судді Великої Палати Верховного Суду Ситнік О. М.
на постанову Великої Палати Верховного Суду від 19 жовтня 2022 року у справі № 910/14224/20 (провадження № 12-20гс22)
за позовом Акціонерного товариства «Нікопольський завод феросплавів» (далі - АТ «Нікопольський завод феросплавів», Завод) до Акціонерного товариства «Комерційний банк «Приватбанк» (далі - КБ «Приватбанк», Банк) про визнання зобов'язання припиненим
за касаційною скаргою КБ «Приватбанк» на рішення Господарського суду міста Києва від 22 січня 2021 року (суддя Баранов Д. О.) та постанову Північного апеляційного господарського суду від 14 квітня 2021 року (у складі колегії: головуючий суддя Дідиченко М. А., судді Руденко М. А., Кропивна Л. В.)
У вересні 2020 року АТ «Нікопольський завод феросплавів» звернулося до Господарського суду міста Києва з позовом про визнання припиненими всіх зобов'язань Заводу перед Банком за кредитним договором від 02 лютого 2009 року № 4Н09129Д.
Позов обґрунтовано тим, що відповідач не визнає право Завода на припинення договірних зобов'язань, які існували за кредитним договором та які припинилися внаслідок повного їх виконання позивачем, проведеного належним чином.
22 січня 2021 року рішенням Господарського суду міста Києва позов задоволено. Визнано припиненими всі зобов'язання Заводу перед Банком за кредитним договором у зв'язку з їх повним виконанням, проведеним належним чином. Вирішено питання про розподіл судових витрат.
14 квітня 2021 року постановою Північного апеляційного господарського суду зазначене рішення суду першої інстанції залишено без змін.
Задовольняючи позов, суд першої інстанції, з висновками якого погодився й апеляційний господарський суд, керувався тим, що:
- кредитний договір є припиненим виконанням, проведеним належним чином, та, відповідно, усі зобов'язання Заводу перед Банком, які були передбачені, обумовлені та пов'язані з кредитним договором, припинилися виконанням, проведеним належним чином;
- таке виконання Банк прийняв як управлена сторона зобов'язань, тому у нього відсутні правові підстави стверджувати про наявність зобов'язань Заводу перед Банком за кредитним договором або про їх неналежне виконання зі сторони Заводу, а права та законні інтереси Заводу підлягають захисту шляхом визнання припиненими всіх зобов'язань позивача перед Банком за кредитним договором виконанням, проведеним належним чином.
У червні 2021 року Банк звернувся до Верховного Суду у складі Касаційного господарського суду із касаційною скаргою, просив скасувати рішення Господарського суду міста Києва від 22 січня 2021 року, постанову Північного апеляційного господарського суду від 14 квітня 2021 року та ухвалити нове рішення - про відмову у позові.
Банк вважав, що оскаржувані судові рішення прийняті внаслідок неправильного тлумачення та застосування положень статті 599 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) та частини першої статті 203 Господарського кодексу України (далі - ГК України), що призвело до неправильного висновку про наявність у Заводу права на припинення зобов'язань, яке взагалі не передбачене у статті 599 ЦК України.
Суди попередніх інстанцій неправильно застосували пункти 1, 7 частини другої статті 16 ЦК України, при цьому суд апеляційної інстанції не врахував висновки Великої Палати Верховного Суду, викладені у пункті 6.19 постанови від 19 січня 2021 року у справі № 916/1415/19, а також у пунктах 58, 59 постанови від 27 листопада 2018 року у справі № 905/2260/17 та у пунктах 56, 57, 59 постанови від 26 січня 2021 року у справі № 522/1528/15-ц. Зробили помилковий висновок про належний спосіб захисту, з яким звернувся позивач у справі.
Суди не дослідили зібрані у справі докази, внаслідок чого неправильно та без урахування висновків Верховного Суду застосували статтю 15, пункт 1 частини другої статті 16 ЦК України, що є самостійною підставою для скасування оскаржуваних судових рішень, передбаченою пунктом 1 частини третьої статті 310 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України). Порушено норми процесуального права, а саме: частин другої - восьмої статті 80, статей 118, 119, частин першої, третьої статті 269 ГПК України (безпідставне прийняття додаткових доказів, поданих з пропуском процесуального строку, безпідставне прийняття доказів апеляційним судом), оскільки не враховано висновку щодо застосування вказаних норм, викладеного у постановах Верховного Суду від 18 червня 2020 року у справі № 909/965/16, від 03 квітня 2019 року у справі № 913/317/18, від 22 травня 2019 року у справі № 5011-15/10488-2012, від 23 січня 2018 року у справі № 911/1355/7, від 10 липня 2018 року у справі № 908/4828/15.
КБ «Приватбанк» звернувся до Касаційного господарського суду з клопотанням про передачу справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду, вважаючи, що справа містить виключну правову проблему, яка полягає у різному застосуванні Верховним Судом норм статей 16, 599 ЦК України при наданні оцінки належності способу захисту у вигляді визнання припиненими зобов'язань за договорами у зв'язку з їх виконанням, проведеним належним чином, а також у пов'язаному з ним питанні щодо наявності у боржника за договірними зобов'язаннями права на припинення зобов'язань, зокрема, чи передбачене таке право статтею 599 ЦК України. Вирішення вказаної виключної правової проблеми, на думку Банку, забезпечить формування єдиної правозастосовчої практики у таких питаннях: яка правова природа способу захисту у вигляді визнання припиненими зобов'язань за договором, зокрема, чи є така вимога вимогою про: визнання права за пунктом 1 частини другої статті 16 ЦК України; припинення правовідношення за пунктом 7 частини першої статті 16 ЦК України; встановлення фактів, які мають юридичне значення; чи існує у боржника за договірними зобов'язаннями право на припинення зобов'язань, зокрема, чи передбачено таке право статтею 599 ЦК України.
19 жовтня 2021 року Касаційний господарський суд своєю ухвалою передав справу № 910/14224/20 на розгляд Великої Палати Верховного Суду на підставі частини п'ятої статті 302 ГПК України.
Ухвала обґрунтована тим, що у цій справі до числа ключових належить питання про те, чи є належним обраний позивачем спосіб захисту прав (законних інтересів) у вигляді визнання зобов'язань припиненими, оскільки обрання позивачем неналежного способу захисту є самостійною підставою для відмови в позові, та яким саме має бути відповідний спосіб захисту у цій справі. Здійснивши аналіз постанов Верховного Суду від 13 червня 2018 року у справі № 911/169/16, від 19 червня 2018 року у справі № 916/993/17, від 03 квітня 2019 року у справі № 913/317/18, на які посилались суди попередніх інстанцій, а також аналіз постанов Великої Палати Верховного Суду від 19 січня 2021 року у справі № 916/1415/19 та від 26 січня 2021 року у справі № 522/1528/15?ц, Касаційний господарський суд зробив висновок про різне розуміння судом касаційної інстанції правової природи обраного позивачем способу захисту, тобто наявність виключної правової проблеми, вирішення якої необхідне для забезпечення розвитку права та формування єдиної правозастосовчої практики.
02 лютого 2022 року ухвалою Велика Палата Верховного Суду повернула справу № 910/14224/20 для розгляду до Касаційного господарського суду, вказавши про необґрунтованість твердження щодо наявності у цій справі виключної правової проблеми, вирішення якої необхідно для забезпечення розвитку права та формування єдиної правозастосовчої практики. Зокрема, свої висновки Велика Палата Верховного Суду обґрунтувала тим, що справи № 911/169/16, № 916/993/17 та № 913/317/18, на які посилаються КБ «Приватбанк» і суд касаційної інстанції, мають різні предмети позовів і нормативно-правове регулювання спірних відносин; позивачі у цих справах використовували різні способи захисту з урахуванням фактичних обставин кожної справи; правові висновки Верховного Суду стосуються конкретних справ у межах заявлених позовних вимог та встановлених фактичних обставин справ. Отже, зміст спірних правовідносин у наведених справах не є подібним. Крім того, в ухвалі про передачу справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду не наведено практику інших касаційних судів, тобто не обґрунтовано міжюрисдикційний характер питань.
12 липня 2022 року Касаційний господарський суд повторно передав справу № 910/14224/20 на розгляд Великої Палати Верховного Суду на підставі частини п'ятої статті 302 ГПК України для вирішення виключної правової проблеми щодо застосування норм статті 16 ЦК України стосовно способів захисту цивільних прав та інтересів судом.
На підтвердження наявності зазначеної виключної правової проблеми суд вказав, що в судовій практиці Верховного Суду у справах, що відносяться до різних юрисдикцій (господарської та цивільної), існують різні правові висновки щодо застосування положень статті 16 ЦК України стосовно способів захисту цивільних прав та інтересів судом.
Зокрема, у постанові від 19 січня 2021 року у господарській справі № 916/1415/19 Велика Палата Верховного Суду підтримала свій висновок, викладений у постанові від 27 листопада 2018 року у справі 905/2260/17 про те, що нормами статей 16 ЦК України та 20 ГК України не передбачено такого способу захисту права та інтересу, як визнання договору припиненим, а реалізація такого способу захисту, як зміна або припинення правовідносин, може відбуватись шляхом розірвання договору. Позивач прагне досягти правової визначеності, тобто прагне підтвердження судом припинення прав орендодавця на одержання орендної плати, водночас відповідно до абзацу другого частини другої статті 20 ГК України у цьому разі належним способом захисту є визнання відсутності права відповідача. Подібна за змістом правова позиція викладена у постановах Верховного Суду від 18 березня 2021 року у справі №902/608/16, від 18 травня 2021 року у справі № 911/2711/18, від 19 травня 2021 року у справі 390/2243/17, від 27 квітня 2022 року у справі 477/33/20.
Натомість у постанові від 28 квітня 2022 року у цивільній справі № 480/2365/16 Верховний Суд у складі Касаційного цивільного суду залишив без змін рішення судів першої та апеляційної інстанцій в частині визнання припиненими кредитних договорів. При цьому, Касаційний цивільний суд зробив висновок, що у разі невизнання кредитором права іпотекодавця, передбаченого частиною першою статті 593 ЦК України, на припинення зобов'язання, таке право підлягає захисту судом шляхом визнання його права на підставі пункту 1 частини другої статті 16 ЦК України. Отже, право іпотекодавця підлягає судовому захисту за його позовом шляхом визнання іпотеки такою, що припинена, а не шляхом припинення договору іпотеки чи шляхом припинення зобов'язань за договором. Аналогічні правові висновки викладені у постановах Верховного Суду від 29 вересня 2021 року у справі №910/12662/20, від 15 вересня 2021 року у справі №372/2583/18, від 26 січня 2022 року у справі №127/26402/20.
Отже, вирішуючи спори про визнання припиненими договорів (договірних зобов'язань або договірних правовідносин), суди касаційної інстанції у справах № 916/1415/19, № 902/608/19, № 911/2711/18, № 390/2243/17, № 477/33/20, № 480/2365/16, № 910/12662/20, № 372/2583/18, № 127/26402/20 зробили різні правові висновки щодо обрання позивачем належного та ефективного способу захисту відповідно до положень статті 16 ЦК України, що потягло різні результати вирішення зазначених справ. Це свідчить про відсутність усталеної судової практики з відповідного питання та наявності істотних розходжень у правових висновках судів касаційних інстанцій щодо застосування однієї і тієї ж норми права, які суперечать один одному у справах з подібних правовідносинах.
На думку Верховного Суду у складі Касаційного господарського суду, проблема щодо неоднакового застосування статті 16 ЦК України потребує узгодження висновків Верховного Суду, зроблених за результатами розгляду наведених справ судами різних юрисдикцій.
15 вересня 2022 року ухвалою Великої Палати Верховного Суду справу прийнято для розгляду.
Велика Палата Верховного Суду вважала, що справа містить виключну правову проблему, зважаючи на велику кількість справ з аналогічними предметами та підставами позову (кількісний критерій), наведеними Касаційним господарським судом.
19 жовтня 2022 року постановою Великої Палати Верховного Суду касаційну скаргу КБ «Приватбанк» залишено без задоволення. Рішення Господарського суду міста Києва від 22 січня 2021 рокута постанову Північного апеляційного господарського суду від 14 квітня 2021 року залишено без змін.
З висновками Великої Палати Верховного Суду щодо наявності підстав для прийняття справи до розгляду Великою Палатою Верховного Суду не погоджуюся та відповідно до статті 34 ГПК України висловлюю окрему думку.
Органи законодавчої, виконавчої та судової влади здійснюють повноваження у встановлених цією Конституцією межах і відповідно до законів України (частина друга статті 6 Конституції України).
Відповідно до частини другої статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
У статті 124 Конституції України закріплено, що правосуддя в Україні здійснюють виключно суди. Делегування функцій судів, а також привласнення цих функцій іншими органами чи посадовими особами не допускаються. Юрисдикція судів поширюється на будь-який юридичний спір та будь-яке кримінальне обвинувачення.
Стаття 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року (далі - Конвенція) гарантує право на справедливий і публічний розгляд справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.
Згідно з усталеною практикою Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) суд «встановлений законом» має бути утворений безпосередньо на підставі закону, діяти в законному складі в межах своєї предметної, функціональної та територіальної юрисдикції.
Показовим у цьому сенсі є рішення ЄСПЛ від 20 липня 2006 року у справі «Сокуренко і Стригун проти України» (заяви № 29458/04 та № 29465/04), у пункті 24 якого йдеться про те, що фраза «встановлений законом» стосується не лише правової основи самого існування «суду», але й дотримання таким судом певних норм, які регулюють його діяльність.
Відповідно до прецедентної практики ЄСПЛ термін «встановленим законом» у статті 6 Конвенції спрямований на гарантування того, «що судова гілка влади у демократичному суспільстві не залежить від органів виконавчої влади, але керується законом, що приймається парламентом» (рішення ЄСПЛ від 12 жовтня 1978 року у справі «Занд проти Австрії» (Zand v. Austria), заява № 7360/76). У країнах з кодифікованим правом організація судової системи також не може бути віддана на розсуд судових органів, хоча це не означає, що суди не мають певної свободи для тлумачення відповідного національного законодавства (рішення ЄСПЛ від 22 червня 2000 року у справі «Коем та інші проти Бельгії» (Coeme and Others v. Belgium), заяви № 32492/96, 32547/96, 32548/96, 33209/96 та 33210/96).
У розумінні статті 6 Конвенції суд має бути обов'язково «встановлений законом». Цей вислів віддзеркалює принцип правової держави, невід'ємний для системи, запровадженої Конвенцією і Протоколами до неї загалом (рішення ЄСПЛ від 12 липня 2007 року у справі «Йоргич проти Німеччини» (Jorgicv. Germany), заява № 74613/01; від 25 жовтня 2011 року у справі «Річерт проти Польщі» (Richert v. Poland), заява № 54809/07). Такий орган, не встановлений відповідно до волевиявлення законодавця, буде неодмінно позбавлений легітимності, яка необхідна в демократичному суспільстві для вирішення спорів між приватними особами (рішення ЄСПЛ від 28 листопада 2002 року у справі «Лавентс проти Латвії» (Lavents v. Latvia); від 20 жовтня 2009 року у справі «Горгуладзе проти Грузії» (Gorguiladzev. Georgia), заява № 4313/04; від 31 травня 2011 року у справі «Конталексис проти Грeції» (Kontalexis v. Greece), заява № 59000/08).
Вимога про те, щоб суд був установленим законом, тісно пов'язана з іншими загальними вимогами статті 6 Конвенції щодо незалежності та неупередженості судової влади, причому обидві з них також є невід'ємною частиною основного принципу верховенства права в демократичному суспільстві. Як підсумок, «головною є довіра, якою надихають суди в демократичному суспільстві» (рішення ЄСПЛ від 01 грудня 2020 року у справі «Ґузмундур Андрі Астрадссон проти Ісландії» (Gu?mundur Andri Astra?sson v. Iceland), заява № 26374/18).
Тобто «закон», про який каже стаття 6 Конвенції, є не просто законодавством, пов'язаним із організацією і повноваженнями судових органів (рішення ЄСПЛ від 28 листопада 2002 року у справі «Лавентс проти Латвії» (Lavents v. Latvia); від 25 жовтня 2011 року у справі «Річерд проти Польщі» (Richert v. Poland), заява № 54809/07; від 12 липня 2007 року у справі «Йоргич проти Німеччини» (Jorgic v. Germany)), але й будь-якими іншими внутрішньо-правовими нормами, недотримання яких робить неправомірною участь одного чи кількох суддів у розгляді справи (справа «Арчіл Панджикідзе та інші проти Грузії» (Archil Pandzhikidze and others v. Georgia), № 30323/02). Вислів «встановлений законом» стосується не лише правових підстав самого існування «суду», але й дотримання цим судом особливих правил, якими він має керуватись (там само), а також складу суду у кожній справі (рішення ЄСПЛ від 04 березня 2003 року у справі «Посохов проти Росії» (Posokhovv. Russia), заява № 63486/00; від 22 квітня 2010 року у справі «Фатуллаев проти Азербайджану» (Fatullayev v. Azerbaijan), заява № 40984/07; від 31 травня 2011 року у справі «Конталексис проти Грeції» (Kontalexis v. Greece), заява № 59000/08).
Відповідно до частин першої та другої статті 45 Закону України від 02 червня 2016 року № 1402-VIII«Про судоустрій і статус суддів» Велика Палата Верховного Суду є постійно діючим колегіальним органом Верховного Суду, до складу якого входить двадцять один суддя Верховного Суду.
Велика Палата Верховного Суду: 1) у визначених законом випадках здійснює перегляд судових рішень у касаційному порядку з метою забезпечення однакового застосування судами норм права; 2) діє як суд апеляційної інстанції у справах, розглянутих Верховним Судом як судом першої інстанції; 3) аналізує судову статистику та вивчає судову практику, здійснює узагальнення судової практики; 4) здійснює інші повноваження, визначені законом.
Повноваження Великої Палати Верховного Суду в господарському судочинстві конкретизовано в статті 302 ГПК України, у якій визначено обмежений перелік підстав для передачі справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду.
Однією з таких підстав відповідно до частини п'ятої статті 302 ГПК України є те, що суд, який розглядає справу в касаційному порядку у складі колегії або палати, має право передати справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду, якщо дійде висновку, що справа містить виключну правову проблему і така передача необхідна для забезпечення розвитку права та формування єдиної правозастосовчої практики.
Порядок передачі справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду чітко передбачений у статті 303 ГПК України.
У частині першій зазначеної статті визначено, що питання про передачу справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду вирішується судом за власною ініціативою або за клопотанням учасника справи.
Про передачу справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду суд постановляє ухвалу із викладенням мотивів необхідності відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у рішенні, визначеному в частинах першій - четвертій статті 302 цього Кодексу, або із обґрунтуванням підстав, визначених у частинах п'ятій або шостій статті 302 цього Кодексу (частина четверта статті 303 ГПК України).
Відповідно до частини шостої статті 303 ГПК України якщо Велика Палата Верховного Суду дійде висновку про відсутність підстав для передачі справи на її розгляд, а також якщо дійде висновку про недоцільність розгляду справи Великою Палатою Верховного Суду, зокрема через відсутність виключної правової проблеми, наявність висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного в раніше ухваленому рішенні Великої Палати Верховного Суду, або якщо Великою Палатою Верховного Суду вже висловлена правова позиція щодо юрисдикції спору у подібних правовідносинах, справа повертається (передається) відповідній колегії (палаті, об'єднаній палаті) для розгляду, про що постановляється ухвала. Справа, повернута на розгляд колегії (палати, об'єднаної палати), не може бути передана повторно на розгляд Великої Палати Верховного Суду.
На підставі викладеного слід зробити висновок, що повторна передача справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду, у разі якщо вона попередньо поверталася на розгляд колегії касаційного суду, незважаючи на обґрунтування підстав такої передачі, є недотриманням положень частини шостої статті 303 ГПК України.
Оскільки 02 лютого 2022 року Велика Палата Верховного Суду своєю ухвалою повернула справу № 910/14224/20 Верховному Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду для розгляду, з огляду на необґрунтованість твердження щодо наявності у цій справі виключної правової проблеми повторна передача 12 липня 2022 року справи № 910/14224/20 на розгляд Великої Палати Верховного Суду суперечить вимогам частини шостої статті 303 ГПК України.
У свою чергу, Велика Палата Верховного Суду в силу прямої заборони частини шостої статті 303 ГПК України була позбавлена процесуальної можливості прийняти цю справу до розгляду на підставі частини п'ятої статті 302 ГПК України, тому Велика Палата Верховного Суду не може вважатися судом, встановленим законом, для вирішення справи № 910/14224/20. Розгляд зазначеної справи Великою Палатою Верховного Суду є порушенням пункту 1 статті 6 Конвенції.
Вважаю, що справа помилково прийнята Великою Палатою Верховного Суду до розгляду та розглянута всупереч нормам господарського процесуального закону, оскільки підлягала поверненню для розгляду відповідній колегії Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду.
Суддя О. М. Ситнік