Справа № 640/16427/21 Суддя (судді) першої інстанції: Іщук І.О.
08 грудня 2022 року м. Київ
Шостий апеляційний адміністративний суд в складі: головуючого судді - Лічевецького І.О., суддів - Мельничука В.П., Оксененка О.М., при секретарі - Рейтаровській О.С., розглянувши в порядку письмового провадження апеляційні скарги ОСОБА_1 , Апарату Верховної Ради України на рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 08 вересня 2022 року у справі за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Апарату Верховної Ради України про визнання бездіяльності протиправною, зобов'язання вчинити дії,
ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом в якому просила:
- визнати протиправною бездіяльність Апарату Верховної Ради України щодо ненарахування та невиплати ОСОБА_1 грошової компенсації за всі невикористані дні щорічної основної відпустки за період роботи з 13.12.2012 по 29.08.2019;
- зобов'язати Апарат Верховної Ради України нарахувати та виплатити ОСОБА_1 грошову компенсацію за всі невикористані дні щорічної основної відпустки за період роботи з 13.12.2012 по 29.08.2019 в сумі 75 152, 54 грн.;
- зобов'язати Апарат Верховної Ради України виплатити ОСОБА_1 середній заробіток за весь час затримки виплати компенсації за невикористану частину щорічної відпустки з 27.11.2014 року по день фактичного розрахунку, з 29.08.2019 року по день фактичного розрахунку.
На обґрунтування своїх вимог позивачка зазначила, що відповідачем в порушення вимог чинного законодавства при звільненні з посади помічника-консультанта народного депутата не виплачено грошову компенсацію за невикористану відпустку. Крім того, позивачка наголошувала, що відсутність бюджетного асигнування не звільняє відповідача від виплати гарантованої законом компенсації при звільненні.
Рішенням Окружного адміністративного суду міста Києва від 08 вересня 2022 року позов задоволено частково.
Визнано протиправною бездіяльність Апарату Верховної Ради щодо ненарахування та невиплати ОСОБА_1 грошової компенсації за всі невикористані дні щорічної основної відпустки за період роботи з 13.12.2012 по 29.08.2019.
Зобов'язано Апарат Верховної Ради нарахувати та виплатити ОСОБА_1 грошову компенсацію за невикористані 202 (двісті два) календарних дні щорічної основної відпустки за період роботи з 13.12.2012 по 29.08.2019.
В іншій частині позовних вимог відмовлено.
В апеляційній скарзі ОСОБА_1 , посилаючись на неправильне застосування норм матеріального права та порушення норм процесуального права, що призвело до неправильного вирішення справи, просить скасувати оскаржуване рішення в частині відмови у задоволенні позовних вимог та прийняти нове, яким задовольнити позовні вимоги у повному обсязі, а саме виплатити позивачці середній заробіток за весь час затримки виплати компенсації за невикористану частину щорічної відпустки з 27.11.2014 року по день фактичного розрахунку, з 29.08.2019 року по день фактичного розрахунку.
В апеляційній скарзі Апарат Верховної Ради України, посилаючись на неправильне застосування норм матеріального права та порушення норм процесуального права, що призвело до неправильного вирішення справи, просить скасувати оскаржуване рішення в частині задоволених позовних вимог та прийняти нове, яким відмовити у задоволенні позовних вимог у повному обсязі.
Зокрема, апелянтом зазначено що саме народний депутат України відносно помічників-консультантів є роботодавцем, тому помічники-консультанти не є працівниками Апарату Верховної Ради України. Також, апелянт вказує, що чинним законодавством України не передбачено жодного іншого джерела для здійснення будь-яких виплат помічникам-консультантам, окрім фіксованого фонду оплати праці помічників-консультантів народного депутата України, у якого вони працюють.
Від ОСОБА_1 до суду 09.11.2022 року до суду надійшов відзив на апеляційну скаргу, в якому позивачка підтримує свою позицію, викладену в суді першої інстанції, а також зазначає, що рішенням встановлено вину відповідача у невиплаті належних позивачу сум у строки, зазначені в статті 116 КЗпП України, а тому відповідач повинен понести відповідальність, передбачену приписами частини першої статті 117 КЗпП України, а саме - виплатити середній заробіток за весь час затримки при звільненні.
Відповідач правом надання письмового відзиву на апеляційну скаргу ОСОБА_1 не скористався.
Однак представником відповідача 26.10.2022 року до суду подано клопотання про об'єднання в одне апеляційне провадження апеляційних скарг ОСОБА_2 та Апарату Верховної Ради України.
Розглянувши зазначене клопотання, колегія суддів зазначає, що воно не підлягає задоволенню, оскільки нормами Кодексу адміністративного судочинства України не передбачено об'єднання апеляційних скарг в одне апеляційне провадження.
Перевіривши повноту встановлення судом першої інстанції фактичних обставин справи та правильність застосування ним норм матеріального і процесуального права, колегія суддів дійшла наступного висновку.
Судом першої інстанції встановлено, що відповідно до довідки Апарату Верховної Ради України від 14.01.2021 №20-20/32 ОСОБА_1 працювала на посаді помічника-консультанта народних депутатів України з наступною кількістю календарних днів невикористаної щорічної відпустки:
- з 13 грудня 2012 року по 27 листопада 2014 року позивач працювала на посаді помічника-консультанта народного депутата України Верховної Ради України сьомого скликання ОСОБА_3 без поширення дії Закону України «Про державну службу». За вказаний період роботи не використано 59 календарних днів щорічної основної відпустки;
- з 28 листопада 2014 року по 13 січня 2015 року позивач працювала на посаді помічника-консультанта народного депутата України Верховної Ради України восьмого скликання ОСОБА_3 без поширення дії Закону України «Про державну службу». За вказаний період роботи не використано 4 календарних дні щорічної основної відпустки;
- з 14 січня 2015 року по 29 серпня 2019 року позивач працювала на посаді помічника-консультанта народного депутата України Верховної Ради України восьмого скликання ОСОБА_4 без поширення дії Закону України «Про державну службу». За вказаний період роботи не використано 139 календарних днів щорічної основної відпустки.
ОСОБА_1 звернулася до відповідача із заявою від 17.12.2020 року №249152/302639 про виплату їй компенсації за невикористану відпустку.
Листом від 21.01.2021 №15/26-2021/15686 Апарат ВРУ повідомив, що відповідно до Закону України «Про статус народного депутата України» всі виплати помічникам-консультантам виплачуються у межах загального фонду, який встановлюється народному депутату України для оплати праці помічників-консультантів. У зв'язку з відсутністю економії фонду оплати праці вищезазначених помічників-консультантів народних депутатів України компенсація за невикористану відпустку не виплачувалась. При цьому, у даному листі зазначено, що при звільненні 13.03.2015 року з посади помічника консультанта народного депутата восьмого скликання ОСОБА_3 позивачці виплачена компенсація за 4 календарні дні щорічної основної відпустки. А також при звільнені з посади помічника-консультанта народного депутата України восьмого скликання ОСОБА_4 виплачена компенсація за 3 календарні дні щорічної основної невикористаної відпустки.
Вважаючи протиправною бездіяльність відповідача щодо ненарахування та невиплати грошової компенсації за невикористані дні щорічної основної відпустки, позивач звернувся до суду з даним позовом.
Переглядаючи зазначене рішення суду першої інстанції, колегія суддів виходить з того, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України (частина друга статті 19 Конституції України).
Умови діяльності та особливості регулювання трудових відносин, оплата праці помічника-консультанта народного депутата України, визначені Законом України від 17.11.1992 №2790-XII «Про статус народного депутата України» (далі - Закон №2790-XII; у редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин), Положенням про помічника-консультанта народного депутата України, затвердженим Постановою Верховної Ради України від 13.10.1995 №379/95-ВР (далі - Положення №379/95-ВР; у редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин).
Відповідно до пункту 1 частини першої статті 4 Закону України «Про відпустки» встановлюються такі види відпусток: щорічні відпустки: основна відпустка (стаття 6 цього Закону); додаткова відпустка за роботу із шкідливими та важкими умовами праці (стаття 7 цього Закону); додаткова відпустка за особливий характер праці (стаття 8 цього Закону); інші додаткові відпустки, передбачені законодавством.
Згідно з частиною першою статті 34 Закону №2790-XII народний депутат України може мати до тридцяти одного помічника-консультанта, правовий статус і умови діяльності яких визначаються цим Законом, іншими законами та прийнятим, відповідно до них, Положенням про помічника-консультанта народного депутата України, яке затверджується Верховною Радою України.
Відповідно до частини третьої статті 34 Закону №2790-XII помічники-консультанти народного депутата працюють за строковим трудовим договором на постійній основі чи за сумісництвом або на громадських засадах.
Помічники-консультанти народного депутата перебувають у штаті державних підприємств, установ, організацій або за заявою народного депутата прикріплюються для кадрового та фінансового обслуговування до виконавчих комітетів відповідного органу місцевого самоврядування, а у містах Києві та Севастополі до секретаріатів міських рад.
На чотирьох помічників-консультантів народного депутата поширюється дія Закону України «Про державну службу», їм присвоюється не вище ніж сьомий ранг державного службовця четвертої категорії, вони прикріплюються для кадрового та фінансового обслуговування до Апарату Верховної Ради України або до виконавчих апаратів органів місцевого самоврядування.
Помічники-консультанти народного депутата, які працюють у місті Києві за строковим трудовим договором на постійній основі, можуть прикріплюватися для кадрового та фінансового обслуговування до Апарату Верховної Ради України.
Помічник-консультант народного депутата звільняється з попереднього місця роботи в порядку переведення в зазначений у його заяві і поданні народного депутата строк.
Народний депутат самостійно визначає кількість помічників-консультантів, які працюють за строковим трудовим договором на постійній основі, за сумісництвом і на громадських засадах у межах загального фонду, який встановлюється йому для оплати праці помічників-консультантів Постановою Верховної Ради України; здійснює їх підбір, розподіляє обов'язки між ними та здійснює особисто розподіл місячного фонду заробітної плати помічників-консультантів.
Частиною третьою статті 1.1 Положення №379/95 передбачено, що помічник-консультант народного депутата України працює за строковим трудовим договором на постійній основі чи за сумісництвом або на громадських засадах.
Згідно з положеннями статей 21-24 Кодексу законів про працю України трудовий договір - це угода між працівником і власником підприємства, установи, організації або уповноваженим ним органом, за якою працівник зобов'язується виконувати роботу, визначену цією угодою, з підляганням внутрішньому трудовому розпорядкові, а власник підприємства, установи, організації або уповноважений ним орган зобов'язується виплачувати працівникові заробітну плату і забезпечувати умови праці, необхідні для виконання роботи, передбачені законодавством про працю, колективним договором і угодою сторін. Трудовий договір може бути укладеним, на невизначений строк; на визначений строк, який встановлюється за погодженням сторін; на час виконання певної роботи. Строковий трудовий договір може укладатися на будь-який строк, визначений за погодженням сторін.
Отже, строковий трудовий договір це угода, яка визначає взаємні права та обов'язки сторін, основна частина яких регулюється загальним законодавством про працю, інша частина спеціальним або колективним договором, угодою сторін. У трудовому договорі воля працівника відображається у формі його письмової заяви, а воля роботодавця у формі наказу чи розпорядження про зарахування такого працівника на посаду.
Згідно зі статтею 3.1 Положення №379/95 персональний підбір кандидатур на посаду помічника-консультанта, організацію їх роботи та розподіл місячного фонду оплати праці здійснює особисто народний депутат України, який несе відповідальність щодо правомірності своїх рішень.
При цьому відповідно до частин 1, 2 статті 4.1 Положення №379/95 розмір загального фонду оплати праці помічників-консультантів народного депутата України встановлюється Верховною Радою України. У межах загального фонду, встановленого йому для оплати праці помічників-консультантів, народний депутат України самостійно: визначає кількість помічників-консультантів, які працюють за строковим трудовим договором на постійній основі чи за сумісництвом або на громадських засадах; здійснює розподіл місячного фонду заробітної плати помічників-консультантів, що не може бути нижчим за встановлену законом мінімальну заробітну плату; надає помічникам-консультантам матеріальну допомогу для вирішення соціально-побутових питань.
Частиною 5 статті 4.4 Положення №379/95 встановлено, що помічник-консультант народного депутата України на початку кожного календарного року попередньо погоджує з народним депутатом України дату своєї основної та додаткової відпусток, про що повідомляє керівника Апарату Верховної Ради України або керівника виконавчого комітету відповідного органу місцевого самоврядування, а у містах Києві та Севастополі - секретаріату міської ради, до яких він прикріплений за заявою народного депутата України для кадрового та фінансового обслуговування.
Таким чином, усі виплати які виникають з трудових правовідносин, в тому числі й грошова компенсація за всі невикористані дні щорічної та додаткової відпустки, здійснюються Апаратом Верховної Ради України з загального фонду оплати праці помічників-консультантів народного депутата України, розмір якого щорічно встановлюється Верховною Радою України.
Водночас, судом встановлено, що позивачу не було виплачено компенсацію за невикористані дні щорічної основної відпустки.
Відповідач в апеляційній скарзі стверджує про відсутність у нього обов'язку з виплати позивачу компенсації у зв'язку з тим, що всі виплати повинні здійснюватися особисто народним депутатом України в межах фонду заробітної плати його помічників-консультантів.
Колегія суддів критично ставиться до такої позиції відповідача, оскільки аналіз положень Закону України «Про статус народного депутата України» дає підстави вважати, що позивач перебувала у трудових відносинах саме з Апаратом Верховної Ради України, а не з народним депутатом України, що узгоджується з правовою позицією Верховного Суду, викладеною у постанові від 20 лютого 2019 року у справі № 757/57336/16-ц.
Колегія суддів також зауважує, що відсутність бюджетних призначень на оплату праці не може бути правою підставою для невиконання вимог закону.
Відповідно до статті 6 Кодексу адміністративного судочинства України суд при вирішенні справи керується принципом верховенства права, відповідно до якого, зокрема, людина, її права та свободи визнаються найвищими цінностями та визначають зміст і спрямованість діяльності держави.
Конституційний Суд України неодноразово висловлював правову позицію щодо неможливості поставити гарантовані законом виплати, пільги тощо в залежність від видатків бюджету (рішення № 5-рп/2002 від 20.03.2002, № 7-рп/2004 від 17.03.2004, № 20-рп/2004 від 01.12.2004, № 6-рп/2007 від 09.07.2007).
Зокрема, у Рішенні № 6-рп/2007 від 09.07.2007 Конституційний Суд України вказав на те, що невиконання державою своїх соціальних зобов'язань щодо окремих осіб ставить громадян у нерівні умови, підриває принцип довіри особи до держави, що закономірно призводить до порушення принципів соціальної, правової держави.
В той же час, як стверджує відповідач, на момент звільнення економії фонду оплати праці помічників-консультантів народних депутатів України ОСОБА_3 , ОСОБА_4 було недостатньо для здійснення виплати позивачці компенсації за невикористану основну щорічну відпустку в повному обсязі.
Таким чином, всупереч вищенаведеним законодавчим приписам, при звільненні позивачу не було здійснено виплату компенсації за невикористану відпустку, що свідчить про порушення її гарантованих Конституцією майнових прав на оплату праці, та наявність підстав для виплати відповідних коштів відповідачем, на фінансовому забезпеченні якого і перебувала позивач.
При цьому, колегія суддів наголошує на тому, що обмежене фінансування державних органів жодним чином не впливає на наявність чи відсутність в особи права на отримання гарантованої законом виплати грошової компенсації за невикористану щорічну відпустку при звільненні, у тому числі з посади помічника-консультанта народного депутата України.
Виплата роботодавцем працівнику грошової компенсації за невикористану щорічну відпустку при звільненні з роботи є однією із основних державних соціальних гарантій працівників, закріпленою на законодавчому рівні нормами Закону № 504/96-ВР та КЗпП України та не може ставитись в залежність від наявності фонду оплати праці.
З огляду на наведене, колегія суддів вважає, що посилання апелянта на відсутність бюджетних призначень на здійснення фінансового обслуговування помічників-консультантів народних депутатів України, як на підставу для невиплати позивачу грошової компенсації за невикористану щорічну відпустку при звільненні з посади помічника-консультанта народного депутата України є безпідставним.
Нормами Закону України «Про статус народного депутата України» визначено право народного депутата України визначати порядок виплат і розмір заробітної плати помічників-консультантів, проте, не надано права позбавляти їх соціальних гарантій, що встановлені законом.
Отже, чинним законодавством не передбачено обмеження у виплаті компенсації за невикористану відпустку у зв'язку із відсутністю економії фонду оплати праці помічників-консультантів народного депутата України або отримання згоди народного депутата України.
Держава, запроваджуючи певний механізм правового регулювання відносин, зобов'язана забезпечити його реалізацію. Інакше всі негативні наслідки відсутності такого механізму покладаються на державу.
Враховуючи зазначене, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції щодо безпідставності невиплати позивачу компенсації за невикористані дні щорічної основної відпустки, та як наслідок наявності підстав для задоволення позовних вимог у цій частині.
Стосовно вимог апеляційної скарги ОСОБА_1 щодо виплати середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні по день фактичного розрахунку, варто зазначити наступне.
Оскільки спеціальним законодавством, яке регулює оплату праці помічників-консультантів народного депутата України не встановлено відповідальність роботодавця за невиплату або несвоєчасну виплату працівнику при звільненні всіх належних сум, тому суд дійшов висновку про можливість застосування норм статті 116 та 117 Кодексів законів про працю України як таких, що є загальними та поширюються на правовідносини, які виникають під час звільнення.
Частиною першою статті 47 Кодексу законів про працю України встановлено, що власник або уповноважений ним орган зобов'язаний в день звільнення видати працівникові належно оформлену трудову книжку і провести з ним розрахунок у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу.
Згідно з частиною першою статті 116 Кодексу законів про працю України, при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред'явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про нараховані суми, належні працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган повинен письмово повідомити працівника перед виплатою зазначених сум.
Відповідно до частини першої статті 117 Кодексу законів про працю України в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку.
Синтаксичний розбір текстуального змісту цієї норми дає підстави суду зробити висновки про те, що відповідальність у розмірі середнього заробітку застосовується лише в разі невиплати всіх належних працівникові сум (заробітної плати, компенсацій тощо). Такий правовий висновок прямо випливає із цієї норми.
Разом з тим, виходячи з приписів наведеної правової норми вбачається, що у разі виплати частини (не всіх) належних звільненому працівникові сум зменшується відповідно розмір відповідальності.
Тобто залежно від розміру невиплачених належних звільненому працівникові сум прямо пропорційно належить виплаті розмір середнього заробітку, однак за весь час їх затримки по день фактичного розрахунку.
Частиною першою статті 94 Кодексу законів про працю України передбачено, що заробітна плата - це винагорода, обчислена, як правило, у грошовому виразі, яку власник або уповноважений ним орган виплачує працівникові за виконану ним роботу.
Положеннями статті 2 Закону України «Про оплату праці» зокрема передбачено, що основною заробітною платою є винагорода за виконану роботу відповідно до встановлених норм праці (норми часу, виробітку, обслуговування, посадові обов'язки). Вона встановлюється у вигляді тарифних ставок (окладів) і відрядних розцінок для робітників та посадових окладів для службовців.
Додаткова заробітна плата - це винагорода за працю понад установлені норми, за трудові успіхи та винахідливість і за особливі умови праці. Вона включає доплати, надбавки, гарантійні і компенсаційні виплати, передбачені чинним законодавством; премії, пов'язані з виконанням виробничих завдань і функцій.
З аналізу наведеної правової норми вбачається, що компенсація за невикористану щорічну основну відпустку відноситься до складової додаткової заробітної плати, виплату якої власник або уповноважений ним орган повинен здійснити в день звільнення працівника.
Як встановлено судом вище, позивачеві у день звільнення підлягала компенсація за невикористану щорічну відпустку за період роботи з 13.12.2012 по 29.08.2019, яка не виплачена у зв'язку з відсутністю економії фонду оплати праці помічників-консультантів.
Таким чином, враховуючи невиплату відповідачем позивачу компенсації за невикористану відпустку в день його звільнення за наявності законних підстав для здійснення такої виплати, та, як наслідок, не проведення повного розрахунку під час звільнення, суд приходить до висновку, що позовні вимоги про зобов'язання відповідача виплатити позивачу середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку підлягають задоволенню, у розмірі, пропорційному сумі невиплачених належних позивачу коштів.
Наведена правова позиція узгоджується з висновками Верховного Суду, викладеному в постанові від 30 листопада 2020 року у справі №480/3105/19.
Отже, відповідачем протиправно не виплачено ОСОБА_1 середнього заробітку за весь час затримки виплати грошової компенсації за невикористані дні щорічної відпустки при звільненні з 27.11.2014 по день фактичного розрахунку, з 29.08.2019 року по день фактичного розрахунку. Таким чином, вимоги апеляційної скарги ОСОБА_1 підлягають задоволенню.
Відповідно до статті 242 Кодексу адміністративного судочинства України рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин в адміністративній справі, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи.
Водночас суд першої інстанції під час розгляду цієї справи вказаного дотримався не в повній мірі, оскільки відмова у задоволенні позовних вимог щодо нарахування та виплати середнього заробітку за весь час затримки виплати компенсації за невикористану частину щорічної відпустки позивачки ґрунтувалася на висновках, які не відповідають обставинам справи.
Відповідно до частини другої статті 315 Кодексу адміністративного судочинства України за наслідками розгляду апеляційної скарги на судове рішення суду першої інстанції суд апеляційної інстанції має право скасувати судове рішення повністю або частково і ухвалити нове судове рішення у відповідній частині або змінити судове рішення.
Керуючись статтями 315, 317, 321, 322, 325 Кодексу адміністративного судочинства України, суд,
У задоволенні клопотання Апарату Верховної Ради України про об'єднання в одне апеляційне провадження апеляційних скарг відмовити.
Апеляційну скаргу Апарату Верховної Ради України залишити без задоволення.
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити.
Рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 08 вересня 2022 року в частині відмови у задоволенні позову про зобов'язання Апарату Верховної Ради України нарахувати та виплатити ОСОБА_1 середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні скасувати та ухвалити у цій частині нове судове рішення.
Зобов'язати Апарат Верховної Ради України (01008, вул. Грушевського 5, місто Київ, код ЄДРПОУ 20064120) нарахувати та виплатити ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_1 ) середній заробіток за весь час затримки розрахунку при звільненні за періоди з 27.11.2014 року по день фактичного розрахунку та з 29.08.2019 року по день фактичного розрахунку.
В іншій частині рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 08 вересня 2022 року - залишити без змін.
Постанова суду набирає законної сили з дати її прийняття та оскарженню не підлягає, крім випадків, передбачених пунктом 2 частини 5 статті 328 КАС України.
Головуючий суддя І.О.Лічевецький
cуддя В.П.Мельничук
cуддя О.М.Оксененко