28 вересня 2022 року
м. Київ
справа № 127/16249/18
провадження № 61-11369св20
Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду:
головуючого - судді Фаловської І. М.,
суддів: Карпенко С. О. (судді-доповідача), Мартєва С. Ю., Сердюка В. В., Стрільчука В. А.,
учасники справи:
позивач - Публічне акціонерне товариство «Укрсоцбанк», правонаступником якого є Акціонерне товариство «Альфа-Банк»,
відповідачі: ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 ,
третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, - Служба у справах дітей Вінницької міської ради,
розглянувши в порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу Акціонерного товариства «Альфа-Банк», в інтересах якого діє адвокат Михніцький Геннадій Юльянович, на рішення Вінницького міського суду Вінницької області від 19 лютого 2019 року, ухвалене у складі судді Крижанівського В. В., та постанову Вінницького апеляційного суду від 1 липня 2020 року, прийняту колегією у складі суддів: Марчук B. C., Матківської М. В., Сопруна В. В.,
Короткий зміст позовних вимог
У червні 2018 року Публічне акціонерне товариство (далі - ПАТ) «Укрсоцбанк» звернулося з позовом до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 ,
ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 , третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, - Служба у справах дітей Вінницької міської ради, про звернення стягнення на предмет іпотеки та виселення.
В обґрунтування позову вказувало, що 11 червня 2007 року Акціонерно-комерційний банк соціального розвитку (далі - АКІБ) «Укрсоцбанк», правонаступником якого ПАТ «Укрсоцбанк», та ОСОБА_2 уклали договір про надання в період з 11 червня 2007 року до 10 червня 2009 року невідновлювальної кредитної лінії № 050/25-1059 в межах максимального ліміту заборгованості 58 944,00 доларів США зі сплатою 12,5% річних з порядком надання траншів кредиту, передбаченим договором, та поверненням траншів кредиту відповідно до пункту 1.1.2.1 щомісячно до 10 числа, починаючи
з липня 2007 року, рівними частинами по 328 доларів США, з кінцевим терміном повернення заборгованості в сумі 232,00 доларів США 10 червня
2022 року на умовах, визначених цим договором.
Позивач зобов'язання за договором виконав, надавши позичальнику кредит, а позичальник свої зобов'язання належним чином не виконувала і на 12 квітня
2018 року виникла заборгованість за кредитом у розмірі 1 398 633,47 грн, заборгованість за процентами у розмірі 2 008 922,70 грн, пеня за несвоєчасне повернення кредиту у розмірі 203 665,67 грн та пеня за несвоєчасне повернення процентів у розмірі 533 247,01 грн.
На забезпечення належного виконання зобов'язань за кредитним договором
11 червня 2007 року АКІБ «Укрсоцбанк», правонаступником якого
ПАТ «Укрсоцбанк», ОСОБА_1 і ОСОБА_2 уклали іпотечний договір № 050/1-543, відповідно до якого останні передали в іпотеку банку квартиру АДРЕСА_1 з оцінкою в 813 504 грн.
Враховуючи невиконання позичальником основного зобов'язання, позивач просив звернути стягнення на зазначену квартиру в рахунок погашення заборгованості за вказаним кредитним договором шляхом проведення прилюдних торгів згідно з Законом України «Про виконавче провадження» за початковою ціною, встановленою на рівні, не нижчому за звичайні ціни на цей вид майна, на підставі оцінки, проведеної суб'єктом оціночної діяльності/незалежним експертом - на користь ПАТ «Укрсоцбанк»; виселити ОСОБА_2 , ОСОБА_1 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 з цієї квартири та стягнути з відповідачів витрати зі сплати судового збору у сумі 13 964,56 грн.
Короткий зміст судових рішень судів першої і апеляційної інстанцій та мотиви їх прийняття
Рішенням Вінницького міського суду Вінницької області від 19 лютого
2019 року у задоволенні позову відмовлено.
Ухвалюючи рішення в частині звернення стягнення на предмет іпотеки, суд першої інстанції зазначив, що рішенням Постійно діючого третейського суду при асоціації українських банків від 30 червня 2011 року стягнено
із ОСОБА_1 та ОСОБА_2 заборгованість за кредитним договором. Місцевий суд вважав, що одночасне стягнення суми боргу та звернення стягнення на предмет іпотеки, який належить майновому поручителю, в рахунок погашення зазначеного боргу призведе до стягнення на користь кредитора однієї й тієї самої суми заборгованості одночасно як з боржника, так і з майнового поручителя за рахунок належного йому майна. В такому разі відбувається фактичне подвоєння суми заборгованості, яка належить до виплати кредитору. Зазначив, що задоволення заявлених позовних вимог можливе лише у разі надання суду беззаперечних доказів того, що попередні заходи не призвели до належного виконання зобов'язання, однак позивач таких доказів не надав.
Також місцевий суд зазначив, що передана в іпотеку квартира відповідає критеріям, встановленим Законом України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті», тому дія такого мораторію поширюється на правовідносини сторін і відносно квартири АДРЕСА_2 не може бути застосоване звернення стягнення за неналежне виконання валютного кредиту.
Суд першої інстанції встановив факт часткового погашення заборгованості за рішенням третейського суду, що, за висновком суду, вказує про недоведеність позивачем розміру заборгованості за кредитним договором, в рахунок якої він просить звернути стягнення на предмет іпотеки. Також суд першої інстанції вказав про відсутність у банка права нараховувати проценти після пред'явлення до третейського суду позову про дострокове повернення усієї суми кредиту та нарахованих процентів.
Відмовляючи у задоволенні позову про виселення відповідачів без надання іншого жилого приміщення, суд першої інстанції виходив з того, що квартира, яка є предметом іпотеки, придбана не за рахунок кредитних коштів, тому виселення відповідачів без надання їм іншого жилого приміщення неможливе.
Справа переглядалась в апеляційному порядку неодноразово.
Останньою постановою Вінницького апеляційного суду від 1 липня 2020 року апеляційну скаргу ПАТ «Укрсоцбанк» залишено без задоволення, а рішення Вінницького міського суду Вінницької області від 19 лютого 2019 року - без змін.
Апеляційний суд погодився з висновками суду першої інстанції про відсутність підстав для задоволення позову, зазначивши про відповідність таких висновків обставинам справи, норма матеріального та процесуального права.
Короткий зміст вимог касаційної скарги та узагальнені доводи особи, яка її подала
У серпні 2020 року представник АТ «Альфа-Банк» -адвокат Михницький Г. Ю. звернувся до Верховного Суду з касаційною скаргою, у якій, посилаючись на неправильне застосування судами попередніх інстанції норм матеріального права та порушення процесуального права, просить скасувати рішення Вінницького міського суду Вінницької області від 19 лютого 2019 року та постанову Вінницького апеляційного суду від 1 липня 2020 року і ухвалити нове рішення про задоволення позову.
Касаційна скарга мотивована помилковістю висновків судів попередніх інстанцій те, що у зв'язку з існуванням рішення третейського суду про стягнення заборгованості за кредитним договором та його частковим виконанням, ухвалення рішення про звернення стягнення на предмет іпотеки, яким забезпечено належне виконання вказаного кредитного договору, призведе до подвійного стягнення заборгованості. Зазначає про існування у позичальника заборгованості за кредитним договором, яку він не погашає, тому банк вимушений звернутись до суду з позовом про звернення стягнення на предмет іпотеки.
На думку заявника, суди не врахували висновок Великої Палати Верховного Суду, викладений у постанові від 18 вересня 2018 року
у справі № 921/107/15-г/16 (провадження № 12-117гс18) про те, що «наявність самого судового рішення про стягнення з боржника на користь кредитора заборгованості за кредитним договором не є підставою для припинення грошового зобов'язання боржника і припинення іпотеки та не позбавляє кредитора права задовольнити свої вимоги за основним зобов'язанням шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки у спосіб, передбачений законодавством».
Помилковим заявник вважає висновок судів попередніх інстанцій про відсутність підстав для виселення відповідачів з іпотечної квартири без задання іншого жилого приміщення, оскільки за даними реєстру речових прав на нерухоме майно ОСОБА_2 належить квартира
АДРЕСА_3 та житловий будинок
на АДРЕСА_4 . Крім того, ОСОБА_4 на праві власності належить домоволодіння АДРЕСА_5 . Враховуючи наявність у родин відповідачів житла, суди попередніх інстанцій дійшли помилкового висновку про відсутність підстав для їх виселення без надання іншого жилого приміщення.
Заявник вказує про помилковість висновків суду першої інстанції щодо передчасного звернення банку з вимогою про виселення у зв'язку з ненадісланням відповідачам вимоги про виселення, оскільки по-перше така вимог направлена відповідачам перед зверненням із даним позовом, по-друге, під час розгляду справи відповідачі отримали такі вимоги, проте не звільнили жиле приміщення самостійно.
Відзив на касаційну скаргу не надходив.
Провадження у суді касаційної інстанції
Ухвалою Верховного Суду від 2 жовтня 2020 року відкрито касаційне провадження у справі.
Підставою відкриття касаційного провадження у справі були доводи
заявника про неправильне застосування судами попередніх інстанцій норм права без урахування висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постанові Великої Палати Верховного Суду
від 18 вересня 2018 року у справі № 921/107/15-г/16 (провадження № 12-117гс18) (пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України).
Ухвалою Верховного Суду від 5 травня 2022 року справу призначено до судового розгляду.
Встановлені судами першої і апеляційної інстанцій обставини справи
Судами першої та апеляційної інстанцій встановлено, що 11 червня 2007 року АКІБ «Укрсоцбанк», правонаступником якого ПАТ «Укрсоцбанк», та
ОСОБА_2 уклали договір про надання невідновлювальної кредитної лінії № 050/25-1059, відповідно до умов якого кредитор зобов'язався надати позичальнику грошові кошти у тимчасове користування на умовах забезпеченості, повернення, строковості, платності та цільового характеру використання, на умовах визначених цим договором. Кредит наданий на споживчі потреби з 11 червня 2007 року до 10 червня 2009 року
у розмірі 58 944,00 доларів США, а погашення мало відбуватися щомісячно
до 10 числа, починаючи з липня 2007 року рівними частинами по 328 доларів США, з кінцевим терміном повернення заборгованості в сумі 232 долари США - 10 червня 2022 року.
Належне виконання зобов'язань позичальника за вказаним договором забезпечено укладеним цього ж дня АКІБ «Укрсоцбанк», правонаступником якого ПАТ «Укрсоцбанк», ОСОБА_2 і ОСОБА_1 іпотечним договором
№ 050/1-543, за умовами якого останні передали в іпотеку банку квартиру АДРЕСА_2 , іпотечною вартістю 372 084 грн. Зазначена квартира належить ОСОБА_2 та
ОСОБА_1 на підставі свідоцтва про право власності на житло № НОМЕР_1
від 3 квітня 2000 року.
Також на забезпечення виконання зобов'язань позичальника за договором про надання невідновлювальної кредитної лінії цього ж дня банк та ОСОБА_1 уклали договір фінансової поруки.
30 червня 2011 року Постійно діючим Третейським судом при Асоціації українських банків ухвалено рішення у справі за позовом ПАТ «Укрсоцбанк» до ОСОБА_2 та ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за договором невідновлюваної кредитної лінії, яким стягнено солідарно з ОСОБА_2 та ОСОБА_1 на користь ПАТ «Укрсоцбанк» 534 263,14 грн заборгованості та
5 742,63 грн судових витрат.
13 грудня 2011 року банк отримав у Дніпровському районному суді міста Києва виконавчий лист № 6-5227/2011 про стягнення із ОСОБА_2
540 005,77 грн, який з 22 серпня 2017 року перебуває на виконанні у Центральному відділі державної виконавчої служби міста Вінниця Головного територіального управління юстиції у Вінницькій області. Кошти з боржника стягуються з всіх видів доходів.
Суди встановили, що іпотечна квартира належить ОСОБА_2 та
ОСОБА_1 на підставі свідоцтва про право власності на житло № НОМЕР_1
від 3 квітня 2000 року і набута в порядку приватизації, а не за кредитні кошти.
В квартирі, крім її власників, зареєстровані та проживають ОСОБА_4 та її малолітні діти ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , та
ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , які є онуками власників житла.
Служба у справах дітей Вінницької міської ради надала висновок від 30 жовтня 2018 року № 01-00-011-51095 про недоцільність виселення дітей ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , та ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , з квартири АДРЕСА_2 .
Позиція Верховного Суду, мотиви, з яких виходить суд, та застосовані норми права
Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
Відповідно до частин першої, другої статті 400 ЦПК України переглядаючи
у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.
Згідно з частиною першою статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.
Вивчивши матеріали цивільної справи і перевіривши правильність застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального права та додержання норм процесуального права в межах вимог та доводів касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, суд дійшов таких висновків.
Відповідно до частини першої статті 1054 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов'язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов'язується повернути кредит та сплатити проценти.
Згідно з частиною першою статті 526 ЦК України зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.
Згідно зі статтею 610 ЦК України порушенням зобов'язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання (неналежне виконання).
Відповідно до частини першої статті 1048 ЦК України позикодавець має право на одержання від позичальника процентів від суми позики, якщо інше не встановлено договором або законом. Розмір і порядок одержання процентів встановлюються договором. У разі відсутності іншої домовленості сторін проценти виплачуються щомісяця до дня повернення позики.
Частиною першою статті 546 ЦК України передбачено, що виконання зобов'язання може забезпечуватися неустойкою, порукою, гарантією, заставою, притриманням, завдатком.
Згідно з частиною першою статті 575 ЦК України іпотекою є застава нерухомого майна, що залишається у володінні заставодавця або третьої особи.
Статтею 1 Закону України «Про іпотеку» визначено, що іпотека - це вид забезпечення виконання зобов'язання нерухомим майном, що залишається у володінні і користуванні іпотекодавця, згідно з яким іпотекодержатель має право в разі невиконання боржником забезпеченого іпотекою зобов'язання одержати задоволення своїх вимог за рахунок предмета іпотеки переважно перед іншими кредиторами цього боржника у порядку, встановленому цим Законом.
Іпотека має похідний характер від основного зобов'язання і є дійсною до припинення основного зобов'язання або до закінчення строку дії іпотечного договору (частина п'ята статті 3 Закону України «Про іпотеку»).
Відмовляючи в задоволенні позовних вимог, суд першої інстанції, з висновком якого погодився суд апеляційної інстанції, зазначав про недоведеність розміру кредитної заборгованості, в рахунок погашення якої банк просив звернути стягнення на предмет іпотеки.
Верховний Суд погоджується з вказаним висновком судів попередніх інстанцій, виходячи з наступного.
Відповідно до частини першої статті 39 Закону України «Про іпотеку» у разі задоволення судом позову про звернення стягнення на предмет іпотеки у рішенні суду зазначається, зокрема, загальний розмір вимог та всі його складові, що підлягають сплаті іпотекодержателю з вартості предмета іпотеки.
У постановах Верховного Суду від 1 вересня 2021 року у справі № 201/6750/16 (провадження № 61-6433св20) та від 24 листопада 2021 року у справі № 363/4951/18 (провадження № 61-16554св20) зазначено про обов'язковість встановленням дійсного розміру заборгованості за кредитним договором на момент прийняття рішення про звернення стягнення на предмет іпотеки.
Згідно з частиною першою статті 76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.
Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування (частина перша статті 80 ЦПК України).
Згідно з частиною шостою статті 81 ЦПК України доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.
Згідно з положеннями статей 12, 81 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов'язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.
Частиною першою статті 89 ЦПК України визначено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.
У пунктах 91-93 постанови Великої Палати Верховного Суду від 28 березня
2018 року у справі № 444/9519/12-ц (провадження № 14-10цс18) зроблено висновок, що після спливу визначеного договором строку кредитування чи в разі пред'явлення до позичальника вимоги згідно з частиною другою статті 1050 ЦК України право кредитодавця нараховувати передбачені договором проценти та пеню за кредитом припиняється. Права та інтереси кредитодавця в охоронних правовідносинах забезпечуються частиною другою статті 625 ЦК України, яка регламентує наслідки прострочення виконання грошового зобов'язання.
Таким чином, суди попередніх інстанцій дійшли правильного висновку про те, що право банка нараховувати проценти та пеню після спливу визначеного договором строку кредитування припинилося.
Щодо відсутність підстав для звернення стягнення на предмет іпотеки в рахунок погашення заборгованості за кредитом, процентами і пенею, нарахованими в межах строку кредитування та стягненими рішенням Постійно діючого Третейським судом при Асоціації українських банків 30 червня 2011 року у справі № 1092/10, суди попередніх інстанцій врахували, що банк не надав належних і допустимих доказів на підтвердження заявленого розміру заборгованості.
Такого висновку суди дійшли з урахуванням встановлених обставин щодо часткового виконання позичальником рішення третейського суду в межах виконавчого провадження та непідтвердження банком заявленого станом на час розгляду справи розміру заборгованості.
Велика Палата Верховного Суду у постанові від 12 травня 2020 року
у справі № 921/730/13-г/3 (провадження № 12-6гс20) вказала, що при розгляді справи про звернення кредитором стягнення на майно заставодавця (іпотекодавця, майнового поручителя) останній може заперечувати проти суми заборгованості за основним зобов'язанням, навіть якщо вона встановлена судовим рішенням у справі за позовом кредитора до боржника та/або поручителя, зокрема доводити, що сума боргу є меншою або відсутня взагалі. Рішення суду, яким вирішено спір між кредитором та боржником та/або поручителем щодо стягнення заборгованості, яким визначено розмір такої заборгованості, не має преюдиційного характеру для заставодавця (іпотекодавця, майнового поручителя) за основним кредитним зобов'язанням.
Колегія суддів враховує, що суд першої інстанцій вживав заходів для встановлення обставин щодо розміру заборгованості за забезпеченим іпотекою кредитним договором, зокрема, ухвалою від 11 жовтня 2018 року витребував
у ПАТ «Укрсоцбанк», серед іншого, інформацію про стан виконавчого провадження № 54566911 з примусового виконання рішення третейського суду та інформацію про залишок заборгованості. Проте банк, реалізовуючи свої процесуальні права на власний розсуд, таких доказів суду не надав.
Відповідно до частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.
У постановах Великої Палати Верховного Суду від 18 вересня 2018 року
у справі № 921/107/15-ц/16 (провадження № 12-117гс18) та від 19 травня
2020 року у справі № 361/7543/17 (провадження № 14-546цс19) зазначено, що: «наявність самого судового рішення про стягнення з боржника на користь кредитора заборгованості за кредитним договором за наведеними вище положеннями законодавства не є підставою для припинення грошового зобов'язання боржника і припинення іпотеки та не позбавляє кредитора права задовольнити свої вимоги за основним зобов'язанням шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки у спосіб, передбачений законодавством. Схожі правові висновки виклав Верховний Суд України у постановах від 3 лютого
2016 року у справі № 22-ц/796/716/2014 (провадження № 6-1080цс15) та
від 9 вересня 2014 року у справі № 922/3658/13 (провадження № 3-71гс14)».
Згідно з частиною першою статті 7 Закону України «Про іпотеку» за рахунок предмета іпотеки іпотекодержатель має право задовольнити свою вимогу за основним зобов'язанням у повному обсязі або в частині, встановленій іпотечним договором, що визначена на час виконання цієї вимоги, включаючи сплату процентів, неустойки, основної суми боргу та будь-якого збільшення цієї суми, яке було прямо передбачене умовами договору, що обумовлює основне зобов'язання.
Відповідно до частин першої, третьої статті 33 Закону України «Про іпотеку» в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин, у разі невиконання або неналежного виконання боржником основного зобов'язання іпотекодержатель вправі задовольнити свої вимоги за основним зобов'язанням шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки. Право іпотекодержателя на звернення стягнення на предмет іпотеки також виникає з підстав, встановлених статтею 12 цього Закону. Звернення стягнення на предмет іпотеки здійснюється на підставі рішення суду, виконавчого напису нотаріуса або згідно з договором про задоволення вимог іпотекодержателя.
Отже, законодавством передбачено право іпотекодержателя задовольнити забезпечені іпотекою вимоги за рахунок предмета іпотеки у випадку невиконання або неналежного виконання боржником забезпеченого іпотекою зобов'язання.
Відмовляючи у задоволенні позову в частині вирішення позовних вимог про звернення стягнення на предмет іпотеки, суди попередніх інстанцій виходили з того одночасне стягнення суми боргу з боржника та звернення стягнення на предмет іпотеки, який належить майновому поручителю, в рахунок погашення зазначеного боргу призводить до стягнення на користь кредитора однієї й тієї самої суми заборгованості одночасно як з боржника, так і з майнового поручителя за рахунок належного йому майна. В такому разі відбувається фактичне подвоєння суми заборгованості, яка належить до виплати кредитору.
Колегія суддів не погоджується з таким висновком, оскільки він суперечить висновкам Великої Палати Верховного Суду, викладеним у постановах
від 18 вересня 2018 року у справі № 921/107/15-ц/16
(провадження № 12-117гс18) та від 19 травня 2020 року у справі № 361/7543/17 (провадження № 14-546цс19)
Також помилковими є висновки судів попередніх інстанцій про відсутність підстав для звернення стягнення на предмет іпотеки у зв'язку з дією мораторію, встановленого Законом України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті».
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 10 квітня 2019 року
у справі № 726/1538/16-ц (провадження № 14-111цс19) викладено висновок про те, що мораторій є відстроченням виконання зобов'язання, а не звільненням від його виконання. Закон України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті» є правовою підставою, що не дає змоги органам і посадовим особам, які здійснюють примусове виконання рішень про звернення стягнення на предмет іпотеки та провадять конкретні виконавчі дії, вживати заходи, спрямовані на примусове виконання таких рішень стосовно окремої категорії боржників чи іпотекодавців, які підпадають під дію положень цього Закону, на період його чинності. Рішення ж суду в частині звернення стягнення на предмет іпотеки на час дії Закону не підлягає виконанню.
Враховуючи наведене, та обставина, що Законом України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті» запроваджено мораторій на стягнення майна, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті, не є підставою для відмови у задоволенні вимоги про звернення стягнення на предмет іпотеки.
Враховуючи викладене, помилковими є висновки судів попередніх інстанцій про відмову в задоволенні позову у зв'язку з тим, що звернення стягнення на предмет іпотеки за наявності рішення про стягнення заборгованості за кредитним договором, який забезпечено вказаною іпотекою, призведе до подвійного стягнення боргу, та неможливістю звернення стягнення на іпотечну квартиру у зв'язку з дією мораторію, встановленого Законом України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті», однак такі висновки не є підставою для скасування судових рішень, проте вони не вплинули на правильність вирішення справи
по суті.
Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань (частина друга статті 410 ЦПК України).
Також колегія суддів погоджується з висновками судів попередніх інстанцій в частині вирішення позовних вимог про виселення, виходячи з наступного.
У постанові Верховного Суду України від 24 червня 2015 року
у справі № 6- 447цс15 зазначено: «за змістом статей 39, 40 Закону України «Про іпотеку» та статті 109 ЖК України особам, які виселяються із жилого будинку (жилого приміщення), яке є предметом іпотеки, у зв'язку зі зверненням стягнення на предмет іпотеки, надається інше постійне житло тільки у тому разі, коли іпотечне житло було придбане не за рахунок кредиту, забезпеченого іпотекою цього житла. Постійне жиле приміщення, що надається особі, яку виселяють, повинно бути зазначено в рішенні суду.
Як виняток, допускається виселення громадян без надання іншого жилого приміщення при зверненні стягнення на предмет іпотеки, якщо іпотечне майно було придбано за рахунок кредиту, повернення якого забезпечене іпотекою відповідного жилого приміщення (частина друга статті 109 ЖК України)».
За таких обставин правильними є висновки судів про відсутність правових підстав для задоволення вимог банку про виселення відповідачів без надання іншого жилого приміщення, оскільки квартира, яка була передана в іпотеку банку, не була придбана за рахунок кредиту та належить ОСОБА_2 і ОСОБА_1 на підставі свідоцтва про право власності на житло № НОМЕР_1
від 3 квітня 2000 року.
Такий висновок викладений Верховним Судом у постанові від 21 квітня
2021 року у справі № 183/685/17 (провадження № 61-6227св19).
Доводи касаційної скарги про неврахування судами обставин щодо існування у відповідачів належного їм на праві власності іншого житла відхиляють касаційним судом, оскільки стаття 109 ЖК України не пов'язує такі обставини з можливістю виселення громадян без надання іншого жилого приміщення при зверненні стягнення на предмет іпотеки.
Не впливають на законність судових рішень в частині відмови у виселенні і доводи касаційної скарги про помилковість висновків судів щодо обов'язкового направлення відповідачам повідомлення про виселення, оскільки підставою для відмови у задоволенні позову в цій частині слугували встановлені судами обставини про придбання спірної квартири не за рахунок кредиту.
Крім того, колегія суддів враховує, що право власності на квартиру АДРЕСА_6 з 15 квітня 2019 року зареєстровано за ПАТ «Укрсоцбанк» згідно з договором про задоволення вимог іпотекодержателя.
Наявність обставин, за яких відповідно до частини першої статті 411 ЦПК
України у редакції Кодексу, чинній на час подання касаційної скарги, судові
рішення підлягають обов'язковому скасуванню, касаційним судом не встановлено і на такі заявник не вказує.
Європейський суд з прав людини вказав, що пункт 1 статті 6 Конвенції про
захист прав людини і основоположних свобод зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент.
Межі цього обов'язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень.
Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (рішення у справі «Проніна проти України»). Оскаржувані судові рішення відповідають критерію обґрунтованості судових рішень.
За таких обставин суд касаційної інстанції дійшов висновку про відсутність підстав для скасування оскаржуваних судових рішень, оскільки суди, встановивши фактичні обставини справи, які мають значення для правильного її вирішення, ухвалили судові рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права, що відповідно до частини першої статті 410 ЦПК України є підставою для залишення касаційної скарги без задоволення, а рішення суду першої інстанції та постанови апеляційного суду без змін.
Щодо судових витрат
Оскільки касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення, підстав для нового розподілу судових витрат, понесених у зв'язку з розглядом справи у судах першої та апеляційної інстанцій, а також розподілу судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, немає.
Керуючись статтями 400, 410, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду
Касаційну скаргу Акціонерного товариства «Альфа-Банк», в інтересах якого діє адвокат Михніцький Геннадій Юльянович, залишити без задоволення.
Рішення Вінницького міського суду Вінницької області від 19 лютого 2019 року та постанову Вінницького апеляційного суду від 1 липня 2020 року залишити без змін.
Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.
Головуючий Судді: І. М. Фаловська С. О. Карпенко С. Ю. Мартєв В. В. Сердюк В. А. Стрільчук