30 листопада 2022 рокуЛьвівСправа № 460/15401/21 пров. № А/857/10325/22
Восьмий апеляційний адміністративний суд в складі:
головуючого-судді Курильця А.Р.,
суддів Кушнерика М.П., Мікули О.І.,
розглянувши в порядку письмового провадження апеляційну скаргу Військової частини НОМЕР_1 на рішення Рівненського окружного адміністративного суду від 21 лютого 2022 року у справі за позовом ОСОБА_1 до Військової частини НОМЕР_1 про визнання бездіяльності протиправною, зобов'язання вчинити дії,-
суддя в 1-й інстанції - Щербаков В.В.,
час ухвалення рішення - 21.02.2022 року,
місце ухвалення рішення - м. Рівне,
дата складання повного тексту рішення - 21.02.2022 року,
ОСОБА_1 звернувся в суд з позовом до Військової частини НОМЕР_1 про визнання бездіяльності протиправною, зобов'язання вчинити дії.
Рішенням Рівненського окружного адміністративного суду від 21 лютого 2022 року позовні вимоги задоволено повністю. Визнано протиправною бездіяльність Військової частини НОМЕР_1 щодо не нарахування та невиплати ОСОБА_1 , індексації грошового забезпечення починаючи з 01 січня 2003 року. Визнано протиправним встановлення Військовою частиною НОМЕР_1 базових місяців у липні 2007 року та січня 2008 року при нарахуванні ОСОБА_1 , індексації грошового забезпечення. Зобов'язано Військову частину НОМЕР_1 нарахувати ОСОБА_1 , індексацію грошового забезпечення починаючи з 01 січня 2003 року по 19 вересня 2008 року з урахуванням висновків суду наведених у даному рішенні, а її виплату здійснити з урахуванням раніше виплачених сум. Зобов'язано Військову частину НОМЕР_1 відповідно до вимог Порядку проведення компенсації громадянам втрати частини грошових доходів у зв'язку з порушенням термінів їх виплати, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 21 лютого 2001 року № 159, нарахувати та виплатити компенсацію втрати частини доходів ОСОБА_1 , у зв'язку з порушення встановлених строків нарахування та виплати індексації грошового забезпечення. Зобов'язано Військову частину НОМЕР_1 відповідно Порядку виплати щомісячної грошової компенсації сум податку з доходів фізичних осіб, що утримуються з грошового забезпечення, грошових винагород та інших виплат, одержаних військовослужбовцями, поліцейськими та особами рядового і начальницького складу, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України №44 від 15 січня 2004 року, здійснити ОСОБА_1 компенсацією сум податку з доходів фізичних осіб.
Не погоджуючись з таким рішенням суду, відповідач подав апеляційну скаргу, в якій посилаючись на порушення судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, неповне з'ясування обставин справи просить скасувати оскаржуване рішення та прийняти нове про відмову в задоволенні позову в повному обсязі.
Вимоги скарги обґрунтовує тим, що позивач проходив військову службу з 01.01.1999 по 19.08.2008, а виплата індексації за час проходження служби проводилась без жодних порушень, а встановлення базових місяців нарахування індексації грошового забезпечення проводилось у відповідності Закону України «Про індексацію грошових доходів населення» від 03.07.1991, Постанови КМ України від 17.07.2003 №1078 «Про затвердження порядку проведення індексації грошових доходів населення», наказу міністра оборони України від 11.06.2008 року №260 «Про затвердження інструкції про порядок виплати грошового забезпечення військовослужбовцям Збройних сил України та деяким іншим особам» та Наказом командира військової частини НОМЕР_2 . Крім того, коли суми нараховуються за рішенням суду, то підстава для виплати компенсації виникає у зв'язку з несвоєчасним виконанням рішення суду. А отже, визначальними обставинами для виплати компенсації є дати нарахування та фактичної виплати вказаних доходів, оскільки основною умовою для виплати громадянину компенсації, передбаченої статтею 2 Закону України "Про компенсацію громадянам втрати частини доходів у зв'язку з порушенням строків їх виплати" є порушення встановлених строків саме виплати нарахованих доходів. За таких обставин, право на компенсацію позивач набуває після набрання законної сили судовим рішенням та у разі несвоєчасної виплати відповідачем сум доходу, які стягнуто на підставі цього рішення. На підставі викладеного відповідач просив відмовити в задоволенні позову.
Колегія суддів вважає можливим розглянути дану справу в порядку письмового провадження відповідно до п.3 ч.1 ст. 311 КАС України.
Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши матеріали справи та проаналізувавши доводи апеляційної скарги, колегія суддів приходить до переконання, що подана апеляційна скарга не підлягає до задоволення з наступних підстав.
ОСОБА_1 проходив військову службу у військовій частині НОМЕР_1 з 01.01.1999 по 19.09.2008.
28.08.2008 наказом командира військової частини НОМЕР_1 №205 позивача відповідно до пункту 63 підпункту “в” (за станом здоров'я) Закону України “Про військовий обов'язок і військову службу” було звільнено з військової служби.
19.09.2008 відповідно до наказу начальника штабу військової частини НОМЕР_1 №205, позивач був виключений зі списків особового складу.
У 2021році, позивач звернувся до військової частини НОМЕР_1 з запитом про інформацію у якому просив надати витяги з відомостей про нарахування грошового забезпечення, за час проходження військової служби у військовій частині НОМЕР_1 з серпня 1999 року по вересень 2008 року.
На вказаний запит відповідачем надано відповідь від 02.11.2021 № 650 та додано картки особових рахунків за 1999-2008, з аналізу яких позивачем встановлено порушення порядку нарахування грошового забезпечення, що призвело до зменшення розміру грошового забезпечення передбаченого законодавством. Так, відповідно до наданих витягів з відомостей про нарахування грошового забезпечення починаючи з січня 2003 року Відповідачем не проводилася індексація грошового забезпечення.
З зазначеною бездіяльністю військової частини НОМЕР_1 позивач не погоджується, вважає що Відповідачем за час проходження військової служби було порушено нормативно-правові акти, якими визначається порядок нарахування індексації грошових доходів населення, що призвело до зменшення розміру грошового забезпечення та його неправильного нарахуванню у подальшому, у зв'язку з чим позивач звернувся до суду з даною позовною заявою
З наявних в матеріалах справи витягів з відомостей про нарахування грошового забезпечення, встановлено що починаючи з січня 2003 року по вересень 2007 року Відповідачем не здійснювалося нарахування індексації грошового забезпечення позивача.
Згідно із статтею 18 Закону України «Про державні соціальні стандарти та державні соціальні гарантії» від 05 жовтня 2000 року №2017-III (далі - Закон №2017-III) законами України з метою надання соціальної підтримки населенню України в цілому та окремим категоріям громадян встановлюються державні гарантії, зокрема, щодо індексації доходів населення з метою підтримання достатнього життєвого рівня громадян та купівельної спроможності їх грошових доходів в умовах зростання цін.
Статтею 19 Закону №2017-III передбачено, що державні соціальні гарантії є обов'язковими для всіх державних органів, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ і організацій незалежно від форми власності.
У свою чергу, спеціальним законом, який здійснює правове регулювання відносин між державою і громадянами України у зв'язку з виконанням ними конституційного обов'язку щодо захисту Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України, а також визначає загальні засади проходження в Україні військової служби, порядок проходження військової служби, права та обов'язки військовослужбовців є Закон України від 20.12.1991 № 2011-XII “Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей” (далі - Закон № 2011-XII).
Так, частиною четвертою статті 9 Закону № 2011-XII (у редакції, що діяла на момент виникнення спірних правовідносин) визначено, що порядок і розмір грошового забезпечення та матеріального забезпечення військовослужбовців та компенсації замість речового майна і продовольчих пайків встановлюється Кабінетом Міністрів України з урахуванням коефіцієнта індексації грошових доходів.
Правові, економічні та організаційні основи підтримання купівельної спроможності населення України в умовах зростання цін з метою дотримання встановлених Конституцією України гарантій щодо забезпечення достатнього життєвого рівня населення України визначає Закон України від 03.07.1991 № 1282-ХІІ “Про індексацію грошових доходів населення” (далі - Закон № 1282-ХІІ).
Статтею 2 Закону № 1282-ХІІ визначено, що індексації підлягають грошові доходи громадян, одержані ними в гривнях на території України і які не мають разового характеру, зокрема, оплата праці (грошове забезпечення). Індексації підлягають грошові доходи населення у межах прожиткового мінімуму, встановленого для відповідних соціальних і демографічних груп населення.
Відповідно до статті 4 Закону № 1282-ХІІ (у редакції 2003 року), індексація грошових доходів населення проводиться в разі, коли величина індексу споживчих цін перевищила поріг індексації, який установлюється в розмірі 101 відсотка.
Обчислення індексу споживчих цін для індексації грошових доходів населення провадиться наростаючим підсумком, починаючи з місяця введення в дію цього Закону.
Для проведення подальшої індексації грошових доходів населення обчислення індексу споживчих цін починається за місяцем, у якому індекс споживчих цін перевищив поріг індексації, зазначений у частині першій цієї статті.
Підвищення грошових доходів населення у зв'язку з індексацією здійснюється з першого числа місяця, що настає за місяцем, у якому опубліковано індекс споживчих цін.
Вимогами частини першої статті 17 Закону № 1282-ХІІ (в редакції 2003 року), визначено, що цей Закон набирає чинності з 1 січня 2003 року.
Аналізуючи вимоги частини другої статті 4 та частини першої статті 17 Закону № 1282-ХІІ, можна дійти висновку, що індексації грошових доходів населення почалась з місяця введення в дію цього Закону, а саме з 1 січня 2003 року.
Закон № 1282-ХІІ (в редакції чинній на день виникнення правовідносин) не містить поняття «базовий місяць», а у частині першій статті 4 цього Закону зазначається, що індексація грошових доходів населення проводиться в разі, коли величина індексу споживчих цін перевищила поріг індексації, який установлюється в розмірі 101 відсотка.
Враховуючи, що згідно із вимогами статтею 18 Закону №2017-III державні гарантії встановлюються законами України, зокрема, щодо індексації доходів населення, у спірних правовідносинах повинен бути застосований Закон № 1282-ХІІ, а твердження відповідача у відзиві на позовну заяву про застосування базових місяців під час нарахування індексації грошового забезпечення Позивачу вказує на вільне трактування військовою частиною НОМЕР_1 положень законодавства, отже враховуючи зазначене суд вважає дії відповідача щодо застосування базових місяців під час нарахування індексації протиправними.
Оскільки вимогами частини першої статті 17 Закону № 1282-ХІІ (в редакції 2003 року), визначено, що цей Закон набирає чинності з 1 січня 2003 року, то саме з цієї дати має бути проведено індексацію грошового забезпечення позивачу, а не з березня 2003 р. - місяця опублікування Закону України від 6 лютого 2003 р. N 491-IV ( 491-15 ) "Про внесення змін до Закону України "Про індексацію грошових доходів населення", як зазначає у відзиві відповідач.
Крім того, у статті 6 Закону №1282-ХІІ в редакції Закону № 107-VI від 28.12.2007, визначено у частині другій цієї статті, що Порядок проведення індексації грошових доходів населення визначається Кабінетом Міністрів України, вказані зміни набули чинності з 01.01.2008. Однак, зміна статті 6 Закону №1282-ХІІ в редакції Закону № 107-VI від 28.12.2007 визнана неконституційною згідно з Рішенням Конституційного Суду № 10-рп/2008 від 22.05.2008.
Відповідно до вимог частини другої статті 73 Закону України «Про Конституційний Суд України» від 16 жовтня 1996 року № 422/96-ВР (чинного на день спірних правовідносин), у разі якщо ці акти або їх окремі положення визнаються такими, що не відповідають Конституції України (неконституційними), вони оголошуються нечинними і втрачають чинність від дня прийняття Конституційним Судом України рішення про їх неконституційність.
Отже, вимоги статті 6 Закону №1282-ХІІ в редакції Закону № 107-VI від 28.12.2007 втратили чинність з 22.05.2008.
Таким чином, невиконання військовою частиною НОМЕР_1 Закону №1282-ХІІ у період з січня 2003 року по січень 2007 року, призвело до зменшення розміру та диспропорції нарахованого позивачу грошового забезпечення за період з 01 січня 2003 року по 19 вересня 2008 року, у чому суд вбачає ознаки протиправної бездіяльності та порушення прав позивача на належне грошове забезпечення під час військової служби.
Також, суд зазначає, що Європейський суд з прав людини у рішенні від 08 листопада 2005 року у справі «Кечко проти України» (заява №63134/00) зауважив, що в межах свободи дій держави визначати, які надбавки виплачувати своїм працівникам з державного бюджету. Держава може вводити, призупиняти чи закінчити виплату таких надбавок, вносячи відповідні зміни до законодавства. Однак, якщо чинне правове положення передбачає виплату певних надбавок і дотримано всі вимоги, необхідні для цього, органи державної влади не можуть свідомо відмовляти у цих виплатах, доки відповідні положення є чинними (пункт 23 рішення). Також Суд не прийняв аргумент Уряду України щодо відсутності бюджетних асигнувань, оскільки органи державної влади не можуть посилатися на відсутність коштів як на причину невиконання своїх зобов'язань.
Отже, реалізація особою права, що пов'язане з отриманням бюджетних коштів, яке базується на спеціальних, чинних на час виникнення спірних правовідносин, нормативно-правових актах національного законодавства, не може бути поставлена у залежність від бюджетних асигнувань.
Окрім того, суд враховує висновки Європейського суду з прав людини, висловлені у рішенні від 30 квітня 2013 року справі «Тимошенко проти України» (заява № 49872/11), щодо принципу юридичної визначеності, який означає, що застосування національного законодавства має бути передбачуваним тією мірою, щоб воно відповідало стандарту «законності», передбаченому Конвенцією - стандарту, що вимагає, щоб усе законодавство було сформульовано з достатньою точністю для того, щоб надати особі можливість - за потреби, за відповідної консультації - передбачати тією мірою, що є розумною за відповідних обставин, наслідки, які може потягнути за собою її дія (параграф 264).
Конституційний Суд України неодноразово розглядав питання, пов'язані з реалізацією права на соціальний захист, і сформулював правову позицію, згідно з якою Конституція України відокремлює певні категорії громадян України, що потребують додаткових гарантій соціального захисту з боку держави. До них, зокрема, належать громадяни, які відповідно до статті 17 Конституції України перебувають на службі у військових формуваннях та правоохоронних органах держави, забезпечують суверенітет і територіальну цілісність України, її економічну та інформаційну безпеку, а саме: у Збройних Силах України, органах Служби безпеки України, міліції, прокуратури, охорони державного кордону України, податкової міліції, Управління державної охорони України, державної пожежної охорони, Державного департаменту України з питань виконання покарань тощо (рішення Конституційного Суду України від 06 липня 1999 року №8-рп/99 у справі щодо права на пільги та від 20 березня 2002 року №5-рп/2002 у справі щодо пільг, компенсацій і гарантій).
У зазначених рішеннях Конституційний Суд України вказав, що необхідність додаткових гарантій соціальної захищеності цієї категорії громадян як під час проходження служби, так і після її закінчення зумовлена насамперед тим, що служба у Збройних Силах України, інших військових формуваннях та правоохоронних органах держави пов'язана з ризиком для життя і здоров'я, підвищеними вимогами до дисципліни, професійної придатності, фахових, вольових та інших якостей. Це повинно компенсуватися наявністю підвищених гарантій соціальної захищеності, тобто комплексом організаційно-правових економічних заходів, спрямованих на забезпечення добробуту саме цієї категорії громадян як під час проходження служби, так і після її закінчення.
Конституційний Суд України в рішенні від 15 жовтня 2013 року №9-рп/2013 зазначив також, що держава передбачає заходи, спрямовані на забезпечення реальної заробітної плати, тобто грошової винагороди за виконану роботу як еквівалента вартості споживчих товарів і послуг.
Окрім іншого, стаття 1 Закону України від 19 жовтня 2000 року №2050-III «Про компенсацію громадянам втрати частини доходів у зв'язку з порушенням строків їх виплати» (далі - Закон №2050-ІІІ) передбачає, що підприємства, установи і організації всіх форм власності та господарювання здійснюють компенсацію громадянам втрати частини доходів у випадку порушення встановлених строків їх виплати, у тому числі з вини власника або уповноваженого ним органу (особи).
Стаття 2 Закону №2050-ІІІ визначає, що компенсація громадянам втрати частини доходів у зв'язку з порушенням строків їх виплати (далі - компенсація) провадиться у разі затримки на один і більше календарних місяців виплати доходів, нарахованих громадянам за період починаючи з дня набрання чинності цим Законом.
Під доходами у цьому Законі слід розуміти грошові доходи громадян, які вони одержують на території України і які не мають разового характеру: пенсії; соціальні виплати; стипендії; заробітна плата (грошове забезпечення) та інші.
Згідно зі статтею 3 Закону №2050-ІІІ сума компенсації обчислюється шляхом множення суми нарахованого, але не виплаченого громадянину доходу за відповідний місяць (після утримання податків і обов'язкових платежів) на індекс інфляції в період невиплати доходу (інфляція місяця, за який виплачується доход, до уваги не береться).
Використане у статті 3 Закону №2050-ІІІ формулювання, що компенсація обчислюється як добуток «нарахованого, але не виплаченого грошового доходу» за відповідний місяць, означає, що має існувати обов'язкова складова обчислення компенсації - невиплачений грошовий дохід, який може бути або нарахований, або який можна нарахувати, зокрема, і на підставі судового рішення.
Зміст і правова природа спірних правовідносин у розумінні положень статей 1-3 вказаного Закону дають підстави вважати, що право на компенсацію втрати частини грошових доходів у зв'язку з порушенням строків їх виплати особа набуває незалежно від того, чи були такі суми їй попередньо нараховані, але не виплачені.
Отже, підсумовуючи викладене у сукупності, колегія суддів вважає доведеними та підтвердженими обставини протиправної бездіяльності відповідача щодо нарахування та виплати позивачу індексації грошового забезпечення у період з 01 січня 2003 року по 19 вересня 2008 року, що призвело до зменшення грошового забезпечення, передбаченого законодавством, у зв'язку з чим вбачає підстави для задоволення пов'язаної із цим частини позовних вимог.
Щодо вимоги здійснити нарахування та виплату належних позивачу сум із одночасною компенсацією сум податку з доходів фізичних осіб, суд зазначає таке.
Постановою Кабінету Міністрів України від 15 січня 2004 року № 44 затверджено Порядок виплати щомісячної грошової компенсації сум податку з доходів фізичних осіб, що утримуються з грошового забезпечення, грошових винагород та інших виплат, одержаних військовослужбовцями, поліцейськими та особами рядового і начальницького складу (далі - Порядок № 44).
Згідно з пунктом 1 Порядку №44 цей Порядок визначає умови та механізм щомісячної грошової компенсації сум податку з доходів фізичних осіб, що утримуються з грошового забезпечення, грошових винагород та інших виплат, одержаних військовослужбовцями, поліцейськими та особами рядового і начальницького складу (в тому числі відрядженими до органів виконавчої влади та інших цивільних установ), співробітниками Служби судової охорони у зв'язку з виконанням ними своїх обов'язків під час проходження служби (далі - грошова компенсація).
Відповідно до пунктів 2-5 Порядку №44 грошова компенсація виплачується громадянам України, які відповідно до законодавства мають статус військовослужбовця, поліцейського або є особами рядового і начальницького складу Державної кримінально-виконавчої служби, ДСНС, податкової міліції, Національного антикорупційного бюро, Державного бюро розслідувань, співробітникам Служби судової охорони, а також особам, звільненим із служби, для відшкодування утриманих сум податку з їх грошового забезпечення, грошових винагород та інших виплат, право на які вони набули у зв'язку з виконанням обов'язків під час проходження служби.
Зазначена в абзаці першому цього пункту грошова компенсація також виплачується іноземцям та особам без громадянства, які відповідно до законодавства мають статус військовослужбовця.
Виплата грошової компенсації здійснюється установами (організаціями, підприємствами), що утримують військовослужбовців, поліцейських та осіб рядового і начальницького складу, за рахунок відповідних коштів, які є джерелом доходів цих осіб, шляхом рівноцінного та повного відшкодування втрат частини грошового забезпечення, грошових винагород та інших виплат, одержаних у зв'язку з виконанням ними своїх обов'язків під час проходження служби (далі - грошове забезпечення), що пов'язані з утриманням податку з доходів фізичних осіб у порядку та розмірах, визначених Законом України «Про податок з доходів фізичних осіб».
Виплата грошової компенсації військовослужбовцям, поліцейським та особам рядового і начальницького складу здійснюється одночасно з виплатою їм грошового забезпечення.
Грошова компенсація виплачується за місцем одержання грошового забезпечення у розмірі суми податку з доходів фізичних осіб, утриманого з грошового забезпечення.
Аналіз наведених вище норм Порядку № 44 дає підстави дійти висновку, що грошова компенсація сум податку з доходів фізичних осіб, що утримуються з грошового забезпечення, грошових винагород та інших виплат, одержаних, зокрема, військовослужбовцями, виплачується їм для відшкодування утриманих сум податку з їх грошового забезпечення, грошових винагород та інших виплат, право на які вони набули у зв'язку з виконанням обов'язків під час проходження служби одночасно з виплатою грошового забезпечення за місцем його одержання у розмірі суми податку з доходів фізичних осіб, утриманого з грошового забезпечення.
Як уже зазначалось судом вище, індексація грошового забезпечення є складовою грошового забезпечення військовослужбовців, компенсація втрати частини доходів, як основні державні гарантії щодо оплати праці військовослужбовців підлягають обов'язковому нарахуванню і виплаті.
Отже, з урахуванням наведеного правого регулювання та фактичних обставин справи, суд вважає, що нарахування та виплата індексації грошового забезпечення та компенсація втрати частини доходів позивачу має бути проведена відповідачем із одночасною компенсацією сум податку з доходів фізичних осіб відповідно до пункту 2 Порядку №44.
Суд також враховує рішення Конституційного суду України від15.10.2013 №9-рп/2013, в якому зазначено, що держава передбачає заходи, спрямовані на забезпечення реальної заробітної плати, тобто грошової винагороди за виконану роботу як еквівалента вартості споживчих товарів і послуг. Згідно з положеннями ч.6 ст.95 Кодексу законів про працю України, ст.ст. 33, 34 Закону України "Про оплату праці" такими заходами є індексація заробітної плати та компенсація працівникам втрати частини заробітної плати у зв'язку з порушенням строків її виплати. В аспекті конституційного звернення положення ч.2 ст.233 Кодексу законів про працю України слід розуміти так, що у разі порушення законодавства про оплату праці працівник має право звернутися до суду з позовом про стягнення сум індексації заробітної плати та компенсації втрати частини заробітної плати у зв'язку з порушенням строків її виплати як складових належної працівнику заробітної плати без обмеження будь-яким строком незалежно від того, чи були такі суми нараховані роботодавцем.
Решта доводів та заперечень учасників справи, висновків суду по суті позовних вимог не спростовують. Згідно з усталеною практикою Європейського суду з прав людини, зокрема у рішенні у справі "Серявін та інші проти України" від 10 лютого 2010 року, заява 4909/04, відображено принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення у справі "Руїс Торіха проти Іспанії" від 9 грудня 1994 року, серія A, N 303-A, п.29).
Судові витрати розподілу не підлягають.
Відповідно до ст. 316 КАС України суд апеляційної інстанції залишає скаргу без задоволення, а рішення суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
З огляду на викладене колегія суддів приходить до висновку, що суд першої інстанції правильно встановив фактичні обставини справи та надав їм належну правову оцінку, доводами апеляційних скарг висновки, викладені в судовому рішенні не спростовуються і підстав для його скасування немає.
Враховуючи вищевикладене, апеляційну скаргу Військової частини НОМЕР_1 слід залишити без задоволення, а рішення суду першої інстанції без змін.
Керуючись ст.ст. 308,311,315,316,321,322,325,328,329 КАС України, суд, -
Апеляційну скаргу Військової частини НОМЕР_1 залишити без задоволення, а рішення Рівненського окружного адміністративного суду від 21 лютого 2022 року у справі № 460/15401/21 - без змін.
Постанова набирає законної сили з дати її прийняття та може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного суду лише з підстав, визначених ст. 328 КАС України, протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.
Головуючий суддя А. Р. Курилець
судді М. П. Кушнерик
О. І. Мікула
Повне судове рішення складено 30 листопада 2022 року.