Номер провадження: 22-ц/813/5699/22
Справа № 522/4382/21
Головуючий у першій інстанції Домусчі Л. В.
Доповідач Сєвєрова Є. С.
22.11.2022 м. Одеса
Одеський апеляційний суд у складі колегії:
головуючого судді Сєвєрової Є.С.,
суддів: Вадовської Л.М., Колеснікова Г.Я.,
за участю секретаря Малюти Ю.С.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1 ,
відповідач - ОСОБА_2 ,
розглянув у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Приморського районного суду м. Одеси від 18 листопада 2021 року у складі судді Домусчі Л.В.,
встановив:
У березні 2021 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 про визнання його таким, що втратив право користування житловим приміщенням, - квартирою за адресою АДРЕСА_1 .
Позовні вимоги обґрунтовані тим, що позивач є власником квартири за адресою АДРЕСА_1 , на підставі свідоцтва про право власності на житло від 20.09.1996 та на підставі договору дарування від 16.12.2008. Відповідач є його батьком та є зареєстрованим у вказаній квартирі з 25 жовтня 1993 року. Між тим ОСОБА_1 не проживає в квартирі більше як 10 років без поважних причин, не сплачує комунальні платежі, в утриманні житла участі не бере, особистих речей в квартирі немає та взагалі квартирою він не цікавиться. Перешкод у користуванні житловим приміщенням ні позивач, ні члени його сім'ї відповідачу не чинили. У приватній власності відповідача наявний житловий будинок за адресою АДРЕСА_2 , де він проживає. Спірна квартира з 2018 року здавалась в оренду ОСОБА_3 . На даний час у нього скрутне матеріальне становище та він має намір продати власну квартиру, проте не має такої можливості через наявність реєстрації відповідача у ній. Добровільно вирішити спір неможливо, вимушений звернутися до суду.
Рішенням Приморського районного суду м. Одеси від 18 листопада 2021 року в задоволені позову відмовлено.
ОСОБА_1 подав апеляційну скаргу, в якій просить скасувати рішення суду та ухвалити нове про задоволення позову. В апеляційній скарзі зазначає, що постановивши вказане рішення суд повністю проігнорував вимоги ст. 263 ЦПК України, розглянувши цивільну справу, спираючись на помилкову точку зору відповідача та його представника, надавши суду сумнівні документи, належно не оцінив докази та документи надані суду позивачем, та його представником. Суд не дав належної оцінки тому, що відповідач навмисно позбувся свого житлового будинку в селі Троїцьке після появи позову про визнання його таким, що втратив права користування житлом в Приморському районному суді міста Одеси, всі його дії після появи цього позову були направлені для утворення штучних обставин, які свідчили б про його невтрачений зв'язок з квартирою АДРЕСА_3 . Про це свідчать такі його дії: продаж житлового будинку по АДРЕСА_2 , надання копії медичної декларації, яка не відповідає дійсності, копії квитанцій про сплату комунальних послуг, які вже були сплачені позивачем, після надходження позову до суду, також на такі його дії вказує свідчення свідка ОСОБА_4 про підробку її підпису в акті від 18 червня 2021 року. Суд своїм незаконним рішенням позбавив його можливості захистити свої права як власника, дозволивши відповідачу продовжувати порушувати його права, який зареєстрований в квартирі, яка належить йому на праві приватної власності, а тому він не має можливості вільно розпоряджатися своєю нерухомістю.
28.01.2022 ОСОБА_2 надав суду відзив на апеляційну скаргу та просить суд залишити без задоволення апеляційну скаргу, а рішення суду без змін, посилаючись на те, суд прийняв законне та обґрунтоване рішення, в процесі розгляду справи суд першої інстанції не припустився порушень норм ні матеріального, ні процесуального права, а доводи апеляційної скарги є необґрунтованими та такими, що не містять підстав для скасування рішення суду першої інстанції. Так, апелянт вказує на порушення судом першої інстанції вимог ст. 263 ЦПК України щодо законності та обґрунтованості судового рішення, вказуючи, що суд першої інстанції розглянув справу спираючись на помилкову точку зору відповідача та його представника, які надали суду сумнівні докази. Проте, жодних підстав щодо незаконності та необґрунтованості судового рішення апелянт не вказав, а також не надав до апеляційної скарги письмових доказів, які б могли спростувати висновки суду та прийняті судом «сумнівні докази» надані відповідачем. Твердження апелянта, щодо надання відповідачем у справі вичерпного переліку документів-доказів та пояснень з приводу того, що відповідач не мешкає в квартирі АДРЕСА_3 , а більш 10 років мешкає в селі Троїцьке Біляївського району Одеської області, не здійснює комунальних платежів, не приймає участі у її утриманні, в квартирі не має його особистих речей і тільки в ній зареєстрований, які, на думку апелянта, повністю підтверджують показами свідка ОСОБА_5 , яка періодично останні 3 роки винаймала спірне житло, є помилковими і не знайшли свого підтвердження під час розгляду справи по суті першою інстанцією. Матеріалами справи та показами свідків з боку відповідача під час розгляду справи встановлено, що відповідач періодично в теплий період року виїздив на дачу селище Троїцьке Біляївського району Одеської області, також він періодично відвідував свою знайому в Лиманському районі Одеської області. Спірне житло по АДРЕСА_4 є його єдиним житлом, в якому він постійно мешкав, самостійно сплачував за комунальні послуги, проводив заміну лічильників, що підтверджено матеріалами справи, квитанціями про оплату та актами. А тому, доказів того, що він не мешкав в квартирі більш 10 років надано не було. В справі є докази того, що з боку позивача є перешкоди у користуванні відповідачем квартирою, заміна замків, підключення квартирі під сигналізацію. До наступного часу відповідач не може потрапити до квартири.
В судове засідання апеляційного суду учасники справи не з'явилися, про час та місце її розгляду повідомлені належним чином, заяв про відкладення розгляду справи не надали, ОСОБА_2 подав заяву про розгляд справи за його відсутності, справу розглянуто за їх відсутності.
Заслухавши суддю-доповідача, дослідивши доводи, наведенні в апеляційній скарзі, перевіривши на підставі встановлених фактичних обставин справи застосування судом першої інстанції норм матеріального і процесуального права, апеляційний суд приходить до наступних висновків.
Встановлено, що на підставі свідоцтва про право власності від 20.09.1996 №054, виданого Одеським морським торгівельним портом на підставі розпорядження №54 від 20.09.1996, ОСОБА_2 , його дружині - ОСОБА_6 та сину ОСОБА_1 у рівних частках кожному належала квартира АДРЕСА_3 .
ІНФОРМАЦІЯ_1 після смерті ОСОБА_6 . Другою Одеською державною нотаріальною конторою на ім'я ОСОБА_2 видано свідоцтво про право на спадщину на 1\3 частини вказаної квартири.
16.12.2008 ОСОБА_2 подарував ОСОБА_1 2/3 частини вказаної квартири АДРЕСА_3 , договір посвідчений нотаріально.
18.12.2008 право власності на вказані частки квартири були зареєстровані за позивачем, який є єдиним власником квартири.
З 25.10.1993 у квартирі є зареєстрованими як ОСОБА_1 , так і відповідач ОСОБА_2 .
З 26.09.2008 та на час укладання договору дарування ОСОБА_2 на праві приватної власності належав будинок за адресою АДРЕСА_2 , проте 09.04.2021, під час розгляду справи судом, відчужений останнім на користь ОСОБА_7 та ОСОБА_8 .
У позовній заяві ОСОБА_1 посилався на те, що відповідач близько 10 років в квартирі не проживає, на підтвердження вимог надав акт від 10.03.2021, підписаний мешканцями будинку ОСОБА_9 , ОСОБА_10 , ОСОБА_11 , що з 01 січня 2010 року ОСОБА_2 у квартирі АДРЕСА_3 , фактично не проживає.
Крім того, він посилався на те, що з 01.01.2018 квартира здається в оренду ОСОБА_3 , на підтвердження чого надав договори оренди вказаної квартири, укладені з ОСОБА_3 від 01.01.2018, від 01.01.2019, від 01.01.2020, від 01.01.2021.
Заперечуючи проти позову, ОСОБА_2 посилався на те, що тимчасово був відсутнім в квартирі, надав акт від 18.06.2021 про постійне проживання, підписаний мешканцями будинку ОСОБА_9 , ОСОБА_4 , ОСОБА_12 , ОСОБА_13 .
Суд першої інстанції відхилив всі докази, надані сторонами, та відмовляючи в задоволенні позову, послався на те, що позивачем не надані докази непроживання відповідача в квартирі близько 10 років, закон пов'язує місце проживання фізичної особи із фактом реєстрації у такому житлі, і оскільки іншого житла відповідач не має, то його втрата буде найбільш крайньою формою втручання у право на повагу до житла.
Проте погодитися з такими висновками суду неможна, рішення суду в повній мірі вимогам ст.ст.263,264 ЦПК України не відповідає.
Відповідно до ст.89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.
Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності.
Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).
Всупереч зазначеним вимогам фактичні обставини судом повно не встановлені, висновки суду не відповідають обставинам справи, є суперечливими, оцінка доказам та доводам сторін не надана.
Відповідно до ч.2 ст.405 ЦК України член сім'ї власника житла втрачає право на користування цим житлом у разі відсутності члена сім'ї без поважних причин понад один рік, якщо інше не встановлено домовленістю між ним і власником житла або законом.
Відповідно до роз'яснень, викладених у п. п.34, 39 Постанови Пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ N 5 від 07 лютого 2014 року "Про судову практику в справах про захист права власності та інших речових прав", під час розгляду позовів про визнання особи такою, що втратила право користування жилим приміщенням, судам необхідно чітко розмежовувати правовідносини, які виникають між власником та попереднім власником житла, і правовідносини, які виникають між власником житла та членами його сім'ї, а також членами сім'ї попереднього власника житла.
Відповідно до ч. 4 ст. 156 ЖК УРСР до членів сім'ї власника відносяться особи, зазначені в частині другій статті 64 цього Кодексу, а саме подружжя, їх діти і батьки. Членами сім'ї власника може бути визнано й інших осіб, якщо вони постійно проживають разом з ним і ведуть з ним спільне господарство.
За змістом зазначених норм правом користування житлом, який знаходиться у власності особи, мають члени сім'ї власника (подружжя, їх діти, батьки) та інші особи, які постійно проживають разом з власником будинку, ведуть з ним спільне господарство, якщо при їх вселенні не було іншої угоди про порядок користування цим приміщенням.
Встановлено, що право власності на спірну квартиру набуте ОСОБА_2 та ОСОБА_1 одночасно в порядку приватизації, надалі свою частку ОСОБА_2 подарував ОСОБА_1 , тому з того часу як колишній власник право користування квартирою він втратив.
На час укладення договору дарування квартири ОСОБА_2 був власником будинку за адресою: АДРЕСА_2 , тобто мав місце для проживання.
Відтак висновки суду першої інстанції про те, що реєстрація місця проживання може свідчити про обрання саме квартири місцем проживання суперечить обставинам справи, оскільки питання про місце реєстрації на час укладання договору дарування ОСОБА_2 не вирішувалося, будучи вирішеним ще в порядку набуття права власності на квартиру.
Жодні докази про існування домовленостей про порядок користування квартирою після укладання договору дарування сторонами не надано, відтак суд має виходити з вимог закону.
Оскільки ОСОБА_2 є батьком ОСОБА_1 , залишився зареєстрованим в квартирі після її відчуження, то в силу презумпції ст.ст.64,156 ЖК України вважається членом сім'ї власника ОСОБА_1 , на правовідносини розповсюджуються правила ст.405 ЦК України.
Відповідно до ч.2 ст.405 ЦК України член сім'ї власника житла втрачає право на користування цим житлом у разі відсутності члена сім'ї без поважних причин понад один рік, якщо інше не встановлено домовленістю між ним і власником житла або законом.
Відхиляючи як докази договори оренди квартири, надані ОСОБА_14 , суд послався лише на те, що вони не є підтвердженням непроживання в квартирі більше 10 років, хоча ОСОБА_1 не посилався на те, що саме договорами оренди підтверджується період 10 років.
Втім при виниклих правовідносинах істотним є встановлення факту непроживання члена сім'ї без поважних причин понад один рік, що вбачається з договорів оренди квартири, які свідчать про відсутність в ній інших осіб, окрім орендаря ОСОБА_3 , в період з 01.01.2018 і до часу її виселення, та відповідно непроживання в ній відповідача ОСОБА_2 понад 2 роки.
Підтвердженням цих обставин є докази, надані самим відповідачем ОСОБА_2 , про його звернення до поліції 27.05.2021 о 16:59 год, коли він не зміг відкрити та потрапити в спірну квартиру, повідомивши, що там знаходяться сторонні люди, які до квартири його не впускають. На місце прибув наряд поліції, де вже знаходився наряд охоронної служби, оскільки квартира перебуває на сигналізації (а.с.142). У цей же день о 17:08 год він звертався з повідомленням на адресу служби 102, що 27.05.2021 о 17:07 за адресою спірної квартири його не було вдома 2 тижні, з квартири викрали телевізор, меблі зі спальні, що ще не знає, як потрапили до квартири невідомо, очікує поліцію (а.с.143). Аналогічне звернення мало місце 01.06.2021.
Отже, підтвердженим є факт знаходження в квартирі сторонніх осіб, неможливість ОСОБА_2 потрапити до квартири, оскільки вона не є вільною та перебуває під охороною.
Викладене є підтвердженням відсутності з боку ОСОБА_2 спроб потрапити до квартири не менш як протягом часу проживання в ній орендаря, та спробу здійснити такі дії лише 27.05.2021, тобто вже після подання ОСОБА_1 позову до суду.
06.07.2021 ОСОБА_3 звернулася до Відділу №2 ГУНП в Одеській області, посилаючись на те, що 28.06.2021, повернувшись до квартири, яку вона орендує за адресою АДРЕСА_1 , побачила пошкоджені двері, виявила зникнення папки з документами з квитанціями про оплату комунальних послуг.
Проте оцінка цим доказам судом не надана.
Допитав свідків, суд першої інстанції відтворив їх пояснення, обмежившись узагальненим висновком, що докази непроживання відсутні, всупереч вимогам ст.89 ЦПК України оцінку кожному доказу не надав.
Водночас свідок ОСОБА_3 підтвердила про проживання нею в квартирі з січня 2018 року по червень 2021 року, оскільки квартиру вона орендувала у ОСОБА_1 , що свідчить про непроживання в квартирі ОСОБА_2 .
Факт непроживання в квартирі та обрання ОСОБА_2 іншого місця проживання підтвердила свідок ОСОБА_15 , яка пояснила, що ОСОБА_2 це її сват, позивач одружений з її донькою більше 20 років. Відповідач 13 років тому подарував квартиру своєму сину та останній бажає її продати, проте реєстрація батька перешкоджає цьому. При цьому, відповідач добровільно не бажає виписатись, не зважаючи на те, що проживає останні роки в будинку в с. Лиманському (виїхав туди після смерті своєї дружини). З 2018 року квартира здавалась в оренду ОСОБА_3 та остання мешкала там разом із донькою та чоловіком-іноземцем. При цьому, свідок останні два роки часто бувала у квартирі, оскільки знімала показники з лічильників та сплачувала комунальні послуги, коли ОСОБА_3 орендувала квартиру. У квартирі речей відповідача не бачила.
Свідок ОСОБА_4 у судовому засіданні пояснила, що проживає у будинку багато років та відповідач є її сусідом, вона мешкає у квартирі АДРЕСА_5 (на 4му поверсі). Знайомі зі всією родиною - позивачем та відповідачем більше 30 років. При цьому свідок обурена поведінкою сина відповідача з приводу його намагань зняти з реєстрації батька. Посилалась на те, що дійсно відповідач часто бував на дачі, проте у квартирі син після одруження ніколи не жив. При цьому свідок зазначила, що будь-яких актів (ні позивачу, ні відповідачу) не підписувала. Отже, зміст пояснень свідка не містить повідомлень про істотні обставини, які могли би бути доказами на підтвердження доводів жодної зі сторін.
Свідок ОСОБА_16 у судовому засіданні пояснив, що проживає у квартирі АДРЕСА_6 та знайомий із відповідачем з 80-х років, оскільки вони разом працювали в порту. Посилався на те, що відповідач проживає у квартирі, та саме свідком було підписано акт від 18.06.2021. При цьому свідку невідомо, що відбувається між відповідачем та його сином. Оскільки пояснення свідка носять узагальнюючий характер, без наведення конкретних часових меж проживання в квартирі, та він посилається необізнаність про взаємовідносини сторін, суд вважає, що вони не підтверджують та не спростовують факти, на які посилається кожна зі сторін.
Вбачається, що свідок ОСОБА_9 підписала два взаємовиключних акти в одному з яких свідчила, що з 01.01.2010 ОСОБА_2 в квартирі АДРЕСА_3 не проживає (а.с.11), а в іншому стверджувала, що ОСОБА_2 зареєстрований та постійно проживає в цій квартирі з 1993 року та станом на 18.06.2021 (а.с.110). Отже, незалежно від мотивів такого роду свідчень, інші пояснення свідка до уваги прийматися не можуть, оскільки викликають сумніви у їх достовірності.
В зв'язку з такими встановленими обставинами не приймаються судом акти про не проживання та про проживання ОСОБА_2 , надані двома сторонами, оскільки в їх основу, в тому числі, покладені протилежні пояснення свідка ОСОБА_9 , які неможна вважати достовірними.
Медична документація ОСОБА_2 , в якій зазначено про місце реєстрації за адресою спірної квартири, доказом проживання в квартирі не є, оскільки не містить відомостей на підтвердження фактичного проживання в ній.
Копії квитанції про оплату комунальних послуг на ім'я ОСОБА_2 датовані червнем 2021 року, тобто оплати здійснені після відкриття провадження у справі.
Акт заміни лічильника є копією, за якою неможливо достовірно встановити те, у присутності якого споживача відбувалася заміна лічильника, та у будь-якому випадку сам по собі акт не є доказом проживання протягом спірного часу.
Зважаючи на викладене, встановленим слід вважати те, що, починаючи з 01.01.2018 ОСОБА_2 в квартирі без поважних причин не проживає, обрав місцем проживання належний йому будинок за адресою: АДРЕСА_2 , відтак втратив право користування квартирою.
Надаючи оцінку вимогам про визнання відповідача таким, що втратив право на житло в контексті пропорційності застосування такого заходу, суд виходить з того, що таке є захистом прав власника, права якого так само гарантовані ст.1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.
Встановлено, що відповідач в квартирі не проживає, обрав для проживання інше житло, добровільно відчужив частку в праві власності в квартирі, та починаючи з 2008 року не піддавав сумніву дійсність договору дарування, спробу вселитися здійснив після виникнення спору, відтак відсутні ознаки фактичного проживання та користування житлом, тобто існування такого тривалого зв'язку з житлом, яке унеможливлювало б задоволення позову.
Формальна реєстрація місця проживання ОСОБА_2 , який в квартирі фактично не проживає, обмежує права ОСОБА_1 , який позбавлений можливості вільно нею розпорядитися, що є невиправданим обмеженням прав власника.
Доводи про відсунуть іншого житла у ОСОБА_2 підставою відмови в задоволенні позову бути не можуть, оскільки будинок він відчужив добровільно, вже під час вирішення спору судом. Більш того, незважаючи на те, що фактично в квартирі ОСОБА_2 не проживає, в квартиру на час вирішення спору не вселився, і його право на проживання оспорюється, він добровільно позбавив себе житла, що за таких обставин не може бути аргументом на користь доводів про об'єктивність причин відсутності іншого житла для проживання.
В рішенні суд першої інстанції послався на правові висновки, викладені в постанові ВС від 14.07.2021 у справі №753/11246/17, однак у цій справі предметом спору було визнання осіб такими, що втратили право на житло, в зв'язку з необхідністю виселення з житла, яке було предметом іпотеки, який був придбаний не за кредитні кошти, тому до виниклих відносин такі правові висновки відношення не мають.
Суд також послався на висновки постанови ВС від 15.01.2020 у справі №754/613/18 про те, що отримавши майно в дар, особа мала усвідомлювати про проживання в ньому члена сім'ї власника житла, проте не звернув увагу на те, що фактичні обставини не відповідають тим, що виникли між ОСОБА_2 та ОСОБА_1 .
З огляду на викладене, рішення суду підлягає скасуванню із ухваленням нового про задоволення позову з мотивів та підстав, викладених вище.
Керуючись ст.ст. 374, 376, 382, 383, 384 ЦПК України, суд
постановив:
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити.
Рішення Приморського районного суду м. Одеси від 18 листопада 2021 року скасувати.
Визнати ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , таким, що втратив право користування квартирою АДРЕСА_3 .
Постанова набирає законної сили з моменту прийняття, може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.
Повний текст складений 12.12.2022
Головуючий:
Судді: