Номер провадження: 11-кп/813/972/22
Справа № 522/1340/21
Головуючий у першій інстанції ОСОБА_1
Доповідач ОСОБА_2
15 листопада 2022 року м. Одеса
Одеський апеляційний суд в складі:
головуючий суддя ОСОБА_2 ,
судді: ОСОБА_3 , ОСОБА_4 ,
секретар судового засідання ОСОБА_5 ,
за участі:
прокурора ОСОБА_6 ,
обвинуваченого ОСОБА_7 ,
представника потерпілої ОСОБА_8 ,
розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу обвинуваченого ОСОБА_7 на вирок Приморського районного суду м. Одеси від 07 грудня 2021 року в рамках кримінального провадження № 12020160500003021, внесеного до ЄРДР 01.10.2020 року, відносно:
ОСОБА_7 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , уродженця м. Одеса, громадянина України, маючого середню освіту, офіційно не працюючого, одруженого, не судимого, проживаючого за адресою: АДРЕСА_1 , який не є особою з інвалідністю,-
- обвинуваченого у вчиненні кримінальних правопорушень, передбачених ч. 1 ст. 286, ч. 1 ст. 135 КК України,-
встановив:
Зміст оскаржуваного судового рішення.
Оскаржуваним вироком ОСОБА_7 визнано винуватим у вчиненні кримінальних правопорушень, передбачених ч. 1 ст. 286 КК України, ч. 1 ст. 135 КК України, та призначити йому покарання:
-за ч. 1 ст. 286 КК України у виді обмеження волі строком на 1 (один) рік з позбавленням права керувати транспортними засобами строком на 1 (один) рік;
- за ч. 1 ст. 135 КК України у виді 2 (двох) років позбавлення волі.
У відповідності зі ст. 70, 72 КК України, при призначенні покарання за сукупністю злочинів, шляхом повного поглинання менш суворого покарання більш суворим покаранням, остаточно призначено ОСОБА_7 покарання у виді 2 (двох) років позбавлення волі з позбавленням права керувати транспортними засобами на 1 (один) рік.
На підставі ст. 75 КК України звільнено ОСОБА_7 від відбування основного покарання у виді позбавлення волі з випробуванням - іспитовим строком на 2 (два) роки, з покладанням обов'язків, передбачених ст. 76 КК України.
Запобіжний захід стосовно ОСОБА_7 органом досудового розслідування не застосовувався.
Вирішено питання щодо цивільних позовів, процесуальних витрат та речових доказів.
Відповідно до оскаржуваного вироку, 01.10.2020, приблизно о 05:20 годині, в Приморському районі м. Одеса, водій ОСОБА_7 , керуючи автомобілем ЗАЗ-DAEWOO SENS, р.н. НОМЕР_1 , в умовах вологого асфальту, без будь-яких ям та вибоїн на дорозі, у темний час доби, в умовах достатнього вуличного міського освітлення, яке працювало у нічному режимі через один світильник, здійснював рух по вул. Велика Арнаутська з боку вул. Преображенська в напрямку вул. Мечникова.
Будучи неуважним, не стежачи за дорожньою обстановкою, в районі перехрестя вул. Велика Арнаутська - вул. Старопортофранківська, здійснював рух зі швидкістю 35 км/год., у другій смузі для руху дороги, яка має чотири смуги руху в одному напрямку.
Маючи об'єктивну можливість вчасно помітити увімкнений «червоний» сигнал світлофору для водіїв, який забороняє йому рух через перехрестя вул. Велика Арнаутська - вул. Старопортофранківська та можливість бачити пішохода, який почав здійснювати рух на зелений для пішоходів сигнал світлофору, по регульованому пішохідному переходу з лівого краю проїзної частини вул. Разумовська, водій ОСОБА_7 , діючи самовпевнено, передбачаючи можливість настання наслідків свого діяння, маючи технічну можливість уникнути ДТП, виїхав на пішохідний перехід, де допустив наїзд на пішохода ОСОБА_9 , яка перетинала проїзну частину зліва направо за ходом руху керованого ним автомобіля на сигнал світлофору, що дозволяє їй перехід.
Внаслідок дорожньо-транспортної пригоди пішохід ОСОБА_9 отримала тілесні ушкодження середньої тяжкості.
В умовах дорожньо-транспортної події водію автомобіля ЗАЗ-DAEWOO SENS, р.н. НОМЕР_1 , ОСОБА_7 , при під'їзді до регульованого перехрестя, де на світлофорному об'єкті для руху в даному напрямку був увімкнений сигнал світлофора, який забороняє рух, необхідно було зупинитися перед дорожньою розміткою 1.12 (стоп-лінією), що регламентовано вимогами п. 8.7.3 е), п. 8.10 Правил дорожнього руху України. В умовах даної дорожньо-транспортної ситуації, водій автомобіля ЗАЗ-DAEWOO SENS, р.н. НОМЕР_1 , ОСОБА_7 мав технічну можливість запобігти дану подію шляхом виконання в односторонньому порядку вимог п. 8.7.3 е), п. 8.10 Правил дорожнього руху України. В умовах даної дорожньо-транспортної пригоди з технічної точки зору дії водія автомобіля ЗАЗ-DAEWOO SENS, р.н. НОМЕР_1 , ОСОБА_7 , які в частині вимог червоного сигналу світлофору не відповідали вимогам п. 8.7.3 е), п. 8.10 Правил дорожнього руху України, створювали умови для настання події і знаходилися в причинному зв'язку з настанням події і знаходилися в причинному зв'язку з настанням даної дорожньо-транспортної події.
Таким чином, водій ОСОБА_7 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , своїми діями допустив порушення вимог п. п. 2.3 (б), 8.7.3 е), 8.10, Правил дорожнього руху України (введені в дію 01.01.2002 відповідно до постанови Кабінету Міністрів України № 1306 від 10.10.2001).
Крім того, 01.10.2020 приблизно о 05:21 год. у водія ОСОБА_7 , після скоєння ним дорожньо-транспортної пригоди на автомобілі ЗАЗ-DAEWOO SENS, НОМЕР_1 , на перехресті вул. Велика Арнаутська - вул. Старопортофранківська в м. Одесі, виник раптовий злочинний умисел, направлений на не надання допомоги особі, яку він своїми діями поставив в небезпечний для життя стан, та зникнення з місця вчиненого злочину з метою уникнення відповідальності за скоєне кримінальне правопорушення.
Так, у зазначений день та час ОСОБА_7 , реалізуючи свій злочинний умисел, у порушення вимог п. 2.10 «Правил дорожнього руху» України (введені в дію 01.01.2002 відповідно до постанови Кабінету Міністрів України № 1306 від 10.10.2001), навмисно не залишився на місці події, заходів для надання медичної допомоги потерпілому не прийняв, швидку медичну допомогу для надання допомоги потерпілому не викликав, в органи поліції про дорожньо-транспортний випадок не повідомив, прізвища й адреси очевидців події не записав, заходів до забезпечення схоронності слідів події не прийняв, а зник з місця пригоди, чим залишив без допомоги потерпілого пішохода ОСОБА_9 ; достовірно знаючи та усвідомлюючи, що пішохід ОСОБА_9 отримала тілесні ушкодження, залишилася на проїзній частині, через що перебуває в небезпечному для життя стані і позбавлена можливості вжити заходів до самозбереження, внаслідок безпомічного стану, навмисно не залишився на місці події, заходів для надання медичної допомоги потерпілому не прийняв, швидку медичну допомогу для надання допомоги потерпілому не викликав, в органи поліції про дорожньо-транспортний випадок не повідомив, прізвища й адреси очевидців події не записав, заходів до забезпечення схоронності слідів події не прийняв, а зник з місця пригоди, чим залишив без допомоги потерпілого пішохода ОСОБА_9 , хоча ОСОБА_7 повинен був надати їй допомогу, при тому, що сам поставив потерпілого в небезпечний для життя стан, з місця дорожньо-транспортної пригоди зник, але в подальшому був виявлений органом досудового розслідування в ході проведення оперативно-розшукових заходів.
Вимоги апеляційної скарги та узагальнені доводи особи, яка її подала.
Не погоджуючись з оскарженим вироком, обвинувачений ОСОБА_7 , подав апеляційну скаргу, в якій, не оспорюючи фактичні обставини справи, вважає, що призначене йому покарання є явно суворим та таким, що підлягає зміні, виходячи з наступного:
- суд першої інстанції призначаючи остаточне основне покарання за кримінальні правопорушення, передбачені ч. 2 ст. 286, ч. 1 ст. 135 КК України, незважаючи на інші більш м'які, основні види покарань, передбачені санкціями вказаних статей, призначив максимальне можливе покарання у виді 2 (двох) років позбавлення волі, при цьому у вироку не зазначив чому менш суворий вид покарання буде недієвим;
- при призначені покарання судом не враховані наступні обставини: ОСОБА_7 за місцем проживання характеризується позитивно, має на утриманні хвору дружину;
- щире кається у вчиненому та багаторазово пожалкував про вчинене, навчений та покараний наріканнями оточуючих людей.
На підставі наведеного обвинувачений просить оскаржений вирок змінити в частині призначеного покарання та призначити остаточне покарання на підставі ст. 70 КК України у виді обмеження волі строком на 1 рік та 6 місяців та застосувати положення ст. 75 КК України з іспитовим строком тривалістю 1 рік.
Позиції учасників судового розгляду.
Обвинувачений підтримав апеляційну скаргу та просив її задовольнити.
Прокурор та представник потерпілої заперечували проти задоволення апеляційної скарги сторони захисту, просили апеляційну скаргу залишити без задоволення, а вирок суду залишити без змін.
Захисник про день та час розгляду справи був повідомлений належним чином та не повідомив про поважні причини свого неприбуття, обвинувачений не заперечував проти розгляду апеляційної скарги за відсутності захисника.
Заслухавши суддю-доповідача та учасників судового засідання, перевіривши матеріали кримінального провадження та доводи апеляційної скарги, апеляційний суд доходить висновку про таке.
Мотиви апеляційного суду.
Відповідно до ч. 1 ст. 404 КПК України суд апеляційної інстанції переглядає рішення суду першої інстанції в межах апеляційної скарги.
Відповідно до вимог ст. 370 КПК України судове рішення повинно бути законним, обґрунтованим і вмотивованим. Законним є рішення, яке ухвалено згідно з нормами матеріального права з дотриманням вимог щодо кримінального провадження, передбачених цим кодексом.
Як вбачається з мотивувальної частини вироку суду першої інстанції, обвинувачений ОСОБА_7 повністю визнав свою вину у вчиненні інкримінованих йому
кримінальних правопорушень при обставинах, викладених в обвинувальному акті, внаслідок чого суд, за погодженням із учасниками судового провадження, у порядку, передбаченому ч. 3 ст. 349 КПК України, визнав недоцільним дослідження інших доказів, обмежившись лише допитом обвинуваченого та представника потерпілої відносно фактичних обставин кримінального правопорушення та дослідженням доказів, які характеризують особистість обвинуваченого.
При цьому, суд встановив, що учасники судового провадження не оспорюють фактичні обставини справи, правильно їх розуміють та їм роз'яснено, що вони будуть позбавлені права оспорювати ці обставини в апеляційному порядку та кваліфікував дії
ОСОБА_7 за ч. 1 ст. 286 КК України, як порушення правил безпеки дорожнього руху особою, яка керує транспортним засобом, що спричинило потерпілому середньої тяжкості тілесне ушкодження; та за ч. 1 ст. 135 КК України за завідоме залишення без допомоги особи, яка перебуває в небезпечному для життя стані і позбавлена можливості вжити заходів до самозбереження внаслідок безпорадного стану, якщо той, хто залишив без допомоги, сам поставив потерпілого в небезпечний для життя стан.
Що стосується доводів апеляційної скарги сторони захисту стосовно недотримання судом вимог закону в частині призначення покарання обвинуваченому, то вони є необґрунтованими та фактично пов'язані із суддівським розсудом (дискреційними повноваженнями суду).
За вимогами статей 50, 65 КК України особі, яка вчинила злочин, має бути призначене покарання, необхідне і достатнє для її виправлення і попередження нових злочинів.
У статті 65 КК України визначено загальні засади призначення покарання, які наділяють суд правом вибору між однією із форм реалізації кримінальної відповідальності - призначити покарання або звільнити від покарання чи від його відбування, кожна з яких є законною. Завданням такої форми є виправлення та попередження нових злочинів. Ця функція за своєю правовою природою є дискреційною, оскільки потребує врахування та оцінки конкретних обставин справи, ступеня тяжкості вчиненого злочину, особи винного, обставин, що впливають на покарання. Реалізація цієї функції становить правозастосовну інтелектуально-вольову діяльність суду, в рамках якої і приймається рішення про можливість виправлення засудженого без відбування покарання. За змістом ст. 75 КК рішення про звільнення від відбування покарання з випробуванням суд може прийняти лише у випадку, якщо при призначенні покарання певного виду і розміру, враховуючи тяжкість злочину, особу винного та інші обставини справи, дійде висновку про можливість виправлення засудженого без відбування покарання.
Виходячи з указаної мети й принципів справедливості, співмірності та індивідуалізації, покарання повинно бути адекватним характеру вчинених дій, їх небезпечності та даним про особу винного, які підлягають обов'язковому врахуванню. Під час вибору покарання мають значення обставини, які його пом'якшують і обтяжують, відповідно до положень статей 66, 67 КК.
Дотримання загальних засад призначення покарання є гарантією обрання винній особі необхідного й доцільного заходу примусу, яке би ґрунтувалося на засадах законності, гуманізму, індивідуалізації та сприяло досягненню справедливого балансу між правами і свободами людини і захистом інтересів держави й суспільства.
Положеннями ст. 75 КК передбачено, що в разі, якщо суд, крім випадків засудження за корупційний злочин, при призначенні покарання у виді виправних робіт, службового обмеження для військовослужбовців, обмеження волі, а також позбавлення волі на строк не більше 5 років, урахувавши тяжкість злочину, особу винного та інші обставини справи, дійде висновку про можливість виправлення засудженого без відбування покарання, він може прийняти рішення про звільнення від відбування покарання з випробуванням.
Питання щодо призначення покарання визначають форму реалізації кримінальної відповідальності в кожному конкретному випадку з огляду на суспільну небезпечність і характер злочину, обставини справи, особу винного, а також обставини, що пом'якшують або обтяжують покарання, тощо.
Вирішення цих питань належить до дискреційних повноважень суду, що розглядає кримінальне провадження по суті, який і повинен з урахуванням усіх перелічених вище обставин визначити вид і розмір покарання та ухвалити рішення.
Дискреційні повноваження суду визнаються і Європейським судом з прав людини, який у своїх рішеннях (зокрема у справі «Довженко проти України») зазначає лише про необхідність визначення законності, обсягу, способів і меж застосування свободи оцінювання представниками судових органів, виходячи із відповідності таких повноважень суду принципу верховенства права. Це забезпечується, зокрема, відповідним обґрунтуванням обраного рішення в процесуальному документі суду тощо.
Разом із тим, як уже раніше зазначав Верховний Суд, дискреційні повноваження суду щодо призначення покарання або прийняття рішення про звільнення від його відбування мають межі, визначені статтями 409, 414, 438 КПК України, які передбачають повноваження судів апеляційної та касаційної інстанцій скасувати або змінити судове рішення у зв'язку з невідповідністю призначеного покарання тяжкості кримінального правопорушення та особі засудженого, зокрема коли покарання за своїм видом чи розміром є явно несправедливим через м'якість або через суворість (постанова Верховного Суду від 12 липня 2018 року у справі № 745/398/16-к та 07 квітня 2021 року).
Згідно зі ст. 414 КПК України невідповідним ступеню тяжкості кримінального правопорушення та особі обвинуваченого визнається таке покарання, яке хоч і не виходить за межі, встановлені відповідною статтею (частиною статті) закону України про кримінальну відповідальність, але за своїм видом чи розміром є явно несправедливим через м'якість або суворість.
Ступінь тяжкості вчиненого кримінального правопорушення у значенні ст. 414 КПК означає з'ясування судом насамперед питання про те, до злочинів якої категорії тяжкості відносить закон (ст. 12 КК) вчинене у конкретному випадку злочинне діяння. Беручи до уваги те, що у ст. 12 КК дається лише видова характеристика ступеня тяжкості злочину, що відображено у санкції статті, встановленій за злочин цього виду, суд при призначенні покарання на основі всебічного, повного та неупередженого врахування обставин кримінального провадження в їх сукупності визначає тяжкість конкретного кримінального правопорушення, враховуючи його характер, цінність суспільних відносин, на які вчинено посягання, тяжкість наслідків, спосіб посягання, форму і ступінь вини, мотивацію кримінального правопорушення, наявність або відсутність кваліфікуючих ознак тощо.
Під особою обвинуваченого у контексті ст. 414 КПК України розуміється сукупність фізичних, соціально-демографічних, психологічних, правових, морально-етичних та інших ознак індивіда, щодо якого ухвалено обвинувальний вирок, які існують на момент прийняття такого рішення та мають важливе значення для вибору покарання з огляду мети та засад його призначення.
Обираючи обвинуваченому ОСОБА_7 захід примусу, суд першої інстанції, на виконання приписів зазначеної вище норми кримінального закону та положень судової практики, врахував: ступінь тяжкості вчинених кримінальних правопорушень, їх підвищену суспільну небезпечність, конкретні обставини справи та насліди вчинених кримінальних правопорушень, особу обвинуваченого, який раніше не судимий, на обліку у психіатра та у лікаря нарколога не перебуває, обставини, що пом'якшують покарання - щире каяття, а також зважив на відсутність обставин, що обтяжують покарання.
На підставі наведених даних суд дійшов висновку про необхідність призначення ОСОБА_7 покарання за ч. 1 ст. 286 КК України у виді обмеження волі строком на 1 (один) рік з позбавленням права керувати транспортними засобами строком на 1 (один) рік; за ч. 1 ст. 135 КК України у виді 2 (двох) років позбавлення волі. На підстав ст. 70 КК України призначено остаточне покарання за сукупністю злочинів, шляхом повного поглинання менш суворого покарання більш суворим покаранням, у виді 2 (двох) років позбавлення волі з позбавленням права керувати транспортними засобами на 1 (один) рік із застосуванням положень ст. 75 КК України.
Колегія суддів погоджується з таким висновком суду першої інстанції, оскільки він ґрунтується на загальних засадах призначення покарання, визначених у ст. 65 КК України, з огляду на наступне.
Так, суд першої інстанції у повній мірі врахував те, що обвинувачений вчинив кримінальні правопорушення, які відноситься до категорії нетяжких злочинів, при цьому зважив, що злочин, передбачений ст. 286 КК України, хоча і належить до таких, що вчинені з необережності, але необережна форма вини стосується тільки настання наслідків - у даному випадку спричинення потерпілій ОСОБА_9 тілесних ушкоджень середньої тяжкості, оскільки, ОСОБА_7 , керуючи автомобілем, порушив вимоги п. п. 2.3 (б), 8.7.3 е), 8.10 «Правил дорожнього руху» України; а злочин, передбачений ст. 135 КК України полягає в бездіяльності обвинуваченого, однак характеризується прямим умислом останнього.
В свою чергу, набуття особою права керування транспортними засобами унормовано Положенням про порядок видачі посвідчень водія та допуску громадян до керування транспортними засобами (затверджено постановою Кабінету Міністрів України №511 від 20.05.2009). Держава, надаючи це право особі, яка бажає його набути, встановлює перед нею певні умови та зобов'язує їх виконати. Однією з таких умов є обов'язок особи підтвердити свої знання встановлених правил та дотримуватися їх. Виходячи з того, що у національному законодавстві транспортний засіб визнається джерелом підвищеної небезпеки, на водія як особу, яка набула право керування ним, покладається особливий тягар дотримання цих правил.
Відтак, колегія суддів констатує, що ОСОБА_7 , за встановлених судом обставин був учасником дорожнього руху. Статтею 14 Закону України «Про дорожній рух» чітко передбачені обов'язки учасника дорожнього руху, серед яких є також і обов'язок знати і неухильно дотримуватись вимог Закону України «Про дорожній рух», Правил дорожнього руху та інших нормативних актів з питань безпеки дорожнього руху. Отже обов'язок учасника дорожнього руху, яким на момент дорожньо-транспортної пригоди був ОСОБА_7 , знати і неухильно виконувати вимоги Правил дорожнього руху України чітко визначений у національному законодавстві.
Повертаючись до обставин даного кримінального провадження, ОСОБА_7 , достовірно усвідомлюючи те, що він як водій автомобіля марки ЗАЗ-DAEWOO SENS, р.н. НОМЕР_1 , зобов'язаний бути уважним, стежити за дорожньою обстановкою, відповідно реагувати на її зміну, допустивши злочинну самовпевненість, зокрема, маючи об'єктивну можливість вчасно помітити увімкнений «червоний» сигнал світлофору для водіїв, який забороняє йому рух через перехрестя вул. Велика Арнаутська - вул. Старопортофранківська, та можливість бачити пішохода, який почав здійснювати рух на зелений для пішоходів сигнал світлофору по регульованому пішохідному переходу з лівого краю проїзної частини вул. Разумовська, водій ОСОБА_7 , допустив наїзд на пішохода ОСОБА_9 , яка перетинала проїзну частину зліва направо за ходом руху керованого ним автомобіля. При цьому, ОСОБА_7 залишив місце ДТП та не надав допомогу потерпілій.
Апеляційний суд вважає, що порушення, які допустив ОСОБА_7 , пов'язані з очевидним для винного нехтуванням елементарних правил безпеки, що створило реальну загрозу для життя та здоров'я учасників дорожнього руху. У результаті злочинної недбалості останнього, потерпіла ОСОБА_9 отримала тілесні ушкодження середньої тяжкості. При цьому, внаслідок вчинених ОСОБА_7 кримінальних правопорушень, потерпілій ОСОБА_9 була надана 1 група інвалідності.
Надаючи оцінку твердженням сторони захисту щодо необхідності врахування такої пом'якшуючих обставини як щире каяття, апеляційний суд зазначає, що з оскаржуваного рішення убачається, що зазначена обставина вже було враховано судом першої інстанції при призначенні покарання, на підставі якої суд дійшов висновку про необхідність призначення покарання із застосуванням статті 75 КК України.
Позитивні характеристики за місцем проживання та утримання хворої дружини, з урахуванням вище наведених обставин, не можуть бути безумовними підставами для пом'якшення покарання обвинуваченому ОСОБА_7 .
Також, апеляційний суд звертає увагу, що станом на день розгляду апеляційної скарги пройшло 2 роки після вчинення ДТП, однак у матеріалах кримінальної справи відсутні дані на підтвердження того, що обвинувачений намагався будь-яким чином допомогти потерпілій оговтатися від пережитого та відшкодувати матеріальну та моральну шкоду, яка внаслідок ДТП стала особою з інвалідністю I групи, тобто стан його здоров'я не відновився.
Колегія суддів вважає, що суд першої інстанції дотримався практики Європейського суду з прав людини, відповідно до якої складовим елементом принципу верховенства права є очікування від суду застосування до кожного злочинця такого покарання, яке законодавець вважає пропорційним (справа «Скополла проти Італії» від 17 09 2009 року). Для того, щоб втручання вважалося пропорційним, воно має відповідати тяжкості правопорушення і не ставити особистий і надмірний тягар для особи (справа «Ізмайлов проти Росії» від 16 10 2008 року).
Стороною захисту не наведено в апеляційній скарзі інших переконливих обставин, які не враховані судом першої інстанції при призначенні обвинуваченому ОСОБА_7 покарання та могли б свідчити про беззаперечну явну суворість або несправедливість призначеного покарання за ч. 1 ст. 286, ч. 1 ст. 135 КК України.
Істотних порушень вимог КПК України, які б слугували підставами для скасування вироку, апеляційним судом не встановлено.
З огляду на наведене, враховуючи положення ч. 1 ст. 404 КПК України, оскільки апеляційні скарги сторони захисту не містять у собі доказів щодо скасування або зміни вироку, у апеляційного суду, з урахуванням положень ст.ст. 409, 412 КПК, відсутні підстави для скасування вироку, а тому апеляційні скарги задоволенню не підлягають.
Керуючись ст.ст. 376, 404, 405, 407, 419, 424, 426, 532 КПК України, апеляційний суд,
ухвалив:
Апеляційну скаргу обвинуваченого ОСОБА_7 - залишити без задоволення.
Вирок Приморського районного суду м. Одеси від 07 грудня 2021 року в рамках кримінального провадження № 12020160500003021, внесеного до ЄРДР 01.10.2020 року, відносно ОСОБА_7 , обвинуваченого у вчиненні кримінальних правопорушень, передбачених ч. 1 ст. 286, ч. 1 ст. 135 КК України,- залишити без змін.
Ухвала апеляційного суду набирає законної сили з моменту її проголошення і може бути оскаржена безпосередньо до Верховного Суду протягом трьох місяців з дня її проголошення.
Судді Одеського апеляційного суду
ОСОБА_2 ОСОБА_3 ОСОБА_4