Номер провадження: 22-ц/813/2913/22
Справа № 523/653/20
Головуючий у першій інстанції Бузовський В. В.
Доповідач Таварткіладзе О. М.
15.11.2022 року м. Одеса
Одеський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:
головуючого - Таварткіладзе О.М.,
суддів: Князюка О.В., Заїкіна А.П.,
за участю секретаря судового засідання: Зеніної М.О.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Одесі апеляційну скаргу представника Товариства з обмеженою відповідальністю «Кей-Колект» на рішення Суворовського районного суду м. Одеси від 05 березня 2021 року по цивільній справі за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю «Кей-Колект» до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , про усунення перешкод в праві розпорядження своїм майном шляхом визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням, -
У січні 2020 року ТОВ «Кей-Колект» звернулося до Суворовського районного суду м. Одеси до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 з позовом про усунення перешкод в праві розпорядження своїм майном шляхом визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням.
Позов мотивований тим, що 17 грудня 2007 року АКІБ «УкрСиббанк» (правонаступником якого є АТ «УкрСиббанк») та ОСОБА_4 був укладений договір про надання споживчого кредиту № 11270069000, за умовами якого останній був наданий кредит у сумі 60 000 доларів США з відсотковою ставкою 12,90 % річних, та в забезпечення виконання зобов'язань за яким був укладений Іпотечний договір від 17.12.2007 року, що був посвідчений нотаріально та за умовами якого в іпотеку передано нерухоме майно - квартиру, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 .
12 грудня 2011 року між ПАТ «УкрСиббанк» та ТОВ «Кей-Колект» були укладені Договір факторингу № 1 та Договір про відступлення права вимоги за договорами іпотеки, згідно яких право вимоги за вищевказаним кредитним договором та договором іпотеки перейшло до ТОВ «Кей-Колект».
Позивач вказав, що у зв'язку з невиконанням ОСОБА_4 умов кредитного договору, іпотекодержатель в позасудовому порядку здійснив звернення на предмет іпотеки та набув права власності на предмет іпотеки відповідно до ст. 35, 36, 37 Закону України «Про іпотеку».
Згідно довідки (виписки з будинкової книги про склад сім'ї та реєстрацію) № 5659 від 16.11.2019 року в спірній квартирі зареєстровані особи: ОСОБА_2 , ОСОБА_1 , ОСОБА_3 . Проте, як зазначив позивач, ні АТ «УкрСиббанк», ані ТОВ «Кей-Колект» не надавали згоди на реєстрацію цих осіб в іпотечному майні.
Отже, наголошуючи, що відповідачі втратили право користування вказаною квартирою, позивач звернувся до суду з цим позовом, в якому просив суд усунути перешкоди в праві розпорядження майном шляхом визнання відповідачів такими, що втратили право користування квартирою АДРЕСА_2 .
Рішенням Суворовського районного суду м. Одеси від 05 березня 2021 року в позові ТОВ «Кей-Колект» відмовлено.
Не погоджуючись з таким рішенням суду, представник ТОВ «Кей-Колект» подав апеляційну скаргу, в якій просить рішення Суворовського районного суду м. Одеси від 05 березня 2021 року скасувати та ухвалити нове рішення про задоволення позовних вимог у повному обсязі, посилаючись на порушення судом першої інстанції норм матеріального і процесуального права.
Будучи в розумінні ст. ст. 128, 130 ЦПК України належним чином повідомленими про дату, час та місце розгляду справи, представник ТОВ «Кей-Колект», а також ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 в судове засідання, призначене на 15.11.2022 року на 14.30 годину не з'явилися, про причини не явки не повідомили, заяв про прийняття участі у розгляді справи в режимі відеоконференції або про відкладення розгляду справи, не подавали.
Відповідно до статті 372 ЦПК України суд апеляційної інстанції відкладає розгляд справи в разі неявки у судове засідання учасника справи, щодо якого немає відомостей про вручення йому судової повістки, або за його клопотанням, коли повідомлені ним причини неявки буде визнано судом поважними. Неявка сторін або інших учасників справи, належним чином повідомлених про дату, час і місце розгляду справи, не перешкоджає розгляду справи.
Європейський суд з прав людини в рішенні від 7 липня 1989 року у справі «Юніон Аліментаріа Сандерс С.А. проти Іспанії» зазначив, що заявник зобов'язаний демонструвати готовність брати участь на всіх етапах розгляду, що стосуються безпосередньо його, утримуватися від використання прийомів, які пов'язані із зволіканням у розгляді справи, а також максимально використовувати всі засоби внутрішнього законодавства для прискорення процедури слухання.
Оскільки поважність причин неявки судом апеляційної інстанції не встановлена, приймаючи до уваги, що ТОВ «Кей-Колект» реалізувало своє право на викладення відповідних аргументів в позовній заяві та апеляційній скарзі, а відповідач ОСОБА_2 - у відзиві на позовну заяву, а також, що наявних у справі матеріалів достатньо для розгляду справи та ухвалення законного і обґрунтованого рішення, не відкладаючи розгляду справи, колегія суддів вважає, що спір підлягає вирішенню по суті, оскільки основною умовою відкладення розгляду справи є не відсутність у судовому засіданні представників сторін, а неможливість вирішення спору у відповідному судовому засіданні.
Отже, розгляд апеляційним судом справи у відсутності сторін при таких обставинах не є порушенням їхніх прав щодо забезпечення участі в судовому засіданні і доступі до правосуддя. Схожі за змістом висновки викладені у постанові Верховного Суду у справі № 361/8331/18.
Заслухавши суддю-доповідача, доводи апеляційної скарги, перевіривши законність та обґрунтованість рішення в межах доводів та вимог апеляційної скарги, колегія суддів вважає за необхідне апеляційну скаргу залишити без задоволення, виходячи з наведених у цій постанові підстав.
Відповідно до ч.1,2 ст.367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги; суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї.
Згідно ст. 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Відповідно до ст. 264 ЦПК України під час ухвалення рішення суд вирішує такі питання: чи мали місце обставини (факти), якими обґрунтовувалися вимоги та заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин; чи слід позов задовольнити або в позові відмовити; як розподілити між сторонами судові витрати; чи є підстави допустити негайне виконання судового рішення; чи є підстави для скасування заходів забезпечення позову.
Відповідно до ст.375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції виходив з того, що:
- іпотекодержатель мав об'єктивну можливість знати про наявність прав відповідачів на користування спірною квартирою і при набутті права власності мав усвідомлювати, що відповідачі мають зареєстроване місце проживання у квартирі;
- не доведено належними доказами втрату права користування квартирою відповідачами, які продовжують там проживати, не виселившись із неї;
- припинення права власності на квартиру в позасудовому порядку, а саме факт переходу права власності від однієї особи до іншої не може бути єдиною та достатньою підставою для підтвердження наявності припинення підстав на право користування квартирою, яке пов'язується законом з іншими підставами та умовами.
Колегія суддів погоджується з такими висновками суду першої інстанції.
Судом встановлено, з матеріалів справи вбачається, що:
17.12.2007 року між АКІБ «УкрСиббанк» та ОСОБА_5 було укладено кредитний договір за умовами якого Банк зобов'язався надати ОСОБА_5 кредитні грошові кошти в розмірі 60 000 дол. США, з виплатою 12,90% річних, строком користування до 17.12.2037 року (а.с. 15).
Також, з метою забезпечення належного виконання вказаного вище кредитного договору між ОСОБА_6 17.12.2007 року був укладений договір іпотеки, який посвідчений приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Білоусовою Н.В., реєстровий № 7720, згідно якого в іпотеку була передана квартира АДРЕСА_2 (а.с. 16-18).
12.12.2011 року між ПАТ «УкрСиббанк» та ТОВ «Кей-Колект» було укладено договір факторингу №1, а саме купівля-продаж прав вимоги за кредитними договорами, в тому числі і за вказаним вище кредитним договором (а.с. 19-22).
12.12.2011 року між ПАТ «УкрСиббанк» та ТОВ «Кей-Колект» було укладено договір відступлення прав вимоги за договорами іпотеки, в тому числі і за вказаним вище іпотечним договором (а.с. 23-25).
На підставі Договору про відступлення прав вимоги за договором іпотеки, який посвідчений 12.12.2011 року приватним нотаріусом Обухівського районного нотаріального округу Київської області, реєстровий №5207-5208, за ТОВ «Кей-Колект» в порядку звернення стягнення на предмет іпотеки було проведено реєстрацію права власності на іпотечну квартиру АДРЕСА_2 , що підтверджується витягом з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно від 29.10.2019 року. Тобто, ТОВ «Кей-Колект» набуло право власності на іпотечну квартиру шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки у позасудовому порядку (а.с. 26).
Відповідачі є зареєстрованими та проживають у квартирі АДРЕСА_2 (а.с. 12).
Колегія суддів виходить з наступного.
Відповідно до статті 41 Конституції України кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним. Використання власності не може завдавати шкоди правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію і природні якості землі.
Згідно зі статтею 47 Конституції Україникожен має право на житло. Держава створює умови, за яких кожний громадянин матиме змогу побудувати житло, придбати його у власність або взяти в оренду. Громадянам, які потребують соціального захисту, житло надається державою та органами місцевого самоврядування безоплатно або за доступну для них плату відповідно до закону. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду.
Статтею 317 ЦК України передбачено, що власникові належить право володіння, користування і розпорядження своїм майном. На зміст права власності не впливають місце проживання власника та місце знаходження майна.
Власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону. При здійсненні своїх прав та виконанні обов'язків власник зобов'язаний додержуватися моральних засад суспільства (частини перша, друга статті 319 ЦК України).
У частині першій статті 383 ЦК України визначено, що власник житлового будинку, квартири має право використовувати помешкання для власного проживання, проживання членів своєї сім'ї, інших осіб і не має права використовувати його для промислового виробництва.
Власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном (стаття 391 ЦК України).
Здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором (стаття 5 ЦПК України).
Як проголошено у статті 3 Конституції України, людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю. Права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов'язком держави.
Законом України від 22 вересня 2011 року № 3795-VI «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо врегулювання відносин між кредиторами та споживачами фінансових послуг» внесено зміни до статті 109 ЖК Української РСР, згідно з якими виселення із займаного жилого приміщення допускається з підстав, установлених законом. Виселення проводиться добровільно або в судовому порядку.
Громадянам, яких виселяють із жилих приміщень, одночасно надається інше постійне жиле приміщення, за винятком виселення громадян при зверненні стягнення на жилі приміщення, що були придбані ними за рахунок кредиту (позики) банку чи іншої особи, повернення якого забезпечене іпотекою відповідного жилого приміщення. Постійне жиле приміщення, що надається особі, яку виселяють, повинно бути зазначено в рішенні суду.
Оскільки відповідачі будучи проінформованими про перехід права власності на спірне домоволодіння до позивача в позасудовому порядку, законність набуття права власності на квартиру позивачем не визнають та добровільно відмовляються виселитись, щоб усунути перешкоди в користуванні майном новому власнику, недостатньо визнати відповідачів такими, що втратили право на користування його майном, оскільки це не вирішує спір, а відповідачі підлягають виселенню, яке може відбутись тільки в примусовому порядку з дотримання встановленої житловим законодавством процедури.
Діючий на час вирішення спору закон, зокрема стаття 109 ЖК Української РСР, яка застосовується у взаємозв'язку зі статтею 40 Закону України «Про іпотеку», прямо вказує, що громадянам, яких виселяють з жилих приміщень, одночасно надається інше постійне жиле приміщення, яке повинно бути зазначено в рішенні суду.
Указана позиція відповідає правовому висновку, висловленому в постанові Верховного Суду України від 21 грудня 2016 року у справі №6-1731цс16, а також у постанові Верховного Суду від 18 вересня 2019 року у справі № 201/7237/17 (провадження № 61-8227св19).
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 31 жовтня 2018 року у справі № 753/12729/15-ц (провадження № 14-317цс18) підтверджено, що правовий висновок Верховного Суду України про належне застосування статті 40 Закону України «Про іпотеку» та статті 109 ЖК Української РСР, викладений у постановах від 22 червня 2016 року у справі № 6-197цс16 та від 21 грудня 2016 року у справі № 6-1731цс16, є законним та обґрунтованим, враховує вимоги як вітчизняного, так і міжнародного законодавства про дотримання положень статті 1 Першого протоколу до Конвенції та практики Європейського суду з прав людини, а також ураховує, що такі обмеження неволодіючого власника встановлені законом, яким є стаття 109 ЖК Української РСР та закріплює правило про неможливість виселення громадян без надання іншого жилого приміщення, вони є необхідними в демократичному суспільстві та застосовуються з дотриманням балансу інтересів сторін спірних правовідносин, оскільки наявні інші ефективні способи захисту прав неволодіючого власника.
Частина друга статті 109 ЖК УРСР на час реалізації прав іпотекодержателя діяла у зміненій редакції, що містила заборону виселення осіб без надання іншого житлового приміщення у випадку, якщо квартира придбана не за рахунок коштів, отриманих у позику.
Тобто, іпотекодержатель мав об'єктивну можливість знати про наявність прав відповідачів на користування спірною квартирою і при набутті права власності мав усвідомлювати, що відповідачі мають зареєстроване місце проживання у квартирі.
Вказані висновки узгоджуються із правовою позицією, висловленою Великою Палатою Верховного Суду у постановах від 31.10.2018 року у справі №753/12729/15-ц (провадження №14-317цс18) та від 05.06.2019 року у справі №643/18788/15-ц (провадження №14-93цс19).
Як зазначено в постанові Верховного Суду від 10.04.2019 року по справі №405/3/17-ц (провадження №61-34728св18) у даній категорії справ захисту підлягають не лише права неволодіючого власника, а й права колишнього власника. Отже, судами обґрунтовано застосовано положення статті 109 ЖК УРСР, яка передбачає можливість виселення попереднього власника лише з наданням іншого житлового приміщення.
Крім того не є підставою для позбавлення права користування членів сім'ї власника квартири, у тому числі й колишніх, яке по факту є втручанням у право на користування житлом у розумінні положень статті 8 Конвенції, на предмет пропорційності у контексті відповідної практики ЄСПЛ, що узгоджується із висновком Великої Палати Верховного Суду, викладеним у справі №569/4373/16-ц (провадження №14-298цс19) від 21.08.2019 року.
Законом України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті», запроваджено мораторій на стягнення майна, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті, тобто і на виселення із такого майна.
Можна зробити висновок, що держава цілеспрямовано вносила законодавчі обмеження, направлені на захист прав громадян України, щодо виселення, які пов'язані з виконанням зобов'язань за кредитами, наданими в іноземній валюті та забезпеченими іпотекою. Вказана обставина обумовлена тим, що фізична особа, яка отримала кредит у іноземній валюті, не має впливу на здешевлення гривні, коливання валютного курсу, проте саме держава зобов'язана забезпечувати як дотримання прав усіх суб'єктів, так і баланс прав, у тому числі і прав кредитодавця та позичальника у кредитних правовідносинах.
Подібний висновок викладений у постанові Верховного Суду від 04.08.2021 року у справі № 199/163/19.
Таким чином, судова колегія доходить висновку, що з урахуванням специфіки порушеного права й характеру правопорушення, усталеної судової практики, перешкоди в користуванні майном, зокрема житлом, можливо усунути шляхом виселення попереднього власника та членів його сім'ї, але з дотриманням норм матеріального права, які урегульовують ці відносини, а саме статтею 40 Закону України «Про іпотеку» та статтею 109 ЖК Української РСР.
Повно встановивши обставини справи та надавши їм належну оцінку, суд першої інстанції набув обґрунтованого висновку, що іпотекодержатель мав об'єктивну можливість знати про наявність прав відповідачів на користування спірною квартирою і при набутті права власності мав усвідомлювати, що відповідачі мають зареєстроване місце проживання у квартирі, сам по собі перехід права власності від однієї особи до іншої без оцінки законності такого користування не може бути безумовною та достатньою підставою для підтвердження наявності припинення підстав на право користування квартирою, яке пов'язується законом з іншими підставами та умовами.
Доводи апеляційної скарги ТОВ «Кей-Колект» засновані на тому, що суд першої інстанції ухвалюючи оскаржуване судове рішення не врахував, що:
- внаслідок звернення стягнення на предмет іпотеки і переходу права власності до позивача (іпотекодержателя), право власності на квартиру відповідача ОСОБА_2 , як іпотекодавця, припинилося;
- припинення права власності іпотекодавця має наслідком припинення права користування квартирою і членів її сім'ї,
що в свою чергу обумовлює усунення перешкод новому власнику шляхом визнання цих осіб такими, що втратили право користування.
Проте колегія суддів звертає увагу, що дані доводи не спростовують правильність висновку районного суду в контексті ефективності обраного позивачем способу захисту права у відповідності обгрутувань, які викладені у цій постанові Одеського апеляційного суду.
Крім того, колегія суддів в порядку загального доступупу до Єдиного державного реєстру судових рішень вбачає, що постановою Одеського апеляційного суду від 24.09.2021 року апеляційну скаргу ОСОБА_2 задоволено, заочне рішення Суворовського районного суду м.Одеси від 13 жовтня 2020 року - скасовано, ухвалено нову постанову, якою позовну заяву ОСОБА_2 до приватного нотаріуса Одеського міського нотаріального округу Дишлевої Тетяни Володимирівни, Товариства з обмеженою відповідальністю «Кей-Колект» про визнання протиправним та скасування рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень задоволено, визнано протиправним та скасовано рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень (з відкриттям розділу), індексний номер: 49396243 від 29.10.2019р. 10:01:58 приватного нотаріуса Одеського міського нотаріального округу Дишлевої Тетяни Володимирівни, скасовано реєстрацію права власності на нерухоме майно, а саме квартиру АДРЕСА_2 , здійснену 29.10.2019р. на підставі рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень (з відкриттям розділу), індексний номер: 49396243 від 29.10.2019р. 10:01:58 приватного нотаріуса Одеського міського нотаріального округу Дишлевої Т.В. за ТОВ «Кей-Колект».
Станом на дату розгляду справи в суді апеляційної інстанції в Єдиному державному реєстрі судових рішень відсутні відомості, які б свідчили про наявність процесуальних рішень Верховного Суду за зверненням Товариства з обмеженою відповідальністю «Кей-Колект» до Верховного Суду з касаційною скаргою - ухвала про відкриття провадження або про залишення без руху, про повернення касаційної скарги або про відмову у відкритті касаційного провадження тощо.
Згідно з інформацією з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, державного реєстру іпотек, Єдиного державного реєстру заборон відчуження об'єктів нерухомого майна щодо суб'єкта на час розгляду справи в апеляційному порядку спірна квартира АДРЕСА_2 належить ОСОБА_7 та ОСОБА_8 за договором купівлі продажу від 08.09.2022 року по Ѕ частині кожному. За ОСОБА_1 , ОСОБА_2 (ІПН НОМЕР_1 ), ОСОБА_3 (ІПН НОМЕР_2 ) нерухоме майно на праві власності не зареєстровано.
Таким чином, доводи апеляційної скарги висновок районного суду не спростовують і зведені лише до незгоди з висновком райсуду без наведення будь-яких обставин, які б ставили під сумнів набутий судом висновок або свідчили б про невірну оцінку судом доказів, які надані сторонами та невірне застосування законодавства, яке регулює спірні правовідносини.
У Висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до уваги Комітету Міністрів Ради Європи щодо якості судових рішень, серед іншого (пункти 32-41), звертається увага на те, що усі судові рішення повинні бути зрозумілими, викладеними чіткою і простою мовою і це є необхідною передумовою розуміння рішення сторонами та громадськістю; для цього потрібно логічно структурувати рішення і викласти його в чіткому стилі, доступному для кожного; судові рішення повинні, у принципі, бути обґрунтованим; у викладі підстав для прийняття рішення необхідно дати відповідь на аргументи сторін та доречні доводи, здатні вплинути на вирішення спору; виклад підстав для прийняття рішення не повинен неодмінно бути довгим, оскільки необхідно знайти належний баланс між стислістю та правильним розумінням ухваленого рішення; обов'язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент заявника на підтримку кожної підстави захисту; обсяг цього обов'язку суду може змінюватися залежно від характеру рішення.
Зазначений Висновок також звертає увагу на те, що згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах.
Так, у справі «Салов проти України» (заява № 65518/01; від 6 вересня 2005 року; пункт 89) ЄСПЛ наголосив на тому, що згідно статті 6 Конвенції рішення судів достатнім чином містять мотиви, на яких вони базуються для того, щоб засвідчити, що сторони були заслухані, та для того, щоб забезпечити нагляд громадськості за здійсненням правосуддя (рішення у справі «Hirvisaari v. Finland», заява № 49684/99; від 27 вересня 2001 р., пункт 30). Разом з тим, у рішенні звертається увага, що статтю 6 параграф 1 не можна розуміти як таку, що вимагає пояснень детальної відповіді на кожний аргумент сторін. Відповідно, питання, чи дотримався суд свого обов'язку обґрунтовувати рішення, може розглядатися лише в світлі обставин кожної справи (рішення у справі «Ruiz Torija v. Spain», заява серія A № 303-A; від 9 грудня 1994 р.; пункт 29).
У справі «Серявін та інші проти України» (заява № 4909/04; від 10 лютого 2010 року; пункт 58) зазначено, що національний суд має певну свободу розсуду щодо вибору аргументів у тій чи іншій справі та прийняття доказів на підтвердження позицій сторін. Ще одне призначення обґрунтованого рішення полягає у тому, щоб продемонструвати сторонам, що вони були почуті. Крім того, вмотивоване рішення дає стороні можливість оскаржити його та отримати його перегляд вищестоящою інстанцією (рішення у справі «Hirvisaari v. Finland», заява № 49684/99, п. 30, від 27 вересня 2001 року).
Отже, у рішеннях ЄСПЛ склалась стала практика, відповідно до якої рішення національних судів мають бути обґрунтованими, зрозумілими для учасників справ та чітко структурованими; у судових рішеннях має бути проведена правова оцінка доводів сторін, однак, це не означає, що суди мають давати оцінку кожному аргументу та детальну відповідь на нього. Тобто мотивованість рішення залежить від особливостей кожної справи, судової інстанції, яка постановляє рішення, та інших обставин, що характеризують індивідуальні особливості справи.
Враховуючи наведене, апеляційна скарга підлягає залишенню без задоволення, а рішення суду першої інстанції - без змін.
На підставі викладеного та керуючись ст. ст. 367, 374, 375, 381, 383 ЦПК України, Одеський апеляційний суд -
Апеляційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю «Кей-Колект» - залишити без задоволення.
Рішення Суворовського районного суду м. Одеси від 05 березня 2021 року - залишити без змін.
Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття, однак може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного тексту постанови.
Повний текст постанови складений: 21.11.2022 року
Головуючий О.М. Таварткіладзе
Судді: О.В. Князюк
А.П. Заїкін