01 листопада 2022 року
м. Київ
cправа № 906/325/21
Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду:
Могил С.К. - головуючий (доповідач), Волковицька Н.О., Мачульський Г.М.,
за участю секретаря судового засідання Кравчук О.І.
та представників:
прокурор: Сельська О.З.
позивача-1: не з'явився
позивача-2: Євтушенко О.О.
відповідача-1: не з'явився
відповідача-2: не з'явився
розглянувши у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу заступника керівника Рівненської обласної прокуратури
на постанову Північно - західного апеляційного господарського суду від 21.06.2022
та рішення Господарського суду Житомирської області від 21.01.2022
у справі № 906/325/21
за позовом Керівника Бердичівської окружної прокуратури Житомирської області в інтересах держави в особі Регіонального відділення Фонду Державного майна України по Рівненській та Житомирській областях, Державного агентства меліорації та рибного господарства України
до: 1) Державного підприємства "Укрриба"; 2) Товариства з додатковою відповідальністю "Житомирське обласне сільськогосподарсько - рибоводне підприємство"
про зобов'язання повернути державне майно
Ухвалою Верховного Суду від 29.09.2022 відкрито касаційне провадження за касаційною скаргою заступника керівника Рівненської обласної прокуратури (далі - прокурор, скаржник) на рішення Господарського суду Житомирської області від 21.01.2022 та постанову Північно - західного апеляційного господарського суду від 21.06.2022 з підстав, передбачених пунктом 1 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України).
Суд, ознайомившись з матеріалами справи та касаційної скарги, встановив наступне.
Керівник Бердичівської окружної прокуратури Житомирської області звернувся до суду з позовом в інтересах держави в особі Регіонального відділення Фонду Державного майна України по Рівненській та Житомирській областях (далі - Фонд, позивач-1), Державного агентства меліорації та рибного господарства України (далі - Агентство, позивач-2) до Державного підприємства "Укрриба" (далі - ДП «Укрриба», відповідач-1) та Товариства з додатковою відповідальністю "Житомирське обласне сільськогосподарсько - рибоводне підприємство" (далі - ТДВ «Житомиррибгосп», відповідач-2) про зобов'язання відповідача-2 повернути державі в особі позивача-2 державне майно - гідротехнічні споруди, передані відповідно до договору оренди нерухомого майна, що належать до державної власності, від 31.12.2003 № 16 за виключенням гідротехнічних споруд, які повернуті за додатковими угодами, згідно з переліком, наведеним у позовній заяві.
Позовні вимоги обґрунтовані тим, що ТДВ «Житомиррибгосп» користується державним майном за відсутності правової підстави, оскільки строк дії договору оренди від 31.12.2003 № 16 закінчився 31.12.2013, а укладена між відповідачами додаткова угода від 22.10.2010 (якою продовжено строк дії договору оренди до 31.12.2023) укладена без дозволу Фонду та всупереч вимог ст.ст. 793, 794 ЦК України нотаріально не посвідчена, її державна реєстрація не проведена, тому є нікчемною. Крім того, протягом строку дії договору оренди сторони не провели експертної оцінки вартості орендованого майна, що також свідчить про припинення його дії 31.12.2013.
Прокурор також зазначив, що повноваження з управління спірними гідротехнічними спорудами та з реалізації прав власника від імені держави покладено на Агентство, як правонаступника Державного комітету рибного господарства України, тому спірне державне майно підлягає поверненню на користь цього уповноваженого органу, до сфери управління якого належить ДП «Укрриба».
Рішенням Господарського суду Житомирської області від 21.01.2022, залишеним без змін постановою Північно-західного апеляційного господарського суду від 21.06.2022, у задоволенні позову відмовлено.
Судами попередніх інстанцій встановлено, що 15.02.1996 Фондом прийнято рішення про приватизацію Житомирського обласного державного виробничого сільськогосподарсько-рибоводного підприємства (Житомиррибгосп).
Відповідно до наказу Фонду № 70-ВАТ від 30.07.1999 в ході приватизації на базі цілісного майнового комплексу Житомиррибгоспу створено СВАТ "Житомирське обласне сільськогосподарське-рибоводне підприємство" (СВАТ "Житомиррибгосп").
Згідно з актом оцінки вартості цілісного майнового комплексу Житомиррибгоспу (затверджений наказом Фонду від 30.03.1999 №3-АО) та планом приватизації останнього (затверджений наказом Фонду від 28.11.1999) до статутного капіталу СВАТ "Житомиррибгосп" не увійшло державне майно - об'єкти, які не підлягають приватизації на суму 11 782 357 грн та майно з особливим режимом приватизації на суму 304 501 грн.
Відповідно до спільного наказу Міністерства аграрної політики України та Фонду державного майна України від 06.05.2003 № 126/752 гідротехнічні споруди, включаючи ставкові рибоводні споруди, пов'язані з ними робочі машини, обладнання інше майно, які в процесі приватизації не увійшли до статутного капіталу СВАТ "Житомиррибгосп", передані до сфери управління Міністерства аграрної політики України.
На виконання спільного наказу Міністерства аграрної політики України та Фонду державного майна України від 06.05.2003 № 126/752 гідротехнічні споруди, які не увійшли до статутного капіталу СВАТ "Житомиррибгосп", передано за актом приймання-передачі від 22.08.2003 до ДП "Укрриба".
Згідно з протоколом від 22.08.2003 засідання комісії з питань передачі об'єктів державної власності, що не увійшли до статутного фонду СВАТ "Житомиррибгосп", прийнято рішення про передачу майна, зазначеного у додатку №1 до акту приймання - передачі, з балансу СВАТ "Житомиррибгосп" на баланс ДП "Укрриба".
22.08.2003 складено акт приймання-передачі гідротехнічних споруд, які не увійшли до статутного фонду СВАТ "Житомиррибгосп", на баланс ДП "Укрриба". Цей акт приймання-передачі затверджений наказом Державного департаменту рибного господарства №336 від 20.11.2003.
31.12.2003 між ДП "Укрриба" (орендодавець) та СВАТ "Житомиррибгосп" (орендар) укладено договір оренди нерухомого майна, що належить до державної власності №16 (далі - договір оренди), за умовами якого орендодавець передає, а орендар приймає в строкове платне користування нерухоме майно вартістю 467 554 грн згідно з експертною оцінкою станом на 31.10.2003, яке перебуває на балансі ДП "Укрриба" та розташоване у Ружинському, Коростенському, Овруцькому, Дзержинському, Радомишльському, Попільнянському районах Житомирської області. Договір оренди укладено на 10 років з 31.12.2003 по 31.12.2013, його укладення погоджено Фондом відповідно до листа від 20.04.2004 №09/490 і Державним департаментом рибного господарства згідно з листом від 12.02.2004 №30-9-16/364.
Згідно з актом приймання-передачі, який є додатком до договору оренди, в оренду передано 94 гідротехнічні споруди, що знаходяться у Ружинському, Коростецькому, Овруцькому, Дзержинському, Радомишльському, Попільняньському районах Житомирської області, вартість яких згідно з експертною оцінкою станом на 31.10.2003 складає 467 753 грн.
За умовами п. 11.5 договору оренди у разі відсутності заяви однієї зі сторін про припинення або зміну цього договору після закінчення строку його чинності протягом одного місяця договір вважається продовженим на той самий термін і на тих самих умовах, які були передбачені договором.
У подальшому СВАТ "Житомиррибгосп" реорганізовано шляхом перетворення в ТДВ "Житомиррибгосп".
Додатковими угодами до договору оренди від 22.04.2008, від 01.02.2009, від 01.04.2010, від 31.07.2013, від 15.04.2015, від 25.01.2016 із предмету договору оренди було вилучено частину гідротехнічних споруд, які у подальшому були повернуті орендарем на користь орендодавця на підставі відповідних актів приймання-передачі.
Додатковою угодою від 22.10.2010 сторони змінили строк дії договору оренди, встановивши його до 31 грудня 2023 року.
Суди попередніх інстанцій констатували, що додаткова угода від 22.10.2010, якою змінено строк дії договору оренди, є нікчемною відповідно до статті 220 ЦК України з підстав недодержання її сторонами вимог закону щодо нотаріального посвідчення та державної реєстрації такого правочину. Разом з тим, чинне на момент укладення самого договору оренди законодавство не містило вимог щодо нотаріального посвідчення цього правочину, а отже такий договір є чинним. Матеріали справи не містять доказів того, що орендодавець чи орендар заявляли про припинення договору оренди після закінчення строку його дії протягом одного місяця, отже за умовами пункту 11.5 договору оренди такий договір вважається продовженим на той самий строк і на тих самих умовах, тобто на наступні 10 років. Більше того, навіть після закінчення строку дії договору оренди за його умовами орендар мав би повернути майно орендодавцю та балансоутримувачу - ДП "Укрриба", а не органу управління - Агентству, як помилково вимагає прокурор у позові.
Не погоджуючись із зазначеними судовими рішеннями, прокурор звернувся з касаційною скаргою, в якій просить їх скасувати з підстав, передбачених пунктом 1 частини 2 статті 287 ГПК України, прийняти нове рішення про задоволення позову.
В обґрунтування своїх вимог прокурор посилається на неправильне застосування судами статей 391, 764 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України), без урахування правових висновків Верховного Суду у постановах від 03.04.2019 у справі №924/1220/17, від 27.08.2019 у справі №925/366/18, від 07.07.2021 у справі №912/2613/19 щодо права власника вимагати усунення перешкод у користуванні належним йому майном. Доводи касаційної скарги в частині, яка охоплюється підставами касаційного оскарження, зводяться до того, що прокурор обрав належний спосіб захисту інтересів держави шляхом звернення з негаторним позовом про повернення державного майна, яким без належних правових підстав користується ТДВ «Житомиррибгосп», на користь органу, який реалізує повноваження власника майна - Агентства.
Також прокурор вказує про неврахування судом апеляційної інстанції правової позиції, викладеної в постанові Вищого господарського суду України від 30.11.2010 у справі № 15-30/146-09-3621.
Відповідно до положень частини 1 статті 300 ГПК України Верховний Суд розглядає доводи касаційної скарги тільки в частині, що стала підставою для відкриття касаційного провадження.
Розглянувши доводи та аргументи касаційної скарги в частині підстави, передбаченої пунктом 1 частини другої статті 287 ГПК України, які відповідають вимогам абзацу 2 пункту 5 частини 2 статті 290 ГПК України, разом з матеріалами справи, Верховний Суд приходить до висновку про необхідність закриття касаційного провадження за поданою касаційною скаргою на підставі пункту 5 частини 1 статті 296 ГПК України.
Зазначена норма процесуального права спрямована на формування усталеної судової практики вирішення господарських спорів, що виникають з подібних правовідносин, а її застосування судом касаційної інстанції свідчитиме про дотримання принципу правової визначеності.
Проте наведена скаржником підстава касаційного оскарження не отримала підтвердження під час касаційного провадження, оскільки висновки Верховного Суду щодо застосування норм права у наведених скаржником постановах викладені не у подібних правовідносинах.
Частиною 2 статті 6 та частиною 2 статті 19 Конституції України визначено, що органи законодавчої, виконавчої та судової влади здійснюють свої повноваження у встановлених цією Конституцією межах і відповідно до законів України та зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Згідно з пунктом 8 частини 2 статті 129 Конституції України однією з основних засад судочинства є забезпечення права на апеляційний перегляд справи та у визначених законом випадках - на касаційне оскарження судового рішення.
Питання права касаційного оскарження урегульовано статтею 287 ГПК України, частиною 2 якої встановлено підстави касаційного оскарження судових рішень виключно у випадках, визначених цією процесуальною нормою.
Такі процесуальні обмеження щодо касаційного оскарження судових рішень не суперечать положенням Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція), яка відповідно до частини 1 статті 9 Конституції України застосовується судами України як частина національного законодавства, і відповідають практиці Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ), яка згідно зі ст. 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" застосовується судами як джерело права.
Відповідно до практики ЄСПЛ право на суд, одним з аспектів якого є право доступу до суду, не є абсолютним і може підлягати обмеженням, зокрема щодо умов прийнятності скарг, оскільки право на доступ до суду за своєю природою потребує регулювання державою. Отже, кожна держава встановлює правила судової процедури, зокрема й процесуальні заборони та обмеження, зміст яких - не допустити безладного перебігу судового процесу (рішення у справі "Пелевін проти України").
У постанові від 18.05.2021 у справі № 914/1570/20 Велика Палата Верховного Суду зазначила, що тенденції нормативно-правового регулювання національної моделі касаційного оскарження свідчать про перехід на конституційному рівні до моделі обмеженої касації, що реалізується, зокрема, за допомогою введення переліку випадків, коли рішення підлягає касаційному оскарженню, а також низки процесуальних фільтрів. Встановлення в процесуальному кодексі виняткових підстав для касаційного оскарження у тих випадках, коли таке оскарження є дійсно необхідним, має слугувати формуванню дієвої судової системи, що гарантуватиме особі право на остаточне та обов'язкове судове рішення. Введення процесуальних "фільтрів" не порушує право на доступ до суду, оскільки таке право вже реалізоване при зверненні до суду першої та апеляційної інстанцій, можна стверджувати, що введення процесуальних "фільтрів" допуску до перегляду судових рішень касаційним судом не порушує право доступу до правосуддя (пункти 5.10, 5.16, 5.21).
Отже, право на касаційне оскарження не є безумовним, а тому встановлення законодавцем процесуальних фільтрів доступу до касаційного суду не є обмеженням в отриманні судового захисту, оскільки це викликано виключно особливим статусом Верховного Суду, розгляд скарг яким покликаний забезпечувати сталість та єдність судової практики, а не можливість проведення «розгляду заради розгляду». При цьому процесуальні обмеження зазвичай вводяться для забезпечення ефективності судочинства, а право на доступ до правосуддя, як відомо, не є абсолютним правом, і певні обмеження встановлюються законом з урахуванням потреб держави, суспільства чи окремих осіб (наведену правову позицію викладено в ухвалі об'єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 27.11.2018 у справі № 910/4647/18).
Так, однією з підстав касаційного оскарження судових рішень відповідно до пункту 1 частини 2 статті 287 ГПК України є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права у випадку, якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку.
Зі змісту зазначеної норми права вбачається, що оскарження судових рішень з підстави, передбаченої пунктом 1 частини 2 статті 287 ГПК України, може мати місце за наявності таких складових: неоднакове застосування одних і тих самих норм матеріального права апеляційним судом у справі, в якій подано касаційну скаргу, та у постанові Верховного Суду, яка містить висновок щодо застосування цієї ж норми права у подібних правовідносинах; ухвалення різних за змістом судових рішень у справі, у якій подано касаційну скаргу, і у справі, в якій винесено постанову Верховного Суду; спірні питання виникли у подібних правовідносинах.
Колегія суддів враховує, що процесуальний кодекс та інші законодавчі акти не містять визначення поняття "подібні правовідносини", а також будь-яких критеріїв визначення подібності правовідносин з метою врахування відповідного висновку, тому для розуміння відповідних термінів звертається до правових висновків, викладених у судових рішеннях Великої Палати Верховного Суду та об'єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду.
Так, у постанові від 19.03.2021 у справі № 922/698/20 об'єднана палата Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду, беручи до уваги свою попередню практику (ухвала від 27.03.2020 у справі № 910/4450/19) зазначила, що подібність правовідносин в іншій аналогічній справі визначається за такими критеріями: суб'єктний склад сторін спору, зміст правовідносин (права та обов'язки сторін спору) та об'єкт (предмет). Під судовими рішеннями в подібних правовідносинах слід розуміти такі рішення, де подібними (тотожними, аналогічними) є предмети спору, підстави позову, зміст позовних вимог і встановлені судом фактичні обставини, а також наявне однакове матеріально-правове регулювання спірних правовідносин. З'ясування подібності правовідносин у рішеннях суду (судів) касаційної інстанції визначається з урахуванням обставин кожної конкретної справи.
Велика Палата Верховного Суду в постанові від 12.10.2021 у справі №233/2021/19 визначила наступні критерії подібності правовідносин у розумінні норм процесуального законодавства.
Для цілей застосування приписів процесуального закону, в яких вжитий термін «подібні правовідносини», таку подібність слід оцінювати за змістовим, суб'єктним та об'єктним критеріями, з-поміж яких змістовий (оцінювання спірних правовідносин за характером урегульованих нормами права та договорами прав і обов'язків учасників) є основним, а два інші - додатковими.
У кожному випадку порівняння правовідносин і їхнього оцінювання на предмет подібності слід насамперед визначити, які правовідносини є спірними. А тоді порівнювати права й обов'язки сторін саме цих відносин згідно з відповідним правовим регулюванням (змістовий критерій) і у разі необхідності, зумовленої цим регулюванням, - суб'єктний склад спірних правовідносин (види суб'єктів, які є сторонами спору) й об'єкти спорів. Тому з метою застосування відповідних приписів процесуального закону не будь-які обставини справ є важливими для визначення подібності правовідносин.
Велика Палата Верховного Суду неодноразово зазначала, що таку подібність суд касаційної інстанції визначає з урахуванням обставин кожної конкретної справи. Це врахування слід розуміти як оцінку подібності насамперед змісту спірних правовідносин (обставин, пов'язаних із правами й обов'язками сторін спору, регламентованими нормами права чи умовами договорів), а за необхідності, зумовленої специфікою правового регулювання цих відносин, - також їх суб'єктів (видової належності сторін спору) й об'єктів (матеріальних або нематеріальних благ, щодо яких сторони вступили у відповідні відносини).
Задля юридичної визначеності у застосуванні приписів процесуального закону, які зобов'язують визначати подібність правовідносин (подібність відносин) Велика Палата Верховного Суду у постанові від 12.10.2021 у справі №233/2021/19 зазначила, що на предмет подібності слід оцінювати саме ті правовідносини, які є спірними у порівнюваних ситуаціях. Встановивши учасників спірних правовідносин, об'єкт спору (які можуть не відповідати складу сторін справи та предмету позову) і зміст цих відносин (права й обов'язки сторін спору), суд має визначити, чи є певні спільні риси між спірними правовідносинами насамперед за їхнім змістом. А якщо правове регулювання цих відносин залежить від складу їх учасників або об'єкта, з приводу якого вони вступають у правовідносини, то у такому разі подібність слід також визначати за суб'єктним і об'єктним критеріями відповідно. Для встановлення подібності спірних правовідносин у порівнюваних ситуаціях суб'єктний склад цих відносин, предмети, підстави позовів і відповідне правове регулювання не обов'язково мають бути тотожними, тобто однаковими.
При цьому, слід виходити також з того, що підставою для касаційного оскарження є неврахування висновку Верховного Суду саме щодо застосування норми права, а не будь-якого висновку, зробленого судом касаційної інстанції в обґрунтування мотивувальної частини постанови. Саме лише зазначення у постанові Верховного Суду норми права також не є його правовим висновком про те, як саме повинна застосовуватися норма права у подібних правовідносинах.
Відповідно, неврахування висновку Верховного Суду щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, як підстави для касаційного оскарження, має місце тоді, коли суд апеляційної інстанції, посилаючись на норму права, застосував її інакше (не так, в іншій спосіб витлумачив тощо), ніж це зробив Верховний Суд в іншій справі, де мали місце подібні правовідносини.
Не можна посилатися на неврахування висновку Верховного Суду, як на підставу для касаційного оскарження, якщо відмінність у судових рішеннях зумовлена не неправильним (різним) застосуванням норми, а неоднаковими фактичними обставинами справ, які мають юридичне значення.
Проаналізувавши висновки, що викладені у постановах Верховного Суду у справах, на які посилався скаржник у касаційній скарзі, суд касаційної інстанції вважає, що вони стосуються правовідносин, які не є подібними з правовідносинами у справі, що переглядається, з огляду на таке.
Так, у справі №912/2613/19 розглядався позов орендодавця про зобов'язання повернути нежитлові приміщення та виселення орендаря з нежитлових приміщень у зв'язку з порушенням останнім умов договору оренди в частині повернення орендованого майна після закінчення строку дії договору оренди. Установивши обставини перебування відповідача без належних правових підстав у приміщенні позивача та, як наслідок, порушення прав власника на користування та розпоряджання своїм майном, суди першої та апеляційної інстанцій, з якими погодився Верховний Суд, дійшли висновку про наявність підстав для задоволення позовних вимог в частині виселення відповідача із нежитлового приміщення.
У справі, що переглядається, прокурор у позові стверджував, що орендар - ТДВ «Житомиррибгосп» користується спірними гідротехнічними спорудами без наявних правових підстав у зв'язку із закінченням строку дії договору оренди 31.12.2013. Однак суди попередніх інстанцій встановили чинність укладеного між відповідачами договору оренди державного майна внаслідок його автоматичної пролонгації, що і стало безпосередньою підставою для відмови прокурору у позові про зобов'язання відповідача-2 повернути спірне майно з оренди.
Аналіз висновків, зроблених у судових рішеннях у справі, у якій подано касаційну скаргу, не свідчить про їх невідповідність висновкам, викладеним у наведеній постанові Верховного Суду, оскільки зазначені висновки не є різними за своїм змістом, а зроблені судами з урахуванням конкретних фактичних обставин, встановлених судами попередніх інстанцій у кожній справі, які формують зміст правовідносин і зумовили прийняття відповідного рішення, що не дає підстави вважати правовідносини у цих справах подібними.
У справі №924/1220/17 розглядався позов підприємця до товариства та підприємця про визнання недійсним укладеного між відповідачами договору оренди та усунення перешкод у користуванні орендованим майном шляхом надання позивачу вільного доступу до цього майна. За обставинами справи позивач є орендарем спірного майна, тоді як відповідачі незаконно чинять йому перешкоди у доступі до цього майна. Задовольняючи позов в частині усунення перешкод у користуванні майном суди, з висновками яких погодився і Верховний Суд, констатували доведення позивачем належними та допустимими доказами обставину безпідставного чинення відповідачами перешкод в користуванні позивачем орендованим майном.
У справі №925/366/18 розглядався спір про визнання протиправним та скасування рішення державного реєстратора про державну реєстрацію права власності відповідача на об'єкт нерухомого майна та зобов'язання реєстратора скасувати запис про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та усунення перешкод у здійсненні права користування та розпоряджання позивачем нерухомим майном шляхом виселення одного з відповідачів з нежитлових приміщень. Частково задовольняючи позов суди дійшли висновку про доведеність обставин здійснення державної реєстрації спірного майна за відповідачем з порушенням встановленого порядку, оскільки це майно вже було зареєстровано за позивачем, а також констатували вчинення одним з відповідачів перешкод позивачу у здійсненні повноважень власника спірного майна.
Верховний Суд не може врахувати посилання скаржника на правові висновки, викладені у вказаних справах, оскільки висновки Верховного Суду у наведених справах зроблені з урахуванням іншого предмета позову і підстав позовних вимог, відмінного матеріально-правового регулювання, а відтак стосуються правовідносин, які очевидно не є подібними із правовідносинами у справі, що розглядається.
Суд касаційної інстанції окремо відмічає, що посилання скаржника на висновки Великої Палати Верховного Суду у постанові від 06.07.2021 у справі № 911/2169/20 колегією суддів бути прийняті не можуть, оскільки касаційна скарга не містить чітких аргументів щодо неврахування судами у справі № 906/325/21 висновків, викладених саме у цій постанові. При цьому положення ГПК України покладають обов'язок з визначення та доведення того, якого висновку Верховного Суду не було враховано при прийнятті оскаржуваного рішення, саме на скаржника, що, з урахуванням положень статті 290 ГПК України, зобов'язує останнього, а не суд, у скарзі повно викласти та детально описати невідповідність оскаржуваного судового рішення практиці Верховного Суду із застосування конкретної норми. Верховний Суд не наділений повноваженнями за скаржника доповнювати касаційну скаргу міркуваннями та вважати будь-які посилання скаржника на постанови Верховного Суду підставою для відкриття провадження у справі, якщо скаржник прямо не вказав на них як на таку підставу.
Доводи скаржника про неврахування висновку, викладеного в постанові Вищого господарського суду України від 30.11.2010 у справі № 15-30/146-09-3621 колегією суддів також відхиляються, оскільки відповідно до частини 4 статті 236 ГПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування норм права, викладені в постановах саме Верховного Суду, тоді як постанови Вищого господарського суду України не є джерелом правозастосовчої практики в розумінні цієї правової норми.
З огляду на викладене, колегія суддів дійшла висновку, що доводи прокурора про те, що суди в оскаржуваних рішеннях застосували норму права без урахування висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у перелічених у касаційній скарзі постановах Верховного Суду, не знайшли свого підтвердження.
Пунктом 5 частини 1 статті 296 ГПК України передбачено, що суд касаційної інстанції закриває касаційне провадження, якщо після відкриття касаційного провадження на підставі пункту 1 частини 2 статті 287 цього Кодексу судом встановлено, що висновок щодо застосування норми права, який викладений у постанові Верховного Суду та на який посилався скаржник у касаційній скарзі, стосується правовідносин, які не є подібними.
З урахуванням наведеного суд касаційної інстанції дійшов висновку про необхідність закриття касаційного провадження з підстави, передбаченої пунктом 5 частини 1 статті 296 ГПК України.
Керуючись статтями 234, 287, 296 ГПК України, Верховний Суд
Касаційне провадження за касаційною скаргою заступника керівника Рівненської обласної прокуратури на постанову Північно - західного апеляційного господарського суду від 21.06.2022 та рішення Господарського суду Житомирської області від 21.01.2022 у справі № 906/325/21 закрити.
Ухвала набирає законної сили з моменту її оголошення та оскарженню не підлягає.
Головуючий суддя Могил С.К.
Судді: Волковицька Н.О.
Мачульський Г.М.