Справа №127/25630/21
Провадження №1-кп/127/920/21
09 листопада 2022 року м. Вінниця
Вінницький міський суд Вінницької області в складі:
головуючого судді ОСОБА_1 ,
за участю:
секретаря судового засідання ОСОБА_2 ,
сторони обвинувачення: прокурора ОСОБА_3 ,
сторони захисту: адвоката ОСОБА_4 , обвинуваченої ОСОБА_5 ,
розглянувши у відкритому судовому засіданні в режимі відеоконференції в залі судових засідань № 12 кримінальне провадження, відомості про яке внесені до Єдиного реєстру досудових розслідувань 28.06.2021 за № 1202102002000615, за обвинуваченням:
ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , уродженки села Чулим Здвінського району Новосибірської області Російської Федерації, громадянки України, з середньою освітою, не працюючої, заміжньої, проживаючої за адресою: АДРЕСА_1 , інваліда ІІІ групи, раніше судимої:
26.09.2012 Замостянським районним судом м. Вінниці за частиною першою статті 296 Кримінального кодексу України до покарання у виді 5 місяців арешту;
21.11.2014 Вінницьким міським судом Вінницької області за частиною першою статті 125, частиною першою статті 130 Кримінального кодексу України до покарання у виді 2 років позбавлення волі зі звільненням від відбування призначеного покарання з іспитовим строком 2 роки;
10.12.2015 Вінницьким районним судом Вінницької області за частиною другою статті 345 Кримінального кодексу України з урахуванням частини першої статті 71 Кримінального кодексу України до покарання у виді 3 років 2 місяців позбавлення волі;
29.01.2021 Бердичівським міськрайонним судом Житомирської області за частиною першою статті 185 Кримінального кодексу України до покарання у виді 80 годин громадських робіт;
у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого частиною першою статті 121 Кримінального кодексу України,
28.06.2021 в період часу з 11.00 год. по 11.20 год. ОСОБА_5 перебувала на березі озера «Кулик», розташованого по вул. Чехова в м. Вінниці, де розпивала спиртні напої разом зі своїми знайомими, серед яких був ОСОБА_6 . В ході розмови між ОСОБА_5 та ОСОБА_6 на ґрунті неприязних стосунків, які раптово виникли між ними, виникла сварка, яка з вини ОСОБА_6 переросла у бійку, в ході якої останній спричинив ОСОБА_5 фізичного болю, не спричинивши тілесних ушкоджень. У відповідь на зазначені дії ОСОБА_6 у ОСОБА_5 на ґрунті неприязних відносин, які виникли раптово, з мотивів помсти за спричинення їй фізичного болю виник раптовий умисел на спричинення ОСОБА_6 тілесних ушкоджень. Реалізовуючи свій злочинний умисел на спричинення ОСОБА_6 тілесних ушкоджень, ОСОБА_5 , перебуваючи у стані алкогольного сп'яніння, маючи на меті заподіяти шкоду здоров'ю ОСОБА_6 , діючи умисно, взяла до своєї правої руки розкладний ніж, який знаходився на простирадлі, яким була вкрита земля і на якому вони до цього сиділи, усвідомлюючи наслідки своїх дій у виді отримання ОСОБА_6 тілесного ушкодження внаслідок удару ножем по тулубу останнього, передбачаючи його суспільно небезпечні наслідки та бажаючи їх настання, здійснила один усвідомлений удар в черевну порожнину ОСОБА_6 справа. Внаслідок зазначеного удару ножем ОСОБА_6 впав.
За результатами нанесеного ножового поранення у ОСОБА_6 виникло таке тілесне ушкодження: проникаюче до черевної порожнини колото-різане поранення передньої черевної стінки праворуч з пошкодженням печінки, з внутрішньою кровотечею. Зазначене тілесне ушкодження у ОСОБА_6 виникло від дії предмету, що має колюче-ріжучі властивості, за ступенем тяжкості належить до тяжких тілесних ушкоджень, оскільки було небезпечним для життя в момент спричинення.
Обвинувачена ОСОБА_5 в судовому засіданні винуватість у вчиненні інкримінованого їй правопорушення визнала частково та суду пояснила, що 28.06.2021 вона відпочивала біля озера по вул. Чехова в м. Вінниці. В ході відпочинку в неї з потерпілим виник конфлікт, вона не може назвати причину конфлікту, в ході якого потерпілий почав її ображати. Потерпілого заспокоїли. Через деякий час потерпілий знов почав до нього лаятись, накинувся на неї, штовхнув її на землю, ліг на неї зверху і почав її душити. Вона вдарила потерпілого, відштовхнула його в сторону, після чого потерпілий встав, обтріпався і кудись пішов. Крові в потерпілого вона не бачила.
Ініціатором конфлікту був потерпілий, оскільки вона слухала музику і не хотіла з потерпілим спілкуватись. В ході зазначеного конфлікту потерпілий декілька разів замахувався на неї, однак ОСОБА_7 його заспокоїв. Під час другого конфлікту ОСОБА_7 не встиг відштовхнути потерпілого, тому вона схопила ніж і нанесла ним удар, оскільки потерпілий душив її, сидячи на ній зверху. Вона не знає, куди саме нанесла удар ножем. Після нанесеного удару потерпілий не падав і на землі не лежав, він встав, обтріпався і кудись пішов.
Не заперечувала, що події, яка є предметом судового дослідження, передувало вживання нею спиртовмісних напоїв. В подальшому під час допиту стороною захисту повідомила, що спиртовмісні напої не вживає за станом здоров'я. Також повідомила, що потерпілий спричинив її тілесні ушкодження, які під час її затримання зафіксовані не були. Внаслідок протиправної поведінки потерпілого її окуляри були зламані й вона не могла нанести потерпілому цілеспрямованого та прицільного удару.
Потерпілий ОСОБА_6 в судовому засіданні пояснив, що його знайомий на ім'я ОСОБА_8 , прізвище якого він не знає, запросив його випити, коли він сидів біля магазину. Вони скинулись грошима, купили коньяк і поїхали на озеро в Тяжилів. З ними була обвинувачена, з якою після розпивання коньяку в нього виник спір з приводу відбування покарання. Вони були п'яні, спір зайшов у глухий кут і він вирішив уходити, щоб припинити непорозуміння. Коли він піднімався із землі, обвинувачена могла подумати, що він хоче накинутись на неї і в цей час обвинувачена вдарила його ножем у живіт знизу-вверх. Він обвинувачену не бив, за руки не хватав і взагалі фізично з нею не контактував. Після нанесеного йому удару він подумав, що його можуть добивати, тому він почав переповзати у траву, а потім піднявся і пішов у сторону дачних ділянок. Вийшовши до людей, він почав втрачати свідомість і упав, що відбувалось далі він не пам'ятає, оскільки втратив свідомість.
До події з обвинуваченою він знайомий не був, спір у них виник на поляні під час розпивання спиртних напоїв. Наразі претензій до обвинуваченої не має.
З обвинуваченою у нього бійки не було, вони сварились словесно, насильство до ОСОБА_9 він не застосовував. Він її не душив і з нею не боровся. Він почав підніматись із землі, щоб йти, сказавши, що йому більше немає про що говорити, і в цей час отримав удар у печінку.
Свідок ОСОБА_10 в судовому засіданні пояснив, що події він пам'ятає погано. Він з обвинуваченою, потерпілим та ще одним чоловіком прийшли на озеро, де вживали спиртне. Від випитого він заснув. Між потерпілим та обвинуваченою виник конфлікт - вони про щось спорили, але не билися. Суть спору він назвати не може. Про виявлення у потерпілого тілесних ушкоджень від дізнався у райвідділі.
Він не пам'ятає, як потерпілий залишив місце, де вони відпочивали. Він бачив, що потерпілий лежав неподалік від них у траві, тому запитав у ОСОБА_9 , що сталося, на що вона відповіла, що потерпілий відпочиває.
ОСОБА_9 сиділа навпроти ОСОБА_11 , вони про щось спорили, але фізичного конфлікту між ними він не бачив. Як ОСОБА_9 нанесла ОСОБА_12 тілесні ушкодження він не бачив. Якби він бачив, що між ОСОБА_9 та ОСОБА_13 виникла бійка, він їх розборонив би.
Суд за клопотанням сторін кримінального провадження відповідно до приписів частини третьої статті 26 Кримінального процесуального кодексу України (далі - КПК) дослідив й інші докази, зібрані у кримінальному провадження, а саме:
-протокол затримання від 29.06.2021, відповідно до якого ОСОБА_5 була затримана 29.06.2021 о 01.12 год. в кабінеті № 201 у приміщенні Вінницького відділу поліції № 1 за підозрою у вчиненні злочину, передбаченого частиною першою статті 121 Кримінального кодексу України (далі - КК), в ході її особистого обшуку описаний її одяг, у ОСОБА_5 вилучений металевий ніж;
-виписку № НОМЕР_1 з медичної карти стаціонарного хворого, зі змісту якої випливає, що у ОСОБА_6 виявлене поверхневе ножове поранення передньої черевної стінки справа, підозра на алкогольне сп'яніння;
-протокол огляду місця події від 28.06.2021, згідно з яким у період часу з 15.58 год. по 16.40 год. у санітарній кімнаті, розташованій по АДРЕСА_2 оглянуті чоловіча куртка зі слідами речовини бурого кольору (далі - РБК), чоловіча футболка, чоловічі штани та чоловіче взуття;
-довідку за підписом зав. відділенням Центральної міської клінічної лікарні № 2 м. Вінниці ОСОБА_14 від 29.06.2021, відповідно до якої у ОСОБА_6 виявлене травматичне ушкодження печінки, внутрішньочеревна кровотеча;
-протокол проведення слідчого експерименту від 30.06.2021, згідно з яким ОСОБА_10 розповів про обставини спричинення ОСОБА_6 тілесних ушкоджень, а також вказав на місце, де відбулось їх спричинення;
-протокол проведення слідчого експерименту від 06.07.2021, відповідно до якого ОСОБА_6 розповів про обставини спричинення йому тілесних ушкоджень, а також вказав на місце, де саме вони йому були спричинені;
-висновок експерта № 226 від 07.07.2021, згідно з яким кров ОСОБА_6 відноситься до групи А з ізогемаглютинином анти-В за ізосерологічною системою АВО;
-висновок експерта № 224 від 22.07.2021, відповідно до якого кров ОСОБА_5 відноситься до групи О з ізогемаглютинином анти-А та анти-В за ізосерологічною системою АВО;
-висновок експерта № 245 від 29.07.2021, згідно з яким в слідах на футболці (об'єкт № 1) та курточці (об'єкт № 2), представлених для дослідження, знайдена кров людини групи А з ізогемаглютинином анти-В і її походження від ОСОБА_6 не виключається;
-висновок експерта № 115 від 06.08.2021, відповідно до якого при дослідженні ножа, вилученого під час затримання ОСОБА_5 (об'єкт № 1 - клинок, об'єкт № 2 - руків'я) встановлена наявність кров людини (в об'єкті № 1 - слабка реакція); статева належність знайдених слідів крові в об'єктах № 1 та № 2 не встановлена в зв'язку з відсутністю клітинних елементів крові (лейкоцитів) зі збереженими і придатними для цитологічного дослідження ядрами; при визначенні групової належності цієї крові в об'єкті № 2 був виявлений антиген А, що може визначати А (ІІ) групу крові ізосерологічної системи АВО; групова належність слідів крові в об'єкті № 1 не встановлена, можливо, в зв'язку з недостатньою її кількістю для даного виду серологічного дослідження; таким чином, враховуючи отримані результати та групову характеристику осіб, що проходять по справі, походження слідів крові на руків'ї ножа, вилученого під час затримання ОСОБА_5 (об'єкт № 2) може бути від будь-якої однієї чи кількох осіб з групою крові А (ІІ), в тому числі і від потерпілого ОСОБА_6 не виключається;
-висновок експерта № 592/858 від 16.09.2021, згідно з яким у ОСОБА_6 виявлене тілесне ушкодження: проникаюче до черевної порожнини колото-різане поранення передньої черевної стінки праворуч з пошкодженням печінки, з внутрішньочеревною кровотечею; вказане тілесне ушкодження у ОСОБА_6 виникло від дії предмету, що має колото-ріжучі властивості, за давністю утворення відповідає терміну, вказаному в постанові про призначення експертизи - 28.06.2021, за ступенем тяжкості належить до тяжких тілесних ушкоджень; питання «чи можливе отримання даних тілесних ушкоджень внаслідок самопадіння?» в ході даної експертизи не вирішувалось, як абстрактне, через відсутність відпрацьованих версій такого «падіння».
Аналізуючи показання обвинуваченої, потерпілого та свідка ОСОБА_10 , досліджені судом докази у їх сукупності, суд дійшов до такого висновку.
За результатами судового розгляду суд встановив, що 28.06.2021 в період часу з 11.00 год. по 11.20 год. на березі озера «Кулик», розташованого по вул. Чехова в м. Вінниці, ОСОБА_5 спричинила ОСОБА_6 тяжкі тілесні ушкодження. Зазначені обставини сторони кримінального провадження в судовому засіданні не оспорювали. Крім того, характер та тяжкість спричинених ОСОБА_6 тілесних ушкоджень підтверджена наданим суду висновком № 592/858 від 16.09.2021.
Обвинувачена ОСОБА_5 та її захисник в судовому засіданні заперечували умисний характер дій обвинуваченої, внаслідок яких потерпілому ОСОБА_6 були спричинені виявлені у нього тілесні ушкодження. В якості заперечень умисності дій ОСОБА_5 остання та її захисник посилались на те, що саме потерпілий ОСОБА_6 спровокував сварку з ОСОБА_5 , в ході якої спричинив ОСОБА_5 тілесні ушкодження та пошкодив її окуляри. Також захисник обвинуваченої посилався на те, що ОСОБА_5 - інвалід по зору і після пошкодження її окулярів не могла спричинити цілеспрямованого удару ножем в живіт потерпілого.
Оцінюючи зазначені доводи сторони захисту, суд вважає за доцільне зауважити, що факт суперечки між ОСОБА_5 та ОСОБА_6 , окрім власне показань обвинуваченої, був підтверджений у судовому засіданні показаннями потерпілого ОСОБА_6 та свідка ОСОБА_10 . Зокрема, свідок ОСОБА_10 в судовому засіданні пояснив, що ОСОБА_5 про щось спорила з ОСОБА_6 , однак він не бачив проявів фізичного конфлікту між ними. Також свідок ОСОБА_10 в судовому засіданні повідомив, що про спричинення ОСОБА_6 тілесних ушкоджень він дізнався у райвідділі.
Потерпілий ОСОБА_6 в судовому засіданні повідомив, що між ним та обвинуваченою після розпивання алкоголевмісних напоїв виникла суперечка з приводу відбування покарання, оскільки і він, і обвинувачена раніше відбували покарання у виді позбавлення волі. При цьому потерпілий в судовому засіданні зауважив, що в ході суперечки він вирішив уходити, щоб припинити непорозуміння і, коли він піднімався із землі, де вони сиділи, ОСОБА_5 вдарила його ножем у живіт. Таку поведінку ОСОБА_5 потерпілий в судовому засіданні пояснив тим, що вона могла подумати, що він хоче накинутись на неї. Разом з тим, під час допиту стороною обвинувачення потерпілий не зміг повідомити суду, чи були у обвинуваченої реальні підстави вважати, що він - потерпілий - хоче накинутись на неї. Крім того, потерпілий в судовому засіданні заперечував факт спричинення будь-якого фізичного впливу до ОСОБА_5 , зауваживши, що він її не бив, за руки не хватав, не душив її і з нею не боровся.
Оцінюючи доводи сторони захисту в частині того, що обвинувачена ОСОБА_5 спричинила потерпілому ОСОБА_6 тілесні ушкодження саме з метою самозахисту, суд вважає за доцільне наведені вище показання обвинуваченої, потерпілого та свідка оцінити крізь призму наданих суду доказів у їх сукупності. Зокрема, заперечуючи факт спричинення потерпілим будь-якого фізичного впливу на обвинувачену, прокурор посилався на протокол затримання. Зі змісту протоколу затримання випливає, що під час особистого обшуку ОСОБА_5 у неї вилучені її одяг та металевий ніж, при цьому у протоколі затримання ОСОБА_5 відсутнє посилання на поломку окулярів та відсутнє посилання на виявлення у ОСОБА_5 будь-яких тілесних ушкоджень.
Захисник обвинуваченої та обвинувачена в судовому засіданні повідомили, що у протоколі затримання ОСОБА_5 не зазначені наявні у ОСОБА_5 тілесні ушкодження та факт пошкодження окулярів. Разом з тим, суд вважає за доцільне зауважити, що протокол затримання ОСОБА_5 підписаний останньою та її захисником - адвокатом ОСОБА_15 - без будь-яких зауважень. Крім того, медичні документи, виписані медичною частиною УВП № 1, які захисник обвинуваченої надавав на підтвердження неможливості перебування ОСОБА_5 під вартою, не містять посилання на наявність у ОСОБА_5 будь-яких тілесних ушкоджень, які могли виникнути внаслідок неправомірного фізичного впливу на неї, у тому числі й внаслідок неправомірних дій потерпілого.
З-поміж наданих суду доказів наявні протоколи слідчого експерименту з потерпілим ОСОБА_6 та свідком ОСОБА_10 .
Оцінюючи зазначені протоколи слідчих експериментів, суд вважає за доцільне зауважити таке.
Зі змісту частини першої статті 240 КПК випливає, що з метою перевірки і уточнення відомостей, які мають значення для встановлення обставин кримінального правопорушення, слідчий, прокурор має право провести слідчий експеримент шляхом відтворення дій, обстановки, обставин певної події, проведення необхідних дослідів чи випробувань. Аналіз наведеної правової норми не містить посилання на обов'язок під час проведення слідчого експерименту отримання довільних показань щодо обставин вчинення злочину, натомість містить посилання на те, що слідчий експеримент проводиться шляхом відтворення дій, обстановки, обставин певної події, проведення необхідних дослідів чи випробувань. Суд не приймає до уваги посилання сторони обвинувачення на методику проведення слідчого експерименту. Зокрема, згідно з методикою проведення слідчого експерименту, отримавши згоду особи на участь у слідчому експерименті їй пропонується дати показання про обставини певної події; при чому необхідно вислухати короткі показання всіх осіб, чиї дії перевіряються, що становлять по суті мету експерименту, з'ясувати, чи відповідають умови експерименту тим, у яких відбувалася подія, яка перевіряється; слідчий має право надати особі змогу супроводжувати свої показання демонстрацією якихось дій, навичок, указати місця знаходження схованок, слідів, окремих прикмет або позначок, які сприяють орієнтації, тощо; з метою уточнення окремих важливих деталей, заповнення прогалин, усунення суперечностей після вільної розповіді і демонстрації слідчий має право поставити запитання особі, яка дає показання про обставини певної події.
Зі змісту частини першої статті 95 КПК випливає, що показання - це відомості, які надаються в усній або письмовій формі під час допиту підозрюваним, обвинуваченим, свідком, потерпілим, експертом щодо відомих їм обставин у кримінальному провадженні, що мають значення для цього кримінального провадження. Порядок допиту регламентований статтею 224 КПК, натомість порядок проведення слідчого експерименту регламентований, як вже було зазначено вище, статтею 240 КПК.
Аналіз зазначених правових норм свідчить, що допит (отримання показань) і слідчий експеримент - це різні процесуальні дії. Крім того, суд вважає за необхідне зауважити, що зазначена методика згідно з приписами статті 1 КПК не може регламентувати порядок кримінального провадження. Зокрема, частиною першою статті 1 КПК визначено, що порядок кримінального провадження на території України визначається лише кримінальним процесуальним законодавством України, а частиною другою зазначеної правової норми уточнено, що кримінальне процесуальне законодавство України складається з відповідних положень Конституції України, міжнародних договорів, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, цього Кодексу та інших законів України.
Слід також зазначити, що частиною четвертою статті 95 КПК визначено, що суд може обґрунтовувати свої висновки лише на показаннях, які він безпосередньо сприймав під час судового засідання або отриманих у порядку, передбаченому статтею 225 цього Кодексу. Суд не вправі обґрунтовувати судові рішення показаннями, наданими слідчому, прокурору, або посилатися на них.
Отже, методика проведення слідчого експерименту з огляду на наведене не є кримінально-процесуальним поняттям (джерелом), натомість є криміналістичним поняттям, а тому не може бути врахована судом під час аналізу відомостей, отриманих в ході проведення слідчого експерименту, натомість такі відомості підлягають оцінці за правилами, встановленими статтею 94 КПК.
Як вже суд зазначив, чинне кримінально-процесуальне законодавство містить застереження, що суд не вправі обґрунтовувати судові рішення показаннями, наданими слідчому, прокурору, або посилатися на них. Варто при цьому зазначити, що Верховний Суд (далі - ВС) у постанові від 29.10.2019 (справа № 515/2020/16-к) зауважив, що правило недопустимості позасудових свідчень передбачене законодавцем для забезпечення низки фундаментальних прав особи в контексті права на справедливий судовий розгляд, передбачений, зокрема, статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція). У зв'язку з цим Суд звертає увагу на те, що Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) в численних рішеннях, у тому числі щодо України, розглядаючи порушення прав обвинуваченої особи під час давання показань, не надає значення класифікації слідчої дії за національним законом. Так, у справах «Яременко проти України» (№ 2), «Шалімов проти України», «Леонід Лазаренко проти України», «Тітаренко проти України», «Олег Колеснік проти України» ЄСПЛ розглядав порушення відповідних гарантій статті 6 Конвенції, зокрема права зберігати мовчання і права на правову допомогу, незалежно від того, надані вони на допиті чи під час відтворення обстановки та обставин події, - слідчої дії, подібної до слідчого експерименту в чинному Кодексі.
Тому суд при оцінці відомостей, отриманих під час проведення слідчого експерименту враховує лише відомості, повідомлені потерпілим та свідком безпосередньо під час проведення відтворення з ними обставин та обстановки події.
Аналогічні висновки зроблені ВС і у постанові від 26.04.2018 (справа № 135/1530/16-к), постанові від 05.03.2020 (справа № 666/5448/15-к).
Крім того, у постанові від 14.09.2020 (справа № 740/3597/17) ВС зауважив, що проведення слідчого експерименту у формі, що не містить ознак відтворення дій, обстановки, обставин події, проведення дослідів чи випробувань, а посвідчує виключно проголошення підозрюваним зізнання у вчиненні кримінального правопорушення з метою його процесуального закріплення, належить розцінювати як допит, що не має в суді доказового значення з огляду на зміст частини четвертої статті 95 КПК.
З оглянутого в судовому засіданні відеозапису проведення слідчих експериментів з потерпілим ОСОБА_6 та свідком ОСОБА_10 випливає, що слідчим фактично проведений їх допит, а відтворення стосувалося лише місця спричинення ОСОБА_6 виявлених у нього тілесних ушкоджень. Саме тому показання потерпілого ОСОБА_6 та свідка ОСОБА_10 , надані ними слідчому під час проведення слідчого експерименту, суд при вирішенні питання щодо доведення винуватості обвинуваченої у вчиненні інкримінованого їй діяння до уваги не приймає. Натомість, враховує відомості, отримані в ході проведення під час слідчого експерименту власне відтворення обстановки та обставин події - тобто місце вчинення інкримінованого діяння. При цьому обвинувачена та її захисник в судовому засіданні місце вчинення інкримінованого ОСОБА_5 діяння не оспорювали.
Отже, аналізуючи надані суду докази у їх сукупності, суд вважає, що об'єктивними доказами факт неправомірного фізичного впливу потерпілим на обвинуваченому, який перебував спричиненню потерпілому тілесних ушкоджень, в судовому засіданні підтверджений не був.
Вирішуючи питання щодо направленості умислу ОСОБА_5 під час спричинення ОСОБА_6 тілесних ушкоджень, суд вважає за доцільне зауважити таке.
У абзаці четвертому пункту 26 Постанови Пленуму Верховного Суду України (далі - ВСУ) № 2 від 07.02.2003 «Про судову практику в справах про злочини проти життя та здоров'я особи» надані роз'яснення, згідно з якими вбивство чи заподіяння тілесних ушкоджень, внаслідок злочинної самовпевненості необхідно відмежовувати від учинення цих діянь із непрямим умислом (коли винна особа передбачала і свідомо припускала настання відповідних наслідків, не розраховуючи при цьому на якість, конкретні обставини, які могли б його відвернути), а вбивство чи заподіяння тілесних ушкоджень внаслідок злочинної недбалості - від невинного заподіяння шкоди (коли особа не передбачала настання відповідних наслідків, не повинна була і (або) не могла його передбачати).
В постанові від 15.09.2019 (справа № 750/3256/17) ВС зауважив, що за нормативним визначенням умисне тяжке тілесне ушкодження (стаття 121 КК) з об'єктивної сторони характеризується дією або бездіяльністю у вигляді протиправного посягання на здоров'я іншої людини, наслідками у вигляді заподіяння тяжких тілесних ушкоджень та причинним зв'язком між указаним діянням та наслідками, а із суб'єктивної сторони ? умисною формою вини (прямим або непрямим умислом), коли винний усвідомлює, що може заподіяти тяжкої шкоди здоров'ю потерпілого, передбачає такі наслідки і бажає або свідомо припускає їх настання (стаття 24 КК). Кримінальна відповідальність за частиною другою статті 121 КК настає за умисне тяжке тілесне ушкодження, що спричинило смерть потерпілого.
Коли особа, яка позбавила потерпілого життя чи заподіяла йому тяжке або середньої тяжкості тілесне ушкодження, як зазначив ВС у згаданій постанові, передбачала можливість настання шкідливих наслідків своїх дій чи бездіяльності, але легковажно розраховувала на їх відвернення (злочинна самовпевненість) або ж не передбачала можливості настання таких наслідків, хоча повинна була й могла їх передбачити (злочинна недбалість), її дії залежно від наслідків слід розглядати як убивство через необережність чи заподіяння необережного тяжкого або середньої тяжкості тілесного ушкодження і кваліфікувати за статтею 119 КК чи статтею 128 КК.
Отже, розмежування умисного протиправного заподіяння тяжких тілесних ушкоджень іншій людині, що спричинило її смерть (частина друга статті 121 КК), і вбивство, вчинене через необережність (частина перша статті 119 КК), згідно з наведеним висновком ВС, здійснюється як за об'єктивною, так і за суб'єктивною сторонами цих злочинів.
З приводу зазначеного ВС неодноразово висловлював свою позицію (провадження №№ 51-6829 км 18, 51-649 км 18, 51-2941 км 18).
У постанові від 29.10.2020 (справа № 263/15874/17) ВС зазначив, що з об'єктивної сторони злочин, передбачений частиною другою статті 121 КК, характеризується суспільно небезпечними, протиправними діяннями та двома суспільно небезпечними наслідками, що настали: первинні - тяжкі тілесні ушкодження, похідні - смерть. При цьому тяжкі тілесні ушкодження і смерть потерпілого перебувають у причинному зв'язку між собою та із вчиненим суспільно небезпечним діянням. Суб'єктивна сторона цього злочину характеризується двома формами вини - умислом щодо суспільно небезпечного заподіяння тяжкого тілесного ушкодження і необережністю щодо настання смерті потерпілого.
Разом із цим, як зазначив ВС у згаданій постанові, питання про умисел вирішується виходячи із сукупності всіх обставин вчиненого діяння, зокрема враховуючи спосіб, знаряддя злочину, кількість, характер і локалізацію тілесних ушкоджень, причини припинення злочинних дій, поведінку винного до, під час і після злочину, його взаємини з потерпілим, що передували події, їх стосунки.
У постанові від 09.10.2018 (справа № 760/4968/15-к) ВС звернув увагу на те, що склад злочину, передбачений частиною другою статті 121 КК, належить до особливих (складних) злочинів і виділений законодавцем в окремий вид необережного заподіяння смерті, тому що за своєю суттю, природою речей заподіяння смерті відбувається єдиним засобом - завданням тілесних ушкоджень. Умисне тяжке тілесне ушкодження (стаття 121 КК) є злочином із матеріальним складом і змішаною формою вини.
ВС роз'яснив, що при відмежуванні замаху на вбивство від умисного заподіяння тяжкого тілесного ушкодження визначальним є суб'єктивне ставлення винного до наслідків своїх дій: якщо особа, усвідомлюючи суспільно небезпечний характер свого діяння і передбачаючи його суспільно небезпечні наслідки, бажає їх настання, умисел є прямим, а якщо не бажає, хоча й свідомо припускає їх настання, умисел є непрямим.
Замах, безпосередньо спрямований на вчинення злочину, є його стадією і становить кінцеве діяння щодо реалізації умислу, рішення і наміру вчинити злочин, а тому він є актом, який виконується виключно з прямим умислом, при наявності цілі досягнення суспільно небезпечного результату.
Для з'ясування змісту та спрямованості умислу особи при дослідженні доказів їм необхідно виходити з сукупності всіх обставин вчиненого діяння, зокрема враховувати спосіб, знаряддя злочину, кількість, характер і локалізацію поранень та інших тілесних ушкоджень, причини припинення злочинних дій, поведінку винного і потерпілого, що передувала події, їх стосунки. Визначальним при цьому є суб'єктивне ставлення винного до наслідків своїх дій.
Суд вказав, що визначити, які конкретні злочинні наслідки своїх дій передбачав винуватий і бажав їх настання, можна лише за ретельного аналізу складу вчиненого злочину і виявлення його елементів та всіх обставин справи. Порушення цієї вимоги породжує серйозні помилки щодо кваліфікації злочину.
А у постанові від 19.11.2019 (справа № 689/332/18) ВС зауважив, що розмежування умисного протиправного заподіяння іншій людині середньої тяжкості тілесних ушкоджень від необережного заподіяння таких ушкоджень здійснюється як за об'єктивною, так і суб'єктивною сторонами цих злочинів. Зміст інтелектуального та вольового критеріїв вини в зазначених злочинах із матеріальним складом зумовлюються усвідомленням особи характеру вчиненого діяння, передбаченням або свідомим припущенням його негативних наслідків та ставленням до них. Тому, на переконання ВС, у кримінальному провадженні має надати оцінку протиправній діяльності винуватої особи, оскільки незалежно від того, є умисел прямим чи непрямим, особа має нести відповідальність за фактично заподіяну шкоду.
У постанові від 15.06.2021 (справа № 570/1055/19) ВС нагадав, що відповідно до частини першої статті 36 КК необхідною обороною визнаються дії, вчинені з метою захисту: охоронюваних законом прав та інтересів особи, яка захищається, або іншої особи; суспільних інтересів та інтересів держави від суспільно небезпечного посягання шляхом заподіяння тому, хто посягає, шкоди, необхідної і достатньої в цій обстановці для негайного відвернення чи припинення посягання, якщо при цьому не було допущено перевищення меж необхідної оборони.
Визначення стану необхідної оборони в кожному конкретному випадку повинно оцінюватися судом із врахуванням всіх обставин вчиненого кримінального правопорушення, підтверджених належними та допустимими доказами.
У постанові від 07.12.2021 (справа № 154/215/19) ВС звернув увагу на те, що особливістю злочину, вчиненого з перевищенням меж необхідної оборони, є специфіка його мотиву, а саме прагнення захистити інтереси особи, держави, суспільні інтереси, життя, здоров'я чи права того, хто обороняється, чи іншої особи від суспільно небезпечного посягання. Намір захистити особисті чи суспільні інтереси від злочинного посягання є визначальним мотивом не тільки у разі необхідної оборони, а й при перевищенні її меж. При цьому перевищення меж оборони може бути зумовлене й іншими мотивами, наприклад наміром розправитися з нападником через учинений ним напад, страхом тощо. Проте існування різних мотивів не змінює того, що мотив захисту є основним стимулом, який визначає поведінку особи, яка перевищила межі необхідної оборони. Мотивація дій винного при перевищенні меж необхідної оборони має бути в основному зумовлена захистом від суспільно небезпечного посягання охоронюваних законом прав та інтересів.
У разі, коли визначальним у поведінці особи було не відвернення нападу та захист, а бажання спричинити шкоду потерпілому (розправитися), такі дії, як зазначив ВС, за своїми ознаками не становлять необхідної оброни, вони набувають протиправного характеру і мають розцінюватись на загальних підставах.
У постанові від 05.04.2018 р. (справа № 658/1658/16-к) ВС зазначив, що кваліфікація злочину - кримінально-правова оцінка поведінки (діяння) особи шляхом встановлення кримінально-правових (юридично значущих) ознак, визначення кримінально-правової норми, що підлягає застосуванню, і встановлення відповідності ознак вчиненого діяння конкретному складу злочину, передбаченому Кримінальним кодексом, за відсутності фактів, що виключають злочинність діяння.
За своєю суттю і змістом кваліфікація злочинів завжди пов'язана з необхідністю обов'язкового встановлення і доказування кримінально-процесуальними і криміналістичними засобами двох надзвичайно важливих обставин: 1) факту вчинення особою (суб'єктом злочину) суспільно небезпечного діяння, тобто конкретного акту її поведінки (вчинку) у формі дії чи бездіяльності; 2) точної відповідності ознак цього діяння ознакам складу злочину, передбаченого відповідною статтею Особливої частини КК.
У постанові від 12.06.2018 р. (справа № 712/13361/15) ВС звернув увагу, що обвинувальний вирок може бути постановлений судом лише в тому випадку, коли вина обвинуваченої особи доведена поза розумним сумнівом. Тобто, дотримуючись засади змагальності, та виконуючи, свій професійний обов'язок, передбачений статтею 92 КПК, обвинувачення має довести перед судом за допомогою належних, допустимих та достовірних доказів, що існує єдина версія, якою розумна і безстороння людина може пояснити факти, встановлені в суді, а саме - винуватість особи у вчиненні кримінального правопорушення, щодо якого їй пред'явлено обвинувачення.
У постанові від 04.07.2018 р. (справа № 688/788/15-к) ВС зазначив, що стандарт доведення поза розумним сумнівом означає, що сукупність обставин справи, встановлена під час судового розгляду, виключає будь-яке інше розумне пояснення події, яка є предметом судового розгляду, крім того, що інкримінований злочин був вчинений і обвинувачений є винним у вчиненні цього злочину.
Поза розумним сумнівом має бути доведений кожний з елементів, які є важливими для правової кваліфікації діяння: як тих, що утворюють об'єктивну сторону діяння, так і тих, що визначають його суб'єктивну сторону. Зокрема, у справах, в яких наявність та/або характер умислу має значення для правової кваліфікації діяння, суд у своєму рішення має пояснити, яким чином встановлені ним обставини справи доводять наявність умислу саме такого характеру, який є необхідним елементом складу злочину, і виключають можливу відсутність умислу або інший характер умислу.
Це питання, як зауважив ВС, має бути вирішене на підставі безстороннього та неупередженого аналізу наданих сторонами обвинувачення і захисту допустимих доказів, які свідчать за чи проти тієї або іншої версії подій.
Обов'язок всебічного і неупередженого дослідження судом усіх обставин справи у цьому контексті означає, що для того, щоб визнати винуватість доведеною поза розумним сумнівом, версія обвинувачення має пояснювати всі встановлені судом обставини, що мають відношення до події, яка є предметом судового розгляду. Суд не може залишити без уваги ту частину доказів та встановлених на їх підставі обставин лише з тієї причини, що вони суперечать версії обвинувачення. Наявність таких обставин, яким версія обвинувачення не може надати розумного пояснення або які свідчать про можливість іншої версії інкримінованої події, є підставою для розумного сумніву в доведеності вини особи.
Для дотримання стандарту доведення поза розумним сумнівом недостатньо, щоб версія обвинувачення була лише більш вірогідною за версію захисту. Законодавець вимагає, щоб будь-який обґрунтований сумнів у тій версії події, яку надало обвинувачення, був спростований фактами, встановленими на підставі допустимих доказів, і єдина версія, якою розумна і безстороння людина може пояснити всю сукупність фактів, установлених у суді, - є та версія подій, яка дає підстави для визнання особи винною за пред'явленим обвинуваченням.
Аналогічний висновок зроблений ВС у постановах від 08.10.2019 (справа № 195/1563/16-к), 01.04.2020 справа (№ 750/11509/18), 21.01.2020 (справа № 754/17019/17), 16.09.2020 (справа № 760/23459/17).
Отже, аналізуючи надані суду докази у їх сукупності, наведені вище висновки ВС та роз'яснення ВСУ, суд вважає, що в судовому засіданні об'єктивними доказами не були підтверджені твердження сторони захисту про те, що обвинувачена ОСОБА_5 діяла у стані необхідної обороти. Суд дійшов до такого висновку, оскільки, як суд зазначав вище, наданими суду доказами не підтверджений факт спричинення ОСОБА_5 будь-якої шкоди (спричинення тілесних ушкоджень, пошкодження її одягу та окулярів). Крім того, під час допиту в судовому засіданні потерпілий зазначив, що ОСОБА_5 його спробу піднятись із землі могла розцінити як його спробу накинутись на неї. При цьому, відповідаючи на питання сторони обвинувачення, потерпілий не зміг мотивувати таке своє припущення, натомість зауважив, що об'єктивних підстав у обвинуваченої вважати, що він має намір спричинити їй будь-якому шкоду не було. Тому, оцінюючи надані суду докази у їх сукупності, суд вважає, що в судовому засіданні об'єктивними даними не була підтверджена та обставини, що мотивація дій обвинуваченої була зумовлена захистом від суспільно небезпечного посягання охоронюваних законом прав та інтересів, тобто відвернення нападу та захист. Саме тому, як суд вже зазначив, правові підстави вважати, що обвинувачена ОСОБА_5 під час нанесення потерпілому ОСОБА_6 тілесних ушкоджень діяла у стані необхідної оборони відсутні. Натомість аналіз наданих суду доказів у їх сукупності, свідчить, що діяння ОСОБА_5 характеризується саме наявністю умислу на спричинення шкоди здоров'ю потерпілому. Наведені дії, на переконання суду, були зумовлені саме наявністю суперечки між обвинуваченою та потерпілою. На підтвердження зазначеного висновку свідчить, на думку суду, те, що ні обвинувачена, ні її захисник в судовому засіданні не могли спростувати твердження сторони обвинувачення в частині того, що ОСОБА_5 схопила ножа із землі, на якій вона, потерпілий та свідки у кримінальному провадженні сиділи, саме з метою нанесення потерпілому тілесних ушкоджень. Хоча приписи Конституції України та кримінально-процесуального закону не зобов'язують сторону захисту доводити свою процесуальну позицію, натомість такий обов'язок покладений на сторону обвинувачення, однак суд вище вже наводив правові позиції ВС щодо стандарту доведення поза розумним сумнівом. На переконання суду, зазначений стандарт доведення був дотриманий у межах цього кримінального провадження. Саме тому, на переконання суду, в судовому засіданні підтверджений факт спричинення ОСОБА_5 умисних тяжких тілесних ушкоджень ОСОБА_6 28.06.2021 в період часу з 11.00 год. по 11.20 год. на березі озера «Кулик», розташованого по вул. Чехова в м. Вінниці.
Захисник обвинуваченої у судовому засіданні заперечував факт перебування ОСОБА_5 у стані алкогольного сп'яніння, посилаючись на ту обставину, що вона не може вживати алкоголь за станом здоров'я, а під час досудового розслідування експертиза з метою встановлення факту перебування ОСОБА_5 у стані алкогольного сп'яніння, проведена не була.
Оцінюючи зазначені доводи захисника, суд вважає за доцільне зауважити таке.
Згідно з висновком ВС, викладеним у постанові від 03.12.2019 (справа № 571/1436/15-к), факт перебування в стані алкогольного сп'яніння може встановлюватися шляхом дослідження всієї сукупності доказів, а не виключно медоглядом.
Обвинувачена ОСОБА_5 в судовому засіданні заперечувала факт вживання алкоголю. Однак суд враховує, що потерпілий ОСОБА_6 та свідок ОСОБА_10 в судовому засіданні посилались на те, що вони усі, у тому числі й обвинувачена ОСОБА_5 , під час відпочинку вживали алкоголь. Крім того, потерпілий ОСОБА_6 суду повідомив, що спір з обвинуваченою у нього виник саме у зв'язку з їх перебуванням у стані алкогольного сп'яніння. Тому, аналізуючи надані суду докази у їх сукупності, суд твердження захисника обвинуваченої про недоведення факту перебування ОСОБА_5 у стані алкогольного сп'яніння оцінює критично.
З огляду на викладене суд вважає, що діяння ОСОБА_5 за наведеним фактом охоплюються складом кримінального правопорушення, передбаченого частиною першою статті 121 КК, за ознаками умисного тяжкого тілесного ушкодження, тобто умисного тілесного ушкодження, небезпечного для життя в момент заподіяння.
Вирішуючи питання щодо виду та міри покарання, необхідного і достатнього для виправлення обвинуваченої та попередження вчинення нею нових кримінальних правопорушень, суд приймає до уваги роз'яснення, надані в пункті 2 постанови Пленуму ВСУ № 7 від 24.10.2003 «Про практику призначення судами кримінального покарання», згідно з якими відповідно до пункту 1 частини першої статті 65 КК суди повинні призначати покарання в межах, установлених санкцією статті (санкцією частини статті) Особливої частини КК, що передбачає відповідальність за вчинений злочин. Із урахуванням ступеня тяжкості, обставин цього злочину, його наслідків і даних про особу судам належить обговорювати питання про призначення передбаченого законом більш суворого покарання особам, які вчинили злочини на ґрунті пияцтва, алкоголізму, наркоманії, за наявності рецидиву злочину, у складі організованих груп чи за більш складних форм співучасті (якщо ці обставини не є кваліфікуючими ознаками), і менш суворого - особам, які вперше вчинили злочини, неповнолітнім, жінкам, котрі на час вчинення злочину чи розгляду справи перебували у стані вагітності, інвалідам, особам похилого віку і тим, які щиро розкаялись у вчиненому, активно сприяли розкриттю злочину, відшкодували завдані збитки тощо.
Суд враховує, що у постанові від 10.07.2018 (справа № 148/1211/15-к) ВС звернув увагу на те, що відповідно до статей 50, 65 КК особі, яка вчинила злочин, має бути призначено покарання, необхідне й достатнє для її виправлення та попередження нових злочинів. Виходячи з указаної мети й принципів справедливості, співмірності та індивідуалізації покарання, воно повинно бути адекватним характеру вчинених дій, їх небезпечності та даним про особу винного. При виборі покарання мають значення й повинні братися до уваги обставини, які його пом'якшують і обтяжують.
У постанові від 14.06.2018 (справа № 760/115405/16-к) ВС зазначив, що поняття судової дискреції (судового розсуду) у кримінальному судочинстві охоплює повноваження суду (права та обов'язки), надані йому державою, обирати між альтернативами, кожна з яких є законною, інтелектуально-вольову владну діяльність суду з вирішення у визначених законом випадках спірних правових питань, виходячи із цілей та принципів права, загальних засад судочинства, конкретних обставин справи, даних про особу винного, справедливості й достатності обраного покарання тощо.
Підставами для судового розсуду при призначенні покарання виступають: кримінально-правові, відносно-визначені (де встановлюються межі покарання) та альтернативні (де передбачено декілька видів покарань) санкції; принципи права; уповноважуючі норми, в яких використовуються щодо повноважень суду формулювання «може», «вправі»; юридичні терміни та поняття, які є багатозначними або не мають нормативного закріплення, зокрема «особа винного», «щире каяття» тощо; оціночні поняття, зміст яких визначається не законом або нормативним актом, а правосвідомістю суб'єкта правозастосування, наприклад, при врахуванні пом'якшуючих та обтяжуючих покарання обставин (статті 66, 67 КК), визначенні «інших обставин справи», можливості виправлення засудженого без відбування покарання, що має значення для застосування статті 75 КК тощо; індивідуалізація покарання - конкретизація виду і розміру міри державного примусу, який суд призначає особі, що вчинила злочин, залежно від особливостей цього злочину і його суб'єкта.
Дискреційні повноваження суду визнаються і Європейським судом з прав людини (зокрема справа «Довженко проти України»), який у своїх рішеннях зазначає лише про необхідність визначення законності, обсягу, способів і меж застосування свободи оцінювання представниками судових органів, виходячи із відповідності таких повноважень суду принципу верховенства права. Це забезпечується, зокрема, відповідним обґрунтуванням обраного рішення в процесуальному документі суду тощо.
Загальні засади призначення покарання (стаття 65 КК) наділяють суд правом вибору однієї із форм реалізації кримінальної відповідальності - призначити покарання або звільнити від покарання чи від його відбування, завданням якої є виправлення та попередження нових злочинів. Ця функція за своєю правовою природою є дискреційною, оскільки потребує врахування та оцінки конкретних обставин справи, ступеня тяжкості вчиненого злочину, особи винного, обставин, що впливають на покарання.
Крім того, ВС у постанові від 09.10.2018 (справа № 756/4830/17-к) звернув увагу на те, що відповідно до статей 50 і 65 КК особі, яка вчинила злочин, має бути призначено покарання необхідне й достатнє для її виправлення і попередження нових злочинів. Виходячи з указаної мети й принципів справедливості, співмірності та індивідуалізації, покарання повинно бути адекватним характеру вчинених дій, їх небезпечності та даним про особу винного.
Визначені у статті 65 КК загальні засади призначення покарання наділяють суд правом вибору однієї із форм реалізації кримінальної відповідальності - призначити покарання або звільнити від покарання чи від його відбування, завданням якої є виправлення та попередження нових злочинів. Ця функція за своєю правовою природою є дискреційною, оскільки потребує врахування та оцінки конкретних обставин справи, ступеня тяжкості вчиненого злочину, особи винного, обставин, що впливають на покарання.
Дискреційні повноваження суду, як вже суд зазначив вище, визнаються і Європейським судом з прав людини.
Ступінь тяжкості вчиненого кримінального правопорушення, як зауважив ВС, означає з'ясування судом, насамперед, питання про те, до злочинів якої категорії тяжкості відносить закон (стаття 12 КК) вчинене у конкретному випадку злочинне діяння. Беручи до уваги те, що у статті 12 КК дається лише видова характеристика ступеня тяжкості злочину, що знаходить своє відображення у санкції статті, встановленій за злочин цього виду, суд при призначенні покарання на основі всебічного, повного та неупередженого врахування обставин кримінального провадження в їх сукупності визначає тяжкість конкретного кримінального правопорушення, враховуючи його характер, цінність суспільних відносин, на які вчинено посягання, тяжкість наслідків, спосіб посягання, форму і ступінь вини, мотивацію кримінального правопорушення, наявність або відсутність кваліфікуючих ознак тощо.
Під особою обвинуваченого розуміється сукупність фізичних, соціально-демографічних, психологічних, правових, морально-етичних та інших ознак індивіда, щодо якого ухвалено обвинувальний вирок, які існують на момент прийняття такого рішення та мають важливе значення для вибору покарання з огляду мети та засад його призначення. Тобто поняття «особа обвинуваченого» вживається у тому ж значенні, що й у пункті 3 частини першої статті 65 КК поняття «особа винного».
Термін «явно несправедливе покарання» згідно з висновком ВС означає відмінність в оцінці виду та розміру покарання принципового характеру. Це положення вказує на істотну диспропорцію, неадекватність між визначеним судом, хоча й у межах відповідної санкції статті (частини статті) Особливої частини КК, видом та розміром покарання та тим видом і розміром покарання, яке б мало бути призначене, враховуючи обставини, які підлягають доказуванню, зокрема ті, що повинні братися до уваги при призначенні покарання.
Аналогічний висновок зроблений ВС у постанові від 13.08.2020 (справа № 716/1224/19).
Відповідно до роз'яснень, що містяться у пункті 3 постанови Пленуму ВСУ № 12 від 23.12.2005 «Про практику застосування судами України законодавства про звільнення особи від кримінальної відповідальності», щире розкаяння характеризує суб'єктивне ставлення винної особи до вчиненого злочину, яке виявляється в тому, що вона визнає свою провину, висловлює жаль з приводу вчиненого та бажання виправити ситуацію, що склалася.
Щире каяття - це певний психічний стан винної особи, коли вона засуджує свою поведінку, прагне усунути заподіяну шкоду та приймає рішення більше не вчиняти злочинів, що об'єктивно підтверджується визнанням особою своєї вини, розкриттям всіх відомих їй обставин вчиненого діяння, вчиненням інших дій, спрямованих на сприяння розкриттю злочину, або відшкодування заданих збитків чи усунення заподіяної шкоди.
Основною формою прояву щирого каяття є повне визнання особою своєї вини та правдива розповідь про всі відомі їй обставини вчиненого злочину. Якщо особа приховує суттєві обставини вчиненого злочину, що значно ускладнює його розкриття, визнає свою вину лише частково для того, щоб уникнути справедливого покарання, її каяття не можна визнати щирим, справжнім.
Отже, щире каяття повинно ґрунтуватися на належній критичній оцінці особою своєї протиправної поведінки, її осуді, бажанні виправити ситуацію, яка склалась, та нести кримінальну відповідальність за вчинене, а також зазначена обставина має знайти своє відображення в матеріалах кримінального провадження.
При цьому, суд також враховує, що у постанові від 18.09.2019 (справа № 166/1065/18) ВС зазначив, що розкаяння передбачає, крім визнання факту скоєння злочину, ще й дійсне визнання власної провини, щирий жаль та осуд своєї поведінки.
Аналогічна правова позиція сформована у постанові ВС від 27.11.2019 (справа № 629/847/15-к) та від 20.08.2020 (справа № 750/1503/19).
У постанові від 20.08.2020 (справа № 750/1503/19) ВС зауважив, що щире каяття - це не формальна вказівка на визнання своєї вини, а відповідне ставлення до скоєного, яке передбачає належну критичну оцінку винним своєї протиправної поведінки, її осуд та бажання залагодити провину, що має підтверджуватися конкретними діями.
Суд також враховує, що у постанові від 10.07.2018 (справа № 148/1211/15-к) ВС звернув увагу на те, що формулювання пункту 1 частини першої статті 66 КК передбачає, що наявність будь-якої з обставин, перелічених в ньому, - тобто, або «з'явлення із зізнанням», або «щирого каяття», або «активного сприяння розкриттю злочину» - означає, що вимогу цього пункту виконано. Таким чином, положення статті 69-1 КК застосовуються, якщо судом установлено будь-яку з обставин, зазначених у пункті 1 частини першої статті 66 КК, та будь-яку з обставин, вказаних у пункті 2 частини першої статті 66 КК.
Крім того, вирішуючи питання щодо виду та розміру покарання, необхідного і достатнього для виправлення обвинуваченого та попередження вчинення ним нових кримінальних правопорушень, суд враховує, що ВС у постанові від 17.04.2018 (справа № 298/95/16-к) зазначив, що у частині другій статті 65 КК встановлено презумпцію призначення більш м'якого покарання, якщо не доведено, що воно не є достатнім для досягнення мети покарання. Обов'язок доведення того, що менш суворий вид покарання або порядок його відбування є недостатнім, покладається на сторону обвинувачення.
В ході судового розгляду кримінального провадження суд встановив, що обвинувачена ОСОБА_5 вчинила умисний тяжкий злочин, перебуваючи у стані алкогольного сп'яніння. Згідно з наданими суду матеріалами справи, відомості, що характеризують ОСОБА_5 за місцем проживання відсутні, на обліку в лікаря-нарколога та лікаря-психіатра не перебуває. При цьому суд також враховує, що ОСОБА_5 раніше неодноразово притягувалась до кримінальної відповідальності, вчинила умисний злочин в період не знятої і не погашеної судимості.
Вирішуючи питання щодо наявності в діях обвинуваченої ознак щирого каяття, суд вважає за доцільне зауважити таке.
Захисник обвинуваченої в судовому засіданні посилався на те, що ОСОБА_5 , не визнаючи кримінально-правову кваліфікацію її діяння, щиро шкодує про вчинене, що свідчить про її щире каяття. У зв'язку з цим суд вважає за доцільне зауважити, що у постанові від 05.08.2020 (справа № 334/5670/18) ВС зазначив, що щире каяття як обставина, що пом'якшує покарання, має місце і в тому випадку, коли засуджений не погоджується з кваліфікацією своїх дій. Однак, вище суд наводив висновки ВС та відповідні роз'яснення щодо ознак, які свідчать про наявність щирого каяття. Крім того, у постанові від 23.12.2021 (справа № 182/1539/19) ВС зауважив, що щире каяття насамперед повинно виражатися в намаганні особи відшкодувати завдані збитки та бажанні виправити наслідки вчиненого. Хоча потерпілий у кримінальному провадженні повідомив, що будь-яких претензій до обвинуваченої не має, суд вважає за доцільне звернути увагу на поведінку обвинуваченої після вчинення інкримінованого їй діяння. Зокрема, суд за результатами судового розгляду кримінального провадження встановив, що після спричинення потерпілому ОСОБА_6 тілесних ушкоджень останній відкотився в сторону по траві й деякий час лежав там. Незважаючи на це, обвинувачена не вжила жодних заходів для того, щоб надати потерпілому будь-яку допомогу і на питання ОСОБА_10 стосовно того, що робить потерпілий відповіла, що останній відпочиває. Наведені обставини, на переконання суду, свідчать про те, що ОСОБА_5 у вчиненому не розкаялась і зовсім не шкодує про вчинене. Саме тому твердження захисника обвинуваченої про наявність у її діях ознак щирого каяття суд оцінює критично.
Захисник обвинуваченої в судовому засіданні посилався на наявність у ОСОБА_5 ряду захворювань. На підтвердження цього захисник надав суду ряд медичних документів. Також за клопотанням сторони захисту суд звертався до установи відбування покарань з проханням провести медичний огляд ОСОБА_5 з метою визначення стану її здоров'я. згідно з отриманими суду документами підтверджений факт наявності у ОСОБА_5 інвалідності, однак спростоване твердження про неможливість її перебування під вартою за станом здоров'я.
Отже, обставини, які пом'якшують покарання обвинуваченої ОСОБА_5 , судом не встановлені.
Вирішуючи питання щодо наявності в діях обвинуваченої обставин, що обтяжують покарання обвинувачених, суд враховує висновки, викладені ВС у постанові від 03.12.2019 (справа № 571/1436/15-к), згідно з яким факт перебування в стані алкогольного сп'яніння може встановлюватися шляхом дослідження всієї сукупності доказів, а не виключно медоглядом.
Показання обвинувачених щодо їх перебування в стані алкогольного сп'яніння сторонами кримінального провадження під сумнів під час судового розгляду не ставились.
Суд також вважає за доцільне зауважити, що відповідно до положень статті 21 КК особа, яка вчинила кримінальне правопорушення у стані сп'яніння внаслідок вживання алкоголю, наркотичних засобів або інших одурманюючих речовин, підлягає кримінальній відповідальності. При цьому, згідно з пунктом 13 частини першої статті 67 КК вчинення кримінального правопорушення особою, що перебувала у стані алкогольного сп'яніння або у стані, викликаному вживанням наркотичних або інших одурманюючих засобів, при призначенні покарання визнається обставиною, яка обтяжує покарання.
Суд має право, залежно від характеру вчиненого кримінального правопорушення, не визнати будь-яку із зазначених у частині першій статті 67 КК обставин, за винятком обставин, зазначених у пунктах 2, 6, 6-1, 7, 9, 10, 12 такою, що обтяжує покарання, навівши мотиви свого рішення у вироку.
При цьому, суд враховує висновок, зроблений ВС у постанові від 29.05.2018 (справа №484/3291/16-к), відповідно до якого перебування засудженого у стані навіть легкого алкогольного сп'яніння не можна не враховувати при призначенні покарання.
Вище суд наводив мотиви, з яких дійшов до переконання, що на час вчинення інкримінованого діяння ОСОБА_5 перебувала у стані алкогольного сп'яніння. Також суд вище вже зазначав, що ОСОБА_5 вчинила інкриміноване їй діяння у період не знятої і не погашеної судимості.
Обставини, що обтяжують покарання обвинуваченої, є вчинення злочину в стані алкогольного сп'яніння; вчинення злочину щодо особи похилого віку та рецидив злочинів.
З урахуванням наведеного, конкретних обставин справи, особи обвинуваченої, її ставлення до вчиненого, обставин, які пом'якшують та обтяжують її покарання, суд дійшов до переконання, що покаранням, необхідним і достатнім для виправлення обвинуваченої і попередження вчинення нею нових кримінальних правопорушень, буде покарання, передбачене санкцією кримінального закону, у виді позбавлення волі.
Вирішуючи питання щодо тривалості застосованого кримінального покарання (його міри), суд враховує таке.
Санкцією кримінального закону тривалість такого виду кримінального покарання як позбавлення волі визначена в межах від 5 до 8 років.
Як вже суд зазначив вище, в ході судового розгляду кримінального провадження встановлено, що обвинувачений ОСОБА_5 вчинила умисний тяжкий злочин, винуватість у вчиненні якого не визнала і у вчиненому не розкаялась, при цьому її винуватість у вчиненні інкримінованого діяння була доведена в судовому засіданні за результатом дослідження усіх доказів у сукупності. Разом з тим, суд також вище зазначив, що ОСОБА_5 - інвалід ІІ групи, має ряд захворювань, які при цьому не перешкоджають її перебуванню під вартою. Також вище суд звертав увагу на висновок, викладений ВС у постанові від 17.04.2018 (справа № 298/95/16-к), щодо презумпції призначення більш м'якого покарання. Зважаючи на ту обставину, що прокурор в судовому засіданні не довів, що призначення ОСОБА_5 іншого, ніж мінімально дозволене покарання у виді позбавлення волі не здатне забезпечити виправлення ОСОБА_5 та попередження вчинення нею нових злочинів, суд вважає за доцільне призначити ОСОБА_5 саме мінімально дозволене санкцією кримінального закону покарання.
Суд вище також зазначав, що згідно з вироком Бердичівського міськрайонного суду Житомирської області від 29.01.2021 ОСОБА_5 засуджена до покарання у виді 80 годин громадських робіт. Згідно з листами за підписом начальника Бердичівського районного відділу Філії Державної установи «Центр пробації» ОСОБА_16 , які неодноразово надходили до суду, ОСОБА_5 до виконання зазначеного покарання не приступила. При цьому інкриміноване ОСОБА_5 діяння вчинене 28.06.2021, тобто після постановлення вироку від 29.01.2021, який набув законної сили 06.03.2021.
Відповідно до речення першого частини четвертої статті 70 КК за правилами, передбаченими в частинах першій - третій цієї статті, призначається покарання, якщо після постановлення вироку в справі буде встановлено, що засуджений винен ще і в іншому кримінальному правопорушенні, вчиненому ним до постановлення попереднього вироку.
Згідно з частиною першою статті 71 КК у разі, якщо засуджений після постановлення вироку, але до повного відбуття покарання вчинив нове кримінальне правопорушення, суд до покарання, призначеного за новим вироком, повністю або частково приєднує невідбуту частину покарання за попереднім вироком.
Вирішуючи питання щодо того, які саме з наведених приписів необхідно застосувати, призначаючи ОСОБА_5 остаточне покарання, суд вважає за доцільне звернути увагу на висновок, викладений ВС у постанові від 01.06.2020 (справа № 766/39/17), згідно з яким суди, призначаючи остаточне покарання, повинні застосовувати статтю 71 КК, якщо кримінальне правопорушення вчинене саме після постановлення попереднього вироку, а не після набрання ним законної сили.
Як суд вже зазначив вище, згідно з вироком Бердичівського міськрайонного суду Житомирської області від 29.01.2021, який набув законної сили 06.03.2021, ОСОБА_5 засуджена за частиною першою статті 185 КК до покарання у виді 80 годин громадських робіт. До виконання призначеного покарання ОСОБА_5 не приступила. Інкриміноване діяння ОСОБА_5 вчинила 28.06.2021.
Слід зазначити, що у постанові від 23.10.2018 (справа № 202/1154/17) ВС зазначив, що норма частини першої статті 71 КК містить імперативну вимогу про призначення судом покарання за сукупністю вироків (шляхом повного або часткового приєднання до покарання, призначеного за новим вироком, невідбутої частини покарання за попереднім вироком) у випадку, коли засуджений після постановлення вироку, але до повного відбуття покарання вчинив новий злочин. Тобто приєднання невідбутої частини покарання, призначеного за попереднім вироком, є обов'язком суду, який призначає покарання за сукупністю вироків.
Тому суд вважає, що при призначенні ОСОБА_5 остаточного покарання слід керуватися саме приписами частини першої статті 71 КК.
Отже, з урахуванням положень статті 71 КК, зважаючи на те, що під час судового розгляду прокурор не посилався на необхідність призначення ОСОБА_5 остаточного покарання згідно з приписами частини першої статті 71 КК, а відповідно і не доводив необхідність призначення обвинуваченому остаточного покарання саме шляхом повного складання покарань, суд дійшов до переконання, що в цьому випадку ОСОБА_5 слід призначити остаточне покарання саме шляхом часткового приєднання до призначеного покарання невідбутої частини покарання за вироком Бердичівського міськрайонного суду Житомирської області від 29.01.2021 з урахуванням приписів частини першої статті 72 КК. Тобто остаточним покаранням, яке необхідне призначити ОСОБА_5 з урахуванням наведених приписів кримінального закону буде покарання у виді позбавлення волі.
Разом з тим, суд вважає за доцільне зауважити таке.
У постанові від 04.10.2021 (справа № 937/10313/19) ВС зазначив, що у днях може обчислюватися лише строк попереднього ув'язнення для його зарахування у фактично призначене покарання, а не саме покарання.
Зокрема, як зазначив ВС, із законодавчого визначення та судової практики встановлено, що відповідно до статті 73 КК строкові покарання обчислюються в різних вимірах, якими є: 1) роки (позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю, обмеження волі, позбавлення волі на певний строк); 2) місяці і роки (виправні роботи, службові обмеження для військовослужбовців, тримання в дисциплінарному батальйоні військовослужбовців); 3) місяці (арешт); 4) години (громадські роботи).
Обчислення строків покарання у днях допускається у разі: 1) заміни покарання іншим; 2) складання остаточного покарання (здійснюється, як уже зазначалось, під час призначення остаточного покарання за сукупністю злочинів і сукупністю вироків); 3) зарахування попереднього ув'язнення у порядку застосування частини п'ятої статті 72 КК.
Попереднє ув'язнення відповідно до статті 1 Закону України «Про попереднє ув'язнення» є запобіжним заходом, який у випадках, передбачених КПК, застосовується щодо підозрюваного, обвинуваченого (підсудного) та засудженого, вирок стосовно якого не набрав законної сили.
Зазначене, як зауважив ВС, дає підстави зробити висновок, що попереднє ув'язнення не є покаранням, оскільки особа перебуває в місцях ув'язнення ще до постановлення вироку в справі. Водночас зрозуміло, що фактично воно означає перебування особи в умовах ізоляції від суспільства і за характером обмежень, покладених на особу, фактично прирівнюється до позбавлення волі як виду покарання. Тому, відповідно до норм кримінального права, суди повинні обов'язково зараховувати попереднє ув'язнення у строк покарання, що призначається судом, а не враховувати цей строк, призначаючи покарання.
З огляду на викладене ВС дійшов висновку, що суди повинні спершу призначити одне із видів основного покарання за нормою, яка передбачає відповідальність за вчинення кримінального правопорушення, керуючись загальними засадами призначення покарання, а потім зарахувати строк попереднього ув'язнення. І лише зарахування строку попереднього ув'язнення у фактично призначене покарання для визначення його остаточного розміру може бути обчислено у днях.
Отже, зважаючи на приписи підпункту «г» пункту 1 частини першої статті 72 та статті 73 КК, суд вважає, що у цьому випадку остаточне покарання ОСОБА_5 має бути призначене у роках та днях, оскільки в цьому випадку здійснюється обрахування остаточно призначеного покарання за сукупністю вироків, на що звернув увагу ВС у наведеній вище постанові.
Вирішуючи питання щодо наявності підстав для застосування при призначенні покарання обвинуваченій положень частини першої статті 75 КК, тобто для звільнення її від відбування кримінального покарання з випробуванням суд приймає до уваги, висновки, викладені ВС в постанові від 26.04.2018 (справа № 757/15167/15-к), а саме відповідно до вимог статті 75 КК якщо суд, крім випадків засудження за корупційний злочин, при призначенні покарання у виді виправних робіт, службового обмеження для військовослужбовців, обмеження волі, а також позбавлення волі на строк не більше п'яти років, враховуючи тяжкість злочину, особу винного та інші обставини справи, дійде висновку про можливість виправлення засудженого без відбування покарання, він може прийняти рішення про звільнення від відбування покарання з випробуванням.
Як вже суд зазначив вище, загальні засади призначення покарання (стаття 65 КК) наділяють суд правом вибору однієї із форм реалізації кримінальної відповідальності - призначити покарання або звільнити від покарання чи від його відбування, завданням якої є виправлення та попередження нових злочинів. Реалізація цієї функції становить правозастосовну інтелектуально-вольову діяльність суду, в рамках якої і приймається рішення про можливість застосування чи незастосування статті 75 КК, за змістом якої рішення про звільнення від відбування покарання з випробуванням суд може прийняти лише у випадку, якщо при призначенні покарання певного виду і розміру, враховуючи тяжкість злочину, особу винного та інші обставини справи, дійде висновку про можливість виправлення засудженого без відбування покарання.
Суд при цьому враховує, що у постанові від 19.07.2018 (справа № 755/6254/17) ВС зауважив, що неготовність до самокерованої правослухняної поведінки виключає призначення покарання, не пов'язаного з ізоляцією від суспільства. Також у постанові від 19.07.2018 (справа № 755/6254/17) ВС зауважив, що наявність попередніх судимостей, за якими особу було звільнено від відбування покарання з випробуванням є перепоною для застосування щодо такої особи положень статті 75 КК.
З наданих суду матеріалів справи випливає, що ОСОБА_5 вчинила інкриміноване їй діяння в період не знятої і не погашеної судимості, після постановлення обвинувального вироку і до повного відбуття призначеного покарання. При цьому ОСОБА_5 вчинила інкриміноване їй діяння не під час іспитового строку, хоча раніше такий іспитовий строк до неї був застосований і з порушенням його умов ОСОБА_17 була засуджена до реального покарання. Тому суд дійшов до переконання, що правові підстави для звільнення ОСОБА_5 від відбування призначеного покарання з випробуванням відсутні, а виправлення обвинуваченої без ізоляції від суспільства не можливе.
Відповідно до пункту 2 частини четвертої статті 374 КПК у резолютивній частині вироку у разі визнання особи винуватою зазначаються також рішення щодо заходів забезпечення кримінального провадження.
Згідно з пунктом 9 частини другої статті 131 КПК заходами забезпечення кримінального провадження є, зокрема, запобіжні заходи.
Зі змісту частини четвертої статті 196 КПК випливає, що слідчий суддя, суд зобов'язаний визначити в ухвалі про обрання запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою або домашнього арешту дату закінчення її дії у межах строку, передбаченого цим Кодексом, крім випадків, передбачених частиною четвертою статті 197 цього Кодексу.
При цьому частиною першою статті 197 КПК регламентовано, що строк дії ухвали слідчого судді, суду про тримання під вартою або продовження строку тримання під вартою не може перевищувати шістдесяти днів. Слід також зауважити, що статтею 199 КПК регламентований порядок продовження строку тримання під вартою. Зокрема, частиною першою статті 199 КПК визначено, що клопотання про продовження строку тримання під вартою має право подати прокурор, слідчий за погодженням з прокурором не пізніше ніж за п'ять днів до закінчення дії попередньої ухвали про тримання під вартою. А зі змісту частини другої статті 199 КПК виливає, що клопотання про продовження строку тримання під вартою подається до місцевого суду, в межах територіальної юрисдикції якого здійснюється досудове розслідування, а в кримінальних провадженнях щодо кримінальних правопорушень, віднесених до підсудності Вищого антикорупційного суду, - до Вищого антикорупційного суду.
До обвинуваченої ОСОБА_5 був застосований запобіжний захід у вигляді тримання під вартою, строк дії яких під час судового розгляду був неодноразово продовжений відповідно до наведених вище приписів кримінально-процесуального закону.
Вирішуючи питання щодо застосованого до обвинуваченої запобіжного заходу до набрання вироком законної сили, суд вважає за доцільне також зауважити таке.
У пункті 5 мотивувальної частини рішення Конституційного Суду України (далі - КС) від 23.11.2017 (справа № 1-28/2017) КС зауважив, що продовження судом під час підготовчого судового засідання застосування заходів забезпечення кримінального провадження щодо запобіжних заходів у виді домашнього арешту та тримання під вартою за відсутності клопотань прокурора порушує принцип рівності усіх учасників судового процесу, а також принцип незалежності та безсторонності суду, оскільки суд стає на сторону обвинувачення у визначенні наявності ризиків за статтею 177 КПК, які впливають на необхідність продовження домашнього арешту або тримання під вартою на стадії судового провадження у суді першої інстанції. Коли суддя за відсутності клопотань сторін (прокурора), як зауважив КС, ініціює питання продовження тримання обвинуваченого під вартою або домашнім арештом, він виходить за межі судової функції і фактично стає на сторону обвинувачення, що є порушенням принципів незалежності і безсторонності судової влади.
Хоча зазначені висновки КС висловлені щодо продовження строку застосованого запобіжного заходу під час підготовчого судового засідання, суд вважає зазначені висновки прийнятними і в частині, що стосується доцільності продовження застосованого запобіжного заходу щодо засудженої особи (при постановленні вироку).
Разом з тим, суд вважає за доцільне зауважити, що ЄСПЛ у пункті 31 рішення від 04.06.2015, яке набуло статусу остаточного 04.09.2015 (справа «Руслан Яковенко проти України» /Заява № 5425/11/ (далі - Рішення № 5425/11) зауважив, що починаючи з дати постановлення вироку (навіть якщо лише судом першої інстанції), підсудний перебуває під вартою «після засудження компетентним судом» у розумінні підпункту «а» пункту 1 статті 5 Конвенції [про захист прав людини і основоположних свобод].
У пункті 32 Рішення № 5425/11 ЄСПЛ зауважив, що у такому випадку судовий контроль за позбавленням свободи, що вимагається згідно з пунктом 4 статті 5 Конвенції, вважається вже інкорпорованим у постановлений вирок та призначене покарання. Проте, коли виникають нові питання щодо законності такого тримання під вартою, знову застосовується пункт 4 статті 5 Конвенції (рішення у справі «Стоїчков проти Болгарії» (Stoichkov v. Bulgaria), заява № 9808/02, пп. 64 та 65, від 24.03.2005).
ЄСПЛ у пункті 46 Рішення № 5425/11 звертає увагу на те, що підсудний вважається таким, що перебуває під вартою «після засудження компетентним судом» у розумінні підпункту «а» пункту 1 статті 5 Конвенції, з моменту оголошення вироку судом першої інстанції, навіть якщо він ще не набрав законної сили і його можна оскаржити. У зв'язку з цим Суд доходить висновку, що словосполучення «після засудження» не може тлумачитися як таке, що обмежується вироком, який набрав законної сили, оскільки це виключатиме випадки затримання під час судового засідання осіб, яких за результатами судового розгляду було засуджено і які на такий судовий розгляд з'явилися, ще будучи вільними, незалежно від доступних їм засобів юридичного захисту (рішення у справі «Вемгофф проти Німеччини» (Wemhoff v. Germany), від 27.06.1968, С. 23, п. 9, Series А № 7). Більше того, особа, засуджена судом першої інстанції, яка перебуває під вартою до закінчення строку оскарження вироку, не може вважатися такою, що перебуває під вартою з метою допровадження її до компетентного судового органу за наявності обґрунтованої підозри у вчиненні нею правопорушення за підпунктом «c» пункту 1 статті 5 Конвенції (див., зокрема, рішення у справі «Сольмаз проти Туреччини» (Solmaz v. Turkey), заява № 27561/02, п. 25, від 16.01.2007).
Також у пункті 47 Рішення № 5425/11 ЄСПЛ зауважив, що у своїй практиці Суд неодноразово зазначав, що він бере до уваги значні розбіжності серед держав - учасниць Конвенції стосовно питання про те, чи розпочинається відлік строку відбування покарання особою, засудженою судом першої інстанції, тоді як розгляд апеляційної скарги ще триває. Проте Суд повторно зазначає, що важливі гарантії статті 5 Конвенції не залежать від національного законодавства (рішення у справі «Б. проти Австрії» (В. v. Austria), від 28.03.1990, п. 39, Series А № 175, та вищенаведене рішення у справі «Сольмаз проти Туреччини» (Solmaz v. Turkey), п. 26). Отже, навіть якщо національне законодавство держави-члена передбачає, що вирок набирає законної сили лише після завершення розгляду справи судами усіх інстанцій, попереднє ув'язнення у розумінні положень Конвенції закінчується зі встановленням вини та призначенням покарання судом першої інстанції (рішення у справі «Сольмаз проти Туреччини» (Solmaz v. Turkey), п. 26).
Саме тому суд вважає, що правові підстави для зазначення у вироку суду застережень, передбачених частиною першою статті 197 КПК щодо строку дії судового рішення про застосування запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою, відсутні.
Згідно з абзацом третім пункту 2 частини четвертої статті 374 КПК у резолютивній частині вироку зазначаються у разі визнання особи винуватою, зокрема, початок строку відбування покарання.
Частиною першою статті 1 Закону України «Про попереднє ув'язнення» (далі - Закон № 3352-XII) визначено, що попереднє ув'язнення є запобіжним заходом, який у випадках, передбачених КПК, застосовується щодо підозрюваного, обвинуваченого (підсудного) та засудженого, вирок щодо якого не набрав законної сили.
З огляду на викладене, суд вважає, що строк відбування призначеного обвинуваченій покарання слід рахувати з дня набрання вироком законної сили, а відповідно до частини п'ятої статті 72 КК строк її перебування під вартою (попереднє ув'язнення) слід зарахувати до строку призначеного покарання.
Питання щодо речових доказів необхідно вирішити відповідно до положень статті 100 КПК. Разом з тим, з наданих суду матеріалів випливає, що на підставі ухвали слідчого судді Вінницького міського суду Вінницької області від 08.07.2021 на речові докази був накладений арешт, який потрібно скасувати.
Керуючись статтями 371, 373, 374 КПК, суд
Визнати ОСОБА_5 винною у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого частиною першою статті 121 Кримінального кодексу України та призначити покарання у виді 5 (п'яти) років позбавлення волі.
Відповідно до частини першої статті 71, частини першої статті 72 Кримінального кодексу України шляхом часткового приєднання до призначеного покарання невідбутої частини покарання за вироком Бердичівського міськрайонного суду Житомирської області від 29.01.2021 призначити ОСОБА_5 остаточне покарання у виді 5 (п'яти) років 1 (одного) дня позбавлення волі.
Строк відбування покарання рахувати з дня набрання вироком законної сили.
Відповідно до частини п'ятої статті 72 Кримінального кодексу України зарахувати до строку призначеного ОСОБА_5 покарання строк її перебування під вартою з 29.06.2021 по день набрання вироком законної сили з розрахунку 1 (один) день попереднього ув'язнення за 1 (один) день позбавлення волі.
Запобіжний захід, застосований до ОСОБА_5 у вигляді тримання під вартою залишити без змін до набрання вироком законної сили.
Речові докази, а саме:
- куртку джинсову білого кольору зі слідами РБК, футболку синього кольору зі слідами РБК, розкладний ніж, які передані до камери зберігання речових доказів ВП № 1 Вінницького РУП ГУНП у Вінницькій області - знищити.
Арешт, накладений на речові докази, на підставі ухвали слідчого судді Вінницького міського суду Вінницької області від 08.07.2021 - скасувати.
Вирок може бути оскаржений в апеляційному порядку до Вінницького апеляційного суду шляхом подачі апеляційної скарги через Вінницький міський суд Вінницької області протягом тридцяти днів з дня його проголошення.
Вирок набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо таку скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги вирок, якщо його не скасовано, набирає законної сили після прийняття рішення судом апеляційної інстанції.
Учасники судового провадження мають право отримати в суді копію вироку. Обвинуваченому та прокурору копія вироку вручається негайно після його проголошення.
Суддя: