ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД МІСТА КИЄВА 01051, м. Київ, вул. Болбочана Петра 8, корпус 1
13 грудня 2022 року м. Київ №640/14779/22
Окружний адміністративний суд міста Києва у складі судді Літвінової А.В., розглянувши у порядку спрощеного позовного провадження адміністративну справу
за позовом ОСОБА_1
до Центрального міжрегіонального управління Державної міграційної служби України у м. Києві та Київській області в особі Святошинського відділу
про визнання протиправними дій, зобов'язання вчинити дії,
ОСОБА_1 (далі - позивачі) звернулась до Окружного адміністративного суду міста Києва з адміністративним позовом до Центрального міжрегіонального управління Державної міграційної служби України у м. Києві та Київській області в особі Святошинського відділу, в якому просить суд:
- визнати протиправними дії Центрального міжрегіонального управління Державної міграційної служби України у місті Києві та Київській області в особі Святошинського відділу щодо відмови у вклеюванні до паспорта громадянина України зразка 1994 року, який виданий на ім'я ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , нової фотокартки у зв'язку із досягненням 25-річного віку;
- зобов'язати Центральне міжрегіональне управління Державної міграційної служби України у місті Києві та Київській області в особі Святошинського відділу вклеїти до паспорта громадянина України зразка 1994 року, який виданий на ім'я ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , нову фотокартку у зв'язку з досягненням 25-річного віку.
Позовні вимоги обгрунтовано тим, звернувшись після досягнення позивачем більш ніж 25 річного віку особисто і безпосередньо звернулася до Святошинського відділу Центрального міжрегіонального управління Державної міграційної служби України у місті Києві та Київській області із заявою із заявою від 18.08.2022 про вклеювання фотокартки до паспорта громадянина України у вигляді книжечки зразка 1994 року, при цьому надала зазначеному територіальному підрозділу ДМС України усі необхідні документи для вклеювання фотокартки до паспорта-книжечки відповідно до Положення про паспорт громадянина України, затвердженого Постановою Верховної Ради України від 26.06.1992 № 2503-ХП, однак відповідачем відмовлено у видачі паспорта у формі книжечки. Таку відмову позивач вважає протиправною та такою, що не відповідає діючому законодавству.
Ухвалою Окружного адміністративного суду міста Києва від 13.09.2022 відкрито спрощене позовне провадження в адміністративній справі №640/14779/22 без виклику сторін по справі та проведення судового засідання та запропоновано відповідачу протягом п'ятнадцяти днів надати відзив на позовну заяву.
Представником відповідача через канцелярію суду подано відзив на позовну заяву, в якому проти позову заперечено та зазначено, що позивачка звернувся до Святошинського відділу ЦМУ ДМС у м. Києві та Київській області з пропущенням місячного терміну для звернення, а саме 18.08.2022, що є порушенням вимог законодавства України. Так, проживання громадян, зобов'язаних мати паспорт громадянина України, без паспорта громадянина України або за недійсним паспортом громадянина України є адміністративним правопорушенням, передбаченим статтею 197 Кодексу України про адміністративні правопорушення.
Таким чином, відповідно до вимог чинного законодавства паспорт позивача підлягає обміну, у зв'язку з тим, що останній звернувся до Святошинського відділу ЦМУ ДМС у м. Києві та Київській області з пропущенням місячного терміну для звернення.
Розглянувши подані сторонами документи та матеріали, всебічно і повно з'ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об'єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи та вирішення спору по суті, Окружний адміністративний суд міста Києва
З матеріалів справи вбачається, що ОСОБА_1 вернулася до Центрального міжрегіонального управління Державної міграційної служби у місті Києві та Київській області в особі Святошинського відділу із заявою про вклеювання фотокартки до паспорту громадянина України зразка 1994 року у зв'язку із досягнення 25 річного віку.
За результатами розгляду заяви позивача, відповідач листом від 25.08.2022 №П-23/6/8032-22/8032/28-22 повідомив, що відповідно до постанови Кабінету Міністрів України від 25.03.2015 №302 (в редакції постанови Кабінету Міністрів України від 03 жовтня 2018 року №795) підпункт 6 пункту 6 викладено у вигляді: обмін паспорта здійснюється у разі: якщо особа досягла 25- чи 45- річного віку та не звернулася в установленому законодавством порядку не пізніше як через місяць після досягнення відповідного віку для вклеювання до паспорта зразка 1994 року нових фотокарток. Зазначено, що у ДМС та її територіальних органів/підрозділів відсутні законні підстави для оформлення та видачі паспорта громадянина У країни відповідно до постанови Верховної Ради України від 26 червня 1992 року №2503-ХІІ.
Не погоджуючись із протиправними діями відповідача, позивачі звернулись до суду з даним позовом.
Надаючи оцінку спірним правовідносинам, суд виходить з наступного.
Статтею 5 Закону України «Про громадянство України» від 18 січня 2001 року №2235-III (надалі - Закон №2235-ІІІ) визначено, що документом, що підтверджує громадянство України, є, зокрема, паспорт громадянина України.
Згідно з вимогами статті 8 Конституції України в Україні визнається і діє принцип верховенства права. Конституція України має найвищу юридичну силу. Закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України і повинні відповідати їй. Норми Конституції України є нормами прямої дії. Звернення до суду для захисту конституційних прав і свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі Конституції України гарантується.
За приписами статті 3 Конституції України передбачено, що людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю; права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов'язком держави.
З аналізу зазначених конституційних норм суд дійшов висновку, що встановлюючи ті чи інші правила поведінки, держава має у першу чергу дбати про потреби людей, утримуючись за можливості від встановлення таких правил, які негативно сприйматимуться тими чи іншими групами суспільства. Встановлення таких правил може бути виправдане тільки наявністю переважаючих суспільних інтересів, які не можуть бути задоволені у інший спосіб, але і в цьому разі має бути дотриманий принцип пропорційності.
Відповідно до статті 22 Конституції України права і свободи людини і громадянина, закріплені цією Конституцією, не є вичерпними. Конституційні права і свободи гарантуються і не можуть бути скасовані. При прийнятті нових законів або внесенні змін до чинних законів не допускається звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод.
Статтею 32 Конституції України визначено, що ніхто не може зазнавати втручання в його особисте і сімейне життя, крім випадків, передбачених Конституцією України. Не допускається збирання, зберігання, використання та поширення конфіденційної інформації про особу без її згоди, крім випадків, визначених законом, і лише в інтересах національної безпеки, економічного добробуту та прав людини.
Рішенням Конституційного Суду України від 20.01.2012 №2-рп/2012 надано офіційне тлумачення положення частини другої статті 32 Конституції України, зокрема: неможливо визначити абсолютно всі види поведінки фізичної особи у сферах особистого та сімейного життя, оскільки особисті та сімейні права є частиною природних прав людини, які не є вичерпними і реалізуються у різноманітних і динамічних відносинах майнового та немайнового характеру, стосунках, явищах, подіях тощо. Право на приватне та сімейне життя є засадничою цінністю, необхідною для повного розквіту людини в демократичному суспільстві, та розглядається як право фізичної особи на автономне буття незалежно від держави, органів місцевого самоврядування, юридичних і фізичних осіб. Збирання, зберігання, використання та поширення конфіденційної інформації про особу без її згоди державою, органами місцевого самоврядування, юридичними або фізичними особами є втручанням в її особисте та сімейне життя. Таке втручання допускається винятково у випадках, визначених законом, і лише в інтересах національної безпеки, економічного добробуту та прав людини.
У даному випадку відсутня будь-яка загроза національній безпеці, економічному добробуту або правам людини, а тому збирання, зберігання, використання та поширення конфіденційної інформації про особу без її згоди є втручанням держави у її особисте та сімейне життя.
Конституційне та законодавче регулювання права на невтручання в особисте та сімейне життя також узгоджується із міжнародно-правовими актами.
Європейська Конвенція про захист прав людини та основоположних свобод від 04.11.1950 (далі Конвенція), ратифікована Законом України від 17.07.1997 №475/97-ВР, та відповідно до статті 9 Конституції України є частиною національного законодавства.
Стаття 8 Конвенції передбачає, що кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров'я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.
Будь-яке втручання у право особи на повагу до її приватного та сімейного життя становитиме порушення статті 8 Конвенції, якщо воно не здійснювалося "згідно із законом", не переслідувало легітимну ціль або цілі згідно з пунктом 2 та було "необхідним у демократичному суспільстві" у тому сенсі, що воно було пропорційним цілям, які мали бути досягнуті (рішення ЄСПЛ у справі Elsholz проти Німеччини, 13.07.2000, № 25735/94).
Суд зазначає, що особа не може зазнавати безпідставного втручання у особисте і сімейне життя, безпідставного посягання на недоторканність житла, таємницю кореспонденції або на її честь і репутацію. Кожна людина має право на захист законом від такого втручання або таких посягань.
Відповідно до частини першої статті 13 Закону України "Про Єдиний державний демографічний реєстр та документи, що підтверджують громадянство України, посвідчують особу чи її спеціальний статус" (далі - Закон №5492) документи, оформлення яких передбачається цим Законом із застосуванням засобів Реєстру, відповідно до їх функціонального призначення поділяються на: 1) документи, що посвідчують особу та підтверджують громадянство України: а) паспорт громадянина України.
Частинами першою, другою, четвертою та п'ятою статті 14 Закону №5492 передбачено, що форма кожного документа встановлюється цим Законом. Документи залежно від змісту та обсягу інформації, що вноситься до них, виготовляються у формі книжечки або картки, крім посвідчення на повернення в Україну, що виготовляється у формі буклета. Документи у формі книжечки на всіх паперових сторінках та на верхній частині обкладинки повинні мати серію та номер документа, виконані за технологією лазерної перфорації. Персоналізація документів у формі книжечки здійснюється за технологією лазерного гравіювання та лазерної перфорації. Персоналізація документів у формі картки виконується за технологією термодруку або лазерного гравіювання. Персоналізація документів здійснюється централізовано у Державному центрі персоналізації документів.
До завершення роботи із забезпечення у повному обсязі територіальних підрозділів Державної міграційної служби матеріально-технічними ресурсами, необхідними для оформлення і видачі паспорта громадянина України, зразки бланків якого затверджено цією постановою, паспорт громадянина України може оформлятися з використанням бланка паспорта громадянина України у формі книжечки; прийняття документів для оформлення паспорта громадянина України, що не містить безконтактного електронного носія, зразок бланка якого затверджено цією постановою, з 01.11.2016 припиняється (пункт 3 Постанови № 302).
Пунктом 131 Постанови №302 передбачено, що до безконтактного електронного носія, що міститься у паспорті, вноситься така інформація: біометричні дані, параметри особи (відцифрований образ обличчя особи, відцифрований підпис особи, відцифровані відбитки пальців рук) виключно за згодою особи.
Згідно з частиною першою статті 6 Закону України №2297-VI "Про захист персональних даних" (далі - Закон №2297-VI) мета обробки персональних даних має бути сформульована у законах, інших нормативно-правових актах, положеннях, установчих чи інших документах, які регулюють діяльність володільця персональних даних, та відповідати законодавству про захист персональних даних.
Суд зазначає, що законодавством не врегульовано питання щодо наслідків відмови особи від обробки її персональних даних, тобто фактично відсутня будь-яка альтернатива такого вибору, що в свою чергу не виправдовує неякісний закон та впливає на конституційні права такої особи. Реалізація державних функцій має здійснюватися без примушення людини до надання згоди на обробку персональних даних, їх обробка повинна здійснюватись, як і раніше, в межах і на підставі тих законів і нормативно-правових актів України, на підставі яких виникають правовідносини між громадянином та державою. Технології не повинні бути безальтернативними і примусовими. Особи, які відмовилися від обробки їх персональних даних, повинні мати альтернативу - використання традиційних методів ідентифікації особи. Аналогічна правова позиція висловлена в рішенні Верховного Суду від 07.02.2019 у справі №803/1306/17.
Судом встановлено, що позивач звернулася до відповідача із проханням вклеїти у паспорт зразка 1994 року нову фотокартку, у зв'язку із досягненням нею 25-річного віку з пропуском місячного строку. При цьому, звертаючись із вказаною заявою, позивач фактично зазначила про небажання отримувати паспорт нового зразку за своїми переконаннями, просила лише вклеїти фотокартку у паспорт-книжечку. Наведені обставини є основним мотивом заявленого адміністративного позову.
Враховуючи зазначене, з огляду на формальну нечинність паспорта у формі книжечки позивача і безальтернативність отримання безконтактного електронного носія паспорта громадянина України нового зразку із відцифрованими персональними даними суд дійшов висновку, що норми Закону №5492 на відміну від норм Положення №2503-XII (теж діючого на момент виникнення правовідносин) не тільки звужують, але фактично скасовують право громадянина на отримання права вклеювання фото до паспорту у вигляді паспортної книжечки без безконтактного електронного носія персональних даних із відповідною відповідальністю за несвоєчасне звернення після досягнення 25 річного віку, та умовою отримання картки, що містить кодування прізвища, ім'я та по-батькові, залишаючи без альтернативи вибору варіантів поведінки щодо отримання паспорта громадянина України, що містить безконтактний електронний носій, не гармонізовані з гарантіями за статтею 22 Конституції України, що забороняє під час прийняття нових законів або внесенні змін до чинних законів звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод, не відповідають вимогам якості закону (тобто втручання не було "встановлене законом"), не є "необхідним у демократичному суспільстві" у тому сенсі, що непропорційним цілям, які мали бути досягнуті, не покладаючи на особу особистий надмірний тягар.
Суд зазначає, що 03.10.2018 Кабінетом Міністрів України прийнято постанову №795, якою внесено зміни до пункту 6 Порядку оформлення, видачі, обміну, пересилання, вилучення, повернення державі, визнання недійсним та знищення паспорта громадянина України, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 25.03.2015 №302 та визначено, що обмін паспорта громадянина України здійснюється у разі якщо особа досягла 25- чи 45- річного віку та не звернулась в установленому порядку не пізніше як через місяць після досягнення відповідного віку для вклеювання до паспорта зразка 1994 року нових фотокарток.
Згідно з пунктами 1, 3, 8 Положення про паспорт громадянина України паспорт громадянина України є документом, що посвідчує особу власника та підтверджує громадянство України. Паспорт дійсний для укладання цивільно-правових угод, здійснення банківських операцій, оформлення доручень іншим особам для представництва перед третьою особою лише на території України, якщо інше не передбачено міжнародними договорами України. Бланки паспортів виготовляються у вигляді паспортної книжечки або паспортної картки за єдиними зразками, що затверджуються Кабінетом Міністрів України. Термін дії паспорта, виготовленого у вигляді паспортної книжечки, не обмежується. До паспортної книжечки при досягненні громадянином 25- і 45-річного віку вклеюються нові фотокартки, що відповідають віку особи. Паспорт, в якому не вклеєні такі фотокартки при досягненні його власником зазначеного віку, вважається недійсним.
Таким чином, паспорт позивача, в якому при досягненні його власником 25-ти річного віку у встановлений строк не була вклеєна фотокартка, вважається недійсним.
Суд зазначає, що особливий характер таких спірних відносин зумовлений фізичним віком особи (досягненням 25-ти річного віку), а тому чинне законодавство не передбачає підстав та права суду для поновлення такого строку, так як ніхто не може вплинути (зупинити чи поновити) фізичний вік особи.
Суд враховує аргументи позивача, що Порядок №302 не містить імперативної заборони щодо вклеювання фотокартки до паспорту у формі книжечки після спливу місячного строку. У той же час, позитивне вирішення цього питання з порушенням встановленого строку може мати місце тільки в межах того періоду, в якому вік громадянина складає 25 років. У іншому випадку, взагалі втрачається сенс законодавчого припису щодо вклеювання фотокартки як такого, що покликаний забезпечити ідентифікацію особи саме станом на цей вік.
За приписами пункту 6 Порядку оформлення, видачі, обміну, пересилання, вилучення, повернення державі, визнання недійсним та знищення паспорта громадянина України, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 25.03.2015 №302 (в редакції постанови Кабінету Міністрів України від 26.10.2016 №745) обмін паспорта здійснюється у разі якщо особа досягла 25- чи 45-річного віку та не звернулася в установленому законодавством порядку не пізніше як через місяць після досягнення відповідного віку для вклеювання до паспорта зразка 1994 року нових фотокарток.
Проте, суд зазначає, що позивачем пропущено строк звернення за вклеюванням фотографії, що відповідає вікові у зв'язку із досягненням 25-річного віку 21.09.2018 (повинна була звернутись за відповідною адміністративною послугою не пізніше одного місяця, проте звернулась 18.08.2022), однак позивач повинен мати альтернативу заміни паспорта зразка 1994 року на паспорт громадянина України у вигляді ID карти, оскільки позбавлення такого права є порушенням основоположних прав людини.
Таким чином, підстави для зобов'язання відповідача вклеїти фотокартку у зв'язку з досягненням позивачем 25-річного віку в її паспорт у формі книжечки відсутні.
У жодному разі не заперечуючи право позивача на отримання паспорта у формі книжечки, не можна підміняти таке право штучною вимогою щодо обов'язку відповідача здійснити вклеювання фотографії до паспорту у зв'язку з досягненням заявником 25-річного віку за ініціювання нею цього процесу на 29 році життя від її народження. За іншою логікою, позивач не позбавлений умовного права і у шістдесят років ставити питання про вклеювання фотокартки до паспорта у зв'язку з досягненням 25 років.
Законодавець чітко врегульовує спірні відносини і встановлює, що паспорт, в якому не вклеєні фотокартки при досягненні його власником відповідного віку, вважається недійсним.
Відтак, позивач, реалізуючи правові висновки, викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 19.09.2018 у зразковій справі №806/3265/17, не позбавлений права на отримання нового паспорта у зв'язку з недійсністю старого у тій формі, яка відповідає його переконанням.
Зазначене свідчить, що позовні вимоги позивача не відповідають обставинам справи та не ґрунтуються на вимогах чинного законодавства, а тому є безпідставними і задоволенню не підлягають.
У відповідності до частини другої статті 73 Кодексу адміністративного судочинства України предметом доказування є обставини, які підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.
Відповідно до частини другої статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.
Керуючись статтями 72-73, 76-77, 139, 143, 241-246, 250 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -
В задоволенні позову відмовити.
Рішення набирає законної сили відповідно до статті 255 Кодексу адміністративного судочинства України та може бути оскаржене до суду апеляційної інстанції за правилами, встановленими статтями 293, 295, 296 Кодексу адміністративного судочинства України.
Суддя Літвінова А.В.