10 листопада 2022 року м. Чернівці
Справа № 723/3756/21
Провадження №22-ц/822/805/22
Чернівецький апеляційний суд у складі колегії суддів палати з розгляду цивільних справ:
головуючого - Литвинюк І. М.
суддів: Владичана А.І., Лисака І.Н.,
секретар - Собчук І.Ю.,
учасники справи:
позивач - Акціонерне товариство Комерційний банк «Приватбанк»,
відповідачі - ОСОБА_1 , ОСОБА_2 ,
розглянувши в порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи апеляційну скаргу Акціонерного товариства Комерційний банк «Приватбанк» на рішення Путильського районного суду Чернівецької області від 31 серпня 2022 року, головуючий у І-й інстанції - Проскурняк С.П.,
АТ КБ «Приватбанк» у серпні 2021 року звернулося до суду з позовом до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 про стягнення заборгованості.
В обґрунтування позовних вимог посилалося на те, що відповідно до укладеного договору №CVN0AK00030821 від 27 листопада 2006 року відповідач отримав кредит в розмірі 24 259,79 дол США, зі сплатою відсотків за користування кредитом у розмірі 0,84% на місяць на суму залишку заборгованості за кредитом.
Вказував на те, що відповідач протягом дії кредитного договору систематично порушував його умови, внаслідок чого станом на 13 липня 2021 року утворилась заборгованість перед банком, а саме 3 % річних від простроченої суми (з 13.07.2018 року по 13.07.2021 року) в сумі 1 106,01 дол США, що за курсом НБУ становить 30 183,01 грн.
Зазначав, що в забезпечення повернення кредиту за кредитним договором між позивачем та відповідачем ОСОБА_2 укладено договір поруки, згідно з яким вона на добровільних засадах взяла на себе зобов'язання перед кредитором відповідати по зобов'язаннях боржника ОСОБА_1 , які виникають з умов кредитного договору, в повному обсязі. Позивач направив лист-попередження з вимогою виконати зобов'язання ОСОБА_1 за кредитним договором. Однак дана вимога залишилася майновим поручителем без задоволення
Просив стягнути солідарно з ОСОБА_1 , ОСОБА_2 на користь АТ КБ «Приватбакн» 3 % річних від простроченої суми (з 13.07.2018 року по 13.07.2021 року) в сумі 1106,01 дол США, що за курсом НБУ становить 30 183 грн 01коп та судові витрати.
Рішенням Путильського районного суду Чернівецької області від 31 серпня 2022 року в задоволенні позовних вимог АТ КБ «Приватбанк» відмовлено.
На зазначене рішення суду АТ КБ «Приватбанк» подало апеляційну скаргу.
В апеляційній скарзі просить рішення суду першої інстанції скасувати та ухвалити нове рішення, яким позовні вимоги задовольнити.
Посилається на те, що рішення суду є незаконним і необґрунтованим, прийняте з порушенням норм процесуального та матеріального права.
Зокрема, судом першої інстанції помилково застосовано строк позовної давності.
На апеляційну скаргу відзив не надходив.
Заслухавши доповідь судді, перевіривши матеріали справи й обговоривши доводи апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що апеляційну скаргу слід задовольнити частково, виходячи з наступного.
Відповідно до частини першої статті 368 ЦПК України справа розглядається судом апеляційної інстанції за правилами, встановленими для розгляду справи в порядку спрощеного позовного провадження, з особливостями, встановленими главою І розділу V ЦПК України.
За змістом частин четвертої та шостої статті 19 ЦПК України спрощене позовне провадження призначене для розгляду малозначних справ (справи, у яких ціна позову не перевищує ста розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб); справ, що виникають з трудових відносин, справ незначної складності та інших справ, для яких пріоритетним є швидке вирішення справи.
Відповідно до частини першої статті 369 ЦПК України апеляційні скарги на рішення суду у справах з ціною позову менше ста розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб, крім тих, які не підлягають розгляду в порядку спрощеного позовного провадження (ч. 4 ст. 274 ЦПК), розглядаються судом апеляційної інстанції без повідомлення учасників справи.
Частиною 13 статті 7 ЦПК України передбачено, що розгляд справи здійснюється в порядку письмового провадження за наявними у справі матеріалами, якщо цим Кодексом не передбачено повідомлення учасників справи. У такому випадку судове засідання не проводиться.
Враховуючи вищезазначене, розгляд даної справи з ознаками малозначності згідно із частинами четвертої та шостої статті 19, частини першої статті 369 ЦПК України, здійснюється в порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи.
Відмовляючи в задоволенні позовних вимог, суд першої інстанції виходив з того, що після закінчення строку кредитного договору 26 листопада 2013 року та несплатою на цей час відповідачем заборгованості по цьому кредитному договору позивачу було достовірно відомо про порушення його права і з цієї дати протягом трьох років, а саме до 26 листопада 2016 року у позивача було право звернутися з відповідним позовом про стягнення наявної вже тоді заборгованості з відповідача.
Однак позивач цей строк звернення з позовом до суду пропустив, звернувшись до суду більше ніж через чотири роки, а саме, 22 серпня 2021 року, тобто після спливу встановленого строку позовної давності.
Під час розгляду справи відповідач заявив про застосування позовної давності щодо вимог позивача про стягнення заборгованості.
Апеляційний суд не може погодитись з таким висновком суду першої інстанції, враховуючи наступне.
Статтею 263 ЦПК України встановлено, що судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим, тобто ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права, на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом.
Відповідно до статті 264 ЦПК України, під час ухвалення рішення суд вирішує такі питання: 1) чи мали місце обставини, якими обґрунтовувалися вимоги і заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; 2) чи є інші фактичні дані (пропущення строку позовної давності тощо), які мають значення для вирішення справи та докази на їх підтвердження; 3) які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; 4) яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин.
Однак рішення суду першої інстанції не відповідає зазначеним нормам.
Відповідно до частини першої статті 526 ЦК України зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.
За правилом статті 610 ЦК України порушенням зобов'язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання (неналежне виконання).
Згідно з пунктами 3, 4 частини першої статті 611 ЦК України у разі порушення зобов'язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом, зокрема сплата неустойки, відшкодування збитків.
Отже, для належного виконання зобов'язання необхідно дотримуватися визначених у договорі строків (термінів), зокрема щодо сплати процентів, а прострочення виконання зобов'язання є його порушенням.
Згідно з частиною першою статті 625 ЦК України боржник не звільняється від відповідальності за неможливість виконання ним грошового зобов'язання.
У статті 629 ЦК України визначено, що договір є обов'язковим для виконання сторонами.
Відповідно до статті 599 ЦК України зобов'язання припиняється виконанням, проведеним належним чином.
Згідно з частиною першою статті 1048 ЦК України позикодавець має право на одержання від позичальника процентів від суми позики, якщо інше не встановлено договором або законом. Розмір і порядок одержання процентів встановлюються договором. Якщо договором не встановлений розмір процентів, їх розмір визначається на рівні облікової ставки Національного банку України.
У разі відсутності іншої домовленості сторін проценти виплачуються щомісяця до дня повернення позики.
Відповідно до частини другої статті 1050 ЦК України, якщо договором встановлений обов'язок позичальника повернути позику частинами (з розстроченням), то в разі прострочення повернення чергової частини позикодавець має право вимагати дострокового повернення частини позики, що залишилася, та сплати процентів, належних йому відповідно до статті 1048 цього Кодексу.
Право кредитора нараховувати передбачені договором проценти за кредитом припиняється у разі пред'явлення до позичальника вимоги згідно з частиною другою статті 1050 ЦК України. В охоронних правовідносинах права та інтереси кредитора, як позивача, забезпечені частиною другою статті 625 ЦК України, яка регламентує наслідки прострочення виконання грошового зобов'язання.
Такі висновки щодо застосування вказаних норм права відповідають правовій позиції, викладеній у постановах Великої Палати Верховного Суду від 28 березня 2018 року у справі № 444/9519/12 (провадження № 14-10цс18), від 04 липня 2018 року у справі № 310/11534/13-ц (провадження № 14-154цс18).
Відповідно до частини другої статті 625 ЦК України боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.
Судом першої інстанції та матеріалами справи встановлено, що відповідно до укладеного договору за №CVN0АК00030821 від 27 листопада 2006 року відповідач ОСОБА_1 отримав кредит у розмірі 24 259,79 доларів США, зі сплатою відсотків за користування кредитом у розмірі 0,84% на місяць на суму залишку заборгованості за кредитом /а.с.12,13/.
З Єдиного державного реєстру судових рішень вбачається, що заочним рішенням Сторожинецького районного суду Чернівецької області від 05 вересня 2011 року, №2-719/11, позов ПАТ «Приватбанк» до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості задоволено.
Стягнуто з ОСОБА_1 на користь ПАТ КБ «Приватбанк» 15 455, 86 доларів США (https://reestr.court.gov.ua/Review/41708229).
Рішенням Путильського районного суду Чернівецької області від 27 вересня 2016 року, №721/10/16-ц, позов ПАТ КБ «Приватбанк» до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 про стягнення заборгованості задоволено частково.
Стягнуто солідарно з ОСОБА_1 , ОСОБА_2 на користь ПАТ КБ «ПриватБанк» заборгованість за кредитним договором за №CVN0АК00030821 від 27 листопада 2006 року в сумі 3 192.44 доларів США, що по курсу НБУ станом на 27.09.2016 року складає 82 684 грн. 19коп., та 25 900 пені за несвоєчасне виконання зобов'язання, що по курсу НБУ станом на 27 вересня 2016 року складає 1 000 (одна тисяча) доларів США.
Зазначеним рішенням суду встановлено, що розмір за тілом кредиту становить 12 277,83 доларів США (https://reestr.court.gov.ua/Review/61902252).
Обставини, встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом (частина четверта статті 82 ЦПК України).
Отже, з ухваленням рішення про стягнення боргу у 2011 році зобов'язання відповідача сплатити заборгованість за Кредитним договором не припинилося та триває до моменту фактичного виконання грошового зобов'язання.
Відтак, встановивши, що вказане рішення ОСОБА_1 не виконано, колегія суддів вважає, що кредитор має право на отримання сум, передбачених статтею 625 цього Кодексу, за увесь час прострочення.
Главою 19 ЦК визначено строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу, тобто позовну давність.
Аналіз змісту наведених норм матеріального права у їх сукупності дає підстави для висновку, що до правових наслідків порушення грошового зобов'язання, передбачених статтею 625 ЦК, застосовується загальний строк позовної давності тривалістю у три роки (стаття 257 ЦК).
Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові (стаття 267 ЦК).
Порядок відліку позовної давності наведено у статті 261 ЦК.
Оскільки внаслідок невиконання боржником грошового зобов'язання у кредитора виникає право на отримання сум, передбачених статтею 625 ЦК, за увесь час прострочення, тобто таке прострочення є триваючим правопорушенням, то право на позов про стягнення інфляційних втрат і 3 % річних виникає за кожен місяць з моменту порушення грошового зобов'язання до моменту його усунення.
У постанові Верховного Суду (у складі суддів об'єднаної палати Касаційного господарського суду) від 26 жовтня 2018 року у справі № 922/4099/17 з огляду на правову позицію, викладену у постанові Верховного Суду України від 26 квітня 2017 року у справі № 918/329/16, наведено висновок про те, що вимоги про стягнення грошових коштів, передбачених статтею 625 ЦК, не є додатковими вимогами в розумінні статті 266 ЦК, а тому закінчення перебігу позовної давності за основною вимогою не впливає на обчислення позовної давності за вимогою про стягнення 3 % річних та інфляційних втрат. Стягнення 3% річних та інфляційних витрат можливе до моменту фактичного виконання зобов'язання та обмежується останніми 3 роками, які передували подачі позову.
Аналогічні за змістом висновки сформульовано у постановах Верховного Суду від 10.04.2018 у справі № 910/16945/14, від 27.04.2018 у справі № 908/1394/17, від 21.11.2018 у справі № 642/493/17-ц.
Виходячи з викладеного, суд першої інстанції дійшов передчасного висновку про пропуск позивачем строку позовної давності.
З поданого позивачем розрахунку заборгованості внаслідок несвоєчасного виконання зобов'язання, вбачається, що у відповідача утворилась заборгованість перед банком, а саме 3 % річних від простроченої суми (з 13.07.2018 року по 13.07.2021 року) станом на 13.07.2021 року в сумі 1106,01 дол США, що за офіційним курсом НБУ становить 30 183,01 грн /а.с.7/.
На підставі частини 1 статті 12 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін.
За змістом частини 3 статті 12 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Відповідно до частини 1 статті 13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.
Згідно із положеннями частини першої, п'ятої, шостої статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи.
Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.
Обов'язок доказування певних обставин лежить на стороні, яка посилається на них як на підставу своїх вимог та заперечень.
Сторона має довести ті обставини, на які вона посилається, і саме, такі належним чином вчинені дії позивача, за загальним правилом, є підставою для задоволення його позову. Натомість відсутність належного спростування іншою стороною обставин, на які посилається сторона без належного їх доведення, а сама по собі не є підставою для задоволення позову, оскільки суперечить загальним принципам доказування у цивільних справах, встановлених процесуальним законом.
Принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи та покладає тягар доказування на сторони. Водночас цей принцип не створює для суду обов'язок вважати доведеною та встановленою обставину, про яку стверджує сторона. Таку обставину треба доказувати таким чином, аби реалізувати стандарт більшої переконливості, за яким висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається вірогіднішим, ніж протилежний (постанови Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 2 жовтня 2018 року у справі № 910/18036/17, від 23 жовтня 2019 року у справі № 917/1307/18(пункт 41)). Тобто, певна обставина не може вважатися доведеною, допоки інша сторона її не спростує (концепція негативного доказу), оскільки за такого підходу принцип змагальності втрачає сенс (див. пункт 43 постанови Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 23 жовтня 2019 року у справі № 917/1307/18).
АТ КБ «Приватбанк» позов подало до суду першої інстанції 22 серпня 2021 року засобами поштового зв'язку (а.с.23). Отже, трьохрічний термін починає обліковуватися з 23 серпня 2018 року, відповідного до якого позивач має право на стягнення 3% річних.
У позовній заяві позивач просив стягнути розмір заборгованості за період 13 липня 2018 року по 13 липня 2021 року. Під час розгляду справи свої вимоги він не уточнював, а тому колегія суддів вважає, що здійснюючи розрахунок заборгованості 3% річних, слід виходити з періоду 23 серпня 2018 року по 13 липня 2021 року (як зазначено в позовній заяві).
За таких обставин, три відсотки річних дорівнюють 1 064,63 доларів США (12 277, 83 доларів США сума боргу х 3 відсотки х 1055 днів : 100 : 365 днів у році).
Щодо солідарного стягнення розміру заборгованості, колегія суддів виходить з наступного.
Виконання зобов'язання може забезпечуватися порукою (частина перша статті 546 ЦК України).
Відповідно до частини першої статті 553 ЦК України за договором поруки поручитель поручається перед кредитором боржника за виконання ним свого обов'язку. Поручитель відповідає перед кредитором за порушення зобов'язання боржником.
Частиною четвертою статті 559 ЦК України (у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) передбачено, що порука припиняється після закінчення строку, встановленого в договорі поруки. У разі якщо такий строк не встановлено, порука припиняється, якщо кредитор протягом шести місяців від дня настання строку виконання основного зобов'язання не пред'явить вимоги до поручителя.
Закон не пов'язує припинення поруки з прийняттям судом рішення про стягнення з боржника або поручителя боргу за зобов'язанням, забезпеченим порукою.
Тому Велика Палата Верховного Суду відступає від висновку, сформульованого в постанові від 31 жовтня 2018 року у справі № 202/4494/16-ц (провадження № 14-318цс18), згідно з яким наявність рішення суду про стягнення кредитної заборгованості саме по собі свідчить про закінчення строку дії договору; на правовідносини, які виникають після ухвалення рішення про стягнення заборгованості, порука не поширюється, якщо інше не встановлене договором поруки. Велика Палата Верховного Суду вважає, що наявність рішення суду про стягнення кредитної заборгованості свідчить, що суд дійшов висновку про те, що строк виконання зобов'язання настав, причому саме за тією вимогою, яку задоволено судом, та встановив наявність обов'язку відповідача (відповідачів) сплатити заборгованість.
Рішення суду про стягнення заборгованості, у тому числі з поручителя, не змінює змісту у відповідного правовідношення - характер та обсяг прав і обов'язків сторін залишаються незмінними, додається лише ознака безпосередньої можливості примусового виконання. До моменту здійснення такого виконання або до припинення зобов'язання після ухвалення судового рішення з інших підстав (наприклад, унаслідок зарахування зустрічних однорідних вимог) відповідне зобов'язання продовжує існувати.
Отже, саме по собі набрання законної сили рішенням суду про стягнення з боржника або поручителя заборгованості за кредитним договором не змінює та не припиняє ані кредитного договору, ані відповідного договору поруки, доки не виникне договірна чи законна підстава для такого припинення.
Зазначений правовий висновок викладено в постанові Великої Палати Верховного Суду від 26 січня 2021 року у справа № 522/1528/15-ц
У постанові Верховного Суду від 20 травня 2021 року у справі 910/3077/20 викладено наступний висновок: «Колегія суддів зазначає, що з ухваленням рішення про стягнення боргу у 2013 році зобов'язання відповідача, як поручителя сплатити заборгованість за кредитним договором не припинилося та триває до моменту фактичного виконання грошового зобов'язання, а відтак позивач, як кредитор має право на отримання сум, передбачених статтею 625 цього Кодексу, за увесь час прострочення до повного та фактичного виконання грошового зобов'язання.
Отже, висновки судів попередніх інстанцій, що на правовідносини, які виникають після ухвалення рішення про стягнення заборгованості, порука не поширюється, не заслуговують на увагу, так як наявність судового рішення про стягнення суми боргу за договором кредиту солідарно як з боржника так і з поручителів, яке не виконане останніми, не звільняє їх від відповідальності за невиконання грошового зобов'язання та не позбавляє кредитора права на отримання сум, передбачених статтею 625 ЦК України. Вказана правова норма не містить застережень щодо неможливості солідарної відповідальності боржників за порушення грошового зобов'язання.»
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц викладено висновок щодо виконання договірних зобов'язань в іноземній валюті. Відповідно до цієї постанови як укладення, так і виконання договірних зобов'язань в іноземній валюті, зокрема позики, не суперечить чинному законодавству. Суд має право ухвалити рішення про стягнення грошової суми в іноземній валюті, при цьому з огляду на положення частини першої статті 1046, частини першої статті 1049 ЦК України належним виконанням зобов'язання з боку позичальника є повернення коштів у строки, в розмірі та саме в тій валюті, яка визначена договором позики, а не в усіх випадках та безумовно в національній валюті України. Передбачене частиною другою статті 625 ЦК України нарахування трьох відсотків річних має компенсаційний, а не штрафний характер, оскільки є способом захисту майнового права та інтересу, який полягає в отриманні компенсації від боржника. При обчисленні трьох відсотків річних за основу має братися прострочена сума, визначена в договорі чи судовому рішенні, а не її еквівалент у національній валюті України.
З огляду на викладене, з ОСОБА_1 , ОСОБА_2 слід стягнути солідарно на користь АТ КБ «Приватбанк» 3% річних від простроченого зобов'язання за період з 23 серпня 2018 року по 13 липня 2021 року, що становить 1 064, 63 доларів США.
Враховуючи вищенаведене, рішення суду першої інстанції слід скасувати, ухвалити нове рішення про часткове задоволення позову.
Відповідно до частини10 статті 141 ЦПК при частковому задоволенні позову, у випадку покладення судових витрат на обидві сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог, суд може зобов'язати сторону, на яку покладено більшу суму судових витрат, сплатити різницю іншій стороні. У такому випадку сторони звільняються від обов'язку сплачувати одна одній іншу частину судових витрат.
Згідно з частиною 13 статті 141 ЦПК України, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.
За подачу позовної заяви АТ КБ «Приватбанк» сплатило судовий збір у розмірі 2 270 грн., а за подачу апеляційної скарги - 3 405 грн.
Отже, з відповідачів ОСОБА_1 та ОСОБА_2 на користь АТ КБ «Приватбанк» підлягає стягненню судовий збір за подачу позовної заяви та апеляційної скарги в рівних частинах по 2 724 грн з кожного.
Керуючись статтями 367, 374, 376, 381-384 ЦПК України, суд
Апеляційну скаргу Акціонерного товариства Комерційний банк «Приватбанк» задовольнити частково.
Рішення Путильського районного суду Чернівецької області від 31 серпня 2022 року скасувати та ухвалити нове рішення про часткове задоволення позовних вимог.
Стягнути з ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , ІПН НОМЕР_1 , ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , ІПН НОМЕР_2 , солідарно на користь Акціонерного товариства Комерційний банк «Приватбанк» три відсотки річних у розмірі 1 064, 63 доларів США.
Стягнути з ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , ІПН НОМЕР_1 , та ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , ІПН НОМЕР_2 на користь Акціонерного товариства Комерційний банк «Приватбанк» 2 724 гривні з кожного в рахунок відшкодування судових витрат, понесених на оплату судового збору за подання до суду позовної заяви та апеляційної скарги.
Постанова набирає законної сили з дня її прийняття та касаційному оскарженню не підлягає, крім випадків, передбачених ч. 3 ст. 389 ЦПК України.
Головуючий І.М. Литвинюк
Судді: А.І. Владичан
І.Н. Лисак