Справа № 640/6893/22 Суддя першої інстанції: Вовк П.В.
29 листопада 2022 року м. Київ
Колегія суддів Шостого апеляційного адміністративного суду у складі:
головуючого судді - Пилипенко О.Є.
суддів - Глущенко Я.Б. та Шелест С.Б.,
при секретарі - Ткаченко В.В.,
розглянувши в порядку письмового провадження апеляційну скаргу Апарату Верховної Ради України на рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 12 серпня 2022 року у справі за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Апарату Верховної Ради України про визнання бездіяльності протиправною та зобов'язання вчинити дії,
У квітні 2022 року позивач - ОСОБА_1 звернулась до Окружного адміністративного суду м. Києва з адміністративним позовом до Апарату Верховної Ради України про визнання бездіяльності протиправною та зобов'язання вчинити дії, в якому просила:
- визнати протиправною бездіяльність Апарату Верховної Ради України щодо відмови нарахування та виплати ОСОБА_1 грошової компенсації за всі невикористані дні щорічної основної відпустки за період роботи з 26 травня 2006 року до 15 січня 2015 року;
- зобов'язати Апарат Верховної Ради України нарахувати та виплатити ОСОБА_1 грошову компенсацію за всі невикористані дні щорічної основної відпустки за період роботи з 26 травня 2006 року до 15 січня 2015 року в сумі 3 045, 63 грн.;
- зобов'язати Апарат Верховної Ради України виплатити ОСОБА_1 середній заробіток за весь час затримки виплати компенсації за невикористані дні щорічної відпустки при звільненні з 14 червня 2007 року по день фактичного розрахунку, з 30 вересня 2013 року по день фактичного розрахунку, з 27 листопада 2014 року по день фактичного розрахунку, з 15 січня 2015 року по день фактичного розрахунку.
Рішенням Окружного адміністративного суду м. Києва від 12 серпня 2022 року адміністративний позов задоволено повністю.
Не погоджуючись з судовим рішенням, відповідач - Апарат Верховної Ради України звернувся із апеляційною скаргою, в якій просив скасувати оскаржуване рішення та прийняти нову постанову, якою відмовити у задоволенні позову в повному обсязі.
14 жовтня 2022 року, відповідно до штампу вхідної кореспонденції суду Вх.№ 44653, від ОСОБА_2 до суду апеляційної інстанції надійшов відзив на апеляційну скаргу, відповідно до змісту якого позивач повністю заперечує проти задоволення вимог апеляційної скарги, вважає її необґрунтованою, наголошує на врахуванні правових висновків, викладених Верховним Судом у постановах від 25.09.2018 року у справі № 815/4421/19, від 26.06.2019 року у справі № 820/4748/17, від 22.05.2020 року № 808/3200/17, від 16.01.2019 року № 757/45463/16-ц, від 20.02.2019 року у справі № 757/57336/16-ц тощо.
Відповідно до ч.ч.1, 2, 3 ст. 242 КАС України рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин в адміністративній справі, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи.
У відповідності до ст.. 316 КАС України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Приймаючи рішення про задоволення позову, суд першої інстанції виходив з того, що обмежене фінансування не впливає на наявність чи відсутність у позивача права на отримання виплати грошової компенсації за невикористану щорічну відпустку при звільненні з посади помічника - консультанта народного депутата України, у зв'язку з чим невикористані дні щорічної основної відпустки підлягають компенсації в розмірі, що передбачений постановою Кабінетом Міністрів України від 08.02.1995 року № 100 про затвердження Порядку обчислення щорічної відпустки, додаткових відпусток у зв'язку з навчанням, додаткової відпустки працівника, які мають дітей, або виплати їм компенсації за невикористані відпустки, крім того, враховуючи невиплату відповідачем позивачу компенсації за невикористану відпустку в день його звільнення за наявності законних підстав для здійснення такої виплати, та, як наслідок, не проведення повного розрахунку під час звільнення є підставою для виплати позивачу середнього заробітку за весь час затримки по день фактичного розрахунку.
Колегія суддів, перевіривши доводи апеляційної скарги, вважає вказаний висновок суду першої інстанції обґрунтованим, з огляду на наступне.
Як встановлено судом та вбачається з наявних матеріалів справи, ОСОБА_1 працювала на посаді помічника-консультанта народних депутатів України з наступною кількістю календарних днів невикористаної щорічної відпустки, компенсація за яку не була виплачена:
- 5 скликання ОСОБА_3 з 26 травня 2006 року до 14 червня 2007 року - 1,5 днів;
- 7 скликання ОСОБА_3 з 02 січня 2013 року до 30 вересня 2013 року - 22,5 днів;
- 7 скликання ОСОБА_4 з 14 січня 2014 року до 27 листопада 2014 року - 10 днів;
- 8 скликання ОСОБА_5 з 28 листопада 2014 року до 15 січня 2015 року - 04 дні.
Листом від 18 січня 2022 року № 15/26-2022/13544 відповідач відмовив у виплаті грошової компенсації на невикористану позивачем відпустку, оскільки у зв'язку з відсутністю економії фонду оплати праці.
Незгода з бездіяльністю відповідача щодо ненарахування та невиплати позивачу грошової компенсації за всі невикористані дні щорічної основної та додаткової відпустки, а також здійснення виплати середнього заробітку за весь час затримки виплати грошової компенсації за невикористані дні щорічної та додаткової відпустки при звільненні по день фактичного розрахунку, обумовила звернення позивача до суду із даним позовом.
Надаючи правову оцінку обставинам справи, висновкам суду першої інстанції та доводам апелянта, колегія суддів зазначає наступне.
Згідно з ч. 2 ст. 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Відповідно до частини першої статті 34 Закону України «Про статус народного депутата України» (у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) народний депутат може мати до тридцяти одного помічника-консультанта, правовий статус і умови діяльності яких визначаються цим та іншими законами та прийнятим відповідно до них Положенням про помічника-консультанта народного депутата, яке затверджується Верховною Радою України.
Згідно частини третьої статті 34 Закону України «Про статус народного депутата України» помічники-консультанти народного депутата працюють за строковим трудовим договором на постійній основі чи за сумісництвом або на громадських засадах.
Помічники-консультанти народного депутата перебувають у штаті державних підприємств, установ, організацій або за заявою народного депутата прикріплюються для кадрового та фінансового обслуговування до виконавчих комітетів відповідного органу місцевого самоврядування, а у містах Києві та Севастополі до секретаріатів міських рад.
Помічники-консультанти народного депутата, які працюють у місті Києві за строковим трудовим договором на постійній основі, можуть прикріплюватися для кадрового та фінансового обслуговування до Апарату Верховної Ради України.
Помічник-консультант народного депутата звільняється з попереднього місця роботи в порядку переведення в зазначений у його заяві і поданні народного депутата строк.
Народний депутат самостійно визначає кількість помічників-консультантів, які працюють за строковим трудовим договором на постійній основі, за сумісництвом і на громадських засадах у межах загального фонду, який встановлюється йому для оплати праці помічників-консультантів Постановою Верховної Ради України; здійснює їх підбір, розподіляє обов'язки між ними та здійснює особисто розподіл місячного фонду заробітної плати помічників-консультантів.
Згідно з частиною сьомою статті 1.1 Положенням про помічника-консультанта народного депутата України, затвердженого постановою Верховної Ради України від 13 жовтня 1995 року № 379/95-ВР (далі - Положення) помічники-консультанти народного депутата України, які працюють у місті Києві за строковим трудовим договором на постійній основі, можуть прикріплюватися для кадрового та фінансового обслуговування до Апарату Верховної Ради України.
Відповідно до частини другої Положення на помічників-консультантів народного депутата України, які прикріплені для кадрового та фінансового обслуговування до Апарату Верховної Ради України, поширюється дія розділів III, VI та VII Правил внутрішнього трудового розпорядку для працівників Апарату Верховної Ради України.
Згідно із статтями 3.1, 3.2 Положення персональний підбір кандидатур на посаду помічника-консультанта, організацію їх роботи та розподіл місячного фонду оплати праці здійснює особисто народний депутат України, який несе відповідальність щодо правомірності своїх рішень.
Помічник-консультант народного депутата України працює за строковим трудовим договором на постійній основі чи за сумісництвом або на громадських засадах.
Народний депутат України самостійно визначає кількість помічників-консультантів, які працюють за строковим трудовим договором на постійній основі, за сумісництвом і на громадських засадах у межах загального фонду, які встановлюються йому для оплати праці помічників-консультантів Постановою Верховної Ради України.
Відповідно до статті 4.1. Положення розмір загального фонду оплати праці помічників-консультантів народного депутата України встановлюється Верховною Радою України.
У межах загального фонду, встановленого йому для оплати праці помічників-консультантів, народний депутат України самостійно: визначає кількість помічників-консультантів, які працюють за строковим трудовим договором на постійній основі чи за сумісництвом або на громадських засадах; здійснює розподіл місячного фонду заробітної плати помічників-консультантів, що не може бути нижчим за встановлену законом мінімальну заробітну плату; надає помічникам-консультантам матеріальну допомогу для вирішення соціально-побутових питань.
Окрім того, колегія суддів зазначає, що згідно з підпунктом першим пункту першого Положення про Апарат Верховної Ради України, затвердженого розпорядженням Голови Верховної Ради України від 25 серпня 2011 року № 769 Апарат Верховної Ради України (далі - Апарат) є постійно діючим органом, який здійснює правове, наукове, організаційне, документальне, інформаційне, експертно-аналітичне, фінансове і матеріально-технічне забезпечення діяльності Верховної Ради України, її органів та народних депутатів України.
Підпунктами першим та другим пункту десятого Положення про Апарат Верховної Ради України визначено, що Апарат Верховної Ради України забезпечує фінансування діяльності Верховної Ради України та її Апарату відповідно до видатків, передбачених кошторисом витрат на реалізацію повноважень Верховної Ради України; здійснює в межах наявних коштів матеріально-технічне забезпечення діяльності Верховної Ради України.
Аналіз викладених норм дає підстави для висновку, що саме на Апарат Верховної Ради України покладені повноваження як кадрового так і фінансового забезпечення прикріплених помічників-консультантів народного депутата України, які працюють у місті Києві за строковим трудовим договором на постійній основі. Тобто, саме Апарат Верховної Ради України здійснює виплату заробітної плати та інших виплат таким помічникам-консультантам, а народні депутати України здійснюють виключно визначення кількості помічників-консультантів, з огляду на розмір загального фонду, які встановлюються для оплати праці, та розподіл (не виплату) їх місячного фонду заробітної плати, яка не може бути нижчим за встановлену законом мінімальну заробітну плату.
Отже, доводи апеляційної скарги про те, що Апарат Верховної Ради України не є належним відповідачем у даній справі колегія суддів відхиляє.
За правилами частини першої та третьої статті 4.4 Положення помічнику-консультанту народного депутата України, який працює за строковим трудовим договором на постійній основі, надається щорічна основна оплачувана відпустка тривалістю 30 календарних днів, якщо законодавством не передбачено інше.
За наявності підстав помічнику-консультанту народного депутата України, який працює за строковим трудовим договором на постійній основі, надаються додаткові відпустки, передбачені статтею 4 Закону України «Про відпустки».
Відповідно до частини першої, четвертої статті 24 Закону України «Про відпустки» від 15 листопада 1996 року № 504/96-ВР (далі - Закон № 504/96-ВР) у разі звільнення працівника йому виплачується грошова компенсація за всі не використані ним дні щорічної відпустки, а також додаткової відпустки працівникам, які мають дітей або повнолітню дитину - особу з інвалідністю з дитинства підгрупи А I групи.
За бажанням працівника частина щорічної відпустки замінюється грошовою компенсацією. При цьому тривалість наданої працівникові щорічної та додаткових відпусток не повинна бути менше ніж 24 календарних дні.
Наведені положення частини першої та четвертої статті 24 Закону № 504/96-ВР кореспондуються із положеннями частин першої та четвертої статті 83 КЗпП.
Статтею 3 Закону № 504/96-ВР передбачено, що за бажанням працівника у разі його звільнення (крім звільнення за порушення трудової дисципліни) йому має бути надано невикористану відпустку з наступним звільненням. Датою звільнення в цьому разі є останній день відпустки.
У разі звільнення працівника у зв'язку із закінченням строку трудового договору невикористана відпустка може за його бажанням надаватися й тоді, коли час відпустки повністю або частково перевищує строк трудового договору. У цьому випадку чинність трудового договору продовжується до закінчення відпустки.
Так, відповідно до матеріалів справи, кількість календарних днів невикористаної щорічної відпустки, компенсація за яку не була виплачена складає:
- 5 скликання ОСОБА_3 з 26 травня 2006 року до 14 червня 2007 року - 1,5 днів;
- 7 скликання ОСОБА_3 з 02 січня 2013 року до 30 вересня 2013 року - 22,5 днів;
- 7 скликання ОСОБА_4 з 14 січня 2014 року до 27 листопада 2014 року - 10 днів;
- 8 скликання ОСОБА_5 з 28 листопада 2014 року до 15 січня 2015 року - 04 дні.
Заперечень проти кількості вказаних днів невикористаної відпустки доводи апеляційної скарги не містять.
Порядок обчислення щорічної відпустки, додаткових відпусток у зв'язку з навчанням, додаткової відпустки працівникам, які мають дітей, або виплати їм компенсації за невикористані відпустки регулюється постановою Кабінету Міністрів України від 08 лютого 1995 року №100 (далі по тексту - Порядок №100).
Відповідно до пункту 2 Порядку №100, обчислення середньої заробітної плати для оплати часу щорічної відпустки, додаткових відпусток у зв'язку з навчанням, творчої відпустки, додаткової відпустки працівникам, які мають дітей, або для виплати компенсації за невикористані відпустки провадиться виходячи з виплат за останні 12 календарних місяців роботи, що передують місяцю надання відпустки або виплати компенсації за невикористані відпустки.
Згідно з пунктом 7 Порядку №100, нарахування виплат за час щорічної відпустки, додаткових відпусток у зв'язку з навчанням, творчої відпустки, додаткової відпустки працівникам, які мають дітей, або компенсації за невикористані відпустки, тривалість яких розраховується в календарних днях провадиться шляхом ділення сумарного заробітку за останні перед наданням відпустки 12 місяців або за менший фактично відпрацьований період на відповідну кількість календарних днів року чи меншого відпрацьованого періоду (за винятком святкових і неробочих днів, встановлених законодавством). Одержаний результат перемножується на число календарних днів відпустки.
Відповідно до наявних в матеріалах справи довідок, заробітна плата позивача за період з червня 2006 року до травня 2007 року складає 39 128, 00 грн. (354 календарних дні), з 02 січня 2013 року до 30 вересня 2013 року складає 26 400, 00 грн. (261 календарний день), з листопада 2013 року до жовтня 2014 року складає 11 932, 50 грн. (354 календарних дні), з 28 листопада 2014 року до 15 січня 2015 року складає 3 136, 30 грн. (47 календарних дні).
Розрахунок грошової компенсації за всі невикористані дні відпустки відбувається наступним чином:
39 128, 00 грн. / 354 днів х 1,5 календарних дні невикористаної відпустки = 165, 79 грн.,
26 400, 00 грн. / 261 день х 22,5 календарних днів невикористаної відпустки = 2 275, 86 грн.,
11 932, 50 грн. / 354 днів х 10 календарних днів невикористаної відпустки = 337, 07 грн.,
3 136, 30 грн. / 47 днів х 4 календарних днів невикористаної відпустки = 266, 91 грн.
Таким чином загальна сума грошової компенсації позивачу, яка підлягає нарахуванню та стягненню складає 3 045, 63 грн. (165, 79 грн. + 2 275, 86 грн. + 337, 07 грн. + 266, 91 грн.).
Як вірно наголошено судом першої інстанції, визначення конкретної суми компенсаційної виплати у даному випадку не відноситься до дискреційних повноважень відповідача, оскільки Порядком №100 закріплено чітку формулу обчислення суми компенсації за невикористані дні відпустки.
Заперечень щодо суми компенсації за невикористані дні відпустки апеляційна скарга не містить.
Правову позицію аналогічного змісту викладено Верховним Судом у постанові від 26 лютого 2020 року у справі №826/8319/16, а також вказаний спосіб захисту порушеного права позивача узгоджується з правовою позицією Верховного суду, викладеною в постанові від 27 березня 2019 року у справі №757/9144/16-ц.
Щодо виплати середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні по день фактичного розрахунку, варто зазначити наступне.
Статтею 47 Кодексу законів про працю України встановлено обов'язок власника або уповноваженого ним органу провести розрахунок з працівником і видати йому трудову книжку.
Так, частиною першою зазначеної статті визначено, що власник або уповноважений ним орган зобов'язаний в день звільнення видати працівникові належно оформлену трудову книжку і провести з ним розрахунок у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу.
Згідно із статтею 116 Кодексу законів про працю України при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред'явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про нараховані суми, належні працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган повинен письмово повідомити працівника перед виплатою зазначених сум.
В разі спору про розмір сум, належних працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган в усякому випадку повинен в зазначений у цій статті строк виплатити не оспорювану ним суму.
Відповідно до частини першої статті 117 Кодексу законів про працю України в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку.
Виходячи зі змісту трудових правовідносин між працівником та підприємством, установою, організацією, під «належними звільненому працівникові сумами» необхідно розуміти усі виплати, на отримання яких працівник має право станом на дату звільнення згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій, встановлених законодавством для осіб, які перебувають у трудових правовідносинах з роботодавцем (заробітна плата, компенсація за невикористані дні відпустки, вихідна допомога тощо).
Разом з тим, відповідно до Рішення Конституційного Суду України від 22 лютого 2012 року № 4-рп/2012 у справі № 1-5/2012 за статтею 47 Кодексу законів про працю України роботодавець зобов'язаний виплатити працівникові при звільненні всі суми, що належать йому від підприємства, установи, організації, у строки, зазначені в статті 116 Кодексу законів про працю України, а саме в день звільнення або не пізніше наступного дня після пред'явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Непроведення з вини власника або уповноваженого ним органу розрахунку з працівником у зазначені строки є підставою для відповідальності, передбаченої статтею 117 Кодексу законів про працю України, тобто виплати працівникові його середнього заробітку за весь час затримки по день фактичного розрахунку.
Колегія суддів наголошує, що враховуючи невиплату відповідачем позивачу грошової компенсації за невикористану основну щорічну відпустку в день її звільнення за наявності законних підстав для здійснення такої виплати, та, як наслідок, не проведення з нею повного розрахунку під час звільнення, чим порушено майнові права та інтереси позивача на отримання всіх сум, що належать їй від роботодавця, колегія суддів вважає вірним висновок суду першої інстанції щодо обґрунтованості позову та наявність підстав для його задоволення.
Отже, відповідачем протиправно не виплачено ОСОБА_1 середній заробіток за весь час затримки виплати грошової компенсації за невикористані дні щорічної відпустки при звільненні з 14 червня 2007 року по день фактичного розрахунку, з 30 вересня 2013 року по день фактичного розрахунку, з 27 листопада 2014 року по день фактичного розрахунку, з 15 січня 2015 року по день фактичного розрахунку.
Не заслуговують на увагу доводи апелянта щодо не оскарження позивачкою розпорядження Керівника Апарату про звільнення з роботи, про увільнення з роботи шляхом переведення в 2013-2019 роках в частині «провести виплату компенсації за невикористану щорічну основну та відпустки в межах наявної економії фонду оплати праці народного депутата України», з огляду на те, що нормами чинного законодавства України надано позивачу альтернативні варіанти захисту власних порушених прав.
Необґрунтованими, на переконання колегії суддів є також доводи щодо необхідності закриття провадження у справі на підставі ст. 238 КАС України з огляду на те, що відповідно до довідки Апарату Верховної Ради України від 23.12.2021 року № 20-17/1169 на позивачку з 26.05.2006 року по 30.09.2013 року поширювалась дія Закону України «Про державну службу», а отже в силу приписів норм КАС України дана справа підлягає розгляду в порядку адміністративного судочинства.
Щодо решти аргументів сторін, суд звертає увагу, що згідно з усталеною практикою Європейського суду з прав людини, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (справа «Серявін проти України», § 58, рішення від 10 лютого 2010 року).
Враховуючи вищевикладене, колегія суддів дійшла висновку, що судом першої інстанції було правильно встановлено фактичні обставини справи, надано належну оцінку дослідженим доказам, правильно застосовано норми матеріального та процесуального права. У зв'язку з цим суд вважає необхідним апеляційну скаргу Апарату Верховної Ради України - залишити без задоволення, а рішення Окружного адміністративного суду м. Києва від 12 серпня 2022 року - без змін.
Керуючись ст..ст. 241, 242, 308, 311, 316, 321, 322, 325, 329 КАС України, колегія суддів, -
Апеляційну скаргу Апарату Верховної Ради України - залишити без задоволення.
Рішення Окружного адміністративного суду м. Києва від 12 серпня 2022 року - без змін.
Постанова суду набирає законної сили з дати її прийняття та оскарженню не підлягає, за виключенням випадків передбачених п. 2 ч. 5 ст. 328 КАС України.
Головуючий суддя: О.Є.Пилипенко
Суддя: Я.Б.Глущенко
С.Б.Шелест
Повний текст виготовлено 29 листопада 2022 року.