справа № 631/928/21
провадження № 2/631/202/22
08 листопада 2022 року селище міського типу Нова Водолага
Нововодолазький районний суд Харківської області у складі:
головуючого судді Мащенко С. В.
за участю:
секретаря судового засідання Дядик С. В.
розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі судових засідань № 1 приміщення суду цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 «Про визнання права власності на майно за набувальною давністю»,-
21.09.2021 року ОСОБА_1 звернулася до Нововодолазького районного суду Харківської області із позовом до ОСОБА_2 «Про визнання права власності на майно за набувальною давністю»(вхідний № 5238/21-вх), на обґрунтування якого зазначила, що між нею та відповідачем як власником рухомого майна було укладено договір купівлі-продажу трактора МТЗ - 80, заводський № 608259, двигун № НОМЕР_1 , 1988 року випуску. Відчужуване майно належало ОСОБА_2 на підставі договору купівлі-продажу № 193/034789, з видачею довідки-рахунку від 29.12.2011 року. Після передачі ОСОБА_1 грошових коштів в сумі 6000,00 гривень ОСОБА_2 , було складено акт приймання - передачі майна. Однак зареєструвати належним чином транспортний засіб ОСОБА_1 не має можливості, оскільки не має нотаріально оформленого договору купівлі-продажу, хоча між сторонами фактично відбулась відповідна подія. ОСОБА_2 в вересні 2015 року передав їй вищезазначений трактор, яким вона відкрито, безперешкодно, безперервно володіє, здійснює його утримання та обслуговування, тому просила визнати за нею право власності за набувальною давністю на транспортний засіб: трактор МТЗ-80, заводський № НОМЕР_2 , двигун № НОМЕР_1 , 1988 року випуску (а. с. 2 - 3).
Позивач ОСОБА_1 у судове засідання не з'явилася, про дату, час і місце засідання повідомлялася належним чином відповідно до приписів Цивільного процесуального кодексу України, про причини своєї неявки суд не повідомила, заяви про відкладення розгляду справи або про її розгляд за її відсутності не надала, однак скористалася правом, наданим їй частиною 1 статті 58 зазначеного кодексу, щодо участі у судовому процесі через представника за ордером - адвоката Ольшанську О. Б. (а. с. 68, 70).
Представник позивача ОСОБА_1 - адвокат Ольшанська О. Б., яка діє за ордером від 15.09.2021 року (серії ПТ № 233915), виданим на підставі договору про надання правової допомоги № 01/05, укладеного 01.05.2021 року між нею та ОСОБА_1 ), у судове засідання теж не з'явилася, про дату, час і місце розгляду справи повідомлялася належним чином відповідно до приписів Цивільного процесуального кодексу України, про причини своєї неявки суд не повідомила, проте надала заяву, зареєстровану під вхідним № ЕП-179/22-вх від 26.01.2022 року, в якій просила справу розглянути за відсутності сторони позивача, зазначивши, що вони підтримують позовні вимоги у повному обсязі та прохають позов задовольнити (а. с. 4, 68, 69, 28, 44)
Відповідач ОСОБА_2 у судове засідання також не з'явився, про дату, час і місце засідання сповіщався належним чином відповідно до приписів Цивільного процесуального кодексу України, про причини своєї неявки суд не повідомив, однак надав заяву зареєстровану за вхідним № 6215/21-вх від 11.11.2021 року з клопотанням про розгляд справи за його відсутності із зазначенням про визнання позову у повному обсязі (а. с. 68, 71, 26).
Відповідно до змісту частини 1 статті 58 Цивільного процесуального кодексу України сторона може брати участь у судовому процесі особисто (самопредставництво) та (або) через представника, а згідно з частиною 1 статті 223 цього ж кодексу неявка у судове засідання будь-якого учасника справи за умови, що його належним чином повідомлено про дату, час і місце цього засідання, не перешкоджає розгляду справи по суті, крім випадків, визначених цією статтею.
Крім того, на підставі приписів частини 3 статті 211 цього ж кодексу особи, які беруть участь у справі, мають право заявити клопотання про розгляд справи за їх відсутності. Про наявність такого клопотання у сторін свідчать відповідні заяви представника позивача за ордером та відповідача, долучені до матеріалів справи.
Частиною 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод, учиненої 04.11.1950 року в Римі, яка відповідно до приписів статті 9 Конституції України, прийнятої 28.06.1996 року (із змінами та доповненнями) є частиною національного законодавства України, передбачено, що кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов'язків цивільного характеру або встановить обґрунтованість будь-якого висунутого проти нього кримінального обвинувачення.
Стаття 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» № 3477-ІV від 23.02.2006 року (із змінами та доповненнями) обумовлює, що суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини та основоположних свобод та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.
Отже, Європейський суд з прав людини у пунктах 39 - 41 свого Рішення від 08.11.2005 року у справі «Стрижак проти України» (заява № 72269/01) констатував наявність у заявника права надавати свої аргументи під час публічного слухання справи, недотримання якого було кваліфіковано як порушення частини 1 статті 6 Конвенції.
За таких обставин, беручи до уваги те, що суд, зберігаючи об'єктивність та неупередженість, створив необхідні умови для реалізації сторонами, що не з'явились, їх процесуальних прав на безпосередню участь у розгляді справи в суді, ураховуючи те, що підстав для визнання необхідним давання ними особистих пояснень не має, суд вважає за можливе розглянути справу за їх відсутності.
Відтак, здійснюючи правосуддя на засадах змагальності й рівності учасників судового процесу перед законом і судом, всебічно, повно, об'єктивно, справедливо, неупереджено та своєчасно з'ясувавши всі обставини справи і всі фактичні данні в межах заявлених вимог, що мають значення для вирішення справи за суттю й на які сторони та їх представники посилались як на підставу своїх вимог та при їх визнанні, перевіривши їх доказами, отриманими відповідно до правил цивільного процесуального кодифікованого закону й безпосередньо дослідженими у судовому засіданні, що відповідають вимогам закону про їх належність, допустимість, достовірність та достатність, а саме: дослідивши письмові докази у справі,- суд вважає, що у задоволенні позову слід відмовити з наступних підстав.
Так, Пунктом 160 частини 1 Указу Президента України «Про реорганізацію місцевих загальних судів» № 451/2017 від 29.12.2017 року шляхом реорганізації (злиття) Валківського районного суду, Коломацького районного суду та Нововодолазького районного суду Харківської області утворено Валківський окружний суд - у Валківському, Коломацькому та Нововодолазькому районах Харківської області із місцезнаходженням у містах Валках, селищі міського типу Новій Водолазі та селі Різуненковому Коломацького району Харківської області.
За змістом пункту 3 розділу XII «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України «Про судоустрій і статус суддів» № 1402-VІІІ від 02.06.2016 року районні суди продовжують здійснювати свої повноваження до утворення та початку діяльності місцевого окружного суду, юрисдикція якого розповсюджується на відповідну територію.
Окрім того, Постановою Верховної Ради України № 807-ІХ від 17.07.2020 року «Про утворення та ліквідацію районів», що набрала чинності 19.07.2020 року, змінений адміністративно-територіальний устрій нашої Держави.
Зокрема, відповідно до підпункту 20 пункту 3 та абзаців 3 і 6 підпункту 20 пункту 1 цієї Постанови ліквідований Нововодолазький район Харківської області та утворені Красноградській район Харківської області (з адміністративним центром у місті Красноград) у складі території Старовірівської сільської територіальної громади, та Харківський район Харківської області (з адміністративним центром у місті Харків) у складі території Нововодолазької селищної територіальної громади, що затверджені Кабінетом Міністрів України, тощо.
При цьому, як чітко визначив законотворець у пункті 6 своєї Постанови, у продовж тримісячного строку з дня набрання нею чинності Кабінет Міністрів України повинен привести свої нормативно-правові акти у відповідність із нею та забезпечити таке приведення міністерствами та іншими центральними органами виконавчої влади їх нормативно-правових актів.
Одночасно із цим, приписами статті 125 Конституції України, прийнятої 28.06.1996 року № 254к/96-ВР (із змінами та доповненнями), а також статтею 17 Закону України «Про судоустрій і статус суддів», закріплено, що судоустрій в Україні будується за принципами територіальності, спеціалізації, інстанційності і визначається законом.
Натомість, закон, який змінює існуючу систему судоустрою та приводить її у відповідність до нового адміністративно-територіального устрою, не прийнятий, Валківський окружний суд на цей час свою діяльність не розпочав, а тому справа перебувала на розгляді судді належного та повноважного суду.
Вирішуючи спірні правовідносини суд виходить з того, що завданням цивільного судочинства, визначеним у частині 1 статті 2 Цивільного процесуального кодексу України, є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави. Тому згідно з частиною 1 статті 4 цього ж нормативно-правового акту, кожна особа має право в порядку, встановленому цим кодексом, звернутись до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.
Отже, суд відповідно до приписів частини 1 статті 13 цивільного процесуального кодифікованого закону України розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим кодексом випадках.
При цьому частиною 1 статті 77 вказаного нормативно-правового документа визначено, що належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування.
У відповідності до припису частини 3 статті 12 та частини 1 статті 81 цивільного процесуального кодифікованого закону України кожна сторона зобов'язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених статтею 82 цього кодексу.
Одночасно із цим, згідно з частиною 2 статті 77 та частиною 1 статті 82 Цивільного процесуального кодексу України предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. Обставини, які визнаються учасниками справи, не підлягають доказуванню, якщо суд не має обґрунтованого сумніву щодо достовірності цих обставин або добровільності їх визнання.
Відтак, у ході розгляду справи в межах заявлених вимог та зазначених і доведених обставин, судом встановлені такі факти та відповідні їм правовідносини, що мають значення для вирішення справи за суттю.
Відповідно до розписки, складеної в селі Велика Рублівка Котелевського району Полтавської області, 14.09.2015 року ОСОБА_2 (паспорт серії НОМЕР_3 , виданий Нововодолазьким РВ УМВС України в Харківській області 09.12.2003 року), який проживає за адресом: село Бражники Нововодолазького району Харківської області,- отримав від ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , РНОКПП НОМЕР_4 , яка проживає за адресом: АДРЕСА_1 , грошові кошти у розмірі 6000,00 гривень в рахунок оплати за передачу у приватну власність ОСОБА_1 трактора МТЗ - 80, заводський № НОМЕР_5 , двигун № НОМЕР_1 , 1988 року випуску. Зазначено, що фінансових претензій не має (а. с. 5).
Згідно з актом прийому-передачі рухомого майна, складеного в селі Велика Рублівка Котелевського району Полтавської області 14.09.2015 року, ОСОБА_2 передав у володіння ОСОБА_1 трактор МТЗ - 80, заводський № НОМЕР_5 , двигун № НОМЕР_1 , 1988 року випуску (а. с. 6).
Як убачається з акту прийому-передачі ключів, складеного в селі Велика Рублівка Котелевського району Полтавської області 14.09.2015 року, ОСОБА_2 передав ОСОБА_1 ключі від трактора МТЗ - 80, заводський № НОМЕР_5 , двигун № НОМЕР_1 , 1988 року випуску (а. с. 7).
На підставі акту прийому-передачі документів, складеного в селі Велика Рублівка Котелевського району Полтавської області 14.09.2015 року, ОСОБА_2 передав ОСОБА_1 оригінали документів:
-Договір купівлі-продажу № 193/034789 та надання послуг в підготовці документів на купівлю транспортного засобу (машини) (передачу права власності на майно) з видачею довідки-рахунку від 29.12.2011 року;
-Висновок спеціаліста від 13.04.2015 року № АХ 100282/1;
-Довідки-рахунку № 034789 від 29.12.2011 (а. с. 8).
Як убачається із договору купівлі-продажу № 193/034789 та надання послуг в підготовці документів на купівлю транспортного засобу (машини) (передачу права власності на майно) з видачею довідки-рахунку від 29.12.2011 року, ОСОБА_2 , що діє на підставі паспорту (серії НОМЕР_3 , виданий Нововодолазьким РВ УМВС України в Харківській області 09.12.2003 року), який проживає за адресом: село Бражники Нововодолазького району Харківської області, купив у ТОВ «ВЕНТА-КОМ», що діє на підставі Статуту в особі Лещенка О. С. , на умовах комісійної торгівлі трактор МТЗ-80, заводський № НОМЕР_5 , двигун № НОМЕР_1 , 1988 року випуску, який був знятий з обліку 30.04.2010 року (а. с. 9).
Згідно з висновком спеціаліста від 13.04.2015 року за № АХ 100282 (бланк серії ВЕ № 100282), за заявою ОСОБА_2 було проведено обстеження трактора МТЗ - 80, заводський № НОМЕР_5 , двигун № НОМЕР_1 , 1988 року випуску, та реєстраційних супровідних документів, при обстеженні яких фальсифікації та підробок виявлено не було (а. с. 10)
Відповідно до довідки - рахунку (серії ТО № 034789), виданої 29.12.2011 року ОСОБА_2 , йому було продано трактор МТЗ - 80, заводський № НОМЕР_5 , двигун № НОМЕР_1 , 1988 року випуску. При цьому вказаний документ містить нагадування про необхідність проведення реєстрації машини в інспекції державного технічного нагляду протягом 10 днів з моменту придбання. (а. с. 11).
Наведеним доведено, що відповідач 29.12.2011 року придбав у ТОВ «ВЕНТА-КОМ» у власність за відповідним договором у простій письмовій формі трактор МТЗ-80, заводський № НОМЕР_5 , двигун № НОМЕР_1 , 1988 року випуску, знятий з обліку 30.04.2010 року.
Також, наведеним доведено, що ОСОБА_2 14.09.2015 року розпорядився вищенаведеним трактором шляхом його безпосередньої передачі, ключів та оригіналів документів на трактор позивачу, отримавши від тої одночасно 6000,00 гривень в рахунок оплати за передачу транспортного засобу у її приватну власність.
Проте, з наведеного достеменно не вбачається, чи укладався договір купівлі-продажу трактору між сторонами у цій справі, оскільки позивач у першому абзаці своєї позовної заяви посилається на відсутність у її розпорядженні «нотаріально оформленого договору купівлі-продажу, хоча між сторонами фактично відбулась відповідна подія», а також, чи був трактор на час передання його ОСОБА_1 зареєстрований за ОСОБА_2 .
Під час вирішення спірних правовідносин суд враховує, що їх правове регулювання здійснюється нормами Конституції України, прийнятої 28.06.1996 року Законом № 254к/96-ВР (із змінами та доповненнями), Цивільного кодексу України № 435-ІV від 16.01.2003 року (із змінами та доповненнями), постановою Великої Палати Верховного Суду, прийнятою 14.05.2019 року в межах справи з єдиним унікальним № 910/17274/17 (провадження № 12-291гс18), а також постановою Верховного Суду, прийнятою 01.08.2018 року в межах справи з єдиним унікальним № 201/12550/16-ц (провадження № 61-19156св18).
Отже, здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором (стаття 5 Цивільного процесуального кодексу України).
Положеннями статті 55 Конституції України визначено, що права і свободи людини і громадянина захищаються судом. Кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб.
Зміст цього права полягає в тому, що кожен має право звернутися до суду, якщо його права чи свободи порушені або порушуються, створено або створюються перешкоди для їх реалізації або мають місце інші ущемлення прав та свобод. Зазначена норма зобов'язує суди приймати заяви до розгляду навіть у випадку відсутності в законі спеціального положення про судовий захист (пункт 2 рішення Конституційного Суду України від 25.12.1997 року у справі № 9-зп).
Частина 2 статті 129 Основного Закону нашої держави визначає засади судочинства, однією з яких (пункт 3 вказаної частини) є змагальність сторін та свобода в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.
Цивільний кодекс України у своїх статтях 1 та 2 регламентує, що цивільним законодавством регулюються особисті немайнові та майнові відносини (цивільні відносини), засновані на юридичній рівності, вільному волевиявленні, майновій самостійності їх учасників, якими є фізичні та юридичні особи.
За змістом статей 15 і 16 цього кодексу кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства, якими, зокрема, є: справедливість, добросовісність та розумність. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого або майнового інтересу.
Розв'язуючи спір, суд виходить з того, що його правове регулювання здійснюється як нормами чинного міжнародного, так і національного законодавства з огляду на зміст статті 9 Конституції України, яка мовить про те, що міжнародні договори, згоду на обов'язковість яких надано Верховною Радою України, є частиною національного законодавства.
Відтак, ураховуючи зміст наведеної конституційної норми права однією із складових національної правової системи є Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод, учинена 04.11.1950 року Високими Договірними Сторонами в Римі і ратифікована Україною Законом № 475/97-ВР від 17.07.1997 року, разом із Протоколами до неї, згоду на обов'язковість яких надано Верховною Радою України, зокрема, статті 1 Першого проколу, якою закріплені основоположні принципи захисту права власності.
Вказана норма міжнародної конвенції передбачає, що кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше, як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.
На рівні національного законодавства основні правові принципи регулювання відносин власності, головним з яких є принцип рівного визначення й захисту усіх форм власності, закріплені в Конституції України, яка у своїй статті 41 наголошує на тому, що кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом.
Частиною 1 статті 316, статтею 328 та частинами 1 і 2 статті 319 Цивільного кодексу України визначено, що правом власності є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб. При цьому право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів, й власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Він має вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону. Усім власникам забезпечуються рівні умови здійснення своїх прав. Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності чи необґрунтованість активів, які перебувають у власності, не встановлені судом.
Крім того, положення частини 1 статті 317 наведеного кодексу обумовлюють, що зміст права власності включає право власника володіти, користуватися та розпоряджатися своїм майном.
Також, частиною 1 статті 321 Цивільного кодексу України передбачено, що право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні.
Отже, як норма статті 41 Конституції України, так і частини 1 статті 321 цивільного кодифікованого акту України закріплюють непорушність права власності та передбачають заборону на протиправне позбавлення цього права чи обмеження у його здійсненні.
Відтак, право власності належить до основоположних прав людини, утілення яких у життя становить підвалини справедливості суспільного ладу.
Серед переліку відповідних правових підстав набуття права власності чинне цивільне законодавство виокремлює таку як набувальна давність.
Правовий інститут набувальної давності опосередковує один із первинних способів виникнення права власності, тобто це такий спосіб, відповідно до якого право власності на річ виникає вперше або незалежно від права попереднього власника на цю річ, воно ґрунтується не на попередній власності та відносинах правонаступництва, а на сукупності обставин, зазначених у законі.
Тобто, обставини, які є необхідними для набуття права власності на майно за набувальною давністю, визначені статтею 344 Цивільного кодексу України, частина 1 та 4 якої передбачають, що особа, яка добросовісно заволоділа чужим майном і продовжує відкрито, безперервно володіти нерухомим майном протягом десяти років або рухомим майном - протягом п'яти років, набуває право власності на це майно (набувальна давність), якщо інше не встановлено цим Кодексом. Право власності за набувальною давністю на нерухоме майно, транспортні засоби, цінні папери набувається за рішенням суду.
Правовий аналіз наведених вище норм права дає підстави зробить висновок про те, що набуття права власності на чужі речі за набувальною давністю можливе лише за наявності у своїй сукупності всіх наступних обставин, викладених у частині 1 статті 344 Цивільного кодексу України, а саме:
-наявності суб'єкта, здатного набути у власність певний об'єкт;
-законності об'єкта володіння;
-добросовісності заволодіння чужим майном;
-відкритості володіння;
-безперервності володіння;
-спливу установлених строків володіння;
-відсутності норми закону про обмеження або заборону набуття права власності за набувальною давністю.
Для окремих видів майна право власності за набувальною давністю виникає виключно на підставі рішення суду (юридична легітимація).
Висновки про особливості набуття права власності на майно у такий спосіб, як набувальна давність, викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду, прийнятій 14.05.2019 року в межах справи з єдиним унікальним № 910/17274/17 (провадження № 12-291гс18).
Так, набути право власності на майно за набувальною давністю може будь-який учасник цивільних правовідносин, якими за змістом статті 2 Цивільного кодексу України є фізичні особи та юридичні особи, держава Україна, Автономна Республіка Крим, територіальні громади, іноземні держави та інші суб'єкти публічного права.
Проте не будь-який об'єкт може бути предметом такого набуття права власності. Право власності за набувальною давністю можна набути виключно на майно, не вилучене із цивільного обороту, тобто об'єкт володіння має бути законним.
Рухоме майно у виді транспортних засобів, зокрема, трактору, може стати предметом набуття за набувальною давністю так як має необхідний правовий режим задля цього.
Аналізуючи поняття добросовісності заволодіння майном як підстави для набуття права власності за набувальною давністю відповідно до статті 344 Цивільного кодексу України, слід виходити з того, що добросовісність як одна із загальних засад цивільного судочинства означає фактичну чесність суб'єктів у їх поведінці, прагнення сумлінно захистити свої цивільні права та забезпечити виконання цивільних обов'язків. При вирішенні спорів має значення факт добросовісності заявника саме на момент отримання ним майна (заволодіння майном), тобто на той початковий момент, який включається в повний давнісний строк володіння майном, визначений законом. Володілець майна в момент його заволодіння не знає (і не повинен знати) про неправомірність заволодіння майном. Крім того, позивач як володілець майна повинен бути впевнений у тому, що на це майно не претендують інші особи і він отримав це майно за таких обставин і з таких підстав, які є достатніми для отримання права власності на нього.
Іншими словами, добросовісність передбачає, що володілець майна не знав і не міг знати про те, що він володіє чужим майном, тобто ті обставини, які обумовили його володіння, не давали і не могли давати володільцю сумніву щодо правомірності його володіння майном.
Звідси, йдеться про добросовісне, але неправомірне, в тому числі безтитульне, заволодіння майном особою, яка в подальшому претендуватиме на набуття цього майна у власність за набувальною давністю.
Підставою добросовісного заволодіння майном не може бути, зокрема, будь-який договір, що опосередковує передання майна особі у володіння (володіння та користування), проте не у власність. Володіння майном за договором, що опосередковує передання майна особі у володіння (володіння та користування), проте не у власність, виключає можливість набуття майна у власність за набувальною давністю, адже у цьому разі володілець володіє майном не як власник.
Якщо володілець знає або повинен знати про неправомірність заволодіння чужим майном (у тому числі і про підстави для визнання договору про його відчуження недійсним), то, незважаючи на будь-який строк безперервного володіння чужим майном, він не може його задавнити, оскільки відсутня безумовна умова набуття права власності - добросовісність заволодіння майном.
Аналогічних за своїм правовим навантаженням висновків дійшла Велика Палата Верховного Суду у своїй постанові, прийнятій 14.05.2019 року в межах справи з єдиним унікальним № 910/17274/17 (провадження № 12-291гс18).
Окрім того, відповідна особа має добросовісно заволодіти саме чужим майном, тобто за набувальною давністю може бути набуто право власності на нерухоме майно, яке не має власника, або власник якого невідомий (безхазяйна річ), або власник відмовився від права власності на належне йому нерухоме майно та майно, що придбане добросовісним набувачем і у витребуванні якого його власнику було відмовлено.
Подібні висновки викладені у постанові Верховного Суду, прийнятій 01.08.2018 року в межах справи з єдиним унікальним № 201/12550/16-ц (провадження № 61-19156св18).
Відкритість володіння майном означає, що володілець володіє річчю відкрито, без таємниць, не вчиняє дій, спрямованих на приховування від третіх осіб самого факту давнісного володіння. При цьому володілець не зобов'язаний спеціально повідомляти інших осіб про своє володіння. Володілець має поводитися з відповідним майном так само, як поводився б з ним власник.
Отже, можна мовити про те, що володіння є відкритим, якщо особа не приховувала факт знаходження майна в її володінні. Вжиття звичайних заходів щодо забезпечення охорони майна не свідчить про приховування цього майна.
Крім того, відлік строку набувальної давності починається з моменту заволодіння майном, а якщо володілець заволодів ним на підставі певного договору з його власником, то такий строк обчислюється з моменту спливу строку позовної давності.
Давнісне володіння є безперервним, якщо воно не втрачалося володільцем протягом усього строку, визначеного законом для набуття права власності на майно за набувальною давністю. При цьому втрата не зі своєї волі майна його володільцем не перериває набувальної давності в разі повернення майна протягом одного року або пред'явлення протягом цього строку позову про його витребування (абзац 2 частини 3 статті 344 Цивільного кодексу України).
Також не переривається набувальна давність, якщо особа, яка заявляє про давність володіння, є правонаступником іншого володільця, адже в такому випадку ця особа може приєднати до часу свого володіння увесь час, протягом якого цим майном володіла особа, чиїм спадкоємцем (правонаступником) вона є (частина 2 вищезазначеної статті).
Також, не перериває набувальної давності здійснення володільцем фактичного розпорядження майном у вигляді передання його в тимчасове користування іншій особі.
Давнісне володіння має бути безперервним протягом певного строку, тобто бути тривалим. Тривалість володіння передбачає, що має спливти визначений у Цивільному кодексі України строк, що різниться залежно від речі (нерухомої чи рухомої), яка перебуває у володінні певної особи. Для рухомого майна такий строк складає п'ять років.
Відтак, застосування набувальної давності передбачає відсутність титулу (підстави) для виникнення права власності в момент заволодіння чужою річчю, бо право власності у володільця за давністю виникає поза волею та незалежно від колишнього власника, тобто позов про право власності за давністю володіння не може заявляти особа, яка володіє майном за волею власника і завжди знала, хто є власник, так як у такої особи право на чуже майно має похідний та обмежений характер.
Таким чином, встановлення власника майна або безхазяйності речі є однією з обставин, що має юридичне значення, і підлягає доведенню під час ухвалення рішення. Тягар доказування при набувальній давності, виходячи зі змісту статті 344 Цивільного кодексу України, лягає на позивача.
До такого висновку дійшов Пленум Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ у своїй Постанові № 2 «Про судову практику в справах про захист права власності та інших речових прав», прийнятій 07.02.2014 року, від яких до цього часу не відступив Верховний Суд у своїй правозастосовній практиці, що свідчить про обов'язковість її застосування судом першої інстанції під час ухвалення свого рішення.
Окрім наведеного, слід ураховувати, що для набуття права власності на майно за набувальною давністю закон не повинен обмежувати чи забороняти таке набуття.
Аналізуючи зміст позовних вимог, суд переконався, що їх предметом є транспортний засіб - трактор, тобто спеціальний предмет, який згідно із вимогами Закону України «Про дорожній рух» від 30.06.1993 року № 3353-ХІІ (із змінами та доповненнями) підлягає відповідній державній реєстрації.
Як роз'яснюють абзац 10 частини 8, частини 9 і 11 статті 34 вказаного закону, відомчу реєстрацію та облік транспортних засобів, що не підлягають експлуатації на вулично-дорожній мережі загального користування, зокрема, тракторів, самохідних шасі, самохідних сільськогосподарських, дорожньо-будівельних і меліоративних машин, сільськогосподарської техніки, інших механізмів, здійснює центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері нагляду (контролю) в агропромисловому комплексі. При цьому власники транспортних засобів та особи, які використовують їх на законних підставах, зобов'язані зареєструвати (перереєструвати) належні їм транспортні засоби протягом десяти діб після придбання, одержання транспортних засобів або виникнення обставин, що потребують внесення змін до реєстраційних документів. Порядок здійснення відомчої реєстрації та ведення обліку транспортних засобів визначається Кабінетом Міністрів України. Для ведення відомчого обліку зареєстрованих транспортних засобів відповідними органами, якими вони зареєстровані, створюються уніфіковані автоматизовані електронно-облікові системи. Відомості відомчого обліку щодо зазначених транспортних засобів є складовою частиною Єдиного державного реєстру. У разі наявності будь-яких обтяжень, реєстрація (перереєстрація) транспортних засобів здійснюється виключно за умови надання згоди на це обтяжувачем (обтяжувачами).
Також, як імперативно зазначає частина 1 статті 37 Закону України «Про дорожній рух» забороняється експлуатація незареєстрованих (неперереєстрованих) транспортних засобів, без номерного знака або з номерним знаком, що не належить цьому засобу чи не відповідає встановленим вимогам,
Процедура відомчої реєстрації та ведення обліку великотоннажних та інших технологічних транспортних засобів, що не підлягають експлуатації на вулично-дорожній мережі загального користування є єдиною на території України і встановлюється відповідним Порядком здійснення відомчої реєстрації та ведення обліку транспортних засобів, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України № 8 від 06.01.2010 року (із змінами), який є обов'язковим для всіх юридичних і фізичних осіб, що є власниками технологічних транспортних засобів чи використовують їх на законних підставах, або уповноважені ними особи.
При цьому як визначено в пункті 6 цього Прядку, юридичні і фізичні особи, іноземні фізичні і юридичні особи, особи без громадянства (що перебувають в Україні на законних підставах), які є власниками технологічних транспортних засобів чи використовують їх на законних підставах, або уповноважені ними особи (далі - власники) зобов'язані зареєструвати зазначені транспортні засоби протягом 10 днів після придбання або виникнення інших законних прав на їх використання, у тому числі у разі тимчасового ввезення на територію України. У такий же строк власники зобов'язані перереєструвати технологічні транспортні засоби у разі настання обставин, у зв'язку з якими виникла потреба у внесенні змін у реєстраційні документи.
Пунктами 8 і 20 Порядку здійснення відомчої реєстрації та ведення обліку транспортних засобів заборонена експлуатація незареєстрованих технологічних транспортних, їх експлуатація у разі втрати свідоцтва про реєстрацію та/або номерного знака.
Крім того, згідно з приписом пункту 10 цього порядку реєстрація технологічного транспортного засобу здійснюється на підставі письмової заяви власника, до якої додаються:
-засвідчені в установленому порядку копії документів, що підтверджують право володіння, користування і розпорядження технологічним транспортним засобом;
-декларація про відповідність, оформлена виробником або його уповноваженим представником, - для технологічних транспортних засобів, на які поширюється дія Технічного регламенту безпеки машин, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України № 62 від 30.01.2013 року, та які реєструються вперше.
- акт технічного огляду.
На підставі положень пунктів 11 і 12 цього підзаконного нормативно-правового акту, право володіння, користування і розпорядження технологічним транспортним засобом, вузлами і агрегатами, які мають ідентифікаційні номери, може бути підтверджено будь-якими з наведених документів:
?договором купівлі-продажу, міни, дарування, лізингу, позички, застави, біржовою угодою, договором про спільне володіння, користування і розпорядження майном, що перебуває у спільній частковій власності;
?документами, що підтверджують реалізацію технологічного транспортного засобу на аукціоні;
?договором оренди майна із зазначенням у ньому домовленості між сторонами щодо реєстрації технологічного транспортного засобу за орендарем та доручення на право керування і використання цього транспортного засобу;
?митною декларацією на бланку єдиного адміністративного документа на паперовому носії або електронною митною декларацією (на технологічний транспортний засіб, реалізований на митній території України одним суб'єктом господарювання іншому суб'єкту господарювання; митна декларація для взяття на облік не надається);
?рішенням уповноваженого органу про відчуження технологічного транспортного засобу;
?виконавчим написом нотаріуса про витребування від боржника майна;
?рішенням суду про визначення права власності на технологічний транспортний засіб;
?договором про спільне володіння, користування у разі отримання технологічних транспортних засобів кількома громадянами в рахунок майнових паїв у зв'язку з виходом або виключенням їх із кооперативу, рішенням органу управління господарського товариства, засвідченим в установленому порядку, про повернення засновникові (учасникові) товариства у зв'язку з його виходом або виключенням з товариства технологічного транспортного засобу, переданого ним у власність або для користування;
?іншими документами, що встановлюють право власності або користування технологічним транспортним засобом.
Для реєстрації технологічного транспортного засобу, що тривалий час (більше п'яти років) експлуатується суб'єктом господарювання та на який відсутні документи, що встановлюють право власності або користування, та про попередню його реєстрацію, надається копія інвентарної картки обліку основних засобів або витяг з балансової відомості, у яких зазначається дата введення в експлуатацію технологічного транспортного засобу, скріплені підписом посадової особи суб'єкта господарювання та печаткою.
Цей перелік є вичерпним, й взагалі вказаний Порядок та Закон України «Про дорожній рух» не передбачають можливості експлуатації трактору без обов'язкової відомчої реєстрації.
Наведене вимагає висновку суду про те, що відомостей, наданих сторонами під час звернення в суд із цим позовом, при його підтриманні у повному обсязі та при визнанні позовних вимог відповідачем, не достатньо задля того, щоб вважати ОСОБА_2 належним відповідачем у цій справі, так як він, придбавши у законний спосіб, що ґрунтується, зокрема, й на приписах чинного законодавства України транспортного засобу у виді трактору у ТОВ «ВЕНТА-КОМ», який зняв його з обліку 30.04.2010 року, не здійснив його реєстрацію упродовж десятиденний строк, або якщо і здійснив, то суду про це ані позивач, ані відповідач не повідомив, належних та допустимих доказів щодо вчинення вказаної дії не надав.
Проте, за загальним правилом, що міститься у частині 1 статті 334 Цивільного кодексу України № 435-ІV від 16.01.2003 року (із змінами та доповненнями), право власності у набувача майна за договором виникає з моменту передання майна, якщо інше не встановлено договором або законом.
При цьому переданням майна, як вказано у частині 2 цієї ж статті, вважається вручення його набувачеві.
Позивач у справі наполягала на тому, що відповідач передав їй у власність трактор, за що отримав від неї 6000,00 гривень. Зазначене підтверджено письмовим доказом у виді укладеної 14.09.2015 року розписки (а. с. 5).
Відтак, фактично сторони уклали договір купівлі-продажу, який опосередковує перехід майна у власність, є оплатним, двосторонньо зобов'язуючим та консенсуальним, й вважається укладеним з моменту досягнення згоди сторін за всіма суттєвими умовами, якими є предметі ціна.
Наведене узгоджується з нормою, що міститься в статті 655 Цивільного кодексу України: «за договором купівлі-продажу одна сторона (продавець) передає або зобов'язується передати майно (товар) у власність другій стороні (покупцеві), а покупець приймає або зобов'язується прийняти майно (товар) і сплатити за нього певну грошову суму».
Таким чином ОСОБА_1 та ОСОБА_2 вчинили двосторонній правочин (договір).
Стаття 204 Цивільного кодексу України прямо визначає, що правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним.
Підставою недійсності правочину, як обумовлює частина 1 статті 215 вказаного кодексу є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами вимог, які встановлені частинами 1 - 3, 5 та 6 статті 203 цього ж кодексу).
Отже, відповідно до вищенаведеного:
1.зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам (частина 1 статті 203 Цивільного кодексу України).
2.особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності (частина 2 цієї ж статті).
3.волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі (частина 3 вказаної вище статті).
4.правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним (частина 5 статті 203 кодексу).
5.правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей (частина 6 той же статті).
Наведене надає можливість зробити судові висновок про те, що укладений 14.09.2015 року між позивачем ОСОБА_1 та відповідачем ОСОБА_2 правочин є дійсним, оскільки його недійсність прямо не встановлена законом з огляду на вище перелічені вимоги цивільного законодавства й відомостей щодо визнання його таким за рішенням суду не має.
Натомість, як визначено у частині 1 статті 1 Цивільного кодексу України цивільним законодавством регулюються особисті немайнові та майнові відносини (цивільні відносини), засновані на юридичній рівності, вільному волевиявленні, майновій самостійності їх учасників.
Одночасно із цим, положеннями частин 1, 2 та 5 статті 11 цього ж кодексу передбачено, що цивільні права та обов'язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, зокрема, з договорів та інших правочинів. У випадках, встановлених актами цивільного законодавства, цивільні права та обов'язки можуть виникати з рішення суду.
При цьому норма права, що міститься у частині 1 статті 12 й частині 1 статті 13 зазначеного вище нормативно-правового акту, роз'яснює, що особа здійснює свої цивільні права вільно, на власний розсуд, у межах, наданих їй договором або актами цивільного законодавства.
Також, у відповідності із змістом частини 1 статті 15, частини 1 й пункту 3 абзацу 1 частини 2 статті 16, а також частини 1 статті 20 Цивільного кодексу України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання, яке вона здійснює на свій розсуд.
Зазначені норми кореспондують із приписами частини 1 статті 4, частини 1 статті 5 й частини 1 статті 2 Цивільного процесуального кодексу України, відповідно до яких кожна особа має право в порядку, встановленому цим кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів, які суд захищає, здійснюючи правосуддя, з метою ефективного їх захисту у спосіб, визначений законом або договором.
Для застосування того чи іншого способу захисту необхідно встановити, які ж права (інтереси) позивача порушені, невизнані або оспорені відповідачем і за захистом яких він звернувся до суду.
Під час оцінки обраного позивачем способу захисту потрібно враховувати його ефективність, тобто спосіб захисту має відповідати змісту порушеного права, характеру правопорушення, та забезпечити його поновлення.
Позивач просить визнати за нею право власності за набувальною давністю на транспортний засіб у виді трактору.
Натомість застосування набувальної давності передбачає відсутність титулу (підстави) для виникнення права власності в момент заволодіння чужою річчю. У разі якщо існує інша підстава для виникнення права власності в момент заволодіння (наприклад, правочин), а сторона посилається на строк набувальної давності, слід визнати, що стороною обрано невірний спосіб захисту, тобто такий, який не відповідає специфіці правовідносин, що виникли.
На аналогічній правовій позиції стоїть й Велика Палата Верховного Суду, про що вона чітко та безумовно вказує у своїй правозастосовній практиці, викладеній як найвищим судом у системі судоустрою України, що, з огляду на імперативну норму пункту 6 частини 2 статті 36 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» № 1402-VІІІ від 02.06.2016 року (із змінами та доповненнями), забезпечує однакове застосування норм права судами різних спеціалізацій (тобто сталість та єдність судової практики) у порядку та спосіб, визначені процесуальним законом, а саме: в постанові, прийнятій 14.05.2019 року в межах справи з єдиним унікальним № 910/17274/17 (провадження № 12-291гс18), а саме: сторона не може вважатись володільцем, який добросовісно заволодів спірним майном, оскільки на підставі договору позивач отримав майно не у володіння (володіння та користування), а саме у власність. Передача майна відбулась згідно з актом приймання-передачі. Відсутність добросовісності в позивача під час заволодіння спірним майном звільняє від потреби аналізувати інші умови набуття права власності за набувальною давністю, передбачені статтею 344 Цивільного кодексу України».
З огляду на вище викладене та згідно із приписом частини 4 статті 263 Цивільного процесуального кодексу України, саме вказана останньою норма підлягає застосуванню, так як при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.
Отже, за положеннями статті 19 Конституції України, правовий порядок в Україні ґрунтується на засадах, відповідно до яких ніхто не може бути примушений робити те, що не передбачено законодавством. Органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Особи, котрі зазнають порушення права мирного володіння майном, як і інших прав, визначених Конвенцією про захист прав людини і основоположних свобод, відповідно до її статті 13 повинні бути забезпечені можливістю ефективного засобу юридичного захисту в національному органі.
Натомість володілець майна, який вважає себе власником за правилом набувальної давності повинен довести таке беззаперечне право судові. Оскільки позивач таке право у процесуальний спосіб не довів, то з огляду на наведені норми закону, проаналізувавши всі наявні і безпосередньо досліджені у судовому засіданні докази у їх сукупності, суд приходить до висновку про необґрунтованість вимог позивача та не можливість задоволення її позову шляхом визнати за нею права власності за давністю користування на транспортний засіб: трактор МТЗ-80, заводський № НОМЕР_2 , двигун № НОМЕР_1 , 1988 року випуску.
Приходячи до такого, суд зауважує, що ним у відповідності до змісту частини 4 статті 206 постановлено ухвалу, про відмову у прийнятті визнання відповідачем позову у зв'язку із тим, що таке визнання суперечить закону з вище перелічених підстав.
Ухвалюючи рішення, суд зауважує, що відповідно до усталеної практики Європейського суду з прав людини, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, але його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною залежно від характеру рішення («Серявін та інші проти України» рішення від 10.02.2010 року у заяві № 4909/04).
Позивач, звертаючись до суду із цим позовом, не вимагає компенсації (відшкодування) понесених ним і документально підтверджених судових витрат.
На підставі викладеного, керуючись Конвенцією про захист прав людини і основоположних свобод, учиненої 04.11.1950 року Високими Договірними Сторонами в Римі та ратифікованої Україною Законом № 475/97-ВР від 17.07.1997 року, разом із Протоколами до неї; статтями 9, 19, 41, 55, 125 і 129 Конституції України, прийнятої 28.06.1996 року Законом № 254к/96-ВР (із змінами та доповненнями); статтями 1, 2, 5, 11 - 13, 15, 16, 20, 203, 204, 215, 316, 317, 319, 321, 328, 334, 344 і 655 Цивільного кодексу України № 435-ІV від 16.01.2003 року (із змінами та доповненнями); статтею 17 та пунктом 3 розділу XII «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України «Про судоустрій і статус суддів» № 1402-VІІІ від 02.06.2016 року; статтею 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» № 3477-IV від 23.02.2006 року (із змінами та доповненнями); пунктом 160 частини 1 Указу Президента України «Про реорганізацію місцевих загальних судів» № 451/2017 від 29.12.2017 року; Постановою Верховної Ради України № 807-ІХ від 17.07.2020 року «Про утворення та ліквідацію районів»; Рішеннями Європейського суду з прав людини у справі «Стрижак проти України» від 08.11.2005 року та «Серявін та інші проти України» від 10.02.2010 року; Законом України «Про дорожній рух» від 30.06.1993 року № 3353-ХІІ (із змінами та доповненнями); Порядком здійснення відомчої реєстрації та ведення обліку транспортних засобів, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України № 8 від 06.01.2010 року (із змінами); постановою Великої Палати Верховного Суду, прийнятою 14.05.2019 року в межах справи з єдиним унікальним № 910/17274/17 (провадження № 12-291гс18); постановою Верховного Суду, прийнятою 01.08.2018 року в межах справи з єдиним унікальним № 201/12550/16-ц (провадження № 61-19156св18), а також статтями 1 - 5, 7, 10 - 13, 17 - 19, 23, 42, 48, 58, 60, 62, 65, 67, 76 - 81, 83, 89, 128 - 131, 133, 137, 141, 211, 214, 223, 227, 235, пунктом 2 частини 1 та частиною 3 статті 258, статтями 259, 263 - 265, 267, 268, частинами 5 та 11 статті 272, частинами 1 і 2 статті 273, частиною 1 статті 352, статтями 354 і 355 Цивільного процесуального кодексу України № 1618-ІV від 18.03.2004 року (в редакції Закону України № 2147-VІІІ від 03.10.2017 року із змінами та доповненнями),-
У задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 до ОСОБА_2 «Про визнання права власності на майно за набувальною давністю» відмовити повністю.
Рішення може бути оскаржено в апеляційному порядку шляхом подачі апеляційної скарги безпосередньо до Харківського апеляційного суду протягом тридцяти днів з дня його проголошення, а якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну його частини (скорочене рішення) - в той же строк з дня складання повного рішення.
Рішення набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо її не було подано, а у разі подання - після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Рішення, що набрало законної сили, обов'язкове для всіх органів державної влади і органів місцевого самоврядування, підприємств, установ, організацій, посадових чи службових осіб та громадян і підлягає виконанню на всій території України, а у випадках, встановлених міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, - і за її межами. Невиконання рішення є підставою для відповідальності, встановленої законом.
Відомості щодо учасників справи, які не оголошуються при проголошенні рішення:
Позивач: ОСОБА_1 , місце проживання чи перебування ( АДРЕСА_1 ), реєстраційний номер облікової картки платника податків ( НОМЕР_4 ), паспорт громадянина України з електронним носієм (№ НОМЕР_6 , виданий 16ю10.2020 року органом № 5312);
Відповідач: ОСОБА_2 , місце проживання чи перебування ( АДРЕСА_2 ), реєстраційний номер облікової картки платника податків (не відомо), паспорт громадянина України (серії НОМЕР_3 ).
Рішення ухвалено, оформлено шляхом комп'ютерного набору та підписано суддею у нарадчій кімнаті в одному примірнику
Суддя С. В. Мащенко