06 грудня 2022 року справа №360/1607/22
м. Дніпро
Перший апеляційний адміністративний суд у складі колегії суддів: головуючого судді: Сіваченка І.В., суддів: Блохіна А.А., Гаврищук Т.Г., розглянувши в порядку письмового провадження апеляційну скаргу Управління виконавчої дирекції Фонду соціального страхування України у Луганській області на рішення Луганського окружного адміністративного суду від 26 серпня 2022 року (повне судове рішення складено 26 серпня 2022 року) у справі № 360/1607/22 (суддя в І інстанції К.Є. Петросян К.Є.) за позовом ОСОБА_1 до Управління виконавчої дирекції Фонду соціального страхування України у Луганській області про визнання протиправною бездіяльності, зобов'язання вчинити певні дії,
У липні 2022 року до ОСОБА_2 , який діє в інтересх ОСОБА_1 , звернувся до суду з позовом до Управління виконавчої дирекції Фонду соціального страхування України у Луганській області (далі - Управління), в якому просив суд:
визнати протиправною бездіяльність Управління щодо припинення ОСОБА_1 страхових виплат;
зобов'язати відповідача поновити нарахування та виплату щомісячних страхових виплат ОСОБА_1 з липня 2016 року на рахунок, відкритий у Акціонерному товаристві Державний ощадний банк України (№ НОМЕР_1 , МФО 351823), а також здійснити виплату ОСОБА_1 усієї суми заборгованості по страховим виплатам за період з липня 2016 року по липень 2022 року включно однією сумою на рахунок, відкритий у Акціонерному товаристві Державний ощадний банк України (№ НОМЕР_1 , МФО 351823).
В обґрунтування позовних вимог зазначено, що позивач отримував страхові виплати відповідно до Закону України від 23 вересня 1999 року № 1105-XIV «Про загальнообов'язкове державне соціальне страхування» (далі - Закон № 1105-XIV).
Потерпілий ОСОБА_1 , відповідно до Порядку надання страхових виплат, фінансування витрат на медичну та соціальну допомогу, передбачених загальнообов'язковим державним соціальним страхуванням від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання для осіб, які переміщуються з тимчасово окупованої території і районів проведення АТО, затвердженого постановою правління Фонду від 11 грудня 2014 року № 20, звернувся до відділення виконавчої дирекції Фонду соціального страхування від нещасних випадків на виробництві та професійних захворювань України в м. Лисичанську Луганської області, на даний час Лисичанське відділення, за продовженням сум страхових виплат і отримував виплати до червня 2016 рок включно.
Однак станом на день звернення до суду нарахування та виплата щомісячних страхових виплат не відбувається.
Відповідно до листа Управління від 17.06.2022, з 01.07.2016 потерпілому ОСОБА_1 щомісячні страхові виплати було припинено, у зв'язку із закінченням терміну дії довідки про взяття на облік ВПО.
Крім того, ОСОБА_1 отримав довідку про взяття на облік внутрішньо переміщеної особи від 13.12.2017 № 9926.
Представник позивача вважав таку бездіяльність Управління протиправною, у зв'язку з чим звернувся до суду.
Рішенням Луганського окружного адміністративного суду від 26 серпня 2022 року позов задоволено частково.
Визнано протиправною бездіяльність Управління щодо не нарахування та невиплати ОСОБА_1 щомісячних страхових виплат з 01 липня 2016 року.
Зобов'язано відповідача поновити нарахування та виплату позивачу щомісячних страхових виплат з 01 липня 2016 року.
У іншій частині позовних вимог - відмовлено.
Не погодившись з таким рішенням, відповідач подав апеляційну скаргу, в якій просив скасувати рішення місцевого суду, прийняти нове, яким відмовити в задоволенні позовних вимог в повному обсязі, посилаючись на порушення судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права.
Апелянт вказав, що відділення виконавчої дирекції Фонду соціального страхування від нещасних випадків на виробництві та професійних захворювань України в м. Лисичанську Луганської області приймаючи рішення про припинення з 01.07.2016 страхової виплати позивачу у зв'язку із закінченням дії довідки про взяття на облік внутрішньо переміщеної особи, діяло виключно в межах діючого законодавства.
Відповідач зазначив, що зроблений судом висновок про відсутність підстав для невиплати раніше призначених щомісячних страхових платежів з 01.07.2016 суперечить частині четвертій статті 47 Закону № 1105-XIV, якою наголошено, що виплати, призначені, але не одержані своєчасно потерпілим або особою, яка має право на одержання виплат провадяться за весь минулий час, але не більш як за три роки з дня звернення за їх одержанням.
Позивач після припинення йому з 01.07.2016 страхової виплати із заявою про продовження щомісячної страхової виплати за місцем свого фактичного проживання (перебування) до відділень виконавчої дирекції Фонду соціального страхування України у Луганській області, які розташовані на території, де органи державної влади здійснюють свої повноваження в повному обсязі, не звертався.
Справа розглянута у порядку письмового провадження за наявними у справі матеріалами відповідно до ст. 311 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України).
Відповідно до ч. 1 ст. 308 КАС України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність та обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги.
Суд апеляційної інстанції, заслухавши доповідь судді-доповідача, перевіривши матеріали справи і обговоривши доводи апеляційної скарги, перевіривши юридичну оцінку обставин справи та повноту їх встановлення, дослідивши правильність застосування судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, вважає за необхідне вимоги, викладені в апеляційній скарзі, залишити без задоволення, з наступних підстав.
Судами першої та апеляційної інстанції встановлено таке.
ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , РНОКПП НОМЕР_2 , зареєстроване місце проживання: АДРЕСА_1 , є внутрішньо- переміщеною особою (фактичне місце проживання/перебування: АДРЕСА_2 ), відповідно до довідки від 13.12.2017 № 9926; перебував на обліку Лисичанського відділення управління виконавчої дирекції Фонду соціального страхування України у Луганській області як отримувач щомісячних страхових виплат з 01.06.2014 по 30.06.2016.
17.10.2014 позивач, як внутрішньо переміщена особа, звернувся за продовженням страхових виплат до відділення виконавчої дирекції Фонду соціального страхування від нещасних випадків на виробництві та професійних захворювань України в м. Лисичанську Луганської області (на даний час - Лисичанське міське відділення управління виконавчої дирекції Фонду соціального страхування України у Луганській області), де йому були проведені страхові виплати з 01.06.2014 по 30.06.2016, що підтверджується довідкою відповідача від 10.08.2022 №1373/02-1.
У зв'язку із закінченням терміну дії довідки про взяття на облік внутрішньо переміщеної особи щомісячні страхові виплати зазначеним відділенням були припинені ОСОБА_1 з 01.07.2016, що також підтверджується довідкою відповідача від 10.08.2022 №1373/02-1.
З матеріалів справи вбачається, що позивач перебуває на обліку робочого органу відповідача, з 01.04.2001, у зв'язку зі стійкою втратою працездатності.
Листом від 17.06.2022 Управління повідомило позивача про те, що з 01.07.2016 потерпілому ОСОБА_1 щомісячні страхові виплати припинені, у зв'язку із закінченням терміну дії довідки про взяття на облік ВПО. З 01 липня 2016 року по теперішній час позивач з заявою про продовження раніше призначених страхових виплат не звертався.
Доказів нарахування та виплати позивачу щомісячної страхової виплати за період з 01 липня 2016 року суду не надано.
Вирішуючи адміністративну справу по суті заявлених вимог, надаючи оцінку обставинам (фактам), якими обґрунтовано вимоги позивача, апеляційний суд виходить з такого.
Спершу слід зазначити, що рішення місцевого суду оскаржено лише відповідачем. Відповідно до частини першої статті 308 КАС України суд апеляційної інстанції перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Таким чином, оскільки судове рішення позивачем не оскаржене, апеляційному перегляду підлягає рішення місцевого суду лише в частині, в якій задоволені позовні вимоги. В іншій частині судове рішення апеляційному перегляду не підлягає і має бути залишено без змін.
В Україні як соціальній, правовій державі людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються найвищою соціальною цінністю. Права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов'язком держави (статті 1, 3 Конституції України).
Зазначені конституційні положення розвинуті в розділі II Конституції України «Права, свободи та обов'язки людини і громадянина». Тим самим право на соціальний захист віднесено до основоположних прав і свобод. Це право гарантується загальнообов'язковим державним соціальним страхуванням за рахунок страхових внесків громадян, підприємств, установ і організацій, а також бюджетних та інших джерел (частина друга статті 46 Конституції України) і забезпечується частиною другою статті 22 Конституції України, відповідно до якої конституційні права і свободи гарантуються і не можуть бути скасовані.
Закріплюючи на конституційному рівні право на соціальний захист кожного громадянина, без будь-яких винятків, держава реалізує положення статті 24 Конституції України, відповідно до яких громадяни мають рівні конституційні права і не може бути обмежень за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, за мовними або іншими ознаками.
Статтею 46 Конституції України, норми якої є нормами прямої дії, визначено, що громадяни мають право на соціальний захист, що включає право на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, а також у старості та в інших випадках, передбачених законом.
Це право гарантується загальнообов'язковим державним соціальним страхуванням за рахунок страхових внесків громадян, підприємств, установ і організацій, а також бюджетних та інших джерел соціального забезпечення; створенням мережі державних, комунальних, приватних закладів для догляду за непрацездатними. Пенсії, інші види соціальних виплат та допомоги, що є основним джерелом існування, мають забезпечувати рівень життя, не нижчий від прожиткового мінімуму, встановленого законом.
Відповідно до статті 64 Конституції України конституційні права і свободи людини і громадянина не можуть бути обмежені, крім випадків, передбачених Конституцією України.
Статус внутрішньо переміщеної особи врегульований Законом України «Про забезпечення прав і свобод внутрішньо переміщених осіб» від 20 жовтня 2014 року №1706-VII (далі - Закон № 1706-VII).
Статтею 7 Закону України «Про забезпечення прав і свобод внутрішньо переміщених осіб» визначено, що для взятої на облік внутрішньо переміщеної особи реалізація прав на зайнятість, пенсійне забезпечення, загальнообов'язкове державне соціальне страхування на випадок безробіття, у зв'язку з тимчасовою втратою працездатності, від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання, які спричинили втрату працездатності, на отримання соціальних послуг здійснюється відповідно до законодавства України.
Питання щодо страхових виплат врегульовані Законом № 1105-XIV.
Відповідно до вимог статті 46 Закону № 1105-XIV, страхові виплати і надання соціальних послуг припиняються: 1) на весь час проживання потерпілого за кордоном, якщо інше не передбачено міжнародним договором України, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України; 2) на весь час, протягом якого потерпілий перебуває на державному утриманні, за умови, що частка виплати, яка перевищує вартість такого утримання, надається особам, які перебувають на утриманні потерпілого; 3) якщо з'ясувалося, що виплати призначено на підставі документів, які містять неправдиві відомості. Сума витрат на страхові виплати, отримані застрахованим, стягується в судовому порядку; 4) якщо страховий випадок настав внаслідок навмисного наміру заподіяння собі травми; 5) якщо потерпілий ухиляється від медичної чи професійної реабілітації або не виконує правил, пов'язаних з установленням чи переглядом обставин страхового випадку, або порушує правила поведінки та встановлений для нього режим, що перешкоджає одужанню; 6) в інших випадках, передбачених законодавством.
Слід зауважити, що законодавством чітко встановлено, що призначення, виплата, припинення виплат за загальнообов'язковим державним соціальним страхуванням усім без виключення особам, в тому числі й особам, які вимушено перемістилися з тимчасово окупованих територій, має здійснюватися виключно на підставі норм Законів щодо соціального страхування на рівні з іншими громадянами України.
Припинення страхових виплат можливе лише за умови прийняття органом ФСС відповідного рішення та лише з підстав, визначених ст. 46 Закону № 1105-XIV.
Відповідачем не надано жодного доказу на підтвердження наявності підстав для припинення позивачеві страхових виплат, передбачених діючим законодавством, а також не надано жодного рішення про припинення страхових виплат та доказів в обгрунтування підстав такого припинення.
Положення статті 1 Конвенції, Статті 1 Додаткового протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод передбачає, що кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений свого майна, інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом або загальними принципами міжнародного права, положення.
Статтею 14 Конвенції визначено, що користування правами та свободами, визнаними в цій Конвенції, має бути забезпечене без дискримінації за будь-якою ознакою.
Відповідно до положень Конституції України, в Україні як соціальній, правовій державі людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються найвищою соціальною цінністю. Права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов'язком держави (статті 1, 3 Конституції України). Право на соціальний захист віднесено до основоположних прав і свобод. Це право гарантується загальнообов'язковим державним соціальним страхуванням за рахунок страхових внесків громадян, підприємств, установ і організацій, а також бюджетних та інших джерел (ч. 2 ст. 46 Основного Закону України) і забезпечується частиною другою статті 22 Конституції України, відповідно до якої конституційні права і свободи гарантуються і не можуть бути скасовані. Конституційне право на соціальний захист включає і право громадян на забезпечення їх у старості. Пенсія за віком, за вислугу років та інші її види, що призначаються у зв'язку з трудовою діяльністю, заслужені попередньою працею і є однією з форм соціального захисту.
Статтею 24 Конституції України встановлено, що громадяни мають рівні конституційні права і свободи та є рівними перед законом. Не може бути привілеїв чи обмежень за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, за мовними або іншими ознаками.
У цьому випадку наявність або відсутність у позивача статусу внутрішньо переміщеної особи створює для нього, на відміну від інших громадян України, певні перешкоди в отриманні страхових виплат, та потребує від людини здійснення додаткових дій, не передбачених Законами.
Відповідно до ст. 64 Конституції України конституційні права і свободи людини і громадянина не можуть бути обмежені, крім випадків, передбачених Конституцією України.
В умовах воєнного або надзвичайного стану можуть встановлюватися окремі обмеження прав і свобод із зазначенням строку дії цих обмежень.
Слід вказати, що ні воєнний, ні надзвичайний стан в Україні, на час припинення виплати позивачеві, запроваджено не було.
Відповідно до статті 92 Конституції України, виключно законами України визначаються, зокрема: права і свободи людини і громадянина, гарантії цих прав і свобод; основні обов'язки громадянина; основи соціального захисту, форми і види пенсійного забезпечення; засади регулювання праці і зайнятості, шлюбу, сім'ї, охорони дитинства, материнства, батьківства; виховання, освіти, культури і охорони здоров'я; екологічної безпеки (пункти 1, 6).
Стаття 2 Закону України «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні» передбачає, що реєстрація місця проживання чи місця перебування особи або її відсутність не можуть бути умовою реалізації прав і свобод, передбачених Конституцією, законами чи міжнародними договорами України, або підставою для їх обмеження.
Згідно статті 3 Закону України «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні», місце проживання - це житло, розташоване на території адміністративно-територіальної одиниці, в якому особа проживає постійно або тимчасово.
Відповідно до статті 29 ЦК України, місце проживання фізичної особи - це житло, в якому вона проживає постійно або тимчасово. Частина 6 статті 29 ЦК України дозволяє фізичній особі мати кілька місць проживання.
Отже, виходячи із зазначених норм законодавства, правової та соціальної природи пенсії, право громадянина на призначення йому страхових виплат не можна пов'язувати з такою умовою, як постійне місце проживання (реєстрація місця проживання), а держава відповідно до конституційних принципів зобов'язана гарантувати це право незалежно від того, де проживає особа, якій призначені страхові виплати.
Суд при вирішенні справи керується принципом верховенства права, відповідно до якого зокрема людина, її права та свободи визнаються найвищими цінностями та визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського Суду з прав людини. Звернення до адміністративного суду для захисту прав і свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі Конституції України гарантується. Забороняється відмова в розгляді та вирішенні адміністративної справи з мотивів неповноти, неясності, суперечливості чи відсутності законодавства, яке регулює спірні відносини.
Як свідчить аналіз практики Європейського суду, у контексті Європейської конвенції, до майна належать, крім рухомих і нерухомих речей, також і право на пенсію (справа „Мюллер проти Австрії").
У рішенні від 8 липня 2004 року Ілашку та інші проти Молдови та Росії ЄСПЛ, задовольняючи позов щодо Молдови, визнав, що Уряд Молдови, який є єдиним законним Урядом Республіки Молдова за міжнародним правом, не здійснював влади над частиною своєї території, яка перебуває під ефективним контролем Молдавської Республіки Придністров'я (МРП). Однак, навіть за відсутності ефективного контролю над Придністровським регіоном, Молдова все ж таки має позитивне зобов'язання за статтею 1 Конвенції вжити заходів, у рамках своєї влади та відповідно до міжнародного права, для захисту гарантованих Конвенцією прав заявників.
Враховуючи те, що рішення ЄСПЛ є джерелом права та обов'язковими для виконання Україною відповідно до статті 46 Конвенції, суд при розгляді цієї справи враховує практику ЄСПЛ, у тому числі й рішення в справах Пічкур проти України, Ілашку та інші проти Молдови та Росії як джерело права відповідно до статті 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини».
Закріплюючи на конституційному рівні право на соціальний захист кожного громадянина, без будь-яких винятків, держава реалізує положення статті 24 Конституції України, відповідно до яких громадяни мають рівні конституційні права і не може бути обмежень за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, за мовними або іншими ознаками.
Держава відповідно до конституційних принципів зобов'язана гарантувати право громадянина на одержання призначеної йому страхової виплати незалежно від того, де проживає особа, якій призначені страхові виплати.
Так, з аналізу норм статті 46 Закону № 1105-XIV вбачається, що визначені законодавством підстави припинення виплат не є вичерпними. Проте, суд зауважує, що зі змісту наведеної норми законодавства вбачається, що інші випадки для припинення виплати страхових внесків повинні також бути передбачені саме законом.
Ознакою, яка відрізняє закон від інших нормативно-правових актів, є критерій регулювання найбільш важливих суспільних відносин. Статтею 92 Конституції України визначено коло питань (суспільних відносин), які можуть бути врегульовані виключно законами України, зокрема, 1) права і свободи людини і громадянина, гарантії цих прав і свобод; основні обов'язки громадянина; 6) основи соціального захисту, форми і види пенсійного забезпечення; засади регулювання праці і зайнятості, шлюбу, сім'ї, охорони дитинства, материнства, батьківства; виховання, освіти, культури і охорони здоров'я; екологічної безпеки.
Вища юридична сила закону полягає також у тому, що всі підзаконні нормативно-правові акти приймаються на основі законів та за своїм змістом не повинні суперечити їм. Підпорядкованість таких актів законам закріплена у положеннях Конституції України.
Згідно частини 3 статті 113 Конституції України Кабінет Міністрів України у своїй діяльності керується Конституцією та законами України, а також указами Президента України та постановами Верховної Ради України, прийнятими відповідно до Конституції та законів України.
Відтак, підзаконні нормативно-правові акти не можуть змінювати в бік звуження права громадян, які встановлено нормативно-правовими актами вищої юридичної сили.
Відповідно до частин 5, 6 статті 47 Закону № 1105-XIV, страхові виплати провадяться протягом строку, на який встановлено втрату працездатності у зв'язку із страховим випадком, а фінансування додаткових витрат згідно з цим Законом - протягом строку, на який визначено потребу в них; страхові виплати провадяться протягом строку, встановленого МСЕК або ЛКК. Строк проведення страхових виплат продовжується з дня їх припинення і до часу, встановленого при наступному огляді МСЕК або ЛКК, незалежно від часу звернення потерпілого або заінтересованих осіб до Фонду. При цьому сума страхових виплат за минулий час виплачується за умови підтвердження МСЕК втрати працездатності та причинного зв'язку між настанням непрацездатності та ушкодженням здоров'я.
Так, втрата працездатності позивачу встановлена безстроково, як вбачається з виписки з акта огляду МСЕК до довідки серії 2-20 СУ № 026636 від 13.12.2007, тому в цьому випадку відсутні підстави для невиплати раніше призначених щомісячних страхових виплат.
На підставі зазначеного, колегія суддів погоджується з судом першої інстанції, що відповідачем протиправно припинено страхові виплати позивачеві, при цьому відповідного рішення (постанови) суду не надано. Отже, відповідачем допущено протиправну бездіяльність щодо припинення страхових виплат позивачу з липня 2016 року.
Отже, правильним є висновок місцевого сду, що позовні вимоги щодо визнання протиправною бездіяльності Управління щодо припинення позивачу страхових виплат з липня 2016 року та зобов'язання поновити нарахування та виплату щомісячних страхових виплат з липня 2016 року є обгрунтованими та підлягають задоволенню.
Оскільки суд дійшов висновку про необхідність зобов'язання відповідача поновити нарахування і виплату щомісячних страхових виплат ОСОБА_1 з липня 2016 року, обов'язок відповідача поновити за судовим рішенням виплату позивачу щомісячних страхових виплат з липня 2016 року охоплює й обов'язок відповідача виплатити позивачу заборгованість зі страхових виплат, що утворилася з 01.07.2016.
Проаналізувавши доводи апеляційної скарги, судова колегія вважає, що вони не спростовують висновків суду першої інстанції, яким повно встановлено обставини справи та правильно застосовано норми матеріального і процесуального права.
Відповідно до положень ч. 1 ст. 316 КАС України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Керуючись статтями 250, 308, 311, 315, 316, 321, 322, 328, 329 Кодексу адміністративного судочинства України,-
Апеляційну скаргу Управління виконавчої дирекції Фонду соціального страхування України у Луганській області - залишити без задоволення.
Рішення Луганського окружного адміністративного суду від 26 серпня 2022 року у справі № 360/1607/22 - залишити без змін.
Повне судове рішення - 06 грудня 2022 року.
Постанова набирає законної сили з дати її прийняття та може бути оскаржена безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення в порядку, передбаченому статтею 328 Кодексу адміністративного судочинства України.
Головуючий суддя І. В. Сіваченко
Суддя А. А. Блохін
Т. Г. Гаврищук