Справа № 638/967/18
Провадження № 2/638/892/22
02 листопада 2022 року Дзержинський районний суд м. Харкова у складі:
Головуючого судді Цвірюка Д.В.,
за участю секретарів Ткаченко К.С., Межирицької В.Ю., Куценко К.Д.,
позивача ОСОБА_1 ,
представників позивача ОСОБА_2 ,
представників відповідачів Шевченка В.Я., Абеленцева М.С.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні в приміщенні зали судових засідань Дзержинського районного суду м.Харкова в порядку загального позовного провадження цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до Департаменту праці та соціальної політики Харківської міської ради, Департаменту житлового господарства Харківської міської ради, Комунальне підприємство «Жилкомсервіс» про захист прав, свобод і законних інтересів інвалідів, -
встановив:
ОСОБА_1 звернулась до Дзержинського районного суду м.Харкова з позовом до Департаменту праці та соціальної політики Харківської міської ради, Департаменту житлового господарства Харківської міської ради, в якому просить зобов'язати відповідачів вжити всіх заходів задля відновлення можливості надати їй у користування облаштовану електричним пристроєм комору на першому поверсі за рахунок місць загального користування для зберігання та розташування інвалідного візку.
Позовні вимоги обґрунтовує тим, що вона є інвалідом 1 групи з ураженням опорно-рухового апарату, мешкає у гуртожитку у АДРЕСА_1 на четвертому поверсі, може пересуватись тільки в інвалідному візку. Згодом надано право на отримання візка на електроприводі, однак його треба залишати на першому поверсі для зберігання. Вона звернулась до Департаменту житлового господарства Харківської міської ради та до Департаменту праці та соціальної політики Харківської міської ради з проханням влаштувати на першому поверсі гуртожитку, де вона мешкає, закриту від доступу сторонніх осіб комору з електричним пристроєм задля зарядження інвалідного візку, на що отримала негативну відповідь, що вважає незаконним.
В подальшому до участі у справі залучено в якості співвідповідача КП «Жилкомсервіс».
Представником відповідача Департаменту житлового господарства Харківської міської ради подано до суду відзив на позовну заяву, згідно якого вважає позовні вимоги необґрунтованими, безпідставними та такими, що не підлягають задоволенню. Рішенням ВК ХМР від 22.07.2007 року №188 «Про внесення змін та доповнень до рішення виконавчого комітету ХМР від 20.12.2006 року №1186 «Про визначення виконавців послуг в житловому фонді міста Харкова», житловий фонд був переданий з господарського відання житлово-експлуатаційних підприємств комунальної власності територіальної громади міста Харкова в господарське відання КП «Жилкомсервіс». Відповідно до вказаного рішення органами місцевого самоврядування, власниками житлових будинків, визначено виконавцем з управління будинків КП «Жилкомсервіс», якого визнано балансоутримувачем та управителем житлового фонду територіальної громади міста Харкова. Позивач перебуває на квартирному обліку у виконавчому комітеті міської ради за загальною чергою з 13.08.2002 року. Рішенням виконавчого комітету Харківської міської ради від 15.02.2017 року №103 ОСОБА_1 визнана наймачем житлової площі кімнати №118 житловою площею 15,7 кв.м., гуртожитку по АДРЕСА_2 . Вказує, що відсутнє вільне приміщення на першому поверсі для надання його у користування позивачу. Крім того зазначає, що приміщення загального користування, опорні конструкції будинку, механічне, електричне, сантехнічне та інше обладнання за межами або всередині квартири належить на праві спільної сумісної власності всім власникам квартир у будинку, а тому відсутні підстави для надання нежитлового приміщення позивачу. На підставі викладеного просить відмовити у задоволенні позовних вимог в повному обсязі.
Представником відповідача Департаменту праці та соціальної політики Харківської міської ради подано до суду відзив на позовну заяву, згідно якого заперечує проти позовних вимог в повному обсязі. Вказує, що позивач не надала індивідуальної програми реабілітації, яка б передбачала надання у користування комор для зберігання та розташування інвалідного візку. Крім того, позивачем не вказано, які саме дії Департаменту праці та соціальної політики Харківської міської ради є протиправними, у чому саме виражається невиконання своїх обов'язків, передбачених чинним законодавством. Натомість зазначає, що Департаментом у межах компетенції виконуються повноваження щодо соціального захисту осіб з інвалідністю та сприяння забезпеченню прав осіб з інвалідністю щодо включення до суспільного життя нарівні з іншими громадянами. Також вказує, що Департамент не наділений повноваженнями щодо надання у користування комор за рахунок місць загального користування та обладнання комор електричними замками. Просить відмовити в задоволенні позовних вимог в повному обсязі.
Представником відповідача КП «Жилкомсервіс» подано до суду відзив на позовну заяву, в якому зазначив про безпідставність та необґрунтованість позовних вимог. Посилається на те, що позивачем не надано доказів порушення її прав КП «Жилкомсервіс», виконання робіт з надання особам у користування облаштовані електричними пристроями комори для зберігання та розташування інвалідних візків не входить до переліку послуг з утримання житлових будинків, споруд та прибудинкових територій. Вказує, що до позовної заяви не додано індивідуальної програми реабілітації, відповідно до якої у багатоквартирній будівлі, в якій мешкає позивач, повинна бути комора, обладнана електричним пристроєм для зберігання та розташування інвалідних візків. Обладнання індивідуальних жилих будинків, в яких проживають особи з інвалідністю, здійснюється підприємствами, установами і організаціями, з вини яких настала інвалідність, а в інших випадках - відповідними органами місцевого самоврядування. У разі невідповідності житла особи з інвалідністю вимогам, визначеним висновком медико-соціальної експертизи, і неможливості його пристосування до потреб особи з інвалідністю може провадитись заміна жилої площі. Також вказує, що будь-який власник або інша особа, яка на відповідній правовій підставі користується житловим чи нежитловим приміщенням, не наділяється абсолютним правом вирішувати порядок використання (переобладнання, перепланування тощо) місць загального користування чи на власний розсуд обмежувати інших співвласників у цьому. При цьому перепланування жилих будинків, жилих і нежилих у жилих будинках приміщень, що погіршує умови експлуатації і проживання всіх або окремих громадян у будинку або квартирі, не допускається. Також вказує, що Департамент житлового господарства ХМР організовує або здійснює функції замовника на проведення поточного та капітального ремонту, технічного оснащення, реконструкції житлового фонду, що належить до комунальної власності, контролює їх виконання. Натомість у КП «Жилкомсервіс» відсутні правові підстави для вирішення питань, поставлених у позовній заяві, а тому підприємство є неналежним відповідачем. Просить відмовити у задоволенні позовних вимог у повному обсязі.
Представником позивача подано до суду відповідь на відзив на позовну заяву, поданого Департаментом праці та соціальної політики Харківської міської ради, в якій зазначає, що законодавством України передбачені вимоги для обов'язкового облаштування зони розміщення інвалідного візка для маломобільних груп населення, тому невиконання даних вимог є грубим порушенням прав інваліда. Вважає, що передбачуваний обов”язок по забезпеченню у поліпшенні житлових умов належить до відання відповідачів, тому останні як виконавчі органи місцевого самоврядування зобов'язані вжити достатніх необхідних заходів для виконання приписів ст.30 ЗУ «Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні», зокрема, сприяння в наданні позивачеві облаштованого електричним пристроєм приміщення задля заряджання інвалідного візку для зберігання інвалідного візка на першому поверсі гуртожитку за рахунок місць загального користування. Бездіяльність відповідача є незаконною та порушує права позивача як особи з обмеженими фізичними можливостями. Просив задовольнити позовну заяву в повному обсязі.
Представником відповідача Департаменту праці та соціальної політики Харківської міської ради подано до суду заперечення, в яких наполягав на відсутність повноважень у Департаменту щодо обліку громадян, які потребують поліпшення житлових умов, розподілу та надання житла, що належить до комунальної власності, вирішення питань щодо використання нежитлових приміщень, будинків, споруд, що належать до комунальної власності.
Ухвалою судді Дзержинського районного суду м.Харкова Омельченко К.О. від 20.04.2018 року позовну заяву прийнято до розгляду та відкрито провадження у справі за правилами загального позовного провадження.
Ухвалою суду від 04.09.2019 року до участі у справі в якості співвідповідача залучено Комунальне підприємство «Жилкомсервіс».
Відповідно до протоколу повторного автоматизованого розподілу судової справи між суддями справа розподілена в провадження судді Цвірюка Д.В. 23.03.2021 року.
Ухвалою суду від 11.06.2021 року закрито підготовче провадження у справі та її призначено до судового розгляду по суті.
Ухвалами суду від 17.09.2021 року, 15.02.2022 року, 14.07.2022 року та від 15.09.2022 року витребувано від виконавчого комітету Харківської міської ради належним чином посвідчену копію рішення, на підставі якого ОСОБА_1 надано приміщення на виконання рішення суду від 19.02.2020 року у справі №638/968/18, а також витребувано з Відділу примусового виконання рішень Управління забезпечення примусового виконання рішень у Харківській області належним чином посвідчену постанову за результатами виконання виконавчого листа №638/968/18 від 21.08.2020 року.
В судовому засіданні представник позивача позовні вимоги підтримав, просив задовольнити з підстав, наведених у заявах по суті справи.
Представники відповідача КП «Жилкомсервіс» в судовому засіданні проти вимог заяви заперечував з підстав, викладених у відзиві на позовну заяву.
Представники відповідачів - Департаменту праці та соціальної політики Харківської міської ради, Департаменту житлового господарства Харківської міської ради в судові засідання не з'явились, про розгляд повідомлялись.
У відповідності до ч.1, 3, 4 ст.223 ЦПК України неявка у судове засідання будь-якого учасника справи, за умови, що його належним чином повідомлено про дату, час і місце цього засідання, не перешкоджає розгляду справи по суті, крім випадків, визначених цією статтею. Якщо учасник справи або його представник були належним чином повідомлені про судове засідання, суд розглядає справу за відсутності такого учасника справи. У разі повторної неявки в судове засідання відповідача, повідомленого належним чином, суд вирішує справу на підставі наявних у ній даних чи доказів.
З цього приводу Європейський суд з прав людини в рішенні від 7 липня 1989 року у справі «Юніон Аліментаріа Сандерс С. А. проти Іспанії» зазначив, що заявник зобов'язаний демонструвати готовність брати участь на всіх етапах розгляду, що стосуються безпосередньо його, утримуватися від використання прийомів, які пов'язані із зволіканням у розгляді справи, а також максимально використовувати всі засоби внутрішнього законодавства для прискорення процедури слухання.
Враховуючи, що у справі маються достатні дані про права і взаємовідносини сторін, учасники справи належним чином повідомлені про час і місце судового розгляду справи, суд вважає можливим розглянути справу у їхню відсутність за наявними матеріалами справи.
Суд, заслухавши вступне слово представника позивача та представника відповідача - КП «Жилкомсервіс», дослідивши матеріали справи, оглянувши цивільну справу №638/968/18, встановивши факти та відповідні їм правовідносини, оцінивши кожний доказ окремо та у їх сукупності та взаємозв'язку, дійшов наступних висновків.
Відповідно до частини першої статті 4 ЦПК України кожна особа має право у порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.
Захист цивільних прав - це передбачені законом способи охорони цивільних прав у разі їх порушення чи реальної небезпеки такого порушення.
Під способами захисту суб'єктивних цивільних прав розуміють закріплені законом матеріально-правові заходи примусового характеру, за допомогою яких проводиться поновлення (визнання) порушених (оспорюваних) прав, як вплив на правопорушника. Загальний перелік таких способів захисту цивільних прав та інтересів передбачено статтею 16 ЦК України.
Законодавчі обмеження матеріально-правових способів захисту цивільного права чи інтересу підлягають застосуванню з дотриманням положень статей 55, 124 Конституції України та статті 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, відповідно до яких кожна особа має право на ефективний засіб правового захисту, не заборонений законом.
За приписом ч.1ст.13 ЦПК України суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням фізичних чи юридичних осіб, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених ними вимог і на підставі доказів сторін та інших осіб, які беруть участь у справі.
Частиною 2 ст.13 та ч.1 ст.81 ЦПК України передбачено обов'язок кожної сторони довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Сторонами по справі у відповідності до ч. 4 ст.83 ЦПК України не було повідомлено про неможливість подання доказів у встановлений законом строк.
Суд вважає, що кожна із сторін по даній справі була належним чином поінформована про право надати суду будь-які докази для встановлення наявності або відсутності обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, а також прокоментувати їх. Крім того, сторони по справі не були позбавлені можливості повідомити суду й інші обставини, що мають значення для справи. Кожній стороні надавалася розумна можливість представити справу в таких умовах, які не ставлять цю сторону у суттєво невигідне становище відносно другої сторони.
Відповідно до ч.1 ст.12 ЦК України особа здійснює свої права вільно, на власний розсуд.
Відповідно до ч. 2 і ч. 3 ст.12 ЦПК України учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов'язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Згідно з п.2, п.4, п.6 - п.7 ч.2 ст.43 ЦПК України учасники справи зобов'язані: сприяти своєчасному, всебічному, повному та об'єктивному встановленню всіх обставин справи; подавати усі наявні у них докази в порядку та строки, встановлені законом або судом, не приховувати докази; виконувати процесуальні дії у встановлені законом або судом строки; виконувати інші процесуальні обов'язки, визначені законом або судом.
Відповідно до ч. 1 ст.44 ЦПК України учасники судового процесу та їхні представники повинні добросовісно користуватися процесуальними правами; зловживання процесуальними правами не допускається.
Згідно із ч.4 ст.12 ЦПК України кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов'язаних із вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій.
Таким чином, враховуючи вищевикладене та положення ч.8 ст.279 ЦПК України, судом досліджуються письмові пояснення, викладені в заявах по суті і докази, надані до суду.
Судом встановлено, що позивач є людиною з інвалідністю 1 групи з ураженням опорно-рухливого апарату, пересувається у інвалідному візку та потребує сторонньої допомоги.
Частиною першою статті 9 ЖК УРСР встановлено, що громадяни мають право на одержання у безстрокове користування у встановленому порядку жилого приміщення в будинках державного чи громадського житлового фонду або на одержання за їх бажанням грошової компенсації за належне їм для отримання жиле приміщення для категорій громадян, визначених законом, або в будинках житлово-будівельних кооперативів.
За змістом частини першої статті 28 Конвенції про права осіб з інвалідністю Держави-учасниці визнають право осіб з інвалідністю на достатній життєвий рівень для них самих та їхніх сімей, що включає достатнє харчування, одяг та житло, і на безперервне поліпшення умов життя й вживають належних заходів для забезпечення та заохочення реалізації цього права без дискримінації за ознакою інвалідності.
Після ратифікації Україною Конвенції ООН про права інвалідів держава взяла на себе відповідні зобов'язання щодо забезпечення, захисту та реалізації прав осіб з інвалідністю.
Так, відповідно до ст.2 Конвенції ООН про права осіб з інвалідністю від 13 грудня 2006 року «дискримінація за ознакою інвалідності» означає будь-яке розрізнення, виключення чи обмеження з причин інвалідності, метою або результатом якого є применшення або заперечення визнання, реалізації або здійснення нарівні з іншими всіх прав людини й основоположних свобод у політичній, економічній, соціальній, культурній, цивільній чи будь-якій іншій сфері. Вона включає всі форми дискримінації, у тому числі відмову в розумному пристосуванні; «розумне пристосування» означає внесення, коли це потрібно в конкретному випадку, необхідних і підхожих модифікацій і коректив, що не становлять непропорційного чи невиправданого тягаря, для цілей забезпечення реалізації або здійснення особами з інвалідністю нарівні з іншими всіх прав людини й основоположних свобод; «універсальний дизайн» означає дизайн предметів, обстановок, програм та послуг, покликаний зробити їх максимально можливою мірою придатними для використання для всіх людей без необхідності адаптації чи спеціального дизайну. «Універсальний дизайн» не включає допоміжних пристроїв для конкретних груп осіб з інвалідністю, де це необхідно.
Стаття 9 Конвенції ООН про права осіб з інвалідністю закріплює: щоб надати особам з інвалідністю можливості вести незалежний спосіб життя й усебічно брати участь у всіх аспектах життя, держави-учасниці вживають належних заходів для забезпечення особам з інвалідністю доступу нарівні з іншими до фізичного оточення, до транспорту, до інформації та зв'язку, зокрема інформаційно-комунікаційних технологій і систем, а також до інших об'єктів і послуг, відкритих або таких, що надаються населенню, як у міських, так і в сільських районах. Ці заходи, які включають виявлення й усунення перепон і бар'єрів, що перешкоджають доступності, повинні поширюватися, зокрема: на будинки, дороги, транспорт й інші внутрішні та зовнішні об'єкти, зокрема школи, житлові будинки, медичні установи та робочі місця.
Стаття 20 Конвенції ООН про права осіб з інвалідністю держави-учасниці вживають ефективних заходів для забезпечення індивідуальної мобільності осіб з інвалідністю з максимально можливим ступенем їхньої самостійності, зокрема, шляхом: сприяння індивідуальній мобільності осіб з інвалідністю вибраним ними способом, у вибраний ними час та за доступною ціною; полегшення доступу осіб з інвалідністю до якісних засобів, що полегшують мобільність, пристроїв, допоміжних технологій та послуг помічників і посередників, зокрема за рахунок надання їх за доступною ціною; навчання осіб з інвалідністю та кадрів спеціалістів, що з ними працюють, навичкам мобільності; спонукання підприємств, що займаються виробництвом засобів, які полегшують мобільність, пристроїв та допоміжних технологій, до врахування всіх аспектів мобільності осіб з інвалідністю.
Крім того, відповідно до ст.2 Закону України «Про основи соціальної захищеності осіб з інвалідністю в Україні» дискримінація за ознакою інвалідності забороняється. Термін «розумне пристосування» та «універсальний дизайн» вживаються у значенні, наведеному в Конвенції про права осіб з інвалідністю, а термін «дискримінація за ознакою інвалідності» вживається у значенні, наведеному в Конвенції про права осіб з інвалідністю та Законі України «Про засади запобігання та протидії дискримінації в Україні».
За змістом статті 4 Закону України «Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні» діяльність держави щодо осіб з інвалідністю виявляється у створенні правових, економічних, політичних, соціальних, психологічних та інших умов для забезпечення їхніх прав і можливостей нарівні з іншими громадянами для участі в суспільному житті та полягає у: виявленні, усуненні перепон і бар'єрів, що перешкоджають забезпеченню прав і задоволенню потреб, у тому числі стосовно доступу до об'єктів громадського та цивільного призначення, благоустрою, транспортної інфраструктури, дорожнього сервісу (далі - об'єкти фізичного оточення), транспорту, інформації та зв'язку, а також з урахуванням індивідуальних можливостей, здібностей та інтересів - до освіти, праці, культури, фізичної культури і спорту; охороні здоров'я; соціальному захисті; забезпеченні виконання індивідуальної програми реабілітації осіб з інвалідністю; наданні пристосованого житла; сприянні громадській діяльності.
Відповідно до ст..26 вказаного Закону підприємства, установи та організації зобов'язані створювати умови для безперешкодного доступу осіб з інвалідністю (у тому числі осіб з інвалідністю, які використовують засоби пересування та собак-поводирів) до об'єктів фізичного оточення.
Власники та виробники транспортних засобів, виробники та замовники інформації (друковані засоби масової інформації, телерадіоорганізації тощо), оператори та провайдери телекомунікацій повинні забезпечувати надання послуг і виробництво продукту з урахуванням потреб осіб з інвалідністю.
Згідно ст.27 Закону планування і забудова населених пунктів, формування мікрорайонів, проектування, будівництво і реконструкція об'єктів фізичного оточення без пристосування для використання особами з інвалідністю не допускаються. Зазначена діяльність здійснюється з урахуванням думки громадських організацій осіб з інвалідністю.
У разі, якщо діючі об'єкти неможливо повністю пристосувати для потреб осіб з інвалідністю, за погодженням з громадськими організаціями осіб з інвалідністю здійснюється їх розумне пристосування з урахуванням універсального дизайну.
Фінансування зазначених заходів здійснюється за рахунок власників (балансоутримувачів) об'єктів або орендарів згідно із договором оренди.
Для того, що б у повній мірі забезпечити самостійний спосіб життя людей з інвалідністю, держава повинна створити безбар'єрне середовище.
Органи державної влади зобов'язані створювати умови для гідного життя осіб, які потребують особливого захисту та створення особливих умов, які мають докладати додаткових зусиль для організації свого життя.
На виконання цих завдань прийнята Державна цільова програма «Національний план дій з реалізації Конвенції про права інвалідів» на період до 2020 року, та Указ Президента України від 18 грудня 2007 року № 1228 «Про додаткові невідкладні заходи щодо створення сприятливих умов для життєдіяльності осіб з обмеженими фізичними можливостями».
За наслідками прийняття цих нормативних актів Держава в особі своїх державних органів зобов'язалась створити прийнятні умови для життя осіб з особливим потребами, здійснити заходи щодо усунення їх дискримінації та забезпечити їх такими умовами життя, що будуть сприяти більшому розвитку їх здібності та враховувати їх потреби, у тому числі і житлові.
Діяльність органів державної влади або органів місцевого самоврядування у цих напрямках повинна бути направлена та демонструвати дійсне бажання виконати свої обов'язки та створити належні умови для життя людини з особливими потребами.
При цьому фактичні потреби конкретної особи можуть бути задоволені будь-яким сприятливим способом для цієї особи та можливим способом для органу державної влади або місцевого самоврядування. Баланс між інтересами цієї людини та інтересами громади повинен бути знайдений з урахуванням інтересів усіх сторін та демонструвати дійсне бажання виконати з боку органів влади та місцевого самоврядування свої завдання у цьому напрямку своїх обов'язків.
Створення цих умов є створенням умов доступності людям з особливими потребами до всіх можливостей інших людей у країні, зокрема доступності до житла.
Згідно зі статтею 30 цього ж Закону жилі приміщення, займані особами з інвалідністю або сім'ями, у складі яких вони є, під'їзди, сходові площадки будинків, в яких мешкають особи з інвалідністю, мають бути обладнані спеціальними засобами і пристосуваннями відповідно до індивідуальної програми реабілітації, а також телефонним зв'язком. Обладнання зазначених жилих приміщень здійснюється органами місцевого самоврядування, підприємствами, установами і організаціями, у віданні яких знаходиться житловий фонд. Обладнання індивідуальних жилих будинків, в яких проживають особи з інвалідністю, здійснюється підприємствами, установами і організаціями, з вини яких настала інвалідність, а в інших випадках - відповідними органами місцевого самоврядування. У разі невідповідності житла особи з інвалідністю вимогам, визначеним висновком медико-соціальної експертизи, і неможливості його пристосування до потреб особи з інвалідністю може провадитись заміна жилої площі. Органи місцевого самоврядування забезпечують виділення земельних ділянок особам з інвалідністю із захворюваннями опорно-рухового апарату під будівництво гаражів для автомобілів з ручним керуванням поблизу місця їх проживання.
Відповідно до ст.30 ЗУ «Про місцеве самоврядування» до відання виконавчих органів сільських, селищних, міських рад належить, зокрема: облік громадян, які відповідно до законодавства потребують поліпшення житлових умов; розподіл та надання відповідно до законодавства житла, що належить до комунальної власності; вирішення питань щодо використання нежилих приміщень, будинків і споруд, що належать до комунальної власності.
Разом із тим, відповідно до ч.2 ст.10 Закону України «Про приватизацію державного житлового фонду», власники квартир багатоквартирних будинків та жилої площі в гуртожитку є співвласниками допоміжних приміщень будинку, технічного обладнання, елементів зовнішнього благоустрою і зобов'язані брати участь у загальних витратах, пов'язаних з утриманням будинку і прибудинкової території відповідно до своєї частки у майні будинку чи гуртожитках. Допоміжні приміщення (кладовки, сараї і т. ін.) передаються у власність квартиронаймачів безоплатно і окремо приватизації не підлягають.
Офіційне тлумачення положень п.2 ст.10 цього Закону надано в рішенні Конституційного Суду №4-рп/2004 від 02.03.2004 року (справа про права співвласників на допоміжні приміщення багатоквартирних будинків), згідно якого роз'яснено, що орган місцевого самоврядування не має права без згоди співвласників багатоквартирного будинку власників приватизованих квартир продавати, здавати в оренду або вирішувати питання перебудови, надбудови, добудови до нього споруд, забудови сходових клітин та в їздо - виїзних брам, облаштування на фасадах будинків спеціального технічного обладнання промислового призначення тощо, за винятком проведення ремонтних робіт згідно із законодавством. У багатоквартирних будинках, де не всі квартири приватизовані чи приватизовані повністю, власник (власники) неприватизованих квартир (їх правонаступники) і власники приватизованих квартир багатоквартирного будинку є рівноправними співвласниками допоміжних приміщень. Вони є рівними у праві володіти, користуватися і розпоряджатися допоміжними приміщеннями. Ніхто з власників квартир не має пріоритетного права користуватися та розпоряджатися цими приміщеннями. Допоміжні приміщення (підвали, сараї, кладовки, горища, колясочні та ін.) передаються безоплатно у спільну власність громадянам одночасно з приватизацією ними квартир (кімнат у квартирах) багатоквартирних будинків. Підтвердження права власності на допоміжні приміщення не потребує здійснення додаткових дій, зокрема, створення об'єднання співвласників багатоквартирного будинку, вступу до нього. Власник (власники) неприватизованих квартир багатоквартирного будинку є співвласником (співвласниками) допоміжних приміщень нарівні з власниками приватизованих квартир.
Згідно ст.1 ЗУ «Про об'єднання співвласників багатоквартирного будинку» допоміжні приміщення багатоквартирного будинку - приміщення, призначені для забезпечення експлуатації будинку та побутового обслуговування мешканців будинку (сходові клітини, вестибулі, перехідні шлюзи, позаквартирні коридори, колясочні, кладові, сміттєкамери, горища, підвали, шахти й машинні відділення ліфтів, вентиляційні камери та інші технічні приміщення).
Згідно зі ст.19 вказаного Закону спільне майно співвласників багатоквартирного будинку складається з неподільного та загального майна. Неподільне майно перебуває у їхній спільній сумісній власності і не підлягає відчуженню, загальне майно - у спільній частковій власності.
Як вбачається зі змісту п. 1 резолютивної частини рішення Конституційного Суду України від 09.11.2011 року у справі №1-22/2011 (№14-рп/2011) щодо офіційного тлумачення положень п.2 ст.10 ЗУ «Про приватизацію державного житлового фонду» в аспекті конституційного звернення положення пункту 2 ст.10 ЗУ «Про приватизацію державного житлового фонду» від 19.06.1992 року зі змінами необхідно розуміти так, що власники квартир дво- або багатоквартирних житлових будинків та житлових приміщень у гуртожитку, незалежно від підстав набуття права власності на такі квартири, житлові приміщення, є співвласниками допоміжних приміщень у будинку чи гуртожитку, технічного обладнання, елементів зовнішнього благоустрою. Допоміжне приміщення у дво- або багатоквартирному будинку, гуртожитку має своє функціональне призначення, яке полягає у забезпеченні експлуатації будинку та побутового обслуговування його мешканців. Під поняттям «мешканці» треба розуміти власників, співвласників, наймачів, орендарів окремих житлових і нежитлових приміщень будинку, які проживають у будинку і становлять визначене коло суб'єктів, які реалізують право спільної власності на окремий її об'єкт - допоміжні приміщення.
Звертаючись до суду з даним позовом ОСОБА_1 зазначила, що вона проживає у гуртожитку за адресою: АДРЕСА_1 та просить надати їй за місцем свого мешкання у користування облаштовану електричним пристроєм комору на першому поверсі за рахунок місць загального користування для зберігання та розташування інвалідного візку.
Рішенням Дзержинського районного суду м.Харкова від 19.02.2020 року, яке набрало законної сили 28.07.2020 року, встановлено, що ОСОБА_1 з 1989 року зареєстрована та проживає в кімнаті АДРЕСА_3 , яка знаходиться на четвертому поверсі 5 поверхового будинку. Рішенням виконавчого комітету Харківської міської ради від 15.02.2017р. №103 ОСОБА_1 визнана наймачем вказаної кімнати №118. Відповідно до інформації Департаменту житлового господарства Харківської міської ради від 11.05.2018 року ОСОБА_1 перебуває на квартирному обліку у виконавчому комітеті Харківської міської ради за загальною чергою з 13.08.2012 року.
Зазначені обставини в силу ч.4 ст.82 ЦПК України не потребують доказування під час розгляду даної справи.
Вказаним рішенням Дзержинського районного суду м.Харкова, залишеного без змін постановою Харківського апеляційного суду від 28.07.2020 року та постановою Верховного Суду від 21.12.2020 року, зобов'язано Харківську міську раду, Департамент житлового господарства Харківської міської ради, виконавчий комітет Харківської міської ради надати ОСОБА_1 у користування житлову кімнату на першому поверсі або іншу пристосовану для осіб з інвалідністю кімнату згідно з вимогами Державних будівельних норм України для осіб з інвалідністю, шляхом заміни кімнати №118, яка розташована на четвертому поверсі в будинку АДРЕСА_2 .
Постановою головного державного виконавця Відділу примусового виконання рішень Управління забезпечення примусового виконання рішень у Харківській області Східного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м.Харків) Романінець Р.В. від 08.02.2021 року закінчено виконавче провадження щодо виконання виконавчого листа №638/968/18, виданого 21.08.2020 року Дзержинським районним судом м.Харкова, у зв”язку з його виконанням.
Так, рішенням виконавчого комітету Харківської міської ради від 09.09.2020 року №530, доручено Управлінню обліку та розподілу Департаменту житлового господарства Харківської міської ради вишукати можливість поліпшити житлові умови ОСОБА_1 за рахунок звільненого житлового фонду міста відповідно до рішення Дзержинського районного суду м.Харкова від 19.02.2020 року та постанови Харківського апеляційного суду від 28.07.2020 року.
Рішенням виконавчого комітету Харківської міської ради від 01.12.2020 року №731 ОСОБА_1 надано квартиру АДРЕСА_4 .
З листа Харківської міської ради №1586/9-22 від 14.10.2022 року вбачається, що ордер на заселення позивачем отримано 11.11.2021 року після проведення ремонтних робіт у даному житловому приміщенні КП «Жилкомсервіс», 12.11.2021 року ОСОБА_1 зареєстрована для проживання у зазначеній квартирі.
Під час судового розгляду предметом доказування є факти, якими сторони обґрунтовують заявлені вимоги чи заперечення, або мають інше юридичне значення для вирішення справи і підлягають встановленню при ухваленні рішення.
Як закріплено у ст. 2 ЦПК України, завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.
Частина друга статті 129 Конституції України визначає основні засади судочинства, однією з яких згідно пункту 3 вказаної частини, є змагальність сторін та свобода в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.
За статтею 81 ЦПК кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.
При цьому суд наголошує, що судове доказування - це діяльність учасників процесу при визначальній ролі суду по наданню, збиранню, дослідженню і оцінці доказів з метою встановлення з їх допомогою обставин цивільної справи. При цьому, збирання доказів у цивільних справах не є обов'язком суду, крім випадків, встановлених ЦПК України.
Доказування є єдиним шляхом судового встановлення фактичних обставин справи і передує акту застосування в судовому рішенні норм матеріального права, висновку суду про наявність прав і обов'язків у сторін.
У відповідності до частини 1 статті 76 ЦПК України, доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інші обставини, які мають значення для вирішення справи.
Згідно статті 77 ЦПК України, належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. Сторони мають право обґрунтувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень. Суд не бере до розгляду докази, що не стосуються предмета доказування.
Відповідно до ст.78 ЦПК України суд не бере до уваги докази, що одержані з порушенням порядку, встановленого законом. Обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.
Положеннями ст.89 ЦПК України встановлено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).
З огляду на викладене, приймаючи до уваги, що станом на дату розгляду справи позивач є наймачем іншого житлового приміщення, яке розташоване за адресою: АДРЕСА_5 , відсутні підстави для надання їй у користування допоміжного приміщення за рахунок місць загального користування за адресою: АДРЕСА_2 .
Враховуючи вказані обставини, суд приходить до висновку про відсутність підстав для задоволення позову до Департаменту праці та соціальної політики Харківської міської ради, Департаменту житлового господарства Харківської міської ради у зв'язку з вищевикладеним.
Щодо вимог позивача до КП «Жилкомсервіс» суд відмовляє у задоволенні заявлених позивачем вимог, виходячи з того, що рішенням Харківської міської ради від 20.12.2006 року №1186 КП «Жилкомсервіс» визначено як виконавця житлово-комунальних послуг у житловому фонді комунальної власності територіальної громади міста Харкова, а саме з управління будинком, спорудою або групою будинків. З огляду на викладене, а також з урахуванням норм ст.30 ЗУ «Про місцеве самоврядування» у КП «Жилкомсервіс» відсутні правові підстави для вирішення питань, поставлених у позові позивачем.
Європейський суд з прав людини зазначав, що пункт перший статті 6 Конвенції зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними, залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (рішення у справі «Проніна проти України», від 18 липня 2006 року № 63566/00, § 23).
Питання щодо розподілу судових витрат вирішується відповідно до положень ст.141 ЦПК України. Враховуючи результат розгляду справи, приймаючи до уваги, що позивач на підставі ст.5 Закону України «Про судовий збір» звільнена від сплати судового збору при подачі позову до суду, витрати зі сплати судового збору слід віднести на рахунок держави.
На підставі викладеного, керуючись ст.ст.4, 10-13, 43, 44, 76-82, 89, 133-141, 259, 263, 265, 268, 273, 352, 354 ЦПК України, суд, -
ухвалив:
Позовні вимоги ОСОБА_1 до Департаменту праці та соціальної політики Харківської міської ради, Департаменту житлового господарства Харківської міської ради, Комунальне підприємство «Жилкомсервіс» про зобов'язання вжиття заходів щодо надання у користування приміщення - залишити без задоволення.
Судові витрати зі сплати судового збору віднести на рахунок держави.
Апеляційна скарга на рішення суду подається до Харківського апеляційного суду протягом тридцяти днів з дня його складення. Учасник справи, якому повне рішення суду не були вручені у день його складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження, якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду. Відповідно ч.3 ст.354 ЦПК України строк на апеляційне оскарження може бути також поновлений в разі пропуску з інших поважних причин, крім випадків, зазначених у частині другій статті 358 цього Кодексу.
Повний текст рішення складено 11.11.2022 року.
Сторони:
позивач: ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , рнокпп НОМЕР_1 , АДРЕСА_5 ;
відповідачі: Департамент праці та соціальної політики Харківської міської ради, м.Харків, м-н Конституції буд.7; Департамент житлового господарства Харківської міської ради, м.Харків, м-н Конституції буд.7; Комунальне підприємство «Жилкомсервіс», ЄДРПОУ 34467793, м.Харків, вул.Конторська буд.35.
Головуючий суддя: Д.В.Цвірюк