30 листопада 2022 року
м. Київ
справа №480/12286/21
адміністративне провадження № К/990/33412/22
Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду:
судді-доповідача - Мартинюк Н.М.,
суддів -Жука А.В., Мельник-Томенко Ж.М.,
перевіривши касаційну скаргу Сумської обласної прокуратури на рішення Сумського окружного адміністративного суду від 11 січня 2022 року та постанову Другого апеляційного адміністративного суду від 24 жовтня 2022 року у справі №480/12286/21 за позовом ОСОБА_1 до Сумської обласної прокуратури про визнання бездіяльності протиправною, стягнення вихідної допомоги та середнього заробітку,
ОСОБА_1 звернулася до суду першої інстанції з позовом до Сумської обласної прокуратури, в якому просила суд:
- визнати протиправною бездіяльність Сумської обласної прокуратури щодо ненарахування та невиплати їй на підставі наказу керівника Сумської обласної прокуратури від 19 жовтня 2021 року № 414к вихідної допомоги при звільненні в розмірі середньомісячного заробітку, що становить: 8104,43 гривень;
- стягнути з Сумської обласної прокуратури на її користь вихідну допомогу при звільненні у розмірі середньомісячної заробітної плати 8104,43 грн, обчислення якої здійснено відповідно до постанови Кабінету Міністрів України від 8 лютого 1995 року № 100;
- стягнути з Сумської обласної прокуратури на її користь середній заробіток за весь час затримки розрахунку при звільненні з 23 жовтня 2021 року до дня постановлення судового рішення, з урахуванням середньоденного розміру заробітної плати в розмірі 376,95 гривень.
Рішенням Сумського окружного адміністративного суду від 11 січня 2022 року, яке залишено без змін постановою Другого апеляційного адміністративного суду від 24 жовтня 2022 року, позов задоволено:
- визнано протиправною бездіяльність Сумської обласної прокуратури щодо ненарахування та невиплати ОСОБА_1 вихідної допомоги при звільненні 19 жовтня 2021 року з займаної посади в розмірі середньомісячної заробітної плати;
- стягнуто з Сумської обласної прокуратури на користь ОСОБА_1 вихідну допомогу при звільненні у розмірі середньомісячної заробітної плати в сумі: 8104,43 грн, а також середній заробіток за час затримки повного розрахунку при звільненні з посади за період з 23 жовтня 2021 року до 11 січня 2022 року в загальній сумі: 20732,25 гривні.
Не погоджуючись із цими судовими рішеннями, Сумська обласна прокуратура звернулася із касаційною скаргою до Верховного Суду як суду касаційної інстанції в адміністративних справах відповідно до статті 327 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - "КАС України"), надіславши її 23 листопада 2022 року засобами поштового зв'язку.
У своїй касаційній скарзі скаржник просить скасувати рішення Сумського окружного адміністративного суду від 11 січня 2022 року та постанову Другого апеляційного адміністративного суду від 24 жовтня 2022 року у справі №480/12286/21 та ухвалити нове судове рішення про відмову у задоволенні позову.
Відповідно до частини першої статті 334 КАС України за відсутності підстав для залишення касаційної скарги без руху, повернення касаційної скарги чи відмови у відкритті касаційного провадження суд касаційної інстанції постановляє ухвалу про відкриття касаційного провадження у справі.
Проаналізувавши доводи касаційної скарги та додані до неї матеріали, Суд дійшов висновку про необхідність відмови у відкритті касаційного провадження з таких підстав.
Пункт 8 частини другої статті 129 Конституції України серед основних засад судочинства закріплює забезпечення права на апеляційний перегляд справи та у визначених законом випадках - на касаційне оскарження судового рішення.
Наведеним конституційним положенням кореспондують приписи статті 14 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» і статті 13 КАС України.
Згідно з частиною першою статті 328 КАС України учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов'язки, мають право оскаржити в касаційному порядку рішення суду першої інстанції після апеляційного перегляду справи, а також постанову суду апеляційної інстанції повністю або частково у випадках, визначених цим Кодексом.
Предметом розгляду у цій справі є питання виплати вихідної допомоги (передбаченої нормами статті 44 Кодексу законів про працю України (далі - «КЗпП України»)) при звільненні прокурора на підставі пункту 9 частини першої статті 51 Закону України «Про прокуратуру» (у разі ліквідації чи реорганізації органу прокуратури або в разі скорочення кількості прокурорів органу прокуратури).
Задовольняючи позов, суд першої інстанції, з рішенням якого погодився суд апеляційної інстанції, посилаючись на правову позицію, висловлену Верховним Судом у постановах від 19 травня 2022 року у справі № 640/4264/20, від 21 січня 2021 року у справі №260/1890/19, від 15 квітня 2021 року у справі №440/3166/20, виходив з такого.
Законом України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо першочергових заходів із реформи органів прокуратури» було внесено зміни, зокрема до КЗпП України, а саме: статтю 32 доповнено частиною п'ятою такого змісту: «Переведення прокурорів відбувається з урахуванням особливостей, визначених законом, що регулює їхній статус»; статтю 40 доповнено частиною п'ятою такого змісту: «Особливості звільнення окремих категорій працівників з підстав, передбачених пунктом 1 частини першої цієї статті, а також особливості застосування до них положень частини другої цієї статті, статей 42, 42-1, частин першої, другої і третьої статті 49-2, статті 74, частини третьої статті 121 цього Кодексу, встановлюються законом, що регулює їхній статус»; частину дев'яту статті 252 після слів «дисциплінарної відповідальності та звільнення» доповнено словами і цифрами «а також положення частин другої і третьої статті 49-4 цього Кодексу».
Унесені Законом України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо першочергових заходів із реформи органів прокуратури» зміни до КЗпП України не визначають особливостей регулювання трудових відносин прокурорів, а лише передбачають, що ці особливості встановлюються спеціальним законом.
Водночас частиною п'ятою статті 51 Закону України «Про прокуратуру» та частиною четвертою статті 40 КЗпП України передбачено виключний перелік випадків, коли до правовідносин щодо звільнення прокурорів не застосовуються норми КЗпП України.
У такий виключний перелік не включено питання виплати вихідної допомоги при звільненні прокурора, а отже, не заборонено застосування положень статті 44 КЗпП України при вирішенні спірного питання.
У поданій касаційній скарзі підставою для перегляду оскаржуваних судових рішень скаржником визначено пункт 2 частини четвертої статті 328 КАС України із посиланням на необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду від 19 травня 2022 року у справі № 640/4264/20 та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні.
На обґрунтування зазначених підстав касаційного оскарження, скаржник посилається на те, що Верховним Судом викладено й інші висновки щодо застосування норм статей 40, 44 КЗпП України. Так, у постанові від 31 січня 2018 року у справі №820/1119/16 зазначено, що оскільки позивача звільнено з підстав та в порядку, визначених Законом України «Про прокуратуру», яким не передбачено виплати вихідної допомоги при звільненні, позивач не набув права на її отримання.
Скаржник зазначає, що статтею 44 КЗпП України передбачено виключний перелік випадків або юридичних фактів, з якими закон пов'язує виплату вихідної допомоги, а саме: при припиненні трудового договору з підстав, зазначених у пункті 6 статті 36 та пунктах 1, 2, 6 статті 40 цього Кодексу; у разі призову або вступу на військову службу, направлення на альтернативну (невійськову) службу (пункт 3 статті 36); внаслідок порушення власником або уповноваженим ним органом законодавства про працю, колективного чи трудового договору (статті 38 і 39).
Ні Закон України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо першочергових заходів із реформи органів прокуратури», ні Закон України «Про прокуратуру», ні стаття 44 КЗпП України не передбачає можливість виплати вихідної допомоги у разі звільнення прокурора на підставі пункту 9 частини першої статті 51 Закону України «Про прокуратуру».
З огляду на викладене, скаржник вважає, що наявні підстави для відступлення від правового висновку, застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні та застосування висновку викладеного у справі №820/1119/16.
Водночас, скаржник посилається на те, що ні Законом №1697, ні Законом №113-ІХ не передбачено виплату вихідної допомоги прокурорам, звільненим на підставі підпункту 2 пункту 19 Розділу ІІ Закону №1697 у зв'язку із непроходженням атестації.
За змістом підпункту 2 пункту 19 Розділу ІІ Закону №1697 прокурори, які на день набрання чинності цим Законом займають посади у Генеральній прокуратурі України, регіональних прокуратурах, місцевих прокуратурах, військових прокуратурах, звільняються Генеральним прокурором, керівником регіональної (обласної) прокуратури з посади прокурора на підставі пункту 9 частини першої статті 51 ЗУ "Про прокуратуру" за умови наявності рішення кадрової комісії про неуспішне проходження атестації прокурором Генеральної прокуратури України, регіональної прокуратури, місцевої прокуратури, військової прокуратури.
Отже, за наявності указаної умови прокурор звільняється з посади на підставі пункту 9 частини першої статті 51 ЗУ "Про прокуратуру" у разі ліквідації чи реорганізації органу прокуратури, в якому прокурор обіймає посаду, або в разі скорочення кількості прокурорів органу прокуратури, а відтак, посилання скаржника у касаційній скарзі на те, що позивача звільнено з іншої підстави, не заслуговує на увагу.
Слід зауважити, що у разі оскаржень рішень судів попередніх інстанцій з підстав, передбачених пунктом 2 частини четвертої статті 328 КАС України, скаржник в касаційній скарзі повинен навести обґрунтовані та переконливі аргументи, які слугували б підставою для висновків про необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні.
Однак скаржником не зазначено належного нормативно-правового обґрунтування необхідності відступлення від правового висновку, застосованого до спірних правовідносин, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні.
Згідно з правовою позицією Великої Палати Верховного Суду, викладеною у постанові від 30 січня 2019 року у справі №755/10947/17, суди під час вирішення тотожних спорів мають враховувати останню правову позицію Великої Палати Верховного Суду.
Суд наголошує, що Верховним Судом сформовано сталу практику щодо застосування норм права у спірних правовідносинах, зокрема щодо права на виплату вихідної допомоги відповідно до статті 44 КЗпП України у разі звільнення прокурора на підставі пункту 9 частини першої статті 51 Закону України «Про прокуратуру» (у разі ліквідації чи реорганізації органу прокуратури, в якому прокурор обіймає посаду, або в разі скорочення кількості прокурорів органу прокуратури), викладену зокрема у постановах Верховного Суду від 27 січня 2021 року у справі №380/1662/20, від 21 січня 2021 року у справі №260/1890/19, від 23 грудня 2020 року у справі №560/3971/19, від 11 лютого 2021 року у справі №420/4115/20, від 18 лютого 2021 року у справі №640/23379/19, від 17 березня 2021 року у справі №420/4581/20, від 26 лютого 2021 року у справі №1.380.2019.006923. Підстав відступу від неї у цій справі Суд не знаходить.
У пункті 70 рішення від 18.01.2001 у справі «Чепмен проти Сполученого Королівства» (Chapman v. the United Kingdom»), заява № 27238/95, Європейський суд з прав людини наголосив на тому, що в інтересах правової визначеності, передбачуваності та рівності перед законом він не повинен відступати від попередніх рішень за відсутності належної для цього підстави.
Причинами для відступу можуть бути вади попереднього рішення чи групи рішень (їх неефективність, неясність, неузгодженість, необґрунтованість, незбалансованість, помилковість); зміни суспільного контексту.
З метою забезпечення єдності та сталості судової практики для відступу від висловлених раніше правових позицій Суд повинен мати ґрунтовні підстави: його попередні рішення мають бути помилковими, неефективними чи застосований у цих рішеннях підхід повинен очевидно застаріти внаслідок розвитку в певній сфері суспільних відносин або їх правового регулювання.
З огляду на викладене, Суд вважає безпідставними посилання скаржника на пункт 2 частини четвертої статті 328 КАС України як на підставу касаційного оскарження.
Скаржник, серед іншого, обґрунтовує необхідність касаційного перегляду справи №480/12286/21 підпунктом «а», «б» пункту 2 частини п'ятої статті 328 КАС України.
Так, мотивуючи свою касаційну скаргу, відповідач зазначає, що судові рішення ухвалені у даній справі мають фундаментальне значення для формування єдиної правозастосовчої практики. Однак в чому саме полягає фундаментальне значення саме цієї справи для формування єдиної правозастосовчої практики із зазначенням новітніх, проблемних, засадничих, раніше ґрунтовно не досліджуваних питань права, відповідь касаційного суду на які мала б надати нового, уніфікованого розуміння та застосування права як для сторін спору, так і для невизначеного, але широкого кола суб'єктів правовідносин скаржником не обґрунтовано.
Питання права, які мають фундаментальне значення для формування єдиної правозастосовчої практики, можуть охоплювати правові явища, що є найбільш суттєвими для такої практики та формування її однаковості. До таких явищ можна віднести систематичне порушення державою норм матеріального та процесуального права які зачіпають інтереси великого кола осіб, що супроводжуються чималою кількістю оскарження таких рішень у подібних справах, тощо.
Також скаржником не наведено обставин, які б свідчили про наявність у справі ознак її суспільної важливості або виняткового значення, а також не виділено особливо рідкісних, унікальних вимог, що дають підстави вважати, що вона має значення для уніфікованого розуміння та застосування права для сторін спору. Допустимість відкриття касаційного провадження, якщо справа становить значний суспільний інтерес чи має виняткове значення для скаржника, зумовлена потребою забезпечення єдності судової практики. Йдеться про реалізацію принципів верховенства права та правової визначеності, рівності перед законом і судом з метою гарантування розумної передбачуваності судового рішення.
На підставі викладеного Суд зазначає, що вичерпний перелік судових рішень, які можуть бути оскаржені до касаційного суду, жодним чином не є обмеженням доступу особи до правосуддя чи перепоною в отриманні судового захисту, оскільки встановлення законодавцем "розумних обмежень" в праві на звернення до касаційного суду не суперечить практиці Європейського суду з прав людини та викликане виключно особливим статусом Верховного Суду, розгляд скарг яким покликаний забезпечувати формування єдиної правозастосовчої практики, а не можливість перегляду будь-яких судових рішень.
Тому, колегією суддів не може бути прийнято до уваги посилання на існування обставин, визначених підпунктом "а" пункту 2 частини п'ятої статті 328 КАС України, оскільки скаржником не обґрунтовано в чому саме полягає фундаментальне значення саме даної справи для формування єдиної правозастосовчої практики із зазначенням новітніх, проблемних, засадничих, раніше ґрунтовно не досліджуваних питань права, відповідь касаційного суду на які мала б надати нового, уніфікованого розуміння та застосування права як для сторін спору, так і для невизначеного, але широкого кола суб'єктів правовідносин. Крім того скаржником не наведено існування різної судової практики у подібних правовідносинах, яка б свідчила про необхідність формування єдиної правозастосовчої практики.
Незмістовними є і посилання на підпункт «б» пункту 2 частини 5 статті 328 КАС України, оскільки скаржником не зазначено, які саме обставини, встановлені оскаржуваними судовими рішеннями, підлягають спростуванню та не вказано в якій справі таке спростування здійснюється або здійснюватиметься в майбутньому.
Водночас аналіз доводів касаційної скарги в сукупності з установленими судами обставинами цієї адміністративної справи не дають підстав для висновку про наявність обставин, наведених у підпунктах "а","б" пункту 2 частини п'ятої статті 328 КАС України.
За приписами пункту 6 частини першої статті 333 КАС України суд касаційної інстанції відмовляє у відкритті касаційного провадження у справі, якщо Верховний Суд уже викладав у своїй постанові висновок щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах, порушеного в касаційній скарзі на судове рішення, зазначене у частині першій статті 328 цього Кодексу, і суд апеляційної інстанції переглянув судове рішення відповідно до такого висновку (крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку або коли Верховний Суд вважатиме за необхідне відступити від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах).
Ураховуючи наявність правового висновку Верховного Суду, викладеного у вказаних постановах, та усталеної правової позиції щодо застосування частини п'ятої статті 51 Закону України «Про прокуратуру» та статті 44 КЗпП України у відкритті касаційного провадження необхідно відмовити.
Керуючись статтями 248, 328, 333 КАС України, Суд
Відмовити у відкритті касаційного провадження за касаційною скаргою Сумської обласної прокуратури на рішення Сумського окружного адміністративного суду від 11 січня 2022 року та постанову Другого апеляційного адміністративного суду від 24 жовтня 2022 року у справі №480/12286/21 за позовом ОСОБА_1 до Сумської обласної прокуратури про визнання бездіяльності протиправною, стягнення вихідної допомоги та середнього заробітку.
Копію цієї ухвали разом із касаційною скаргою та доданими до неї матеріалами направити особі, яка її подала. Копію касаційної скарги залишити в суді касаційної інстанції.
Ухвала набирає законної сили з моменту її підписання суддями і не може бути оскаржена.
……………………………
……………………………
……………………………
Н.М. Мартинюк
А.В. Жук
Ж.М. Мельник-Томенко,
Судді Верховного Суду