Справа № 761/6037/18
Провадження №1-кп/761/505/2021
27 січня 2021 року у справі за обвинуваченням ОСОБА_1 у вчиненні кримінальних правопорушень, передбачених ч. 2 ст. 296, ч.2 ст. 15 п.1, 7, 12 ч. 2 ст. 115, п. 7, 12 ч. 2 ст.115, ст. 340, ч.1 ст. 263 КК України
Судом присяжних Шевченківського районного суду м. Києва здійснюється судовий розгляд справи за обвинуваченням гр. ОСОБА_1 у вчиненні вищезазначених злочинів.
Під час вирішення питання у порядку ч. 3 ст. 331 КПК України судом 27.01. 2021 ухвалено рішення продовжити раніше застосований до ОСОБА_1 запобіжний захід у вигляді тримання під вартою по 27.03.2021.
Вважаю за необхідне зазначити, що не згоден з вказаним рішенням з огляду на таке.
Під час досудового розслідування відповідно до ст. 194 КПК у разі вирішення питання застосування або продовження строку дії запобіжного заходу має бути встановлені такі складові - чи є обґрунтованою підозра; чи наявні достатні підстави вважати, що існує хоча б один з передбачених ст. 177 КПК ризиків, на які вказує прокурор; чи може запобігти існуючим ризикам застосування до підозрюваного менш суворого запобіжного заходу.
Оскільки відповідно до положень кримінального процесуального законодавства судовий розгляд покликаний встановити, чи доведена стороною обвинувачення поза розумним сумнівом винуватість притягнутої до кримінальної відповідальності особи, оцінка судом на цій стадії провадження обґрунтованості підозри виключається.
Отже з метою вирішення питання продовження тримання обвинуваченого під вартою прокурор має довести існування ризиків неправомірної процесуальної поведінки обвинуваченого та неможливість запобігти цим ризикам шляхом застосування іншого, менш суворого запобіжного заходу.
Ризик переховування обвинуваченого від суду, крім суворості покарання, має оцінюватись також з урахуванням низки інших факторів, які можуть або підтвердити цей ризик, або продемонструвати, що він є настільки незначним, що не виправдовує попереднє ув'язнення особи.
Вказаний ризик підлягає врахуванню у світлі таких чинників, як характер людини, її моральні принципи, місце мешкання, робота, сімейні зв'язки та будь-які інші зв'язки з країною, у якій ведеться її переслідування.
Згідно з практикою ЄСПЛ серйозність звинувачень може примусити судові органи помістити обвинуваченого під варту з метою попередження спроб подальших правопорушень.
Однак необхідно, щоб цей ризик був очевидним, а захід таким, що відповідає обставинам справи, зокрема, минулому та особі обвинуваченого.
У контексті кримінального провадження ризиком неправомірної процесуальної поведінки обвинуваченого слід вважати таку поведінку цієї особи, настання якої характеризується високим ступенем ймовірності.
Згідно з доводами прокурора обвинувачений ОСОБА_1 може переховуватися від суду, незаконно впливати на потерпілих та свідків, знищити або спотворити речі та документи, що мають значення для встановлення обставин вчинення інкримінованих злочинів; вчинити інше кримінальне правопорушення, іншим чином перешкоджати кримінальному провадженню.
Обов'язок доведення реального існування цих ризиків покладається на прокурора.
Однак державним обвинувачем вказаний обов'язок виконаний не у повній мір, зазначені ризики не підтверджуються доказами.
Крім того відповідно до практики ЄСПЛ з плином часу ризики, які існували на момент застосування запобіжного заходу, значно зменшуються або ж взагалі зникають.
У справі «Маккей проти Об'єднаного Королівства» ЄСПЛ зазначив, що основна мета статті 5 Європейської Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод (далі - Конвенція) полягає у запобіганні свавільного або безпідставного позбавлення волі особи.
ЄСПЛ під час вирішення справи «Медведев та інші проти Франції» зауважив, що право на свободу і особисту недоторканість має першочергове значення у «демократичному суспільстві» у значенні, передбаченому Конвенцією.
Відповідно до п. «с» ст. 5 Конвенції законними є арешт або затримання, здійснені з метою допровадження особи до компетентного судового органу за наявності обґрунтованої підозри у вчиненні нею правопорушення або якщо обґрунтовано вважається необхідним запобігти вчиненню нею правопорушення чи її втечі після його вчинення.
У той же час Європейський суд зазначає, що національний суд, який вирішує питання про взяття особи під варту, повинен визначити чи виправдовують інші підстави, наведені органом досудового розслідування, позбавлення особи свободи.
Суд у справі «Белчев проти Болгарії» наголосив, що обґрунтування будь-якого періоду позбавлення свободи повинно бути переконливо доведено державними органами.
Кримінальний процесуальний закон покладає аналогічний обов'язок на сторону обвинувачення, зазначаючи, що остання має довести суду, крім обґрунтованості обвинувачення та наявності ризиків непроцесуальної поведінки особи, ще й неможливість застосування більш м'якого запобіжного заходу.
Так, відповідно до п. 54 рішення Європейського суду з прав людини у справі «Зенцов і інші проти Російської Федерації» до визнання винним обвинувачений повинен вважатися невинним, і мета даного положення, по суті, вимагає попереднього звільнення, якщо тривале утримання під вартою більш не являється обґрунтованим.
Особа, обвинувачувана у вчиненні злочину, має бути завжди звільнена з під варти до суду, за винятком випадків, коли Держава може довести, що існують «істотні і достатні» причини для обґрунтування безперервного утримання під вартою».
Згідно з п. 88 рішення Європейського суду з прав людини у справі «Мхітарян проти Російської Федерації» на національній владі лежить обов'язок встановити існування конкретних фактів, які можуть стати підставою для продовження строку тримання під вартою. Перекладання на затриману особу тягаря доведення цих аргументів рівносильно скасуванню правила статті 5 Конвенції, яка оголошує взяття під варту винятком з права на свободу, яке допустимо тільки у суворо визначених обставинах.
Національні судові органи повинні розглядати всі факти, які свідчать «за» і «проти» наявності суспільного інтересу, що виправдовує, з належним урахуванням принципу презумпції невинуватості, відступ від принципу поваги свободи особистості, і викладати їх в своїх рішеннях про відмову у задоволенні клопотань про звільнення осіб з під варти.
Відповідно до ст. 3 Конституції України людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю.
Права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність.
Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов'язком держави.
Не може продовження терміну утримання обвинуваченого під вартою бути застосовано і з тієї причини, що у справі, на думку обвинувачення, очікується призначення покарання у вигляді позбавлення свободи - рішення ЄСПЛ «Панченко проти Росії», «Ілійков проти Болгарії», «Летельє проти Франції», «Худойоров проти Росії», «Рохліна проти Росії».
Відповідно до п. 4 ст. 5 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод кожен, кого позбавлено свободи внаслідок арешту або тримання під вартою, має право ініціювати провадження, у ході якого суд без зволікання встановлює законність затримання і приймає рішення про звільнення, якщо затримання є незаконним.
Відповідно до вимог ч. 3 ст. 5 Конвенції (правова позиція ЄСПЛ викладена у п. 60 рішення у справі «Єлоєв проти України») після спливу певного проміжку часу (досудового розслідування, судового розгляду) навіть обґрунтована підозра у вчиненні злочину не може бути єдиним виправданням тримання під вартою підозрюваного, обвинуваченого, а тому суду в разі задоволення клопотання про обрання або продовження терміну застосування запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою необхідно чітко зазначити у судовому рішенні про наявність іншої підстави (підстав) або ризику, що передбачені ч. 1 ст. 177 КПК.
Обмеження розгляду клопотання про обрання, продовження запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою лише переліком законодавчих (стандартних) підстав для його застосування без встановлення їх наявності та обґрунтованості до конкретної особи є порушенням вимог п. 4 ст. 5 Конвенції (п. 85 рішення ЄСПЛ у справі «Харченко проти України»).
Підвищені вимоги до судового розгляду кримінальних справ ґрунтуються на практиці ЄСПЛ та мають враховуватися судами з огляду на положення ст. 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини», оскільки одним із найбільш частих порушень прав людини, визнаних ЄСПЛ у справах проти України, є необґрунтоване ухвалення судами рішень про продовження строку тримання підозрюваного, обвинуваченого під вартою.
Прецедентне право Конвенції сформулювало чотири базових причини для відмови у звільненні: а) ризик того, що підсудний не з'явиться в судове засідання; б) ризик того, що підсудний вживатиме заходів для запобігання відправленню правосуддя; в) скоїть інші правопорушення; г) стане причиною порушення громадського порядку (справи: «Смирнова проти Росії» «Пірузян проти Вірменії». «Тирон проти Румунії»).
Ризик втечі обвинуваченого не може бути встановлений лише на основі суворості можливого вироку.
Оцінка такого ризику має проводитись з посиланням на низку інших факторів, які можуть або підтвердити існування ризику втечі, або вказати, що такий ризик маловірогідний і необхідність в утриманні особи під вартою відсутня (рішення «Панченко проти Росії»).
Ризик втечі має оцінюватися у світлі факторів, пов'язаних з характером особи, її моральністю, місцем проживання, родом занять, майновим станом, сімейними зв'язками та усіма видами зв'язку з країною, в якій така особа піддається кримінальному переслідуванню (рішення «Бекчиєв проти Молдови»). Ризик втечі не виникає лише за відсутності постійного місця проживання (рішення ЄСПЛ «Сулаоя проти Естонії»). При цьому, ризик втечі зменшується зі збігом часу, проведеного особою під вартою (п. 64 рішення ЄСПЛ «Ноймайстер проти Австрії»).
У той час як серйозність покарання є релевантною обставиною в оцінці ризику того, що обвинувачений може втекти, тяжкість обвинувачення не може сама по собі служити виправданням тривалого попереднього ув'язнення особи (рішення ЄСПЛ «Ідалов проти Росії», «Гарицький проти Польщі», «Храїді проти Німеччини», «Ілійков проти Болгарії»).
Відповідно до ст. 8 КПК України кримінальне провадження здійснюється з додержанням принципу верховенства права, відповідно до якого людина, її права та свободи визнаються найвищими цінностями та визначають зміст і спрямованість діяльності держави.
З огляду на зазначене, вважаю, що вирішуючи ініційоване прокурором питання, суду необхідно було взяти до уваги тривалість перебування обвинуваченого під вартою (з 10.03.2017, тобто майже 4 роки), а також те, що прокурором не доведене реальне існування зазначених державним обвинувачем ризиків, та неможливість забезпечити належну процесуальну поведінку обвинуваченого шляхом застосування менш суворого запобіжного заходу.
Суддя ОСОБА_2