ІВАНО-ФРАНКІВСЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД
"08" листопада 2022 р. справа № 300/1212/22
м. Івано-Франківськ
Івано-Франківський окружний адміністративний суд у складі судді Шумея М.В., розглянувши адміністративну справу за правилами спрощеного позовного провадження за позовом ОСОБА_1 до Головного управління Пенсійного фонду України в Івано-Франківській області про визнання дій протиправними та зобов'язання до їх вчинення,
до Івано-Франківського окружного адміністративного суду через систему "Електронний суд" надійшла позовна заява представника ОСОБА_1 (надалі також позивач, ОСОБА_1 ) до Головного управління Пенсійного фонду України в Івано-Франківській області (надалі також відповідач, ГУ ПФУ в Івано-Франківській області), в якій позивач просить:
- визнати протиправними дії та бездіяльність відповідача по не виплаті пенсії позивачки на визначений нею банківський рахунок;
- зобов'язати відповідача здійснювати виплату пенсії позивачки, в тому числі суму недоотриманої пенсії на визначений нею банківський рахунок № НОМЕР_1 та виплатити всі неотримані пенсійні кошти ОСОБА_1 з урахуванням перерахунків та з компенсацією втрати частини доходів.
Після усунення недоліків у позовній заяві ухвалою суду від 20.04.2022 прийнято до розгляду та відкрито спрощене позовне провадження без повідомлення (виклику) учасників справи у порядку ч. 5 ст. 262 КАС України в адміністративній справі.
Позовні вимоги обґрунтовані тим, що рішенням Івано-Франківського окружного адміністративного суду від 16.09.2019 зобов'язано відповідача поновити позивачці виплату пенсії починаючи з 07.10.2009. Надалі, позивач направила відповідачу лист з вимогою про добровільне виконання судового рішення та надання розрахунків. Крім того, 18.01.2022 позивачка направила до відповідача заяву про виплату пенсії на банківський рахунок № НОМЕР_1 відкритий в АТ КБ «Приватбанк». Однак, відповідач у своєму листі повідомив, що підстав для врахування в роботі наданої заяви відсутні та виплата пенсії позивачці буде здійснена після надання до Головного управління діючого паспорту та заяви про виплату пенсії на банківський рахунок, яка буде відповідати вимогам Порядку № 1596. Представник позивачки зазначив, що на даний час відповідачем не було здійснено жодних дій щодо виплати пенсії позивачки на визначений нею банківський рахунок. Такі дії відповідача на думку позивачки є протиправними і дискримінаційними та суперечать чинному законодавству.
Головне управління Пенсійного фонду України в Івано-Франківській області скористалося правом на подання відзиву на позовну заяву, який надійшов на адресу суду 13.05.2022. У відзиві представник відповідача проти позову заперечила, просила у задоволенні позову відмовити, з огляду на те, що подана заява не містить будь-яких відомостей про те, що особа (пенсіонер) є живою. (а.с.98-100).
Вивчивши матеріали справи, а також обставини, якими обґрунтовуються вимоги, докази, якими вони підтверджуються, судом встановлено таке.
ОСОБА_1 є громадянином України, яка постійно проживає в Ізраїлі.
Суд встановив, що рішенням Івано-Франківського окружного адміністративного суду від 16 вересня 2019 року по справі № 300/1723/19 позов ОСОБА_1 до Головного управління ПФУ в Івано-Франківській області задоволено частково.
Визнано протиправними дії Головного управління Пенсійного фонду України в Івано-Франківській області в особі Управління Пенсійного фонду України в м. Івано-Франківську Івано-Франківської області щодо відмови ОСОБА_1 у поновленні виплати пенсії за віком за її зверненням від 20.03.2019 за №4303.
Зобов'язано Головне управління Пенсійного фонду України в Івано-Франківській області поновити ОСОБА_1 виплату пенсії за віком з 07.10.2009.
У задоволенні решти позовних вимог відмовлено.
Відповідно до даних з Єдиного державного реєстру судових рішень, це рішення суду набрало законної сили 12 грудня 2019 року.
Суд встановив, що 17.01.2020 позивачка звернулася до відповідача із заявою про добровільне виконання рішення суду та відповідно до інформації з порталу офіційного сайту pfu.gov.ua, статус цього звернення прийнято, та надано відповідь про добровільне виконання рішення та надання розрахунків з додатками.
Також суд встановив, що 28.04.2020 ОСОБА_1 звернулась до відповідача із заявою про виплату пенсії або грошової допомоги на поточний рахунок, який відкрито у Жовтневому відділенні Запорізького Регіонального управління «Приватбанку», поточний рахунок № НОМЕР_1 .
08.07.2020 позивачка направила лист до відповідача разом з оригіналом довіреності на представників та особистою заявою для нарахування пенсії на банківський рахунок № НОМЕР_1 "Приватбанк".
22.07.2020 ОСОБА_1 звернулася з запитом до відповідача через Веб Портал ПФУ щодо надання інформації стосовно виплати пенсії.
Відповідач листом від 28.07.2020 № 2094-2171/Н-04/8-0900/20 надано відповідь про те, що на момент виконання рішення суду в матеріалах пенсійної справи відсутня заява про відкриття поточного рахунку, виплата пенсії позивача з 01.03.2020 розпочата щомісячно 23 числа через відділення поштового зв'язку (76002) за місцем фактичного проживання, як це передбачено чинним законодавством. Додатково зазначено, що починаючи з березня поточного року центральне відділення поштового зв'язку АТ "Укрпошта" надає інформацію про невиплату пенсії позивача. У разі неотримання пенсії протягом 6 місяців підряд виплату пенсії позивачу буде припинено згідно статті 49 Закону України "Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування" (а.с.72-73).
Крім того, відповідачем листом від 29.07.2020 №0900-0201-8/13637 надано відповідь представнику позивача, в якій зазначено, що оскільки після відкриття банківського рахунку на підставі довіреності минув рік, підстав для перерахування коштів на представлений ТОВ "В. Меламед юридичний офіс (Ізраїль - Україна)" банківський рахунок немає, а тому пенсія ОСОБА_1 виплачується через відділення поштового зв'язку, згідно з чинним законодавством. Для зміни способу виплати пенсії через банківську установу, заява має бути подана до органу Пенсійного фонду пенсіонером особисто або представником установи уповноваженого банку (а.с.74-75).
Не погодившись з вказаними діями, позивач звернулася до суду з цим позовом.
Проаналізувавши положення чинного законодавства, обставини справи, суд дійшов висновку, що позовні вимоги належать задоволенню, з огляду на таке.
Згідно з ст. 24 Конституції України, громадяни мають рівні конституційні права і свободи та є рівними перед законом. Не може бути привілеї в чи обмежень за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, за мовними або іншими ознаками.
Відповідно до частини другої статті 2 Закону України "Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні" реєстрація місця проживання чи місця перебування особи або її відсутність не може бути умовою реалізації прав і свобод, передбачених Конституцією, законами чи міжнародними договорами України, або підставою для їх обмеження.
Відповідно до статті 46 Конституції України, громадяни мають право на соціальний захист, що включає право на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, а також у старості та в інших випадках, передбаченим законом.
Суд встановив, що рішенням Івано-Франківського окружного адміністративного суду від 16 вересня 2019 року по справі № 300/1723/19 позов ОСОБА_1 до Головного управління ПФУ в Івано-Франківській області задоволено частково.
Визнано протиправними дії Головного управління Пенсійного фонду України в Івано-Франківській області в особі Управління Пенсійного фонду України в м. Івано-Франківську Івано-Франківської області щодо відмови ОСОБА_1 у поновленні виплати пенсії за віком за її зверненням від 20.03.2019 за №4303.
Зобов'язано Головне управління Пенсійного фонду України в Івано-Франківській області поновити ОСОБА_1 виплату пенсії за віком з 07.10.2009 року.
У задоволенні решти позовних вимог відмовлено.
Відповідно до даних з Єдиного державного реєстру судових рішень, це рішення суду набрало законної сили 12 грудня 2019 року.
Також суд встановив, що сторонами не заперечується факт добровільного виконання відповідачем цього судового рішення шляхом надання розрахунків з додатками.
В той же час суд зазначає, що поновлення виплати передбачає виконання ряд дій зі сторони пенсіонера, серед яких, у тому числі, є подання заяви про наявність банківського рахунку для перерахування пенсійних виплат та його реквізити.
Як визначено частиною першою статті 47 Закону України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування» №1058 (далі, - Закон №1058), пенсія виплачується щомісяця, у строк не пізніше 25 числа місяця, за який виплачується пенсія, виключно в грошовій формі за зазначеним у заяві місцем фактичного проживання пенсіонера в межах України організаціями, що здійснюють виплату і доставку пенсій, або через установи банків у порядку, передбаченому Кабінетом Міністрів України.
Частиною другою статті 47 Закону №1058 визначено, що пенсія може виплачуватися за довіреністю, порядок оформлення і строк дії якої визначаються законом. Виплата пенсії за довіреністю здійснюється протягом усього періоду дії довіреності за умови поновлення пенсіонером заяви про виплату пенсії за довіреністю через кожний рік дії такої довіреності.
Механізм виплати пенсій та грошової допомоги їх одержувачам управліннями Пенсійного фонду України в районах, містах, районах у містах, об'єднаними управліннями тощо шляхом зарахування на поточні рахунки одержувачів пенсії та грошової допомоги (в уповноважених банках визначений Порядком виплати пенсій та грошової допомоги через поточні рахунки в банках, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 30 серпня 1999 року №1596 (в редакції постанови Кабінету Міністрів України від 22 вересня 2016 року №662) (далі - Порядок №1596).
Згідно з п. 4 Порядку №1596, виплата пенсій та грошової допомоги відповідно до цього Порядку здійснюється за зазначеним у заяві місцем фактичного проживання одержувачів в населених пунктах у межах України, в яких функціонують вибрані одержувачами уповноважені банки, їх відокремлені підрозділи (філії, відділення, представництва тощо) (далі - установи уповноважених банків).
Проте, так як місце фактичного проживання позивача є країна Ізраїль, зазначений пункт не розповсюджується на позивача.
Згідно з пункту 6 Порядку №1596, одержувачі самостійно вибирають уповноважений банк для відкриття поточного рахунка.
Відповідно до пункту 10 Порядку №1596, заява про виплату пенсії або грошової допомоги (додаток 1) подається одержувачем особисто до органу Пенсійного фонду чи органу соціального захисту населення за зазначеним у заяві місцем фактичного проживання одержувача в населеному пункті у межах України або приймається органом Пенсійного фонду чи органом соціального захисту населення від установи уповноваженого банку.
Заяви приймаються за умови пред'явлення паспорта громадянина України або іншого документа, що посвідчує особу і підтверджує її вік, та документа, визначеного законодавством, для з'ясування місця її проживання, і реєструються в установленому порядку.
На підставі пунктів 12,13 Порядку №1596, органи Пенсійного фонду та органи соціального захисту населення на підставі заяв, передбачених пунктом 10 цього Порядку, складають: списки на зарахування пенсій та грошової допомоги на поточні рахунки згідно з додатком 2 у двох примірниках; опис списків на зарахування пенсій та грошової допомоги на поточні рахунки згідно з додатком 3 у трьох примірниках. Списки та описи складаються окремо за пенсіями та грошовою допомогою, що фінансуються за рахунок коштів Пенсійного фонду України, і за грошовою допомогою та іншими грошовими виплатами, що фінансуються органами соціального захисту населення за рахунок відповідних бюджетів. Перший примірник списків формується за датою виплати в порядку зростання номерів поточних рахунків, другий - за датою виплати в порядку зростання номерів пенсійних (особових) справ. Дати і виплатний період визначаються органами Пенсійного фонду та органами соціального захисту населення. Списки у двох примірниках за один день до початку кожного виплатного періоду, за який виплачується пенсія та грошова допомога, подаються органами Пенсійного фонду та органами соціального захисту населення відповідним установам уповноважених банків разом з двома примірниками описів.
Підсумовуючи викладене, суд зазначає, що підставою для виплати пенсії через поточні рахунки в банках є заява про виплату пенсії або грошової допомоги, яка складена згідно з додатку 1 Порядку № 1596 та може бути подана до пенсійного органу відповідно до п. 10 Порядку №1596 двома шляхами, а саме:
- особисто пенсіонером до органу Пенсійного фонду, його представником;
- заява надходить до пенсійного органу від установи уповноваженого банку.
Аналогічні положення закріплені у пункті 4.10 Порядку подання та оформлення документів для призначення (перерахунку) пенсій відповідно до Закону України "Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування", затвердженого постановою Правління Пенсійного фонду України від 25.11.2005 року № 22-1 (надалі - Порядок № 22-1), яким передбачено, що заяви про виплату пенсії реєструються в журналі вхідної кореспонденції. Заява про виплату пенсії через банківський рахунок подається заявником згідно з Порядком виплати пенсій та грошової допомоги за згодою пенсіонерів та одержувачів допомоги через їхні поточні рахунки у банках, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 30 серпня 1999 року № 1596 (зі змінами).
Суд встановив, що позивачем відкрито рахунок у Жовтневому відділені Запорізького Регіонального управління "ПриватБанку", та 28.04.2020 позивач звернулась до відповідача із заявою про виплату пенсії або грошової допомоги на поточний рахунок, який відкрито у Жовтневому відділенні Запорізького Регіонального управління «Приватбанку», поточний рахунок № НОМЕР_1 .
Відповідно до пункту 1.5 Порядку № 22-1, заява про переведення з одного виду пенсії на інший, про перерахунок пенсії, про виплату пенсії у зв'язку з виїздом на постійне місце проживання за кордон, поновлення виплати пенсії, про припинення перерахування пенсії на банківський рахунок та отримання пенсії за місцем фактичного проживання, про виплату частини пенсії на непрацездатних членів сім'ї особи, яка перебуває на повному державному утриманні, про виплату пенсії за довіреністю, термін дії якої більше одного року, через кожний рік дії такої довіреності, подається пенсіонером особисто або його законним представником до органу, що призначає пенсію, за місцем перебування на обліку як одержувача пенсії.
Отже, пунктом 1.5 Порядку 22-1 передбачено можливість подачі заяви як особисто пенсіонером, так і його уповноваженим представником.
Аналогічна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду №501/28/17 від 05.02.2020 року.
Таким чином, враховуючи викладене, суд дійшов висновку, що позивачем дотримана вимога щодо особистої подачі заяви про виплату пенсії на банківський рахунок.
Відповідач не надав суду на день розгляду справи ніяких доказів втрати позивачем громадянства України, та/або набуття ним громадянства іншої держави.
Таким чином, дії відповідача у відмові виплаті пенсії позивача на визначений нею банківський рахунок з наведених відповідачем підстав, є протиправними.
Відтак, позовні вимоги - визнати протиправними дії та бездіяльність відповідача стосовно не виплати пенсії позивачки на визначений нею банківський рахунок № НОМЕР_1 відкритий в АТ КБ «Приватбанк», є правомірними та належать задоволенню шляхом визнання протиправними дії щодо відмови у виплаті позивачу пенсії на визначений нею банківський рахунок № НОМЕР_1 відкритий в АТ КБ «Приватбанк».
Стосовно позовної вимоги про зобов'язання відповідача провести виплату поновленої пенсії позивачу з 07.10.2009 з нарахуванням компенсації втрати частини доходів у зв'язку з порушенням строків виплати пенсії відповідно до частини другої статті 46 Закону 1058-IV, то суд зазначає таке.
Частиною другою статті 46 Закону №1058-IV передбачено, що нараховані суми пенсії, не отримані з вини органу, що призначає і виплачує пенсію, виплачуються за минулий час без обмеження будь-яким строком з нарахуванням компенсації втрати частини доходів. Компенсація втрати частини пенсії у зв'язку з порушенням строків її виплати пенсіонерам здійснюється згідно із законом.
Відповідно до статті 1 Закону України «Про компенсацію громадянам втрати частини доходів у зв'язку з порушенням строків їх виплати» від 19 жовтня 2000 року №2050-III (далі - Закон №2050-III), підприємства, установи і організації всіх форм власності та господарювання здійснюють компенсацію громадянам втрати частини доходів у випадку порушення встановлених строків їх виплати, у тому числі з вини власника або уповноваженого ним органу (особи).
Згідно з частиною першою-другою статті 2 Закону №2050-III компенсація громадянам втрати частини доходів у зв'язку з порушенням строків їх виплати (далі - компенсація) провадиться у разі затримки на один і більше календарних місяців виплати доходів, нарахованих громадянам за період починаючи з дня набрання чинності цим Законом.
Під доходами у цьому Законі слід розуміти грошові доходи громадян, які вони одержують на території України і які не мають разового характеру, зокрема, пенсії або щомісячне довічне грошове утримання (з урахуванням надбавок, підвищень, додаткової пенсії, цільової грошової допомоги, пенсії за особливі заслуги перед Україною та інших доплат до пенсії, встановлених законодавством), сума індексації грошових доходів громадян.
Враховуючи зазначені вище норми та обставини цієї справи, суд робить висновок, що оскільки непроведення виплати пенсії позивачу відбулося з вини держави в особі її компетентних органів, то поновлення виплати пенсії має проводитися без обмеження будь-яким строком та з нарахуванням компенсації втрати частини доходів відповідно до частини другої статті 46 Закону 1058-IV.
Зазначені висновки суду узгоджуються із висновками Великої Палати Верховного Суду, викладеними у постанові від 20 травня 2020 року у справі № 815/1226/18 та Верховного Суду, викладеними, зокрема у постановах від 30 липня 2020 року у справі №461/5775/16-а, від 30 липня 2020 року у справі №802/798/18-а, від 24 вересня 2020 року у справі № 0240/3646/18-а, від 24 вересня 2020 року у справі № 806/1754/18.
Згідно з вимогами ст. 77 КАС України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення.
При цьому, в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача, якщо він заперечує проти адміністративного позову (ч. 2 ст. 77 КАС України).
Всупереч встановленому ч. 1 ст. 77 КАС України обов'язку доказування, відповідач правомірності своїх дій в контексті спірних правовідносин не довів. Натомість, факт наявності у позивачки порушеного права знайшов своє підтвердження в ході судового розгляду.
Таким чином, виходячи із заявлених позовних вимог, системного аналізу положень чинного законодавства України та доказів, зібраних у справі, суд дійшов висновку те, що позов підлягає частковому задоволенню.
Конституцією України (частина перша статті 8 та частина перша статті 129) гарантується, що в Україні визнається і діє принцип верховенства права; суддя, здійснюючи правосуддя, керується верховенством права.
Крім того, Закон України "Про судоустрій і статус суддів" (статті 2, 6, 48) встановлює, що правосуддя в Україні здійснюється на засадах верховенства права відповідно до європейських стандартів та спрямоване на забезпечення права кожного на справедливий суд.
Згідно з частиною першою статті 9 Конституції України чинні міжнародні договори, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України.
Статтею 19 Закону України «Про міжнародні договори України» встановлено, що чинні міжнародні договори України, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства і застосовуються у порядку, передбаченому для норм національного законодавства; якщо міжнародним договором України, який набрав чинності в установленому порядку, встановлено інші правила, ніж ті, що передбачені у відповідному акті законодавства України, то застосовуються правила міжнародного договору.
Відповідно до статті 1 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року (ратифікована згідно із Законом України від 17 липня 1997 року № 475/97-ВР та набрала чинності для України 11 вересня 1997 року; далі - Конвенція) Україна взяла на себе зобов'язання гарантувати кожному, хто перебуває під її юрисдикцією, права і свободи, передбачені цією Конвенцією.
Як закріплено у статті 32 Конвенції, її положення тлумачяться і конкретизуються в рішеннях Європейського суду з прав людини («Юрисдикція Суду поширюється на всі питання тлумачення і застосування Конвенції та протоколів до неї, подані йому на розгляд).
Відповідно до статті 31 Віденської конвенції про право міжнародних договорів від 23 травня 1969 року (Україна приєдналась до цієї Конвенції згідно з Указом від 14 квітня 1986 року № 2077-XI) договір повинен тлумачитись добросовісно відповідно до звичайного значення, яке слід надавати термінам договору в їхньому контексті, а також у світлі об'єкта і цілей договору; для цілей тлумачення договору контекст охоплює, крім тексту, преамбулу й додатки; поряд з контекстом враховуються, зокрема, наступна практика застосування договору, яка встановлює угоду учасників щодо його тлумачення.
Конституційний Суд України у своїх рішеннях постійно наголошує на необхідності врахування приписів чинних міжнародних договорів, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, та практики тлумачення і застосування цих договорів міжнародними органами, юрисдикцію яких визнала Україна (абзац третій підпункту 2.3 пункту 2 мотивувальної частини Рішення від 1 червня 2016 року № 2-рп/2016, абзац перший підпункту 2.2 пункту 2 мотивувальної частини Рішення від 4 квітня 2018 року № 3-р/2018, абзац перший пункту 2.8 мотивувальної частини Рішення від 11 жовтня 2018 року № 7-р/2018).
Законом України «Про внесення змін до Конституції України» від 7 лютого 2019 року Основний Закон України (Преамбула, статті 85, 102 та 106) доповнено, зокрема, положеннями про європейську ідентичність Українського народу і незворотність європейського курсу України.
Частиною другою статті 6 та частиною першої статті 7 КАС України передбачено, що суд вирішує справи відповідно до Конституції та законів України, а також міжнародних договорів, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, та застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського суду з прав людини.
Відповідно до статей 1 та 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" (метою цього Закону є впровадження в українське судочинство та адміністративну практику європейських стандартів прав людини) суди застосовують як джерело права при розгляді справ положення Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та протоколів до неї, а також практику Європейського суду з прав людини та Європейської комісії з прав людини.
Враховуючи зазначені положення Конституції та законів України, міжнародних договорів, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, а також правову природу спору у цій справі, Верховним Судом з метою забезпечення дії в Україні принципу верховенства права враховано судову практику Європейського суду з прав людини.
У статті 1 Протоколу № 1 до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 1950 року (далі - Конвенція) зазначено, що кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений свого майна інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом або загальними принципами міжнародного права.
Втручання в право на мирне володіння майном повинно бути здійснено з дотриманням «справедливого балансу» між вимогами загального інтересу суспільства та вимогами захисту основоположних прав особи («Sporrong and Lonnroth v. Sweden», № 7151/75, №7152/75, п. 73). Має існувати обґрунтоване пропорційне співвідношення між засобами, які застосовуються, та метою, яку прагнуть досягти шляхом вжиття будь-якого заходу для позбавлення особи її власності («Pressos Compania Naviera S.A. and Others v. Belgium»), № 17849/91, п. 33).
Відповідно до пунктів 21, 24 рішення у справі "Федоренко проти України" (№ 25921/02) Європейський Суд з прав людини, здійснюючи прецедентне тлумачення статті 1 Першого Протоколу до Конвенції сформулював правову позицію про те, що право власності може бути "існуючим майном" або "виправданими очікуваннями" щодо отримання можливості ефективного використання права власності чи "законними сподіваннями" отримання права власності. Аналогічна правова позиція сформульована Європейським судом з прав людини і у справі Стре проти Сполучного Королівства ("Stretch v. the United Kingdom," № 44277/98, п. 37).
У межах вироблених Європейським Судом з прав людини підходів до тлумачення поняття "майно", а саме в контексті статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, це поняття охоплює як "наявне майно", так і активи включаючи право вимоги, з посиланням на які заявник може стверджувати, що він має принаймні законні очікування стосовно ефективного здійснення свого "права власності". Суд робить висновок, що певні законні очікування заявників підлягають правовому захисту, та формує позицію для інтерпретації вимоги як такої, що вона може вважатися "активом": вона повинна мати обґрунтовану законну підставу, якою, зокрема є чинна норма закону, тобто встановлена законом норма щодо виплат (пенсійних, заробітної плати, винагороди, допомоги) на момент дії цієї норми є "активом", на який може розраховувати громадянин як на свою власність ("Maltzan (Freiherr Von) and others v. Germany", № 71916/01, № 71917/01 та № 10260/02, п. 74).
Суд враховує також положення Висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів щодо якості судових рішень (пункти 32-41), в якому, серед іншого, звертається увага на те, що усі судові рішення повинні бути обґрунтованими, зрозумілими, викладеними чіткою і простою мовою і це є необхідною передумовою розуміння рішення сторонами та громадськістю; у викладі підстав для прийняття рішення необхідно дати відповідь на доречні аргументи та доводи сторін, здатні вплинути на вирішення спору; виклад підстав для прийняття рішення не повинен неодмінно бути довгим, оскільки необхідно знайти належний баланс між стислістю та правильним розумінням ухваленого рішення; обов'язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент заявника на підтримку кожної підстави захисту; обсяг цього обов'язку суду може змінюватися залежно від характеру рішення. При цьому, зазначений Висновок також акцентує увагу на тому, що згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, які може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах.
Важливо наголосити, що низка рішень Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) дійсно містить, розвиває та удосконалює підхід до обґрунтованості (мотивованості) судових рішень.
ЄСПЛ наголошує, що пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує національні суди обґрунтовувати свої рішення (рішення у справі «Якущенко проти України», заява № 57706/10, пункт 28). До того ж, принцип належного здійснення правосуддя також передбачає, що судові рішення мають у достатній мірі висвітлювати мотиви, на яких вони ґрунтуються (рішення у справах «Garcнa Ruiz v. Spain» [GC] (заява №30544/96, пункт 26), «Проніна проти України» (заява № 63566/00; пункт 23), «Серявін та інші проти України» (заява № 4909/04; пункт 58), «Бендерський проти України» (заява № 22750/02, пункт 42)).
Крім того, у пункті 60 рішення «Helle v. Finland» (заява №20772/92) ЄСПЛ наголосив також і на тому, що суд обов'язково повинен мотивувати рішення, а не просто погоджуватися з висновками рішення суду попередньої інстанції. Вмотивованість рішення можна досягти або шляхом використання мотивів суду попередньої інстанції, або шляхом наведення власних мотивів щодо розгляду аргументів та істотних питань у справі.
Також у пункті 71 рішення у справі «Peleki v. Greece» (заява № 69291/12) ЄСПЛ нагадав, що рішення суду може бути визначене як «довільне» з точки зору порушення справедливого судового розгляду лише в тому випадку, якщо воно позбавлене мотивувань або якщо зазначені ним мотиви ґрунтуються на порушенні закону, допущеного національним судом, що призводить до «заперечення справедливості» (рішення у справі «Moreira Ferreira v. Portugal» (no 2), заява № 19867/12, пункт 85). З цього також випливає, що зобов'язання судових органів мотивувати свої рішення передбачає, що сторона судового розгляду може очікувати конкретної та чіткої відповіді на аргументи, що є визначальними для результату судового провадження.
До того ж, у пункті 80 рішення у справі «Perez v. France» (заява № 47287/99) ЄСПЛ зазначив, що гарантоване пунктом 1 статті 6 Конвенції право на справедливий судовий розгляд включає право сторін, що беруть участь у справі, представляти будь-які зауваження, які вони вважають доречними до їхньої справи. Оскільки метою Конвенції є забезпечення не теоретичних чи ілюзорних прав, а прав фактичних і ефективних (рішення у справі «Artico v. Italy», заява № 6694/74, пункт 33), це право можна вважати ефективним тільки в тому випадку, якщо зауваження були дійсно «заслухані», тобто належним чином враховані судом, який розглядає справу. Отже, дія статті 6 Конвенції полягає в тому, щоб, серед іншого, зобов'язати суд провести належний розгляд зауважень, доводів і доказів, представлених сторонами у справі, неупереджено вирішуючи питання про їх належності до справи (рішення у справі «Van de Hurk v. The Netherlands», заява № 16034/90, пункт 59).
Однак, варто наголосити, що в аспекті оцінки аргументів учасників справи у касаційному провадженні, ЄСПЛ також неодноразово зазначав, зокрема у рішенні «Garcнa Ruiz v. Spain» [GC] (заява №30544/96, пункт 26) про те, що хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, проте вказаний підхід не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент (рішення у справах «Van de Hurk v. The Netherlands» (заява № 16034/90, пункт 61), «Шкіря проти України» (заява № 30850/11, пункт 43). Разом з тим, у вказаному рішенні Суд звертає увагу на те, що ступінь застосування обов'язку викладати мотиви може варіюватися в залежності від характеру рішення і повинно визначатися у світлі обставин кожної справи.
Подібних висновків щодо необхідності дотримання вказаного зобов'язання виключно з огляду на обставини справи ЄСПЛ дійшов також у рішеннях «Ruiz Torija v. Spain» (заява №18390/91, пункт 29), «Higgins and others v. France» (заява № 20124/92, пункт 42), "Бендерський проти України" (заява №22750/02, пункт 42) та «Трофимчук проти України» (заява № 4241/03, пункт 54).
Так, у пункті 54 рішення «Трофимчук проти України» (заява № 4241/03) ЄСПЛ зазначив, що не бачить жодних ознак несправедливості або свавільності у відмові судів детально розглянути доводи заявника, оскільки суди чітко зазначили, що ці доводи були повністю необґрунтованими.
Отже, у рішеннях ЄСПЛ склалась стала практика, відповідно до якої рішення національних судів мають бути обґрунтованими, зрозумілими для учасників справ та чітко структурованими; у судових рішеннях має бути проведена правова оцінка доводів сторін, однак, це не означає, що суди мають давати оцінку кожному аргументу та детальну відповідь на нього. Тобто мотивованість рішення залежить від особливостей кожної справи, судової інстанції, яка постановляє рішення, та інших обставин, що характеризують індивідуальні особливості справи.
Згідно з ч.1 ст.6 КАС України, суд при вирішенні справи керується принципом верховенства права, відповідно до якого зокрема людина, її права та свободи визнаються найвищими цінностями та визначають зміст і спрямованість діяльності держави.
Відповідно до ч.1,3 ст.90 КАС України, суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об'єктивному дослідженні, суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності.
Таким чином, оцінюючи встановлені факти, суд дійшов висновку, що відповідач, заперечуючи проти позову не довів, з посиланням на відповідні докази правомірності своїх дій, а тому позовні вимоги належать задоволенню.
У зв'язку з задоволенням позовних вимог, судовий збір стягується з відповідача на користь позивача в розмірі 1984,80 грн.
На підставі статті 129-1 Конституції України, керуючись статтями 139, 241-246, 250 Кодексу адміністративного судочинства України, суд
позов задовольнити повністю.
Визнати протиправними дії Головного управління Пенсійного фонду України в Івано-Франківської області по невиплаті пенсії ОСОБА_1 на визначений нею банківський рахунок № НОМЕР_1 .
Зобов'язати Головне управління Пенсійного фонду України в Івано-Франківській області (код ЄДРПОУ 20551088, вул. Січових Стрільців, 15, місто Івано-Франківськ, 76018 поновити виплату пенсії ОСОБА_1 (реєстраційний номер облікової картки платника податків НОМЕР_2 , АДРЕСА_1 ) на визначений нею банківський рахунок № НОМЕР_1 та виплатити всі неотримані пенсійні кошти ОСОБА_1 з урахуванням перерахунків та з компенсацією втрати частини доходів.
Стягнути за рахунок бюджетних асигнувань Головного управління Пенсійного фонду України в Івано-Франківської області (код ЄДРПОУ 20551088, вул. Січових Стрільців, 15, місто Івано-Франківськ, 76018) на користь ОСОБА_1 (реєстраційний номер облікової картки платника податків НОМЕР_2 , АДРЕСА_1 ) сплачений судовий збір в розмірі 1984 (одну тисячу дев'ятсот вісімдесят чотири) гривні 80 копійок.
Рішення може бути оскаржене в апеляційному порядку.
Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів, з дня складення повного судового рішення.
Апеляційна скарга подається до Восьмого апеляційного адміністративного суду.
Учасник справи, якому повне рішення суду не було вручене у день його складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження рішення суду, якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.
Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Суддя Шумей М.В.