Номер провадження: 22-ц/813/936/22
Справа № 520/3957/17
Головуючий у першій інстанції Куриленко О. М.
Доповідач Цюра Т. В.
21.11.2022 року м. Одеса
Одеський апеляційний суд у складі:
головуючого судді: Цюри Т.В.,
суддів Сегеди С.М., Комлевої О.С.,
За участю секретаря судового засідання: Мілєвої М.С.
розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі судових засідань Одеського апеляційного суду апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Київського районного суду м. Одеси від 19 липня 2017 року у цивільній справі за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про стягнення боргу,-
03 квітня 2017 року ОСОБА_2 звернувся до Київського районного суду м. Одеси з позовом до ОСОБА_1 про стягнення боргу (а.с.3-4).
19 липня 2017 року рішенням Київського районного суду м. Одеси позовні вимоги ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про стягнення боргу - задоволено.
Стягнуто з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 борг за договором позики у розмірі 100 562, 24 дол. США, що за офіційним курсом НБУ (1 дол. США = 25,9302) на день ухвалення рішення становить 2 607 598 (два мільйона шістсот сім тисяч п'ятсот дев'яносто вісім ) гривень, 99 копійок.
Стягнуто з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 судові витрати у розмірі 8000 гривень (а.с.45-48).
Не погоджуючись із вказаним рішенням, ОСОБА_1 подав апеляційну скаргу в якій посилаючись на неправильне застосування норм матеріального права та порушення норм процесуального права просить суд скасувати рішення Київського районного суду м. Одеси від 19.07.2017 року (а.с.52-54).
31 жовтня 2017 року апеляційним судом отримано заперечення на апеляційну скаргу від ОСОБА_2 . Позивач наголошує на тому, що боргова розписка, як доказ неповернення відповідачем боргу знаходилась у позивача, а під час звернення до суду з вимогою про повернення боргу, розписка була долучена до матеріалів справи. З огляду на вказане, позивач вважає доведеним факт неповернення боргу відповідачем, а тому рішення суду, як вказує позивач, є обґрунтованим та законним. Тому, позивач просить суд у задоволенні апеляційної скарги ОСОБА_1 відмовити у повному обсязі (а.с.79-81).
12 грудня 2017 року ОСОБА_1 подав уточнену апеляційну скаргу в якій уточнив свою правову позицію та виходячи з неї просить суд скасувати рішення Київського районного суду м. Одеси від 19.07.2017 року (а.с.99-101).
12 грудня 2017 року апелянтом також подано клопотання про зупинення провадження у справі в якому він просить суд зупинити провадження у справі до вирішення справи №522/18872/17 за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання договору позики недійсним у Приморському районному суді м. Одеси (а.с.103-104).
12 грудня 2017 року протокольною ухвалою суду колегія суддів відмовила у прийнятті уточненої апеляційної скарги (а.с.112).
12 грудня 2017 року ухвалою Апеляційного суду Одеської області клопотання ОСОБА_1 про зупинення провадження у справі задоволено. Зупинено апеляційне провадження по даній справі до вирішення справи №522/18872/17 за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання договору позики недійсним, яка перебуває на розгляді в Приморському районному суді м. Одеси (а.с.115-116).
29 грудня 2017 року Указом Президента України №452/2017 «Про ліквідацію апеляційних судів та утворення апеляційних судів в апеляційних округах», ліквідовано Апеляційний суд Одеської області, створено Одеський апеляційний суд, який здійснює правосуддя в апеляційному окрузі, який включає Одеську область з місцезнаходженням у м. Одесі.
За результатами автоматичного розподілу після створення нового суду визначено склад колегії суддів: Цюра Т.В. - головуючий суддя, судді - Гірняк Л.А., Сегеда С.М.
20 листопада 2019 року ухвалою Одеського апеляційного суду поновлено провадження у справі за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про стягнення боргу, за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Київського районного суду м. Одеси від 19 липня 2017 року.
В судове засідання, призначене на 10 листопада 2022 року, сторони не з'явилися, про розгляд справи були повідомлені належним чином, що підтверджується довідками, наявними в матеріалах справи.
09 листопада 2022 року Одеським апеляційним судом отримано заяву представника ОСОБА_2 - ОСОБА_3 про розгляд справи за відсутністю сторони.
Відповідно до ч. 2 ст. 372 ЦПК України неявка сторін або інших учасників справи, належним чином повідомлених про дату, час і місце розгляду справи, не перешкоджає розгляду справи.
Апеляційний суд з метою дотримання строків розгляду справи, вважає можливим слухати справу у відсутність сторін, які своєчасно і належним чином повідомлені про час і місце розгляду справи.
У відповідності до ч. 5 ст. 268 ЦПК України, датою ухвалення рішення є дата його проголошення (незалежно від того, яке рішення проголошено - повне чи скорочене). Датою ухвалення рішення, ухваленого за відсутності учасників справи, є дата складення повного судового рішення.
Дослідивши матеріали справи, перевіривши законність і обґрунтованість оскаржуваного рішення суду в межах доводів апеляційної скарги та заявлених вимог, апеляційний суд дійшов до висновку, що апеляційна скарга задоволенню не підлягає, виходячи з наступного.
Згідно ст. 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом.
При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.
Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Оскаржуване рішення суду зазначеним вимогам відповідає, з огляду на таке.
Так, приймаючи оскаржуване рішення суд першої інстанції виходив з того, що в справі міститься достатньо доказів для ухвалення рішення про задоволення позовних вимог та стягнення з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 суму боргу за договором позики (розписки) від 14 січня 2015 року в загальній сумі 100 562, 24 дол. США, що за офіційним курсом НБУ (1дол. США = 25,9302 ) на день ухвалення рішення становить 2 607 598, 99 гривень.
Апеляційний суд погоджується з таким висновком суду першої інстанції та вважає за необхідне вказати наступне.
З матеріалів справи вбачається та встановлено судом першої інстанції, що 14 січня 2015 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_1 було укладено договір позики грошей, на підтвердження укладення даного договору відповідачем була написана розписка, відповідно до якої вбачається, що ОСОБА_1 отримав від ОСОБА_2 грошові кошти в розмірі 81 500 дол. США, та зобовязався сплачувати щомісячно 2% річних від суми взятої в борг, що складає 1 630 дол. США, які зобов'язався повернути до 01.12.2015 року.
На момент подання позову строк дії зазначеного договору позики вже закінчився, ОСОБА_1 до теперішнього часу грошові кошти не повернув, як стверджує позивач, його письмову вимогу від 02.12.2015 року ігнорує.
З матеріалів справи також вбачається, що в даному випадку сторони домовились, що на суму боргу за договором від 14.01.2015 року нараховуються відсотки за користування в розмірі 2% від загальної суми боргу в місяць, що за 10 дев'ять місяців становить 16 300 дол. США, з яких позивачу було сплачено лише 500 дол. США.
В свою чергу, апелянт, звертаючись із апеляційною скаргою вказує, що договору позики взагалі не існувало, а була написана тільки розписка. Апелянт наголошує, що третя особа взяла у ОСОБА_2 грошові кошти, у зв'язку з тим, що останній не довіряв вказаній третій особі то він попросив ОСОБА_1 написати за неї боргову розписку. Надалі, як стверджує апелянт зв'язок із третьою особою було втрачено.
Колегія суддів відхиляє вказані доводи апеляційної скарги, виходячи з наступного.
Відповідно до ст. 1047 ЦК України договір позики укладається у письмовій формі, на підтвердження укладання договору позики та його умов може бути представлена розписка позичальника або інший документ, якій посвідчує передання йому позикодавцем визначеної грошової суми або визначеної кількості речей. На підтвердження зобов'язань відповідача позивачем була надана боргова розписка.
Як вказує позивач, він свої зобов'язання за договором виконав у повному обсязі, а саме передав відповідачу грошові кошти у загальному розмірі 81 500 дол. США, а відповідач зобов'язався повернути гроші в строк, однак свої зобов'язання не виконав, гроші не повернув.
Відповідно до ст. 509 ЦК України зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (сплатити гроші), а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку.
Згідно ч. 1 ст. 1046 ЦК України за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов'язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості. На підтвердження укладення договору позики та його умов може бути представлена розписка позичальника або інший документ, який посвідчує передання йому позикодавцем визначеної грошової суми або визначеної кількості речей (ч. 2 ст. 1047 ЦК України).
Крім того згідно до вимог ч.1 ст. 1048 ЦК України, позикодавець має право на одержання від позичальника процентів від суми позики, якщо інше не встановлено договором або законом. Розмір і порядок одержання процентів встановлюється договором. Якщо договором не встановлений розмір процентів, їх розмір визначається на рівні облікової ставки Національного банку України.
Як вбачається зі ст. 625 ЦК України боржник не звільняється від відповідальності за неможливість виконання ним грошового зобов'язання. Боржник, який прострочив виконання зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням трьох процентів річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.
Під час розгляду справи в суді апеляційної інстанції стало відомо, що в суді першої інстанції також розглядається справа №522/18872/17 за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання договору позики недійсним.
Згідно із відомостями Єдиного державного реєстру судових рішень, ухвалою Суворовського районного суду м. Одеси від 09 грудня 2020 року позовну заяву ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , за участю третьої особи без самостійних вимог ОСОБА_4 про визнання договору позики недійсним залишено без розгляду.
15 квітня 2021 року постановою Одеського апеляційного суду вказану ухвалу залишено без змін, а ухвалою Верховного Суду від 29 липня 2021 року касаційну скаргу ОСОБА_1 на ухвалу Суворовського районного суду м. Одеси від 09 грудня 2020 року та постанову Одеського апеляційного суду від 15 квітня 2021 року прийнято вважати неподаною та повернуто заявнику.
Тому, дослідивши матеріали справи, колегія суддів вважає, що є правильним висновок суду щодо прийняття боргової розписки в якості належного та допустимого доказу виникнення боргового зобов'язання, так як відповідач даний факт жодним чином не спростував, а при поданні апеляційної скарги апелянтом не наведено жодних обставин які б свідчили про відсутність правових підстав для прийняття такої розписки як доказу наявності боргу.
Крім того, при поданні апеляційної скарги 07 серпня 2017 року апелянтом не заперечувався факт написання ОСОБА_1 боргової розписки власноручно, в свою чергу при поданні апеляційної скарги 12 грудня 2017 року апелянт вказує, що ОСОБА_1 взагалі не писав жодної розписки та не розуміє звідки ця розписка з'явилась.
Згідно зі ст. 611 ЦК України у разі порушення зобов'язання, настають правові наслідки, встановлені договором або законом.
Як вбачається зі ст. 625 ЦК України боржник не звільняється від відповідальності за неможливість виконання ним грошового зобов'язання.
Колегія суддів погоджується із висновком суду першої інстанції про те, що факт неповернення боргу підтверджується, також, тим, що борговий документ (розписка) перебуває у позивача, так як, відповідно до ч.3 ст. 545 ЦК України, тільки наявність боргового документу у боржника підтверджує виконання їм свого обов'язку.
При цьому, суд першої інстанціїв вірно становив, що загальна прострочена сума становить 81 500 доларів США (сума позики) + 15 800 дол. США (2 % передбачені договором) = 97 300 дол.. США.
Три відсотки річних від простроченої суми розраховуються наступним чином: 97 300 дол.. США х 3 % х 487 днів (з 01.12.2015 по 31.03.2017)/ 365 = 3 262, 24 дол. США.
Отже, загальна сума простроченого боргу за договором позики (розписки) від 14.01.2015 року становить: 81 500 доларів США (сума позики) + 15 800 дол. США (2 % передбачені договором, але не сплачені) + 3 262, 24 дол. США (3 % річних від простроченої суми ) = 100 562, 24 дол.. США.
Згідно зі ст. 1049 ЦК України позика вважається повернутою в момент передання позикодавцеві речей, визначених родовими ознаками, або зарахування грошової суми, що позичалася, на його банківський рахунок .
Статтею 533 ЦК України передбачено, що грошове зобов'язання має бути виконано у гривнях. Якщо у зобов'язанні визначено грошовий еквівалент в іноземній валюті, сума, що підлягає стягненню у гривнях, визначається за офіційним курсом відповідної валюти на день платежу , якщо інший порядок не встановлений договором або законом.
Відповідно до ч.1 ст. 3 Цивільного процесуального кодексу України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів.
Згідно з частиною першою статті 192 ЦК законним платіжним засобом, обов'язковим до приймання за номінальною вартістю на всій території України, є грошова одиниця України - гривня.
Відповідно до п.14 Постанови Пленуму Верховного Суду України «Про судове рішення у цивільній справі» від 18.12.2009 року, у зв'язку з цим при задоволенні позову про стягнення грошових сум суди повинні зазначати в резолютивній частині рішення розмір суми, що підлягає стягненню, цифрами і словами у грошовій одиниці України - гривні. Також у разі пред'явлення позову про стягнення грошової суми в іноземній валюті суду слід у мотивувальній частині рішення навести розрахунки з переведенням іноземної валюти в українську за курсом, встановленим Національним банком України на день ухвалення рішення.
Виходячи із викладеного, апеляційний суд приходить до висновку щодо необхідності залишення без змін оскаржуваного рішення суду з огляду на те, що доводи апеляційної скарги не спростовують висновків суду першої інстанції.
Відповідно до ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) встановлено, що кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов'язків цивільного характеру або встановить обґрунтованість будь-якого висунутого проти нього кримінального обвинувачення.
Згідно з нормами ст. 17 Конвенції жодне з положень цієї Конвенції не може тлумачитись як таке, що надає будь-якій державі, групі чи особі право займатися будь-якою діяльністю або вчиняти будь-яку дію, спрямовану на скасування будь-яких прав і свобод, визнаних цією Конвенцією, або на їх обмеження в більшому обсязі, ніж це передбачено в Конвенції.
Ратифікуючи зазначену Конвенцію, Україна взяла на себе зобов'язання гарантувати кожній особі права та свободи, закріплені в Конвенції, включаючи право на справедливий судовий розгляд.
Слід також зазначити, що Європейський суд з прав людини вказав, що п. 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (Проніна проти України, № 63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року).
Суд апеляційної інстанції враховує положення практики Європейського Суду з прав людини про те, що право на обґрунтоване рішення не вимагає детальної відповіді судового рішення на всі доводи висловлені сторонами. Крім того, воно дозволяє вищим судам просто підтверджувати мотиви, надані нижчими судами, не повторюючи їх (справ «Гірвісаарі проти Фінляндії», п.32.)
Пункт 1 ст. 6 Конвенції не вимагає більш детальної аргументації від апеляційного суду, якщо він лише застосовує положення для відхилення апеляції відповідно до норм закону, як такої, що не має шансів на успіх, без подальших пояснень (Burg and others v. France (Бюрг та інші проти Франції), (dec.); Gorou v. Greece (no.2) (Гору проти Греції №2) [ВП], § 41.
На підставі ч.1 ст.375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Оскільки суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, тому відповідно до ст. 141 ЦПК України новий розподіл понесених сторонами судових витрат не здійснюється.
Таких висновків Велика Палата Верховного Суду дійшла у постанові від 15 січня 2020 року у справі №145/1330/17.
На підставі викладеного і керуючись ст.ст. 367, 368, 374, 375, 381-384, 389, 390 ЦПК України, апеляційний суд, -
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 - залишити без задоволення.
Рішення Київського районного суду м. Одеси від 19 липня 2017 року у цивільній справі за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про стягнення боргу - залишити без змін.
Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття та касаційному оскарженню не підлягає.
Повний текст складено 21.11.2022 року.
Головуючий суддя Цюра Т.В.
Судді: Комлева О.С.
Сегеда С.М.