17 листопада 2022 року м. Київ
Справа №757/5115/21-ц
Апеляційне провадження №22-ц/824/10089/2022
Київський апеляційний суд в складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ: судді-доповідача: Соколової В.В.
суддів: Андрієнко А.М., Поліщук Н.В.
за участю секретаря Федорчук Я.С.
розглянув у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Печерського районного суду м. Києва, ухваленого під головуванням судді Ільєвої Т.Г. 26 травня 2022 року, повний текст рішення складений 03 червня 2022 року, у справі за позовом ОСОБА_1 до Держави Україна в особі Кабінету Міністрів України, Державної казначейської служби України про стягнення майнової шкоди (компенсації), спричиненої в результаті вчинення терористичних актів під час проведення АТО,
У лютому 2021 року позивач звернулась до суду з вищевказаним позовом, в якому просила стягнути з Держави Україна в особі Кабінету Міністрів України, Державної казначейської служби України на свою користь заподіяну матеріальну шкоду (компенсацію) у розмірі 800000 (вісімсот тисяч) гривень.
Позовні вимоги мотивовані тим, що вночі з 22 листопада 2014 року на 23 листопада 2014 року в результаті вчинення терористичного акту/актів під час проведення антитерористичної операції в смт. Оленівка Бахмутського району Донецької області снарядами був пошкоджений її житловий будинок, що знаходився по АДРЕСА_1 , а також присадибні будівлі та споруди, все внутрішнє оздоблення будинку та майно, що знаходилось в ньому. У зв'язку з цим, позивачем була подана заява до правоохоронних органів і була порушена кримінальна справа.
В результаті пошкоджень будинок має нежитловий стан, потребує капітального ремонту і його неможливо використовувати для проживання, що підтверджується звітом про обстеження від 23 вересня 2015 року. Через зазначене руйнування позивач зі своїм чоловіком вимушені бели переселитись і наразі проживають в м. Запоріжжя у гуртожитку.
Посилаючись на положення ст.19 Закону України «Про боротьбу з тероризмом» позивач вважає, що має право на компенсацію за рахунок держави заподіяної їй майнової шкоди у визначеному нею розмірі.
Рішенням Печерського районного суду м. Києва від 26 травня 2022 року позов ОСОБА_1 до Держави Україна в особі Кабінету Міністрів України, Державної казначейської служби України про стягнення майнової шкоди (компенсації), спричиненої в результаті вчинення терористичних актів під час проведення АТО - залишено без задоволення.
Рішення суду мотивовано тим, що позивачем не надано до суду підтвердження, щодо наявності обвинувального вироку, який набрав законної сили стосовно заподіяння їй майнової шкоди в результаті терористичного акту відповідно до ст. 258 КК України.
Також суд вказав на те, що пред'являючи вимогу до держави про виплату компенсації за зруйноване під час антитерористичної операції майно, власник цього майна спочатку, тобто до ухвалення рішення суду, добровільно має передати пошкоджений чи зруйнований внаслідок терористичного акту будинок чи майно державним адміністраціям або органам місцевого самоврядування. Проте, відповідно до матеріалів справи позивачем не здійснювалась передача зруйнованого житла місцевій державній адміністрації або органам місцевого самоврядування, об'єктам господарювання. Тобто, недотримання вимог ч.9 ст. 86 Кодексу цивільного захисту населення України унеможливлює застосування інших норм Кодексу цивільного захисту населення України, а саме: забезпечення ОСОБА_2 житлом або виплати грошової компенсації за рахунок держави. Крім цього, суд вказав, що позивачем було обрано неналежний спосіб захисту.
Таким чином, суд вважав, що позов є необгрунтованим, а тому задоволенню не підлягає.
Не погодилась із вказаним рішенням суду позивач, її представником - адвокатом Сахно О.В. подано апеляційну скаргу, в якій зазначається про незаконність, необґрунтованість рішення суду у зв'язку з не повним з'ясуванням всіх обставин справи, та не вірним застосуванням норм матеріального права. Сторона позивача вказує на необхідності застосування до спірних правовідносин положень ст.1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, так як порушено її право власності, вона має право на компенсацію від держави, яка не забезпечила непорушності цього права. Посилання суду на відсутність передачі майна вважає безпідставним, вказуючи на те, що і досі майно перебуває на непідконтрольній Україні території. Висновок суду про обрання невірного способу захисту також вважає безпідставним, посилаючись на правову позицію викладену Верховним Судом у постанові від 18 березня 2020 року у справі № 757/43306/16, який посилаючись на положення вищевказаної Європейської Конвенції вказав на можливість стягнення саме компенсації у подібних правовідносинах.
На підставі викладеного, просить скасувати рішення суду першої інстанції та ухвалити нове судове рішення, яким позовні вимоги задовольнити в повному обсязі.
У відзиві на апеляційну скаргу провідний спеціаліст відділу судового забезпечення Кабінету Міністрів України Управління судового забезпечення держави Департаменту з питань судової роботи Міністерства юстиції України Харчук Р.І., який діє від імені та в інтересах Кабінету Міністрів України вказує на те, що судом першої інстанції ухвалено законне та обґрунтоване рішення, а доводи викладені в апеляційній скарзі вказаних висновків не спростовують. Також зазначає, що відповідальність та компенсації за зруйноване майно позивача, має бути покладено в повній мірі на РФ.
Учасники справи в судове засідання не з'явились, про час та місце розгляду справи повідомлені в установленому процесуальним законом порядку, причини неявки суду не повідомили. Тому керуючись ст. ст. 371, 372 ЦПК України колегія суддів вважала за можливе розглянути справу за їх відсутності.
Заслухавши доповідь судді, пояснення учасників судового засідання, обговоривши доводи апеляційної скарги, перевіривши законність і обґрунтованість ухваленого рішення, колегія суддів виходить з наступного.
Судом встановлено, що позивач є співвласником будинку з господарськими будівлями та спорудами (в разі наявності), що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 , на підставі свідоцтва про право на спадщину, серія та номер: 1-228 ВТС 767775, виданого 27 квітня 2013 року Другою Єнакієвською державною нотаріальною конторою, що підтверджується Інформацією з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об'єктів нерухомого майна щодо об'єкта нерухомого майна від 22 січня 2021 року №241503722. Її частка у праві власності становить 1/9 /а.с.10/.
За паспортними даними позивач ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , перебуває в зареєстрованому шлюбі з ОСОБА_3 з 1970 року, зареєстрована за адресою: АДРЕСА_1 , з 1970 року /а.с.5/. Дані про реєстрацію шлюбу та реєстрацію місця проживання за адресою: АДРЕСА_1 , наявні також у паспорті ОСОБА_3 , який народився ІНФОРМАЦІЯ_2 /а.с.7/.
Вночі, з 22 листопада 2014 року на 23 листопада 2014 року, в результаті вчинення терористичного акту/актів під час проведення антитерористичної операції в смт. Оленівка Бахмутського району Донецької області прямим влучанням снаряду був пошкоджений житловий будинок позивача, що знаходяться за адресою: АДРЕСА_1 , та внутрішнє оздоблення будинку.
Внаслідок влучення снарядів в будинок було пошкоджено шиферне покриття даху будинку, пошкоджено стіни фасаду будинку, вибиті всі пластикові вікна, пошкоджено внутрішні інженерні системи (електропроводка, опалення), частково зруйнована кухня, сарай та загорожа. Крім того, були пошкоджені і особисті речі, меблі та побутова техніка, що знаходилися в будинку. На час обстеження будинок має нежилий стан і не може використовуватися для подальшого проживання в ньому.
Вказані обставини підтверджуються Актом перевірки матеріально-побутового стану від 15 грудня 2014 року та Звітом про обстеження пошкодженого майна і визначення розміру спричиненої шкоди від 23 вересня 2015року /а.с.11,12/. У Звіті також зазначено, що житловий будинок відновленню не підлягає, але вартість збитку не визначена. Матеріали справи також містять фото будинку /а.с.13-15/.
За зверненням позивача від 29 листопада 2020 року В Єдиному реєстрі досудових розслідувань 02 грудня 2020 року зареєстровано провадження за № 22020050000000206, короткий виклад обставин якого такий: «В ніч, з 22 листопада 2014 року на 23 листопада 2014 року, в зоні проведення АТО (смт. Оленівка Бахмутського району Донецької області) під час збройного протистояння між військовослужбовцями ЗСУ та представниками терористичної організації «ДНР», невстановленими особами здійснено артилерійський обстріл, внаслідок якого пошкоджено будинок АДРЕСА_1 та внутрішнє оздоблення будинку. В результаті вказаних дій, потерпілій ОСОБА_1 заподіяно значну матеріальну шкоду/а.с.17/.
Згідно з довідками від 03 вересня 2018 року № 2304-16635 та № 2304-16636 позивач та її чоловік ОСОБА_3 , є внутрішньо переміщеними особами, їх місце перебування АДРЕСА_2 /а.с.5,7/.
Відповідно до ст. 1 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод Високі Договірні Сторони гарантують кожному, хто перебуває під їхньою юрисдикцією, права і свободи, визначені в розділі I цієї Конвенції.
У ч. 1 ст. 1 Протоколу № 1 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод визначено, що кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений свого майна інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом або загальними принципами міжнародного права.
Згідно із ст. 21 Конституції України усі люди є вільні і рівні у своїй гідності та правах. Права і свободи людини є невідчужуваними та непорушними.
Статтею 22 Конституції України проголошено, що права і свободи людини і громадянина, закріплені цією Конституцією, не є вичерпними. Конституційні права і свободи гарантуються і не можуть бути скасовані. При прийнятті нових законів або внесенні змін до чинних законів не допускається звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод.
Відповідно до ст. 41 Конституції України кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним
Згідно ч. 1 ст.15, ч. 1 ст. 16 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.
Частиною 1 ст. 319 ЦК України передбачено, що власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд.
Відповідно до ч. 1 ст. 321 ЦК України право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні.
Відповідно до ч.1 ст. 19 Закону України «Про боротьбу з тероризмом» відшкодування шкоди, заподіяної громадянам терористичним актом, провадиться за рахунок коштів Державного бюджету України відповідно до закону і з наступним стягненням суми цього відшкодування з осіб, якими заподіяно шкоду, в порядку, встановленому законом.
Європейський суд з прав людини у рішенні від 08 січня 2004 року у справі «Айдер та інші проти Туреччини» зазначив, що відповідальність держави носить абсолютний характер і має об'єктивну природу, засновану на теорії соціального ризику. Таким чином, державу може бути притягнуто до відповідальності з метою компенсації шкоди тим, хто постраждав від дій невстановлених осіб або терористів, коли держава визнає свою нездатність підтримувати громадський порядок і безпеку або захищати життя людей і власність.
Необхідність встановлення компенсаційного механізму за пошкоджене/зруйноване майно в умовах збройного конфлікту підтверджена у численних рішеннях ЄСПЛ (зокрема, рішення від 18 грудня 1996 року у справі «Лоізіду проти Туреччини»), від 10 травня 2001 року у справі «Кіпр проти Туреччини», від 07 грудня 2006 року у справі «Myra Xenides-Arestis v.Turkey», від 16 червня 2015 року у справі «Чірагов та інші проти Вірменії», від 16 червня 2015 року у справі «Саргсян проти Азербайджану» та ін).
ЄСПЛ у рішенні від 27 травня 2020 року у справі «Докіч проти Боснії і Герцеговини» зазначив, що заявник чітко виразив погодження на компенсацію замість реституції і, таким чином, отримав право на відповідну суму. ЄСПЛ також констатував відсутність компенсаційної схеми, яка відповідає стандартам та практиці цього Суду, а розмір запропонованої Урядом компенсації за 1 кв. м. визнав занадто малим, застосувавши критерій «ринкової вартості майна».
Згідно ч.ч. 1,2 ст. 5 ЦПК України здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону.
Відповідно до ч. 4 ст. 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.
Велика Палата Верховного Суду у постанові від 04 вересня 2019 року у справі №265/6582/16-ц зробила висновок, що: «кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. Проте попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які вона вважає за необхідне, щоб здійснювати контроль за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів (стаття 1 Першого протоколу до Конвенції).
Згідно з усталеною практикою ЄСПЛ поняття «майно» у першій частині статті 1 Першого протоколу до Конвенції має автономне значення, яке не обмежується правом власності на речі матеріального світу та не залежить від формальної класифікації, прийнятої у національному законодавстві: деякі інші права й інтереси, що становлять активи, теж можуть розглядатися як «майнові права», а отже, як «майно». Так, за певних обставин захистом статті 1 Першого протоколу до Конвенції може користуватися легітимне очікування (legitimate expectation) успішної реалізації майнових прав (право вимоги). Особа, яка має майновий інтерес, може розглядатись як така, що має «легітимне очікування» успішної реалізації її права вимоги (зокрема, відшкодування державою шкоди) у сенсі статті 1 Першого протоколу до Конвенції, коли для цього інтересу є достатні підстави у національному законодавстві. Останнє повинно давати змогу чітко визначити конкретний майновий інтерес особи, який, наприклад, має бути передбаченим у відповідних нормативних приписах або підтвердженим в іншому правовому акті, зокрема, у судовому рішенні.
Відшкодування шкоди, заподіяної громадянам терористичним актом, провадиться за рахунок коштів Державного бюджету України відповідно до закону і з наступним стягненням суми цього відшкодування з осіб, якими заподіяно шкоду, в порядку, встановленому законом. Відшкодування шкоди, заподіяної організації, підприємству або установі терористичним актом, провадиться в порядку, визначеному законом (ст.19 Закону України «Про боротьбу з тероризмом»). Передбачене у ст. 19 Закону України «Про боротьбу з тероризмом» право на відшкодування відповідно до закону шкоди, заподіяної громадянам терористичним актом, з огляду на відсутність відповідного закону не породжує легітимного очікування на отримання від Держави України такого відшкодування за пошкоджений у період проведення антитерористичної операції об'єкт нежитлової нерухомості незалежно від того, на якій території - підконтрольній чи непідконтрольній Україні - мав місце вказаний акт. За ст. 1 Першого протоколу до Конвенції поряд із негативним обов'язком утриматися від неправомірного втручання у право мирного володіння майном держава має позитивні обов'язки гарантувати кожному, хто перебуває під її юрисдикцією, ефективне використання цього права та його відновлення у разі порушення. Позитивні обов'язки можуть передбачати певні заходи, необхідні для захисту права власності, а саме: у матеріальному аспекті: держава має забезпечити у своїй правовій системі юридичні гарантії реалізації права власності (превентивні обов'язки) та засоби правового захисту, за допомогою яких потерпілий від втручання у це право може його захистити, зокрема, вимагаючи відшкодування збитків за будь-яку втрату (компенсаційні обов'язки); у процесуальному аспекті: хоча стаття 1 Першого протоколу до Конвенції не встановлює чітких процедурних вимог, існування позитивних обов'язків процесуального характеру відповідно до цього положення визнані ЄСПЛ як у справах, що стосуються державних органів, так і у спорах між приватними особами.
Відсутність у законодавстві України відповідних приписів щодо відшкодування власникові шкоди, заподіяної його об'єкту нежитлової нерухомості терористичним актом, не перешкоджає особі, яка вважає, що стосовно її права власності на таке майно певний позитивний обов'язок не був виконаний, вимагати від держави компенсації за це невиконання на підставі ст. 1 Першого протоколу до Конвенції. Проте залежно від змісту порушення та зумовлених ним наслідків для потерпілого означена компенсація з огляду на практику ЄСПЛ може суттєво відрізнятися: у разі встановлення факту порушення державою позитивних обов'язків розробити компенсаційні механізми за втручання, зокрема, у право мирного володіння майном і провести об'єктивне й ефективне розслідування факту втручання у це право, відсутні підстави для висновку про те, що така компенсація має передбачати відшкодування реальної вартості пошкодженого (знищеного) майна; тоді як за порушення негативного обов'язку не втручатися у вказане право держава може бути зобов'язана відшкодувати шкоду, завдану майну, у повному обсязі. Вирішуючи питання про стягнення з держави відповідної компенсації, суд має керуватися вимогами Конвенції, інших актів національного законодавства та задля ефективного захисту конвенційного права встановити, зокрема, за порушення якого виду конвенційних обов'язків позивач вимагає від держави компенсацію, і чи обґрунтованим відповідно до цього порушення є її розмір».
Аналогічні висновки наведені Верховним Судом і в постановах від 16 серпня 2022 року у справі № 428/2010/19. Зокрема, вказано на те, що відсутність у законодавстві України відповідних положень щодо відшкодування власникові шкоди, заподіяної його об'єкту житлової нерухомості терористичним актом, не перешкоджає особі, яка вважає, що стосовно її права власності на таке майно певний позитивний обов'язок не був виконаний, вимагати від держави компенсацію за це невиконання на підставі ст. 1 Першого протоколу до Конвенції.
Кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження (ст. 13 Конвенції).
Верховний Суд у постанові від 29 вересня 2022 року у справі № 757/21389/18 вказав, що поряд із негативним обов'язком, на порушення Україною якого позивачі не скаржилися, держава має позитивні обов'язки гарантувати ефективне використання визначених Конвенцією прав кожному, хто перебуває під її юрисдикцією. Порушення кожного з цих обов'язків є самостійною підставою відповідальності держави.
Стосовно права, гарантованого ст. 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, такі позитивні обов'язки згідно з практикою ЄСПЛ можуть передбачати певні заходи, необхідні для захисту права власності, а саме:
у матеріальному аспекті: держава має забезпечити у своїй правовій системі юридичні гарантії реалізації права власності (превентивні обов'язки) та засоби правового захисту, за допомогою яких потерпілий від втручання у це право може його захистити, зокрема, вимагаючи відшкодування збитків за будь-яку втрату (компенсаційні обов'язки) (див. mutatis mutandis рішення ЄСПЛ від 03 квітня 2012 року у справі «Котов проти Росії», заява № 54522/00, § 113).
у процесуальному аспекті: хоча ст. 1 Першого протоколу до Конвенції не встановлює чітких процедурних вимог, існування позитивних обов'язків процесуального характеру відповідно до цього положення визнані ЄСПЛ як у справах, що стосуються державних органів, так і у спорах між приватними особами (див. mutatis mutandis рішення ЄСПЛ у справі «Котов проти Росії», § 114).
Також Верховний Суд вказав на те, що тлумачення вказаних норм свідчить, що цивільні права/інтереси захищаються у спосіб, який передбачений законом або договором, та є ефективним для захисту конкретного порушеного або оспорюваного права/інтересу позивача. Якщо закон або договір не визначають такого ефективного способу захисту, суд відповідно до викладеної в позові вимоги позивача може визначити у рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону. При розгляді справи суд має з'ясувати: чи передбачений обраний позивачем спосіб захисту законом або договором; чи передбачений законом або договором ефективний спосіб захисту порушеного права/інтересу позивача; чи є спосіб захисту, обраний позивачем, ефективним для захисту його порушеного права/інтересу у спірних правовідносинах. Якщо суд зробить висновок, що обраний позивачем спосіб захисту не передбачений законом або договором та/або є неефективним для захисту порушеного права/інтересу позивача, у цих правовідносинах позовні вимоги останнього не підлягають задоволенню. Однак, якщо обраний позивачем спосіб захисту не передбачений законом або договором, проте є ефективним та не суперечить закону, а закон або договір у свою чергу не визначають іншого ефективного способу захисту, то порушене право/інтерес позивача підлягає захисту обраним ним способом.
Зазначення позивачем конкретної правової норми на обґрунтування позову не є визначальним при вирішенні судом питання про те, яким законом слід керуватися при вирішенні спору. Саме на суд покладено обов'язок надати правову кваліфікацію відносинам сторін виходячи із фактів, установлених під час розгляду справи, та визначити, яка правова норма підлягає застосуванню для вирішення спору. Самостійне застосування судом для прийняття рішення тих норм матеріального права, предметом регулювання яких є відповідні правовідносини, не призводить до зміни предмета позову та/або обраного позивачем способу захисту.
Отже, правова позиція ЄСПЛ ґрунтується на принципі про абсолютну відповідальність держави, зобов'язаної забезпечити в суспільстві мир і порядок та особисту безпеку людей, що знаходяться під її юрисдикцією. Тому порушення громадського порядку і миру, створення загрози безпеці людей є для держави самостійними підставами відповідальності за заподіяну шкоду.
Звертаючись в суд із цим позовом, позивач посилалась на неотримання від держави відшкодування за пошкодження (знищення) їх майна, на яке вона та її чоловік мають право згідно з чинним законодавством України та ст. 1 Першого протоколу до Конвенції. Також позивач зазначала, що право на судовий захист гарантовано Конституцією України, у тому числі щодо захисту права власності, а право на відшкодування шкоди передбачено ст. 19 Закону України «Про боротьбу з тероризмом», ст. 86 Кодексу цивільного захисту України.
Установивши, що належний позивачу будинок зруйновано та відновленню не підлягає в результаті обстрілу під час проведення АТО, а державою на момент виникнення спірних правовідносин та протягом тривалого часу після їх виникнення не було розроблено правовий механізм відшкодування власникові шкоди, заподіяної його майну під час проведення антитерористичної операції, апеляційний суд приходить до висновку, що позивач має право на грошову компенсацію від держави саме внаслідок невиконання нею свого позитивного матеріального та процесуального обов'язку за ст. 1 Першого протоколу до Конвенції.
Не можуть бути прийняті до уваги суду і посилання відповідача на положення Закону України «Про особливості державної політики із забезпечення державного суверенітету України на тимчасово окупованих територіях у Донецькій та Луганській областях», згідно з яким відповідальність за майнову чи немайнову шкоду, завдану Україні внаслідок збройної агресії РФ, покладається саме на РФ відповідно до принципів і норм міжнародного права, оскільки в цій справі мова йде про стягнення на користь позивача грошової компенсацію не в порядку відшкодування майнової шкоди, заподіяної їх майну внаслідок збройної агресії РФ, а на підставі ст. 1 Першого протоколу до Конвенції внаслідок невиконання державою протягом тривалого часу свого позитивного обов'язку з прийняття нормативно-правового акта з приводу порядку відшкодування такої шкоди.
Колегія суддів не погоджується з доводами суду першої інстанції про те, що на час прийняття оскаржуваних судових рішень вже існував Порядок здійснення грошової компенсації постраждалим, житлові будинки (квартири) яких зруйновано внаслідок надзвичайної ситуації воєнного характеру, спричиненої збройною агресією РФ, який міг бути використаний позивачами для захисту своїх прав, оскільки вказаний порядок набув чинності у вересні 2020 року, тобто після виникнення спірних правовідносин.
Визначаючи розмір грошової компенсації, суд приймає до уваги фактичні обставини справи, враховує, що позивач є пенсіонером і внутрішньо переміщеною особою та з 2014 року не отримала компенсації за пошкоджене майно, а тому реалізуючи свої дискреційні повноваження, за принципом розумності та справедливості, вважає, що розмір грошової компенсації на рівні 50000 грн буде достатнім.
Таким чином, доводи апеляційної скарги позивача знайшли своє підтвердження частково.
Враховуючи вищевикладене, колегія суддів апеляційного суду приходить до висновку, що рішення суду першої інстанції ухвалено з порушенням норм матеріального і процесуального права, тому підлягає до скасування, з постановленням нового судового рішення про задоволення заявлених позовних вимог частково.
Керуючись ст. ст. 367, 368, 374, 376, 381- 384 ЦПК України, суд апеляційної інстанції
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 - задовольнити частково.
Рішення Печерського районного суду м. Києва від 26 травня 2022 року - скасувати та ухвалити нове судове рішення.
Позовні вимоги ОСОБА_1 до Держави Україна в особі Кабінету Міністрів України, Державної казначейської служби України про стягнення майнової шкоди (компенсації), спричиненої в результаті вчинення терористичних актів під час проведення АТО - задовольнити частково.
Стягнути з державного бюджету в особі Державної казначейської служби України на користь ОСОБА_1 в порядку компенсації 50000 (п'ятдесят тисяч) гривень.
Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом 30 (тридцяти) днів з дня складення повного судового рішення.
Суддя-доповідач: В.В. Соколова
Судді: А.М. Андрієнко
Н.В. Поліщук
Повний текст постанови складений 06 грудня 2022 року.