Апеляційне провадження № 22-ц/824/9559/2022
Справа 369/14216/19
Іменем України
07 грудня 2022 року м. Київ
Київський апеляційний суд
у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:
головуючого судді Кашперської Т.Ц.,
суддів Фінагеєва В.О., Яворського М.А.,
за участю секретаря Мороз Н.В.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні в приміщенні Київського апеляційного суду справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Києво-Святошинського районного суду Київської області від 16 червня 2022 року, ухвалене у складі судді Волчка А.Я. в м. Київ у справі за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 , Головного управління Держгеокадастру у Київській області, треті особи ОСОБА_3 , Білогородська сільська рада Києво-Святошинського району Київської області, ФОП ОСОБА_4 про скасування державної реєстрації земельних ділянок,
заслухавши доповідь судді, перевіривши доводи апеляційної скарги, дослідивши матеріали справи, -
В листопаді 2019 року позивач ОСОБА_2 звернувся до суду із даним позовом, просив зобов?язати Головне управління Держгеокадастру у Київській області внести запис про скасування державної реєстрації відомостей в Державному земельному кадастрі України, а саме скасувати державну реєстрацію в Державному земельному кадастрі України земельної ділянки загальним розміром 0,25 га., кадастровий № 3222480401:01:060:0004 з цільовим призначенням для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка) за адресою АДРЕСА_1 за ОСОБА_1 шляхом виключення відомостей (запису) про реєстрацію за нею цієї земельної ділянки, а також скасувати державну реєстрацію земельної ділянки розміром 0,069 га., кадастровий № 3222480401:01:060:0005 з цільовим призначенням присадибна ділянка, за цією ж адресою.
Позов мотивований тим, що ОСОБА_2 є співвласником будинку АДРЕСА_2 на підставі свідоцтва про право на спадщину від 22 листопада 2011 року, другим співвласником є ОСОБА_3 , яка є матір?ю позивача, до складу домоволодіння входить також присадибна земельна ділянка пл. 0,2 га.
Позивач замовив сертифікованому інженеру-землевпоряднику виготовлення технічної документації із землеустрою щодо встановлення (відновлення) меж земельної ділянки в натурі (на місцевості) на цю земельну ділянку з метою встановлення межових знаків в натурі та з метою внесення відомостей про земельну ділянку до Державного земельного кадастру, отримання витягу з якого є підставою для реєстрації права власності на земельну ділянку в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно за позивачем.
Встановити межові знаки на межах земельної ділянки йому вдалось, проте внести відомості про цю фактично існуючу земельну ділянку до Державного земельного кадастру та зареєструвати право власності він не може, оскільки після звернення до Головного управління Держгеокадастру в Київській області з'ясувалось, що на земельну ділянку позивача накладаються земельні ділянки ОСОБА_1 . А саме, державний кадастровий реєстратор відмовив у внесенні відомостей до кадастру через перетин земельної ділянки позивача із земельними ділянками ОСОБА_1 , площі яких накладаються на 0,7127 % та на 5,5182 %.
Як вбачається з інформаційної довідки з Державного земельного кадастру, наявної у відкритому доступі, в державному реєстрі прав відсутня інформація про дату державної реєстрації права, номеру запису про право та органу, який здійснив державну реєстрацію права. Очевидно, що ОСОБА_1 , здійснивши реєстрацію свого права власності на землю в Державному земельному кадастрі, до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та до Реєстру прав власності на нерухоме майно його не внесла, що є окремою підставою для скасування реєстрації земельних ділянок в Державному земельному кадастрі.
Рішенням Києво-Святошинського районного суду Київської області від 16 червня 2022 року позов ОСОБА_2 задоволено, зобов'язано Головне управління Держгеокадастру у Київській області внести записи про скасування державної реєстрації відомостей в Державному земельному кадастрі України щодо земельних ділянок пл. 0,25 га., кадастровий № 3222480401:01:060:0004 з цільовим призначенням для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка) та пл. 0,069 га., кадастровий № 3222480401:01:060:0005 з цільовим призначенням присадибна ділянка за адресою АДРЕСА_1 за ОСОБА_1 шляхом виключення відомостей (записів) про реєстрацію за нею цих земельних ділянок.
Відповідач ОСОБА_1 , не погоджуючись із рішенням суду першої інстанції, подала апеляційну скаргу, в якій, посилаючись на неповне з'ясування обставин, що мають значення для справи, неправильне застосування норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просила скасувати рішення Києво-Святошинського районного суду Київської області від 16 червня 2022 року та ухвалити нове рішення, яким відмовити в позові.
Обґрунтовуючи апеляційну скаргу, посилалася на те, що в даному спорі підставою для звернення позивача до суду була відмова Державного кадастрового реєстратора у внесенні відомостей до Державного земельного кадастру через перетин земельних ділянок позивача із земельними ділянками відповідача, в зв'язку з чим позивач зазначив, що не може сформувати належну йому земельну ділянку та присвоїти цій ділянці кадастровий номер. Належним способом відновлення порушеного права в цьому випадку було б оскарження рішення Державного кадастрового реєстратора, яким відмовлено у державній реєстрації земельної ділянки позивача. Натомість позивач звернувся з позовом про зобов'язання скасування державної реєстрації в Державному земельному кадастрі земельних ділянок, які належать ОСОБА_5 , тобто позов пред'явлено до особи, яка жодним чином не порушувала права позивача, а обраний спосіб захисту порушених прав не відповідає тим підставам та обставинам, якими обґрунтовуються позовні вимоги.
Наводила положення ч. 10 ст. 24 Закону України «Про державний земельний кадастр», звертаючи увагу на те, що судом зобов'язано Головне управління Держгеокадастру в Київській області внести запис про скасування державної реєстрації відомостей щодо земельних ділянок відповідача без припинення права власності на такі земельні ділянки. Крім того, наявна судова практика свідчить про те, що скасування державної реєстрації земельної ділянки в Державному земельному кадастрі не позбавляє права власності на зазначені земельні ділянки. В зв'язку з цим суд ухвалив рішення, яке не породжує жодних правових наслідків для ОСОБА_1 як власника земельних ділянок, що свідчить про неефективність обраного позивачем способу захисту його прав та інтересів.
Також суд зазначив, що в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно та Реєстрі прав власності на нерухоме майно відсутні відомості про реєстрацію ОСОБА_1 права власності на земельні ділянки, що підтверджено відповідними витягами. В зв'язку з цим суд застосував до спірних правовідносин ч. 10 ст. 24 Закону та п. 114 Порядку, якими передбачено, що державна реєстрація земельної ділянки скасовується реєстратором, якщо протягом одного року з дня здійснення державної реєстрації земельної ділянки речове право на неї не зареєстровано з вини заявника.
Наголошувала, що згідно з ч. 1 ст. 126 ЗК України в редакції до 01 січня 2013 року, документом, що посвідчує право власності на земельну ділянку, є державний акт про право власності. П. 2, 10 Прикінцевих та перехідних положень Закону України «Про державний земельний кадастр» земельні ділянки, право власності (користування) на які виникло до 2004 року, вважаються сформованими незалежно від присвоєння їм кадастрового номера, а документи, якими було посвідчено право власності чи право постійного користування земельною ділянкою, видані до набуття чинності цим законом, є дійсними. В даному випадку ОСОБА_1 з 2004 року є власником земельних ділянок.
Крім того, 16 червня 2022 року ОСОБА_1 подано заяву про долучення до матеріалів справи копії державного акта, дисків з технічною документацією, а також інших документів, які засвідчують наявність у неї права власності на земельні ділянки, однак зазначена заява з невідомих причин залишена судом без розгляду і жодним чином не досліджувалися обставини законності набуття ОСОБА_1 права власності на її земельні ділянки, розробки та затвердження технічної документації, їх державної реєстрації в кадастрі тощо.
Звертала увагу, що після ухвалення оскаржуваного рішення нею внесено до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно інформацію про належні їй земельні ділянки.
Від позивача ОСОБА_2 в особі представника ОСОБА_6 надійшов відзив на апеляційну скаргу, в якому позивач просив апеляційну скаргу залишити без задоволення, а рішення суду першої інстанції без змін.
Посилався на те, що на підтвердження факту накладення площ земельних ділянок позивач звертався з заявою про проведення земельно-технічної експертизи, за наслідком проведення якої отримано висновок від 07 травня 2021 року разом з планом-схемою, де відображено накладення меж сторін та відповіді на поставлені питання, з аналізу яких підтверджується, що позивач позбавлений можливості зареєструвати в Державному земельному кадастрі та в Реєстрі речових прав на нерухоме майно належну йому та його матері земельну ділянку до усунення накладення земельних ділянок, які належать відповідачу. Оскільки мирним шляхом питання щодо усунення накладення меж з ОСОБА_1 вирішити не вдалося, це стало підставою для звернення до суду з даним позовом.
Посилався на правові висновки Верховного Суду в постанові від 19 січня 2022 року в справі № 449/1165/17, де зазначено, що у разі недієвості способу відновлення порушених прав шляхом усунення технічних помилок або відсутності згоди щодо визначення конкретних меж земельних ділянок позивачі, чиї права порушені у результаті невідповідності інформації землевпорядної документації фактичним даним щодо площі, лінійних розмірів та конфігурації земельних ділянок, так і даним, визначеним державними актами, що є порушенням вимог земельного законодавства, можуть звернутися до суду за захистом порушених прав.
Вважав, що доводи апеляційної скарги висновків суду не спростовують, оскільки факт накладення земельних ділянок підтверджується висновком експертизи, технічною документацією на земельну ділянку, виготовленою на замовлення позивача, рішенням Державного кадастрового реєстратора, планом накладення земельних ділянок.
Зазначав, що на момент ухвалення рішення у відповідача була відсутня реєстрація земельних ділянок в Реєстрі речових прав на нерухоме майно і лише після отримання рішення вона здійснила цю реєстрацію.
Наголошував, що в апеляційній скарзі ОСОБА_1 посилається на п. 2 Прикінцевих та перехідних положень Закону України «Про Державний земельний кадастр», де зазначається, що земельні ділянки, право власності на які виникло до 2004 року, вважаються сформованими, незалежно від присвоєння їм кадастрового номеру, натомість на земельні ділянки відповідача лише у 2006 році видано державний акт право власності, отже вони не були сформовані.
Вважав правомірним залишення без розгляду заяви ОСОБА_1 про подання нових доказів, оскільки 16 червня 2022 року справа вже розглядалася по суті і строк подання доказів було пропущено.
Вважав, що судом першої інстанції правомірно задоволено позовні вимоги, виходячи з положень ч. 10 ст. 24 Закону України «Про державний земельний кадастр».
Перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги, апеляційний суд вважає, що апеляційна скарга підлягає до задоволення з таких підстав.
Відповідно до вимог ст. 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.
Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Рішення суду першої інстанції вказаним вимогам закону не відповідає.
Як встановлено судом, ОСОБА_3 та ОСОБА_2 є власниками житлового будинку АДРЕСА_2 на підставі свідоцтва про право на спадщину за законом від 22 листопада 2011 року (а. с. 25 - 28 т. 1).
На а. с. 15 - 69 т. 1 наявна копія виготовленої в 2018 році технічної документації із землеустрою щодо встановлення (відновлення) меж земельної ділянки в натурі (на місцевості) ОСОБА_3 та ОСОБА_2 для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка) за адресою АДРЕСА_2 .
На а. с. 38 т. 1 знаходиться копія акту приймання-передачі межових знаків на зберігання від 16 квітня 2018 року, складеного за участі власника земельної ділянки ОСОБА_2 , інженера-землевпорядника ОСОБА_4 , представника Білогородської сільської ради Дідковського Є.В., суміжного землекористувача ОСОБА_7 . Підпис суміжного землекористувача ОСОБА_1 відсутній.
06 червня 2018 року Державним кадастровим реєстратором Відділу у Києво-Святошинському районі Головного управління Держгеокадастру у Київській області розглянуто заяву ОСОБА_3 про внесення відомостей (змін до них) до Державного земельного кадастру від 26 липня 2018 року разом з доданими документами та відповідно до Порядку ведення Державного земельного кадастру прийнято рішення № РВ-3201331162018 про відмову у внесенні відомостей в зв'язку з невідповідністю електронного документа установленим вимогам, а саме: перетин ділянок з ділянкою 3222480401:01:060:0010, площа співпадає на 1,9141 %; перетин ділянок з ділянкою 3222480401:01:060:0005, площа співпадає на 0,7127 %; перетин ділянок з ділянкою 3222480401:01:060:0004, площа співпадає на 5,5182 % (а. с. 10 т. 1).
На а. с. 11, 13 т. 1 наявна інформація з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно щодо земельних ділянок з кадастровими номерами 3222480401:01:060:0004 та 3222480401:01:060:0005, по яким відомості про реєстрацію права власності відсутні.
На а. с. 12, 14 т. 1 наявна інформація Державного земельного кадастру про право власності та речові права на земельну ділянку, згідно якої внесено відомості по земельним ділянкам за адресою АДРЕСА_2 : з кадастровим номером 3222480401:01:060:0004 пл. 0,25 га., цільове призначення для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка), з кадастровим номером 3222480401:01:060:0005 пл. 0,069 га., цільове призначення присадибна ділянка; власником зазначена ОСОБА_1 . Відомості про дату державної реєстрації права (в державному реєстрі прав), номер запису про право та орган, що здійснив державну реєстрацію, відсутні.
На а. с. 117 т. 1 наявна копія державного акту на право власності на земельну ділянку серії ЯА № 386284, яким на підставі договору дарування № 3-191 від 27 січня 2004 року посвідчено право власності ОСОБА_1 на земельну ділянку пл. 0,319 га за адресою АДРЕСА_2 з цільовим призначенням для ведення особистого селянського господарства 0,069 га., кадастровий номер 3222480401:01:060:0005 для будівництва та обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд - 0,250 га., кадастровий номер 3222480401:01:060:0004, акт видано 26 січня 2006 року та зареєстровано в Книзі записів реєстрації державних актів на право власності на землю та на право постійного користування землею, договорів оренди землі.
На а. с. 169 - 189 т. 1 знаходиться висновок судового експерта за результатами проведення земельно-технічної експертизи від 07 травня 2021 року № 1-07/05, згідно якого земельна ділянка з кадастровим номером 3222480401:01:060:0004 накладається на фактичні межі земельної ділянки, яка перебуває у користуванні ОСОБА_3 та ОСОБА_2 по АДРЕСА_2 , площа накладання становить 0,0104 га.; земельна ділянка з кадастровим номером 3222480401:01:060:0005 накладається на фактичні межі земельної ділянки, яка перебуває у користуванні ОСОБА_3 та ОСОБА_2 по АДРЕСА_2 , площа накладання становить 0,0011 га.
Вказані обставини підтверджуються наявними у справі доказами.
Крім того, до апеляційної скарги додано копії витягів з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності від 13 липня 2022 року (а. с. 30 - 31 т. 2).
Згідно з ч. 3 ст. 367 ЦПК України докази, які не були подані до суду першої інстанції, приймаються судом лише у виняткових випадках, якщо учасник справи надав докази неможливості їх подання до суду першої інстанції з причин, що об'єктивно не залежали від нього.
Частиною 1 статті 13 ЦПК України визначено, що суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.
Виходячи з викладеного, оскільки розгляд справи на підставі доказів, які не надавалися до суду першої інстанції, суперечить принципу диспозитивності цивільного судочинства, та оскільки клопотання про прийняття нових доказів відповідачем не заявлено, не надано докази неможливості подання нових доказів до суду першої інстанції з причин, що об'єктивно не залежали від нього, суд апеляційної інстанції на підставі ч. 3 ст. 367 ЦПК України позбавлений процесуальної можливості прийняти зазначений документ як належний та допустимий доказ.
Крім того, в постановах Верховного Суду у складі колегій суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 16 червня 2021 року у справі № 336/1461/19 (провадження № 61-17391св20), від 07 липня 2021 року у справі № 509/4286/16-ц (провадження № 61-2393св21), від 14 липня 2021 року у справі № 405/2098/18 (провадження № 61-106св21) зроблено правовий висновок про те, що така обставина, як відсутність існування доказів на момент прийняття рішення суду першої інстанції, взагалі виключає можливість прийняття судом апеляційної інстанції додаткових доказів у порядку статті 367 ЦПК України незалежно від причин неподання позивачем таких доказів. Навпаки, саме допущення такої можливості судом апеляційної інстанції матиме наслідком порушення вищенаведених норм процесуального права, а також принципу правової визначеності, ключовим елементом якого є однозначність та передбачуваність.
Таким чином, оскільки нові докази не існували на час ухвалення рішення судом першої інстанції, апеляційний суд не може їх прийняти і надати їм відповідну оцінку.
Згідно ст. 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.
Згідно із ст. 13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.
Згідно ст. 12 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
За загальним правилом статей 15, 16 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу має право звернутися до суду, який може захистити цивільне право або інтерес в один із способів, визначених частиною першою статті 16 ЦК України, або й іншим способом, що встановлений договором або законом.
Оскільки правом на звернення до суду за захистом наділена особа в разі порушення, невизнання або оспорювання саме її прав, свобод чи інтересів, а також у разі звернення до суду органів та осіб, яким надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб або державні та суспільні інтереси, то суд повинен встановити, чи були порушені, невизнані або оспорені права, свободи чи інтереси цих осіб, а якщо були, то вказати, чи є залучений у справі відповідач відповідальним за це.
Вирішуючи спір, суд повинен встановити, чи були порушені, не визнані або оспорені права, свободи чи інтереси позивача, і залежно від установленого вирішити питання про задоволення позовних вимог або відмову в їх задоволенні.
З урахуванням наведеного надзвичайно важливого значення набуває необхідність належного з'ясування судом питання щодо того, про захист яких саме прав особи йдеться.
Задовольняючи позов ОСОБА_2 , суд першої інстанції виходив із того, що позивач, отримавши технічну документацію із землеустрою щодо встановлення (відновлення) меж земельної ділянки в натурі (на місцевості), не має можливості внести відомості до Державного земельного кадастру, адже встановлено накладення меж належної позивачу земельної ділянки із ділянками ОСОБА_1 і позивач не має можливості реалізувати своє право власності на земельну ділянку відповідно до законодавства, отримати кадастровий номер на належну йому земельну ділянку та, як наслідок, завершити оформлення права власності. Водночас, записи про право власності на земельні ділянки ОСОБА_1 не були внесені до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та реєстру прав власності на нерухоме майно. На підставі наведеного суд прийшов до висновку, що право позивача на належну йому земельну ділянку є порушеним, захисту підлягає також право позивача на внесення відомостей про земельну ділянку до Державного земельного кадастру.
Апеляційний суд не може погодитися із вказаними висновками, виходячи із наступного.
Відповідно до ст. 152 ЗК України держава забезпечує громадянам та юридичним особам рівні умови захисту прав власності на землю. Власник земельної ділянки або землекористувач може вимагати усунення будь-яких порушень його прав на землю, навіть якщо ці порушення не пов'язані з позбавленням права володіння земельною ділянкою, і відшкодування завданих збитків. Захист прав громадян та юридичних осіб на земельні ділянки здійснюється шляхом: а) визнання прав; б) відновлення стану земельної ділянки, який існував до порушення прав, і запобігання вчиненню дій, що порушують права або створюють небезпеку порушення прав; в) визнання угоди недійсною; г) визнання недійсними рішень органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування; ґ) відшкодування заподіяних збитків; д) застосування інших, передбачених законом, способів.
Відповідно до статті 14 Конституції України земля є основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави. Право власності на землю гарантується. Це право набувається і реалізується громадянами, юридичними особами та державою виключно відповідно до закону.
Відповідно до ст. 41 Конституції України ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним.
Відповідно до ст. 317, 319, 321 ЦК України власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном. Держава не втручається у здійснення власником права власності. Право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні. Особа може бути позбавлена права власності або обмежена у його здійсненні лише у випадках і в порядку, встановлених законом.
Відповідно до ст. 11, 204 ЦК України цивільні права та обов'язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов'язки.
Статтею 13 ЦПК України визначено принцип диспозитивності цивільного судочинства, відповідно до якого суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд.
Статтею 76 ЦПК України передбачено, що доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.
Ці дані встановлюються такими засобами: 1) письмовими, речовими і електронними доказами; 2) висновками експертів; 3) показаннями свідків.
Відповідно до частини першої статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Згідно частини першої статті 84 ЦПК України учасник справи, у разі неможливості самостійно надати докази, вправі подати клопотання про витребування доказів судом.
Стаття 80 ЦПК України передбачає достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування. Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.
Збирання доказів у цивільних справах не є обов'язком суду, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Суд має право збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи лише у випадках, коли це необхідно для захисту малолітніх чи неповнолітніх осіб або осіб, які визнані судом недієздатними чи дієздатність яких обмежена, а також в інших випадках, передбачених цим Кодексом (ч. 2 ст. 13 ЦПК України).
За змістом норм процесуального права сторона справи зобов'язана та має право довести обставини, на які вона посилається на підставі доказів, які вона надає самостійно або за допомогою суду.
Положеннями ч. 6 ст. 81 чинного ЦПК України прямо передбачено, що доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.
Звертаючись до суду з позовом, ОСОБА_2 посилався на те, що відповідач зареєструвала за собою земельну ділянку, яка частково накладається на земельну ділянку позивача, яка належить до домоволодіння позивача та фактично ним використовується, при цьому під час здійснення приватизації землі відповідачем ні позивач, ні члени його сім'ї, ні покійний батько, якому належало домоволодіння, межі земельної ділянки їй не погоджували, згода позивача як власника чи володільця прилеглої земельної ділянки, на це не отримувалась, внаслідок таких дій права позивача як користувача земельної ділянки порушені.
На підтвердження обставин, на які ОСОБА_2 посилався в позові, ним надано свідоцтво про право на спадщину на будинковолодіння (житловий будинок з господарськими будівлями і спорудами) по АДРЕСА_2 , матеріали технічної документації із землеустрою щодо встановлення (відновлення) меж земельної ділянки в натурі (на місцевості), копію рішення Державного кадастрового реєстратора про відмову у внесенні відомостей до Державного земельного кадастру через перетин земельної ділянки позивача із земельними ділянками відповідача. Крім того, під час розгляду справи судом першої інстанції ОСОБА_2 надано висновок проведеної на його замовлення земельно-технічної експертизи, якою встановлено факт часткового накладення земельних ділянок ОСОБА_1 на фактичні межі земельної ділянки, яка перебуває у користуванні ОСОБА_3 та ОСОБА_2 .
Прийшовши до висновку, що право позивача на належну йому земельну ділянку є порушеним, суд першої інстанції залишив поза увагою, що позивачем не надано будь-яких доказів, які б підтверджували виділення йому або попередньому власнику будинку за адресою АДРЕСА_2 в користування земельної ділянки певного розміру та конфігурації, а відтак, що земельною ділянкою саме у фактичних межах та саме такою площею позивач користується на законних підставах.
Апеляційний суд враховує, що свідоцтво про право на спадщину також не містить відомостей, на земельній ділянці якої площі знаходиться належне позивачу будинковолодіння.
Посилаючись на те, що під час здійснення приватизації землі ні позивач, ні члени його сім'ї, ні покійний батько, якому належало домоволодіння, межі земельної ділянки відповідачу не погоджували, позивач всупереч покладених на нього процесуальних обов'язків будь-яких доказів ст. 13, 81 ЦПК України на підтвердження даних обставин не надав, а суд першої інстанції не перевірив.
Позивачем не надано доказів на підтвердження тих обставин, що виготовлення та погодження технічної документації на земельну ділянку ОСОБА_1 було здійснене з порушенням вимог закону або винесення меж її земельної ділянки в натурі не відповідає межам у її технічній документації.
При цьому апеляційний суд враховує, що наявний в матеріалах справи державний акт про право власності на землю, виданий в 2006 році як правовстановлюючий документ, на підставі якого ОСОБА_1 набула право власності на її земельну ділянку, позивачем не оспорюється і вимог до самої ОСОБА_1 про усунення перешкод в користуванні земельною ділянкою ним не заявлено.
Таким чином, висновки суду першої інстанції, що саме по собі накладення меж земельної ділянки відповідача на земельну ділянку, якою фактично користується позивач, порушує право ОСОБА_2 , без попереднього з'ясування невідповідності технічної документації відповідача на земельні ділянки вимогам чинного законодавства та підтвердження наявності у позивача права користування земельною ділянкою є передчасними та помилковими, і доказів на підтвердження цих обставин позивачем надано не було.
Крім того, позивач способом захисту своїх прав обрав зобов'язання Головного управління Держгеокадастру в Київській області внести запис про скасування державної реєстрації відомостей в Державному земельному кадастрі України, а саме скасувати державну реєстрацію земельних ділянок ОСОБА_1 з кадастровими номерами 3222480401:01:060:0004 та 3222480401:01:060:0005, вважаючи, що це є необхідним для захисту прав позивача, який позбавлений іншим чином внести відомості до Державного земельного кадастру щодо своєї земельної ділянки та здійснити подальшу реєстрацію права власності на неї.
Іншою підставою для скасування такої державної реєстрації ОСОБА_2 вважав те, що відсутність реєстрації земельних ділянок ОСОБА_1 в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно та в Реєстрі прав власності на нерухоме майно протягом одного року з дня здійснення державної реєстрації земельної ділянки є окремою підставою для скасування реєстрації цих земельних ділянок в Державному земельному кадастрі.
Так, відповідно до п. 114 Порядку ведення Державного земельного кадастру, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 17 жовтня 2012 року № 1051, державна реєстрація земельної ділянки скасовується Державним кадастровим реєстратором, який здійснює таку реєстрацію, у разі :1) поділу чи об'єднання земельних ділянок - на підставі заяви про державну реєстрацію земельних ділянок, які утворилися в результаті такого поділу чи об'єднання; 2) коли протягом одного року з дня здійснення державної реєстрації земельної ділянки речове право на неї не зареєстроване з вини заявника, - на підставі інформації з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, отриманої шляхом безпосереднього доступу до зазначеного Реєстру; 3) ухвалення судом рішення про скасування державної реєстрації земельної ділянки, яке набрало законної сили в установленому законодавством порядку.
Аналогічні положення закріплені п. 10 ст. 24 Закону України «Про державний земельний кадастр».
Зобов'язуючи Головне управління Державного земельного кадастру в Київській області внести запис про скасування державної реєстрації земельних ділянок ОСОБА_1 з кадастровими номерами 3222480401:01:060:0004 та 3222480401:01:060:0005, суд першої інстанції виходив із свого попереднього помилкового висновку про порушення накладенням земельних ділянок відповідача на земельну ділянку позивача його земельних прав, а тому ці висновки також є неправильними.
Крім того, судом першої інстанції не перевірено, чи є даний спосіб захисту права належним та ефективним.
У частині першій та другій статті 2 ЦПК України закріплено, що завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави. Суд та учасники судового процесу зобов'язані керуватися завданням цивільного судочинства, яке превалює над будь-якими іншими міркуваннями в судовому процесі.
При оцінці обраного позивачем способу захисту потрібно враховувати його ефективність, тобто спосіб захисту має відповідати змісту порушеного права, характеру правопорушення, та забезпечити поновлення порушеного права. Таке право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам.
Згідно з частиною четвертою статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.
У пункті 49 постанови Великої Палати Верховного Суду від 27 листопада 2018 року у справі № 905/2260/17 вказано, що «як захист права розуміють державно-примусову діяльність, спрямовану на відновлення порушеного права суб'єкта правовідносин та забезпечення виконання юридичного обов'язку зобов'язаною стороною. Спосіб захисту може бути визначений як концентрований вираз змісту (суті) міри державного примусу, за допомогою якого відбувається досягнення бажаного для особи, право чи інтерес якої порушені, правового результату. Спосіб захисту втілює безпосередню мету, якої прагне досягнути суб'єкт захисту (позивач), вважаючи, що таким чином буде припинене порушення (чи оспорювання) його прав, він компенсує витрати, що виникли у зв'язку з порушенням його прав, або в інший спосіб нівелює негативні наслідки порушення його прав».
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 22 вересня 2020 року справі № 910/3009/18 (провадження № 12-204гс19) вказано, що «ефективний спосіб захисту прав повинен забезпечити поновлення порушеного права, а в разі неможливості такого поновлення - гарантувати особі можливість отримання нею відповідного відшкодування, тобто такий захист повинен бути повним та забезпечувати таким чином мету здійснення правосуддя та принцип процесуальної економії (забезпечити відсутність необхідності звернення до суду для вжиття додаткових засобів захисту)».
Відповідно до ст. 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією України.
Відповідно до п. 9 ч. 4 Положення про Головне управління Держгеокадастру в області, затверджене наказом Міністерства аграрної політики та продовольства України 29 вересня 2016 року № 333, Головне управління відповідно до покладених на нього завдань здійснює ведення Державного земельного кадастру, інформаційну взаємодію Державного земельного кадастру з іншими інформаційними системами в установленому порядку.
Згідно з ч. 4 Порядку ведення державного земельного кадастру, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 17 жовтня 2012 року № 1051, втручання будь-яких органів, посадових і службових осіб, громадян чи їх об'єднань у діяльність Державного кадастрового реєстратора забороняється, крім випадків, встановлених Законом України «Про Державний земельний кадастр». Під втручанням у діяльність Державного кадастрового реєстратора розуміється прямо не передбачена законодавством дія будь-яких органів, посадових і службових осіб, громадян чи їх об'єднань, яка стосується здійснення Державним кадастровим реєстратором повноважень, визначених Законом України «Про Державний земельний кадастр» та цим Порядком.
Зі змісту ч. 10 ст. 24 Закону України «Про державний земельний кадастр», п. 114 Порядку ведення Державного земельного кадастру, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 17 жовтня 2012 року № 1051 вбачається, що державна реєстрація земельної ділянки скасовується Державним кадастровим реєстратором, який здійснює таку реєстрацію в трьох випадках, які розмежовані законодавцем таким чином: 1) поділ чи об'єднання земельних ділянок - на підставі заяви про державну реєстрацію земельних ділянок, які утворилися в результаті такого поділу чи об'єднання; 2) коли протягом одного року з дня здійснення державної реєстрації земельної ділянки речове право на неї не зареєстроване з вини заявника, - на підставі інформації з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, отриманої шляхом безпосереднього доступу до зазначеного Реєстру; 3) ухвалення судом рішення про скасування державної реєстрації земельної ділянки, яке набрало законної сили в установленому законодавством порядку.
Аналіз наведених вимог закону дає підстави для висновку, що скасування державної реєстрації земельної ділянки здійснюється Державним кадастровим реєстратором самостійно, обов'язок до скасування державної реєстрації земельної ділянки на підставі судового рішення виникає у Державного кадастрового реєстратору лише після набрання законної сили таким судовим рішенням про скасування державної реєстрації земельної ділянки.
Таким чином, спір про скасування рішення про державну реєстрацію земельної ділянки має розглядатися як спір, пов'язаний з порушенням цивільних прав позивача на нерухоме майно іншою особою, реєстрація прав на земельну ділянку якої перешкоджає реалізації його цивільних прав. Належним відповідачем у такому спорі є особа, державна реєстрація земельної ділянки якої оспорюється та щодо якої здійснено запис у Державному земельному кадастрі, в даному випадку - ОСОБА_1 . Державний кадастровий реєстратор не може виступати належним відповідачем у такому спорі і зобов'язання його здійснити скасування державної реєстрації земельної ділянки є неприпустимим.
Отже, позовна вимога про скасування державної реєстрації земельної ділянки не може бути звернена до Головного управління Держгеокадастру, який у межах спірних правовідносин діє як Державний кадастровий реєстратор, якого позивач визначив відповідачем. Державний кадастровий реєстратор зобов'язаний виконати рішення суду щодо скасування державної реєстрації земельної ділянки незалежно від того, чи був цей реєстратор залучений до участі у справі третьою особою, яка не заявляє самостійні вимоги щодо предмета спору, чи не був залучений.
Встановивши, що позов пред'явлений до неналежного відповідача та відсутні визначені процесуальним законом підстави для заміни неналежного відповідача належним, суд відмовляє у позові до такого відповідача.
Натомість, суд першої інстанції не визначився з характером спірних правовідносин та належним суб'єктним складом відповідачів, що є його процесуальним обов'язком, та безпідставно задовольнив позов в частині вимог до Головного управління Держгеокадастру, зобов'язавши його скасувати державну реєстрацію земельної ділянки ОСОБА_1 , що не відповідає способу захисту прав, встановленому ч. 10 ст. 24 Закону України «Про державний земельний кадастр», п. 114 Порядку ведення Державного земельного кадастру, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 17 жовтня 2012 року № 1051.
Виходячи з вищевикладеного, рішення суду першої інстанції ухвалене в результаті неповного з'ясування обставин, що мають значення для справи, за недоведеності обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав встановленими, з невідповідністю висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи, з неправильним застосуванням норм матеріального права та порушенням норм процесуального права, не може вважатися законним і обґрунтованим, не може залишатися в силі та підлягає скасуванню.
Вирішуючи даний спір по суті, апеляційний суд виходить із того, що відсутність у відповідача реєстрації права власності на належні їй земельні ділянки в Державному реєстрі прав сама по собі не є підставою для скасування державної реєстрації земельних ділянок судом, а порушення ОСОБА_1 прав позивача як землекористувача внаслідок накладення меж земельної ділянки відповідача на земельну ділянку, якою позивач користується фактично, також доведено не було.
Таким чином, апеляційний суд приходить до висновку про відсутність для задоволення позову як необґрунтованого та безпідставного.
Доводи позивача у відзиві на апеляційну скаргу про те, що факт накладення земельних ділянок підтверджується доказами, наявними в матеріалах справи, про те, що на момент ухвалення рішення у відповідача була відсутня реєстрація земельних ділянок в Реєстрі речових прав на нерухоме майно і лише після отримання рішення вона здійснила цю реєстрацію, про те, що судом першої інстанції правомірно задоволено позовні вимоги, виходячи з положень ч. 10 ст. 24 Закону України «Про державний земельний кадастр», а також інші доводи апеляційний суд відхиляє як необґрунтовані, оскільки вони зводяться до підтримки помилкових висновків суду першої інстанції, яким було надано оцінку апеляційним судом.
З огляду на викладене апеляційний суд вважає, що рішення суду першої інстанції ухвалене за неповного з'ясування обставин, що мають значення для справи, недоведеності обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав встановленими, з невідповідністю висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи, з неправильним застосуванням норм матеріального права та порушенням норм процесуального права, що відповідно до вимог ст. 376 ЦПК України є підставами для його скасування із прийняттям нової постанови про відмову в позові.
Відповідно до ст. 141 ЦПК України апеляційний суд здійснює перерозподіл судових витрат та стягує з позивача на користь відповідача ОСОБА_1 судові витрати за подання апеляційної скарги в розмірі 2305,80 грн.
Керуючись ст. 367, 374, 376, 381, 382, 389 ЦПК України, суд, -
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити.
Рішення Києво-Святошинського районного суду Київської області від 16 червня 2022 року скасувати та прийняти нову постанову.
Відмовити ОСОБА_2 в позові до ОСОБА_1 , Головного управління Держгеокадастру у Київській області, треті особи ОСОБА_3 , Білогородська сільська рада Києво-Святошинського району Київської області, ФОП ОСОБА_4 про скасування державної реєстрації земельних ділянок.
Стягнути з ОСОБА_2 ( АДРЕСА_3 РНОКПП НОМЕР_1 ) на користь ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 РНОКПП НОМЕР_2 ) судові витрати 2305,80 грн.
Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена до Верховного Суду протягом тридцяти днів.
Повний текст постанови складено 08 грудня 2022 року.
Головуючий: Кашперська Т.Ц.
Судді: Фінагеєв В.О.
Яворський М.А.