іменем України
31 жовтня 2022 року м. Чернігів
Унікальний номер справи № 736/204/22
Головуючий у першій інстанції - Пархомчук Т. В.
Апеляційне провадження № 22-ц/4823/894/22
Чернігівський апеляційний суд у складі:
головуючого - судді Скрипки А.А.
суддів: Євстафіїва О.К., Шарапової О.Л.
секретар: Поклад Д.В.
сторони:
позивач: ОСОБА_1
відповідач: ОСОБА_2
розглянувши цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Корюківського районного суду Чернігівської області у складі судді Пархомчук Т.В. від 20 липня 2022 року, місце ухвалення рішення м.Корюківка, дата складання повного тексту рішення - 27 липня 2022 року, у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання права власності на житловий будинок із господарськими будівлями за набувальною давністю,
У лютому 2022 року ОСОБА_1 звернувся до суду із позовом до ОСОБА_2 про визнання права власності за набувальною давністю на житловий будинок із господарськими будівлями АДРЕСА_1 . Вимоги заявленого позову ОСОБА_1 обґрунтовував тим, що він протягом строку понад десять років, безперервно, відкрито проживає у спірному будинку та є добросовісним набувачем вказаного нерухомого майна, оскільки претензій щодо володіння даним будинком не отримував Позивач вказує, що станом на дату вселення у вересні 2011 року, йому не було відомо про власника будинку. Договору оренди чи іншого договору щодо користування спірним житловим будинком між позивачем та третіми особами не укладалось. Позивач зазначав, що право особистої власності на житловий будинок із господарськими будівлями АДРЕСА_1 , було зареєстровано 12.05.1989 року за колгоспним двором, головою якого була ОСОБА_3 . Позивач вказував, що ОСОБА_3 померла ІНФОРМАЦІЯ_1 , при цьому спадщину після її смерті прийняв ОСОБА_2 . Позивач вважає, що добросовісно заволодів чужим майном, оскільки не знав і не міг знати про те, що володіє чужим нерухомим майном. Позивач стверджував, що він продовжує відкрито, безперервно володіти спірним житловим будинком понад десять років, що є підставою для визнання за ним права власності на вказаний будинок із господарськими будівлями за набувальною давністю.
Рішенням Корюківського районного суду Чернігівської області від 20.07.2022 року у задоволенні позову ОСОБА_1 , відмовлено.
В апеляційній скарзі ОСОБА_1 просить скасувати оскаржуване рішення суду першої інстанції від 20.07.2022 року, та прийняти постанову, якою задовольнити вимоги заявленного ним позову. Доводи апеляційної скарги вказують, що оскаржуване рішення суду першої інстанції від 20.07.2022 року є незаконним, ухваленим судом при неповному з'ясуванні обставин, що мають значення для справи, має місце недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав встановленими, при цьому, висновки суду не відповідають обставинам справи та нормам процесуального права. В доводах апеляційної скарги ОСОБА_1 звертає увагу, що у позовній заяві він просив суд відкрити спрощене провадження у даній цивільній справі, проте, судом першої інстанції було відкрито загальне позовне провадження, що у порушення п. 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, позбавило позивача права мати своїм представником ОСОБА_4 . Апелянт звертає увагу, що ОСОБА_2 визнав вимоги заявленого позову, і за даних обставин, у суду першої інстанції були відсутні підстави для відмови у задоволенні вимог заявленого позову. Апелянт стверджує, що судом першої інстанції не було встановлено, що визнання відповідачем позову суперечить закону або порушує права, свободи чи інтереси інших осіб, і у порушення ч.4 статті 206 ЦПК України, суд першої інстанції не постановив ухвалу про відмову у прийнятті визнання відповідачем позову, і продовження судового розгляду. Апелянт вважає, що по справі доведено ті обставини, що позивач заволодів спірним житловим будинком добросовісно, оскільки на момент заволодіння чужим майно він не знав, та не міг знати про власника майна, який успадкував даний будинок. Апелянт вказує, що він вчиняв дії щодо відшукування власника спірного майна.
У відзиві на апеляційну скаргу відповідач ОСОБА_2 визнав в повному обсязі апеляційну скаргу ОСОБА_1 , а також визнав обставини щодо добросовісного заволодіння ОСОБА_1 спірним житловим будинком, і продовження відкритого та безперервного володіння даним нерухомим майном з 01.09.2011 року.
В судове засідання апеляційного суду сторони по справі, належним чином повідомлені про дату, час і місце судового розгляду даної справи, не з'явились. Відповідно до приписів ч.2 статті 372 ЦПК України, неявка сторін або інших учасників справи, належним чином повідомлених про дату, час і місце розгляду справи, не перешкоджає розгляду справи.
Відповідно до положень ч.5 статті 268 ЦПК України, датою ухвалення рішення, ухваленого за відсутності учасників справи, є дата складення повного судового рішення.
За наведених обставин, датою прийняття даної постанови апеляційним судом є 31.10.2022 року.
Вислухавши суддю-доповідача, дослідивши матеріали справи, перевіривши доводи апеляційної скарги, апеляційний суд дійшов наступного висновку.
Як вбачається із матеріалів справи, право особистої власності на житловий будинок із господарськими будівлями АДРЕСА_1 , було зареєстровано Н-Сіверським бюро технічної інвентаризації 12.05.1989 року за колгоспним двором, головою якого була ОСОБА_3 , що підтверджується копією свідоцтва про право особистої власності на житловий будинок (а.с.8).
ОСОБА_3 померла ІНФОРМАЦІЯ_1 (а.с.5, зворот). Як вбачається із копії спадкової справи №53/2011 до майна померлої ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_3 (а.с.23-32), ОСОБА_2 звернувся 18.07.2011 року до приватного нотаріуса із завою про прийняття спадщини.
Як вбачається із оскаржуваного рішення суду першої інстанції від 20.07.2022 року, відмовляючи ОСОБА_1 у задоволенні вимог заявленого позову, суд першої інстанції, із врахуванням норм права, які регулюють спірні правовідносини, а також висновків Великої Палати Верховного Суду, викладених у постанові від 14.05.2019 року у справі №910/17274/17, провадження №12-291гс18, та фактичних обставин справи, вказав, що позовні вимоги ОСОБА_1 є необґрунтованими, через відсутність усіх умов для набуття права власності за давністю, передбачених статтею 344 ЦК України. При цьому, суд першої інстанції зазначив у оскаржуваному рішенні від 20.07.2022 року, що позивачем не надано суду беззаперечних доказів того, що він на момент заволодіння чужим майном не знав та не міг знати про власника майна, який успадкував спірний будинок, а також не знав, що у нього відсутні підстави для заволодіння будинком, який певною особою був побудований, та колись перебував у власності даної особи. Судом першої інстанції також вказано,що позивачем не надано суду доказів того, що він вчиняв дії щодо відшукування власника майна, тобто, вчиняв добросовісні та чесні дії щодо з'ясування підстав для заволодіння майном, а просто заселився до чужого будинку. При цьому, суд першої інстанції дійшов висновку про відсутність під час заволодіння ОСОБА_1 спірним житловим будинком такої ознаки, як добросовісність, що є необхідною умовою для набуття позивачем права власності на будинок за набувальною давністю.
Апеляційний суд вважає за необхідне зазначити, що доводи апеляційної скарги відносно того, що висновки оскаржуваного рішення суду першої інстанції від 20.07.2022 року про відмову у задоволенні вимог заявленого позову є такими, що не узгоджуються із обставинами справи та нормами права, які регулюють спірні правовідносини, не можуть бути підставою для скасування рішення суду першої інстанції від 20.07.2022 року, оскільки вказані доводи апеляційної скарги не знайшли свого підтвердження в ході апеляційного розгляду даної справи.
В доводах апеляційної скарги ОСОБА_1 звертає увагу, що у позовній заяві він просив суд відкрити спрощене провадження у даній цивільній справі, проте, судом першої інстанції було відкрито загальне позовне провадження, що у порушення п. 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, позбавило позивача права мати своїм представником ОСОБА_4 . Апелянт вважає, що по справі доведено ті обставини, що позивач заволодів спірним житловим будинком добросовісно, оскільки на момент заволодіння чужим майно він не знав, та не міг знати про власника майна, який успадкував даний будинок. Апелянт вказує, що він вчиняв дії щодо відшукування власника спірного майна.
З даного приводу апеляційний суд вважає за необхідне зазначити наступне.
Згідно із статтею 41 Конституції України, кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним.
Відповідно до частини першої статті 316 ЦК України, правом власності є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб.
Власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном (частина перша статті 317 ЦК України).
Частиною першою статті 328 ЦК України визначено, що право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів.
Відповідно до положень частини першої статті 344 ЦК України особа, яка добросовісно заволоділа чужим майном і продовжує відкрито, безперервно володіти нерухомим майном протягом десяти років або рухомим майном - протягом п'яти років, набуває право власності на це майно (набувальна давність), якщо інше не встановлено цим Кодексом.
Аналіз вказаної норми закону дає підстави для висновку про те, що за набувальною давністю може бути набуто право власності на нерухоме майно, яке не має власника, або власник якого невідомий, або власник відмовився від права власності на належне йому нерухоме майно.
При цьому, необхідно виходити з того, що володіння є добросовісним, якщо особа при заволодінні чужим майном не знала і не могла знати про відсутність у неї підстав для набуття права власності.
Отже, при вирішенні спору щодо набувальної давності необхідно встановити саме факт добросовісності заявника на момент отримання ним майна, а саме, що у позивача, як володільця майна, не могло бути сумнівів у тому, що на це майно не претендують інші особи, і він отримав це майно за таких обставин і з таких підстав, які є достатніми для отримання права власності на нього.
Добросовісність передбачає, що володілець майна не знав і не міг знати про те, що він володіє чужим майном, тобто ті обставини, які обумовили його володіння, не давали і не могли давати володільцю сумніву щодо правомірності його володіння майном.
Відповідно до приписів частини четвертої статті 263 ЦПК України, при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.
При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин апеляційний суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 14.05.2019 року у справі №910/17274/17, провадження №12-291гс18, а саме, ''[…] Аналізуючи поняття добросовісності заволодіння майном як підстави для набуття права власності за набувальною давністю відповідно до статті 344 Цивільного кодексу України, слід виходити з того, що добросовісність як одна із загальних засад цивільного судочинства означає фактичну чесність суб'єктів у їх поведінці, прагнення сумлінно захистити свої цивільні права та забезпечити виконання цивільних обов'язків. При вирішенні спорів має значення факт добросовісності заявника саме на момент отримання ним майна (заволодіння майном), тобто на той початковий момент, який включається в повний давнісний строк володіння майном, визначений законом. Володілець майна в момент його заволодіння не знає (і не повинен знати) про неправомірність заволодіння майном. Крім того, позивач як володілець майна повинен бути впевнений у тому, що на це майно не претендують інші особи і він отримав це майно за таких обставин і з таких підстав, які є достатніми для отримання права власності на нього.
Звідси, йдеться про добросовісне, але неправомірне, в тому числі безтитульне, заволодіння майном особою, яка в подальшому претендуватиме на набуття цього майна у власність за набувальною давністю. Підставою добросовісного заволодіння майном не може бути, зокрема, будь-який договір, що опосередковує передання майна особі у володіння (володіння та користування), проте не у власність. Володіння майном за договором, що опосередковує передання майна особі у володіння (володіння та користування), проте не у власність, виключає можливість набуття майна у власність за набувальною давністю, адже у цьому разі володілець володіє майном не як власник.
Якщо володілець знає або повинен знати про неправомірність заволодіння чужим майном (у тому числі і про підстави для визнання договору про його відчуження недійсним), то, незважаючи на будь-який строк безперервного володіння чужим майном, він не може його задавнити, оскільки відсутня безумовна умова набуття права власності - добросовісність заволодіння майном.
Відповідна особа має добросовісно заволодіти саме чужим майном, тобто об'єкт давнісного володіння повинен мати власника або бути річчю безхазяйною (яка не має власника або власник якої невідомий). Нерухоме майно може стати предметом набуття за набувальною давністю якщо воно має такий правовий режим, тобто є об'єктом нерухомості, який прийнято в експлуатацію.
Відкритість володіння майном означає, що володілець володіє річчю відкрито, без таємниць, не вчиняє дій, спрямованих на приховування від третіх осіб самого факту давнісного володіння. При цьому володілець не зобов'язаний спеціально повідомляти інших осіб про своє володіння. Володілець має поводитися з відповідним майном так само, як поводився б з ним власник.
Давнісне володіння є безперервним, якщо воно не втрачалося володільцем протягом усього строку, визначеного законом для набуття права власності на майно за набувальною давністю. При цьому втрата не зі своєї волі майна його володільцем не перериває набувальної давності в разі повернення майна протягом одного року або пред'явлення протягом цього строку позову про його витребування (абзац 2 частини третьої статті 344 Цивільного кодексу України); не переривається набувальна давність, якщо особа, яка заявляє про давність володіння, є правонаступником іншого володільця, адже в такому випадку ця особа може приєднати до часу свого володіння увесь час, протягом якого цим майном володіла особа, чиїм спадкоємцем (правонаступником) вона є (частина друга статті 344 Цивільного кодексу України). Також не перериває набувальної давності здійснення володільцем фактичного розпорядження майном у вигляді передання його в тимчасове користування іншій особі.
Давнісне володіння має бути безперервним протягом певного строку, тобто бути тривалим. Тривалість володіння передбачає, що має спливти визначений у Цивільному кодексі України строк, що різниться залежно від речі (нерухомої чи рухомої), яка перебуває у володінні певної особи. Для нерухомого майна такий строк складає десять років.
Також для набуття права власності на майно за набувальною давністю закон не повинен обмежувати чи забороняти таке набуття. При цьому право власності за набувальною давністю на нерухоме майно, транспортні засоби, цінні папери набувається виключно за рішенням суду.
Отже, набуття відповідною особою права власності за набувальною давністю можливе лише за наявності всіх указаних умов у сукупності''.
З огляду на викладене, за набувальною давністю може бути визнано право власності на нерухоме майно, яке не має власника, або власник якого невідомий, або власник відмовився від права власності на належне йому нерухоме майно, а також на майно, що придбане добросовісним набувачем і у витребуванні якого його власнику було відмовлено.
Приймаючи до уваги вищенаведене, апеляційний суд вважає за необхідне зазначити, що доводи апеляційної скарги не спростовують висновку оскаржуваного рішення суду першої інстанції від 20.07.2022 року щодо відсутності підстав для задоволення вимог заявленого ОСОБА_1 позову. Оскільки, як обґрунтовано вказав суд першої інстанції, із врахуванням норм права, які регулюють спірні правовідносини, позивачем не надано суду беззаперечних доказів того, що він на момент заволодіння чужим майном не знав та не міг знати про власника майна, який успадкував спірний будинок, а також не знав, що у нього відсутні підстави для заволодіння будинком, який певною особою був побудований, та колись перебував у власності певної особи.
Встановивши, що позивачем не надано суду доказів того, що він вчиняв дії відносно відшукування власника майна, тобто, вчиняв добросовісні та чесні дії щодо з'ясування підстав для заволодіння майном, а просто заселився до чужого будинку, суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про відсутність правових підстав вважати, що володіння позивачем ОСОБА_1 спірним житловим будинком є за ознакою, добросовісним, у розумінні приписів статті 344 ЦК України. Суд першої інстанції дійшов висновку про безпідставність позовних вимог ОСОБА_1 , через відсутність усіх умов для набуття права власності за давністю, передбачених статтею 344 ЦК України, і за даних обставин, обґрунтовано відмовив у задоволенні вимог заявленого позову.
Апелянт ОСОБА_1 звертає увагу, що ОСОБА_2 визнав вимоги заявленого позову, і за даних обставин, у суду першої інстанції були відсутні підстави для відмови у задоволенні вимог заявленого позову. Апелянт стверджує, що судом першої інстанції не було встановлено, що визнання відповідачем позову суперечить закону або порушує права, свободи чи інтереси інших осіб, і у порушення ч.4 статті 206 ЦПК України, суд першої інстанції не постановив ухвалу про відмову у прийнятті визнання відповідачем позову, і продовження судового розгляду.
Апеляційний суд вважає, що вказані доводи апеляційної скарги не можуть бути підставою для скасування оскаржуваного рішення суду першої інстанції від 20.07.2022 року, виходячи із наступного.
Відповідно до ч.4 статті 206 ЦПК України, у разі визнання відповідачем позову суд за наявності для того законних підстав ухвалює рішення про задоволення позову. Якщо визнання відповідачем позову суперечить закону або порушує права, свободи чи інтереси інших осіб, суд постановляє ухвалу про відмову у прийнятті визнання відповідачем позову і продовжує судовий розгляд.
Як обґрунтовано вказав суд першої інстанції, із врахуванням норм права, які регулюють дані правовідносини, а також висновків Верховного Суду, викладених у постанові від 15.06.2020 року у справі №588/1311/17, провадження №61-39156св18, в даному випадку, подана відповідачем заява про визнання позову не може бути прийнята судом, оскільки відповідач визнає безпідставний позов. При цьому, прийняття судом заяви про визнання позову, в даному випадку, може мати наслідком порушення прав, свобод чи інтересів інших осіб. Встановивши на підставі фактичних обставин справи та норм права, які регулюють спірні правовідносини, відсутність правових підстав для задоволення вимог заявленого ОСОБА_1 позову, суд першої інстанції обґрунтовано не прийняв визнання відповідачем позову.
Суд першої інстанції обґрунтовано зауважив у оскаржуваному рішенні від 20.07.2022 року, що суд не вправі покласти в основу свого рішення лише факт визнання позову відповідачем, не дослідивши при цьому обставини справи. Тобто, повинно мати місце не лише визнання позову, а і законні підстави для задоволення позову, які в даному випадку підлягають встановленню. Так, якщо визнання відповідачем позову суперечить закону (наприклад, відповідач визнає безпідставний позов) або порушує права, свободи чи інтереси інших осіб, суд постановляє ухвалу про відмову у прийнятті визнання відповідачем позову і продовжує судовий розгляд.
В доводах апеляційної скарги ОСОБА_1 вказує, що у позовній заяві він просив суд відкрити спрощене провадження у даній цивільній справі, проте, судом першої інстанції було відкрито загальне позовне провадження, що у порушення п.1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, позбавило позивача права мати своїм представником ОСОБА_4 .
Апеляційний суд вважає, що вказані доводи апеляційної скарги не можуть бути підставою для скасування оскаржуваного рішення суду першої інстанції від 20.07.2022 року, виходячи із наступного. Як вбачається із приписів ч.4 статті 19, статей: 274, 277 ЦПК України, вирішення питання про можливість розгляду справи в порядку загального позовного провадження, за винятком справ, визначених частиною 4 статті 274 ЦПК України, є правом, а не обов'язком суду. Як вбачається із протоколу судового засідання суду першої інстанції від 05.07.2022 року (а.с.33-34), протокольною ухвалою суд першої інстанції, звернувши увагу на те, що розгляд даної справи призначено за правилами загального позовного провадження, ухвалив, відповідно до статті 60 ЦПК України, не допускати до участі у справі представника позивача - ОСОБА_4 , який не має статусу адвоката.
При цьому, необхідно зазначити, що позивач не був позбавлений права на отримання професійної правничої допомоги адвоката у встановленому Законом порядку, в тому числі, і у разі наявності права на безоплатну вторинну правову допомогу, відповідно до положень п.1 ч.1 статті 14 Закону України ''Про безоплатну правову допомогу''. Проте, до дати проведення наступного судового засідання, а саме, 20.07.2022 року, та ухвалення судом першої інстанції рішення по даній справі, позивач вказаним правом не скористався.
Відповідно до приписів ч.1,ч.6 статті 81 ЦПК України, яка регламентує обов'язок доказування і подання доказів, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається, як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом; доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.
Відмовляючи у задоволенні позову ОСОБА_1 , суд першої інстанції обґрунтовано виходив з тих обставин, що ОСОБА_1 не надано належних та достатніх доказів наявності правових підстав для визнання за ним права власності за набувальною давністю на житловий будинок із господарськими будівлями, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 .
Враховуючи вищенаведене, доводи апеляційної скарги не містять в собі підстав для скасування оскаржуваного рішення суду першої інстанції від 20.07.2022 року, ухваленого на підставі норм права, які регламентують спірні правовідносини, та на основі з'ясованих фактичних обставин справи, підтверджених тими доказами, які були досліджені судом.
За даних обставин, апеляційний суд дійшов висновку, що апеляційну скаргу ОСОБА_1 необхідно залишити без задоволення, а рішення Корюківського районного суду Чернігівської області від 20.07.2022 року - необхідно залишити без змін.
Керуючись статтями: 367, 368, 374, 375, 381, 382, 383, 384, 389, 390 ЦПК України, апеляційний суд,
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 - залишити без задоволення.
Рішення Корюківського районного суду Чернігівської області від 20 липня 2022 року, залишити без змін.
Постанова набирає законної сили з дня її прийняття, але може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повної постанови.
Дата складення повної постанови - 31.10.2022 року.
Головуючий: Судді: