Провадження № 22-ц/803/7515/22 Справа № 172/491/22 Суддя у 1-й інстанції - Битяк І.Г. Суддя у 2-й інстанції - Куценко Т. Р.
01 листопада 2022 року Колегія суддів судової палати з розгляду цивільних справ Дніпровського апеляційного суду в складі:
головуючого - Куценко Т.Р.,
суддів: Демченко Е.Л., Макарова М.О.,
за участю секретаря - Заворотного К.Я.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Дніпро цивільну справу за апеляційною скаргою
ОСОБА_1 ,
на ухвалу Васильківського районного суду Дніпропетровської області від 07 вересня 2022 року про забезпечення позову у цивільній справі за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про визначення місця проживання дитини з батьком, -
ОСОБА_2 через свого представника - адвоката Бєліка А.С. звернувся до суду з позовом, пред'явленим до ОСОБА_1 , на предмет визначення місця проживання дитини з батьком.
01 вересня 2022 року представник ОСОБА_2 - адвокат Бєлік А.С. звернувся до суду із заявою про забезпечення позову, в якій просить вжити заходи забезпечення позову шляхом заборони ОСОБА_1 та будь-яким іншим особам самовільно змінювати місце перебування ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , та здійснювати вивіз дитини без згоди на це батька дитини - ОСОБА_2 , обґрунтовуючи необхідність такого забезпечення позову тим, що відповідачка намагається примусово забрати дитину у позивача та вивезти її за межі України. При цьому сама дитина зазначає, що хоче залишитися проживати з батьком, враховуючи, що 25 серпня 2022 року відповідачка разом з її батьком приїхали до місця проживання позивача та намагалися потрапити до будинку, вибиваючи двері кувалдою, яку привезли із собою. Дитина дуже сильно злякалася, намагалася сховатися від матері та просила бабусю і тітку не віддавати її матері, внаслідок чого дитина отримала психоемоційну травму і після цього знаходиться під наглядом лікаря-психолога. Крім того, необхідністю забезпечення позову є й те, що раніше відповідачка вже вивозила дитину за межі України, а саме, до Турції, де вона ледь не стала жертвою торгівлі, проживала в одному будинку із незнайомими сумнівними чоловіками, пропускала навчання, не мала можливості спілкуватися з іншими дітьми та соціалізуватися через незнання мови, перебувала у постійній тривозі та страху.
Ухвалою Васильківського районного суду Дніпропетровської області від 07 вересня 2022 року заяву задоволено в повному обсязі(а.с.15,16).
Не погодившись з вказаною ухвалою суду, ОСОБА_1 подала апеляційну скаргу, в якій просить скасувати ухвалу суду першої інстанції та постановити нову, якою відмовити в задоволенні заяви про забезпечення позову в повному обсязі, посилаючись на те, що ухвала винесена з порушенням норм матеріального та процесуального права, зазначивши при цьому, що заявлені заходи забезпечення позову не відповідають вимогам ст.ст.149-150 ЦПК України, які не містять у переліку можливих заходів забезпечення позову саме заявлений позивачем спосіб, а є самостійним питанням, яке розглядається в порядку виконання судового рішення та регулюється ст. 6 Закону України “Про порядок виїзду з України і в'їзду в Україну громадян України”, чим порушено судом першої інстанції норми матеріального та процесуального права при розгляді заяви позивача про забезпечення позову та що є підставою для скасування цієї ухвали та відмови у задоволенні вимог заяви (а.с. 24-28).
Позивач ОСОБА_2 через свого представника - адвоката Бєліка А.С., скориставшись своїм правом, передбаченим ст. 360 ЦПК України, 18 жовтня 2022 року подав відзив на апеляційну скаргу, в якому зазначив, що спір виник із сімейних правовідносин та існує реальна загроза порушення прав та інтересів малолітньої дитини, що узгоджується з висновками, викладеними у постанові ВС у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 14 лютого 2022 року у справі №754/7569/21, де зазначено про безпосередню участь та сприяння усіх належних заходів для того, щоб, зокрема, запобігти нанесенню подальшої шкоди дитині або збитку зацікавленим сторонам шляхом вжиття тимчасових заходів у вигляді заборони дитині у будь-чиєму супроводі перетинати державний кордон України, заборони відповідачу разом із дитиною змінювати місце проживання дитини до вирішення спору, тощо. Підставою, що стали приводом для звернення позивача із заявою про забезпечення позову є обґрунтована та реальна загроза життю, здоров'ю, правам та інтересам малолітньої дитини, що продовжує існувати досі, а звернення відповідача ОСОБА_1 з апеляційною скаргою до суду не відповідає процесуальному порядку, оскільки з цими вимогами їй належало б звернутись до суду першої інстанції із застосуванням зустрічного забезпечення позову, з огляду на що просить відмовити у задоволенні апеляційної скарги, а ухвалу суду від 07 вересня 2022 року залишити без змін.
21 жовтня 2022 року ОСОБА_1 надала доповнення обґрунтувань до апеляційної скарги, в яких зазначила, що під час військової агресії російської федерації проти України така ухвала суду може загрожувати терміновій евакуації дитини у більш безпечне місце.
Перевіривши законність та обґрунтованість ухвали суду в межах доводів апеляційної скарги та заявлених вимог, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга підлягає задоволенню з наступних підстав.
Згідно з ч. 1-2 ст.149 ЦПК України суд за заявою учасника справи має право вжити передбачених статтею 150 цього Кодексу заходів забезпечення позову. Забезпечення позову допускається як до пред'явлення позову, так і на будь-якій стадії розгляду справи, якщо невжиття таких заходів може істотно ускладнити чи унеможливити виконання рішення суду або ефективний захист, або поновлення порушених чи оспорюваних прав або інтересів позивача, за захистом яких він звернувся або має намір звернутися до суду.
Статтею 150 ЦПК України визначено перелік видів забезпечення позову, у пунктах 1, 2 якої передбачено, що позов може забезпечуватись, зокрема, накладенням арешту на майно та забороною вчиняти певні дії.
Тобто, метою забезпечення позову є вжиття судом, у провадженні якого знаходиться справа, заходів щодо охорони матеріально-правових інтересів позивача від можливих недобросовісних дій із боку відповідача з тим, щоб забезпечити позивачу реальне та ефективне виконання судового рішення, якщо воно буде прийняте на користь позивача, в тому числі задля попередження потенційних труднощів у подальшому виконанні такого рішення.
Частиною 3 ст. 150 ЦПК України передбачено, що заходи забезпечення позову, крім арешту морського судна, що здійснюється для забезпечення морської вимоги, мають бути співмірними із заявленими позивачем вимогами.
Як роз'яснив Пленум Верховного Суду України у п. 4 постанови від 22 грудня 2006 року № 9 "Про практику застосування судами цивільного процесуального законодавства при розгляді заяв про забезпечення позову", розглядаючи заяву про забезпечення позову, суд (суддя) має з урахуванням доказів, наданих позивачем на підтвердження своїх вимог, пересвідчитися, зокрема, в тому, що між сторонами дійсно виник спір та існує реальна загроза невиконання чи утруднення виконання можливого рішення суду про задоволення позову; з'ясувати обсяг позовних вимог, дані про особу відповідача, а також відповідність виду забезпечення позову, який просить застосувати особа, котра звернулася з такою заявою, позовним вимогам.
Також заходи забезпечення позову повинні узгоджуватися з предметом та підставами позову, а особа, що заявляє про необхідність вжиття заходів забезпечення позову судом, зобов'язана довести зв'язок між неприйняттям таких заходів і утрудненням чи неможливістю виконання судового рішення.
Судом встановлено, що предметом позову є вимога про визначення місця проживання малолітньої ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , з батьком ОСОБА_2 за місцем його проживання, що не пов'язано з проживанням за межами України.
Забезпечення позову - це сукупність процесуальних дій, які гарантують виконання рішення суду в разі задоволення позовних вимог. По суті забезпечення позову є встановленням судом обмежень суб'єктивних прав, свобод та інтересів відповідача, або пов'язаних з ним інших осіб в інтересах забезпечення реалізації в майбутньому актів правосуддя і задоволених претензій позивача (заявника). Вжиття заходів забезпечення позову є правом суду, а не його обов'язком. Тому, при вирішенні питання щодо заяви про забезпечення позову суд враховує не лише доводи, викладені у відповідній заяві, а й інші наявні матеріали цивільної справи.
При цьому при вирішенні питання про забезпечення позову суд має здійснити оцінку обґрунтованості доводів заявника щодо необхідності вжиття відповідних заходів з урахуванням такого: розумності, обґрунтованості і адекватності вимог заявника щодо забезпечення позову; забезпечення збалансованості інтересів сторін, а також інших учасників судового процесу; наявності зв'язку між конкретним заходом забезпечення позову і предметом позовної вимоги, зокрема, чи спроможний такий захід забезпечити фактичне виконання судового рішення в разі задоволення позову; імовірності утруднення виконання або невиконання рішення суду в разі невжиття таких заходів; запобігання порушенню у зв'язку із вжиттям таких заходів прав та охоронюваних законом інтересів осіб, що не є учасниками даного судового процесу.
Адекватність заходу забезпечення позову, що застосовується судом, визначається його відповідністю вимогам, на забезпечення яких він вживається. Оцінка такої відповідності здійснюється судом, зокрема, з урахуванням співвідношення права (інтересу), про захист якого просив заявник, та інтересів сторін та інших учасників судового процесу.
Відповідно до вимог ч.4 ст.263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.
14 лютого 2022 року Верховний Суд у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду в рамках справи № 754/7569/21, провадження № 61-15886сво21 (ЄДРСРУ № 103871642) досліджував питання щодо заходів забезпечення позову відносно заборони дитині перетинати кордон України.
Вирішуючи вказану правову проблему, Об'єднана палата Касаційного цивільного суду вважає, що слід розмежовувати підстави для застосування заходів забезпечення позову у справах про повернення дитини, на які поширюються положення Гаазької Конвенції, та у справах, предметом позову в яких є визначення місця проживання дитини, що регулюється положеннями СК України.
Європейський суд з прав людини зауважує, що національні суди мають вибирати способи такого тлумачення, які зазвичай можуть включати акти законодавства, відповідну практику, наукові дослідження тощо (VOLOVIK v. UKRAINE, № 15123/03, § 45, ЄСПЛ, 06 грудня 2007 року).
Правовідносини щодо повернення дітей, які незаконно утримуються в державі, відмінній від держави їх постійного проживання, урегульовані положеннями Гаазької Конвенції, до якої Україна приєдналася згідно із Законом України «Про приєднання України до Конвенції про цивільно-правові аспекти міжнародного викрадення дітей» від 11 січня 2006 року.
Виходячи зі змісту статті 3 Гаазької Конвенції уповноважений орган розглядає дії батька або матері як міжнародне викрадення за сукупності таких умов: 1) дитина мала постійне місце проживання в країні-учасниці Конвенції; 2) дитина незаконно переміщена або утримується за кордоном з порушенням справ піклування за умови, що ці права ефективно здійснювалися до її переміщення; 3) дитина не досягла 16-річного віку.
За положеннями пункту «b» частини другої статті 7 Гаазької Конвенції Центральні органи співпрацюють один з одним і сприяють співробітництву між компетентними органами своїх держав з метою забезпечення негайного повернення дітей та досягнення інших цілей цієї Конвенції. Зокрема, безпосередньо або через посередника, вони вживають усіх належних заходів для того, щоб запобігти нанесенню подальшої шкоди дитині або збитку зацікавленим сторонам шляхом вжиття або спричинення вжиття тимчасових заходів.
Згідно зі статтею 12 Гаазької Конвенції, якщо дитина незаконно переміщена або утримується так, як це передбачено статтею 3, і на дату початку процедур у судовому або адміністративному органі тієї Договірної держави, де знаходиться дитина, минуло менше одного року з дати незаконного переміщення або утримування, відповідний орган видає розпорядження про негайне повернення дитини.
Предметом позовних вимог у справах про повернення дитини до іноземної держави є визнання незаконним вивезення та/або утримання на території країни тимчасового перебування дитини, забезпечення повернення її до постійного місця проживання, а також питання піклування про дитину, яке охоплює права, пов'язані з піклуванням будь-якої особи про дитину і, зокрема, право визначати місце проживання дитини й вирішення питань про тимчасовий чи постійний виїзд за кордон.
Таким чином, з урахуванням положень пункту «b» частини другої статті 7, статті 12 Гаазької Конвенції позивачі у справах про повернення дитини до іноземної держави можуть подавати до суду клопотання про вжиття заходів для забезпечення позову. Зокрема, такими заходами забезпечення можуть бути заборона дитині у будь-чиєму супроводі перетинати державний кордон України.
Об'єднана палата Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду вважає, що у спорах щодо повернення дітей, які незаконно утримуються в державі, відмінній від держави їх постійного проживання, урегульованих положеннями Гаазької Конвенції, можливе вжиття заходів забезпечення позову шляхом заборони дитині у будь-чиєму супроводі перетинати державний кордон України.
У таких спорах забезпечення позову шляхом обмеження права на виїзд за межі України буде адекватним заходом з метою ефективного виконання судового рішення.
В усіх інших спорах, що виникають, зокрема, між батьками щодо визначення місця проживання дитини, визначення порядку участі у спілкуванні та вихованні дитини та інших, які вирішуються за законодавством України без застосування Гаазької Конвенції, забезпечення позову шляхом обмеження права, зокрема, на виїзд за межі України не є можливим.
Тобто, ВС зауважив, що в усіх інших спорах, що виникають, зокрема, між батьками щодо визначення місця проживання дитини, визначення порядку участі у спілкуванні та вихованні дитини та інших, які вирішуються за законодавством України без застосування Гаазької Конвенції, забезпечення позову шляхом обмеження права, зокрема, на виїзд за межі України не є можливим, на підставі чого колегія суддів доводи позивача ОСОБА_2 з цього приводу до уваги не приймає та вважає їх хибними.
Разом з цим, колегія суддів, виходячи з усталеної судової практики, зауважує, що відповідно до ст. 33 Конституції України кожному, хто на законних підставах перебуває на території України, гарантується свобода пересування, вільний вибір місця проживання, право вільно залишити територію України, за винятком обмежень, які встановлюються законом.
Згідно зі ст. 2 Протоколу № 4 до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, який гарантує деякі права і свободи, не передбачені в Конвенції та у Першому протоколі до неї, кожен є вільним залишати будь-яку країну, включно зі своєю власною. На здійснення цих прав не може бути встановлено жодних обмежень, крім тих, що передбачені законом і є необхідними в демократичному суспільстві в інтересах національної чи громадської безпеки, для підтримання публічного порядку, запобігання злочину, для захисту здоров'я чи моралі або з метою захисту прав і свобод інших осіб.
Також ст. 12 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права передбачено, що кожна людина має право покидати будь-яку країну, включаючи свою власну. Згадані вище права не можуть бути об'єктом ніяких обмежень, крім тих, які передбачено законом, які є необхідними для охорони державної безпеки, громадського порядку, здоров'я чи моральності населення або прав і свобод інших і є сумісними з іншими правами, визначеними в цьому Пакті.
Законодавством України зазначені правовідносини регулюються ст. 313 Цивільного кодексу України, відповідно до якої фізична особа має право на свободу пересування. Фізична особа, яка досягла шістнадцяти років, має право на вільний самостійний виїзд за межі України. Фізична особа може бути обмежена у здійсненні права на пересування лише у випадках, встановлених законом. Це право віднесено у ЦК до особистих немайнових прав фізичної особи (кн. друга ЦК), а саме - до особистих немайнових прав, що забезпечують природне існування фізичної особи (гл. 21 кн. другої ЦК). Відповідно до ч. 3 ст. 269 ЦК особисті немайнові права тісно пов'язані з фізичною особою. Фізична особа не може відмовитись від особистих немайнових прав, а також не може бути позбавлена цих прав.
Натомість, пунктом 8 ч. 1 ст. 6 Закону № 3857-XII передбачено можливість обмеження виїзду з України громадян, щодо яких подано цивільний позов до суду, до закінчення провадження у справі. При розгляді цивільних справ мають місце випадки, коли суди ототожнювали питання тимчасового обмеження боржників у праві виїзду за межі України із видами забезпечення позову, не беручи до уваги, що повноваження судів першої інстанції при вирішенні цивільних справ визначені цивільним процесуальним кодексом України, у тому числі повноваженнями щодо вжиття заходів забезпечення позову.
Відповідно до ч. 1 ст. 151 ЦПК суд за заявою осіб, які беруть участь у справі, може вжити передбачені цим Кодексом види забезпечення позову. Перелік видів забезпечення позову визначений у ст. 152 ЦПК. Серед видів такого забезпечення у ст. 152 ЦПК не передбачено вжиття судом тимчасового обмеження особи у праві виїзду за межі України.
Тому, враховуючи, що в цивільному процесі відсутня правова норма, яка б надавала суду повноваження в порядку, передбаченому статтями 151 - 153 ЦПК, застосовувати такий вид забезпечення позову, як тимчасове обмеження у виїзді за межі України, слід дійти висновку, що суди не можуть застосовувати зазначений спосіб забезпечення позову на стадії розгляду цивільної справи про стягнення заборгованості та виконання інших зобов'язань, оскільки це порушує норми ЦПК та свідчить про вихід суду за межі своїх процесуальних повноважень, порушення принципу верховенства права, проголошеного Конституцією, та вимог ст. 6 Конвенції щодо вирішення справи судом, встановленим законом.
З огляду на викладене та враховуючи, що спір між сторонами виник з приводу визначення місця проживання дитини на території України, в якому застосування Гаазької Конвенції не є доцільним та де б мала місце судова практика Верховного Суду стосовно вирішення спору щодо повернення дітей, які незаконно утримуються в державі, відмінній від держави їх постійного проживання, тому колегія суддів приходить до висновку про порушення судом першої інстанції норм як матеріального, так і процесуального права, що є наслідком скасування ухвали Васильківського районного суду Дніпропетровської області від 07 вересня 2022 року з відмовою у задоволенні заяви ОСОБА_2 про забезпечення позову визначеним у ній шляхом.
Відповідно до п.2 ч.1 ст.374 ЦПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право скасувати судове рішення повністю або частково і ухвалити у відповідній частині нове рішення.
За таких обставин, апеляційна скарга ОСОБА_1 підлягає задоволенню, ухвала суду скасуванню з ухваленням нового судового рішення про відмову в задоволенні заяви про забезпечення позову.
керуючись ст.ст. 367, 374, 375, 381-383 ЦПК України, колегія суддів, -
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 - задовольнити.
Ухвалу Васильківського районного суду Дніпропетровської області від 07 вересня 2022 року - скасувати.
У задоволенні заяви ОСОБА_2 про забезпечення позову - відмовити.
Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття. Постанова суду може бути оскаржена у касаційному порядку безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня її проголошення.
Головуючий: Т.Р. Куценко
Судді: Е.Л. Демченко
М.О. Макаров