Справа № 640/9871/20 Головуючий у 1 інстанції: Келеберда В.І.
Суддя-доповідач: Вівдиченко Т.Р.
18 жовтня 2022 року м. Київ
Шостий апеляційний адміністративний суд у складі колегії суддів:
Судді-доповідача Вівдиченко Т.Р.
Суддів Аліменка В.О.
Кузьмишиної О.М.
За участю секретаря Заміхановської Д.В.
розглянувши у відкритому судовому засіданні адміністративну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 23 травня 2022 року у справі за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Національного агентства з питань запобігання корупції про визнання протиправним та скасування наказу, поновлення на посаді, стягнення заробітної плати за час вимушеного прогулу, -
Позивач - ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до Національного агентства з питань запобігання корупції (далі - НАЗК, Національне агентство), в якому просив:
- визнати протиправним та скасувати наказ Національного агентства з питань запобігання корупції від 08 квітня 2020 року №340-к/тр про звільнення ОСОБА_1 ;
- поновити ОСОБА_1 на посаді керівника відділу проведення спеціальних перевірок Департаменту перевірки декларацій та моніторингу способу життя з 08 квітня 2020 року;
- стягнути з Національного агентства з питань запобігання корупції на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час вимушеного прогулу з 08 квітня 2020 року по день винесення рішення у справі;
- допустити до негайного виконання рішення суду в частині поновлення на посаді та стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу у межах суми стягнення за один місяць;
- здійснити розподіл судових витрат на професійну правничу допомогу.
Рішенням Окружного адміністративного суду міста Києва від 23 травня 2022 року у задоволенні адміністративного позову відмовлено.
Не погодившись з рішенням суду, позивач - ОСОБА_1 звернувся з апеляційною скаргою, в якій просить скасувати рішення суду першої інстанції та прийняти нове рішення, яким задовольнити позовну заяву, посилаючись на порушення судом норм матеріального та процесуального права. Зокрема, апелянт вказує, що судом першої інстанції помилково зроблений висновок, що норми Кодексу законів про працю України не застосовується до вивільнення окремої категорії працівників, таких якими є державні службовці. Також, апелянт зазначає, що відповідачем було проведено незаконне звільнення працівників без скорочення посад. На переконання апелянта, у відповідача мало місце лише упорядкування структури шляхом її реорганізації без скорочення штату працівників, а тому, позивачу, у відповідності до вимог ст. 32 КЗпП України, повинна була бути запропонована посада у новоствореному підрозділі. Крім того, апелянт вважає, що положення Закону №889-VIII, якими врегульовано питання щодо припинення державної служби за ініціативою суб'єкта призначення є дискримінаційними та такими, що значно звужують права державних службовців.
31 серпня 2022 року до Шостого апеляційного адміністративного суду від відповідача - Національного агентства з питань запобігання корупції надійшов відзив на апеляційну скаргу, яким підтримує позицію суду першої інстанції.
14 вересня 2022 року через систему «Електронний суд» до суду апеляційної інстанції від позивача - ОСОБА_1 надійшла відповідь на відзив на апеляційну скаргу.
Заслухавши у відкритому судовому засіданні суддю-доповідача, пояснення учасників процесу, які з'явилися в судове засідання, перевіривши матеріали справи та доводи апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню, з наступних підстав.
Відповідно до частини 1 статті 2 КАС України, завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб'єктів владних повноважень.
Як вбачається з матеріалів справи та встановлено судом першої інстанції, виходячи з даних трудової книжки, з вересня 2016 по квітень 2020 року ОСОБА_1 працював в Національному агентстві з питань запобігання корупції, зокрема з 09.07.2018 по 08.04.2020 на посаді керівника відділу проведення спеціальних перевірок Департаменту перевірки декларацій та моніторингу способу життя.
Наказом Національного агентства від 28.02.2020 № 74/20 «Про упорядкування структури Національного агентства з питань запобігання корупції» ліквідовано Департамент перевірки декларацій та моніторингу способу життя.
Листом від 02 березня 2020 року №100-18/7274/20 ОСОБА_1 повідомлено про ліквідацію Департаменту перевірки декларацій та моніторингу способу життя і попереджено про подальше звільнення, у зв'язку з скороченням займаної ним посади, що підтверджується підписом позивача.
Наказом Національного агентства з питань запобігання корупції від 06 березня 2020 року № 85/20 «Про затвердження та введення в дію штатного розпису Національного агентства з питань запобігання корупції» затверджено та введено в дію з 11.03.2020 штатний розпис Національного агентства з питань запобігання корупції на 2020 рік з чисельністю працівників 354 особи, зі створенням наказом від 03.04.2020 №131/20 відділу проведення спеціальних перевірок Управління проведення спеціальних перевірок та моніторингу способу життя, у зв'язку з чим, затверджено відповідне Положення, затверджене наказом НАЗК.
Наказом Національного агентства з питань запобігання корупції від 08 квітня 2020 року №340-к/тр «Про звільнення ОСОБА_1 » позивача звільнено з 08.04.2020 з посади керівника відділу проведення спеціальних перевірок Департаменту перевірки декларацій та моніторингу способу життя, у зв'язку із скороченням посади відповідно до пункту 2 частини першої статті 7 Закону України «Про запобігання корупції» та на підставі пункту 1 частини першої статті 87 Закону України №899-VIII «Про державну службу».
Не погоджуючись із наказом про звільнення, позивач звернувся до суду з вищевказаним позовом.
Надаючи правову оцінку встановленим обставинам справи та висновкам суду першої інстанції, колегія суддів зазначає наступне.
Згідно ч. 2 ст. 19 Конституції України, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Спірні правовідносини регулюються Конституцією України, Законом України «Про державну службу» від 10.12.2015, № 889-VIII та Законом України «Про запобігання корупції».
Усі нормативно-правові акти застосовані у редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин.
Спеціальним Законом, який визначає принципи, правові та організаційні засади забезпечення публічної, професійної, політично неупередженої, ефективної, орієнтованої на громадян державної служби, яка функціонує в інтересах держави і суспільства, а також порядок реалізації громадянами України права рівного доступу до державної служби, що базується на їхніх особистих якостях та досягненнях є Закон України «Про державну службу» від 10 грудня 2015 р. № 889-VIII (далі - Закон № 889-VIII).
Відповідно до частин 1-3 статті 5 вищевказаного Закону, правове регулювання державної служби здійснюється Конституцією України, цим та іншими законами України, міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, постановами Верховної Ради України, указами Президента України, актами Кабінету Міністрів України та центрального органу виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну політику у сфері державної служби (частина перша).
Відносини, що виникають у зв'язку із вступом, проходженням та припиненням державної служби, регулюються цим Законом, якщо інше не передбачено законом.
Дія норм законодавства про працю поширюється на державних службовців у частині відносин, не врегульованих цим Законом.
Отже, за загальним правилом, відносини щодо, зокрема, припинення державної служби регулюються Законом №889-VIII. Застосування до відносин щодо припинення державної служби законодавства про працю можливе лише в частині відносин, що не врегульовані Законом №889-VIII, який по відношенню до Кодексу законів про працю України є спеціальним законом, що регулює правовідносини, в тому числі щодо припинення державної служби.
Положеннями пункту 4 частини 1 статті 83 Закону №889-VIII визначено, що державна служба припиняється за ініціативою суб'єкта призначення (статті 87, 87-1 цього Закону).
Згідно пункту 1 частини 1 статті 87 Закону №889-VIII, підставами для припинення державної служби за ініціативою суб'єкта призначення є скорочення чисельності або штату державних службовців, скорочення посади державної служби внаслідок зміни структури або штатного розпису державного органу без скорочення чисельності або штату державних службовців, реорганізація державного органу.
Як вбачається з матеріалів справи, ОСОБА_1 звільнено на виконання наказів від 28.02.2020 №74/20 «Про упорядкування структури Національного агентства з питань запобігання корупції» та від 06.03.2020 №85/20 «Про затвердження та введення в дію штатного розпису Національного агентства з питань запобігання корупції».
Так, вищевказаними наказами ліквідовано Департамент перевірки декларацій та моніторингу способу життя, у якому ОСОБА_1 обіймав посаду керівника відділу проведення спеціальних перевірок, та затверджено нову структуру штатного розпису, у якому відповідний Департамент не передбачено, що, як наслідок, стало підставою для скорочення посади позивача.
Наказом Національного агентства з питань запобігання корупції від 06 березня 2020 року №85/20 затверджено штатним розписом на 2020 рік, згідно якого, утворено:
- Управління проведення обов'язкових повних перевірок з Першим та Другим відділом у його складі;
- Управління проведення повних перевірок з Першим та Другим відділом у його складі;
- Управління проведення спеціальних перевірок та моніторингу способу життя з відділом контролю за своєчасністю подання декларацій, відділом моніторингу способу життя, відділом проведення спеціальних перевірок у його складі.
Відповідно до Положень про вищевказані підрозділи, затвердженими наказами Національного агентства з питань запобігання корупції від 25.03.2020 №115/20, від 25.03.2020 №115/20 та від 26.03.2020 №117/20, завданнями Управлінь є відповідно виконання повноважень Національного агентства щодо: проведення обов'язкових повних перевірок декларацій, поданих суб'єктами декларування, визначених Законом; проведення повних перевірок декларацій, поданих суб'єктами декларування, визначених Законом; контролю за своєчасністю подання декларацій осіб, уповноважених на виконання функцій держави або місцевого самоврядування, повідомлень про суттєві зміни в майновому стані та про відкриття валютних рахунків в установах банків-резидентів, проведення спеціальної перевірки стосовно осіб, які претендують на зайняття посад, які передбачають зайняття відповідального або особливо відповідального становища, а також посад з підвищеним корупційним ризиком, перелік яких затверджується Національним агентством та моніторингу способу життя суб'єктів декларування.
Таким чином, вірним є висновок суду першої інстанції про те, що у внутрішній структурі НАЗК відбулась внутрішня реорганізація, внаслідок якої, змінено перелік, права та функціональні обов'язки структурних підрозділів, внаслідок якої скорочено посаду керівника відділу проведення спеціальних перевірок Департаменту перевірки декларацій та моніторингу способу життя, а отже, підстава для звільнення, передбачена пунктом 1 частини 1 та частиною 4 статті 87 Закону №889-VIII та вказана в оскаржуваному наказі, відповідає обставинам справи.
З огляду на зазначене, доводи апелянта про те, що відповідачем було проведено незаконне звільнення працівників без скорочення посад, колегія суддів вважає необгрунтованими.
Щодо доводів апелянта про те, що судом першої інстанції помилково зроблений висновок, що норми Кодексу законів про працю України не застосовується до вивільнення окремої категорії працівників, таких якими є державні службовці, слід зазначити наступне.
Відповідно до частини третьої статті 87 Закону № 889-VIII (у редакції до 12 лютого 2020 року), процедура вивільнення державних службовців на підставі пункту 1 частини першої цієї статті визначалася законодавством про працю. Звільнення на підставі пункту 1 частини першої цієї статті допускалося лише у разі, якщо державного службовця не може бути переведено на іншу посаду відповідно до його кваліфікації або якщо він відмовляється від такого переведення.
Разом з тим, 13 лютого 2020 року набрав чинності Закон України «Про внесення змін до Митного кодексу України та деяких інших законодавчих актів України у зв'язку з проведенням адміністративної реформи» від 14 січня 2020 року № 440-IX, яким частину третю статті 87 доповнено новим абзацом першим такого змісту:
« 3. Суб'єкт призначення або керівник державної служби попереджає державного службовця про наступне звільнення на підставі пунктів 1 та 1-1 частини першої цієї статті у письмовій формі не пізніше ніж за 30 календарних днів. Суб'єкт призначення або керівник державної служби може пропонувати державному службовцю будь-яку вакантну посаду державної служби у тому самому державному органі (за наявності). При цьому не застосовуються положення законодавства про працю щодо обов'язку суб'єкта призначення отримання згоди виборного органу первинної профспілкової організації (профспілкового представника) на звільнення».
Відповідно до статті 58 Конституції України закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі, крім випадків, коли вони пом'якшують або скасовують відповідальність особи.
Закріплення принципу незворотності дії в часі законів та інших нормативно-правових актів є гарантією безпеки людини і громадянина, довіри до держави.
Згідно з Рішенням Конституційного суду України у справі за конституційним зверненням Національного банку України щодо офіційного тлумачення положення частини першої статті 58 Конституції України від 09 лютого 1999 року № 1-рп/99 за загальновизнаним принципом права закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі. Цей принцип закріплений у частині першій статті 58 Конституції України, за якою дію нормативно-правового акта в часі треба розуміти так, що вона починається з моменту набрання цим актом чинності і припиняється з втратою ним чинності, тобто до події, факту застосовується той закон або інший нормативно-правовий акт, під час дії якого вони настали або мали місце.
Таким чином, за загальним правилом норма права діє стосовно фактів і відносин, які виникли після набрання чинності цією нормою. Тобто до події, факту застосовується закон (інший нормативно-правовий акт), під час дії якого вони настали або мали місце.
Матеріали справи свідчать, що листом від 02 березня 2020 року №100-18/7274/20 ОСОБА_1 повідомлено про ліквідацію Департаменту перевірки декларацій та моніторингу способу життя і попереджено про подальше звільнення, у зв'язку з скороченням займаної ним посади, що підтверджується підписом позивача.
Таким чином, процедура звільнення державних службовців, у зв'язку з припиненням державної служби за ініціативою суб'єкта призначення, на дату ознайомлення ОСОБА_1 із попередженням про наступне звільнення, а також, і на дату видання оскаржуваного наказу про звільнення позивача, у цій справі врегульована положеннями Закону № 889-VIII, що виключає застосування КЗпП України до спірних правовідносин.
Даний висновок узгоджується з правовою позицією Верховного Суду у складі Касаційного адміністративного суду, викладеного у постанові від 15 вересня 2022 року у справі № 380/10822/21.
При цьому, колегія суддів не вбачає підстав для застосування до спірних правовідносин в цій частині положень Кодексу законів про працю України, оскільки це питання було врегульовано законодавцем, який вніс зміни до профільного Закону, шляхом виключення з попередньої редакції речення, яке означало наявність обов'язку суб'єкта призначення виконати такий обов'язок.
Щодо доводів апелянта про те, що позивачу, у відповідності до вимог ст. 32 КЗпП України, повинна була бути запропонована посада у новоствореному підрозділі, колегія суддів зазначає наступне.
Відповідно до частин 1-2 статті 41 Закону № 889-VIII, державний службовець з урахуванням його професійної підготовки та професійних компетентностей може бути переведений без обов'язкового проведення конкурсу:
1) на іншу рівнозначну або нижчу вакантну посаду в тому самому державному органі, у тому числі в іншій місцевості (в іншому населеному пункті), - за рішенням керівника державної служби або суб'єкта призначення;
2) на рівнозначну або нижчу вакантну посаду в іншому державному органі, у тому числі в іншій місцевості (в іншому населеному пункті), - за рішенням суб'єкта призначення або керівника державної служби в державному органі, з якого переводиться державний службовець, та суб'єкта призначення або керівника державної служби в державному органі, до якого переводиться державний службовець.
Державний службовець, призначений на посаду без конкурсу, не може бути переведений на вищу посаду державної служби без проведення конкурсу.
Переведення здійснюється лише за згодою державного службовця.
У світлі аргументів апеляційної скарги ОСОБА_1 , колегія суддів зазначає, що Верховним Судом вже неодноразово, зокрема, у постановах від 28 липня 2021 року у справі № 640/11024/20, від 08 грудня 2021 року у справі №380/3646/20, від 23 грудня 2021 року у справі № 380/3551/20, досліджувалося питання щодо правильного розуміння сутності нормативного врегулювання процедури звільнення державних службовців на підставі пунктів 1 і 1-1 частини першої статті 87 Закону № 889-VІІІ (у редакції Закону № 117-IX) у сукупності з положеннями частини третьої статті 87 Закону № 889-VIII (у редакції Закону № 440-IX).
У наведених постановах у справах № 640/11024/20 та №380/3646/20 Верховний Суд підкреслив, що вжите у частині третій статті 87 Закону № 889-VIII слово «може», означає, що на суб'єкта призначення або керівника державної служби не покладається обов'язок з працевлаштування працівників, що вивільняються. Вирішення питання пропонувати державному службовцю вакантну посаду чи ні законодавець залишив на розсуд суб'єкта призначення.
Аналізуючи положення Закону № 889-VIII, яким визначалася підстава припинення державної служби за ініціативою суб'єкта призначення на момент прийняття оспорюваного наказу, Верховний Суд у справах № 640/11024/20, №380/3646/20, № 380/3551/20 дійшов висновку, що суб'єкт призначення не зобов'язаний був пропонувати позивачу іншу рівноцінну посаду державної служби, а в разі відсутності такої - іншу роботу (посаду державної служби) у цьому державному органі.
Такого підходу, також, дотримується Верховний Суд у складі Касаційного адміністративного суду у постанові від 21 грудня 2021 року у справі №200/7446/20-а, предметом спору у якій є звільнення працівника Національного агентства з питань запобігання корупції у зв'язку зі скороченням посади.
Крім того, за змістом роз'яснення Національного агентства України з питань державної служби від 20.02.2020 № 86р/з при скороченні чисельності або штату державних службовців, скороченні посади державної служби внаслідок зміни структури або штатного розпису державного органу без скорочення чисельності або штату державних службовців, реорганізації державного органу пропонування державному службовцю вакантної посади державної служби є правом суб'єкта призначення або керівника державної служби, а не обов'язком.
Враховуючи викладене, доводи апелянта про те, що йому відповідач повинен був запропоновати посаду у новоствореному підрозділі є необгрунтованими.
Посилання апелянта на постанови Верховного Суду у справах № 440/413/20, №640/3456/20, № 240/455/20, №826/19187/16, №826/6148/16 колегія суддів вважає необґрунтованими, оскільки, судові рішення у вказаних справах прийнято Верховним Судом за інших обставин справи та правовідносин, а тому, викладені в них висновки не підлягають застосуванню при вирішенні спору у даній справі.
Доводи апелянта про те, що положення Закону №889-VIII, якими врегульовано питання щодо припинення державної служби за ініціативою суб'єкта призначення є дискримінаційними та такими, що значно звужують права державних службовців, є необгрунтованими, з огляду на наступне.
Так, згідно з практикою ЄСПЛ дискримінація означає поводження з особами у різний спосіб, без об'єктивного та розумного обґрунтування у відносно схожих ситуаціях (рішення у справі «Вілліс проти Сполученого Королівства» від 11 червня 2002 року, заява № 36042/97). Відмінність у ставленні також є дискримінаційною, якщо вона не переслідує легітимну ціль або якщо немає розумного співвідношення між застосованими засобами та переслідуваною ціллю. Договірна держава користується свободою розсуду при визначенні того, чи та якою мірою відмінності в інших схожих ситуаціях виправдовують різне ставлення (рішення у справі «Ван Раалте проти Нідерландів» від 21 лютого 1997 року, заява № 20060/92; рішення ЄСПЛ у справі «Пічкур проти України» від 7 листопада 2013 року, заява № 10441/06).
Аналогічний підхід у своїх рішеннях використовує і Конституційний Суд України, вказуючи на те, що мета встановлення певних відмінностей (вимог) у правовому статусі повинна бути істотною, а самі відмінності (вимоги), що переслідують таку мету, мають відповідати конституційним положенням, бути об'єктивно виправданими, обґрунтованими та справедливими. В іншому разі встановлення обмежень означало б дискримінацію (Рішення Конституційного Суду України від 07 липня 2004 року №14-рп/2004).
Наявність правомірної, об'єктивно обґрунтованої мети, способи досягнення якої є належними та необхідними, також виключає дискримінацію, що випливає з визначень прямої та непрямої дискримінації, наданих у Законі України «Про засади запобігання і протидії дискримінації в Україні».
Враховуючи викладене, колегія суддів вважає, що наказ Національного агентства з питань запобігання корупції від 08 квітня 2020 року №340-к/тр про звільнення ОСОБА_1 виданий на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України, а тому, судом першої інстанції обґрунтовано відмовлено у задоволенні позовних вимог.
Решта доводів та заперечень апелянта висновків суду першої інстанції не спростовують.
Згідно п.41 висновку №11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до уваги Комітету Європи щодо якості судових рішень, обов'язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту. Обсяг цього обов'язку може змінюватися залежно від характеру рішення. Слід зазначити, що згідно практики Європейського суду з прав людини та зокрема, рішення у справі "Серявін та інші проти України" від 10 лютого 2010 року, заява 4909/04, відповідно до п.58 якого суд повторює, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення у справі "Руїс Торіха проти Іспанії" від 9 грудня 1994 року, серія A, N 303-A, п.29).
Аналізуючи обставини справи та норми чинного законодавства, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про необґрунтованість позовних вимог ОСОБА_1 та відсутність правових підстав для їх задоволення.
Відповідно до ч. 1 ст. 77 КАС України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.
В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача (ч. 2 ст. 77 КАС України).
При цьому, доводи апеляційної скарги зазначених вище висновків суду попередньої інстанції не спростовують і не дають підстав для висновку, що судом першої інстанції при розгляді справи неповно з'ясовано обставини, що мають значення для справи, неправильно застосовано норми матеріального права, які регулюють спірні правовідносини, чи порушено норми процесуального права.
Відповідно до ч. 3 ст. 242 КАС України, обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин в адміністративній справі, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи.
З підстав вищенаведеного, колегія суддів дійшла висновку, що суд першої інстанції вірно встановив фактичні обставини справи, дослідив наявні докази, надав їм належну оцінку та прийняв рішення, з дотриманням норм матеріального і процесуального права, а тому підстав для його скасування не вбачається.
Відповідно до ст. 316 КАС України, суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Керуючись ст. ст. 243, 250, 315, 316, 321, 322, 325, 329 КАС України, колегія суддів,-
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.
Рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 23 травня 2022 року залишити без змін.
Постанова набирає законної сили з дати її прийняття та може бути оскаржена шляхом подачі касаційної скарги безпосередньо до Верховного Суду в порядку і строки, визначені статтями 328-329 КАС України.
Суддя-доповідач Вівдиченко Т.Р.
Судді Аліменко В.О.
Кузьмишина О.М.
Повний текст постанови виготовлено 24.10.2022 р.