м. Вінниця
23 листопада 2022 р. Справа № 120/18375/21-а
Вінницький окружний адміністративний суд у складі судді Чернюк Алли Юріївни, розглянувши у письмовому проваджені в порядку спрощеного позовного провадження адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до Вінницького обласного територіального центру комплектування та соціальної підтримки про визнання бездіяльності протиправною та зобов'язання вчинити дії,
До Вінницького окружного адміністративного суду звернувся ОСОБА_1 з адміністративним позовом до Вінницького обласного територіального центру комплектування та соціальної підтримки про визнання дій протиправними та зобов'язання вчинити дії.
Позовні вимоги мотивовані протиправною, на думку позивача, бездіяльністю Вінницького обласного територіального центру комплектування та соціальної підтримки щодо нарахування та виплати йому середнього заробітку за весь час затримки розрахунку при звільненні за період з 24.06.2019 року по 29.11.2021 року Тому позивач звернувся до суду за захистом своїх прав та інтересів.
Ухвалою суду від 20.12.2021 року відкрито провадження у справі та вирішено здійснювати розгляд справи за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи (у письмовому провадженні).
04.01.2022 року на адресу суду надійшов відзив на позовну заяву, у якому відповідач позовні вимоги заперечує та вказує, що відсутні підстави для застосування відповідальності передбаченої статтею 117 КЗпП, щодо виплати позивачу середнього заробітку, а посилання позивача на приписи законодавства України про працю стосовно поняття, нарахування та виплати працівникам в тому числі військовослужбовцям середнього заробітку є безпідставними та не можуть враховуватися судом у даній справі.
Ухвалою суду від 22.03.2022 року провадження у справі зупинено до припинення (скасування) воєнного стану або ж виключення Вінницького обласного територіального центру комплектування та соціальної підтримки з числа військових формувань, що переведені на воєнний стан.
07.11.2022 року позивачем подано до суду клопотання про поновлення провадження у справі, яке задоволено ухвалою від 18.11.2022 року задоволено.
Дослідивши матеріали адміністративної справи, суд встановив наступні обставини та відповідні їм правовідносини.
ОСОБА_1 проходив військову службу у ІНФОРМАЦІЯ_1 з 18.09.2017 на підставі наказу військового комісара ІНФОРМАЦІЯ_2 від 18.09.2017 №175.
Наказом військового комісара ІНФОРМАЦІЯ_3 від 24.06.2019 №113 (по стройовій частині) майора ОСОБА_1 , звільненого наказом командувача військ оперативного командування " ІНФОРМАЦІЯ_4 " від 20.05.2019 №135, виключено зі списків особового складу ІНФОРМАЦІЯ_3 та всіх видів забезпечення з 24.06.2019.
Рішенням Вінницького окружного адміністративного суду від 22.02.2021 року по справі №120/7669/20-а зобов'язано ІНФОРМАЦІЯ_5 нарахувати та виплатити ОСОБА_1 грошову компенсацію за невикористані календарні дні додаткової відпустки як учаснику бойових дій за період з 2017 по 2019 роки, передбаченої пунктом 12 частини першої статті 12 Закону України "Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту" та статтею 16-2 Закону України "Про відпустки", виходячи з грошового забезпечення станом на день звільнення з військової служби.
На виконання зазначеного судового рішення відповідач 29.11.2021 року виплатив позивачу грошові кошти у розмірі 23353,47 грн.
Враховуючи не виплату відповідачем середнього заробітку за період з 24.06.2019 по 29.11.2019 як компенсацію за затримку розрахунку при звільнені згідно статті 117 КЗпП України, позивач звернувся до суду із даним позовом.
Надаючи правову оцінку фактичним обставинам справи, суд враховує таке.
Відповідно до ст. 43 Конституції України, кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується. Кожен має право на належні, безпечні і здорові умови праці, на заробітну плату, не нижчу від визначеної законом. Право на своєчасне одержання винагороди за працю захищається законом.
Основні засади державної політики у сфері соціального захисту військовослужбовців та членів їхніх сімей визначені Законом України "Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей" від 20.12.1991 № 2011-XII (далі - Закон від 20.12.1991 № 2011-XII).
Згідно зі статтею 1-2, частиною 1 статті 9 Закону від 20.12.1991 № 2011-XII військовослужбовці користуються усіма правами і свободами людини та громадянина, гарантіями цих прав і свобод, закріпленими в Конституції України та законах України, з урахуванням особливостей, встановлених цим та іншими законами. У зв'язку з особливим характером військової служби, яка пов'язана із захистом Вітчизни, військовослужбовцям надаються визначені законом пільги, гарантії та компенсації.
Держава гарантує військовослужбовцям достатнє матеріальне, грошове та інші види забезпечення в обсязі, що відповідає умовам військової служби, стимулює закріплення кваліфікованих військових кадрів.
Указом Президента України від 10 грудня 2008 року № 1153/2008 затверджено Положення про проходження громадянами України військової служби у Збройних Силах України (далі - Положення № 1153/2008). Цим положенням визначається порядок проходження громадянами України (далі - громадяни) військової служби у Збройних Силах України та врегулювання питань, пов'язаних з проходженням такої служби під час виконання громадянами військового обов'язку в запасі.
У відповідності до пункту 242 Положення № 1153/2008 після надходження до військової частини письмового повідомлення про звільнення військовослужбовця з військової служби або після видання наказу командира (начальника) військової частини про звільнення військовослужбовець повинен здати в установлені строки посаду та підлягає розрахунку, виключенню зі списків особового складу військової частини і направленню на військовий облік до районного (міського) військового комісаріату за вибраним місцем проживання. Особи, звільнені з військової служби, зобов'язані у п'ятиденний строк прибути до районних (міських) військових комісаріатів для взяття на військовий облік.
Особа, звільнена з військової служби, на день виключення зі списків особового складу військової частини має бути повністю забезпечена грошовим, продовольчим і речовим забезпеченням. Військовослужбовець до проведення з ним усіх необхідних розрахунків не виключається без його згоди зі списків особового складу військової частини.
Однак, Законом від 20.12.1991 № 2011-XII як і Положенням № 1153/2008 правові відносини щодо виплати середнього заробітку (грошового забезпечення) за весь час затримки розрахунку при звільненні не врегульовані, внаслідок чого до спірних правовідносин підлягають застосуванню норми ст.ст. 116 - 117 Кодексу законів про працю України.
Наведене відповідає правовому висновку щодо застосування норм КЗпП України при вирішенні питання відповідальності за затримку розрахунку при звільненні військовослужбовців викладеному в постановах Верховного Суду від 31.05.2018 у справі № 823/1023/16, від 30.01.2019 у справі № 807/3664/14, від 26.06.2019 у справі № 826/15235/16, від 30.04.2020 у справі № 140/2006/19 та багато інших.
Так, статтею 116 КЗпП України на підприємство, установу, організацію покладено обов'язок провести зі звільненим працівником повний розрахунок, виплатити всі суми, що йому належать. У разі невиконання такого обов'язку наступає передбачена статтею 117 КЗпП України відповідальність, а саме обов'язок колишнього роботодавця виплатити середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку.
Закріплені у статтях 116, 117 КЗпП України норми спрямовані на забезпечення належних фінансових умов для звільнених працівників, оскільки гарантують отримання ними, відповідно до законодавства, всіх виплат в день звільнення та, водночас, стимулюють роботодавців не порушувати свої зобов'язання в частині проведення повного розрахунку із працівником.
Верховний Суд у постанові від 30.11.2020 у справі №480/3105/19 зазначив, що статтею 117 КЗпП України визначено відповідальність за затримку розрахунку при звільненні. Частиною першою цієї статті встановлено, що в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, визначені статтею 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку. Синтаксичний розбір текстуального змісту цієї норми дає підстави суду зробити висновки про те, що відповідальність у розмірі середнього заробітку застосовується лише в разі невиплати всіх належних працівникові сум (заробітної плати, компенсацій тощо). Такий правовий висновок прямо випливає із цієї норми. Аналіз такого правового врегулювання дає змогу суду зробити правовий висновок, який непрямо випливає з приписів частини першої статті 117 КЗпП України, про те, що в разі виплати частини (не всіх) належних звільненому працівникові сум зменшується відповідно розмір відповідальності.
Велика Палата Верховного Суду у постанові від 26.02.2020 у справі №821/1083/17 зазначила, що оскільки ухвалення судового рішення про стягнення з роботодавця виплат, які передбачені після звільнення, за загальними правилами, не припиняє відповідний обов'язок роботодавця, то відшкодування, передбачене статтею 117 КЗпП України, спрямоване на компенсацію працівнику майнових втрат, яких він зазнає внаслідок несвоєчасного здійснення з ним розрахунку з боку роботодавця, у спосіб, спеціально передбачений для трудових відносин, за весь період такого невиконання, у тому числі й після прийняття судового рішення.
Зазначено також, що з огляду на компенсаційний характер заходів відповідальності, виходячи з принципів розумності, справедливості та пропорційності, суд за певних умов може зменшити розмір відшкодування, передбаченого статтею 117 КЗпП України, враховуючи: розмір простроченої заборгованості роботодавця щодо виплати працівнику при звільненні всіх належних сум, передбачених на день звільнення трудовим законодавством, колективним договором, угодою чи трудовим договором, період затримки (прострочення) виплати такої заборгованості, а також те, з чим була пов'язана тривалість такого періоду з моменту порушення права працівника і до моменту його звернення з вимогою про стягнення відповідних сум; ймовірний розмір пов'язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника, інші обставини справи, встановлені судом, зокрема, дії працівника та роботодавця у спірних правовідносинах, співмірність ймовірного розміру пов'язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника та заявлених позивачем до стягнення сум середнього заробітку за несвоєчасний розрахунок при звільненні.
Крім того у вищевказаній постанові зазначено, що Велика Палата Верховного Суду погоджується з висновком Верховного Суду України у постанові від 27.04.2016 у справі № 6-113цс16 у тому, що суд може зменшити розмір відшкодування, передбаченого статтею 117 КЗпП України, і що таке зменшення має залежати від розміру недоплаченої суми.
Велика Палата у постанові від 26.06.2019 у справі №761/9584/15-ц теж окреслила зазначені вище критерії оцінки спірних сум середнього заробітку за час затримки роботодавцем розрахунку при звільненні.
На підтримку наведеної вище позиції Великої Палати Верховного Суду, 30.11.2020 Верховний Суд у складі судової палати з розгляду справ щодо виборчого процесу та референдуму, а також захисту політичних прав громадян Касаційного адміністративного суду ухвалив постанову у справі №480/3105/19, про яку суд згадував вище. У цьому судовому рішенні у частині, що стосується виплати середнього заробітку за час затримки фактичного розрахунку, Верховний Суд зазначив про те, що в разі виплати частини (не всіх) належних звільненому працівникові сум зменшується відповідно розмір відповідальності. І цей розмір відповідальності повинен бути пропорційним розміру невиплачених сум з урахуванням того, що всі належні при звільненні суми становлять сто відсотків, стільки ж відсотків становить розмір середнього заробітку. Тобто, залежно від розміру невиплачених належних звільненому працівникові сум прямо пропорційно належить виплаті розмір середнього заробітку, однак за весь час їх затримки по день фактичного розрахунку.
Наведений підхід до вирішення питання обрахунку належного до виплати розміру середнього заробітку підтримано Верховним Судом у низці постанов, зокрема від 23.12.2020 у справі № 825/1732/17, від 29.12.2020 у справі № 520/11337/18.
Таким чином, застосовуючи означені підходи щодо пропорційності визначення розміру середнього заробітку до обставин цієї справи, суд враховує таке.
Визнаючись щодо дати з якої належить відраховувати період затримки остаточного розрахунку при звільнені, суд враховує, що наказом командира Вінницького обласного територіального центру комплектування та соціальної підтримки від 24.06.2019 №113 майора ОСОБА_1 виключено із списків особового складу комісаріату з 24.06.2019, тобто затримка розрахунку позивача при звільнені має бути обчислена з наступного дня після його виключення, тобто з 25.06.2019 а не з 24.06.2019 як про це просить позивач.
Разом з тим, остаточний розрахунок після звільнення позивача з військової служби було проведено відповідачем 29.11.2021. Відповідно, період затримки остаточного розрахунку охоплюється з 25.06.2019 по 29.11.2021 (дата останньої виплати), що становить 889 календарних дні.
Враховуючи довідку Вінницького обласного територіального центру комплектування та соціальної підтримки від 24.11.2020 за №10/55/828, розмір грошового забезпечення позивача за два останніх місяці перед звільненням з військової служби (квітень-травень 2019 року) становить 34139,1 грн, середньоденний розмір грошового забезпечення складає 559,65 грн (34139,1 грн/61).
Відповідно, загальний середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні в цьому разі становить 497528,85 грн (559,65 грн х 889 календарних днів).
Проте, відповідальність в такому розмірі згідно ст. 117 КЗпП України відповідач міг би нести лише у випадку невиплати усіх належних звільненому працівникові сум. Натомість, в межах спірних правовідносин відповідач допустив часткове порушення, тобто не здійснив виплату 23353,47 грн.
Враховуючи означені вище правові позиції Верховного Суду, за якими розмір відповідальності відповідача повинен бути пропорційним розміру невиплачених сум, тому розмір середнього заробітку за весь час затримки розрахунку при звільненні у цьому випадку має визначатися виключно пропорційно від розміру невиплачених належних звільненому працівникові сум. Тобто, суду необхідно визначити істотність частки невиплачених сум.
Верховний Суд в постанові від 30.10.2019 по справі № 806/2473/18 (адміністративне провадження № К/9901/2118/19) сформував правову позицію щодо врахування істотності частки складових заробітної плати в порівнянні із середнім заробітком за час затримки розрахунку.
Застосовуючи саме такий підхід при вирішенні цієї справи суд зазначає, що сума невиплачених вчасно позивачу коштів становить 23353,47 грн. Відповідно, істотність частки невиплачених сум в порівнянні із середнім заробітком за час затримки розрахунку за період з 25.06.2019 по 29.11.2021 становить 4,69 % (23353,47 : 497528,85 х 100).
Отже сума, яка підлягає відшкодуванню з урахуванням істотності частки 4,69 % розраховується наступним чином: 559,65 грн (середньоденний заробіток позивача) х 4,69 % = 26,24 грн середньоденна сума відшкодування з урахуванням істотності частки; 26,24 грн. х 889 ( днів затримки розрахунку) = 23327,36 грн.
Таким чином загальний розмір середнього заробітку, який визначений пропорційно розміру невиплачених позивачу сум за весь час затримки розрахунку при звільненні становить 23327,36 грн.
На підставі зазначеного, з урахуванням принципу розумності, справедливості та співмірності, суд вважає, що середній заробіток за час затримки розрахунку має бути виплачений позивачу у розмірі 23327,36 грн. з урахуванням істотності частки несвоєчасно виплачених сум в порівнянні із середнім заробітком позивача.
Окрім того, виходячи із наведених вище принципів та застосовуючи визначені Верховним Судом критерії для зменшення розміру середнього заробітку, суд також враховує і обставини, за яких пов'язана тривалість періоду проведення відповідачем остаточного розрахунку при звільненні та виплату усіх компенсаційних сум, адже саме тривалість періоду затримки виплат зумовила і зростання розміру середньої заробітку.
Так, суд зауважує, що причиною затримки виплат стало неправильне тлумачення відповідачем норм щодо проведення індексації грошового забезпечення військовослужбовців. Тобто невиплата відповідачем усіх сум належних позивачу при звільненні не носить свавільного характеру, а пов'язана із помилковим застосуванням норм чинного законодавства.
Аналізуючи поведінку позивача у спірних правовідносинах, суд зазначає, що законодавство України не передбачає обов'язок працівника звернутись до роботодавця з вимогою про виплату йому належних платежів при звільненні. Водночас у спірних правовідносинах працівник (у широкому розумінні поняття) має діяти добросовісно, реалізуючи свої права, не допускаючи при цьому дій, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах.
Суд не може не врахувати тієї обставини, що особа, будучи обізнаною з тим, що звернення до суду з вимогами про виплату складових заробітної плати (грошового забезпечення) будь-якими строками не обмежуються, може тривалий час не звертатися до суду з приводу їх невиплати роботодавцем при звільненні і тим самим штучно збільшувати розмір виплати середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні.
В цьому зв'язку суд звертає увагу на те, що позивача звільнено з військової служби у червні 2019 року.
Наведене безпосередньо впливає на вирішення питання щодо розміру спірної компенсації за не проведення повного розрахунку при звільненні позивача, адже надмірно непропорційний розмір такої компенсації, насамперед обумовлюється датою звернення позивача до суду за захистом своїх прав, а не умисними діями відповідача.
Перевіривши юридичну та фактичну обґрунтованість доводів сторін, за результатами дослідження усіх обставин справи та з урахуванням критеріїв, які слід враховувати зменшуючи розмір відшкодування, визначений виходячи з середнього заробітку за час затримки роботодавцем розрахунку при звільненні відповідно до ст. 117 КЗпП України, суд дійшов висновку про відповідність суми 23327,36 грн. принципам розумності, справедливості та пропорційності встановлених заходів відповідальності.
Визначаючись щодо способу захисту порушених прав позивача, суд виходить із наступного.
Статтею 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (право на ефективний засіб юридичного захисту) передбачено, що кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження.
При цьому, під ефективним засобом (способом) слід розуміти такий, що призводить до потрібних результатів, наслідків, дає найбільший ефект.
Засіб захисту, що вимагається зазначеною статтею, повинен бути ефективним як у законі, так і на практиці, щоб його використання не було ускладнене діями або недоглядом органів влади відповідної держави.
Таким чином, ефективний спосіб захисту повинен забезпечити поновлення порушеного права, бути адекватним наявним обставинам та виключати подальше звернення особи до суду за захистом порушених прав.
Відповідно до п. 10 ч. 2 ст. 245 КАС України у разі задоволення позову суд може прийняти рішення про інший спосіб захисту прав, свобод, інтересів людини і громадянина, інших суб'єктів у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку суб'єктів владних повноважень, який не суперечить закону і забезпечує ефективний захист таких прав, свобод та інтересів.
З огляду на викладене, суд приходить до висновку, що достатнім і ефективним способом захисту порушених прав позивача є прийняття судом рішення про стягнення з відповідача на користь позивача середнього заробітку за час затримки повного розрахунку при звільненні в розмірі 23327,36 грн.
Відповідно до частини 1 статті 2 КАС України завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб'єктів владних повноважень.
Згідно зі статтею 90 КАС України суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об'єктивному дослідженні. Жодні докази не мають для суду наперед встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності.
Частиною першою, другою статті 77 КАС України встановлено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу. В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.
У таких справах суб'єкт владних повноважень не може посилатися на докази, які не були покладені в основу оскаржуваного рішення, за винятком випадків, коли він доведе, що ним було вжито всіх можливих заходів для їх отримання до прийняття оскаржуваного рішення, але вони не були отримані з незалежних від нього причин.
Таким чином, перевіривши доводи сторін та оцінивши зібрані у справі докази в їх сукупності, суд приходить до переконання, що заявлений позов належить задовольнити шляхом визнання протиправною бездіяльності Вінницького обласного територіального центру комплектування та соціальної підтримки щодо нарахування та виплати позивачу середнього заробітку за час затримки у проведенні остаточного розрахунку при звільненні за період з 25.06.2019 по 29.11.2021 та стягнення з Вінницького обласного територіального центру комплектування та соціальної підтримки на користь позивача середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні за період з 25.06.2019 по 29.11.2021 в сумі 23327,36 грн.
Враховуючи відсутність судових витрат, пов'язаних із сплатою судового збору у даній справі, питання про їх розподіл судом не вирішується.
Керуючись статтями 73, 74, 75, 76, 77, 90, 94, 139, 241, 245, 246, 250, 255, 295 КАС України, суд
Адміністративний позов задовольнити частково.
Визнати протиправною бездіяльність Вінницького обласного територіального центру комплектування та соціальної підтримки щодо не нарахування та невиплати ОСОБА_1 суми середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні з 25.06.2019 по 29.11.2021.
Стягнути з Вінницького обласного територіального центру комплектування та соціальної підтримки на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні за період з 25.06.2019 по 29.11.2021 в сумі 23327,36 грн (двадцять три тисячі триста двадцять сім гривень 36 коп.).
В задоволенні решти позовних вимог, - відмовити.
Рішення суду першої інстанції набирає законної сили в порядку, визначеному ст. 255 КАС України.
Відповідно до ст. 295 КАС України, апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня його проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини рішення суду, або розгляду справи в порядку письмового провадження, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.
Учасник справи, якому повне рішення суду не було вручено у день його проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження, якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.
Позивач: ОСОБА_1 (РНОКПП: НОМЕР_1 , адреса: АДРЕСА_1 ));
Відповідач: Вінницький обласний територіальний центр комплектування та соціальної підтримки (код ЄДРПОУ: 08362793, адреса: вул. Данила Галицького, 31, м. Вінниця, Вінницька область, 21036).
Суддя Чернюк Алла Юріївна