ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД міста КИЄВА 01054, м.Київ, вул.Б.Хмельницького,44-В, тел. (044) 284-18-98, E-mail: inbox@ki.arbitr.gov.ua
м. Київ
22.11.2022Справа № 357/5940/19
Господарський суд міста Києва у складі судді І.О. Андреїшиної, розглянувши у порядку спрощеного позовного провадження без виклику сторін господарську справу
За позовом ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 )
до Держави Україна в особі Державної казначейської служби України (01601, м. Київ, вул. Бастіонна, 6, код ЄДРПОУ 37567646)
третя особа Білоцерківський міський відділ Державної виконавчої служби Головного територіального управління юстиції у Київській області (09112, Київська область, м. Біла Церква, бул. Олександрійський, 94, код ЄДРПОУ 34846021)
про відшкодування шкоди, заподіяної злочином,
У травні 2019 року ОСОБА_1 звернувся до Білоцерківського міськрайонного суду Київської області з позовом до Держави Україна в особі Державної казначейської служби України, третя особа: Білоцерківський міський відділ Державної виконавчої служби Головного територіального управління юстиції у Київській області, про відшкодування шкоди, заподіяної злочином.
Заочним рішенням Сквирського районного суду Київської області від 14 листопада 2019 року у задоволенні позовних вимог було відмовлено.
Постановою Київського апеляційного суду № 357/5940/19 від 17.09.2020 апеляційну скаргу ОСОБА_2 , діючого в інтересах ОСОБА_1 , - залишено без задоволення, заочне рішення Сквирського районного суду Київської області від 14 листопада 2019 року - залишено без змін.
Постановою Верховного Суду від 29.06.2022 рішення Сквирського районного суду Київської області від 14 листопада 2019 року та постанову Київського апеляційного суду від 17.09.2020 скасовано, провадження у справі закрито, повідомлено ОСОБА_1 , що розгляд цієї справи віднесений до юрисдикції господарського суду.
11 липня 2022 року ОСОБА_1 подано до Верховного Суду заяву про направлення справи за встановленою юрисдикцією до Господарського суду міста Києва.
Постановою Верховного Суду від 20.07.2022 матеріали справи № 357/5940/19 за позовом ОСОБА_1 до Держави Україна в особі Державної казначейської служби України про відшкодування шкоди, заподіяної злочином, передано для продовження розгляду до Господарського суду міста Києва.
Відповідно до протоколу автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 12.08.2022, матеріали справи № 357/5940/19 передано на розгляд судді Андреїшиній І.О.
Ухвалою Господарського суду міста Києва від 16.08.2022 прийнято позовну заяву до розгляду та відкрити провадження у справі за правилами спрощеного позовного провадження без виклику сторін.
Згідно з ч. 4 ст. 240 Господарського процесуального кодексу України, у разі розгляду справи без повідомлення (виклику) учасників справи, суд підписує рішення без його проголошення.
Відповідно до ч. 1 ст. 252 Господарського процесуального кодексу України, розгляд справи у порядку спрощеного позовного провадження здійснюється судом за правилами, встановленими цим Кодексом для розгляду справи в порядку загального позовного провадження, з особливостями, визначеними у главі 10 розділу ІІІ Господарського процесуального кодексу України.
Відповідно до ч. 8 ст. 252 Господарського процесуального кодексу України, при розгляді справи у порядку спрощеного провадження суд досліджує докази і письмові пояснення, викладені у заявах по суті справи. Заявами по суті справи є: позовна заява; відзив на позовну заяву (відзив); відповідь на відзив; заперечення; пояснення третьої особи щодо позову або відзиву (ч. 2 ст. 161 Господарського процесуального кодексу України).
Судом також враховано, що в силу вимог частини 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, кожен при вирішенні судом питання щодо його цивільних прав та обов'язків має право на судовий розгляд упродовж розумного строку.
Обов'язок швидкого здійснення правосуддя покладається, в першу чергу, на відповідні державні судові органи. Розумність тривалості судового провадження оцінюється в залежності від обставин справи та з огляду на складність справи, поведінки сторін, предмету спору. Нездатність суду ефективно протидіяти недобросовісно створюваним учасниками справи перепонам для руху справи є порушенням ч. 1 ст. 6 даної Конвенції (§ 66 69 рішення Європейського суду з прав людини від 08.11.2005 р. у справі "Смірнова проти України").
Відповідно до Листа Верховного Суду України головам апеляційних судів України №1-5/45 від 25 січня 2006, у цивільних, адміністративних і господарських справах перебіг провадження для цілей статті 6 Конвенції розпочинається з моменту подання позову і закінчується винесенням остаточного рішення у справі.
Критерії оцінювання "розумності" строку розгляду справи є спільними для всіх категорій справ (цивільних, господарських, адміністративних чи кримінальних). Це - складність справи, поведінка заявника та поведінка органів державної влади (насамперед, суду). Відповідальність держави за затягування провадження у справі, як правило, настає у випадку нерегулярного призначення судових засідань, призначення судових засідань з великими інтервалами, затягування при передачі або пересиланні справи з одного суду в інший, невжиття судом заходів до дисциплінування сторін у справі, свідків, експертів, повторне направлення справи на додаткове розслідування чи новий судовий розгляд.
Всі ці обставини судам слід враховувати при розгляді кожної справи, оскільки перевищення розумних строків розгляду справ становить порушення прав, гарантованих пунктом 1 статті 6 Конвенції про захист прав і основних свобод людини, а збільшення кількості звернень до Європейського суду з прав людини не лише погіршує імідж нашої держави на міжнародному рівні, але й призводить до значних втрат державного бюджету.
Дослідивши матеріали справи, всебічно і повно з'ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об'єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд
Вироком Білоцерківського міськрайонного суду Київської області від 30 грудня 2014 року по кримінальній справі № 357/14433/14-к ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , визнано винним у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого частиною першою статті 191 КК України, йому призначено покарання у виді двох років обмеження волі. Потерпілим у цій кримінальній справі визнано позивача ФОП ОСОБА_1 , якому нанесена майнова шкода шляхом привласнення майна (грошових коштів) у розмірі 71 485,62 грн. На підставі підпунктів "в", "д" та "е" статті 1 Закону України "Про амністію у 2014 році" ОСОБА_3 звільнено від відбування призначеного покарання.
В ході розгляду судом відповідної кримінальної справи встановлено, що обвинувачений ОСОБА_3 , працюючи менеджером з продажу у ФОП ОСОБА_1 відповідно до трудового договору між працівником та фізичною особою від 01.09.2008 року, будучи матеріально-відповідальною особою згідно з договором про повну матеріальну відповідальність від 01.09.2008 року. в період з 15.12.2011 року до 10.03.2012 року привласнив грошові кошти ФОП ОСОБА_1 в сумі 71 485,62 грн, чим завдав останньому збитків на вказану суму. У зв'язку з тим, що ОСОБА_3 частково відшкодував завдані збитки на суму 15 000,00 грн, судом стягнуто з нього 56 485,62 грн на користь ФОП ОСОБА_1 , в якості відшкодування завданої шкоди.
Ухвалою апеляційного суду Київської області від 18.03.2015 року по справі №357/14433/14-к вирок Білоцерківського міськрайонного суду Київської області від 30 грудня 2014 року відносно ОСОБА_3 залишено без змін.
Білоцерківським міськрайонним судом Київської області позивачу видано виконавчий лист по справі № 357/14433/14-к від 27.03.2015 року про стягнення з боржника ОСОБА_3 на користь стягувача ФОП ОСОБА_1 56 485,62 грн.
11 червня 2015 року головним державним виконавцем Відділу державної виконавчої служби Солом'янського районного управління юстиції у місті Києві Москаленко О.П. винесено постанову про відкриття виконавчого провадження ВП № 47791370.
17 травня 2019 року головним державним виконавцем Солом'янського районного відділу державної виконавчої служби міста Київ Головного територіального управління юстиції у місті Києві Л.Ю. Лебедєвою винесено постанову про повернення виконавчого документа стягувачу у зв'язку з відсутністю майна боржника, на яке може бути звернено стягнення, а здійснені виконавцем заходи стосовно розшуку майна виявились безрезультатними. У пункті 2 резолютивної частини постанови зазначено, що виконавчий документ може бути повторно пред'явлений для виконання в строк до 17 травня 2022 року.
Станом на 29 травня 2019 року, відповідно до автоматизованої системи виконавчого провадження, виконавче провадження № 47791370, визначено як завершене.
Оцінюючи подані докази та наведені обґрунтування за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді всіх обставин справи в їх сукупності, та враховуючи, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, суд вказує наступне.
Відповідно до ч. 2 ст. 124 Конституції України, юрисдикція судів поширюється на всі правовідносин, що виникають у державі.
Відповідно до статті 56 Конституції України кожен має право на відшкодування за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування матеріальної та моральної шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень.
Відповідно до статті 4 ГПК України право на звернення до господарського суду в установленому цим Кодексом порядку гарантується. Ніхто не може бути позбавлений права на розгляд його справи у господарському суді, до юрисдикції якого вона віднесена законом. Юридичні особи та фізичні особи - підприємці, фізичні особи, які не є підприємцями, державні органи, органи місцевого самоврядування мають право на звернення до господарського суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав та законних інтересів у справах, віднесених законом до юрисдикції господарського суду, а також для вжиття передбачених законом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням.
Позивач обґрунтовує свої вимоги тим, що йому, як потерпілому у кримінальній справі № 357/14433/14-к, нанесена майнова шкода шляхом привласнення майна (грошових коштів) у розмірі 71 485,62 грн. У зв'язку з тим, що ОСОБА_3 частково відшкодував завдані збитки на суму 15 000,00 грн., позивач просить суд стягнути з відповідача решту завданої шкоди в розмірі 56 485,62 грн та 61 151,98 грн інфляційних втрат за період з 01.09.2015 по 07.08.2019.
Відповідно до ч. 1, 2 ст. 1166 ЦП України майнова шкода, завдана неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю особистим немайновим правам фізичної або юридичної особи, а також шкода, завдана майну фізичної або юридичної особи, відшкодовується в повному обсязі особою, яка її завдала. Особа, яка завдала шкоди, звільняється від її відшкодування, якщо вона доведе, що шкоди завдано не з її вини.
Відповідно до ст. 1177 ЦК України, шкода, завдана фізичній особі, яка потерпіла від кримінального правопорушення, відшкодовується відповідно до закону. Шкода, завдана потерпілому внаслідок кримінального правопорушення, компенсується йому за рахунок Державного бюджету України у випадках та порядку, передбачених законом.
За змістом ч. 6 ст. 82 ЦПК України вирок суду в кримінальному провадженні, який набрав законної сили, є обов'язковим для суду, що розглядає справу про правові наслідки дій особи, стосовно якої ухвалено вирок, лише в питанні, чи мали місце ці дії та чи вчинені вони цією особою.
Згідно зі ст. 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» Конвенція та практика Європейського суду з прав людини, при розгляді справ судами застосовується як джерело права.
Практикою Європейського суду з прав людини, зокрема у рішеннях «Бочаров проти України» від 17.03.2011 року, «Коробов проти України» від 21.10.2011року, вказано, що суд при оцінці доказів керується критерієм доведення «поза розумним сумнівом», таке доведення може випливати зі співіснування достатньо вагомих, чітких і узгоджених між собою висновків або подібних неспростованих презумпцій щодо фактів.
Отже, необхідною умовою для застосування частини другої статті 1177 ЦК України є наявність вироку суду, що набрав законної сили, а так само постанови слідчого, дізнавача, прокурора чи ухвали суду про закриття кримінального провадження з нереабілітуючих підстав, яким встановлено те, що певна особа є винуватою у вчиненні кримінального правопорушення, або, і це є найголовнішим, встановлено самий факт вчинення стосовно потерпілої певного кримінального правопорушення.
За відсутності встановленого факту кримінального правопорушення встановити всі умови застосування частини другої статті 1177 ЦК України неможливо, а тому право на позов відповідно до цієї правової норми не виникає.
Фізична особа, яка вважає себе потерпілою від певного кримінального правопорушення, досудове розслідування щодо якого триває і факт вчинення кримінального правопорушення (злочину) належно не встановлені, не має права на позов про відшкодування шкоди, завданої внаслідок кримінального правопорушення, на підставі частини другої статті 1177 ЦК України.
Проте така фізична особа за наявності відповідних підстав має право на позов про відшкодування їй заподіяної шкоди на загальних засадах (згідно зі статтями 1166 і/або 1167 ЦК України) або відповідно до іншого спеціального делікту в разі, якщо протиправність дій держави, її органів та посадових осіб окремо встановлені.
Аналогічна правова позиція міститься в постанові Верховного Суду від 01.06.2022 у справі №757/59501/19-ц.
Матеріалами справи підтверджується, що вироком Білоцерківського міськрайонного суду Київської області від 30 грудня 2014 року по кримінальній справі № 357/14433/14-к ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , визнано винним у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого частиною першою статті 191 КК України, йому призначено покарання у виді двох років обмеження волі. Потерпілим у цій кримінальній справі визнано позивача ФОП ОСОБА_1 , якому нанесена майнова шкода шляхом привласнення майна (грошових коштів) у розмірі 71 485,62 грн.
Крім того, судом встановлено, що ОСОБА_3 частково відшкодував завдані збитки на суму 15 000,00 грн.
Однак, матеріали справи не містять доказів відшкодування решти завданої шкоди в розмірі 56 485,62 грн.
На теперішній час у національному законодавстві України немає відповідного закону, який би визначав порядок відшкодування шкоди потерпілому внаслідок кримінального правопорушення.
Суд наголошує на тому, що сама лише відсутність відповідного закону про порядок компенсації державою такої шкоди не унеможливлює розгляд справи за позовом потерпілого від кримінального правопорушення (злочину).
У рішенні Європейського суду з прав людини від 30 вересня 2014 року у справі «Петро Якович Петльований проти України», заява № 54904/08, суд зауважив, що відповідно до ЦК України питання державної компенсації жертвам злочину врегульовано таким чином, що будь-яка вимога про таку компенсацію є умовною, і ці умови частково викладені у першому пункті статті 1177 ЦК України, який містить слова «якщо особа, яка вчинила злочин, не ідентифікована або неплатоспроможна». Подальші умови полягають у тому, що вони мають бути встановлені окремим законом, який не було прийнято до цього часу. Такий закон має також містити процедуру присудження та сплати компенсації. Вочевидь, право на компенсацію з боку держави жертвам злочину, передбачене загаданою статтею Кодексу, ніколи не було призначене, щоб бути безумовним.
Відповідно до Закону України від 16 травня 2013 року № 245-VII «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо приведення законодавства у відповідність з Кримінальним процесуальним кодексом України» статтю 1177 викладено в такій редакції.
«Стаття 1177. Відшкодування (компенсація) шкоди фізичній особі, яка потерпіла від кримінального правопорушення
1. Шкода, завдана фізичній особі, яка потерпіла від кримінального правопорушення, відшкодовується відповідно до закону.
2. Шкода, завдана потерпілому внаслідок кримінального правопорушення, компенсується йому за рахунок Державного бюджету України у випадках та порядку, передбачених законом».
Отже, у новій редакції стаття 1177 ЦК України так само містить посилання на те, що компенсація державою шкоди відбувається у випадках та порядку, передбачених законом.
Відсутність спеціального закону, до якого містить відсилання у частині другій названої статті, не перешкоджає потерпілій від кримінального правопорушення особі звертатись до суд за захистом порушених прав, в тому числі, шляхом подання позову про відшкодування шкоди в цивільному судочинстві на підставі частини другої статті 1177 ЦК України, такий позов є ефективним для захисту її прав та підставним, за умови встановлення факту вчинення відносно такої особи кримінального правопорушення.
Аналогічна правова позиція міститься в постанові Верховного Суду від 01.06.2022 у справі №757/59501/19-ц.
З огляду на вказане та враховуючи досліджені судом докази, суд задовольняє позовні вимоги у повному обсязі, оскільки відсутні сумніви, що позивач зазнав збитків внаслідок вчинення ОСОБА_3 злочину, що мало наслідком його кримінальну відповідальність, тобто, наявний безпосередній причинний зв'язок між винними протиправними діями відповідача та заподіяною позивачу шкодою.
Твердження відповідача щодо безпідставного посилання позивача на положення статті 1177 ЦК України спростовуються вищевикладеними вище та встановленими судом обставинами.
Доводи відповідача щодо помилково обраного способу захисту прав позивача, суд визнає помилковими, оскільки органи державної влади, у відповідності до положень ст. 2 Закону України «Про джерела фінансування органів державної влади», здійснюють свою діяльність виключно за рахунок бюджетного фінансування в межах, передбачених Законом України про Державний бюджет України на відповідний рік. Тому, стягнення коштів з органу державної влади є стягненням коштів з того ж самого Державного бюджету України.
Положення Закону № 4901-VI (прим. - Закону України «Про гарантії держави щодо виконання судових рішень» щодо виплати компенсації поширюються не лише на випадки несвоєчасного виконання судових рішень про стягнення коштів з визначеного Законом кола суб'єктів (зокрема, державних органів), а і держави (державного бюджету), оскільки держава уособлюється через її відповідні органи.
Механізм виплати коштів за судовими рішеннями, що передбачають стягнення з державного бюджету розроблено з метою вчасного та безумовного виконання державою своїх зобов'язань щодо виконання рішень суду. Однією із таких гарантій є запровадження додаткової відповідальності за несвоєчасне виконання судових рішень у вигляді виплати компенсації, передбаченої статтею 5 Закону №901-VI.
Щодо заперечень відповідача щодо судових витрат у справі, суд зазначає, що оскільки позивач звільнений від сплати судового збору на підставі пункту 6 статті 5 Закону України «Про судовий збір», то підстави для розподілу судових витрат немає. Відтак, судові витрати слід віднести за рахунок держави.
Щодо стягнення інфляційних втрат суд зазначає наступне.
Відповідно до частини першої статті 1172 ЦК України юридична або фізична особа відшкодовує шкоду, завдану їхнім працівником під час виконання ним своїх трудових (службових) обов'язків.
Згідно з частиною другою статті 1192 ЦПК України розмір збитків, що підлягають відшкодуванню потерпілому, визначається відповідно до реальної вартості втраченого майна на момент розгляду справи або виконання робіт, необхідних для відновлення пошкодженої речі.
Відповідно до частини другої статті 22 ЦК України збитками є: втрати, яких особа зазнала у зв'язку зі знищенням або пошкодженням речі, а також витрати, які особа зробила або мусить зробити для відновлення свого порушеного права (реальні збитки); доходи, які особа могла б реально одержати за звичайних обставин, якби її право не було порушене (упущена вигода).
При цьому, частиною третьою вказаної статті передбачено, що збитки відшкодовуються у повному обсязі, якщо договором або законом не передбачено відшкодування у меншому або більшому розмірі.
Главою 13 «Речі. Майно» ЦК України передбачено, що майном як особливим об'єктом вважаються окрема річ, сукупність речей, а також майнові права та обов'язки (стаття 190).
Річчю є предмет матеріального світу, щодо якого можуть виникати цивільні права та обов'язки (стаття 179 ЦК України).
У цій же Главі ЦК України міститься норма статті 192 «Гроші (грошові кошти)», частиною першою якої передбачено, що законним платіжним засобом, обов'язковим до приймання за номінальною вартістю на всій території України, є грошова одиниця України - гривня.
Відповідно до статті 3 Закону України «Про платіжні системи та переказ коштів в Україні» кошти існують у готівковій формі (формі грошових знаків) або у безготівковій формі (формі записів на рахунках у банках).
Таким чином, гроші (грошові кошти) є різновидом майна.
Інфляція - це знецінення грошей, зниження їхньої купівельної спроможності, дисбаланс попиту і пропозиції.
Законом України «Про індексацію грошових доходів населення» (далі - Закон) визначено правові, економічні та організаційні основи підтримання купівельної спроможності населення України в умовах зростання цін з метою дотримання встановлених Конституцією України гарантій щодо забезпечення достатнього життєвого рівня населення України.
Згідно статті 1 Закону індексація грошових доходів населення - встановлений законами та іншими нормативно-правовими актами України механізм підвищення грошових доходів населення, що дає можливість частково або повністю відшкодовувати подорожчання споживчих товарів і послуг.
Індекс споживчих цін (індекс інфляції) - показник, що характеризує динаміку загального рівня цін на товари та послуги, які купує населення для невиробничого споживання.
Відповідно до статті 3 Закону індекс споживчих цін обчислюється центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері статистики, і не пізніше 10 числа місяця, що настає за звітним, публікується в офіційних періодичних виданнях.
При цьому, іншого порядку компенсації грошей (грошових коштів) у зв'язку з їх знеціненням, окрім встановленого індексу інфляції (індексу споживчих цін), чинним законодавством України не передбачено.
Враховуючи положення частини третьої статті 22 ЦК України, якою закріплено, що збитки відшкодовуються у повному обсязі, а також аналізуючи зміст частини другої статті 1192 ЦК України «реальна вартість втраченого майна на момент розгляду справи», необхідно дійти висновку про те, що юридична або фізична особа відшкодовує шкоду (грошові кошти), завдану їхнім працівником з урахуванням установленого індексу інфляції.
Аналогічна правова позиція міститься в постанові Верховного Суду від 08.02.2018 по справі №662/928/15ц.
Відповідно до розрахунку інфляційних втрат позивача за період з 01.01.2015 по 07.08.2019 року розмір вказаних втрат складає 61 151,98 грн.
Перевіривши наданий позивачем розрахунок інфляційних втрат, судом встановлено, що він виконаний невірно.
Здійснивши власний розрахунок інфляційних втрат, який відповідає вимогам чинного законодавства та є арифметично вірним, суд дійшов висновку, що позовні вимоги позивача щодо стягнення інфляційних втрат підлягають частковому задоволенню у розмірі 60 446,39 грн, оскільки сукупний індекс інфляції за період з 01.01.2015 по 07.08.2019 становить 207,012%.
Таким чином, позовні вимоги позивача підлягають частковому задоволенню.
Згідно із ч.2-3 ст.13 Господарського процесуального кодексу України учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов'язків, передбачених цим Кодексом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом.
Відповідно до ч. 1 ст.73 Господарського процесуального кодексу України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.
За приписами ч. 1 ст.74 Господарського процесуального кодексу України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.
Статтею 76 Господарського процесуального кодексу України визначено, що належними є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять в предмет доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування. Предметом доказування є обставини, які підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.
Відповідно до ч. 1 ст. 77 Господарського процесуального кодексу України обставини, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.
Згідно з приписами статей 78-79 ГПК України достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи. Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування.
За приписами ч. 1 ст. 86 Господарського процесуального кодексу України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.
Будь-які подані учасниками процесу докази (в тому числі, зокрема, й стосовно інформації у мережі Інтернет) підлягають оцінці судом на предмет належності і допустимості. Вирішуючи питання щодо доказів, господарські суди повинні враховувати інститут допустимості засобів доказування, згідно з яким обставини справи, що відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування. Що ж до належності доказів, то нею є спроможність відповідних фактичних даних містити інформацію стосовно обставин, які входять до предмета доказування з даної справи.
Надаючи оцінку доводам учасників судового процесу судом враховано, що обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи (ч.5 ст.236 Господарського процесуального кодексу України).
Згідно усталеної практики Європейського суду з прав людини, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча п.1 ст.6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення від 09.12.1994р. Європейського суду з прав людини у справі «Руїс Торіха проти Іспанії»). Крім того, вмотивоване рішення дає стороні можливість оскаржити його та отримати його перегляд вищестоящою інстанцією.
Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів учасників справи та їх відображення у судовому рішенні, суд першої інстанції спирається на висновки, що зробив Європейський суд з прав людини від 18.07.2006р. у справі «Проніна проти України», в якому Європейський суд з прав людини зазначив, що п.1 ст.6 Конвенції зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі ст.6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи.
У рішенні Європейського суду з прав людини «Серявін та інші проти України» (SERYAVINOTHERS v. UKRAINE) вказано, що усталеною практикою Європейського суду з прав людини, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (див. рішення у справі «Руїс Торіха проти Іспанії» (Ruiz Torija v. Spain) від 9 грудня 1994 року, серія A, N 303-A, п. 29). Хоча національний суд має певну свободу розсуду щодо вибору аргументів у тій чи іншій справі та прийняття доказів на підтвердження позицій сторін, орган влади зобов'язаний виправдати свої дії, навівши обґрунтування своїх рішень (див. рішення у справі «Суомінен проти Фінляндії» (Suominen v. Finland), N 37801/97, п. 36, від 1 липня 2003 року). Ще одне призначення обґрунтованого рішення полягає в тому, щоб продемонструвати сторонам, що вони були почуті. Крім того, вмотивоване рішення дає стороні можливість оскаржити його та отримати його перегляд вищестоящою інстанцією. Лише за умови винесення обґрунтованого рішення може забезпечуватись публічний контроль здійснення правосуддя (див. рішення у справі «Гірвісаарі проти Фінляндії» (Hirvisaari v. Finland), №49684/99, п. 30, від 27 вересня 2001 року).
Аналогічна правова позиція викладена у постанові від 13.03.2018 Верховного Суду по справі № 910/13407/17.
Оскільки позивач звільнений від сплати судового збору на підставі пункту 6 статті 5 Закону України «Про судовий збір», то підстави для розподілу судових витрат немає. Відтак, судові витрати слід віднести за рахунок держави.
На підставі викладеного та керуючись статтями 129, 233, 238, 240-241 Господарського процесуального кодексу України, Господарський суд міста Києва,
Позов задовольнити частково.
Стягнути з Державного бюджету України на користь ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 ) 56 485 (п'ятдесят шість тисяч чотириста вісімдесят п'ять) грн 62 коп. шкоди та 60 446 (шістдесят тисяч дев'яносто п'ять) грн 39 коп. інфляційних втрат.
В іншій частині позову відмовити.
Видати наказ після набрання рішенням законної сили.
Рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Рішення може бути оскаржене у строки та порядку, встановленому розділом IV ГПК України.
Повний текст рішення складено 22.11.2022
Суддя І.О. Андреїшина