Справа № 357/10267/22
2/357/3224/22
іменем України
"14" листопада 2022 р. cуддя Білоцерківського міськрайонного суду Київської області Орєхов О. І. розглянувши позовну заяву з додатками ОСОБА_1 до Білоцерківського міського відділу Державної виконавчої служби Центрального міжрегіонального управління Міністерства юстиції України про зняття арешту з майна, -
У листопаді 2022 року до Білоцерківського міськрайонного суду Київської області поштовим відправленням надійшла позовна заява ОСОБА_1 до Білоцерківського міського відділу Державної виконавчої служби Центрального міжрегіонального управління Міністерства юстиції України про зняття арешту з майна. Позовна заява підписана адвокатом Чорним О.В., який діє на підставі договору про надання правової допомоги.
Вимоги мотивував тим, що він є співвласником квартини за адресою: АДРЕСА_1 . Відповідно до вироку Білоцерківського міськрайонного суду від 25 травня 2012 року його було визнано винним за ч. 2 ст. 307 КК України та призначено покарання із застосуванням ст. 69 КК України, у виді 4 (чотирьох) років позбавлення волі з конфіскацією 1/2 частини майна, що є його індивідуальною власністю, в дохід держави. Відповідно до даного вироку, Білоцерківським міським відділом ДВС ГТУЮ у Київській області було відкрито виконавче провадження № 34511253. В рамках даного виконавчого провадження Постановою державного виконавця про арешт майна боржника та оголошення заборони на його відчуження від 10 квітня 2013 року та Постановою про арешт майна боржника та оголошення заборони на його відчуження від 22 липня 2016 року на його майно було накладено арешт. В зв'язку з неможливістю реалізації майна, виконавчий документ було повернуто стягувачу, що підтверджується Постановою про повернення виконавчого документа від 28 лютого 2019 року, на підставі чого, виконавче провадження № 34511253 було завершено. 26 липня 2022 року його представник звернувся до Білоцерківського міського відділу ДВС Центрального міжрегіонального управління Міністерства юстиції України з заявою про зняття арешту з частини квартири АДРЕСА_2 . Розглянувши відповідну заяву, Білоцерківський міський відділ ДВС відмовив йому у її задоволенні, не вбачаючи підстав для зняття арешту відповідно до ст. 59 Закону України «Про виконавче провадження», оскільки залишаються невиконаними рішення матеріального характеру. Вважає, що арешт є безпідставним та таким, що підлягає скасуванню.
Згідно ч. 2 ст. 14 ЦПК України, подана позовна заява була зареєстрована в Єдиній автоматизованій системі документообігу Білоцерківського міськрайонного суду, як справа позовного провадження.
Протоколом автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 08 листопада 2022 року головуючим суддею по справі було визначено суддю Орєхова О.І.
З контрольного журналу судових справ і матеріалів переданих для розгляду судді, убачається, що справа для розгляду була отримана суддею 09 листопада 2022 року.
Частиною 1 ст. 187 ЦПК України передбачено, що за відсутності підстав для залишення позовної заяви без руху, повернення позовної заяви чи відмови у відкритті провадження суд відкриває провадження у справі протягом п'яти днів з дня надходження позовної заяви або заяви про усунення недоліків, поданої в порядку. передбаченому ст. 185 цього Кодексу.
У зв'язку з зазначеним, звернення позивача до суду зобов'язує суддю до вчинення необхідних процесуальних дій з метою з'ясування можливості відкриття провадження у цивільній справі. Зокрема, з'ясуванню підлягають питання чи немає підстав для залишення позовної заяви без руху, для повернення позовної заяви, для відмови у відкритті провадження у справі.
Таким чином, відкриття провадження у справі можливе лише при додержанні певних вимог, встановлених законом. Суддя повинен відмовити у відкритті провадження у справі за відсутності хоча б однієї з передумов права на звернення до суду за судовим захистом або недодержання порядку подання заяви.
Перелік правових підстав для відмови у відкритті провадження у цивільній справі визначений ч. 1 ст. 186 ЦПК України, який є вичерпним.
Відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 4 листопада 1950 року (далі - Конвенція) кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.
Отже, поняття «суду, встановленого законом» зводиться не лише до правової основи самого існування «суду», але й дотримання таким судом певних норм, які регулюють його діяльність, тобто охоплює всю організаційну структуру судів, включно з питаннями, що належать до юрисдикції певних категорій судів.
Статтями 124, 125 Конституції України закріплено, що правосуддя в Україні здійснюють виключно суди. Юрисдикція судів поширюється на будь-який юридичний спір та будь-яке кримінальне обвинувачення. У передбачених законом випадках суди розглядають також інші справи. Судоустрій в Україні будується за принципами територіальності й спеціалізації та визначається законом.
Частиною першою статті 18 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» визначено, що суди спеціалізуються на розгляді цивільних, кримінальних, господарських, адміністративних справ, а також справ про адміністративні правопорушення.
Судова юрисдикція - це компетенція спеціально уповноважених органів судової влади здійснювати правосуддя у формі визначеного законом виду судочинства щодо визначеного кола правовідносин.
Критеріями розмежування судової юрисдикції, тобто передбаченими законом умовами, за яких певна справа підлягає розгляду за правилами того чи іншого виду судочинства, є суб'єктний склад правовідносин, предмет спору та характер спірних матеріальних правовідносин у їх сукупності. Крім того, таким критерієм може бути пряма вказівка в законі на вид судочинства, у якому розглядається визначена категорія справ.
При визначенні предметної та/або суб'єктної юрисдикції справ суди повинні виходити із суті права та/або інтересу, за захистом якого звернулася особа, заявлених вимог, характеру спірних правовідносин, змісту та юридичної природи обставин у справі.
Згідно із ч. 1 ст. 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизначених або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.
Згідно ст. 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.
Відповідно до ч. 1 ст. 5 ЦПК України здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором.
Згідно ч. 3 ст. 13 ЦПК України, такий принцип цивільного судочинства як диспозитивність полягає, в тому числі, у праві учасників справи розпоряджатися своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд.
Правила визначення компетенції судів щодо розгляду цивільних справ передбачено статтею 19 ЦПК України: суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи щодо захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин, а також інших правовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ проводиться за правилами іншого судочинства.
Указана норма визначає об'єктом захисту порушене, невизнане або оспорюване право чи цивільний інтерес. Порушення права пов'язане з позбавленням його володільця можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково. При оспорюванні або невизнанні права виникає невизначеність у праві, викликана поведінкою іншої особи.
Тобто в порядку цивільного судочинства розглядаються справи, що виникають із приватноправових відносин.
Спір має приватноправовий характер, якщо він обумовлений порушенням або загрозою порушення, як правило, майнового, приватного права чи інтересу. Аналогічні висновки викладено в постановах Великої палати Верховного Суду від 11.12.2019 року у справі № 826/12775/15, від 04.02.2020 р. у справі № 910/7781/19.
Юрисдикційність спору залежить від характеру спірних правовідносин, правового статусу суб'єкта звернення та предмета позовних вимог, а право вибору способу судового захисту належить виключно позивачеві.
Встановлено, що позивач ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом про зняття арешту, який містить такі позовні вимоги:
- визнати протиправною бездіяльність Білоцерківського міського відділу ДВС ГТУЮ у Київській області, щодо не зняття арешту з частини квартири АДРЕСА_2 накладеного за Постановою про арешт майна боржника та оголошення заборони на його відчуження від 10 квітня 2013 року та Постановою про арешт майна боржника та оголошення заборони на його відчуження від 22 липня 2016 року в межах виконавчого провадження № 34511253;
- зобов'язати Білоцерківський міський відділ ДВС ГТУЮ у Київській області зняти арешт з частини квартири АДРЕСА_2 накладений Постановою про арешт майна боржника та оголошення заборони на його відчуження від 10 квітня 2013 року та Постановою про арешт майна боржника та оголошення заборони на його відчуження від 22 липня 2016 року в межах виконавчого провадження № 34511253;
- внести відомості про скасування обтяження до відповідного розділу Державного реєстру речових прав.
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 04 грудня 2019 року у справі № 917/1739/17 (провадження № 12-161гс19) вказано, що «предмет позову - це певна матеріально-правова вимога позивача до відповідача, стосовно якої позивач просить прийняти судове рішення, яка опосередковується відповідним способом захисту прав або інтересів. Підстави позову - це обставини, якими позивач обґрунтовує свої вимоги щодо захисту права та охоронюваного законом інтересу».
Відповідно до ч. 1 ст. 13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.
Проаналізувавши зміст, підставу позовних вимог, убачається, що позивач ОСОБА_1 звертаючись до суду з даним позовом фактично оскаржує бездіяльність відділу ДВС ГТУЮ у Київській області (хоча відповідачем по справі зазначив Білоцерківський міський відділ Державної служби Центрального міжрегіонального управління Міністерства юстиції України) в межах завершеного виконавчого провадження № 34511253, відкритого на підставі виконавчого листа № 1-496 від 21.09.2012 року виданого Білоцерківським міськрайонним судом Київської області на підставі вироку суду від 25 травня 2012 року, в частині конфіскації 1/2 частини майна позивача, зокрема, яка виявляється у відмові зняти арешт з частини квартири АДРЕСА_2 , що є індивідуальною власністю ОСОБА_1 , накладений згідно Постанови про арешт майна боржника та оголошення заборони на його відчуження від 10 квітня 2013 року та Постанови про арешт майна боржника та оголошення заборони на його відчуження від 22 липня 2016 року.
Згідно зі ст. 447 ЦПК України сторони виконавчого провадження мають право звернутися до суду із скаргою, якщо вважають, що рішенням, дією або бездіяльністю державного виконавця чи іншої посадової особи органу державної виконавчої служби або приватного виконавця під час виконання судового рішення, ухваленого відповідно до цього Кодексу, порушено їхні права чи свободи.
Суди розглядають справи за такими скаргами в передбаченому розділом VII ЦПК порядку незалежно від наявності у сторін спору про право, який підлягає розгляду в позовному провадженні.
Питання про конфіскацію майна вирішується у порядку, встановленому КПК України та КВК України.
Згідно з ч. 2 ст. 52 КК України додатковим покараннями є, зокрема, конфіскація майна.
Покарання у виді конфіскації майна полягає в примусовому безоплатному вилученні у власність держави всього або частини майна, яке є власністю засудженого (ч.1 ст. 59 КК України).
Статтею 48 КВК України передбачено, суд, який постановив вирок, що передбачає як додаткове покарання конфіскацію майна, після набрання ним законної сили надсилає виконавчий лист, копію опису майна і копію вироку для виконання Державній виконавчій службі, про що сповіщає відповідну фінансову установу. У разі відсутності у справі опису майна засудженого надсилається довідка про те, що опису майна не проводилося. Виконання покарання у виді конфіскації майна здійснюється Державною виконавчою службою за місцезнаходженням майна відповідно до Закону України «Про виконавче провадження».
Конфіскації підлягає майно, що є у власності засудженого. Спори, пов'язані з конфіскацією майна, вирішуються в порядку, встановленому законом (ч. 1, ч. 3 ст. 49 КВК України).
Враховуючи, що виконавчий лист № 1-496 від 21 вересня 2012 року був виданий Білоцерківським міськрайонним судом Київської області на виконання вироку в частині конфіскації майна, а не на виконання судового рішення у цивільній справі, тому позовні вимоги ОСОБА_1 до Білоцерківського міського відділу Державної виконавчої служби Центрального міжрегіонального управління Міністерства юстиції України про зняття арешту з майна не можуть бути розглянуті в порядку цивільного судочинства.
Статтею 537 КПК України 2012 року (у редакції, чинній на час звернення до суду з позовом) урегульовані питання, які вирішуються під час виконання вироків та визначено порядок вирішення судом питань, які виникають під час виконання вироку. Проте зазначеними нормами закону не встановлено порядку скасування арешту, накладеного в порядку виконання вироку про конфіскацію майна як вид покарання. Відсутнє і посилання на можливість такого скасування за правилами ЦПК України.
Крім того, положеннями КПК України не встановлено порядок оскарження рішення, дій або бездіяльності органів державної виконавчої служби, їх посадових осіб стосовно виконання судового рішення щодо конфіскації майна у кримінальному провадженні.
А тому питання про зняття арешту в даному випадку не може бути вирішене в порядку виконання вироку суду за правилами КПК України.
Відповідно до частин першої, другої статті 74 Закону України «Про виконавче провадження» рішення, дії чи бездіяльність виконавця та посадових осіб органів державної виконавчої служби щодо виконання судового рішення можуть бути оскаржені сторонами, іншими учасниками та особами до суду, який видав виконавчий документ, у порядку, передбаченому законом. Рішення, дії чи бездіяльність виконавця та посадових осіб органів державної виконавчої служби щодо виконання рішень інших органів (посадових осіб), у тому числі постанов державного виконавця про стягнення виконавчого збору, постанов приватного виконавця про стягнення основної винагороди, витрат виконавчого провадження та штрафів, можуть бути оскаржені сторонами, іншими учасниками та особами до відповідного адміністративного суду в порядку, передбаченому законом.
Відповідно до ч. 1 ст. 5 КАС України що кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до адміністративного суду, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб'єкта владних повноважень порушені її права, свободи або законні інтереси, і просити про їх захист шляхом:
1) визнання протиправним та нечинним нормативно-правового акта чи окремих його положень;
2) визнання протиправним та скасування індивідуального акта чи окремих його положень;
3) визнання дій суб'єкта владних повноважень протиправними та зобов'язання утриматися від вчинення певних дій;
4) визнання бездіяльності суб'єкта владних повноважень протиправною та зобов'язання вчинити певні дії;
5) встановлення наявності чи відсутності компетенції (повноважень) суб'єкта владних повноважень;
6) прийняття судом одного з рішень, зазначених у пунктах 1-4 цієї частини та стягнення з відповідача - суб'єкта владних повноважень коштів на відшкодування шкоди, заподіяної його протиправними рішеннями, дією або бездіяльністю.
Згідно з правилами визначення юрисдикції адміністративних судів щодо вирішення адміністративних справ за статтею 19 КАС юрисдикція адміністративних судів поширюється на публічно-правові спори, зокрема спори фізичних чи юридичних осіб із суб'єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи індивідуальних актів), дій чи бездіяльності, крім випадків, коли для розгляду таких спорів законом встановлено інший порядок судового провадження.
Частиною першою статті 287 КАС України передбачено, що учасники виконавчого провадження (крім державного виконавця, приватного виконавця) та особи, які залучаються до проведення виконавчих дій, мають право звернутися до адміністративного суду із позовною заявою, якщо вважають, що рішенням, дією або бездіяльністю державного виконавця чи іншої посадової особи державної виконавчої служби або приватного виконавця порушено їхні права, свободи чи інтереси, а також якщо законом не встановлено інший порядок судового оскарження рішень, дій чи бездіяльності таких осіб.
Отже, законодавством передбачено різні способи звернення до суду за захистом порушеного права сторонами виконавчого провадження та іншими учасниками.
Тому необхідно розрізняти випадки звернення до суду зі скаргою в порядку судового контролю за виконанням судових рішень (рішень, ухвал, постанов судів різних юрисдикцій) та в порядку оскарження рішень, дій чи бездіяльності органів державної виконавчої служби при виконанні рішень інших органів (постанов, наказів, ухвал та інших документів), які є виконавчими документами і підлягають примусовому виконанню відповідно до статті 3 Закону України «Про виконавче провадження».
З огляду на те, що у Білоцерківському міському відділі державної виконавчої служби Головного територіального управління юстиції у Київській області на виконанні перебувало виконавче провадження по виконанню виконавчого листа від 25 травня 2012 року № 1-496, виданого на виконання вироку в частині конфіскації майна, відтак ОСОБА_1 як учасник виконавчого провадження на підставі положень статті 287 КАС України має право звернутися до адміністративного суду із позовною заявою, якщо вважає, що рішенням, дією або бездіяльністю державного виконавця чи іншої посадової особи державної виконавчої служби порушено його права, свободи чи інтереси.
Такі висновки судді узгоджуються з правовою позицією Верховного Суду, яка викладена в Постанові Великої Палати Верховного Суду від 19 червня 2019 року справа № 383/493/18 провадження № 14-237цс19 «… оскарження дій виконавця стосовно виконання судових рішень щодо конфіскації майна розглядається за правилами адміністративного судочинства».
Згідно п. 4 ст. 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.
З наведеного убачається, що розгляд справи Білоцерківським міськрайонним судом Київської області, як судом загальної юрисдикції з порушенням правил предметної юрисдикції є порушенням права особи на справедливий суд (ч. 1 ст. 6 Конвенції) та безумовною підставою для скасування ухваленого у справі рішення.
Відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 186 ЦПК України суддя відмовляє у відкритті провадження у справі якщо заява не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства.
З огляду на викладене, зазначена позовна заява не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства, а вирішити питання про скасування арешту на майно, накладеного як додаткове покарання у виді конфіскації майна в порядку виконання вироку на підставі КПК України є неможливим, суддя дійшов висновку, що є всі підстави для відмови у відкритті провадження у справі.
Разом з тим суддя роз'яснює, що згідно Кодексу адміністративного судочинства України позивач може звернутись з даним позовом до відповідного адміністративного суду за правилами адміністративного судочинства.
На підставі вищевикладеного та керуючись п. 2 ч. 1 ст. 186, ст.ст. 260, 261, 353 ЦПК України, Законом України «Про судоустрій та статус суддів», Законом України «Про виконавче провадження», Постановою Великої Палати Верховного Суду від 19 червня 2019 року справа № 383/493/18 провадження № 14-237цс19, суддя, -
У відкритті провадження у справі за позовом ОСОБА_1 до Білоцерківського міського відділу Державної виконавчої служби Центрального міжрегіонального управління Міністерства юстиції України про зняття арешту з майна, - відмовити.
Позовну заяву з додатками повернути позивачу.
Роз'яснити позивачу, що розгляд даної справи відноситься до юрисдикції адміністративного суду в порядку адміністративного судочинства.
Ухвала може бути оскаржена безпосередньо до Київського апеляційного суду протягом п'ятнадцяти днів з дня її підписання.
Учасник справи, якому ухвала не була вручена в день її підписання, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження, якщо апеляційна скарга подана протягом п'ятнадцяти днів з дня вручення відповідної ухвали.
Ухвала надрукована в нарадчій кімнаті в одному примірнику.
СуддяО. І. Орєхов