Справа № 642/1965/19 Номер провадження 22-ц/814/2630/22Головуючий у 1-й інстанції Проценко Л.Г. Доповідач ап. інст. Дорош А. І.
28 листопада 2022 року м. Полтава
Полтавський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:
Головуючого - судді-доповідача Дорош А.І.
Суддів: Лобова О.А., Триголова В.М.
при секретарі: Коротун І.В.
учасники справи:
представник позивача -адвокат Абдуллаєва-Мартіросян І.Х.
відповідач ОСОБА_1
представник відповідача -адвокат Александрова Т.В.
переглянув у судовому засіданні в м. Полтаві цивільну справу за апеляційною скаргою представника ОСОБА_1 - адвоката Александрової Тетяни Василівни
на рішення Ленінського районного суду м. Харкова від 23 лютого 2021 року, ухвалене суддею Проценко Л.Г., повний текст рішення складено 26 лютого 2021 року
у справі за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про стягнення грошових коштів в порядку поділу майна подружжя, -
22 березня 2019 року ОСОБА_2 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_1 про стягнення грошових коштів в порядку поділу майна подружжя, в якому, після усунення недоліків 09.04.2019 року, просила суд стягнути з відповідача на свою користь грошову компенсацію у розмірі 443 118,41 грн., з яких 162 500,00 грн. - 1/2 частина коштів, повернутих ПАТ «Куряжський Домобудівельний комплекс» за додатковою угодою від 19.06.2013 року про розірвання договору купівлі-продажу майнових прав на двокімнатну квартиру, яка знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 ; 28 035,00 грн. - нарахування 3% річних; 252 583,41 грн. - інфляційні збільшення не повернутих коштів; стягнути з відповідача судові витрати.
Позовна заява мотивована тим, що під час перебування у шлюбі з відповідачем, який було укладено 01.02.2009 року, відповідач за їх спільним рішенням уклав з ПАТ «Куряжський Домобудівельний комплекс» договір купівлі-продажу майнових прав №2893 від 07.03.3013 року з метою придбання двокімнатної квартири АДРЕСА_2 . На момент укладення цього договору будинок перебував в процесі будівництва. Виконуючи взяті за умовами договору зобов'язання, відповідач і вона передали товариству 325 000 грн. шляхом перерахування коштів через банківську установу на банківський рахунок ПАТ «Куряжський Домобудівельний комплекс». На початку травня 2013 року шлюбні відносини між ними припинилися, вони перестали мешкати разом та вести спільне господарство. Вказує, що відповідач з метою ухилення від поділу спільного майна звернувся без її згоди до ПАТ «Куряжський Домобудівельний комплекс» із заявою від 13.05.2013 року про розірвання укладеного 07.03.2013 року договору купівлі-продажу майнових прав №2893, посилаючись на лікування їх сумісного сина ОСОБА_3 , хоча в дійсності такої потреби на той час не було. Отримавши від ПАТ «Куряжський Домобудівельний комплекс» грошові кошти в сумі 325 000 грн., які є спільною власністю подружжя, відповідач витратив їх не на користь сім'ї, а на власні потреби. Підтвердженням цього є той факт, що 19.06.2013 року мати відповідача ОСОБА_1 - ОСОБА_4 уклала з ТОВ «Куряжський Домобудівельний комплекс» договір купівлі-продажу майнових прав на ту ж саму квартиру і в цей же день внесла в касу підприємства 325 000 грн. 17.09.2014 року рішенням Ленінського районного суду м. Харкова у цивільній справі №642/4913/14-ц шлюб між ним розірвано, однак добровільно спільне майно не розподілене. З метою захисту своїх майнових прав вона звернулася 04.06.2015 року до Ленінського районного суду м. Харкова із позовом до ОСОБА_1 , ОСОБА_4 та ПАТ «Куряжський Домобудівельний комплекс» про визнання недійсною укладеної відповідачами ОСОБА_1 і ПАТ «Куряжський Домобудівельний комплекс» додаткової угоди від 19.06.2013 року про розірвання договору купівлі-продажу майнових прав, про витребування у ОСОБА_4 майнових права на квартиру АДРЕСА_2 , про визнання спільною сумісною власністю подружжя однокімнатної квартири АДРЕСА_3 , про поділ цих двох квартир між колишнім подружжям шляхом визнання за нею права власності на 1/2 частину майнових прав на двокімнатну квартиру АДРЕСА_2 і права власності на Ѕ частину однокімнатної квартири АДРЕСА_3 (справа №642/4903/15). Рішенням Ленінського районного суду м. Харкова від 02.06.2016 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду Харківської області від 01.11.2016 року, її позовні вимоги задоволено частково. Суд визнав об'єктом права спільної сумісної власності подружжя однокімнатну квартиру АДРЕСА_3 і визнав за нею право на 1/2 частину вказаної квартири. У задоволенні інших позовних вимог суд відмовив. Не погоджуючись з рішенням суду першої інстанції та ухвалою апеляційного суду про відхилення її апеляційної скарги, позивач звернулася з касаційною скаргою. Ухвалою Колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 25.10.2017 року касаційна скарга ОСОБА_2 задоволена частково. Рішення Ленінського районного суду м. Харкова від 02 червня 2016 року та ухвала апеляційного суду Харківської області від 01 листопада 2016 року в частині вирішення спору щодо позовних вимог про визнання недійсною додаткової угоди №1 від 19.06.2013 року про розірвання договору купівлі - продажу майнових прав на квартиру АДРЕСА_2 , укладеного між ПАТ «Куряжський Домобудівельний комплекс» і ОСОБА_1 , про витребування майнових прав у ОСОБА_4 , а також про визнання за позивачем права власності на Ѕ частину майнових прав на спірну квартиру - скасовано, а справа в цій частині направлена на новий розгляд до суду першої інстанції. При цьому, суд касаційної інстанції констатував, що грошові кошти у розмірі 325 000 грн., які були сплачені ОСОБА_1 згідно договору купівлі-продажу майнових прав №2893 від 07.03.2013 року, є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя і підлягають поділу. Під час повторного розгляду вказаної справи ОСОБА_2 уточнювала свої позовні вимоги. Однак, 05.02.2019 року Ленінським районним судом м. Харкова було ухвалено рішення про відмову у задоволенні її позовних вимог про визнання недійсним додаткової угоди від 19.06.2013 року, про витребування у ОСОБА_4 майнових прав на квартиру АДРЕСА_2 , про визнання зазначеної квартири спільним майном подружжя та про його поділ шляхом визнання за нею права власності на 1/2 частку майнових прав. Разом з цим, у рішенні Ленінського районного суду м. Харкова від 05.02.2019 року в черговий раз констатовано, що грошові кошти в сумі 325 000 грн., які були передані ОСОБА_1 згідно договору купівлі-продажу майнових прав №2893 від 07.03.2013 року в період її перебування з ним у шлюбі, є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя і підлягають поділу, як спільне майно подружжя.
В уточненій позовній заяві від 29.01.2020 року позивач вказала, що і заявлені нею у 2015 році позовні вимоги про визнання недійсним правочину, про визнання майна об'єктами права спільної сумісної власності подружжя та про поділ майна подружжя, і заявлений у 2019 році позов про стягнення з ОСОБА_1 на її користь грошових коштів в порядку поділу майна подружжя фактично мають спільну кінцеву мету поділ майна подружжя, що складається з 325 000 грн., а відтак самі по собі свідчать про її, позивача, намагання захистити свої права в судовому порядку в будь-який передбачений законодавством спосіб, що в свою чергу поряд з тривалим судовим розглядом справ є підтвердженням поважності причин пропуску строку звернення до суду з даним позовом. Позивач просила суд визнати поважними причини пропуску та поновити строк звернення до суду; визнати грошові кошти у розмірі 325 000 грн., сплачені ОСОБА_1 ПАТ «Куряжський Домобудівельний комплекс» згідно договору купівлі-продажу майнових прав №2893 від 07.03.2013 року, а потім повернуті йому товариством за додатковою угодою від 19.06.2013 року про розірвання договору купівлі-продажу майнових прав №2893, об'єктом права спільної сумісної власності подружжя; визнати за нею право власності на 1/2 частину вказаних грошових коштів; стягнути з ОСОБА_1 на її користь 162 500 грн.; стягнути з ОСОБА_1 на її користь 263 005,89 грн. у якості компенсації інфляційних втрат, які складаються з різниці між 1/2 частиною спірного сумісного майна подружжя (325000:2=162500 грн.) в перерахунку на долари США за курсовою вартістю одного долара США у 2013 році та 2019 році, вказуючи, що у 2013 році за спірні грошові кошти у розмірі 162 500 грн., які за курсом НБУ дорівнювали на той час 20 500 доларам США, вона могла би придбати собі та сину у власність квартиру для проживання, а у 2019 чи у 2020 цього зробити вже не може у зв'язку із зменшенням вартості гривні.
Рішенням Ленінського районного суду м. Харкова від 23 лютого 2021 року визнано поважними причини пропуску та поновлено ОСОБА_2 строк звернення до суду з даним позовом.
Позовні вимоги ОСОБА_2 до ОСОБА_5 - задоволені частково.
Визнано грошові кошти у розмірі 325 000 грн., що були сплачені ОСОБА_1 згідно договору купівлі - продажу майнових прав №2893, 07.03.2013р. та повернуті ПАТ «Куряжський Домобудівельний комплекс» за додатковою угодою від 19.06.2013 р. про розірвання договору купівлі- продажу майнових прав №2893, 07.03.2013р., об'єктом права спільної сумісної власності подружжя ОСОБА_2 та ОСОБА_1 , а також право власності ОСОБА_2 на 1/2 частину вказаних грошових коштів.
Стягнута з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 грошова компенсація у розмірі 162 500,00 грн. в порядку розподілу спільного майна подружжя.
Стягнуто з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 судові витрати у розмірі 1963,02 грн.
У задоволенні позовних вимог ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про стягнення 263 005,89 грн. у якості компенсації інфляційного збільшення неповернутих коштів - відмовлено.
Рішення суду першої інстанції в частині задоволених позовних вимог мотивоване тим, що суд першої інстанції прийшов до висновку про наявність передбачених законом підстав для визнання поважними причини пропуску ОСОБА_2 строку звернення до суду з позовом до ОСОБА_1 про стягнення грошових коштів в порядку поділу майна подружжя та про задоволення позову в частині вимог про визнання об'єктом права спільної сумісної власності подружжя грошових коштів у розмірі 325 000 грн., що були сплачені ОСОБА_1 згідно договору купівлі-продажу майнових прав №2893 від 07.03.2013 року та повернутих йому товариством «Куряжський Домобудівельний комплекс» за додатковою угодою від 19.06.2013 року про розірвання договору купівлі-продажу майнових прав №2893 від 07.03.2013 року, про визнання права ОСОБА_2 на 1/2 частину вказаних грошових коштів та про стягнення на її користь з відповідача ОСОБА_1 162 500 грн. в порядку розподілу спільного майна подружжя. Зазначене узгоджуєтьсяз правовою позицію, викладеною у Постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 29 грудня 2020 року (справа №909/1165/19). Також у постанові Верховного Суду від 03.06.2020 року (справа №185/4316/16ц) міститься правова позиція про те, що для визначення моменту виникнення права на позов важливим є як об'єктивний (сам факт порушення права) так і суб'єктивний (особа дізналася або повинна була дізнатися про це порушення) моменти. Для правильного застосування частини першої статті 261 ЦК України при визначенні початку перебігу позовної давності має значення не тільки безпосередня обізнаність особи про порушення її прав, а і об'єктивна можливість цієї особи знати про обставини порушення її прав.
Відмовляючи у задоволенні позовної вимоги про стягнення грошових коштів у розмірі 263 005,89 грн, то суд першої інстанції виходив з того, що не вбачається підстав для її задоволення, оскільки вказані вимоги, як правильно зазначив в узагальненій формі відповідач ОСОБА_1 у поданому до суду відзиві на позовну заяву, ґрунтуються на припущеннях автора уточненої позовної заяви про збитки позивача у формі доходу, який би ОСОБА_6 могла б реально одержати за звичайних обставин, якби ОСОБА_1 не порушив її право на розпорядження 1/2 частиною отриманих ним 19.06.2013 року від ПАТ «Куряжський Домобудівельний комплекс» грошових коштів і придбати за них квартиру. Крім того, позивачем та її представником не надано суду розрахунку отримання саме такої суми 263 005, 89 грн. Долучена представником позивача до уточненої позовної зави роздруківка таблиці з показниками індексу інфляції, зазначена в додатку уточненої позовної заяви в п.9, не є за своєю суттю розрахунком інфляційних збитків, оскільки не містить вихідних даних та методики їх отримання, які б давали можливість перевірити їх правильність. Також суд першої інстанції виходив з того, що доводи позивача та її представника, викладені в уточненій позовній заяві при обґрунтуванні позовних вимог про наявність підстав для стягнення з відповідача ще й 263 005,89 грн., крім 1/2 частини отриманих 19.06.2013 року відповідачем від ПАТ «Куряжський Домобудівельний комплекс» грошових коштів, є лише їх припущенням. Крім того, суд бере до уваги і ту обставину, що покладення на відповідача тягаря допущеної позивачем помилки при обранні нею належного способу захисту у 2015 році та при повторному розгляді справи №642/4903/15-ц шляхом компенсації позивачу ще й збитків від довготривалого вирішення спору у розмірі 263 005,89 грн. за рахунок відповідача, суперечить статті 2 ЦПК України про завдання та основні засади цивільного судочинства, до яких відноситься також і пропорційність у цивільному судочинстві.
В апеляційній скарзі представник ОСОБА_1 - адвокат Александрова Т.В., посилаючись на неповне з'ясування судом першої інстанції обставин, що мають значення для справи, недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд вважав встановленими, порушення норм процесуального права та неправильне застосування норм матеріального права, просить скасувати рішення суду першої інстанції та ухвалити нове рішення, яким повністю відмовити у задоволенні позовних вимог.
Апеляційна скарга мотивована тим, що суд першої інстанції безпідставно погодився з доводами позивача щодо поважності причин пропуску позовної давності, які вона обгрунтовувала помилкою в обранні належного способу захисту її порушених прав, про що вона довідалася після ознайомлення з ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 25.10.2017 року у справі №642/4903/15-ц.Вказує, що суд першої інстанції безпідставно послався на ч. 4 ст. 82 ЦПК України в частині встановлення в рішеннях судів обставин отримання та розпорядження відповідачем коштів у сумі 325 000 грн. не на користь сім'ї. В частині спростування висновків суду про доведеність обставин про витрачання відповідачем цих коштів не в інтересах сім'ї зазначає, що дійсно в ухвалі ВССУ від 25.10.2017 року вказано, що грошові кошти у розмірі 325 000 грн. є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя та підлягають поділу як спільне майно подружжя, проте, суд касаційної інстанції безпідставно дійшов висновків, що суди неправильно встановили обставини, що повернуті грошові кошти згідно додаткової угоди про розірвання договору купівлі-продажу майнових прав №2893 у розмірі 325 000 грн. були використані в інтересах сім'ї. З огляду на положення ст. 335 ЦПК України (в редакціїї від 03.07.2017 року, що діяла на час перегляду судом касаційної інстанції), суд касаційної інстанції вийшов за межі наданих йому повноважень та незаконно оцінював докази та встановлював обставини використання цих грошових коштів не в інтересах сім'ї у справі №642/4903/15-ц. Враховуючи предмет доказування у справі №642/4903/15-ц, зазначений судом касаційної інстанції, встановлення обставин використання відповідачем грошових коштів в інтересах чи не в інтересах сім'ї під час нового розгляду цієї справи також є грубим порушенням вимог ч. 4 ст. 77 ЦПК України (в редакції, що діяла на час нового розгляду справи судом першої інстанції). Також зазначає, що суд першої інстанції необгрунтовано залишив поза увагою та не надав оцінку всім доказам, які наявні у справі, в тому числі щодо стану здоров'я спільної дитини, яка була хвора з моменту народження та потребувала постійного лікування та спостереження лікарями. Також суд першої інстанції залишив поза увагою той факт, що шлюб між сторонами розірвано лише 17.09.2014 року, тобто спірні грошові кошти відповідач отримав перебуваючи у шлюбі з позивачем. Також з рішення суду від 17.09.2014 року у справі №642/4913/14 вбачається, що позивач і відповідач не підтримували сімейних відносин з весни 2014 року, що спростовує висновки суду про витрачання відповідачем коштів не в інтересах сім'ї у 2013 році. Також вказує, що суд першої інстанції дійшов необгрунтованих висновків про те, що позивач пропустила строк позовної давності для звернення до суду з поважних причин, з огляду на те, що перебіг строку позовної давності щодо поділу спільного майна подружжя почався у липні 2013 року, коли позивач дізналася, що квартира переоформлена на матір ОСОБА_1 . Неправильно обраний позивачем спосіб захисту її права, про що вона довідалася у 2017 році з рішення суду касаційної інстанції, не може вважатися поважною причиною пропуску строку позовної давності. Позивач реалізувала своє право на звернення до суду та користувалася при цьому правовою допомогою, судом під час вирішення питання про поновлення строку позовної давності проігноровано доводи відповідача щодо його спливу.
Ухвалою Харківського апеляційного суду від 19.04.2021 року відкрито провадження у справі (т.2 а.с. 3).
У відзиві на апеляційну скаргу, який надійшов до Харківського апеляційного суду 19.05.2021 року, ОСОБА_2 просить апеляційну скаргу залишити без задоволення, а рішення суду першої інстанції - без змін.
Ухвалою Харківського апеляційного суду від 13.10.2021 року справа призначена до розгляду Харківським апеляційним судом на 24.11.2021 року (т.2 а.с. 55).
Розпорядженням голови Верховного Суду № 14/0/9-22 від 25.03.2022 «Про зміну територіальної підсудності судових справ в умовах воєнного стану (окремі суди Сумської, Харківської області), відповідно до ч. 7 ст. 147 Закону України «Про судоустрій і статус суддів», з урахуванням неможливості судами здійснювати правосуддя під час воєнного стану, змінено територіальну підсудність справ Харківського апеляційного суду на Полтавський апеляційний суд.
З 28.07.2022 року дана цивільна справа перебуває у провадженні Полтавського апеляційного суду.
Ухвалою Полтавського апеляційного суду від 01.08.2022 року справа призначена до розгляду на 02.08.2022 року.
Апеляційна скарга не підлягає задоволенню, виходячи з наступного.
Відповідно до ч. 3 ст.3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
Відповідно до ч. 1. ст. 352 ЦПК України учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов'язки, мають право оскаржити в апеляційному порядку рішення суду першої інстанції повністю або частково.
Відповідно до ч. ч. 1, 2 ст. 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї.
Відповідно до ч. 1 ст. 368 ЦПК України справа розглядається судом апеляційної інстанції за правилами, встановленими для розгляду справи в порядку спрощеного позовного провадження, з особливостями, встановленими цією главою.
Згідно матеріалів справи та встановлено судом першої інстанції, вирішуючи передбачені частиною 1 статті 264 ЦПК України питання, суд виходить із того, що у відповідності до положень частин 1 та 4 статті 82 ЦПК України обставини, які визнаються учасниками справи, не підлягають доказуванню, якщо суд не має обґрунтованого сумніву щодо достовірності цих обставин або добровільності їх визнання. Обставини, які визнаються учасниками справи, зазначаються в заявах по суті справи, поясненнях учасників справи, їхніх представників. Обставини, встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом.
Зі змісту судових рішень у цивільній справі №642/4903/15-ц за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 , ОСОБА_4 , ПАТ «Куряжський Домобудівельний комплекс», що набрали законної сили, вбачається, що при розгляді даної справи судом встановлено ту обставину, що грошові кошти у розмірі 325 000 грн., які в період перебування у шлюбі з ОСОБА_2 були передані відповідачем ОСОБА_1 на виконання зобов'язань за умовами договору купівлі-продажу майнових прав №2893 від 07.03.2013 року, а потім повернуті відповідачу ОСОБА_1 товариством «Куряжський Домобудівельний комплекс» згідно видаткового касового ордеру від 19.06.2013 року на підставі його заяви та додаткової угоди №1 від 19.6.2013 року про розірвання купівлі-продажу майнових прав, є спільною сумісною власністю ОСОБА_1 і ОСОБА_2 відповідно до положень ст.ст. 60,61 СК України, і цими грошима ОСОБА_1 , усупереч вимог ст. 68 СК України, розпорядився на власний розсуд, ухилившись від їх поділу.
На цю обставину, задовольняючи касаційну скаргу ОСОБА_2 , зосередив увагу в ухвалі від 25.10.2017 року і суд касаційної інстанції, висновки і мотиви якого (відповідно до ч.4 ст.338 ЦПК України в редакції цього Кодексу станом на час вирішення касаційної скарги), вказівки якого (відповідно до ч.1 ст.417 чинного ЦПК України) є обов'язковими для суду першої та апеляційної інстанцій (т.1 а.с. 48-52).
Відповідач ОСОБА_1 при розгляді даної справи за позовом ОСОБА_2 до нього про стягнення грошових коштів в порядку поділу майна подружжя не заперечував ці обставини, не надав доказів про виконання ним положень ст.ст. 63,68 СК України щодо забезпечення права ОСОБА_2 на участь у розпорядженні спільною сумісною власністю, якою є грошові кошти в розмірі 325 000 грн., отриманих ОСОБА_1 19.06.2013 року, тобто після фактичного припинення спільного проживання та ведення спільного господарства, як це стверджує позивач.
Заперечення відповідача на позовні вимоги ОСОБА_2 зведені лише до одного - до заяви про відмову у задоволенні позову з підстав, передбачених ст. 267 ЦК України, посилаючись на ту обставину, що ОСОБА_2 звернулася до суду із позовом про стягнення грошових коштів в порядку поділу майна подружжя лише 22.03.2019 року, тобто через чотири роки 6 місяців після розірвання шлюбу рішенням Ленінського районного суду м. Харкова від 17.09.2014 року, тоді як згідно ст. 72 СК України та ст. 257 ЦК України встановлено позовну давність до вимог про поділ майна, заявлених після розірвання шлюбу, у три роки.
Дійсно, як встановлено судом першої інстанції та не заперечується позивачем і її представником, про отримання відповідачем ОСОБА_1 від ПАТ «Куряжський Домобудівельний комплекс» грошових коштів у розмірі 325 000 грн., які є спільною сумісною власністю подружжя, і про розпорядження ними відповідачем на власний розсуд на свою користь довідалася у липні 2013 року, шлюб розірвано рішенням Ленінського районного суду м. Харкова 17.09.2014 року, а з позовом про поділ отриманих відповідачем 19.06.2013 року від ПАТ «Куряжський Домобудівельний комплекс» грошових коштів шляхом стягнення з відповідача Ѕ частини цих коштів ОСОБА_2 звернулася до суду 22.03.2019 року, тобто поза межами, передбаченого ст. 72 СК України і ст. 257 ЦК України, трирічного строку.
Частиною 4 статті 267 ЦК України передбачено, що сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові.
Разом з тим, відповідно до положення ч.5 ст. 267 ЦК України якщо суд визнає поважними причини пропущення позовної давності, порушене право підлягає захисту.
Суд першої інстанції погодився з доводами позивача про те, що вона не ігнорувала приписи закону щодо трирічного строку позовної давності і звернулася до суду у червні 2015 року, тобто в межах трирічного строку позовної давності, за захистом порушеного права на справедливий розподіл спільного майна подружжя, однак при формулюванні позовної заяви нею помилково було обрано невірний спосіб захисту порушеного відповідачем права на справедливий розподіл спільного майна подружжя.
Про цю помилку в обранні належного способу захисту вона довідалася вперше лише після ознайомлення з ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справа від 25.10.2017 року, при новому розгляді справи подавала до суду уточнені позовні заяви, намагаючись виконати зауваження суду касаційної інстанції про необхідність обрання належного та ефективного способу захисту порушеного права, однак ухвалою Ленінського районного суду м. Харкова від 05.02.2019 року їй було відмовлено у прийнятті уточненої позовної заяви з посиланням на порушення ч.ч. 2,5 ст. 49 ЦПК України, тобто після закриття підготовчого провадження і ненадання доказів направлення копії уточненої заяви та доданих до неї документів іншим учасникам справи (справа №643/4903/15-ц т.3 а.с. 240).
При цьому, позивач 12.07.2017 року на виконання ухвали Вищого спеціалізованого суду України від 25.10.2017 року зверталася до судді з заявою про роз'яснення щодо обрання належного способу захисту, однак такого роз'яснення матеріали справи не містять (справа №643/4903/15-ц (т.3 а.с. 155,156).
Довготривалий, понад встановлений процесуальним законом двомісячній строк розгляд судами справи №642/4903/15-ц за її позовом, під час якого їй так і не роз'яснили правові наслідки неподання уточненої позовної заяви з обранням при цьому належного та ефективного способу захисту порушеного права в частині розірвання договору купівлі-продажу майнових прав та розпорядження повернутими ПАТ «Куряжський Домобудівельний комплекс» відповідачу ОСОБА_1 грошовими коштам у розмірі 325 000 грн., які є спільним сумісним майном подружжя, також створив для неї суттєві перешкоди для звернення до суду за захистом порушеного права із застосування належного та ефективного способу.
Про ту обставину, що суди попередніх інстанцій не звернули увагу на неправильно обраний спосіб захисту позовних вимог ОСОБА_2 в частині визнання недійсною додаткової угоди №1 від 19.06.2013 року про розірвання договору купівлі-продажу майнових прав на квартиру АДРЕСА_2 , витребування майнових прав у ОСОБА_4 та визнання за позивачем права власності на 1/2 частину майнових прав на спірну квартиру, а також про невиконання судами положень ч.4 ст. 10 ЦПК України (в діючій на той час редакції Кодексу) щодо роз'яснення позивачу її процесуальних дій з метою обрання ефективного та належного способу захисту порушеного права, звернув увагу і суд касаційної інстанції в ухвалі від 25.10.2017 року, обґрунтовуючи зазначене судове рішення про часткове задоволення касаційної скарги ОСОБА_2 та направлення справи до суду першої інстанції на новий розгляд в частині вказаних вище позовних вимог.
Крім того, при розгляді справи №642/4903/15-ц за поданим ОСОБА_2 у червні 2015 року позовом з неправильно обраним способом захисту порушених прав, позивач посилалася на обставини, які мають значення для вирішення даної справи №642/1965/19-ц за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про стягнення грошових коштів в порядку поділу майна подружжя, перевіряв її доводи і заперечення відповідача, а відтак звернення ОСОБА_2 до суду з позовом у 2019 році не призвело до втрати доказів щодо подій, які мали місце у віддаленому минулому і позбавило відповідача ОСОБА_1 можливості ефективно захищати свої інтереси шляхом реалізації процесуальних прав та обов'язків, передбачених ст.ст. 12, 83, 84 ЦПК України.
Доводи відповідача про отримання та розпорядження їх сім'єю коштами у розмірі 325 000 грн. спростовуються рішеннями судів, якими встановлено що ці кошти витрачені не на потреби сім'ї. Ці факти не потребують нового доказування, в порядку частини 4 статті 82 ЦПК України.
Апеляційний суд у складі колегії суддівпогоджується з висновками суду першої інстанції, виходячи з наступного.
Предметом даного спору є визнання поважними причини пропуску пред'явлення позову та поновлення строку звернення до суду; визнання грошових коштів у розмірі 325 000 грн., сплачених відповідачем ПАТ «Куряжський Домобудівельний комплекс» згідно договору купівлі-продажу майнових прав №2893 від 07.03.2013 року, а потім повернутих йому товариством за додатковою угодою від 19.06.2013 року про розірвання договору купівлі-продажу майнових прав №2893, об'єктом права спільної сумісної власності подружжя; визнання за позивачем права власності на 1/2 частину вказаних грошових коштів; стягнення з відповідача на користь позивача 162 500 грн. в рахунок Ѕ частини від 325 000,00 грн.; стягнення з відповідача на користь позивача 263 005,89 грн. як інфляційне збільшення не повернутих коштів.
Розглядаючи спір, який виник між сторонами у справі, суд першої інстанції правильно визначився з характером спірних правовідносин та нормами матеріального права, які підлягають застосуванню, повно та всебічно дослідив наявні у справі докази і дав їм належну оцінку, правильно встановив обставини справи, внаслідок чого ухвалив законне та обґрунтоване рішення, яке відповідає вимогам матеріального та процесуального права.
Як правильно встановлено судом першої інстанції, в ухвалі Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 25.10.2017 року у справі №642/4903/15-ц за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 , ОСОБА_4 , ПАТ «Куряжський Домобудівельний комплекс» про визнання недійсною додаткової угоди до договору, витребування майна із чужого незаконного володіння, визнання права власності в порядку поділу майна, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, зроблено висновок про те, що оскільки грошові кошти не були використані в інтересах сім'ї, однак вони були сплачені ОСОБА_1 , згідно договору купівлі-продажу майнових прав 32893, 07.03.2013 року, під час шлюбу сторін у справі, то грошові кошти у розмірі 325 000 грн. є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, тому вони підлягають поділу як спільне майно подружжя (т.1 а.с. 48-52).
Згідно ч. 4 ст. 82 ЦПК України обставини, встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом.
Таким чином, колегія суддів приходить до висновку про те, що є правильним висновок суду першої інстанції, що грошові кошти у розмірі 325 000 грн. є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, тому вони підлягають поділу як спільне майно подружжя.
Також є правильним висновок суду першої інстанції щодо поважності пропуску позивачем строку пред'явлення до суду даного позову та про поновлення цього строку з підстав, викладених у рішенні суду. По справі вбачається, що вперше позивач заявила про порушене право щодо майнових прав на кв. АДРЕСА_2 у 2016 році, пред'явивши у червні 2015 року позов до ОСОБА_1 ОСОБА_4 та ПАТ «Куряжський Домобудівельний комплекс» про визнання недійсною додаткової угоди до договору, витребування майна із чужого незаконного володіння, визнання права власності в порядку поділу майна, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя (справа №642/4903/15-ц). В ухвалі від 25.10.2017 року у справі №642/4903/15-ц Вищий спеціалізований суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ вказав на неправильно обраний позивачем спосіб захисту порушеного права. Під час повторного розгляду цієї справи ОСОБА_2 уточнювала свої позовні вимоги, проте, рішенням Ленінського районного суду м. Харкова від 05.02.2019 року їй відмовлено у задоволенні позовних вимог про визнання недійсною додаткової угоди від 19.06.2013 року, про витребування у ОСОБА_4 майнових прав на квартиру АДРЕСА_2 , про визнання зазначеної квартири спільним майном подружжя та про його поділ шляхом визнання за нею права власності на 1/2 частку майнових прав (т.1 а.с. 87-95). З позов (справа №642/1965/19), що є предметом даного апеляційного розгляду, позивач звернулася до суду 22.03.2019 року, тобто через 1,5 місяця після ухвалення рішення суду від 05.02.2019 року.
Згідно ч.2,3 ст. 264 ЦК України позовна давність переривається у разі пред'явлення особою позову до одного із кількох боржників, а також якщо предметом позову є лише частина вимоги, право на яку має позивач. Після переривання перебіг позовної давності починається заново. Час, що минув до переривання перебігу позовної давності, до нового строку не зараховується.
Як вбачається з матеріалів справи та встановлено судом першої інстанції, сторони перебували у зареєстрованому шлюбі, який був розірваний рішенням Ленінського районного суду м. Харкова від 18.09.2014 року (т.2 а.с. 30-31).
Згідно ч. 2 ст. 72 СК України, до вимоги про поділ майна, заявленої після розірвання шлюбу, застосовується позовна давність у три роки. Позовна давність обчислюється від дня, коли один із співвласників дізнався або міг дізнатися про порушення свого права власності.
Отже, пред'явивши вперше позов у червні 2015 року, позивач не пропустила трирічний строк позовної давності щодо вимог про поділ майна, оскільки рішенням суду шлюб між подружжям ОСОБА_7 був розірваний у вересні 2014 року.
Доводи апеляційної скарги про те, що суд першої інстанції безпідставно погодився з доводами позивача щодо поважності причин пропуску позовної давності, які вона обгрунтовувала помилкою в обранні належного способу захисту її порушених прав, про що вона довідалася після ознайомлення з Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 25.10.2017 року у справі №642/4903/15-ц, то ці доводи не впливають на законність та обгрунтованість рішення суду першої інстанції, волевиявлення позивача було спрямоване на здійснення поділу спільного майна, придбаного у шлюбі, у даному випадку необізнаність позивача на момент пред'явлення у червні 2015 року позову (справа №642/4903/15-ц) відносно того, чи є правильним обраний спосіб захисту порушеного права, не може бути розцінено як неповажна причина пропуску строку позовної давності, позивачем пред'являвся позов на захист свого порушеного права на підставі вимог СК України.
Доводи апеляційної скарги про те, що суд першої інстанції безпідставно послався на ч. 4 ст. 82 ЦПК України в частині встановлення в рішеннях судів обставин отримання та розпорядження відповідачем коштів у сумі 325 000 грн. не на користь сім'ї, що в ухвалі ВССУ від 25.10.2017 року вказано, що грошові кошти у розмірі 325 000 грн. є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя та підлягають поділу як спільне майно подружжя, проте, суд касаційної інстанції з огляду на положення ст. 335 ЦПК України (в редакції від 03.07.2017 року, що діяла на час перегляду судом касаційної інстанції) вийшов за межі наданих йому повноважень та незаконно оцінював докази та встановлював обставини використання цих грошових коштів не в інтересах сім'ї у справі №642/4903/15-ц, що встановлення обставин використання відповідачем грошових коштів в інтересах чи не в інтересах сім'ї під час нового розгляду цієї справи є грубим порушенням вимог ч. 4 ст. 77 ЦПК України (в редакції, що діяла на час нового розгляду справи судом першої інстанції), то у даному випадку суд апеляційної інстанції не може тлумачити та давати оцінку рішенням суду касаційної інстанції. Крім цього, згідно ч. 3 ст. 335 ЦПК України (у редакції від 03.08.2017 року, яка була чинна станом на25.10,2017 року), суд не обмежений доводами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права, які є обов'язковою підставою для скасування рішення. Згідно ч. 4 ст. 338 ЦПК України (у редакції до 15.12.2017 року) висновки і мотиви, з яких скасовані рішеня є обов'язковими для суду першої чи апеляційної інстанції при новому розгляді справи.
Доводи апеляційної скарги про те, що суд першої інстанції необгрунтовано залишив поза увагою та не надав оцінку всім доказам, які наявні у справі, в тому числі щодо стану здоров'я спільної дитини, яка була хвора з моменту народження та потребувала постійного лікування та спостереження лікарями, то в цій частині відповідачем не надано належних та допустимих доказів про те, що грошові кошти у розмірі 325 000 грн., які були ним отримані після розірвання договору, були ним витрачені після червня 2013 року саме на лікування дитини.
Доводи апеляційної скарги про те, що суд першої інстанції залишив поза увагою той факт, що шлюб між сторонами розірвано лише 17.09.2014 року, тобто спірні грошові кошти відповідач отримав перебуваючи у шлюбі з позивачем, також з рішення суду від 17.09.2014 року у справі №642/4913/14 вбачається, що позивач і відповідач не підтримували сімейних відносин з весни 2014 року, що спростовує висновки суду про витрачання відповідачем коштів не в інтересах сім'ї у 2013 році, то ці доводи також не спростовують висновків суду першої інстанції, оскільки ці обставини зазначали сторони у своїх поясненнях у суді у справі про розірвання шлюбу. Ухвалюючи рішення суду про розірвання шлюбу, судом не було встановлено, коли саме сторони припинили шлюбні відносини і висновок суду відносно цього у мотивувальній частині рішення відсутній.
Доводи апеляційної скарги про те, що суд першої інстанції дійшов необгрунтованих висновків про те, що позивач пропустила строк позовної давності для звернення до суду з поважних причин, з огляду на те, що перебіг строку позовної давності щодо поділу спільного майна подружжя почався у липні 2013 року, коли позивач дізналася, що квартира переоформлена на матір ОСОБА_1 , а неправильно обраний позивачем спосіб захисту її права, про що вона довідалася у 2017 році з рішення суду касаційної інстанції, не може вважатися поважною причиною пропуску строку позовної давності, що позивач реалізувала своє право на звернення до суду та користувалася при цьому правовою допомогою, що судом під час вирішення питання про поновлення строку позовної давності проігноровано доводи відповідача щодо його спливу, то ці доводи також не впливають на законність та обгрунтованість рішення суду, виходячи з вище вказаних підстав.
Інші доводи апеляційної скарги також не заслуговують на увагу та не дають підстав для скасування судового рішення, оскільки наведені в апеляційній скарзі доводи були предметом дослідження у суді першої інстанції із наданням відповідної правової оцінки усім фактичним обставинам справи, яка ґрунтується на вимогах чинного законодавства України, з якою погоджується суд апеляційної інстанції.
Відповідно до п.1 ч. 1 ст. 374 ЦПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право залишити судове рішення без змін, а скаргу без задоволення.
З огляду на викладене та керуючись ч. 1 ст. 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, так як рішення суду першої інстанції ухвалене з додержанням норм матеріального та процесуального права.
З підстав вищевказаного, апеляційний суд у складі колегії суддів вважає за необхідне залишити апеляційну скаргу - без задоволення, а рішення суду - без змін, оскільки доводи апеляційної скарги висновків суду не спростовують.
Керуючись ст. ст. 367 ч.1,2, 368 ч.1, 374 ч.1 п.1, 375 ч.1, 381 - 384 ЦПК України, Полтавський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ, -
Апеляційну скаргу представника ОСОБА_1 - адвоката Александрової Тетяни Василівни - залишити без задоволення.
Рішення Ленінського районного суду м. Харкова від 23 лютого 2021 року - залишити без змін.
Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття, касаційна скарга на неї подається протягом тридцяти днів з дня її проголошення безпосередньо до суду касаційної інстанції, у разі проголошення лише вступної та резолютивної частини судового рішення, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.
Повний текст постанови складено 28 листопада 2022 року.
СУДДІ: А. І. Дорош О. А. Лобов В. М. Триголов