргу за правилами цієї глави.
Згідно з ч. 4 ст. 370 ЦПК України суд апеляційної інстанції розглядає скаргу, вказану в частині першій цієї статті, в межах доводів, які не розглядалися під час апеляційного розгляду справи за апеляційною скаргою іншої особи.
Розглянувши матеріали справи, заслухавши доповідача, доводи апеляційної скарги, які не розглядалися під час апеляційного розгляду справи за апеляційною скаргою ОСОБА_1 , перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду, судова колегія дійшла висновку, що апеляційна скарга Кабінету Міністрів України не підлягає задоволенню за наступних підстав.
Судом встановлено, що ОСОБА_1 є власником житлового будинку по АДРЕСА_1 , загальною площею 975 кв.м., житловою площею 451 кв.м., відповідно до свідоцтва про право власності на нерухоме майно № 613661 від 20 лютого 2013 року (т. 1 а.с. 8).
Указом Президента України «Про рішення Ради національної безпеки і оборони України від 13 квітня 2014 року «Про невідкладні заходи щодо подолання терористичної загрози і збереження територіальної цілісності України» від 14 квітня 2014 року № 405/2014 розпочато антитерористичну операцію. Згідно з Розпорядженням Кабінету Міністрів України «Про затвердження переліку населених пунктів, на території яких здійснювалася антитерористична операція, та визнання такими, що втратили чинність, деяких розпоряджень Кабінету Міністрів України» від 02 грудня 2015 року № 1275-р. м. Горлівка (Горлівська міська рада), а також смт. Зайцеве (Зайцівська селищна рада) Бахмутського району відносяться до населених пунктів, на території яких здійснювалася антитерористична операція.
Відповідно до акта обстеження пошкоджень нерухомого майна від 17 серпня 2017 року (житлового будинку з надвірними будівлями та спорудами) розташованого за адресою АДРЕСА_1 ), складеного робочою комісією Військово-цивільної адміністрації с. Зайцеве №11-а від 16 серпня 2017 року, створеною на підставі розпорядження керівника, було проведено обстеження вказаного нерухомого майна та встановлено, що зі слів власника ОСОБА_1 належне їй нерухоме майно було пошкоджено 08 грудня 2015 року внаслідок обстрілу з боку неконтрольованої з боку України території. Через обстріл у будинку виникла пожежа, все майно в ньому, речі домашнього та особистого вжитку, а також оздоблення стін та стелі повністю вигоріло, у зв'язку з чим комісія дійшла висновку, що вказане нерухоме майно непридатне для проживання, знаходиться в незадовільному стані та підлягає відновленню та ремонту. Оскільки обстріли не припиняються, руйнування продовжується, відновлення та ремонт будинку є неможливим та недоречним (т. 1 а.с. 11-12).
До позовної заяви ОСОБА_1 долучила фотокопії із зображеннями пошкодженого житлового будинку (т. 1 а.с. 13-15).
Згідно з частиною першою статті 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.
Згідно зі статтею 5 ЦПК України, здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором.
У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону.
Статтею 10 ЦПК України визначено, що суд при розгляді справи керується принципом верховенства права.
Верховний Суд зазначає, що справедливість судового розгляду повинна знаходити свою реалізацію, зокрема у здійсненні судом правосуддя без формального підходу до розгляду кожної конкретної справи. Дотримання цього принципу є гарантією того, що учасник справи, незалежно від рівня фахової підготовки та розуміння певних вимог цивільного судочинства, має можливість забезпечити захист своїх прав та інтересів.
Забороняється відмова у розгляді справи з мотивів відсутності, неповноти, нечіткості, суперечливості законодавства, що регулює спірні відносини.
Частиною першою статті 15 ЦК України передбачено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.
Згідно зі статтею 16 ЦК України способами захисту цивільних прав та інтересів можуть бути, в тому числі, відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди, відшкодування моральної (немайнової) шкоди.
Для правильного вирішення спору та захисту порушеного права позивача суд повинен визначитися з предметом й підставою позову.
Предмет позову - це певна матеріально-правова вимога позивача до відповідача, стосовно якої позивач просить прийняти судове рішення, яка опосередковується відповідним способом захисту прав або інтересів. Підстави позову - це обставини, якими позивач обґрунтовує свої вимоги щодо захисту права та охоронюваного законом інтересу.
Таким чином, правові підстави позову - це зазначена в позовній заяві нормативно-правова кваліфікація обставин, якими позивач обґрунтовує свої вимоги.
При цьому незгода суду з наведеним у позовній заяві правовим обґрунтуванням щодо спірних правовідносин не є підставою для відмови у позові.
Оскільки повноваження органів влади є законодавчо визначеними, тому суд згідно з принципом jura novit curia («суд знає закони») під час розгляду справи має самостійно перевірити доводи сторін, а, з'ясувавши при розгляді справи, що сторона або інший учасник судового процесу на обґрунтування своїх вимог або заперечень послався не на ті норми права, що фактично регулюють спірні правовідносини, самостійно здійснює правильну правову кваліфікацію останніх та застосовує для прийняття рішення ті норми матеріального і процесуального права, предметом регулювання яких є відповідні правовідносини.
З аналізу наведених норм процесуального права Верховний Суд у постанові від 22 вересня 2021 року у справі № 242/68/19 зробив висновок про те, що саме на суд покладено обов'язок надати правову кваліфікацію відносинам сторін виходячи із фактів, установлених під час розгляду справи, та визначити, яка правова норма підлягає застосуванню для вирішення спору. Самостійне застосування судом для ухвалення рішення саме тих норм матеріального права, предметом регулювання яких є відповідні правовідносини, не призводить до зміни предмета позову та/або обраного позивачем способу захисту. Зазначення позивачем конкретної правової норми на обґрунтування позову не є визначальним при вирішенні судом питання про те, яким законом слід керуватися при вирішенні спору.
У справі, що переглядається, звертаючись до суду із позовом про відшкодування майнової та моральної шкоди, завданої терористичним актом у вигляді руйнування житлового будинку, ОСОБА_1 нормативно-правовим обґрунтуванням позову зазначала статтю 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, статтю 41 Конституції України, статті 22, 1166 ЦК України, статтю 19 Закону України «Про боротьбу з тероризмом» та статтю 86 КЦЗ України.
Разом з тим, посилання позивачки як на правову підставу позову на статтю 19 Закону України «Про боротьбу з тероризмом» та статтю 86 Кодексу цивільного захисту України у взаємозв'язку з негативним обов'язком держави щодо застосування статті 1 Першого протоколу до Конвенції, є безпідставними.
Принцип непорушності права власності регламентовано статтею 41 Конституції України, відповідно до якої кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним. Вказаний принцип також закріплено у статті 321 ЦК України та статті 1 Першого протоколу до Конвенції.
Положення преамбули Конвенції передбачають, що Високі Договірні Сторони зобов'язалися забезпечити повагу до прав людини шляхом гарантії цих прав. Гарантування прав людини з боку держави може здійснюватися як активними діями, так і утриманням від вчинення будь-яких дій. Така діяльність держави з гарантування прав людини пов'язана з видами зобов'язань з боку держав-учасниць Конвенції, якими є негативні та позитивні зобов'язання.
Негативні зобов'язання - це зобов'язання держави утримуватися від втручання в права та свободи, а позитивні зобов'язання - навпаки: держава повинна щось зробити, вчинити певні дії, щоб особа могла скористатися своїми правами за Конвенцією. Це, наприклад, може полягати у прийнятті законодавства, що допоможе забезпечити користування гарантованими Конвенцією правами, або забезпеченні реальних умов для реалізації прав.
Так, за певних обставин захистом статті 1 Першого протоколу до Конвенції може користуватися «легітимне очікування» (legitimate expectation) успішної реалізації майнових прав (право вимоги). Для того, щоб «очікування» було «легітимним», воно має бути заснованим на нормі закону або іншому правовому акті, такому як судове рішення, пов'язане з майновим інтересом (див. рішення ЄСПЛ від 28 вересня 2004 року у справі «Копецький проти Словаччини» (Kopecky v. Slovakia), заява № 44912/98, § 49-50).
Тобто особа, яка має майновий інтерес, може розглядатися як така, що має «легітимне очікування» успішної реалізації її права вимоги (зокрема відшкодування державою шкоди) у сенсі статті 1 Першого протоколу до Конвенції, коли для цього інтересу є достатні підстави у національному законодавстві.
Разом із тим, на час виникнення спірних правовідносин у законодавстві України не тільки не було визначеної процедури виплати зазначеного відшкодування (див. для порівняння рішення ЄСПЛ від 24 квітня 2014 року у справі «Будченко проти України» (Budchenko v. Ukraine), заява № 38677/06, § 42), а й чітких умов, необхідних для заявлення майнової вимоги до держави про надання такого відшкодування (див. ухвалу ЄСПЛ щодо прийнятності від 30 вересня 2014 року у справі «Петльований проти України» (Petlyovanyy v. Ukraine), заява № 54904/08).
Відповідно до статті 19 Закону «Про боротьбу з тероризмом» відшкодування шкоди, заподіяної громадянам терористичним актом, провадиться за рахунок коштів Державного бюджету України відповідно до закону і з наступним стягненням суми цього відшкодування з осіб, якими заподіяно шкоду, в порядку, встановленому законом. Так само відшкодування шкоди, заподіяної організації, підприємству або установі терористичним актом, провадиться в порядку, визначеному законом.
Зміст наведеної статті дає підстави для висновку, що у цій статті визначено лише джерело відшкодування шкоди, заподіяної терористичним актом - кошти державного бюджету, проте стаття не містить ні підстав, ні порядку (механізму) такого відшкодування.
Тобто до сьогодні в Україні не прийнято спеціального закону, норми якого закріплювали б механізм відшкодування шкоди, заподіяної терористичним актом.
Відповідно до пункту 22 статті 92 Конституції України засади цивільно-правової відповідальності визначаються виключно законами України. Зазначене положення унеможливлює застосування аналогії закону до будь-яких відносин, пов'язаних з відшкодуванням шкоди. Таким чином, у системі права України немає правових норм прямої дії, які б закріплювали механізм відшкодування шкоди, заподіяної терористичним актом. Норми статті 19 Закону «Про боротьбу з тероризмом» у такого роду правових ситуаціях не можуть бути застосовані у зв'язку з відсутністю згаданого в тексті цієї статті спеціального закону.
Відповідно до статті 85 КЦЗ України відшкодування матеріальних збитків постраждалим внаслідок надзвичайних ситуацій здійснюється у порядку, визначеному законом. У свою чергу, стаття 86 КЦЗ України має вузьку сферу застосування і спрямована на забезпечення житлом внаслідок надзвичайних ситуацій, тобто регламентує лише окремі аспекти відносин щодо забезпечення житлом постраждалих внаслідок надзвичайних ситуацій.
Отже, дія норм КЦЗ України поширюється винятково на прямо зазначені в ньому суспільні відносини щодо захисту від надзвичайних ситуацій, спричинених терористичними актами. Однак про правове регулювання відносин з відшкодування шкоди, завданої терористичним актом, у КЦЗ України не йдеться. Таким чином, норми КЦЗ України не можуть бути застосовані до ситуацій, у яких майнову шкоду було спричинено терористичним актом. Вважати можливим застосування цієї статті аналогією для відшкодування шкоди, заподіяної терористичним актом, немає підстав із мотивів, наведених вище.
Зважаючи на викладене, суд апеляційної інстанції дійшов висновку про відсутність підстав для застосування до спірних правовідносин положень статті 19 Закону України «Про боротьбу з тероризмом» та статті 86 КЦЗ України. Висновки районного суду з посиланням на вищевказані положення статті 19 Закону України «Про боротьбу з тероризмом» при вирішенні справи є помилковими.
Разом із тим, звертаючись до суду із позовом, ОСОБА_1 посилалася також на те, що держава порушила вимоги статті 1 Першого протоколу до Конвенції в частині невиконання нею свого позитивного матеріального та процесуального обов'язку, на відсутність спеціального порядку відшкодування за пошкоджене внаслідок терористичного акта майно, на обов'язок держави захищати власність у розумінні правової позиції ЄСПЛ.
Стосовно права, гарантованого статтею 1 Першого протоколу до Конвенції, такі позитивні обов'язки згідно з практикою ЄСПЛ можуть передбачати певні заходи, необхідні для захисту права власності, а саме: у матеріальному аспекті держава має забезпечити у своїй правовій системі юридичні гарантії реалізації права власності (превентивні обов'язки) та засоби правового захисту, за допомогою яких потерпілий від втручання у це право може його захистити, зокрема, вимагаючи відшкодування збитків за будь-яку втрату (компенсаційні обов'язки); у процесуальному аспекті, хоча стаття 1 Першого протоколу до Конвенції не встановлює чітких процедурних вимог, існування позитивних обов'язків процесуального характеру відповідно до цього положення визнані ЄСПЛ як у справах, що стосуються державних органів, так і у спорах між приватними особами (див. рішення ЄСПЛ від 03 квітня 2012 року у справі «Котов проти Росії» (Kotov v. Russia), заява № 54522/00).
Як зазначалося вище, закон, який регулює порядок відшкодування за рахунок коштів Державного бюджету України шкоди, заподіяної пошкодженням будинку внаслідок терористичного акта, відсутній як на момент виникнення спірних правовідносин, так і на момент розгляду справи судами (позитивний матеріальний обов'язок).
Оскільки Конвенція покликана захищати права, які є практичними й ефективними, порушення державою будь-якого з конвенційних обов'язків може зумовлювати необхідність присудження за це компенсації.
Таким чином, відсутність на час виникнення спірних правовідносин та на час розгляду справи судами попередніх інстанцій у законодавстві України відповідних положень щодо відшкодування власникові шкоди, заподіяної його об'єкту житлової нерухомості терористичним актом, не перешкоджає особі, яка вважає, що стосовно її права власності на таке майно певний позитивний обов'язок не був виконаний, вимагати від держави компенсації за це невиконання на підставі статті 1 Першого протоколу до Конвенції.
Кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження (стаття 13 Конвенції).
Засоби юридичного захисту, які вимагаються згідно зі статтею 13 Конвенції, повинні бути ефективними як у теорії, так і на практиці; використанню засобів захисту не повинні невиправдано та необґрунтовано перешкоджати дії чи бездіяльність органів влади держави-відповідача.
Такі правові висновки викладено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 04 вересня 2019 року у справі № 265/6582/16-ц (провадження № 14-17цс19) та постанові Верховного Суду від 22 вересня 2021 року у справі № 242/68/19.
Необхідність встановлення компенсаційного механізму за пошкоджене/зруйноване майно в умовах збройного конфлікту підтверджена у численних рішеннях ЄСПЛ (зокрема, рішення у справах: «Лоїзіду проти Туреччини» (Loizidou v.Turkey) від 18 грудня 1996 року, заява № 15318/159; «Чірагов та інші проти Вірменії» (Chiragov and Others v. Armenia) від 16 червня 2015 року, заява № 13216/05; «Саргсян проти Азербайджану» (Sargsyan v. Azerbaijan) від 16 червня 2015 року, заява № 40167/06).
На підставі релевантної практики ЄСПЛ, яка є сталою, з урахуванням положень статті 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини», відповідно до якої практика ЄСПЛ є джерелом права в Україні, так само виникають легітимні очікування щодо отримання компенсації за пошкоджене/зруйноване майно в результаті проведення антитерористичної операції, а мовою ЄСПЛ - збройного конфлікту на території, підконтрольній уряду України.
У будь-якому випадку, коли в обставинах цієї справи стоїть питання у застосуванні концепції легітимних очікувань особи чи позитивних зобов'язань держави, перевагу мають позитивні зобов'язання держави.
Враховуючи відсутність в Україні спеціальних підзаконних нормативно-правових актів щодо відшкодування власникові шкоди, заподіяної його майну, яке було пошкоджене або знищене під час проведення антитерористичної операції на окремих територіях Донецької та Луганської областей, а також порядку визначення її розміру, колегія суддів, вважає, що позивачем доведено, що певний позитивний обов'язок державою не був виконаний стосовно її права власності на таке майно, а тому порушення її права, встановленого статтею 1 Першого протоколу до Конвенції, підлягає захисту шляхом виплати компенсації від держави.
Аналогічний правовий висновок викладено в постановах Верховного Суду від 25 березня 2020 року у справі № 757/50562/16-ц, від 04 березня 2020 року у справі № 646/5063/17-ц, від 04 березня 2020 року у справі № 237/557/18-ц, від 02 червня 2021 року у справі № 423/455/18, від 24 лютого 2021 року у справі № 757/64572/16-ц, від 01 вересня 2021 року у справі № 409/2390/16-ц, від 18 березня 2020 року у справі № 757/43306/16-ц, від 22 вересня 2021 року у справі № 242/68/19, що свідчить про сталість судової практики у спірних правовідносинах.
З огляду на положення ст. 263, ч. 1 ст. 417 ЦПК України такі висновки Верховного Суду є обов'язковими для застосування судами України.
Таким чином, ОСОБА_1 має право на отримання від Держави України відповідної компенсації.
Враховуючи фактичні обставини справи, за принципом розумності та справедливості, використовуючи дискреційні повноваження та із урахуванням наведеної вище практики ЄСПЛ, апеляційний суд дійшов висновку про стягнення компенсації у розмірі 250 000,00 грн.
Встановивши, що правовою підставою для виплати компенсації, а не шкоди, є не положення статті 19 Закону України «Про боротьбу з тероризмом» та статті 86 Кодексу цивільного захисту України, а невиконання державою позитивного обов'язку розробити спеціальний нормативно-правовий акт щодо надання грошової допомоги та відшкодування шкоди особам, які постраждали під час проведення антитерористичної операції у Донецькій та Луганській областях, на підставі статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та статті 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, апеляційний суд дійшов висновку про відмову у задоволенні позову в частині стягнення моральної шкоди, оскільки позивачем не доведено належними та допустимими доказами, що пошкодження її майна відбулося внаслідок незаконних дії чи бездіяльності держави в особі компетентних органів, що свідчить про відсутність усіх складових елементів правопорушення, сукупність яких відповідно до закону є підставою для відповідальності заподіювача за завдану моральну шкоду.
Враховуючи вказане, апеляційний суд вважав помилковим висновок суду першої інстанції про відшкодування моральної шкоди позивачу.
Тому, колегія суддів апеляційного суду погодилась із відповідними висновками, які викладені в постанові Київського апеляційного суду від 02 серпня 2022 року.
В апеляційній скарзі Кабінет Міністрів України посилався на те, що він не є належним відповідачем у цій справі та суд має право ігнорувати імунітет Російської Федерації та розглядати справи про відшкодування шкоди за позовом, поданим саме до цієї іноземної країни. При цьому, апелянт посилався на положення ст. 5 Закону України «Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України».
Водночас , у цій справі позивач визначила відповідачами Державу Україну в особі Кабінету Міністрів України та Державну казначейську службу України, а предметом позову - відшкодування матеріальної та моральної шкоди, завданої терористичним актом у вигляді руйнування житлового будинку.
Держава діє у цивільних відносинах на рівних правах з іншими учасниками цих відносин (частина перша статті 167 ЦК України).
Держава набуває і здійснює цивільні права та обов'язки через органи державної влади у межах їхньої компетенції, встановленої законом (стаття 170 ЦК України).
Позивачем і відповідачем можуть бути фізичні і юридичні особи, а також держава. Держава, Автономна Республіка Крим, територіальна громада беруть участь у справі через відповідний орган державної влади, орган влади Автономної Республіки Крим, орган місцевого самоврядування відповідно до його компетенції, від імені якого діє його керівник, інша уповноважена особа відповідно до закону, статуту, положення, трудового договору (контракту) (самопредставництво органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим, органу місцевого самоврядування), або через представника (частина друга статті 48, частина четверта статті 58 ЦПК України).
Отже, у цивільному судочинстві держава бере участь у справі як сторона через відповідний її орган, наділений повноваженнями саме у спірних правовідносинах, зокрема і представляти державу в суді.
Кабінет Міністрів України у сферах правової політики, законності, забезпечення прав і свобод людини та громадянина, зокрема, здійснює контроль за додержанням законодавства органами виконавчої влади, їх посадовими особами; здійснює заходи щодо забезпечення виконання судових рішень органами виконавчої влади та їх керівниками (абзац другий та четвертий пункту 3 частини першої статті 20 Закону України «Про Кабінет Міністрів України»).
Кабінет Міністрів України може бути позивачем та відповідачем у судах, зокрема звертатися до суду, якщо це необхідно для здійснення його повноважень у спосіб, що передбачений Конституцією та законами України. Інтереси КМ України у судах представляє Міністерство юстиції України, якщо інше не передбачено законами України або актами КМ України (частина перша та друга статті 37 Закону України «Про Кабінет Міністрів України»).
Як зазначалося вище, закон, який регулює порядок відшкодування за рахунок коштів Державного бюджету України шкоди, заподіяної пошкодженням будинку внаслідок терористичного акта, відсутній як на момент виникнення спірних правовідносин, так і на момент розгляду справи судом (позитивний матеріальний обов'язок).
Під час розгляду справи встановлено порушення права позивача, встановлене статтею 1 Першого протоколу до Конвенції, оскільки Державою Україна не був виконаний стосовно її права власності на майно позитивний обов'язок, який полягає в тому, що в Україні не встановлено законодавчі положення щодо відшкодування власникові шкоди, заподіяної його майну, яке було пошкоджене або знищене під час проведення антитерористичної операції на окремих територіях Донецької та Луганської областей, а також порядку визначення її розміру.
Оскільки Конвенція покликана захищати права, які є практичними й ефективними, то порушення державою будь-якого з конвенційних обов'язків - як негативного, так і позитивного матеріального чи позитивного процесуального - може зумовлювати необхідність присудження за це компенсації (відшкодування). Остання може мати різні форми та розміри, що залежатимуть, зокрема, від виду конкретного порушення, вчинення якого державою за конкретних обставин необхідно встановити.
Доводи Кабінету Міністрів України в апеляційній скарзі про те, що до його повноважень не належить відшкодування шкоди, завданої терористичним актом, і Кабінет Міністрів України не є належним представником Держави Україна у цій справі не можуть бути взяті до уваги. Позивач правильно визначила Кабінет Міністрів України представником Держави Україна як відповідача, оскільки Кабінет Міністрів України має повноваження не тільки з організації боротьби з тероризмом в Україні, але й із забезпечення її необхідними силами, засобами та ресурсами (частина перша статті 4 Закону України «Про боротьбу з тероризмом»). Враховуючи особливості процесуального представництва Держави Україна як сторони справи та характер спірних правовідносин, колегія суддів вважає відповідний довід апеляційної скарги необґрунтованим.
Зважаючи на вищевикладені вимоги законодавства, апеляційний суд визнав неспроможними і відхилив доводи апеляційної скарги щодо неправильного застосування норм матеріального права в частині не застосування норм Бюджетного кодексу України та постанови Кабінету Міністрів України від 02 вересня 2020 року № 767 до спірних правовідносин. Крім того, зазначені позивачкою спірні правовідносини виникли у 2014-2015 роках, а вказана постанова КМ України від 02 вересня 2020 року № 767 та затверджений нею Порядок набули чинності з дня опублікування - 08 вересня 2020 року.
Постановою Київського апеляційного суду від 02 серпня 2022 року у цій справі апеляційну скаргу ОСОБА_1 задоволено частково. Рішення Печерського районного суду м. Києва від 21 січня 2022 року скасовано та ухвалено нове судове рішення. Позов ОСОБА_1 до Кабінету міністрів України, Державної казначейської служби України, третя особа: Російська Федерація в особі посольства Російської Федерації в Україні, про відшкодування матеріальної та моральної шкоди задоволено частково. Стягнуто з Держави Україна за рахунок коштів Державного бюджету України на користь ОСОБА_1 грошову компенсацію в розмірі 250 000,00 грн. В іншій частині позову ОСОБА_1 відмовлено (т. 1 а.с. 230-239).
Тому не підлягає задоволенню вимога апелянта про скасування оскаржуваного судового рішення районного суду, яке вже скасоване судом апеляційної інстанції.
Поряд з цим, колегія суддів погодилась із висновками суду апеляційної інстанції, викладеними у постанові Київського апеляційного суду від 02 серпня 2022 року, а тому не підлягають задоволенню вимоги апелянта про скасування вказаної постанови апеляційного суду із ухваленням нового судового рішення по суті спору.
З урахуванням викладеного, апеляційний суд дійшов висновку, що апеляційна скарга Кабінету Міністрів України задоволенню не підлягає.
Системне тлумачення положень ст. 19 Конституції України, ст. 370 ЦПК України дає підстави для висновку, що за результатами розгляду апеляційної скарги апеляційний суд приймає постанову відповідно до статті 382 цього Кодексу. При цьому за наявності підстав може бути скасовано раніше прийняту постанову суду апеляційної інстанції. Тобто ухвалення висновку про залишення без змін раніше прийнятої постанови суду апеляційної інстанції у справі не належить до повноважень апеляційного суду при апеляційному перегляді справи в порядку ст. 370 ЦПК України.
Проте, слід поновити дію постанови Київського апеляційного суду від 02 серпня 2022 року, дію якої було зупинено ухвалою Київського апеляційного суду від 02 листопада 2022 року (т. 2 а.с. 66-67).
На підставі ст. 141 ЦПК України понесені апелянтом судові витрати мають бути віднесені на його рахунок.
Європейський суд з прав людини вказав, що пункт перший статті 6 Конвенції зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними, залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (PRONINA v. UKRAINE, № 63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року).
Керуючись ст. ст. 367, 374, 375, 381- 384 ЦПК України, суд апеляційної інстанції, -
Апеляційну скаргу Кабінету Міністрів України - залишити без задоволення.
Поновити дію постанови Київського апеляційного суду від 02 серпня 2022 року, якою скасовано рішення Печерського районного суду міста Києва від 21 січня 2022 року, позов ОСОБА_1 до Кабінету міністрів України, Державної казначейської служби України, третя особа: Російська Федерація в особі посольства Російської Федерації в Україні, про відшкодування матеріальної та моральної шкоди задоволено частково. Стягнуто з Держави Україна за рахунок коштів Державного бюджету України на користь ОСОБА_1 грошову компенсацію в розмірі 250 000,00 грн., в іншій частині позову ОСОБА_1 відмовлено.
Постанова набирає законної сили негайно з моменту прийняття, але може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного суду протягом тридцяти днів з дня її проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частину судового рішення, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.
Дата складання повного судового рішення - 09 грудня 2022 року.
Судді Київського апеляційного суду: Б.Б. Левенець
О.В. Борисова
В.М. Ратнікова