Справа № 396/1070/22
Провадження № 2/396/450/22
19.10.2022 року м. Новоукраїнка
Новоукраїнський районний суд Кіровоградської області у складі: головуючого - судді Цесельської О.С., за участю секретаря судового засідання Тодеріци К.Ю., представника позивача - адвоката Єльнікової Н.О., відповідача ОСОБА_1 ,
розглянувши у відкритому судовому засіданні в м.Новоукраїнка Кіровоградської області під час судового розгляду цивільну справу за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням,
Позивач звернувся до суду із зазначеним позовом ОСОБА_1 про визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням, в якому просить визнати ОСОБА_1 такою, що втратила право на користування житловим будинком АДРЕСА_1 .
В обґрунтування позовних вимог посилається на те, що він є власником будинку АДРЕСА_1 . Будинок належить йому на підставі договору купівлі - продажу будинку. 28.04.1990 року він одружився з ОСОБА_1 . У 1993 році у них народилася дочка ОСОБА_3 . У 1994 році за власні кошти позивач придбав будинок АДРЕСА_1 . Згоду на купівлю будинку відповідачка не давала. 19.11.2003 року шлюб між сторонами розірвано. Після розірвання шлюбу дочка залишилася проживати з матір?ю. Відповідачка разом з дочкою виїхали із вказаного будинку та проживали весь час в іншому помешканні. Упродовж всього періоду після розлучення (2003-2022 роки) позивачка не заявляла ніяких претензій щодо вищевказаного будинку, житловим приміщенням не користувалася, ніяких відносин з власником будинку не підтримувала та за вказаною адресою не з?являлася, також не несла ніяких витрат по утриманню житлового приміщення, оплаті комунальних послуг. При цьому ніяких перешкод в користуванні вказаним приміщенням позивач відповідачці не чинив. Звернутися до відповідачки стосовно зняття її з реєстраційного обліку добровільно позивач не має можливості, так як відповідачка відмовляється з ним спілкуватися, зв?язок з нею не підтримує. Оскільки відповідач не є членом сім?ї позивача, не відноситься до кола осіб, які постійно проживають разом з ним і ведуть з ним спільне господарство, факт її реєстрації за вищевказаною адресою, порушує його право на вільне розпорядження і користування будинком, тому він звернувся до суду.
В судовому засіданні представник позивача підтримала позов за викладених в ньому обставин та прохала його задовольнити, пояснивши, що відповідачка довгий період часу не проживає в вказаному будинку, не веде спільне господарство.
Відповідач в судовому засіданні просила у задоволенні позову відмовити, надала відзив, пояснивши, що будинок вони з позивачем купували разом в період шлюбу. Зазначила що зареєстрована в будинку, оскільки будинок є їх з позивачем спільною сумісною власністю, в подальшому має намір проживати у будинку.
Заслухавши сторони, дослідивши письмові докази по справі та оцінивши їх відповідно до ст. 89 ЦПК України за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному та безпосередньому дослідженні, суд дійшов наступного висновку.
Відповідно до ч.1 ст. 13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.
Згідно ч.1 ст.12 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень. Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов'язаних із вчиненням чи не вчиненням нею процесуальних дій. Учасники справи подають докази у справі безпосередньо до суду.
Статтею 15 ЦК України закріплено право кожної особи на захист свого права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Положення цієї статті ґрунтуються на нормах Конституції України, які закріплюють обов'язок держави забезпечувати захист прав усіх суб'єктів права власності і господарювання (ст.13), захист прав і свобод людини і громадянина судом (ч.1 ст.55).
Згідно ч. 1 ст.81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Згідно з ч.6 ст.81 ЦПК України доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.
Доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи (ст. 76 ЦПК України).
Відповідно до ст.9 ЖК України ніхто не може бути обмежений у праві користування жилим приміщенням інакше як з підстав і в порядку, передбачених законом.
Реєстрація місця проживання є похідним правом від права користування житлом, а тому зняти особу з реєстрації за місцем проживання можна лише за умови втрати нею права користування цим житлом чи у зв'язку з її виселенням (добровільно чи у примусовому порядку).
Частиною 1 ст.383 ЦК України та ст.150 ЖК України закріплені положення, відповідно до яких громадяни, які мають у приватній власності будинок (частину будинку), квартиру, користуються ним (нею) для особистого проживання і проживання членів їх сімей та інших осіб.
За позивачем на праві власності зареєстровано будинок АДРЕСА_1 , що підтверджується договором купівлі-продажу, посвідченим державним нотаріусом Новоукраїнської державної нотаріальної контори від 22 квітня 1994 року, зареєстровано в реєстрі за № 883. (а.с.21-23).
Судом встановлено, що сторони перебували у шлюбі з 28.04.1990 року, 19 листопада 2003 року було розірвано шлюб. (а.с.7).
Таким чином, житловий будинок АДРЕСА_1 було придбано у 1994 році - під час перебування сторін у шлюбі.
Отже, до спірних правовідносин підлягають застосуванню як норми Кодексу про шлюб та сім'ю України (далі -КпШС України) так і норми СК України.
Відповідно до статті 22 КпШС УРСР (в редакції, який діяв на час придбання будинку) майно, нажите подружжям за час шлюбу, є його спільною сумісною власністю. Кожен з подружжя має рівні права володіння, користування і розпорядження цим майном. Подружжя користується рівними правами на майно і в тому разі, якщо один з них був зайнятий веденням домашнього господарства, доглядом за дітьми або з інших поважних причин не мав самостійного заробітку.
Таким чином, набуття майна за час перебування у шлюбі створює презумпцію виникнення права спільної сумісної власності. Це означає, що ні дружина, ні чоловік не зобов'язані доводити наявність права спільної сумісної власності на майно, набуте у шлюбі, оскільки воно вважається таким, що належить подружжю.
Якщо майно придбано під час шлюбу, то реєстрація прав на нього (транспортний засіб, житловий будинок чи іншу нерухомість) лише на ім'я одного із подружжя не спростовує презумпцію належності його до спільної сумісної власності подружжя. Заінтересована особа може довести, що майно придбане нею у шлюбі, але за її особисті кошти. У цьому разі презумпція права спільної сумісної власності на це майно буде спростована.
Якщо ж заява, одного з подружжя, про те, що річ була куплена на її особисті кошти не буде належним чином підтверджена, презумпція права спільної сумісної власності подружжя залишиться непохитною.
Таким чином, тягар доказування у справах цієї категорії покладено на того із подружжя, хто заперечує проти визнання майна об'єктом спільної сумісної власності подружжя.
Розглядаючи позов, суд має встановити фактичні обставини справи, виходячи з фактичних правовідносин сторін, але в межах заявлених вимог.
Так, з договору купівлі-продажу жилого будинку вбачається, що 22 квітня 1994 року ОСОБА_2 придбав будинок за адресою: АДРЕСА_1 , що підтверджується договором купівлі-продажу, посвідченим державним нотаріусом Новоукраїнської державної нотаріальної контори від 22 квітня 1994 року, зареєстровано в реєстрі за № 883. З посиланням на вказаний доказ позивач зазначає, що спірний будинок є його особистою приватною власністю.
Проте позовних вимог щодо визнання будинку за адресою: АДРЕСА_1 особистою приватною власність позивачем не заявлялося, відсутнє рішення суду про визнання спірного будинку особистою власністю ОСОБА_2 , а договір купівлі - продажу не є належним доказом для визнання ОСОБА_1 особою, яка втратила право користування житлом у будинку за адресою: АДРЕСА_1 .
Предметом спору у справі є вимоги про визнання ОСОБА_1 такою, що втратила право на користування будинком за адресою: АДРЕСА_1 , а не вимоги про визнання вказаного будинку особистою власністю позивача.
Відповідно до ст.41 Конституції України, ст.319,321 ЦК України, власник не може бути протиправно позбавлений права власності або обмежений у цьому праві.
Згідно ст.269,270,310,311 ЦК України право на місце проживання належить до особистих немайнових прав фізичної особи, якими вона володіє довічно. Вона не може бути примусово позбавлена житла, крім випадків, встановлених законом.
Відповідно до ст. 68 СК України розірвання шлюбу не припиняє права спільної сумісної власності на майно, набуте за час шлюбу. Розпоряджання майном, що є об'єктом права спільної сумісної власності, після розірвання шлюбу здійснюється співвласниками виключно за взаємною згодою відповідно до Цивільного кодексу України.
Діюче законодавство не передбачає підстав позбавлення співвласника будинку права користування цим житловим приміщенням на тій підставі, що вона перестала бути членом сім'ї іншого співвласника.
Не передбачає таких підстав і частина 4ст. 156 ЖК щодо членів сім'ї власника, які припинили з ним сімейні відносини внаслідок розірвання шлюбу.
Враховуючи вищевикладене, суд вважає, що позовні вимоги про визнання особи втратившою право користування житлом є необґрунтованими та такими, що не підлягають задоволенню.
З огляду на вищевказане, суд вважає за необхідне відмовити в задоволенні позову в повному обсязі.
Відповідно до п. 2 ч. 2ст. 141 ЦПК України судові витрати пов'язані з розглядом справи у разі відмови в задоволенні позову покладаються на позивача.
Керуючись ст.41 Конституції України, ст.383 ЦК України, ст.68 Сімейного кодексу України, ст.22 КпШС УРСР, ст.141, 263-265, 280-284, 289 ЦПК України, суд
У задоволенні позову ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням - відмовити.
Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги.
Рішення може бути оскаржено шляхом подання апеляційної скарги до Кропивницького апеляційного суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.
Повне рішення суду складено 27.10.2022 року.
Суддя: О. С. Цесельська