15 листопада 2022 року Чернігів Справа № 620/6427/22
Чернігівський окружний адміністративний суд у складі головуючого судді Заяць О.В., розглянувши за правилами спрощеного позовного провадження справу за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Департаменту соціальної політики Чернігівської міської ради про визнання протиправною бездіяльності та зобов'язання вчинити певні дії,
Позивач звернувся до суду з адміністративним позовом до Департаменту соціальної політики Чернігівської міської ради, у якому просить:
1. визнати протиправною бездіяльність Департаменту соціальної політики Чернігівської міської ради щодо ненадання згоди ОСОБА_1 в отриманні соціальних послуг від ОСОБА_2 та внесення відомостей до Реєстру надавачів та отримувачів соціальних послуг;
2. зобов'язати Департамент соціальної політики Чернігівської міської ради прийняти рішення про надання соціальних послуг та внести відомості про ОСОБА_1 як отримувача соціальних послуг та про ОСОБА_2 як надавача послуг до Реєстру надавачів та отримувачів соціальних послуг;
3. стягнути з Департаменту соціальної політики Чернігівської міської ради на користь ОСОБА_1 моральну шкоду в сумі 200 000 (двісті тисяч) гривень.
В обґрунтування позовних вимог позивач зазначив, що він є інвалідом І групи підгрупа «Б» з дитинства, група інвалідності встановлена позивачу безтерміново. Враховуючи то факт, що тривалий час, у тому числі воєнний стан, позивачу надає послуги з догляду без належного оформлення ОСОБА_2 з метою належного оформлення взаємовідносин між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , вказані особи 15.08.2022 звернулися із заявами про надання соціальних послуг та про згоду на надання соціальних послуг до Департаменту соціальної політики ЧМР. Разом із заявою ОСОБА_1 подав пояснення, в яких чітко та зрозуміло розписано ситуацію, в якій він знаходиться, а також обставини, які зумовлюють необхідність оформлення факту надання постійного догляду з боку ОСОБА_2 . Департаментом 19.08.2022 на заяву ОСОБА_1 була надана відповідь № 04-30/8621 в якій зазначалось, що саме належить до повноважень Департаменту у сфері соціальних послуг у відповідності до Закону № 2671 та що ОСОБА_2 на момент звернення не є надавачем соціальних послуг в розумінні наведеного вище законодавства. Також у вказаній відповіді було повідомлено позивачу про можливість отримання на безкоштовній основі всіх соціальних послуг, які були визначені в заяві, однак до повноважень Департаменту у відповідності до Закону № 2671 належить саме виплата компенсацій, а не безпосереднє надання соціальних послуг за якими звернувся позивач. Отже, за результатом розгляду звернень позивача та ОСОБА_2 відповідачем фактично відмовлено позивачу у наданні соціальних послуг та в порушення вимог частини 3 статті 21 Закону України "Про соціальні послуги" не прийнято вмотивованого рішення. Такі дії відповідача позивач вважає протиправними, у зв'язку із чим просять позов задовольнити в повному обсязі. Крім того, позивач зазначає, що неправомірні дії відповідача призвели до спричинення душевних страждань, позивач протягом місяця з дня подачі заяви взагалі перебував у невідомості щодо рішення відповідача, при цьому фактично рішення так і не отримано. Душевні страждання призвели до погіршення психоемоційного стану та як наслідок - погіршення фізичного стану здоров'я, що свідчить про завдання бездіяльністю відповідача моральної шкоди позивачу.
Ухвалою судді Чернігівського окружного адміністративного суду від 21.09.2022 відкрито провадження у справі за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) сторін та встановлено відповідачу 15-денний строк з дня вручення вказаної ухвали для подання відзиву на позов.
Відповідачем подано до суду відзив на позов, у якому зазначено, що рішенням виконавчого комітету Чернігівської міської ради від 02.12.2021 року № 737, саме на виконання Закону України «Про соціальні послуги» та постанови Кабінету Міністрів України від 01 червня 2020 року № 587 «Про організацію надання соціальних послуг» було затверджено перелік соціальних послуг, умови та порядок їх надання структурними підрозділами Чернігівського міського територіального центру соціального обслуговування (надання соціальних послуг) Чернігівської міської ради. Отже в даному випадку безпосередніми надавачами таких послуг є Чернігівський міський територіальний центр соціального обслуговування (надання соціальних послуг) Чернігівської міської ради. Чернігівським міським територіальним центром соціального обслуговування (надання соціальних послуг) Чернігівської міської ради надаються всі замовлені в заяві соціальні послуги на безкоштовній основі штатними працівниками територіального центру відповідно до розподілу функціональних (посадових) обов'язків, а саме: заходи соціальної послуги догляду вдома - соціальним робітником відділення соціальної допомоги вдома, транспортні послуги - спеціалізованим автомобілем, відповідно, водієм територіального центру, і т.д. Тобто фактичне надання всіх тих послуг які вимагає позивач від Департаменту здійснюється структурними підрозділами Чернігівського міського територіального центру соціального обслуговування (надання соціальних послуг) Чернігівської міської ради. Щодо звернення ОСОБА_2 , то Департаментом зазначено, що йому було надано письмову відповідь, у якій зазначалось, що надавати соціальні послуги з догляду на непрофесійній основі без проходження навчання та дотримання державних стандартів соціальних послуг можуть лише фізичні особи, які не здійснюють підприємницьку діяльність, якщо отримувачами соціальних послуг є члени їхньої сім'ї, які спільно проживають, пов'язані спільним побутом, мають взаємні права і обов'язки, що відповідає вимогам ч. 6 ст. 13 Закону України «Про соціальні послуги». Також повідомили про відсутність законних підстав для внесення ОСОБА_2 до Реєстру надавачів та отримувачів соціальних послуг. Також відповідачем у відзиві зазначено, що жодним нормативним актом не передбачено а ні права, а ні обов'язку Департаменту надавати згоду на отримання чи надання соціальних послуг фізичними особами, які не мають на це законних підстав. Серед іншого, відповідач зазначає про неприпустимість того, що ОСОБА_2 в даній справі не є позивачем, але ОСОБА_1 в своїх позовних вимогах підіймає питання стосовно інтересів ОСОБА_2 .
Від позивача до суду надійшла відповідь на відзив, у якій позовні вимоги підтримано, позивач наполягає на їх задоволенні з підстав, викладених у позові з наданням додаткових пояснень.
12.10.2022 від відповідача надійшли заперечення на відповідь на відзив, у яких Департамент соціальної політики Чернігівської міської ради підтримав зазначені у відзиві обґрунтування.
Розглянувши подані документи і матеріали, всебічно і повно з'ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об'єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, судом встановлено наступне.
ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 та є інвалідом І групи, підгрупа «Б» з дитинства.
Група інвалідності встановлена позивачу безтерміново, що підтверджується довідкою МСЕК від 28.07.2000.
Відповідно до довідки МСЕ-ЧНВ №103969 (а.с. 14), ОСОБА_1 потребує догляду, має ураження центральної нервової системи та з трудом може пересуватися.
Позивач отримує державну соціальну допомогу, догляд, опіка чи піклування над позивачем не встановлено.
Матір ОСОБА_1 є пенсіонером, непрацездатною особою, батько позивача помер, інших членів сім'ї ОСОБА_1 не має. Таким чином, родичів, які б могли здійснювати постійний догляд немає.
З метою належного оформлення взаємовідносин між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , який надає позивачу послуги з догляду без належного оформлення, вказані особи 15.08.2022 звернулися із заявами про надання соціальних послуг та про згоду на надання соціальних послуг до Департаменту соціальної політики ЧМР, додавши пояснення, в яких розписано ситуацію, в якій він знаходиться, а також обставини, які зумовлюють необхідність оформлення факту надання постійного догляду з боку ОСОБА_2 .
Департаментом 19.08.2022 на заяви ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , були надані відповіді № 04-30/8598 та № 04-30/8621 в яких зазначалось, що саме належить до повноважень Департаменту у сфері соціальних послуг у відповідності до Закону № 2671 та, що ОСОБА_2 на момент звернення не є надавачем соціальних послуг в розумінні наведеного вище законодавства. Також було повідомлено позивачу про можливість отримання на безкоштовній основі всіх соціальних послуг, які були визначені в заяві, однак до повноважень Департаменту у відповідності до Закону № 2671 належить саме виплата компенсацій, а не безпосереднє надання соціальних послуг за якими звернувся позивач.
Вважаючи бездіяльність відповідача щодо не надання згоди на отримання соціальних послуг протиправною позивач звернувся до суду за захистом свої прав.
Надаючи правову оцінку обставинам справи, суд зазначає таке.
Відповідно до частини 2 статті 19 Конституції України, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Відповідно до статті 46 Конституції України, громадяни мають право на соціальний захист, що включає право на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, а також у старості та в інших випадках, передбачених законом. Це право гарантується загальнообов'язковим державним соціальним страхуванням за рахунок страхових внесків громадян, підприємств, установ і організацій, а також бюджетних та інших джерел соціального забезпечення; створенням мережі державних, комунальних, приватних закладів для догляду за непрацездатними.
Основні організаційні та правові засади надання соціальних послуг, спрямованих на профілактику складних життєвих обставин, подолання або мінімізацію їх негативних наслідків, особам/сім'ям, які перебувають у складних життєвих обставинах, визначає Закон України "Про соціальні послуги" від 17.01.2019 № 2671-VІІІ (далі - Закон № № 2671-VІІІ), згідно зі статтею 1 якого соціальні послуги - дії, спрямовані на профілактику складних життєвих обставин, подолання таких обставин або мінімізацію їх негативних наслідків для осіб/сімей, які в них перебувають. Особі/сім'ї можуть надаватися одна або одночасно декілька соціальних послуг. Порядок організації надання соціальних послуг затверджується Кабінетом Міністрів України.
Пунктом 17 статті 1 указаного Закону передбачено, що соціальні послуги - дії, спрямовані на профілактику складних життєвих обставин, подолання таких обставин або мінімізацію їх негативних наслідків для осіб/сімей, які в них перебувають. Особі/сім'ї можуть надаватися одна або одночасно декілька соціальних послуг. Порядок організації надання соціальних послуг затверджується Кабінетом Міністрів України.
Суб'єктами системи надання соціальних послуг є, зокрема, надавачі соціальних послуг (п. 3 ч. 1 ст. 8 Закону).
Відповідно до ч. 3 ст. 8 Закону до надавачів соціальних послуг недержавного сектору належать підприємства, установи, організації, крім визначених частиною другою цієї статті, громадські об'єднання, благодійні, релігійні організації, фізичні особи - підприємці та фізичні особи, які надають соціальні послуги з догляду відповідно до цього Закону без здійснення підприємницької діяльності.
Згідно п. 1 ч. 6 ст. 8 Закону фізичні особи, які надають соціальні послуги з догляду відповідно до цього Закону без здійснення підприємницької діяльності, можуть надавати соціальні послуги з догляду на непрофесійній основі без проходження навчання та дотримання державних стандартів соціальних послуг отримувачам соціальних послуг з числа членів своєї сім'ї, які спільно проживають, пов'язані спільним побутом, мають взаємні права і обов'язки та є особами з інвалідністю I групи.
Згідно ст. 13 вказаного Закону, надавачі соціальних послуг провадять свою діяльність відповідно до законодавства про соціальні послуги, на підставі установчих та інших документів, якими визначено перелік соціальних послуг та категорії осіб, яким надаються такі послуги, за умови забезпечення їх відповідності критеріям діяльності надавачів соціальних послуг, встановленим Кабінетом Міністрів України.
Надавачі соціальних послуг можуть належати до державного, комунального або недержавного секторів.
До надавачів соціальних послуг державного/комунального сектору належать надавачі соціальних послуг, утворені органами, зазначеними у частині першій статті 11 цього Закону, діяльність яких фінансується за рахунок коштів відповідного бюджету/бюджетів.
До надавачів соціальних послуг державного/комунального сектору належать: установи/заклади надання соціальних послуг (стаціонарні, реабілітаційні, тимчасового перебування); інші установи/заклади соціальної підтримки (обслуговування), у тому числі спеціалізовані служби підтримки осіб, постраждалих від домашнього насильства та насильства за ознакою статі.
З метою оптимізації та комплексного підходу до надання соціальних послуг можуть утворюватися комплексні установи/заклади надання соціальних послуг, структурні або відокремлені (територіальні) підрозділи яких надають різні соціальні послуги різним групам населення.
Відповідно до статті 19 Закону № 2671-VІІІ, підставою для розгляду питання надання соціальних послуг за рахунок бюджетних коштів є подання до структурного підрозділу з питань соціального захисту населення районних, районних у містах Києві та Севастополі державних адміністрацій, виконавчого органу міської ради міст обласного значення, ради об'єднаної територіальної громади за місцем проживання/перебування особи:
1) заяви особи або її законного представника про надання соціальних послуг;
2) звернення, повідомлення інших осіб в інтересах осіб/сімей, які потребують соціальних послуг.
У разі звернення особи або її законного представника безпосередньо до надавача соціальних послуг такий надавач зобов'язаний надати їм допомогу в поданні заяви про надання соціальних послуг до структурного підрозділу з питань соціального захисту населення районних, районних у містах Києві та Севастополі державних адміністрацій, виконавчого органу міської ради міст обласного значення, ради об'єднаної територіальної громади не пізніше наступного робочого дня.
Підставою для розгляду питання про надання соціальних послуг надавачами соціальних послуг недержавного сектору (крім соціальних послуг, що надаються за рахунок бюджетних коштів) є подані їм заява, звернення, повідомлення про надання соціальних послуг, передбачені частиною першою цієї статті.
У разі виявлення особи, яка за станом здоров'я не спроможна самостійно прийняти рішення про необхідність надання їй соціальних послуг, заяву про надання соціальних послуг зобов'язані подати законний представник такої особи, орган опіки та піклування або структурний підрозділ з питань соціального захисту населення районних, районних у містах Києві та Севастополі державних адміністрацій, виконавчого органу міської ради міст обласного значення, ради об'єднаної територіальної громади.
Порядок подання заяви, звернення, повідомлення про надання соціальних послуг визначається Порядком організації надання соціальних послуг.
Відповідно до ст. 28 Закону, соціальні послуги надаються отримувачам:
1) за рахунок бюджетних коштів;
2) з установленням диференційованої плати залежно від доходу отримувача соціальних послуг;
3) за рахунок отримувача соціальних послуг або третіх осіб.
Так, спеціальним законом у сфері надання соціальних послуг, а також Переліком соціальних послуг № 1417 визначено, що соціальні послуги державними та комунальними суб'єктами, а також іншими суб'єктами, що надають соціальні послуги із залученням бюджетних коштів, в обсягах, визначених державними стандартами соціальних послуг, безоплатно надаються, зокрема, особам з інвалідністю.
Наказом Міністерства соціальної політики України від 23 червня 2020 № 429 «Про затвердження Класифікатора соціальних послуг» затверджено класифікатор соціальних послуг.
Розділом II зазначеного Наказу затверджено перелік соціальних послуг. Під кодом 021.0 визначена соціальна послуга - фізичний супровід осіб з інвалідністю, які мають порушення опорно-рухового апарату та пересуваються на кріслах колісних, з інтелектуальними, сенсорними, фізичними, моторними, психічними та поведінковими порушеннями.
Так, судовим розглядом встановлено, що ОСОБА_1 перебуває на обліку в Департаменті соціальної політики ЧМР та є особою, яка має право на пільги, як особа з інвалідністю І групи.
Так позивач звернувся до Департаменту соціальної політики ЧМР із заявою про надання соціальних послуг на постійній основі: догляд вдома, фізичний супровід особи з інвалідністю та транспортні послуги, додавши необхідні документи та пояснення, в яких розписано ситуацію, в якій він знаходиться, а також обставини, які зумовлюють необхідність оформлення факту надання постійного догляду.
Департаментом було розглянуто вищезазначене звернення та надано відповідь № 04-30/8621 від 19.08.2022, в якій зазначено, що відповідно до покладених завдань та обов'язків Департамент не надає соціальні послуги, а також було запропоновано позивачу звернутися до Чернігівським міським територіальним центром соціального обслуговування (як до надавача соціальних послуг) для отримання вищезазначених послуг.
Як визначено пунктом 17 частини 1 статті 1 Закону №2671-VIII Порядок організації надання соціальних послуг затверджується Кабінетом Міністрів України.
Так, постановою Кабінету Міністрів України від 01.06.2020 за №587 затверджено Порядок організації надання соціальних послуг (надалі по тексту також Порядок №587).
Згідно пункту 3 Порядку №587 (в редакції чинній на час звернення позивачів із заявами від 03.10.2021 і 06.10.2021) забезпечення надання соціальних послуг особам/сім'ям відповідно до їх потреб на території адміністративно-територіальної одиниці покладається на Раду міністрів Автономної Республіки Крим, обласні, Київську та Севастопольську міські держадміністрації.
Порядок подання заяви, звернення, повідомлення про надання соціальних послуг визначається Порядком організації надання соціальних послуг.
Так, згідно пункту 25 Порядку №587 для отримання соціальних послуг особа, яка потребує соціальних послуг (надалі по тексту також особа), подає уповноваженому органу за місцем свого проживання/перебування заяву про надання соціальних послуг (надалі по тексту також заява) у письмовій або електронній формі, що складається за формою, затвердженою Мінсоцполітики, разом з документами, зазначеними в пункті 28 цього Порядку.
З матеріалів справи вбачається, що позивач звернувся до Департаменту соціальної політики ЧМР із заявою про надання соціальних послуг відповідної форми.
Як свідчить зміст частин 1, 2 і 3 статті 21 Закону №2671-VIII рішення про надання чи відмову у наданні соціальних послуг за рахунок бюджетних коштів приймає структурний підрозділ з питань соціального захисту населення уповноважених органів системи надання соціальних послуг, передбачених пунктами 2 і 3 частини першої статті 11 цього Закону. Рішення про надання чи відмову у наданні соціальних послуг надавачами соціальних послуг недержавного сектору приймає відповідний надавач.
Рішення про надання чи відмову у наданні соціальних послуг приймається протягом 10 робочих днів з дня одержання заяви, звернення, повідомлення про надання соціальних послуг за результатами оцінювання потреб особи/сім'ї у соціальних послугах. Рішення про надання чи відмову у наданні соціальних послуг екстрено (кризово) приймається невідкладно, не пізніше однієї доби з моменту одержання відповідної заяви, звернення, повідомлення.
Рішення про надання чи відмову у наданні соціальних послуг не пізніше трьох робочих днів після його прийняття видається або надсилається заявнику. У рішенні про надання соціальних послуг обов'язково зазначаються результати оцінювання потреб особи/сім'ї у соціальних послугах та надавач соціальних послуг. Рішення про відмову у наданні соціальних послуг має бути вмотивованим.
Рішення про відмову у наданні соціальної послуги може бути оскаржено у судовому порядку.
Відповідно до ч. 1 ст. 24 Закону, підставою для відмови у наданні соціальних послуг є: відсутність потреби у соціальних послугах за результатами оцінювання потреб особи/сім'ї; ненадання надавачем соціальних послуг тих соціальних послуг, яких потребує особа.
З огляду на викладене, а також враховуючи те, що Департамент, відповідно до положень ст. 21 Закону України «Про соціальні послуги» та п.2 та п.3 Переліку соціальних послуг № 1417, приймає рішення про надання або відмову в наданні соціальних послуг і надсилає такі документи територіальному центру разом із заявою громадянина та інформацією з Державного реєстру прав, а територіальний центр, в свою чергу, приймає рішення про необхідність надання соціальних послуг, про що видається відповідний наказ, та укладає з отримувачем соціальної послуги договір про надання таких послуг, а також те, що розділом II Наказу Міністерства соціальної політики України від 23 червня 2020 № 429 «Про затвердження Класифікатора соціальних послуг» під кодом 021.0 визначена соціальна послуга - фізичний супровід осіб з інвалідністю, які мають порушення опорно-рухового апарату та пересуваються на кріслах колісних, з інтелектуальними, сенсорними, фізичними, моторними, психічними та поведінковими порушеннями, суд приходить до висновку, що заява позивача від 15.08.2022 із наданням відповіді про відмову у наданні такої послуги були розглянуті відповідачем повно, всебічно та із забезпеченням перевірки всіх обставин, що вказує на невідповідність спірної відповіді суб'єкта владних повноважень критеріям, що наведені у п. п. 3, 5 ч. 2ст. 2 КАС України.
Щодо тверджень відповідача про рішенням виконавчого комітету Чернігівської міської ради від 02.12.2021 року № 737, саме на виконання Закону України «Про соціальні послуги» та постанови Кабінету Міністрів України від 01 червня 2020 року № 587 «Про організацію надання соціальних послуг» було затверджено перелік соціальних послуг, умови та порядок їх надання структурними підрозділами Чернігівського міського територіального центру соціального обслуговування (надання соціальних послуг) Чернігівської міської ради, а отже в даному випадку безпосередніми надавачами таких послуг є Чернігівський міський територіальний центр соціального обслуговування (надання соціальних послуг) Чернігівської міської ради.
Суд зазначає, що якщо Департамент соціальної політики ЧМР, з урахуванням норм Закону №2671-VIII і Порядку №587 не є уповноваженим органом, який забезпечує надання вказаних соціальної послуги, а тому зобов'язаний був скерувати таке звернення позивача за належністю до уповноваженого органу для подальшого прийняття рішення про надання чи відмову у наданні такої соціальної послуги.
Статтею 7 Закону України "Про звернення громадян" від 02.10.1996 за №393/96-ВР (надалі по тексту також Закон №393/96-ВР) чітко визначено, якщо питання, порушені в одержаному органом державної влади, місцевого самоврядування, підприємствами, установами, організаціями незалежно від форм власності, об'єднаннями громадян або посадовими особами зверненні, не входять до їх повноважень, воно в термін не більше п'яти днів пересилається ними за належністю відповідному органу чи посадовій особі, про що повідомляється громадянину, який подав звернення. У разі якщо звернення не містить даних, необхідних для прийняття обґрунтованого рішення органом чи посадовою особою, воно в той же термін повертається громадянину з відповідними роз'ясненнями.
Аналіз приписів Закону №393/96-ВР дає підстави для висновку про те, що усі мають право направляти індивідуальні чи колективні письмові звернення або особисто звертатися до органів державної влади, органів місцевого самоврядування та посадових і службових осіб цих органів, які зобов'язані об'єктивно і вчасно розглядати їх, перевіряти викладені в них факти, приймати рішення відповідно до чинного законодавства і забезпечувати їх виконання, повідомляти громадян про наслідки розгляду заяв (клопотань).
Водночас, якщо питання, порушене в одержаному зверненні, не входить до повноважень відповідного органу, воно в термін не більше п'яти днів пересилається ним за належністю відповідному органу чи посадовій особі, про що повідомляється громадянину, який подав звернення.
Отже, звернення громадян повинен розглядати той орган, до компетенції якого належить вирішення порушених у цих зверненнях питань.
Втім таких дій відповідачем вчинено не було, що свідчить також про допущення Департаментом соціальної політики ЧМР протиправної бездіяльності в порушення статті 7 Закону України "Про звернення громадян".
Відповідно до статті 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, ратифікованої Україною Законом №475/97-ВР від 17 липня 1997 року, кожен, чиї права і свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження.
Отже, обираючи спосіб захисту порушеного права, слід зважати й на його ефективність з точки зору статті 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (надалі по тексту також Конвенція). У пункті 145 рішення від 15.11.1996 у справі "Чахал проти Об'єднаного Королівства" (Chahal v. the United Kingdom, (22414/93) [1996] ECHR 54) Європейський суд з прав людини зазначив, що згадана норма гарантує на національному рівні ефективні правові засоби для здійснення прав і свобод, що передбачаються Конвенцією, незалежно від того, яким чином вони виражені в правовій системі тієї чи іншої країни.
Стаття 13 Конвенції вимагає, щоб норми національного правового засобу стосувалися сутності "небезпідставної заяви" за Конвенцією та надавали відповідне відшкодування. Зміст зобов'язань за статтею 13 також залежить від характеру скарги заявника за Конвенцією. Тим не менше, засіб захисту, що вимагається згаданою статтею, повинен бути "ефективним" як у законі, так і на практиці, зокрема, в тому сенсі, щоб його використання не було ускладнене діями або недоглядом органів влади відповідної держави (пункт 75 рішення Європейського суду з прав людини у справі "Афанасьєв проти України" від 05.04.2005, заява № 38722/02).
Отже, "ефективний засіб правого захисту" в розумінні статті 13 Конвенції повинен забезпечити поновлення порушеного права й одержання особою бажаного результату; винесення рішень, які не призводять безпосередньо до змін в обсязі прав та забезпечення їх примусової реалізації, не відповідає розглядуваній міжнародній нормі.
В разі задоволення адміністративного позову суд може прийняти рішення про визнання дій суб'єкта владних повноважень протиправними та зобов'язання вчинити певні дії (пункт 4 частини 2 статті 245 КАС України).
Отже, суд наділений повноваженнями щодо зобов'язання відповідача вчинити певні дії, і це прямо вбачається з пункту 4 частини 2 статті 245 КАС України.
При цьому, спосіб відновлення порушеного права має бути ефективним та таким, який виключає подальші протиправні рішення, дії чи бездіяльність суб'єкта владних повноважень, а у випадку невиконання або неналежного виконання рішення не виникала б необхідність повторного звернення до суду, а здійснювалося примусове виконання рішення.
Відповідно до частини 2 статті 9 КАС України суд розглядає адміністративні справи не інакше як за позовною заявою, поданою відповідно до цього Кодексу, в межах позовних вимог. Суд може вийти за межі позовних вимог, якщо це необхідно для ефективного захисту прав, свобод, інтересів людини і громадянина, інших суб'єктів у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку суб'єктів владних повноважень.
Враховуючи вищевикладене, суд встановив, що порушення прав позивача відбулося внаслідок протиправної бездіяльності відповідача стосовно не вчинення дії щодо прийняття рішення про надання соціальних послуг або вмотивовану відмову у їх наданні, чи щодо скерування письмового звернення позивача відповідному органу за належністю, до повноважень якого віднесено вирішення питання щодо забезпечення надання соціальних послуг.
А тому з метою ефективного захисту прав позивача, суд вважає за необхідне задовольнити вимоги позивача частково шляхом визнання дій Департаменту соціальної політики Чернігівської міської ради щодо не належного розгляду заяви ОСОБА_1 про надання соціальних послуг від 15.08.2022 та зобов'язання Департаменту соціальної політики Чернігівської міської ради повторно розглянути заяву ОСОБА_1 про надання соціальних послуг від 15.08.2022, з урахуванням висновків суду.
Щодо вимог про визнання бездіяльності Департаменту соціальної політики Чернігівської міської ради щодо не внесення відомостей до Реєстру надавачів та отримувачів соціальних послуг та зобов'язання внести відомості про ОСОБА_1 як отримувача соціальних послуг та про ОСОБА_2 як надавача послуг, суд зазначає наступне.
У відповідності ч. 6 ст. 15 Закону України «Про соціальні послуги» № 2671 формування Реєстру надавачів та отримувачів соціальних послуг здійснюється шляхом внесення до нього відповідної інформації уповноваженими органами системи надання соціальних послуг та надавачами соціальних послуг (крім фізичних осіб, які надають соціальні послуги з догляду відповідно до цього Закону без здійснення підприємницької діяльності).
Внесення відомостей до Реєстру здійснюється протягом однієї доби з моменту настання відповідної події (надходження звернення/повідомлення про надання соціальних послуг, здійснення оцінювання потреб особи/сім'ї у соціальних послугах, прийняття рішення про надання/відмову у наданні соціальних послуг, надання соціальних послуг, у тому числі тих, що надаються одноразово, екстрено (кризово) тощо).
Відповідно до частини першої статті 2 КАС України завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб'єктів владних повноважень.
«Ефективний засіб правого захисту» у розумінні статті 13 Конвенції повинен забезпечити поновлення порушеного права і одержання особою бажаного результату, винесення рішень, які не призводять безпосередньо до змін в обсязі прав та забезпечення їх примусової реалізації, не відповідає розглядуваній міжнародній нормі.
Суд зазначає, що ключовим правовим питанням у справі, щодо якого фактично виник спір, є право позивача на соціальних послуг.
З огляду на зазначене, питання щодо внесення відомостей до Реєстру надавачів та отримувачів соціальних послуг, є похідним і повинно вирішуватись після вирішення питання про надання соціальних послуг або відмову у їх наданні.
Враховуючи те, що станом на день розгляду справи судом встановлене неналежний розгляд заяви позивача про надання послуг, а також відсутність рішення про надання або відмову у наданні соціальних послуг, а тому відсутні підстави вважати, що права позивача у зазначеній частині будуть порушені.
Оскільки судовому захисту підлягають порушені права чи інтереси особи, а не ті, що можливо/ймовірно будуть порушені у майбутньому, вказані позовні вимоги не підлягають задоволенню, як передчасні.
Аналіз наведених правових положень та вищезазначених обставин справи дає підстави суду для висновку, що позовні вимоги в цій частині не підлягають задоволенню.
Щодо позовних вимог про стягнення з відповідача моральної шкоди у розмірі 200 000,00 грн, суд зазначає наступне.
Положеннями ст. 23 Цивільного кодексу України передбачено, що особа має право на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її прав.
Моральна шкода полягає: 1) у фізичному болю та стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку з каліцтвом або іншим ушкодженням здоров'я; 2) у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку з протиправною поведінкою щодо неї самої, членів її сім'ї чи близьких родичів; 3) у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку із знищенням чи пошкодженням її майна; 4) у приниженні честі та гідності фізичної особи, а також ділової репутації фізичної або юридичної особи (частина друга статті 23 ЦК України).
Розмір грошового відшкодування моральної шкоди визначається судом залежно від характеру правопорушення, глибини фізичних та душевних страждань, погіршення здібностей потерпілого або позбавлення його можливості їх реалізації, ступеня вини особи, яка завдала моральної шкоди, якщо вина є підставою для відшкодування, а також з урахуванням інших обставин, які мають істотне значення. При визначенні розміру відшкодування враховуються вимоги розумності і справедливості (частина третя статті 23 ЦК України).
За приписами пункту 3 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 31.03.1995 року №4 "Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди", під моральною шкодою слід розуміти втрати немайнового характеру внаслідок моральних чи фізичних страждань, або інших негативних явищ, заподіяних фізичній чи юридичній особі незаконними діями або бездіяльністю інших осіб.
Обов'язковому з'ясуванню при вирішенні спору про відшкодування моральної (немайнової) шкоди підлягають: наявність такої шкоди, протиправність діяння її заподіювача, наявність причинного зв'язку між шкодою і протиправним діянням заподіювача та вини останнього в її заподіянні. Суд, зокрема, повинен з'ясувати, чим підтверджується факт заподіяння позивачу моральних чи фізичних страждань або втрат немайнового характеру, за яких обставин чи якими діями (бездіяльністю) вони заподіяні, в якій грошовій сумі чи в якій матеріальній формі позивач оцінює заподіяну йому шкоду та з чого він при цьому виходить, а також інші обставини, що мають значення для вирішення спору.
Отже, у справах про відшкодування моральної шкоди обов'язок доказування покладається на особу, яка заявляє вимогу про відшкодування такої шкоди. Доказами, які дозволять суду встановити наявність моральної шкоди, її характер та обсяг, в даному випадку можуть бути, зокрема, довідки з медичних установ, виписки з історії хвороби, чеки за оплату медичної допомоги та придбання ліків, тощо.
Аналогічна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду від 27 червня 2019 року у справі № 825/1030/17.
Враховуючи вищевикладене, позовна вимога щодо компенсації моральної шкоди у сумі 200000 грн. є безпідставною, необґрунтованою та такою що не підлягає задоволенню, крім того позивач не надав до суду необхідних, належних та допустимих доказів на підтвердження тих обставин, які зазначені у позові щодо відшкодування моральної шкоди.
Надаючи оцінку кожному окремому специфічному доводу всіх учасників справи, що мають значення для правильного вирішення адміністративної справи, суд застосовує позицію ЄСПЛ (в аспекті оцінки аргументів учасників справи у касаційному провадженні), сформовану в пункті 58 рішення у справі "Серявін та інші проти України" (№ 4909/04): згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються; хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент; міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення у справі "Руїс Торіха проти Іспанії" (Ruiz Torija v. Spain) № 303-A, пункт 29).
Частиною четвертою статті 78 Кодексу адміністративного судочинства України передбачено, що обставини, встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, стосовно якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом.
Відповідно до частин першої та другої статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.
В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.
Враховуючи викладене, суд приходить до висновку про наявність правових підстав для часткового задоволення позовних вимог.
Згідно з частиною першою статті 132 Кодексу адміністративного судочинства України, судові витрати складаються із судового збору та витрат, пов'язаних з розглядом справи.
До витрат, пов'язаних з розглядом справи, належать, зокрема, витрати на професійну правничу допомогу.
Статтею 134 Кодексу адміністративного судочинства України регламентовано витрати на професійну правничу допомогу.
Відповідно до статті 134 Кодексу адміністративного судочинства України витрати, пов'язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави. За результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом з іншими судовими витратами, за винятком витрат суб'єкта владних повноважень на правничу допомогу адвоката.
Згідно з частиною першою статті 139 Кодексу адміністративного судочинства України, при задоволенні позову сторони, яка не є суб'єктом владних повноважень, всі судові витрати, які підлягають відшкодуванню або оплаті відповідно до положень цього Кодексу, стягуються за рахунок бюджетних асигнувань суб'єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі, або якщо відповідачем у справі виступала його посадова чи службова особа.
Також, відповідно до статті 134 Кодексу адміністративного судочинства України для цілей розподілу судових витрат розмір витрат на правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов'язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою.
Для визначення розміру витрат на правничу допомогу та з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги.
Розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із:
1) складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг);
2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг);
3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт;
4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи.
В силу частин шостої, сьомої статті 134 Кодексу адміністративного судочинства України у разі недотримання вимог частини п'ятої цієї статті суд може, за клопотанням іншої сторони, зменшити розмір витрат на правничу допомогу, які підлягають розподілу між сторонами. Обов'язок доведення неспівмірності витрат покладається на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, які підлягають розподілу між сторонами.
Тобто, саме зацікавлена сторона має вчинити певні дії, спрямовані на відшкодування з іншої сторони витрат на професійну правничу допомогу, а інша сторона має право на відповідні заперечення проти таких вимог.
За приписами частини дев'ятої статті 139 Кодексу адміністративного судочинства України при вирішенні питання про розподіл судових витрат суд враховує: 1) чи пов'язані ці витрати з розглядом справи; 2) чи є розмір таких витрат обґрунтованим та пропорційним до предмета спору, значення справи для сторін, в тому числі чи міг результат її вирішення вплинути на репутацію сторони або чи викликала справа публічний інтерес; 3) поведінку сторони під час розгляду справи, що призвела до затягування розгляду справи, зокрема, подання стороною явно необґрунтованих заяв і клопотань, безпідставне твердження або заперечення стороною певних обставин, які мають значення для справи, тощо; 4) дії сторони щодо досудового вирішення спору (у випадках, коли відповідно до закону досудове вирішення спору є обов'язковим) та щодо врегулювання спору мирним шляхом під час розгляду справи, стадію розгляду справи, на якій такі дії вчинялись.
Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду у постанові від 28 грудня 2020 року у справі № 640/18402/19 зазначив, що адвокат не зобов'язаний надавати детальний опис виконаних робіт (наданих послуг), у випадку, якщо розмір гонорару, встановлений сторонами договору у фіксованому розмірі.
Окрім того, Верховний Суд у постанові звертає увагу на зміст ст. 134 КАС України, яка запроваджена "для визначення розміру витрат", в той час як в межах цієї справи розмір гонорару адвоката встановлений сторонами договору у фіксованому розмірі, не залежить від обсягу послуг та часу витраченого представником позивача, а отже є визначеним.
Представником позивача на підтвердження витрат на професійну правничу допомогу, пов'язаних із розглядом даної справи було надано суду договір про надання правової допомоги № 135 від 12.08.2022, акт виконаних робіт з розрахунком витраченого часу від 14.09.2022, квитанцію к приходному касовому ордеру № 135 від 12.08.2022 на суму 18000,00 грн, ордер на надання правничої (правової) допомоги та свідоцтво про право на заняття адвокатською діяльністю на підтвердження повноважень адвоката Кушнеренка Євгена Юрійовича.
Так, у зв'язку з наданням вказаним адвокатом юридичних послуг позивачу в суді першої інстанції, останній поніс витрати на вказану правову допомогу у розмірі 18000,00 грн.
У свою чергу, Верховний Суд у постанові від 21.01.2021 у справі № 280/2635/20 вказав, що відшкодуванню підлягають витрати, незалежно від того, їх уже фактично сплачено стороною/третьою особою чи тільки має бути сплачено.
Отже, зважаючи на вищевикладене, дослідивши матеріали справи, предмет спору, часткового його задоволення, суд дійшов висновку, що вартість витрат на професійну правничу допомогу у розмірі 18000,00 грн, що заявлена до стягнення з відповідача, є завищеною. Вказані витрати не можна вважати такими, що є «неминучими».
Так, суд зазначає, що цей спір не потребував значних затрат часу, а підготовка цієї справи до розгляду у суді не вимагала значного обсягу юридичної та технічної роботи для адвоката, зокрема, в частині надання усних консультацій, підготовки та направленні позову до суду, аналіз судової практики.
Таким чином, зважаючи на наявність заперечень відповідача щодо стягнення правничої допомоги, виходячи із конкретних обставин справи, суд вважає обґрунтованим та об'єктивним, і таким, що підпадає під критерій розумності, розмір витрат на професійну правничу допомогу, що підлягає стягненню з відповідача на користь позивача, у розмірі 5000,00 грн.
Вирішуючи питання про розподіл судових витрат, у відповідності до статті 139 Кодексу адміністративного судочинства України, суд враховує, що позивач звільнений від сплати судового збору за подання позову.
Керуючись ст. ст.139, 227, 241-243, 246, 250 Кодексу адміністративного судочинства України, суд
Адміністративний позов задовольнити частково.
Визнати протиправними дії Департаменту соціальної політики Чернігівської міської ради щодо неналежного розгляду заяви ОСОБА_1 про надання соціальних послуг від 15.08.2022.
Зобов'язати Департамент соціальної політики Чернігівської міської ради повторно розглянути заяву ОСОБА_1 про надання соціальних послуг від 15.08.2022, з урахуванням висновків суду.
Стягнути за рахунок бюджетних асигнувань Департаменту соціальної політики Чернігівської міської ради на користь ОСОБА_1 судові витрати на професійну правничу допомогу у розмірі 5 000 (п'ять тисяч) грн 00 коп.
Рішення суду набирає законної сили в порядку статті 255 Кодексу адміністративного судочинства України та може бути оскаржене до Шостого апеляційного адміністративного суду протягом тридцяти днів з дня складення повного тексту рішення суду. Апеляційна скарга подається безпосередньо до суду апеляційної інстанції.
Позивач: ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , АДРЕСА_1 , РНОКПП: НОМЕР_1 .
Відповідач: Департамент соціальної політики Чернігівської міської ради, вул.Івана Мазепи, 19,м.Чернігів,14017, код ЄДРПОУ: 43649464.
Повний текст рішення суду виготовлено 15 листопада 2022 року.
Суддя О.В. Заяць