СВЯТОШИНСЬКИЙ РАЙОННИЙ СУД М. КИЄВА
ун. № 759/25340/21
пр. № 2/759/3779/22
14 листопада 2022 року
Святошинський районний суд міста Києва у складі головуючого судді Горбенко Н.О., за участі секретаря судового засідання Радзівіл А.Б., позивачки- ОСОБА_1 , представника відповідача в особі Кабінету Міністрів України - Дергачова А.К., розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду в м. Києві цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до Держави України в особі: Кабінету Міністрів України, Державної казначейської служби України про відшкодування шкоди, -
Позивачка звернулася до Святошинського районного суду міста Києва з позовом до Держави України в особі: Кабінету Міністрів України, Державної казначейської служби України про відшкодування шкоди. В обґрунтування заявлених позовних вимог позивачка послалася на те, що у квітні 2014 року після незаконної анексії Російською Федерацією Автономної Республіки Крим та на момент початку другої фази збройної агресії Російської Федерації проти України на території Луганської і Донецької областей України, вона була зареєстрована та проживала за адресою: АДРЕСА_1 , що підтверджується довідкою про взяття на облік внутрішньо переміщеної особи. Цей доказ також підтверджує той факт, що вона внаслідок збройної агресії Російської Федерації проти України, була змушена покинути тимчасово окуповану територію України та перебувати в м. Київ.
Місто Донецьк включено до переліку населених пунктів, які визнані постановою Верховної Ради України від 17 березня 2015 року № 254-VIII тимчасово окупованими територіями. Таким чином юридичний факт окупації та тимчасової відсутності в м. Донецьк юрисдикції держави Україна встановлений законом.
Крім того, фактичними та юридичними підставами звернення до суду із цим позовом є визнані законодавчо та встановлені нижченаведеними рішеннями судів, що набули законної сили, численні порушення Російською Федерацією основоположних прав і свобод людини.
Зокрема, щодо осіб, які мають такий саме правовий статус як і вона внутрішньо переміщена особа (надалі ВПО), встановлено, що Російською Федерацією порушений побут та налагоджене повноцінне життя. Збройною агресією Російської Федерації проти України та окупацією Російською Федерацією частини території Донецької області України порушені права ВПО на вільне пересування, повагу до честі та гідності, свободу і особисту недоторканість, повагу до приватного і сімейного життя. що Російською Федерацією в м. Донецьк створені такі умови, які унеможливлюють реалізацію нею права на свободу думки та інших політичних прав громадянина України.
Також збройною агресією Російської Федерації їй завдано суттєву майнову шкоду. В наслідок цих дій порушено її права на користування та розпорядження належним їй майном. А саме, вона позбавлена можливості використовувати власне нерухоме майно - квартиру, що належить їй на праві приватної власності. Внаслідок дій Російської Федерації вона позбавлена можливості використовувати свою квартиру у період з вересня 2014 року по січень 2022 року. Розмір упущеної вигоди розраховується відповідно до судової практики (Справа № 463/640/19, провадження № 2/463/850/19) та на підставі розміру середньої місячної вартості оренди однокімнатної квартири в м. Донецьк (вказана квартира знаходиться в Донецьку з віддаленістю від центра м. Донецька менше 10 км), з урахуванням періоду за який вона зазнала збитків.
Середня місячна вартість оренди трикімнатної квартири у такому місці становила 12000,00 гривень (врахована вартість оренди аналогічних квартир). Таким чином, у зв'язку із неможливістю здати в оренду належну їй 1/6 трикімнатної квартири та отримувати відповідний дохід, упущена вигода, завдана їй збройною агресією Російської Федерації становить 1/6 х 12000,00 гривень х 89 місяців = 178 000, 00 грн.
Відповідальність держави Російської Федерації згідно із принципами і нормами міжнародного права за завдану Україні майнову чи немайнову шкоду внаслідок збройної агресії Російської Федерації визначена Законом України «Про особливості державної політики із забезпечення державного суверенітету України на тимчасово окупованих територіях у Донецькій та Луганській областях».
Частиною 6 ст.5 Закону України «Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України» передбачено, що відшкодування матеріальної та моральної шкоди, заподіяної внаслідок тимчасової окупації державі Україна, юридичним особам, громадським об'єднанням, громадянам України, іноземцям та особам без громадянства, у повному обсязі покладається на Російську Федерацію як на державу, що здійснює окупацію.
Відповідно до постанови Апеляційного суду Львівської області від 26 червня 2018 року (Справа № 463/6863/18, Провадження № 2-о/463/110/18), скасовано рішення Личаківського районного суду м. Львова від 18 січня 2018 року. Ухвалено нове рішення, яким встановлено факт, що вимушене переселення громадян України із статусом внутрішньо переміщених осіб, з окупованої території Луганської області відбулося внаслідок агресії Російської Федерації проти України та окупацією Російською Федерацією частини Луганської області.
Згідно з ч. 4 ст. 82 ЦПК України, обставини, встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом.
Згідно зі ст. 41 Конституції України ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним.
Статтею 22 ЦК України передбачено, що особа, якій завдано збитків у результаті порушення її цивільного права, має право на їх відшкодування. Збитками є доходи, які особа могла б реально одержати за звичайних обставин, якби її право не було порушене (упущена вигода).
Частиною 3 ст. 386 ЦК України зазначено, що власник, права якого порушені, має право на відшкодування завданої йому майнової та моральної шкоди.
Відповідно до ч. 1 ст. 1166 ЦК України майнова шкода, завдана неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю особистим немайновим правам фізичної або юридичної особи, а також шкода, завдана майну фізичної або юридичної особи, відшкодовується в повному обсязі особою, яка її завдала.
Вищезазначеними нормативно-правовими актами України та чинними судовими рішеннями встановлено, що внаслідок збройної агресії Російської Федерації проти України та окупацією Російською Федерацією частини території Луганської та Донецької областей України, внутрішньо переміщені особи фактично позбавлені розпоряджатися власним нерухомим майном, що завдало майнову шкоду у вигляді неотриманих доходів, які могли би реально отримати за обставин, які б не порушували право власності.
З огляду на вищевикладене, та згідно із змістом зазначених норм матеріального права, що визначають майнову шкоду, вона підлягає відшкодуванню в повному обсязі, а саме у розмірах, згідно вищенаведеного розрахунку упущеної вигоди на загальну суму: 178 000, 00 грн.
Іншим чинним судовим рішенням Личаківського районного суду м. Львова від 10 червня 2019 року по справі № 463/640/19 щодо Російської Федерації встановлені аналогічні обставини та стягнуто з неї на користь ВПО моральну шкоду у розмірі 1158331,79 гривень (один мільйон сто п'ятдесят вісім тисяч триста тридцять одна гривня 79 копійок), що на день подання позову до суду за офіційним курсом НБУ становить 35 000 Євро (тридцять п'ять тисяч Євро).
Моральна шкода, завдана фізичній або юридичній особі неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю, відшкодовується особою, яка її завдала, за наявності її вини, крім випадків, встановлених частиною другою цієї статті (ч. 1 ст. 1167 ЦК України).
У відповідності до вимог ч. 6 ст. 5 Закону України «Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України» відшкодування моральної шкоди, заподіяної внаслідок тимчасової окупації, у повному обсязі покладається на Російську Федерацію як на державу, що здійснює окупацію.
Згідно з вимогами ст. 23 ЦК України особа має право на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її прав. Моральна шкода полягає: у фізичному болю та стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку з каліцтвом або іншим ушкодженням здоров'я; у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку з протиправною поведінкою щодо неї самої, членів її сім'ї чи близьких родичів; у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку із знищенням чи пошкодженням її майна; у приниженні честі та гідності фізичної особи, а також ділової репутації фізичної або юридичної особи.
Розмір грошового відшкодування моральної шкоди визначається судом залежно від характеру правопорушення, глибини фізичних та душевних страждань, погіршення здібностей потерпілого або позбавлення його можливості їх реалізації, ступеня вини особи, яка завдала моральної шкоди, якщо вина є підставою для відшкодування, а також з урахуванням інших обставин, які мають істотне значення. При визначенні розміру відшкодування враховуються вимоги розумності і справедливості.
Моральна шкода відшкодовується незалежно від майнової шкоди, яка підлягає відшкодуванню, та не пов'язана з розміром цього відшкодування.
Статтею 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» передбачено, що суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Суду як джерело права.
При вирішенні вимоги Позивача про компенсацію моральної шкоди суд застосовує практику Європейського суду з прав людини, зокрема рішення Європейського суду з прав людини у справі Луізідоу проти Турецької Республіки (CASE OF LOIZIDOU v. TURKEY (Article 50), (40/1993/435/514), 28 July 1998), відповідно до якого Турецька Республіка зобов'язана сплатити Позивачу компенсацію, зокрема, й за моральні страждання через незаконну окупацію північної частини Кіпру, де народилась та проживала Позивач, турецькими Збройними Силами.
В рішенні Європейського суду з прав людини зазначено, що внаслідок окупації північної частини території Кіпру Позивач зазнала моральних страждань, які полягали в психологічному стражданні через неможливість проживати на території, де вона народилась та законно мешкала, відчутті страху та безпорадності. Крім того, суд також врахував моральні страждання Позивача через змушене переселення із північної території Кіпру, де вона народилась та законно мешкала до моменту окупації цієї частини Кіпру турецькими Збройними Силами.
Відносно неї саме внаслідок збройної агресії Російської Федерації на частині території Донецької області України було порушено конституційні права, передбачені Конвенцією про захист прав людини та основоположних свобод від 04.11.1950 та Конституцією України, зокрема, право на життя, право на свободу та повагу до честі і гідності, право на свободу і особисту недоторканість, право на повагу до приватного і сімейного життя, право на вільний вибір місця проживання громадянина на території своєї країни.
Крім цього, вона тимчасово проживає та зареєстрована у м. Київ, вимушена прилаштовуватися до нових умов життя, шукати додаткові кошти на найм житла, оскільки порушено її законні права. Внаслідок тривалого порушення основоположних прав їй спричинено суттєву моральну шкоду.
Враховуючи наведене вище, триваючий характер порушень прав та законних інтересів, а також зважаючи на практику Європейського суду з прав людини, вона вважає законним обраний нею спосіб стягнення компенсації за завдану моральну шкоду у виді одноразової суми, яка покриває всі передбачувані порушення, що були допущені Російською Федерацією.
Заявляючи вимогу щодо розміру такої компенсації за спричинену моральну шкоду, суд виходить із розміру задоволених вимог заявників по аналогічним спорам, що розглядалися Європейським судом з прав людини. Зокрема, згідно рішення Європейського суду з прав людини у справі Луізідоу проти Турецької Республіки (CASE OF LOIZIDOU v. TURKEY (Article 50), (40/1993/435/514), 28 July 1998), Турецька Республіка має сплатити Позивачу компенсацію у розмірі 20 000 кіпрських фунтів (станом на 01.01.1998 Європейський Союз при підготовці до запровадження єдиної валюти ЄС - євро, виходив із співвідношення 0,585274 кіпрських фунтів за 1 євро, і таке відношення було актуальним на момент розгляду спору в Європейському суді з прав людини).
З врахуванням характеру, обсягу та тривалості порушень зі сторони Російської Федерації прав, свобод та інтересів ВПО, на підставі чинних нормативно-правових актів та практики Європейського суду з аналогічних питань, моральна шкода нанесена Позивачам у вищезазначених справах визначена українськими судами в сумі 35000,00 євро.
Таким чином, враховуючи вищезазначену судову практику, характер та обсяг завданих їй моральних страждань, істотних порушень її конституційних прав, умисного характеру дій Російської Федерації, вона вважає достатнім розмір компенсації за заподіяну моральну шкоду у розмірі 1 123 850,00 гривень, яка на день пред'явлення позовної вимоги до суду за офіційним курсом НБУ є еквівалентом 35000,00 Євро.
Для забезпечення захисту порушеного права та досягнення цілей цивільного судочинства, а також дотримання спеціальних для спірних правовідносин норм закону, визначення належного Відповідача у цій справі ґрунтується на таких підставах.
Ухвалою Великої Палати Верховного Суду від 21 січня 2019 року прийнята до розгляду справа № 265/6582/16-ц про відшкодування шкоди, завданої внаслідок артилерійського обстрілу мікрорайону «Східний» Орджонікідзевського району міста Маріуполя 24 січня 2015 року. Підставу для передачі справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду колегія суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду обґрунтовувала необхідністю вирішення виключної правової проблеми, у тому числі визначення порядку та суб'єкта відшкодування шкоди, заподіяної терористичним актом.
Висновок Великої Палати Верховного Суду у справі № 265/6582/16-ц є таким, що має значення для правозастосовної практики при розгляді даної цивільної справи. Рішення у цих правовідносинах, що є подібними до тих, які є предметом цієї справи.
При розгляді аналогічної цивільної справи № 265/6582/16-ц належним Відповідачем визнані Держава Україна в особі Кабінету Міністрів України та Державна казначейська служба України.
Крім того, юридичні підстави аналогічної цивільної справи № 265/6582/16-ц відповідають фактичним підставам цієї справи та підтримуються нею як правове обґрунтування позову. Відповідні правові норми взаємопов'язані із обставинами та містять належне правове врегулювання спірних правовідносин, оскільки спрямовані на реальний захист порушених прав громадян України, постраждалих від збройної агресії Російської Федерації.
Згідно із визначенням термінів міжнародного тероризму та антитерористичної операції, наведених у статті 1 Закону України від 20 березня 2003 року № 638-1У «Про боротьбу з тероризмом» заподіяна їй Російською Федерацією майнова шкода є наслідком акту міжнародного тероризму. Зокрема, зазначеною нормою передбачено, що міжнародний тероризм це здійснювані у світовому чи регіональному масштабі терористичними організаціями, угрупованнями, у тому числі за підтримки державних органів окремих держав, з метою досягнення певних цілей суспільно небезпечні насильницькі діяння, пов'язані з викраденням, захопленням, вбивством ні в чому не винних людей чи загрозою їх життю і здоров'ю, зруйнуванням чи загрозою зруйнування важливих народногосподарських об'єктів, систем життєзабезпечення, комунікацій, застосуванням чи загрозою застосування ядерної, хімічної, біологічної та іншої зброї масового ураження. Також в цій статті визначений термін антитерористична операція як комплекс скоординованих спеціальних заходів, спрямованих на попередження, запобігання та припинення терористичної діяльності, звільнення заручників, забезпечення безпеки населення, знешкодження терористів, мінімізацію наслідків терористичної діяльності. Місто Донецьк, де знаходиться її майно, включено до переліку населених пунктів, які визнані постановою Верховної Ради України від 17 березня 2015 року № 254-VIII тимчасово окупованими територіями. На цих територіях антитерористична операція як комплекс скоординованих спеціальних заходів, спрямованих на припинення терористичної діяльності та забезпечення безпеки населення, знешкодження терористів, мінімізацію наслідків терористичної діяльності не досягла своєї мети, що призвело до заподіяння їй шкоди.
Таким чином, вищезазначені норми матеріального права корелюють між собою та підлягають застосуванню у вирішені спірних правовідносин. Згідно із висновком Великої Палати Верховного Суду у справі № 265/6582/16-ц правильне правозастосування вищезазначених нормативно-правових актів полягає у відшкодуванні шкоди на підставі Закону України від 20 березня 2003 року № 638-1У «Про боротьбу з тероризмом».
Зокрема, відшкодування шкоди, заподіяної терористичним актом, регламентується спеціальною нормою - статтею 19 Закону України від 20 березня 2003 року № 638-1У «Про боротьбу з тероризмом». Обов'язок відшкодувати завдану шкоду покладається на державу незалежно від її вини та до держави, яка відшкодувала шкоду фізичній особі, переходить право вимоги до винної особи. Встановлення осіб, які вчинили терористичний акт, які здійснювали терористичну діяльність, наявність щодо них обвинувального вироку суду, виходячи з системного аналізу статей 1, 11, 19 Закону України «Про боротьбу з тероризмом», не є умовою відшкодування шкоди потерпілому.
Отже, належним Відповідачем у цій справі є Держава Україна в особі Кабінету Міністрів України та Державної казначейської служби України, а тому, вона вимушена звернутися до суду за захистом своїх прав, з викладенеми вимогами у позові.
Ухвалою Святошинського районного суду м. Києва від 18 липня 2022 року відкрито провадження у справі у порядку загального позовного провадження.
08.08.2022 року через канцелярію суду Державна казначейська служба України подала відзив на позовну заву в якій вказала на помилкове пред'явлення позовних вимог до Держави Україна в особі Казначейства. Зазначило, що відсутні підстави для покладення відповідальності на Казначейство, оскільки відповідно до п.2 Положення про Державну казначейську службу України, затвердженої постановою Кабінетом Міністрів України від 15.04.2015 року №215, Казначейство у своїй діяльності керується Конституцією та законами України, указами Президента України та постановами Верховної Ради України, прийнятими відповідно до Конституції та законів України, актами Кабінету Міністрів України, іншими актами законодавства, а також дорученнями Кабінету Міністрів України і Міністра фінансів. Згідно з зазначеним Положенням Казначейство є юридичною особою, має самостійний баланс, печатку із зображенням Державного Герба України і своїм найменуванням та не несе відповідальності за дії органів державної влади. Зважаючи на зазначене, Казначейство виступає від власного імені, самостійно відповідає за власними зобов'язаннями і є окремим учасником цивільних відносин відповідно до частини першої статті 2 Цивільного кодексу України. Зазначає, що відповідно до ч.2 ст.2 ЦК України, кошти державного бюджету належать на праві власності державі. Отже, боржником у зобов'язанні зі сплати коштів державного бюджету є держава Україна як учасник цивільних відносин. Наголошує на рішенні Конституційного суду України від 03.10.2001 №12-рп/2001 в якій зазначено, що Державні органи як юридичні особи несуть юридичну відповідальність лише за своїми договірними зобов'язаннями. Держава не відповідає по зобов'язаннях державних організацій, які є юридичними особами, а ці організації не відповідають по зобов'язаннях держави. Така юридична особа, тобто державна установа, відповідає за своїми зобов'язаннями коштами, які є в її розпорядженні. Зважаючи на вказане, Державна казначейська служба України наголошує на тому, що жодних прав та інтересів позивача не порушувало, не вступало у правовідносини з ним і жодної шкоди позивачеві не завдало, а відповідно Казначейство не повинно нести відповідальність за шкоду, завдану позивачу внаслідок незаконних дій, зокрема, інших державних органів. У своєму відзиві Державна казначейська служба України також вказувала, що виходячі зі змісту обставин і правового обгрунтування, наведених позивачем, вбачаються підстави для відшкодування заподіяної йому шкоди безпосередньо з держави-окупанта. Зазначало, що Казначейство у повному обсязі заперечує проти вимог позивача з огляду на їх помилковість і необгрунтованість, наголошує на окремих позовних вимогах, зокрема, щодо помилкового посилання позивача на норми Закону України «Про боротьбу з тероризмом». Просило відмовити ОСОБА_1 у задоволенні позовних вимог до Держави Україна у повному обсязі.
03.10.2022 року Кабінетом Міністрів України був поданий відзив на позовну заяву, в якому відповідач зазначив, що не погоджується з доводами позивача, вважає їх необгрунтованими, а позовні вимоги такими, що не підлягають задоволенню. Наголошує на тому, що позивачка як майнову шкоду заявляє упущену вигоду - 172 000,00 грн. за те, що вона де-факто позбавлена можливості використовувати власне нерухоме майно, але не стверджує, що втрата де-факто належного їй на праві власності майна була наслідком порушення державою його негативного обов'язку за ст. 1 Першого Протоколу до Конвенції. Вказує, що Позивачка не надала належних доказів втрати її нерухомого майна (пошкодження, знищення), так як майно належить їй на праві власності і вона вважає себе позбавленою права ним користуватись, але нічим не підтверджує дані обставини. Відповідач наголошує на тому, що існують загально відомі обставини щодо можливості вільного перетинання громадянами України лінії розмежування з тимчасово окупованою територією України (Донецька область) через контрольно-пропускні пункти. Зазначає, що позивач просить стягнути з Держави Україна кошти у розмірі 172 000,00 грн. як відшкодування збитків у вигляді упущеної вигоди, але вказану суму не можна вважати збитками у розумінні ст.22 ЦК України, адже у позивача не могло бути законних сподівань на отримання цих грошових коштів. Наводить твердження про те, що вимоги про відшкодування збитків у вигляді упущеної вигоди мають бути належним чином обгрунтовані, підтверджені конкретними підрахунками і доказами про реальну можливість отримання позивачем відповідних доходів, але не отриманих через винні дії відповідача. Також зазначає про відсутність підстав для застосування Закону України «Про боротьбу з тероризмом» у даних правовідносинах, наголошує, що станом на день подання позову та розгляду справи позивачем не надано доказів того, що спірне житлове приміщення вибуло з його власності, чи передано в оренду іншим особам, не надано належних та допустимих доказів щодо вартості спірного житлового приміщення, тому за таких обставин Кабінет Міністрів України вважає, що вимоги позивачки про відшкодування майнової шкоди (упущеної вигоди) з Держави Україна в особі Кабінету Міністрів України, Державної казначейської служби України є безпідставними, необгрунтованими та доказово не підтвердженими. Щодо моральної шкоди зазначає, що позивачем при зверненні із позовною заявою до суду не надано належного обгрунтування позовних вимог, розрахунку визначеної моральної шкоди, а також вичерпного переліку доказів на підтвердження наявності вини відповідача, що свідчить про неможливість задоволення позовних вимог. Просить відмовити у задоволенні позовних вимог до Держави Україна в особі Кабінету Міністрів України в повному обсязі.
Ухвалою суду від 17 жовтня 2022 року підготовче провадження закрито, справу призначено до судового розгляду по суті.
10 листопада 2022 року на офіційну електронну адресу Святошинського районного суду м. Києва позивачка ОСОБА_1 направила заяву про збільшення позовних вимог, позовну заяву (виправлену відповідно до заяви про збільшення позовних вимог від 10 листопада 2022 року).
Протокольною ухвалою від 14 листопада 2022 року вирішено, що заява про збільшення позовних вимог подана з порушенням вимог п.2 ч.2 ст. 49 ЦПК, у зв'язку із чим дана заява була повернена.
Позивачка в судовому засіданні підтримала свої позовні вимоги та просила їх задовольнити з викладених підстав.
Представник відповідача в особі Кабінета Міністрів України у судовому засіданні просив відмовити в задоволенні позову в повному обсязі з підстав необґрунтованості.
Представник Державної казначейської служби України у судове засідання не з'явився, належним чином повідомлений про дату та час судового засідання, причини неявки суду невідомі.
Суд, заслухавши сторін, на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин цієї справи, дослідивши докази на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права, прийшов до наступних висновків.
Згідно з ст. 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.
Відповідно до вимог ст.5 ЦПК України здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором.
У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспорюваного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону.
Вимогами ст.10 ЦПК України передбачено, що суд при розгляді справи керується принципом верховенства права. Суд розглядає справи відповідно до Конституції України, законів України, міжнародних договорів, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України. Суд застосовує інші правові акти, прийняті відповідним органом на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що встановлені Конституцією та законами України. Суд застосовує при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і протоколи до неї, згоду на обов'язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.
Відповідно до вимог ст.12 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов'язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Відповідно до ч.1 ст.13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданими відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.
У відповідності до вимог ч.1 ст.6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов'язків цивільного характеру або встановить обґрунтованість будь-якого висунутого проти нього кримінального обвинувачення.
Вибір громадянами способу захисту своїх прав і свобод від порушень та протиправних посягань гарантовано ч. 4 ст. 55, ст. 124 Конституції України, відповідно до якої кожен має право будь-якими не забороненими законом засобами захищати свої права і свободи від порушень і протиправних посягань та закріплено статтями 7, 12 Загальної декларації про права людини, ст. 13 Конвенції про захист прав і основних свобод людини, що згідно зі статтею 9 Конституції України є складовою національного законодавства
Судом встановлено, що позивачка є громадянка України ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , яка відповідно до копії дублікату довідки про взяття на облік внутрішньо переміщеної особи № 13844 від 01.12.2016 року, перемістилася з АДРЕСА_2 до АДРЕСА_3 (а.с.7).
Позивачка є власницею 1/6 частки квартири, що разтошована за адресою: АДРЕСА_2 , що підтверджується копією свідоцтва про право власності на житло від 07.04.2011 року № 616, копією Витягом про реєстрацію права власності на нерухоме майно № 29926815 від 12.05.2011 року (а.с.8-11).
Пред'являючи позов про відшкодування матеріальної та моральної шкоди Державою Україна, позивачка посилається на те, що внаслідок збройної Російської Федерації проти України, вона була вимушена у квітня 2014 року залишити окуповану частину території Донецької області та переселитися у м. Київ. Внаслідок збройної агресії Російської Федерації проти України та її вимушеного переселення із окупованої частини території Донецької області, де у неї була частка своєї квартири та усталений побут, їй завдана матеріальна та моральна шкода. Діями Російської Федерації щодо України, а саме збройною окупацією частини території Донецької області вона позбавлена можливості користування та розпорядження належним їй майном та використовувати належну їй нерухомість. Крім того, їй завдана моральна шкода, яка спричинена втратою права розпоряджатися та користуватися належним їй нерухомим майном, можливістю проживати в рідному місті. Обов'язок по відшкодуванню, спричиненої шкоди позивачка вважає необхідним покласти на Державу Україна в особі Кабінету Міністрів України, Державної казначейської служби України.
Вирішуючи спір по суті заявлених позовних вимог, суд прийшов до таких висновків.
Відповідно до статті 1 Конвенції з захисту прав людини i основоположних свобод, Високі Договірні Сторони гарантують кожному, хто перебуває під їхньою юрисдикцією, права i свободи, визначені в розділі І цієї Конвенції.
Зобов'язання, взяті на себе Договірною державою за статтею 1, включають два аспекти, а саме: з одного боку - негативне зобов'язання утриматися від втручання у здійснення гарантованих прав i свобод, а з іншого боку - позитивні зобов'язання вживати для забезпечення таких прав i свобод на своїй території (рішення Європейського суду з прав людини (далі - ЕСПЛ) у справі «Ілашку та інші проти Молдови та Росії , рішення ЄСПЛ у «Sargsyan v. Azerbaijan»).
Стаття 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини i основоположних свобод визначає, що кожна або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Hixто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства i на умовах, передбачених законом i загальними принципами міжнародного права.
Відповідно до статті 56 Конституції України, кожен має право на відшкодування за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування матеріальної та моральної шкоди, завданої незаконними рішенням, діями чи бездіяльністю органів державної влади, органів самоврядування, їх посадових i службових ociб при здійсненні ними своїх повноважень.
Проте, в порушення вимог ст. 81 ЦПК України, позивачкою суду не надано жодних доказів нездатності держави України підтримувати громадський порядок i безпеку або захищати життя людей.
В цьому випадку не є спірною неможливість держави України підтримувати громадський порядок i безпеку або захищати життя в умовах збройної агресії проти України Російської Федерації.
Виконання державою обов'язку забезпечення i захисту прав людини, тобто позитивних зобов'язань, вимагає активного втручання держави в реалізацію прав людини (переважно соціальних, культурних та економічних прав), i в такому випадку порушення прав людини відбуватиметься через активних дій з боку держави, унеможливлюють їх реалізацію.
Загальновідомими є факти про активні дії з боку держави для виконання державою обов'язку щодо забезпечення i захисту прав людини у спірних правовідносинах.
Так, 14.04.2014 Указом Президента України № 405/2014 було введено в дію рішення Ради національної безпеки i оборони України 13 квітня 2014 року «Про невідкладені заходи щодо подолання терористичної загрози i збереження територіальної цілісності України».
Згідно з наказом Антитерористичного центру при безпеки України 07.10.2014 № 33/6/а, Донецька область була визначена районом проведення АТО з 07.04.2014.
Відтак, на виконання та у порядку, передбаченому вищевказаними нормативно - правовими актами, суб'єкти боротьби з тероризмом станом на травень 2014 року здійснювали заходи з проведення антитерористичної у м. Донецьк.
У преамбулі Закону України від 18.01.2018 № 2268-УШ «Про особливості державної політики із забезпечення суверенітету України на тимчасово окупованих територіях у Донецькій та Луганської області» визначено, що Російська Федерація чинить злочин агресії проти України та здійснює тимчасову окупацію частини її території за допомогою збройних формувань Російської Федерації, що складаються з регулярних з'єднань і підрозділів, підпорядкованих Міністерству оборони Російської Федерації, підрозділів та спеціальних формувань, підпорядкованих іншим силовим відомствам Російської Федерації, їхніх радників, інструкторів та іррегулярних незаконних збройних формувань, озброєних банд та груп найманців, створених, підпорядкованих, керованих та фінансованих Російською Федерацією, а також за допомогою окупаційної адміністрації Російської Федерації, яку складають її державні органи і структури, функціонально відповідальні за управління тимчасово окупованими територіями України, та підконтрольні Російській Федерації самопроголошені органи, які узурпували виконання владних функцій на тимчасово окупованих територіях України.
Відповідно до ст. 2 цього Закону, за фізичними особами незалежно від перебування їх на обліку як внутрішньо переміщених осіб чи від набуття ними спеціального правового статусу та за юридичними особами зберігається право власності, інші речові права на майно, у тому числі нерухоме майно, включаючи земельні ділянки, що знаходяться на тимчасово окупованих територіях у Донецькій та Луганській областях, якщо таке майно набуте відповідно до законів України.
Статтею 7 цього Закону визначено, що Російська Федерація як держава окупант відповідно до 1У Гаазької конвенції про закони і звичаї війни на суходолі та додатка до неї; Положення про закони і звичаї війни на суходолі від 18.10.1907 року, Женевської конвенції про захист цивільного населення під час війни від 12 серпня 1949 року та Додаткового протоколу до Женевських конвенцій від 12 серпня 1949 року, що стосується захист жертв міжнародних збройних конфліктів (Протокол 1) від 08 червня 1977 року несе відповідальність за порушення захисту прав цивільного населення.
Факт військової агресії Російської Федерації проти України було не раз констатовано у:
Зверненні до ООН, Європейського Парламенту, Парламентської Асамблеї Ради Європи, Парламентської Асамблеї НАТО, Парламентської Асамблеї НАТО, Парламентської Асамблеї ОБСЄ, Парламентської Асамблеї ГУАМ, національних парламентів держав світу про визнання Парламентської ГУАМ, держав світу про визнання Російської Федерації державою-агресором, затвердженому постановою Верховної Ради України 27.01.2015 №129 V-ІІІ.
Заява Верховної Ради України «Про відсіч збройній агресії Російської Федерації та подолання її наслідків», схвалена постановою Верховної Ради України від 21.04.2015 № 337- V-ІІІ.
12 жовтня 2016 року ПАРЄ також ухвалила Резолюцію 2133 (2016) «Засоби правового захисту у випадках порушень прав людини на українських територіях, непідконтрольних українській владі». Резолюція ПАРЄ 2133 (2016) - перший міжнародний документ, який визнав Російську Федерацію стороною конфлікту та застосував для цього термін «ефективний контроль». У документі чітко визначено, що «…анексія Криму Російською Федерацією та військова інтервенція російських збройних сил на сході України є порушенням міжнародного права та принципів, які відстоює Рада Європи». Відзначається, що і в Криму, і в зоні конфлікту на Донбасі, мали місце і досі мають місце серйозні порушення прав людини. Відповідно до міжнародного права Російська Федерація, яка де факто здійснює контроль над цими територіями, несе відповідальність за захист їхнього населення. Росія, таким чином, повинна гарантувати дотримання прав людини всім жителям Криму та ДНР і ЛНР.
Крім того, з вищевказаних звернень Верховної Ради України та Резолюції ПАРЕ вбачається, що Україною постійно вживалися політичні заходи щодо привернення уваги міжнародних організацій та іноземних держав до ситуації, яка склалася в країні, з метою отримання політичної та іншої допомоги для її вирішення.
Також, Україна неодноразово брала участь у проведенні переговорів у Мінську (5 вересня 2014 року, 19 вересня 2014 року, а також у подальшому) за участю представників іноземних держав, а також представників самопроголошених республік.
Разом з цим, зважаючи на широкомасштабну терористичну діяльність сепаратистів, підтримуваних Російською Федерацією, Україна не мала об'єктивної можливості уникнути втрати контролю над частиною території України, зокрема, i над територією міста Макіївки Донецької області.
Відтак, неможливість забезпечення прав i свобод людини у м. Донецьк не може бути достатнім свідченням неналежного виконання Державою Україна свого позитивного обов'язку стосовно гарантування права на майно, визначеного статтею 1 Першого протоколу до Конвенції.
Таким чином, доводи позивачки про порушення державою позитивних зобов'язань не мають об'єктивного підтвердження.
Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 22.09.2020 року по справі № 910/378/19 прийнята постанова у подібних правовідносинах, зокрема щодо застосування статті 19 Закону України «Про боротьбу з тероризмом», статті 1177 Цивільного кодексу України.
Велика Палата Верховного Суду у вказаній постанові дійшла до висновку:
«6.10. За частиною першою статті 1173 ЦК України шкода, завдана фізичній або юридичній особі незаконними рішеннями, дією чи бездіяльністю органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування при здійсненні ними своїх повноважень, відшкодовується державою, Автономною Республікою Крим або органом місцевого самоврядування незалежно від вини цих органів.
6.11.Водночас статтею 1177 ЦК України визначено, що шкода, завдана фізичній особі, яка потерпіла від кримінального правопорушення, відшкодовується відповідно до закону. Шкода, завдана потерпілому внаслідок кримінального правопорушення, компенсується йому за рахунок Державного бюджету України у випадках та порядку, передбачених законом.
6.20.Тобто, визначаючи підстави звернення з позовом, позивач висунув позитивні очікування щодо зобов'язань держави, які полягають, на думку позивача, в отриманні за рахунок держави компенсації (шкоди), яку позивач визначив як шкоду, заподіяну у період проведення АТО, незважаючи на те, що майно, вартість якого просить відшкодувати позивач, викрадено невідомими особами і за вказаним фактом здійснюється кримінальне провадження, а страхові відшкодування, за встановленими судами обставинами, не підлягають виплаті за відсутності страхового випадку.
6.27.Однак положення статті 1177 ЦК України встановлюють порядок відшкодування шкоди, завданої саме фізичній особі, і не можуть за аналогією застосовуватися до відносин щодо відшкодування шкоди, завданої злочином юридичній особі.Також передбачена цими нормами компенсація не може розглядатися як перекладання на державу майнової відповідальності винної особи за рахунок її відповідного обов'язку та не є тотожною такій майновій відповідальності.
7.8.Реалізація передбаченого устатті 19 Закону № 638-IV права на отримання відшкодування поставлена у залежність від існування компенсаційного механізму, що має бути встановлений в окремому законі.
7.9.Законодавчий акт, який регулює порядок відшкодування за рахунок коштів Державного бюджету України шкоди, заподіяної викраденням майна на території проведення АТО, відсутній як на момент виникнення спірних правовідносин, так і на момент розгляду справи судами.
7.10.Також положення Закону не свідчать про наявність у держави обов'язку відшкодувати завдану шкоду внаслідок пошкодження/руйнування усіх таких об'єктів нерухомого майна незалежно від їх цільового призначення (комерційна, промислова, житлова нерухомість, тощо) замість винної особи у розмірі реальної вартості такого об'єкта чи майна, або вартості його відновлення.
7.11.Отже, передбачене устатті 19 Закону № 638-IVправо на відшкодування відповідно до закону шкоди, заподіяної терористичним актом, не породжує легітимного очікування на отримання від держави України відшкодування за викрадене у період проведення АТО майно.
7.14.Разом з тим доводи позивача щодо порушення державою позитивних зобов'язань щодо визначення порядку відшкодування за рахунок Державного бюджету шкоди, заподіяної викраденням майна на території проведення АТО, не знайшли обґрунтованого й об'єктивного підтвердження та не є застосовними у цих правовідносинах.
8.3.Разом з тим, враховуючи предмет та підстави поданого позову, Велика Палата Верховного Суду вважає, що підставою для відмови у задоволенні позову має стати те, щодоводи позивача щодо порушення державою позитивних зобов'язань не знайшли обґрунтованого й об'єктивногопідтвердження та не є застосовними у цих правовідносинах, підстав для висновку про те, що заявлена позивачем вартість шкоди має ґрунтуватися на відшкодуванні реальної вартості пошкодженого (викраденого) майна, також відсутні.
За приписами ч.4 ст. 263 ЦПК України при i застосуванні норми права до суд враховує висновки щодо застосування норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.
Враховуючи вищевикладене, суд приходить до висновку про відсутність порушення державою позитивних зобов'язань у спірних правовідносинах, що є підставою для відмови у задоволенні позовних вимог.
Крім того, згідно з ч.4 ст. 58 ЦПК України держава, територіальна громада бере участь у справі через відповідний орган державної влади, орган місцевого самоврядування відповідно до його компетенції від імені якого діє його керівник або представник.
В позовній заяві позивачка пред'являє позов до Держава Україна в особі Кабінету Міністрів України та Державної казначейської служби України, проте, не зазначає, які саме дії або бездіяльність цих осіб, виходячи з їх повноважень, призвели до порушення її права на мирне володіння майном, визначене статтею 1 Першого Протоколу до Конвенції про захист прав людини i основоположних свобод.
Так, статтею 170 ЦК України встановлено, що Держава набуває i здійснює цивільні права та обов'язки через органи державної влади у межах їхньої компетенції, встановленої законом.
Виходячи з компетенції КМУ його діяльність передбачає тільки прийняття підзаконних нормативних актів, обов'язкових для виконання.
Статті 113 та 117 Конституції України визначають, що КМУ є вищим органом у системі органів виконавчої влади, який в межах своєї компетенції видає постанови i розпорядження, які є обов'язковими до виконання.
Відповідно до статей З, 49, 50 Закону України «Про Кабінет Міністрів України», Кабінет Міністрів України є колегіальним органом i шляхом голосування приймає рішення після обговорення питань на його засіданнях. Проекти актів КМУ готуються i вносяться на розгляд КМУ міністерствами, іншими центральними органами виконавчої влади, державними колегіальними органами, місцевими державними адміністраціями.
У статті 19 Закону України «Про Кабінет Міністрів України» визначено, що діяльність Кабінету Міністрів України спрямовується на забезпечення інтересів Українського народу шляхом виконання Конституціїта законів України, актів Президента України, а також Програми діяльності Кабінету Міністрів України, схваленої Верховною Радою України, вирішення питань державного управління у сфері економіки та фінансів, соціальної політики, праці та зайнятості, охорони здоров'я, освіти, науки, культури, спорту, туризму, охорони навколишнього природного середовища, екологічної безпеки, природокористування, правової політики, законності, забезпечення прав і свобод людини та громадянина, запобігання і протидії корупції, розв'язання інших завдань внутрішньої і зовнішньої політики, цивільного захисту, національної безпеки та обороноздатності.
Згідно зi статтею 49 Закону України «Про Кабінет Міністрів України» визначено, що Кабінет Міністрів України на основі та на виконання Конституції і законів України, актів Президента України, постанов Верховної Ради України, прийнятих відповідно до Конституції та законів України, видає обов'язкові для виконання акти - постанови і розпорядження.
Таким чином, Кабінету Міністрів України, як центральний орган виконавчої влади в Україні спрямовує діяльність на забезпечення внутрішньої політики країни, шляхом видання підзаконних нормативних актів на виконання законів України та Конституції України.
Вказані повноваження Кабінет Міністрів України, аж нiяк не передбачають участь у проведенні спеціальних заходів, спрямованих на попередження, запобігання та припинення терористичної діяльності, звільнення заручників, забезпечення безпеки населення, знешкодження терористичної терористів, мінімізацію наслідків терористичної діяльності, тобто незабезпечення проведення яких призвело до порушення прав позивачки.
За приписами ст. 17 Конституції України, Оборона України, захист її суверенітету територіальної цілісності і недоторканності покладаються на Збройні Сили України.
Забезпечення державної безпеки i захист державного кордону України покладаються на відповідні військові формування та правоохоронні органи держави, організація i порядок діяльності яких визначаються законом.
А відтак, Держава Україна в особі Кабінету Міністрів України не являється суб'єктом, який порушив права позивачки. Доказів протилежного позивачкою не надано та про наявність таких доказів не зазначено.
Посилання позивачки на правову позицію Великої Палати Верховного Суду у постанові від 04.09.2019 по справі № 265/6582/16-ц є необґрунтованим, оскільки у справі № 265/6582/16-ц спірні правовідносини стосуються відшкодування реальних збитків, а не упущеної вигоди як у цій справі, що впливає на застосування норм матеріального права, а також на зміст правовідносин. Отже, суд приходить до висновку, що правовідносини у вказаних справах не можна вважати подібними.
Отже, суд вважає, що визначення у справі відповідачем Держави Україна в особі Кабінету Міністрів України є необґрунтованим.
Не є вірним також залучення у цій справі відповідачем Державної казначейської служби України з огляду на правовий висновок ВП Верховного Суду № 242/4741/16-ц від 27.11.2019 року.
Так, у справі № 242/4247/16-ц від 27.11.2019 Велика Палата Верховного Суду зазначила, що:
«п.43. З урахуванням того, що саме на державу покладено обов'язок запровадити внутрішні процедури, які посилять прозорість і ясність їхніх дій, мінімізують ризик помилок і сприятимуть юридичній визначеності у цивільних правовідносинах, Велика Палата Верховного Суду вважає за необхідне вказати, що належним відповідачем у справах про відшкодування шкоди, завданої органом державної влади, їх посадовою або службовою особою, є держава як учасник цивільних відносин, як правило, в особі органу, якого відповідач зазначає порушником своїх прав. Велика Палата Верховного Суду не вбачає підстав для відступувід висновку Верховного Суду України, який міститься у постанові від 08 листопада 2017 року у справі № 761/13921/15-ц (провадження № 6-99цс17), оскільки Верховний Суд України не робив висновку про обов'язкове залучення ДКСУ та неможливість задоволення позову у разі незалучення цього органу. Велика Палата Верховного Суду також вважає, що в ухвалі Верховного Суду від 04 вересня 2019 року, якою справа передана на розгляд Великої Палати Верховного Суду, міститься помилкове посилання на постанову Великої Палати Верховного Суду від 19 червня 2018 року у справі № 910/23967/16, оскільки в тій справі зроблений висновок про повернення сум виконавчого збору, надміру сплачених до Державного бюджету України, а не про відшкодування шкоди, завданої органом державної влади, їх посадовою або службовою особою, і не зроблено висновку про обов'язкове залучення ДКСУ та неможливість задоволення позову у разі незалучення.
44. Держава бере участь у справі як відповідач через відповідні органи державної влади, зазвичай, орган, діями якого завдано шкоду. Разом із тим, залучення або ж незалучення до участі у таких категоріях спорів ДКСУ чи її територіального органу не впливає на правильність визначення належного відповідача у справі, оскільки відповідачем є держава, а не Державна казначейська служба України чи її територіальний орган».
Крім того, суд приходить до висновку про безпідставність тверджень позивачки про завдання їй матеріальної шкоди.
В позовній заяві позивачка зазначає про заподіяну матеріальну шкоду та обґрунтовує свою позицію положеннями п. 2 ч. 2 ст. 22 ЦК України, відповідно якої збитків відноситься доходи, які особа могла б реально одержати за звичайних обставин, якби її право не було порушено (упущена вигода).
Отже, позивачка зазначає, що їй було заподіяно матеріальні збитки у вигляді не отримання доходів, які б вона могла реально одержати за звичайних обставин, якби її право не було порушено (упущена вигода).
Розмір матеріальної шкоди у вигляді не отриманої вигоди позивачка визначає в розмірі 178 000,00 грн., тобто прирівнює матеріальну шкоду до суми можливої плати за надання частки квартири, яка їй належить та знаходиться у м. Донецьк, в оренду.
Однак, позивачкою не доведено взагалі можливість надання квартири в оренду, а також середньомісячний розмір орендної плати зам період, коли позивачка, на її думку, зазнала збитки.
При цьому, посилання позивачки на обставини, які встановлені судом у справі № 463/640/19 є безпідставними, оскільки у вказаній справі учасниками в справі були інші особи та Російська Федерація.
Вищезазначене свідчить про те, що позовні вимоги про відшкодування матеріальної шкоди у розмірі 178 000, 00 грн є безпідставними, необґрунтованими та такими, що задоволенню не підлягають.
Суд також приходить до висновку про безпідставність позовних вимог про відшкодування моральної шкоди з огляду на таке.
Статтею 23 ЦК України передбачено право особи на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її прав та законних інтересів. Відповідно до частин 2- 5 цієї статі моральна шкода полягає, зокрема у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку з протиправною поведінкою щодо неї самої, членів її сім'ї чи близьких родичів. Моральна шкода відшкодовується грошовими коштами, іншим майном або в інший спосіб. Розмір грошового відшкодування моральної шкоди визначається судом залежно від характеру правопорушення, глибини фізичних та душевних страждань, погіршення здібностей потерпілого або позбавлення його можливості їх реалізації, ступеня вини особи, яка завдала моральної шкоди, якщо вина є підставою для відшкодування, а також з урахуванням інших обставин, які мають істотне значення. При визначенні розміру відшкодування враховуються вимоги розумності і справедливості. Моральна шкода відшкодовується незалежно від майнової шкоди, яка підлягає відшкодуванню, та не пов'язана з розміром цього відшкодування. Моральна шкода відшкодовується одноразово, якщо інше не встановлено договором або законом.
Відповідно до ст. 1167 ЦК України моральна шкода, завдана фізичній або юридичній особі неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю, відшкодовується особою, яка її завдала, за наявності її вини, крім випадків, встановлених частиною другою цієї статті. Моральна шкода відшкодовується незалежно від вини органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим, органу місцевого самоврядування, фізичної або юридичної особи, яка її завдала: якщо шкоди завдано каліцтвом, іншим ушкодженням здоров'я або смертю фізичної особи внаслідок дії джерела підвищеної небезпеки; якщо шкоди завдано фізичній особі внаслідок її незаконного засудження, незаконного притягнення до кримінальної відповідальності, незаконного застосування запобіжного заходу, незаконного затримання, незаконного накладення адміністративного стягнення у вигляді арешту або виправних робіт; в інших випадках, встановлених законом.
Відповідно до постанови Пленуму Верховного Суду України від 31.03.l995 № 4 «Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди», обов'язковому з'ясуванню при вирішенні спору про відшкодування моральної (немайнової) підлягають: наявність такої шкоди, протиправність діяння і її заподіювача та вини останнього в її заподіянні. Суд, зокрема, повинен з'ясувати, їм підтверджується акт заподіяння позивачеві моральних чи фізичних страждань або втрат немайнового характеру, за яких обставин чи якими діями (бездіяльністю) вони заподіяні, в якій грошовій сумі чи в який матеріальній формі позивач оцінює заподіяну йому шкоду та з чого він при цьому виходить, а також інші обставини, що мають значення для вирішення спору.
Розмір відшкодування моральної (немайнової) шкоди суд визначає залежно від характеру та обсягу страждань (фізичних, душевних, психічних тощо), яких зазнав позивач, характеру немайнових втрат (їх тривалості, можливості відновлення тощо) та з урахуванням інших обставин. Зокрема, враховуються стан здоров'я потерпілого, тяжкість вимушених змін у його життєвих i виробничих стосунках, ступінь зниження престижу, ділової репутації, час та зусилля, необхідні для відновлення попереднього стану, добровільне - за власною ініціативою чи за зверненням потерпілого - спростування інформації редакцією засобу масової інформації. При цьому суд має виходити із засад розумності, виваженості та справедливості.
Позивачкою не надано будь-яких належних, допустимих, достовірних, достатніх доказів на підтвердження факту завдання їй моральної шкоди Державою України в особі КМУ та Державною казначейською службою України.
Так, ОСОБА_1 не доводить наявність моральної шкоди, не обґрунтовує розмір заявленої до стягнення суми, не доводить наявність причино наслідкового зв'язку між діями відповідачів та шкодою.
Враховуючи відсутність трьох обов'язкових умов для застосування юридичної відповідальності у формі відшкодування шкоди, а також не доведеність факту завдання позивачці моральної шкоди відповідачами, суд приходить до висновку, що позовні вимоги про відшкодування моральної шкоди не підлягають задоволенню.
При цьому, суд також не вбачає підстав для застосування рішення Європейського Суду з прав людини у справі Луізідоу проти Турецької Республіки (CASE OF LOIZIDOU v. TURKEY (Article 50), (40/1993/435/514), 28 July 1998), відповідно до якого Турецька Республіка зобов'язана сплатити Позивачу компенсацію, зокрема, й за моральні страждання через незаконну окупацію північної частини Кіпру, де народилась та проживала Позивач, турецькими Збройними Силами з огляду на те, що зазначеним рішення обов'язок по відшкодуванню спричиненої моральної шкоди покладений на країну, яка здійснила незаконну окупацію, а не на країну, чия територія була окупована.
За таких обставин, суд вважає необхідним відмовити в задоволенні позову в повному обсязі.
Керуючись ст. ст. 263-265 ЦПК України, суд, -
У задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 до Держави України в особі: Кабінету Міністрів України, Державної казначейської служби України про відшкодування шкоди - відмовити в повному обсязі.
Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.
У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Учасник справи, якому повне рішення суду не було вручено у день його проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження, якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.
Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.
Апеляційна скарга на рішення суду може бути подана до Київського апеляційного суду протягом тридцяти днів з дня проголошення судового рішення.
Повний текст рішення складено 15 листопада 2022 року.
Суддя Н.О.Горбенко