Провадження № 22-ц/803/6430/22 Справа № 205/7178/21 Суддя у 1-й інстанції - Остапенко Н. Г. Суддя у 2-й інстанції - Куценко Т. Р.
08 листопада 2022 року Колегія суддів судової палати з розгляду цивільних справ Дніпровського апеляційного суду в складі:
головуючого - Куценко Т.Р.,
суддів: Демченко Е.Л., Макарова М.О.,
за участю секретаря - Заворотного К.Я.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Дніпро цивільну справу за апеляційною скаргою
адвоката позивачів ОСОБА_1 , ОСОБА_2 - ОСОБА_3 ,
на рішення Ленінського районного суду м. Дніпропетровська від 14 грудня 2021 року у справі за позовом ОСОБА_1 , ОСОБА_2 до Акціонерного товариства “Альфа-Банк” про визнання зобов'язань припиненими, -
У серпні 2021 року позивачі звернулися до суду із вказаним позовом, в обґрунтування якого посилалися на те, що з укладенням 07 травня 2008 року між ОСОБА_2 та АТ “Альфа-Банк” кредитного договору №700006460, позивач отримала в кредит 41 289, 24 доларів США на умовах сплати 12,50 % річних строком до 08 травня 2018 року для придбання транспортного засобу, а в забезпечення виконання ОСОБА_2 взятих зобов'язань перед банком того ж дня між банком та ОСОБА_1 укладено договір поруки № 700006460-П, де останній зобов'язався відповідати в повному обсязі за своєчасне та повне виконання ОСОБА_2 зобов'язань за кредитним договором.
У зв'язку з порушенням ОСОБА_2 та ОСОБА_1 взятих на себе грошових зобов'язань перед банком, у листопаді 2012 року АТ “Альфа-Банк” звернулось до Баглійського районного суду м. Дніпродзержинська Дніпропетровської області з позовом, пред'явленим до ОСОБА_1 та ОСОБА_2 про дострокове стягнення заборгованості за вищенаведеними договорами.
Рішенням суду від 31 березня 2014 року у справі №404/7618/12 позовні вимоги АТ “Альфа-Банк” задоволені повністю та стягнуто з відповідачів заборгованість за кредитним договором в загальному розмірі 272 838,70 грн., з яких: заборгованість за кредитом - 258 184,96 грн., заборгованість по відсоткам - 13 426,78 грн., пеня - 1 226,96 грн.
09 листопада 2018 року відкрито виконавче провадження №57639149 постановою приватного виконавця виконавчого округу Дніпропетровської області Лисенка Ю.О., проте відповідач продовжує нараховувати відсотки за кредитним договором та станом на 25 травня 2021 року заборгованість становить 75 056,82 доларів США, що, на думку позивачів, є неправомірним, оскільки на час звернення АТ “Альфа-Банк” з позовом про дострокове стягнення заборгованості настав строк виконання договору у повному обсязі, що змінило порядок, умови і строк дії кредитного договору та договору поруки, та унеможливило продовження нарахування банком процентів, штрафів та пені у зв'язку із припиненням дії договорів.
За таких обставин позивачів просили визнати зобов'язання, що виникли на підставі кредитного договору № 700006460 від 08 травня 2008 року, укладеного між ОСОБА_2 та АТ «Альфа Банк», припиненими з листопада 2012 року, розірвати кредитний договір № 700006460 від 08 травня 2008 року, укладений між ОСОБА_2 та АТ «Альфа Банк», визнати зобов'язання, що виникли на підставі договору поруки №700006460-П від 08 травня 2008 року, укладеного між ОСОБА_1 та АТ «Альфа Банк», припиненими з листопада 2012 року, а також розірвати договір поруки №700006460-П від 08 травня 2008 року, укладений між ОСОБА_1 та АТ «Альфа Банк».
Рішенням Ленінського районного суду м.Дніпропетровська від 14 грудня 2021 року в задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 та ОСОБА_2 відмовлено з підстав відсутності правових підстав для припинення зобов'язань за договорами та їх розірвання (а.с.61-65).
Не погодившись з рішенням суду, ОСОБА_2 та ОСОБА_1 через свого адвоката - Мовчана О.В. звернулися до суду з апеляційною скаргою, в якій просять рішення суду скасувати, апеляційну скаргу задовольнити та ухвалити нове рішення у справі із задоволенням позовних вимог за наявності підстав порушення судом норм матеріального права (а.с.71-75).
Перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду в межах доводів апеляційної скарги та заявлених вимог, колегія суддів приходить до висновку, що апеляційна скарга підлягає частковому задоволенню, а рішення суду зміні в частині обгрунтування відмови у задоволенні позовних вимог, виходячи з наступних підстав.
Судом першої інстанції встановлено, що 07 травня 2008 року між АТ «Альфа-Банк» та ОСОБА_4 був укладений кредитний договір № 700006460 (а.с.17-18). Відповідно до умов кредитного договору ОСОБА_2 отримала кредитні кошти у розмірі 41 289,24 доларів США на придбання транспортного засобу та зобов'язалася їх повернути з процентами за користування кредитом в розмірі 14,50 відсотків річних строком до 08 травня 2015 року.
07 травня 2008 року у забезпечення виконання зобов'язань ОСОБА_2 між АТ«Альфа Банк» та ОСОБА_1 був укладений договір поруки № 700006460-П з подальшим внесенням змін та доповнень. Згідно укладеного договору поруки ОСОБА_1 зобов'язався відповідати у повному обсязі за своєчасне та повне виконання ОСОБА_2 зобов'язань за вищевказаним кредитним договором (а.с.19-20).
Відповідно до договору про внесення змін і доповнень № 2 до договору поруки № № 700006460-П від 07.05.2008 року поручитель поручається за виконання боржником обов'язків, які виникли на підставі Основного договору, зокрема, обов'язку повертати Банку кредит рівними частинами у терміни, визначені основним договором та додатком № 1 до нього, але в будь-якому випадку не пізніше 08 травня 2018 року (а.с.24).
У листопаді 2012 року АТ «Альфа Банк» звернулось до Баглійського районного суду м. Дніпродзержинська Дніпропетровської області з позовом до ОСОБА_1 та ОСОБА_2 з позовом про стягнення заборгованості за кредитним договором.
Рішенням Баглійського районного суду м. Дніпродзержинська Дніпропетровської області від 31 березня 2014 року у справі № 404/7618/12 позовні вимоги АТ «Альфа-Банк» до ОСОБА_1 та ОСОБА_2 про стягнення заборгованості за кредитним договором № 700006460 задоволено, стягнуто солідарно з ОСОБА_1 та ОСОБА_2 на користь ПАТ «Альфа-Банк» заборгованість за кредитним договором у сумі 272 838 гривень 70 копійок, з яких: заборгованість за кредитом --- 258 184 гривні 96 копійок; заборгованість по відсотках ---13 426 гривень 78 копійок; пеня --- 1 226 гривень 96 копійок (а.с.25-26). Відповідно до відкритої інформації Єдиного державного реєстру судових рішень рішення набрало законної сили 11 квітня 2014 року.
На виконання вищевказаного рішення суду 09 листопада 2018 року відкрито виконавче провадження №57639149 щодо стягнення солідарно з ОСОБА_1 на користь ПАТ «Альфа-Банк» заборгованості за кредитним договором та судових витрат, що підтверджується постановою приватного виконавця виконавчого округу Дніпропетровської області Лисенка Ю.О. про відкриття виконавчого провадження (а.с.33). Відповідно до відкритої інформації автоматизованої системи виконавчого провадження виконавче провадження №57639149 не завершено.
У судовому засіданні під час розгляду зазначеної вище справи № 404/7618/12 судом першої інстанції встановлено, що у зв'язку з невиконанням ОСОБА_2 умов кредитного договору станом на 08 вересня 2012 року утворилась заборгованість у загальній сумі 32 301,38 доларів США.
У позові зазначено, що АТ «Альфа-Банка» продовжує нараховувати відсотки за кредитним договором, внаслідок чого загальна сума заборгованості станом на 25 травня 2021 року збільшилась до 75 056, 82 доларів США.
Відмовляючи в задоволенні позовних вимог позивачів суд першої інстанції виходив з положень ст.ст. 598, 625, 651, 652 ЦК України та відсутності правових підстав, визначених зазначеними нормами права, для припинення як кредитного договору, так і договору поруки, та їх розірвання.
Колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції щодо відмови у задоволенні позовних вимог, однак не погоджується із застосованими нормами матеріального права.
Так, колегія суддів, розглядаєчи апеляційну скаргу по суті, зазначає, наступне.
Відповідно до ч.1 ст.13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.
Статтями 10, 81 ЦПК України передбачено, що цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності, згідно з якими кожна сторона повинна довести ті обставини, на які посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, а суд розглядає справу в межах заявлених вимог і вирішує справу на підставі наданих доказів. Принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин даної справи. Сторони зобов'язані визначити коло фактів, на які вони посилаються, як на підставу своїх вимог та заперечень, і довести обставини, якими вони обґрунтовують ці вимоги й заперечення, крім випадків, встановлених ст.82 ЦПК України.
Разом з цим, колегія суддів при розгляді цієї справи враховує висновки Верховного Суду, які викладені у постанові від 26 січня 2021 року у справі № 522/1528/15-ц провадження № 14-67цс20, де Верховний Суд у спірних правовідносинах зазначив наступне.
Європейський суд з прав людини зауважив, що одним із фундаментальних аспектів верховенства права є принцип правової визначеності, який, між іншим, вимагає щоб при остаточному вирішенні справи судами їх рішення не викликали сумнівів (BRUMARESCU v. ROMANIA, № 28342/95, § 61, рішення ЄСПЛ від 28 листопада 1999 року). Якщо конфліктна практика розвивається в межах одного з найвищих судових органів країни, цей суд сам стає джерелом правової невизначеності, тим самим підриває принцип правової визначеності та послаблює довіру громадськості до судової системи (LUPENI GREEK CATHOLIC PARISH AND OTHERS v. ROMANIA, № 76943/11, § 123, рішення ЄСПЛ від 29 листопада 2016 року). Судові рішення повинні бути розумно передбачуваними (S.W. v. ТНЕ UNITED KINGDOM, № 20166/92, § 36, рішення ЄСПЛ від 22 листопада 1995 року).
Надана судам роль в ухваленні судових рішень якраз і полягає в розвіюванні тих сумнівів щодо тлумачення, які існують. Оскільки завжди існуватиме потреба в з'ясуванні неоднозначних моментів і адаптації до обставин, які змінюються (VYERENTSOV v. UKRAINE, № 20372/11, § 65, рішення ЄСПЛ від 11 квітня 2013 року; DEL RIO PRADA v. SPAIN, № 42750/09, § 93, рішення ЄСПЛ від 21 жовтня 2013 року).
У пункті 70 рішення від 18 січня 2001 року у справі «Чепмен проти Сполученого Королівства» (Chapman v. the United Kingdom»), заява № 27238/95, ЄСПЛ наголосив на тому, що в інтересах правової визначеності, передбачуваності та рівності перед законом він не повинен відступати від попередніх рішень за відсутності належної для цього підстави.
Причинами для відступу можуть бути вади попереднього рішення чи групи рішень (їх неефективність, неясність, неузгодженість, необґрунтованість, незбалансованість, помилковість); зміни суспільного контексту.
З метою забезпечення єдності та сталості судової практики для відступу від висловлених раніше правових позицій Велика Палата Верховного Суду повинна мати ґрунтовні підстави: її попередні рішення мають бути помилковими, неефективними чи застосований у цих рішеннях підхід має очевидно застаріти внаслідок розвитку в певній сфері суспільних відносин або їх правового регулювання (див. окремі думки суддів Великої Палати Верховного Суду щодо постанови від 12 червня 2018 року у справі № 823/378/16).
Відступаючи від висновку щодо застосування юридичної норми, Велика Палата Верховного Суду може або повністю відмовитися від свого висновку на користь іншого, або конкретизувати попередній висновок.
У пункті 49 Висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів про якість судових рішень зазначається, що судді повинні послідовно застосовувати закон. Однак коли суд вирішує відійти від попередньої практики, на це слід чітко вказувати в рішенні.
Водночас існує різний підхід до розуміння та тлумачення норм права під час розгляду аналогічних справ з урахуванням правового висновку Великої Палати Верховного Суду, сформульованого у постанові від 31 жовтня 2018 року у справі № 202/4494/16-ц (провадження № 14-318цс18).
Вирішуючи питання про відступлення від висновку, сформульованого у зазначеній постанові, Велика Палата Верховного Суду виходить із таких міркувань.
Згідно із частиною першою статті 526 ЦК України зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.
Зобов'язання припиняється виконанням, проведеним належним чином (стаття 599 ЦК України).
Відповідно до частин першої та другої статті 1054 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов'язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов'язується повернути кредит і сплатити проценти.
За частиною першою статті 1049 ЦК України позичальник зобов'язаний повернути позикодавцеві позику (грошові кошти у такій самій сумі або речі, визначені родовими ознаками, у такій самій кількості, такого самого роду та такої самої якості, що були передані йому позикодавцем) у строк та в порядку, що встановлені договором.
Виконання зобов'язання може забезпечуватися порукою (частина перша статті 546 ЦК України).
Відповідно до частини першої статті 553 ЦК України за договором поруки поручитель поручається перед кредитором боржника за виконання ним свого обов'язку. Поручитель відповідає перед кредитором за порушення зобов'язання боржником.
Частиною четвертою статті 559 ЦК України (у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) передбачено, що порука припиняється після закінчення строку, встановленого в договорі поруки. У разі якщо такий строк не встановлено, порука припиняється, якщо кредитор протягом шести місяців від дня настання строку виконання основного зобов'язання не пред'явить вимоги до поручителя.
Закон не пов'язує припинення поруки з прийняттям судом рішення про стягнення з боржника або поручителя боргу за зобов'язанням, забезпеченим порукою.
Тому Велика Палата Верховного Суду відступає від висновку, сформульованого в постанові від 31 жовтня 2018 року у справі № 202/4494/16-ц (провадження № 14-318цс18), згідно з яким наявність рішення суду про стягнення кредитної заборгованості саме по собі свідчить про закінчення строку дії договору; на правовідносини, які виникають після ухвалення рішення про стягнення заборгованості, порука не поширюється, якщо інше не встановлене договором поруки. Велика Палата Верховного Суду вважає, що наявність рішення суду про стягнення кредитної заборгованості свідчить, що суд дійшов висновку про те, що строк виконання зобов'язання настав, причому саме за тією вимогою, яку задоволено судом, та встановив наявність обов'язку відповідача (відповідачів) сплатити заборгованість.
Рішення суду про стягнення заборгованості, у тому числі з поручителя, не змінює змісту у відповідного правовідношення - характер та обсяг прав і обов'язків сторін залишаються незмінними, додається лише ознака безпосередньої можливості примусового виконання. До моменту здійснення такого виконання або до припинення зобов'язання після ухвалення судового рішення з інших підстав (наприклад, унаслідок зарахування зустрічних однорідних вимог) відповідне зобов'язання продовжує існувати.
Отже, саме по собі набрання законної сили рішенням суду про стягнення з боржника або поручителя заборгованості за кредитним договором не змінює та не припиняє ані кредитного договору, ані відповідного договору поруки, доки не виникне договірна чи законна підстава для такого припинення.
За висновками Верховного Суду України, сформульованими в постанові від 21 листопада 2012 року у справі 6-134цс12, згідно з пунктом 1 частини другої статті 16 ЦК України одним із способів захисту цивільних прав та інтересів є визнання права, що в рівній мірі означає як наявність права, так і його відсутність.
Велика Палата Верховного Суду звертає увагу, що визнання права як у позитивному значенні (визнання існуючого права), так і в негативному значенні (визнання відсутності права і кореспондуючого йому обов'язку) є способом захисту інтересу позивача у правовій визначеності.
Для належного захисту інтересу від юридичної невизначеності у певних правовідносинах особа може на підставі пункту 1 частини другої статті 16 ЦК України заявити вимогу про визнання відсутності як права вимоги в іншої особи, що вважає себе кредитором, так і свого кореспондуючого обов'язку, зокрема у таких випадках:
- кредитор у таких правовідносинах без звернення до суду з відповідним позовом може звернути стягнення на майно особи, яку він вважає боржником, інших осіб або інакше одержати виконання поза волею цієї особи-боржника в позасудовому порядку;
- особа не вважає себе боржником у відповідних правовідносинах і не може захистити її право у межах судового розгляду, зокрема, про стягнення з неї коштів на виконання зобов'язання, оскільки такий судовий розгляд кредитор не ініціював (наприклад, кредитор надсилає претензії, виставляє рахунки на оплату тощо особі, яку він вважає боржником).
Водночас Велика Палата Верховного Суду знову звертає увагу, що застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам. Спосіб захисту порушеного права або інтересу має бути таким, щоб у позивача не виникала необхідність повторного звернення до суду. Тому спосіб захисту інтересу, передбачений пунктом 1 частини другої статті 16 ЦК України, може застосовуватися лише в разі недоступності позивачу можливості захисту його права.
Задоволення позову про визнання відсутності права вимоги в особи, що вважає себе кредитором, і відсутності кореспондуючого обов'язку особи-боржника у відповідних правовідносинах є спрямованим на усунення правової невизначеності. Тобто, відповідне судове рішення має забезпечити, щоби обидві сторони правовідносин могли у майбутньому знати про права одна одної та діяти, не порушуючи їх. А тому такий спосіб захисту є виключно превентивним.
Якщо кредитор, який діяв в умовах правової невизначеності, у минулому порушив права особи, яку він вважає боржником, то для останнього ефективним способом захисту буде той, який спрямований на захист порушеного права, а не на превентивний захист інтересу. Тобто звернення з позовом для усунення правової невизначеності, яка існувала у минулому, в означеній ситуації не є ефективним способом захисту.
Зокрема, якщо суд розглядає справу про стягнення з боржника коштів, то останній має захищати свої права саме в цьому провадженні, заперечуючи проти позову та доводячи відсутність боргу, зокрема відсутність підстав для його нарахування, бо вирішення цього спору призведе до правової визначеності у правовідносинах сторін зобов'язання.
Наявність відповідного боргу чи його відсутність, як і відсутність підстав для нарахування боргу, є предметом доказування у спорі про стягнення з відповідача коштів незалежно від того, чи подав останній зустрічний позов про визнання відсутності права кредитора, зокрема про визнання поруки припиненою. Тому для захисту права відповідача у ситуації, коли кредитор вже звернувся з вказаним позовом про стягнення коштів, не потрібно заявляти зустрічний позов, а останній не може бути задоволений.
Аналогічно після звернення кредитора з позовом про стягнення коштів боржник не може заявляти окремий позов про визнання відсутності права вимоги в кредитора та кореспондуючого обов'язку боржника. Такий окремий позов теж не може бути задоволений, оскільки боржник має себе захищати у судовому процесі про стягнення з нього коштів, заперечуючи проти відповідного позову кредитора, наприклад, і з тих підстав, що порука припинилася.
Застосування боржником способу захисту інтересу, спрямованого на усунення правової невизначеності у відносинах із кредитором, є належним лише в разі, якщо така невизначеність триває, ініційований кредитором спір про захист його прав суд не вирішив і відповідне провадження не було відкрите.
У разі, якщо кредитор уже ініціював судовий процес, спрямований на захист порушеного, на його думку, права, або такий спір суд уже вирішив, звернення боржника з позовом про визнання відсутності права вимоги у кредитора та кореспондуючого обов'язку боржника не є належним способом захисту.
Отже, ухвалення судом рішення в справі про стягнення як з основного боржника, так і з поручителя кредитної заборгованості унеможливлює задоволення в іншій судовій справі позову про визнання поруки припиненою та припинення основного зобов'язання, якщо такий позов стосується тих самих правовідносин, тих самих прав вимоги, які вже були предметом дослідження у справі про стягнення з поручителя та основного боржника кредитної заборгованості.
Ефективність позовної вимоги про визнання відсутності права чи про визнання права припиненим має оцінюватися, виходячи з обставин справи залежно від того, чи призведе задоволення такої вимоги до дійсного захисту інтересу позивача без необхідності повторного звернення до суду (принцип процесуальної економії).
Велика Палата Верховного Суду також звертає увагу на важливість дотримання принципу процесуальної економії (пункт 58 постанови Великої Палати Верховного Суду від 28 січня 2020 року у справі № 50/311-б, провадження № 12-143гс19; пункт 63 постанови Великої Палати Верховного Суду від 22 вересня 2020 року у справі № 910/3009/18, провадження № 12-204гс19), відповідно до якого штучне подвоєння судового процесу є неприпустимим.
Частиною 1 ст. 2 ЦПК України передбачено, що завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.
З огляду на викладене, із системного аналізу положень вище вказаних висновків Верховного Суду вбачається, що з пред'явленням позову АТ “Альфа-Банк” у 2012 році до позивачів, як до основного боржника, так і до поручителя, у зобов'язаннях позичальника за кредитним договором про стягнення у солідарному порядку суми боргу, який розглянутий судом по суті з ухвалення позитивного рішення у справі, апелянти ОСОБА_1 та ОСОБА_2 мають захищати свої права, які вона вважають порушеними, у судовому процесі про стягнення з них коштів, заперечуючи проти відповідного позову кредитора, наприклад, і з тих підстав, що порука та основне зобов'язання припинилися внаслідок наявності судового рішення про стягнення з них в солідарному порядку достроково всієї суми боргу, а у цій справі позивачі не довели наявності окремого спору за збільшеною сумою боргу, як і не довели наявність вимоги до них кредитором за збільшеною заборгованістю після ухвалення судом рішення від 31 березня 2014 року, а отже, і наявності свого правомірного інтересу в правовій визначеності, що є підставою для відмови у задоволенні цього позову з підстав невірно обраного способу захисту інтересу, передбаченого пунктом 1 частини другої статті 16 ЦК України, який застосовується лише в разі недоступності позивачу можливості захисту його права, що у цій справі колегією суддів не встановлено.
Доводи апеляційної скарги колегія суддів не приймає до уваги, оскільки її зміст є тотожним зі змістом позовної заяви, а додаткових доказів чи обставин апелянти не надавали.
Установивши обставини справи, суд першої інстанції не дав належну оцінку зібраним доказам, не правильно застосував норми матеріального права при обґрунтуванні відмови у задоволенні позову, при цьому дійшов вірного висновку про відмову у задоволенні позовних вимог, однак не врахував неналежність способу захисту прав позивачів у відповідності до положень ст. 16 ЦК України.
За змістом статей 12, 13, 81 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Суд розглядає цивільні справи в межах заявлених фізичними або юридичними особами вимог і на підставі наданих ними доказів. Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається, як на підставу своїх вимог або заперечень.
Згідно зі ст. 89 ЦПК України, виключне право оцінки доказів належить суду, який має оцінювати докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному повному та об'єктивному розгляді в судовому засіданні всіх обставин справи в їх сукупності, керуючись законом. Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили.
За вимогами ст.376 ЦПК України суд апеляційної інстанції змінює рішення суду першої інстанції.
З урахуванням викладеного, колегія суддів дійшла висновку про наявність підстав для відмови в задоволенні позовних вимог позивачів внасолідок невірно обраного способу захисту порушеного права, в силу ч.2 ст. 16 ЦК України, а доводи апеляційної скарги не можуть бути прийняті до уваги, оскільки вони зводяться до переоцінки доказів і незгоди з висновками суду по їх оцінці, та особистого тлумачення апелянтами норм матеріального права, тому, враховуючи, що суд першої інстанції при ухвалені рішення по справі прийшов до висновку про відмову в задоволенні позовних вимог у зв'язку із невірним застосуванням норм матеріального права, рішення підлягає зміні в частині обґрунтування відмови у задоволенні позову.
Керуючись ст.ст. 367, 374, 376, 381-383 ЦПК України, колегія суддів, -
Апеляційну скаргу адвоката позивачів ОСОБА_1 , ОСОБА_2 - Мовчана Олега Валентиновича - задовольнити частково.
Рішення Ленінського районного суду м. Дніпропетровська від 14 грудня 2021 року - змінити в частині обґрунтування відмови у задоволенні позовних вимог визнання зобов'язань припиненими.
Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття. Постанова суду може бути оскаржена у касаційному порядку безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня її проголошення.
Головуючий: Т.Р. Куценко
Судді: Е.Л. Демченко М.О. Макаров