02 грудня 2022 року Справа № 280/5180/22 м.Запоріжжя
Запорізький окружний адміністративний суд у складі: головуючого судді Духневича О.С., розглянувши в порядку письмового провадження за правилами спрощеного позовного провадження адміністративну справу
за позовом ОСОБА_1
до Військової частини НОМЕР_1
про визнання бездіяльності протиправною та зобов'язання вчинити певні дії,
ОСОБА_1 (далі - позивач, ОСОБА_1 ) звернувся до Запорізького окружного адміністративного суду із позовом до Військової частини НОМЕР_1 (далі - відповідач), в якому просить:
визнати протиправною бездіяльність відповідача щодо не нарахування та невиплати позивачу середнього заробітку за час затримки при звільненні з 28.02.2020 по день фактичної виплати 28.07.2022;
зобов'язати відповідача нарахувати та виплатити позивачу середній заробіток за час затримки при звільненні з 28.02.2020 по день фактичної виплати 28.07.2022 у розмірі 323153,60 грн.
Крім того, просить суд стягнути витрати на професійну правничу допомогу у сумі 3500,00 грн.
В обґрунтування позовних вимог позивач зазначає, що з 05.05.2016 по 27.02.2020 проходив військову службу у Військовій частині НОМЕР_1 . Стверджує, що протягом служби йому не було виплачено грошову компенсацію за неотримане речове майно та індексацію грошового забезпечення, у зв'язку із чим звертався до суду. Рішенням Запорізького окружного адміністративного суду від 18.05.2021 по справі № 280/1145/21 визнано протиправною бездіяльність відповідача щодо не нарахування та невиплати індексації грошового забезпечення за час проходження ним служби та зобов'язано здійснити таке нарахування та виплату. Крім того, рішенням Запорізького окружного адміністративного суду від 09.12.2021 по справі № 280/4247/21 визнано протиправною бездіяльність відповідача щодо не нарахування та невиплати грошової компенсації за неотримане ним речове майно та зобов'язано здійснити нарахування та виплату такої грошової компенсації. Вказує, що звертався до відповідача із заявою про нарахування та виплати середньомісячного заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, однак жодної відповіді відповідачем так і не було надано. Із вказаною бездіяльністю відповідача не погоджується та вважає, що відповідачем порушено його право на отримання середнього заробітку за час затримки розрахунку на момент звільнення по день фактичного розрахунку, у зв'язку із чим просить суд позовні вимоги задовольнити у повному обсязі.
Ухвалою суду від 02.09.2022 позовна заява залишена без руху та позивачу надано строк для усунення зазначених судом недоліків позовної заяви. У встановлений судом строк недоліки позовної заяви позивачем було усунуто.
Ухвалою суду від 10.10.2022 відкрито спрощене позовне провадження у справі без повідомлення (виклику) сторін та проведення судового засідання за наявними у справі матеріалами в порядку, визначеному статтею 262 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України). Відповідачу запропоновано у 15-денний строк з дня отримання ухвали надати відзив на позовну заяву.
Відповідач позов не визнав, 11.11.2022 на адресу суду надіслав відзив (вх. № 43351), у якому зауважує, що стаття 117 Кодексу законів про працю України не розповсюджується на правовідносини, що виникають у порядку виконання судового рішення про присудження виплати заробітної плати. Стверджує, що військовослужбовці не перебувають у трудових відносинах з підприємствами, установами, організаціями усіх форм власності та господарювання, а проходять службу. Порядок проходження служби у Збройних силах України та інших військових формувань урегульовано спеціальними нормативно-правовими актами, які покладають на громадян, котрі перебувають на такій службі, додаткові обов'язки і відповідальність, у зв'язку із чим вважає, що Кодекс законів про працю України не поширюється на військовослужбовців, які проходять військову службу. Крім того зазначає, що індексація та грошова компенсація за неотримане речове майно не є грошовим забезпеченням, яке отримував позивач за час проходження служби у збройних силах України, а тому несвоєчасна її виплата не може бути підставою для виплати середнього заробітку за час затримки при звільненні. Враховуючи викладене просить суд відмовити в задоволенні позовних вимог у повному обсязі.
Враховуючи приписи частини 5 статті 262 КАС України справа розглядалася за правилами спрощеного позовного провадження без виклику учасників справи (у письмовому провадженні).
Датою ухвалення судового рішення в порядку письмового провадження є дата складання повного судового рішення (частина 5 статті 250 КАС України).
Згідно з частиною 4 статті 229 КАС України у разі неявки у судове засідання всіх учасників справи або якщо відповідно до положень цього Кодексу розгляд справи здійснюється за відсутності учасників справи (у тому числі при розгляді справи в порядку письмового провадження), фіксування судового засідання за допомогою звукозаписувального технічного засобу не здійснюється.
Розглянувши матеріали справи, судом встановлені наступні обставини.
ОСОБА_1 у період з 05.05.2016 по 27.02.2020 проходив військову службу у Військовій частині НОМЕР_1 , що підтверджується наявними в матеріалах справи витягами із наказів від 06.05.2016 № 123 та від 27.02.2020 № 55.
За період проходження служби позивачу було нараховано та виплачено грошове забезпечення у загальному розмірі 403247,07 грн., що встановлено з наявної довідки № 1816, виданої 06.08.2020 командиром Військової частини НОМЕР_1 .
Рішенням Запорізького окружного адміністративного суду від 18.05.2021 у справі № 280/1145/21, яке набрало законної сили 17.08.2021, позовні вимоги ОСОБА_1 задоволені у повному обсязі. Визнано протиправною бездіяльність Військової частини НОМЕР_1 щодо не нарахування та невиплати ОСОБА_1 індексації грошового забезпечення за період з 05.05.2016 по 27.02.2020 та зобов'язано Військову частину НОМЕР_1 нарахувати та виплатити ОСОБА_1 індексацію грошового забезпечення за період з 05.05.2016 по 27.02.2020.
На виконання вказаного рішення відповідачем 23.07.2021 здійснено виплату позивачу індексації грошового забезпечення у розмірі 4185,63 грн., що підтверджується наявним в матеріалах справи платіжним дорученням № 2706 від 23.07.2021.
В подальшому рішенням Запорізького окружного адміністративного суду від 09.12.2021 у справі № 280/4247/21, яке набрало законної сили 18.04.2022, позовні вимоги ОСОБА_1 задоволені у повному обсязі. Визнано протиправною бездіяльність Військової частини НОМЕР_1 Збройних Сил України щодо не виплати ОСОБА_1 в зв'язку зі звільненням з військової служби грошової компенсації вартості за неотримане речове майно та зобов'язано Військову частину НОМЕР_1 Збройних Сил України здійснити нарахування та виплату ОСОБА_1 грошової компенсації вартості за неотримане речове майно, що належало до видачі станом на 27.02.2020, згідно з Порядком виплати військовослужбовцям Збройних Сил, Національної гвардії, Служби безпеки, Служби зовнішньої розвідки, Державної прикордонної служби, Державної спеціальної служби транспорту, Державної служби спеціального зв'язку та захисту інформації і Управління державної охорони грошової компенсації вартості за неотримане речове майно, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 16.03.2016 №178.
На виконання вказаного рішення відповідачем 26.07.2022 здійснено виплату позивачу грошової компенсації вартості за неотримане речове майно у розмірі 12994,61 грн., що підтверджується наявним в матеріалах справи платіжним дорученням № 2606 від 26.07.2022.
02.08.2022 позивач звернувся до відповідача із заявою щодо нарахування та виплати йому середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, однак відповіді відповідачем так і не було надано.
Вважаючи протиправною бездіяльність відповідача щодо не нарахування та невиплати середнього заробітку за час затримки при звільненні протиправною, позивач звернувся до суду з даним позовом.
Надаючи правову оцінку вказаним обставинам, суд зазначає наступне.
Відповідно до статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Частиною 4 статті 43 Конституції України визначено, що кожен має право на належні, безпечні і здорові умови праці, на заробітну плату, не нижчу від визначеної законом.
Закон України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» від 20.12.1991 № 2011-XII (далі - Закон № 2011-XII) визначає основні засади державної політики у сфері соціального захисту військовослужбовців та членів їх сімей, встановлює єдину систему їх соціального та правового захисту, гарантує військовослужбовцям та членам їх сімей в економічній, соціальній, політичній сферах сприятливі умови для реалізації їх конституційного обов'язку щодо захисту Вітчизни та регулює відносини у цій галузі.
Відповідно до статті 1 Закону № 2011-XII, соціальний захист військовослужбовців - діяльність (функція) держави, спрямована на встановлення системи правових і соціальних гарантій, що забезпечують реалізацію конституційних прав і свобод, задоволення матеріальних і духовних потреб військовослужбовців відповідно до особливого виду їх службової діяльності, статусу в суспільстві, підтримання соціальної стабільності у військовому середовищі. Це право на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, у старості, а також в інших випадках, передбачених законом.
Частинами 1-3 статті 9 Закону № 2011-XII передбачено, що держава гарантує військовослужбовцям достатнє матеріальне, грошове та інші види забезпечення в обсязі, що відповідає умовам військової служби, стимулює закріплення кваліфікованих військових кадрів. Центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері праці та соціальної політики, інші центральні органи виконавчої влади відповідно до їх компетенції розробляють та вносять у встановленому порядку пропозиції щодо грошового забезпечення військовослужбовців.
До складу грошового забезпечення входять: посадовий оклад, оклад за військовим званням; щомісячні додаткові види грошового забезпечення (підвищення посадового окладу, надбавки, доплати, винагороди, які мають постійний характер, премія); одноразові додаткові види грошового забезпечення.
Грошове забезпечення визначається залежно від посади, військового звання, тривалості, інтенсивності та умов військової служби, кваліфікації, наукового ступеня і вченого звання військовослужбовця. Грошове забезпечення підлягає індексації відповідно до закону.
Статтею 1 Кодексу Законів про працю України (далі - КЗпП України) передбачено, що даним кодекс регулює трудові відносини всіх працівників, сприяючи зростанню продуктивності праці, поліпшенню якості роботи, підвищенню ефективності суспільного виробництва і піднесенню на цій основі матеріального і культурного рівня життя працівників, зміцненню трудової дисципліни і поступовому перетворенню праці на благо суспільства в першу життєву потребу кожної працездатної людини. Законодавство про працю встановлює високий рівень умов праці, всемірну охорону трудових прав працівників.
Згідно з частиною 1 статті 47 КЗпП України, роботодавець зобов'язаний у день звільнення видати працівникові копію наказу (розпорядження) про звільнення, письмове повідомлення про нараховані та виплачені йому суми при звільненні (стаття 116) та провести з ним розрахунок у строки, визначені статтею 116 цього Кодексу, а також на вимогу працівника внести належні записи про звільнення до трудової книжки, що зберігається у працівника.
Відповідно до статті 116 КЗпП України, при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред'явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про суми, нараховані та виплачені працівникові при звільненні, із зазначенням окремо кожного виду виплати (основна та додаткова заробітна плата, заохочувальні та компенсаційні виплати, інші виплати, на які працівник має право згідно з умовами трудового договору і відповідно до законодавства, у тому числі при звільненні) роботодавець повинен письмово повідомити працівника в день їх виплати. У разі спору про розмір сум, нарахованих працівникові при звільненні, роботодавець у будь-якому разі повинен у визначений цією статтею строк виплатити не оспорювану ним суму.
Водночас, статтею 117 КЗпП України передбачено, що у разі невиплати з вини роботодавця належних звільненому працівникові сум у строки, визначені статтею 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку, але не більш як за шість місяців. При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум роботодавець повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування у разі, якщо спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору, але не більш як за період, встановлений частиною першою цієї статті.
У пункті 2.2 рішення Конституційного Суду України в справі № 4-рп/2012 визначено, що за статтею 47 Кодексу роботодавець зобов'язаний виплатити працівникові при звільненні всі суми, що належать йому від підприємства, установи, організації, у строки, зазначені в статті 116 Кодексу, а саме в день звільнення або не пізніше наступного дня після пред'явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Непроведення з вини власника або уповноваженого ним органу розрахунку з працівником у зазначені строки є підставою для відповідальності, передбаченої статтею 117 Кодексу, тобто виплати працівникові його середнього заробітку за весь час затримки по день фактичного розрахунку.
Судом встановлено, що на момент звільнення з позивачем не було проведено остаточного розрахунку, а саме відповідач не нарахував та не виплатив позивачу грошову компенсацію за неотримане речове майно та індексацію грошового забезпечення, що було предметом розгляду у справах № 280/1145/21 та № 280/4247/21.
На виконання рішення суду від 18.05.2021 у справі № 280/1145/21 відповідачем 23.07.2021 здійснено виплату позивачу індексації грошового забезпечення у розмірі 4185,63 грн., що підтверджується наявним в матеріалах справи платіжним дорученням № 2706 від 23.07.2021.
На виконання рішення суду від 09.12.2021 у справі № 280/4247/21, відповідачем 26.07.2022 здійснено виплату позивачу грошової компенсації вартості за неотримане речове майно у розмірі 12994,61 грн., що підтверджується наявним в матеріалах справи платіжним дорученням № 2606 від 26.07.2022.
Посилання відповідача на непоширення на спірні правовідносини положень Кодексу законів про працю України суд оцінює критично з огляду на те, що за загальним правилом пріоритетними для застосування є норми спеціального законодавства, а приписи трудового законодавства застосовуються в тому випадку, якщо нормами спеціального законодавства не врегульовано спірні правовідносини.
Слід зауважити, що положення трудового законодавства (в тому числі й Кодексу законів про працю) не поширюються на правовідносини, що виникають при визначенні норм оплати грошового забезпечення військовослужбовців, порядку такого грошового забезпечення, оскільки такі врегульовані спеціальним законодавством. Разом із тим, спеціальне законодавство, яким визначено порядок, умови, склад, розміри грошового забезпечення військовослужбовців, не врегульовує відносини, що пов'язані із затримкою розрахунку при звільненні (припинення контракту про проходження військової служби) військовослужбовців з лав Збройних сил України, відповідальності за затримку розрахунку при такому звільненні.
Верховний Суд у постанові від 26.01.2022 по справі № 240/12167/20 зазначив про те, що питання відповідальності за затримку розрахунку при звільненні військовослужбовців не врегульовані нормами спеціального законодавства. Водночас такі питання врегульовані нормами КЗпП України.
Висновок щодо застосування норм КЗпП України при вирішенні питання відповідальності за затримку розрахунку при звільненні військовослужбовців неодноразово викладався Верховним Судом, зокрема, у постановах від 30.04.2020 в справі № 140/2006/19, від 04.09.2020 в справі № 120/2005/19-а, від 05.03.2021 в справі № 120/3276/19-а, від 31.03.2021 в справі № 340/970/20, від 13.10.2021 в справі № 580/1790/20.
Відтак, в такому разі застосуванню підлягають положення Кодексу законів про працю України.
При цьому, Велика Палата Верховного Суду в постанові від 26.02.2020 у справі № 821/1083/17 зазначила про те, що під «належними звільненому працівникові сумами» необхідно розуміти усі виплати, на отримання яких працівник має право станом на дату звільнення згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій, встановлених законодавством для осіб, які перебувають у трудових правовідносинах з роботодавцем (заробітна плата, компенсація за невикористані дні відпустки, вихідна допомога тощо).
Отже, грошова компенсація вартості за неотримане речове майно та індексація грошового забезпечення, що належали до виплати станом на 27.02.2020 та на які мав право позивач, повинні були бути виплачені у день звільнення позивача із військової служби. Факт їх не виплати в установлений строк підтверджений рішеннями суду, які набрали законної сили та є підставою для застосування наслідків, передбачених статтею 117 КЗпП України.
Також суд не приймає до уваги доводи відповідача про те, що компенсація за затримку виплати заробітної плати відповідно до статті 117 КЗпП України може вимагатись лише за період до присудження заборгованості із заробітної плати, а з прийняттям судових рішень статті 116, 117 КЗпП України більше не застосовуються, та вважає за належне зазначити наступне.
За змістом частини першої статті 117 КЗпП України обов'язок роботодавця перед колишнім працівником щодо своєчасного розрахунку при звільненні припиняється проведенням фактичного розрахунку, тобто, реальним виконанням цього обов'язку. І саме з цією обставиною пов'язаний період, протягом якого до роботодавця є можливим застосування відповідальності.
Частина 1 статті 117 КЗпП України переважно стосується випадків, коли роботодавець за відсутності спору свідомо та умисно не проводить остаточний розрахунок з колишнім працівником.
Частина 2 статті 117 КЗпП України стосується тих випадків, коли наявний спір між роботодавцем та колишнім працівником про належні до виплати суми та фактично охоплює два випадки вирішення такого спору.
Так, якщо між роботодавцем та колишнім працівником виник спір про розміри належних звільненому працівникові сум, то в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника, власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування (тобто, зазначене в частині 1 статті 117 КЗпП України).
У цьому випадку законодавець не вважає факт вирішення спору фактом виконання роботодавцем обов'язку провести повний розрахунок із колишнім працівником, що зумовлює можливість відповідальність роботодавця протягом усього періоду прострочення.
Натомість, якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору.
Таке правове регулювання є способом досягти балансу між захистом прав працівника та додержанням принципів справедливості і співмірності у трудових відносинах, враховуючи фактичні обставини, за яких стався несвоєчасний розрахунок та міру добросовісної поведінки роботодавця.
Крім того Велика Палата Верховного Суду у постанові від 26.02.2020 у справі № 821/1083/17 підсумувала, що оскільки ухвалення судового рішення про стягнення з роботодавця виплат, які передбачені після звільнення не припиняє відповідний обов'язок роботодавця, то відшкодування, передбачене статтею 117 КЗпП України, спрямоване на компенсацію працівнику майнових втрат, яких він зазнає внаслідок несвоєчасного здійснення з ним розрахунку з боку роботодавця, у спосіб, спеціально передбачений для трудових відносин, за весь період такого невиконання, в тому числі й після прийняття судового рішення.
Таким чином, виходячи із системного тлумачення положень статей 116,117 КЗпП України, враховуючи рішення Конституційного Суду України в справі № 4-рп/2012, а також правові позиції Верховного Суду, наведені вище, можна дійти висновку, що з моменту звільнення у роботодавця виникає обов'язок провести зі звільненим працівником повний розрахунок, виплатити працівникові всі суми, що йому належать. Якщо роботодавець не виконує цей обов'язок, він вчиняє триваюче правопорушення, відповідальність за яке визначена статтею 117 КЗпП України. Припиненням такого правопорушення є проведення фактичного розрахунку, тобто, реальне виконання цього обов'язку (виплата всіх сум, що належать звільненому працівникові).
Відтак, суд вважає, що військовою частиною НОМЕР_1 вчинено триваюче правопорушення, щодо не здійснення остаточного та повного розрахунку з позивачем в частині невиплати компенсації вартості за неотримане речове майно та індексації грошового забезпечення, а тому у позивача наявне право на застосування положень статті 117 КЗпП України в частині отримання середнього заробітку за час затримки розрахунку.
Відтак, позовні вимоги в цій частині підлягають задоволенню.
При цьому суд зазначає, що відповідно до витягу з наказу від 27.02.2020 № 55 позивача з 27.02.2020 було виключено із списків особового складу Військової частини НОМЕР_1 , у зв'язку із чим право на отримання середнього заробітку за час затримки при звільненні у позивача виникло з 27.02.2020, а не з 28.02.2020 як зазначає позивач.
Також, з наявного в матеріалах справи платіжного доручення № 2606 від 26.07.2022 судом встановлено, що виплати всіх сум, що належали позивачу в день звільнення були виплачені відповідачем лише 26.07.2022, а не 28.07.2022 як зазначає позивач.
Відтак, у відповідності до статті 117 КЗпП України, позивач має право на отримання середнього заробітку за час затримки при звільненні з 27.02.2020 (дата виключення позивача зі списків військової частини) по 26.07.2022 (день фактичного розрахунку), а не з 28.02.2020 по 28.07.2022 як зазначає позивач.
Крім того, надаючи правову оцінку обраного позивачем способу захисту, слід зважати на його ефективність з точки зору статті 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.
Верховний Суд у постанові від 04.09.2020 у справі № 120/2005/19-а зазначив про те, що статтею 117 Кодексу законів про працю України покладено обов'язок щодо визначення розміру відшкодування за час затримки на орган, який виносить рішення по суті спору.
Визначаючись щодо розміру середнього заробітку, який підлягає стягненню з відповідача за несвоєчасне проведення розрахунку під час звільнення, суд зазначає таке.
Постановою Кабінету Міністрів України № 100 від 08.02.1995, затверджено Порядок обчислення середньої заробітної плати (далі - Порядок №100).
Відповідно до пункту 8 вказаного порядку, нарахування виплат, що обчислюються із середньої заробітної плати за останні два місяці роботи, провадяться шляхом множення середньоденного (годинного) заробітку на число робочих днів/годин, а у випадках, передбачених чинним законодавством, календарних днів, які мають бути оплачені за середнім заробітком. Середньоденна (годинна) заробітна плата визначається діленням заробітної плати за фактично відпрацьовані протягом двох місяців робочі (календарні) дні на число відпрацьованих робочих днів (годин), а у випадках, передбачених чинним законодавством, - на число календарних днів за цей період.
З наявної в матеріалах справи довідки про нараховані суми грошового забезпечення позивачу від 06.08.2020 № 1816 слідує, що останніми 2 місяцями, що передували його звільненню є:
- грудень 2019 рік, за 31 день, грошове забезпечення складає - 11378,87 грн.;
- січень 2020 рік, за 31 день, грошове забезпечення складає - 11388,66 грн.
З огляду на наведене середньоденна (годинна) заробітна плата, з якої слід обраховувати суму середнього заробітку за час затримки при звільненні складає 367,22 грн. = (8836,55 грн. + 8836,55 грн.) : 62 днів (грудень 2019 рік + січень 2020 рік).
Період за який позивач має право на виплату середнього заробітку за час затримки при звільненні з 27.02.2020 по 26.07.2022 складає 881 дні, а тому середній заробіток за цей період становить 323520,82 грн. (367,22 грн. х 881 дні).
При цьому, суд вважає, що в порівнянні із виплаченою позивачу компенсацією вартості неотриманого речового майна та індексації грошового забезпечення у загальному розмірі 17180,24 грн. розраховану вище суму 323520,82 грн. не можна вважати співмірною, оскільки вона значно перевищує суму виплат, проведених із позивачем.
Так, за висновками Великої Палати Верховного Суду, які викладені в постанові від 26.06.2019 у справі № 761/9584/15-ц, застосовуючи критерії зменшення розміру відшкодування, визначеного виходячи з середнього заробітку за час затримки роботодавцем розрахунку при звільненні, відповідно до статті 117 КЗпП України, суду необхідно враховувати:
- розмір простроченої заборгованості роботодавця щодо виплати працівнику при звільненні всіх належних сум, передбачених на день звільнення трудовим законодавством, колективним договором, угодою чи трудовим договором;
- період затримки (прострочення) виплати такої заборгованості, а також те, з чим була пов'язана тривалість такого періоду з моменту порушення права працівника і до моменту його звернення з вимогою про стягнення відповідних сум;
- ймовірний розмір пов'язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника;
- інші обставини справи, встановлені судом, зокрема, дії працівника та роботодавця у спірних правовідносинах, співмірність ймовірного розміру пов'язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника та заявлених позивачем до стягнення сум середнього заробітку за несвоєчасний розрахунок при звільненні.
Тобто, з урахуванням конкретних обставин справи, які мають юридичне значення та, зокрема, визначених критеріїв, суд може зменшити розмір середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні працівника незалежно від того, чи він задовольняє позовні вимоги про стягнення належних звільненому працівникові сум у повному обсязі чи частково.
Вказаний підхід застосований Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 26.02.2020 у справі № 821/1083/17, а також Верховним Судом у постановах від 12.08.2020 у справі № 400/3151/19 та від 17.11.2021 у справі № 816/1640/17.
Відтак, враховуючи, що сума середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні позивача з військової служби значно перевищує суму виплачених грошових компенсацій вартості неотриманого речового майна та індексації грошового забезпечення, суд вважає за можливе застосувати до даних правовідносин принцип співмірності.
Отже, виходячи з принципів розумності, справедливості та пропорційності, враховуючи те, що правове регулювання відшкодування працівнику середнього заробітку за порушення строків розрахунку при звільненні є способом досягти балансу між захистом прав працівника та додержанням принципів справедливості і співмірності у трудових відносинах, з огляду на фактичні обставини, за яких стався несвоєчасний розрахунок, суд вважає за необхідне визначити середній заробіток, який підлягає стягненню на користь позивача, у розмірі 17180,24 грн.
З приводу суми у розмірі 17180,24 грн. суд зазначає, що на виконання рішень суду у справі № 280/4247/21 та у справі № 280/1145/21 відповідачем виплачено позивачу кошти у загальному розмірі 17180,24 грн.
Таким чином, на момент звільнення відповідач не виплатив позивачу суму у розмірі 17180,24 грн. та цю суму суд вважає за необхідне стягнути з відповідача як середній заробіток за час затримки при звільненні.
Крім цього, указаного вище підходу притримується і Третій апеляційний адміністративний суд, що вбачається, зокрема, з його постанови від 27.10.2022 по справі № 160/19434/21.
Слід зазначити, що спосіб відновлення порушеного права позивача має бути ефективним та таким, який виключає подальші протиправні рішення, дії чи бездіяльність суб'єкта владних повноважень, а у випадку невиконання, або неналежного виконання рішення не виникала б необхідність повторного звернення до суду, а здійснювалося примусове виконання рішення.
Зазначена позиція повністю кореспондується з висновками Європейського суду з прав людини, викладених у справі «Афанасьєв проти України», відповідно до яких, обираючи спосіб захисту порушеного права, слід зважати на його ефективність з точки зору статті 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, яка вимагає, щоб норми національного правового засобу стосувалися сутності небезпідставної заяви за Конвенцією та надавали відповідне відшкодування. Зміст зобов'язань за статтею 13 також залежить від характеру скарги заявника за Конвенцією. Тим не менше, засіб захисту, що вимагається згаданою статтею, повинен бути ефективним як у законі, так і на практиці, зокрема, в тому сенсі, щоб його використання не було ускладнене діями або недоглядом органів влади відповідної держави.
Отже, ефективний засіб правого захисту в розумінні статті 13 Конвенції повинен забезпечити поновлення порушеного права й одержання особою бажаного результату.
Відповідно до частини 2 статті 9 КАС України, суд розглядає адміністративні справи не інакше як за позовною заявою, поданою відповідно до цього Кодексу, в межах позовних вимог. Суд може вийти за межі позовних вимог, якщо це необхідно для ефективного захисту прав, свобод, інтересів людини і громадянина, інших суб'єктів у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку суб'єктів владних повноважень.
Відтак, на переконання суду, належним способом захисту в даному випадку, з урахуванням встановлених обставин справи, є саме стягнення з Військової частини НОМЕР_1 на користь позивача середнього заробітку за час затримки при звільненні з 27.02.2020 по 26.07.2022 (включно) у розмірі 17180,24 грн.
Згідно з частиною 1 статті 9 КАС України розгляд і вирішення справ в адміністративних судах здійснюються на засадах змагальності сторін та свободи в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.
Відповідно до частин 1, 2 статті 77 КАС України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу. В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.
Перевіривши юридичну та фактичну обґрунтованість доводів сторін, оцінивши докази надані позивачем, суд доходить висновку про наявність підстав для часткового задоволення позову.
Суд вирішує питання щодо судових витрат у рішенні, постанові або ухвалі (частина 1 стаття 143 КАС України).
Оскільки позивач звільнений від сплати судового збору, підстав для відшкодування позивачу витрат зі сплати судового збору за рахунок бюджетних асигнувань відповідача немає.
Щодо стягнення на користь позивача понесених судових витрат на професійну правничу допомогу у розмірі 3500,00 грн, суд зазначає наступне.
Відповідно до частини 1 статті 16 КАС України учасники справи мають право користуватися правничою допомогою.
Відповідно до пункту 1 частини 3 статті 132 даного Кодексу до витрат, пов'язаних з розглядом справи, належать витрати на професійну правничу допомогу.
Згідно з частиною 1 статті 134 КАС України витрати, пов'язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави.
Відповідно частини 2 статті 134 КАС України за результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом з іншими судовими витратами, за винятком витрат суб'єкта владних повноважень на правничу допомогу адвоката.
Згідно з пунктом 1 частини 3 зазначеної статті КАС України для цілей розподілу судових витрат: розмір витрат на правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов'язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою.
Відповідно до частини 4 статті 134 КАС України для визначення розміру витрат на правничу допомогу та з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги.
При цьому, відповідно до частини 5 статті 134 КАС України, розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із: 1) складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); 2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); 3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; 4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи.
Позивач на підтвердження понесених витрат на правничу допомогу надав суду такі документи: договір про надання правничої допомоги від 04.06.2020 № 200604-03, укладений між позивачем та адвокатом Кошліченко Ніною Валеріївною (далі - Договір); акт прийому-передачі виконаних робіт від 26.08.2022; детальний розрахунок вартості адвокатського гонорару від 26.08.2022; квитанцію до прибуткового касового ордера № 68 від 26.08.2022; ордер на надання правничої (правової) допомоги серії АР № 1069793 від 26.08.2022; свідоцтво про право на зайняття адвокатською діяльністю серії ЗП № 001195 від 29.11.2016.
Відповідно приписів частин 6, 7 статті 134 КАС України у разі недотримання вимог частини 5 цієї статті суд може, за клопотанням іншої сторони, зменшити розмір витрат на правничу допомогу, які підлягають розподілу між сторонами.
Обов'язок доведення не співмірності витрат покладається на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, які підлягають розподілу між сторонами.
Тобто, законодавець визначив, що обов'язок доведення не співмірності витрат покладається саме на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, які підлягають розподілу між сторонами та при наявності зазначеного положення суд розглядає питання співмірності витрат.
З таким клопотанням відповідач до суду не звертався, однак у відзиві на позовну заяву зазначив, що заперечує в повному обсязі щодо стягнення витрат на професійну правничу допомогу у розмірі 3500,00 грн.
При визначенні суми відшкодування суд повинен виходити з критерію реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерію розумності їхнього розміру, виходячи з конкретних обставин справи та фінансового стану обох сторін. Ті самі критерії застосовує Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ), присуджуючи судові витрати на підставі статті 41 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року. Так у справі «Схід/Захід Альянс Лімітед» проти України» (заява № 19336/04) зазначено, що заявник має право на компенсацію судових та інших витрат, лише якщо буде доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їхній розмір - обґрунтованим.
Наведене відповідає правовому висновку Верховного Суду, викладеному в постановах від 21.01.2021 у справі № 280/2635/20, від 16.03.2021 у справі № 20/12065/19.
З наявного в матеріалах справи акту прийому-передачі виконаних робіт та детального розрахунку вартості адвокатського гонорару від 26.08.2022 судом встановлено, що адвокатом Кошліченко Ніною Валеріївною надані позивачу послуги наступного характеру:
- усна консультація з приводу стягнення з відповідача виплати середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні та подання позовної заяви до суду;
- складання заяви про нарахування та виплату середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні та адвокатського запиту до Військової частини НОМЕР_1 ;
- складання позовної заяви до Військової частини НОМЕР_1 про визнання бездіяльності протиправною та зобов'язання вичинити певні дії із підготуванням додатків до неї, для подання до Запорізького окружного адміністративного суду.
Всього робіт та послуг передано на суму 3500,00 грн.
Крім того, у детальному розрахунку вартості адвокатського гонорару від 26.08.2022 зазначено, що у відповідності до пункту 5.1, 5.2 Договору розмір гонорару узгоджується сторонами в усній формі. Розмір гонорару вираховується незалежно від кількості витраченого часу.
Розглянувши надані документи суд вважає за належне зауважити, що виокремлення адвокатом таких послуг як «усна консультація з приводу стягнення з відповідача виплати середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні та подання позовної заяви до суду» є складовими процесу підготовки позовної заяви, що свідчить про відсутність підстав для їх відокремлення від послуги складання позовної заяви.
Крім того, в даному випадку, зважаючи на предмет спору, незначну складність адміністративної справи, суд дійшов висновку, що витрати на правничу допомогу в розмірі 3500,00 грн. є не співмірними зі складністю адміністративної справи та часом витраченим на надання правничої допомоги, у зв'язку з чим підлягають зменшенню до 2000,00 грн.
Керуючись статтями 2, 77, 90, 132, 134, 139, 242-246, 255 КАС України, суд -
Адміністративний позов ОСОБА_1 (адреса реєстрації: АДРЕСА_1 ; адреса проживання: АДРЕСА_2 , ідентифікаційний номер НОМЕР_2 ) до Військової частини НОМЕР_1 ( АДРЕСА_3 , код ЄДРПОУ НОМЕР_3 ) про визнання бездіяльності протиправною та зобов'язання вчинити певні дії - задовольнити частково.
Визнати протиправною бездіяльність Військової частини НОМЕР_1 щодо не нарахування та невиплати ОСОБА_1 середнього заробітку за час затримки при звільненні з 27.02.2020 по день фактичної виплати 26.07.2022.
Стягнути з Військової частини НОМЕР_1 на користь ОСОБА_1 середнього заробітку за час затримки при звільненні з 27.02.2020 по 26.07.2022 (включно) у розмірі 17180,24 грн. (сімнадцять тисяч сто вісімдесят гривень двадцять чотири копійки)
У задоволенні іншої частини позовних вимог - відмовити.
Стягнути на користь ОСОБА_1 витрати на правничу допомогу у розмірі 2000,00 грн. (дві тисячі гривень) за рахунок бюджетних асигнувань Військової частини НОМЕР_1 .
Рішення набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті апеляційного провадження чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Апеляційна скарга на рішення суду подається безпосередньо до Третього апеляційного адміністративного суд протягом тридцяти днів з дня його проголошення.
У разі оголошення судом лише вступної та резолютивної частини рішення, або розгляду справи в порядку письмового провадження, апеляційна скарга подається протягом тридцяти днів з дня складення повного тексту рішення.
Суддя О.С. Духневич