Справа № 761/43734/21
Провадження № 2/761/3923/2022
13 жовтня 2022 року Шевченківський районний суд м. Києва
у складі:
головуючого судді Осаулова А.А.
за участю секретаря судових засідань Путря Д.В.
представників позивача ОСОБА_1
представника відповідачів ОСОБА_2 ,
розглянувши у відкритому судовому засіданні в загальному позовному провадженні в залі суду в м.Києві цивільну справу за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_4 , ОСОБА_5 про визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням, усунення перешкод в користуванні квартирою шляхом виселення
В грудні 2021 року ОСОБА_3 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_4 (відповідач 1), ОСОБА_5 (відповідач 2) про визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням, усунення перешкод в користуванні квартирою шляхом виселення, в якому просив визнати відповідача 1 такою, що втратила право користування житловим приміщенням- квартирою АДРЕСА_1 , усунути перешкоди в користування квартирою АДРЕСА_1 шляхом виселення відповідачів 1, 2.
Позовні вимоги вмотивовані тим, що позивач є власником квартири АДРЕСА_1 за договором купівлі-продажу від 06.11.2020 р. Відповідачі проживають у даній квартирі без належних правових підстав.
Відповідач 2 є колишнім власником квартири та за договором купівлі-продажу від 20.06.2017 р. відчужила її ОСОБА_6 , яка в свою чергу продала позивачу.
Станом на 19.08.2020 р. відповідачі не були зареєстровані в квартирі АДРЕСА_1 , але 10.09.2020 р. без згоди позивача зареєструвалась відповідач 1.
В добровільному порядку відповідачі не звільняють квартиру та не дають позивачу можливості користуватися своєю власністю, що порушує його права.
Вказане стало підставо для звернення до суду.
В письмових поясненнях представник відповідачів заперечує щодо задоволення позову, зазначає, що 12.06.2017 р. ОСОБА_5 уклала договір купівлі-продажу щодо квартири АДРЕСА_1 з ОСОБА_6 . До теперішнього часу відповідачі проживають у спірній квартирі, про що було також відомо позивачу, сплачують комунальні послуг. Звертає увагу, що ОСОБА_4 було незаконно знято з реєстрації місця проживання, але в подальшому реєстрацію було поновлено.
Ухвалою судді від 21.12.2021 р. відкрито провадження у справі в порядку загального позовного провадження, призначено підготовче судове засідання.
Ухвалою суду від 13.07.2022 р. клопотання представника відповідача ОСОБА_2 від 13.07.2022 року про зупинення провадження у цивільній справі №761/43734/21, - залишено без задоволення.
Ухвалою суду від 26.08.2022 р. закрито підготовче провадження, справу призначено до розгляду по суті.
Ухвалою суду від 13.10.2022 р. клопотання представника відповідачів ОСОБА_2 від 06.10.2022 року про зупинення провадження у цивільній справі №761/43734/21, - залишено без задоволення.
В судовому засіданні представник позивача позов підтримав за викладених у позовній заяві обставин, просив його задовольнити.
Представник відповідачів в судовому засіданні заперечив щодо задоволення позову.
Згідно положень ч. 1 ст. 211 ЦПК України, розгляд справи відбувається в судовому засіданні.
Вислухавши пояснення присутніх представників, дослідивши та оцінивши письмові докази по справі у їх сукупності, суд приходить до висновку, що позовні вимоги задоволенню не підлягають з наступних підстав.
Відповідно до ч. 1 ст.13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.
Вимогами п.п. 1, 2, 3 ч. 1 ст. 264 ЦПК України, під час ухвалення рішення суд вирішує, чи мали місце обставини (факти), якими обґрунтовувалися вимоги та заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи; які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин.
Судом встановлено, що ОСОБА_3 є власником квартири АДРЕСА_1 за договором купівлі-продажу, укладеним з ОСОБА_6 , посвідченим приватним нотаріусом Соболєвою В.Л. 06.11.2020 р., зареєстрованим в реєстрі за №2056. Право власності за ОСОБА_3 зареєстровано 06.11.2020 р., що підтверджується витягом з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності.
Колишнім власником вказаної квартири була відповідач ОСОБА_5 , яка продала квартиру ОСОБА_6 за договором купівлі-продажу від 12.06.2017 р., зареєстрованим в реєстрі № 5041.
Судом встановлено, що у квартирі АДРЕСА_1 відповідач ОСОБА_5 була зареєстрована з 03.09.2009 р. по 10.01.2020 р., а відповідач ОСОБА_4 зареєстрована до теперішнього часу.
При цьому, згідно відповіді Шевченківської РДА від 18.07.2022 р., повідомлення про скасування зняття з місця проживання ОСОБА_4 була знята з реєстрації місця проживання на підставі повідомлення про зняття з реєстрації місця проживання особи, в зв'язку з вибуттям з 21.02.2020 р. до нового місця проживання: Івано-Франківська область, Косівський район, с. Рожнів, яке надійшло 03.03.2020 р. до відділу з питань реєстрації місця проживання/перебування фізичних осіб. За зверненням ОСОБА_4 була проведена перевірка правомірності зняття її реєстрації та встановлено, що Рожнівська сільська рада не здійснювала реєстрацію місця проживання ОСОБА_4 з одночасним зняттям її реєстрації. В зв'язку з цим, 17.12.2020 р. було проведено скасування зняття з реєстрації місця проживання ОСОБА_4 з квартири
АДРЕСА_1 особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу (частина перша статті 15, частина перша статті 16 ЦК України).
Суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом чи судом у визначених законом випадках (абзац 12 частини другої статті 16 ЦК України).
Здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону (частина перша та друга статті 5 ЦПК України).
Тлумачення вказаних норм свідчить, що цивільні права/інтереси захищаються у спосіб, який передбачений законом або договором, та є ефективним для захисту конкретного порушеного або оспорюваного права/інтересу позивача. Якщо закон або договір не визначають такого ефективного способу захисту, суд відповідно до викладеної в позові вимоги позивача може визначити у рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону. При розгляді справи суд має з'ясувати: чи передбачений обраний позивачем спосіб захисту законом або договором; чи передбачений законом або договором ефективний спосіб захисту порушеного права/інтересу позивача; чи є спосіб захисту, обраний позивачем, ефективним для захисту його порушеного права/інтересу у спірних правовідносинах. Якщо суд зробить висновок, що обраний позивачем спосіб захисту не передбачений законом або договором та/або є неефективним для захисту порушеного права/інтересу позивача, у цих правовідносинах позовні вимоги останнього не підлягають задоволенню. Однак, якщо обраний позивачем спосіб захисту не передбачений законом або договором, проте є ефективним та не суперечить закону, а закон або договір у свою чергу не визначають іншого ефективного способу захисту, то порушене право/інтерес позивача підлягає захисту обраним ним способом.
В постановах Верховного Суду від 08.08.2019 р. у справі №450/1686/17 та від 15.07.2019 р. у справі №235/499/17 зазначено, що кожна сторона сама визначає стратегію свого захисту, зміст своїх вимог і заперечень, тягар доказування лежить на сторонах спору, а суд розглядає справу виключно у межах заявлених ними вимог та наданих доказів. Суд не може вийти за межі позовних вимог та в порушення принципу диспозитивності самостійно обирати правову підставу та предмет позову.
Підстава позову - обставини (фактична підстава) і норми права (юридична підстава), які в сукупності дають право особі звернутися до суду з вимогами до відповідача.
Як вбачається з позовної заяви позивач просить визнати відповідача 1 такою, що втратила право користування житловим приміщенням- квартирою АДРЕСА_1 та усунути перешкоди в користування квартирою АДРЕСА_1 шляхом виселення відповідачів 1, 2.
Як на підставу позову про виселення відповідачів з квартири АДРЕСА_1 позивач посилається на ст.ст. 319, 346, 391 ЦК України, ч.3 ст. 116 ЖК України.
Відповідно до частин першої, другої статті 319 ЦК України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону. При здійсненні своїх прав та виконанні обов'язків власник зобов'язаний додержуватися моральних засад суспільства.
Положеннями статті 391 ЦК України передбачено, що власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном.
Відповідно до статті 47 Конституції України кожен має право на житло. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду.
Можливість виселення особи з житлового приміщення передбачена нормами ЖК УРСР.
Відповідно до частини четвертої статті 9 ЖК Української РСР, ніхто не може бути виселений із займаного жилого приміщення або обмежений у праві користування жилим приміщенням інакше як з підстав і в порядку, передбачених законом.
Згідно ч.1-2 ст. 109 ЖК УРСР виселення із займаного жилого приміщення допускається з підстав, установлених законом. Виселення проводиться добровільно або в судовому порядку. Допускається виселення в адміністративному порядку з санкції прокурора лише осіб, які самоправно зайняли жиле приміщення або проживають у будинках, що загрожують обвалом. Громадянам, яких виселяють з жилих приміщень, одночасно надається інше постійне жиле приміщення, за винятком виселення громадян при зверненні стягнення на жилі приміщення, що були придбані ними за рахунок кредиту (позики) банку чи іншої особи, повернення якого забезпечене іпотекою відповідного жилого приміщення. Постійне жиле приміщення, що надається особі, яку виселяють, повинно бути зазначено в рішенні суду.
Стаття 116 ЖК України врегульовує питання виселення без надання громадянам іншого жилого приміщення. Так, якщо наймач, члени його сім'ї або інші особи, які проживають разом з ним, систематично руйнують чи псують жиле приміщення, або використовують його не за призначенням, або систематичним порушенням правил соціалістичного співжиття роблять неможливим для інших проживання з ними в одній квартирі чи в одному будинку, а заходи запобігання і громадського впливу виявились безрезультатними, виселення винних на вимогу наймодавця або інших заінтересованих осіб провадиться без надання іншого жилого приміщення. Осіб, які підлягають виселенню без надання іншого жилого приміщення за неможливістю спільного проживання, може бути зобов'язано судом замість виселення провести обмін займаного приміщення на інше жиле приміщення, вказане заінтересованою в обміні стороною. Осіб, які самоправно зайняли жиле приміщення, виселяють без надання їм іншого жилого приміщення.
Зі змісту позовної заяви вбачається, що позивач вважає, що відповідачі без законних підстав займають квартиру АДРЕСА_1 . Між тим, вказана позиція є помилковою і не узгоджується із наявними у справі доказами.
В постанові Верховного Суду від 18.12.2019 р у справі № 674/1344/18-ц зазначено, що такими, що самоправно зайняли жиле приміщення, вважаються особи, які вселилися до нього самовільно без будь-яких підстав, а саме без відповідного рішення про надання їм цього приміщення та відповідно ордера на житлове приміщення. Виселення цих осіб пов'язане з відсутністю у них будь-яких підстав для зайняття жилої площі.
Підстави для виселення особи без надання іншого жилого приміщення передбачені у статті 116 ЖК УРСР щодо самоправного заняття відповідачами квартири не доведено.
У договорі купівлі-продажу від 06.11.2020 р., на підставі якого позивач став власником спірної квартири зазначено, що покупець стверджує та гарантує, що квартира оглянута покупцем до підписання договору, істотних недоліків, які перешкоджали б її використанню за призначенням, на момент огляду квартири покупцем не виявлено.
Доказів того, що відповідачі вселились в квартиру після придбання її позивачем матеріали справи не містять, а позивач не спростував того, що, набувши у власність відповідну квартиру, він не міг не знати про проживання в ній відповідачів.
Позивач, набувши право власності на спірне житло з певними обтяженнями (проживанням в ньому відповідачів) мав враховувати ці обставини. Позивач не довів введення його в оману попереднім власником квартири (продавцем - ОСОБА_6 ) щодо того, що у спірній квартирі на момент її придбання не проживають відповідачі.
Питання про визнання припиненим права користування житлом та зобов'язання особи звільнити житло у контексті пропорційності застосування такого заходу має оцінюватися з урахуванням обставин щодо об'єкта нерухомого майна (спірного житла), наявності чи відсутності іншого житла.
Також необхідно дослідити питання дотримання балансу між захистом права власності та захистом права колишнього члена сім'ї власника на користування житлом (постанова Великої Палати Верховного Суду від 13 жовтня 2020 року у справі № 447/455/17-ц).
Статтею 8 Конвенції закріплено, що кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров'я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.
У пункті 27 рішення ЄСПЛ від 17 травня 2018 року у справі «Садов'як проти України» зазначено, що рішення про виселення становитиме порушення статті 8 Конвенції, якщо тільки воно не ухвалене «згідно із законом», не переслідує одну із законних цілей, наведених у пункті 2 статті 8 Конвенції, і не вважається «необхідним у демократичному суспільстві». Вислів «згідно із законом» не просто вимагає, щоб оскаржуваний захід ґрунтувався на національному законодавстві, але також стосується якості такого закону. Зокрема, положення закону мають бути достатньо чіткими у своєму формулюванні та надавати засоби юридичного захисту проти свавільного застосування. Крім того, будь-яка особа, якій загрожує виселення, у принципі повинна мати можливість, щоб пропорційність відповідного заходу була визначена судом. Зокрема, якщо було наведено відповідні аргументи щодо пропорційності втручання, національні суди повинні ретельно розглянути їх та надати належне обґрунтування.
Розглядаючи справу «Кривіцька та Кривіцький проти України» (№ 8863/06), ЄСПЛ у рішенні від 02 грудня 2010 року установив порушення статті 8 Конвенції, зазначивши, що в процесі прийняття рішення щодо права заявників на житло останні були позбавлені процесуальних гарантій. Установлено порушення національними судами прав заявників на житло, оскільки суди не надали адекватного обґрунтування для відхилення аргументів заявників стосовно застосування відповідного законодавства та не здійснили оцінку виселення в контексті пропорційності застосування такого заходу.
Згідно зі статтею 1 Першого протоколу до Конвенції кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. Проте попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які вона вважає за необхідне, щоб здійснювати контроль за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів.
Поняття «майно» у першій частині статті 1 Першого протоколу до Конвенції має автономне значення, яке не обмежується правом власності на фізичні речі та є незалежним від формальної класифікації в національному законодавстві. Право на інтерес теж по суті захищається статтею 1 Першого протоколу до Конвенції.
Згідно з усталеною практикою ЄСПЛ втручання держави в право власності на житло повинне відповідати критеріям правомірного втручання в право особи на мирне володіння майном у розумінні Конвенції.
Зокрема, згідно з рішенням ЄСПЛ від 23 вересня 1982 року у справі «Спорронґ і Льоннрот проти Швеції» будь-яке втручання у права особи передбачає необхідність сукупності таких умов: втручання повинне здійснюватися «згідно із законом», воно повинне мати «легітимну мету» та бути «необхідним у демократичному суспільстві». Якраз «необхідність у демократичному суспільстві» і містить у собі конкуруючий приватний інтерес; зумовлюється причинами, що виправдовують втручання, які у свою чергу мають бути «відповідними і достатніми»; для такого втручання має бути «нагальна суспільна потреба», а втручання - пропорційним законній меті.
У своїй діяльності ЄСПЛ керується принципом пропорційності, тобто дотримання «справедливого балансу» між потребами загальної суспільної ваги та потребами збереження фундаментальних прав особи, враховуючи те, що заінтересована особа не повинна нести непропорційний та надмірний тягар. Конкретному приватному інтересу повинен протиставлятися інший інтерес, який може бути не лише публічним (суспільним, державним), але й іншим приватним інтересом, тобто повинен існувати спір між двома юридично рівними суб'єктами, кожен з яких має свій приватний інтерес, перебуваючи в цивільно-правовому полі.
Втручання у право мирного володіння майном, навіть якщо воно здійснюється згідно із законом і з легітимною метою, буде розглядатися як порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції, якщо не буде встановлений справедливий баланс між інтересами суспільства, пов'язаними з цим втручанням, й інтересами особи, яка зазнає такого втручання. Отже, має існувати розумне співвідношення (пропорційність) між метою, досягнення якої передбачається, та засобами, які використовуються для її досягнення. Справедливий баланс не буде дотриманий, якщо особа - добросовісний набувач внаслідок втручання в її право власності понесе індивідуальний і надмірний тягар, зокрема, якщо їй не буде надана обґрунтована компенсація чи інший вид належного відшкодування у зв'язку з позбавленням права на майно (рішення ЄСПЛ у справах «Рисовський проти України» від 20 жовтня 2011 року (заява № 29979/04), «Кривенький проти України» від 16 лютого 2017 року (заява № 43768/07)).
Підсумовуючи висновки про принципи застосування статті 8 Конвенції та статті 1 Першого протоколу до Конвенції, викладені у рішеннях ЄСПЛ, виселення особи з житла без надання іншого житлового приміщення можливе за умов, що таке втручання у право особи на повагу до приватного життя та права на житло, передбачене законом, переслідує легітимну мету, визначену пунктом 2 статті 8 Конвенції, та є необхідним у демократичному суспільстві.
Навіть якщо законне право на зайняття житлового приміщення припинене, особа вправі сподіватися, що її виселення буде оцінене на предмет пропорційності у контексті відповідних принципів статті 8 Конвенції.
У справі, що розглядається, виселення відповідачів в контексті пропорційності застосування такого заходу має оцінюватися з урахуванням порушення права останніх на житло, внаслідок яких ОСОБА_4 , ОСОБА_5 можуть втратити не лише право на користування житлом, а позбутися такого права взагалі та стати безхатченками.
Судом встановлено, що відповідач ОСОБА_5 є колишнім власником квартири АДРЕСА_1 , а відповідач ОСОБА_4 є членом сім'ї колишнього власника.
Сам факт переходу права власності на квартиру до іншої особи не є безумовною підставою для виселення членів сім'ї власника цього нерухомого майна, у тому числі і колишніх. Законність виселення, яке по факту є втручанням у право на житло та право на повагу до приватного життя у розумінні статті 8 Конвенції, має бути оцінено на предмет пропорційності такого втручання.
Такі правові висновки сформувала Велика Палата Верховного Суду у постанові від 21 серпня 2019 року у справі № 569/4373/16-ц.
Зі справи вбачається, що відповідачі набули право користування спірним житлом згідно із законом, тобто набули охоронюване законом право на мирне користування майном - квартирою АДРЕСА_1 . Доказів на підтвердження наявності у відповідачів іншого житлового приміщення, матеріали справи не містять.
Вказане свідчить про те, що існують достатні і тривалі зв'язки відповідачів з конкретним місцем проживання - квартирою АДРЕСА_1 , що у розумінні статті 8 Конвенції охоплюється поняттям «житло».
Крім того, слід зазначити, що втрата житла будь-якою особою є крайньою формою втручання у права на житло, правомірність застосування якого за обставинами цієї справи позивачем не доведено.
У всякому разі неможливість для власника здійснювати фактичне користування житлом (як і будь-яким нерухомим майном) через його зайняття іншими особами не означає втрату власником володіння такою нерухомістю (постанова Великої Палати Верховного Суду від 04 липня 2018 року у справі № 353/1096/16-ц).
Як проголошено у статті 3 Конституції України, людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю. Права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов'язком держави.
Позивачем підстав для виселення відповідачів без надання іншого жилого приміщення не зазначено та не доведено. Більш того, підстав для виселення згідно ст. 109 ЖК УРСР суд не вбачає з огляду на відсутність пропозиції про надання іншого житлового приміщення.
Варто також зазначити, що позивач пред'явив позовні вимоги як про виселення ОСОБА_4 , так і про визнання її такою, що втратила право користування жилим приміщенням.
З урахуванням встановлених судом обставин щодо реального проживання ОСОБА_4 у спірній квартирі, позовні вимоги про визнання її такою, що втратила право користування жилим приміщенням, не підлягають задоволенню з огляду на обрання позивачем неефективного способу захисту порушеного права в цій частині.
Вказане узгоджується з позицією Верховного Суду в постанові від 06.04.2022 р. у справі № 332/2378/19.
Статтею 81 ЦПК України встановлено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.
Суд не може збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи, крім витребування доказів судом у випадку, коли він має сумніви у добросовісному здійсненні учасниками справи їхніх процесуальних прав або виконанні обов'язків щодо доказів, а також інших випадків, передбачених цим Кодексом.
Статтею 89 ЦПК України встановлено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.
Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності.
Статтею 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» визначено, що суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Європейського Суду як джерело права.
Європейський суд з прав людини зауважив, що пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (Проніна проти України, № 63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року).
Враховуючи викладене вище, а також те, що позивачем не було доведено належними та допустимими доказами в розумінні ЦПК України обставин, на які він посилається, в тому числі самоправного заняття відповідачами спірної квартири, підстав для задоволення позовних вимог про визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням, усунення перешкод в користуванні квартирою шляхом виселення,, суд не вбачає.
Керуючись ст. 109, 116 ЖК УРСР, ст.ст.319,391 ЦК України ст.ст. , ст.ст 12, 76, 77, 78, 79, 81, 89, 265 , 268, 273, 352, 354-355, п.п.15.5) п.п.15 п. 1 Розділу XIII Перехідних Положень ЦПК України, суд, -
позовну заяву ОСОБА_3 до ОСОБА_4 , ОСОБА_5 про визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням, усунення перешкод в користуванні квартирою шляхом виселення з квартири АДРЕСА_1 , - залишити без задоволення.
Рішення може бути оскаржене до Київського апеляційного суду шляхом подачі апеляційної скарги протягом тридцяти днів з дня його проголошення. Якщо у судовому засіданні було проголошено лише вступну і резолютивну частину судового рішення або у разі розгляду (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, цей строк обчислюється з дня складання повного тексту судового рішення.
Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Реквізити сторін:
Позивач: ОСОБА_3 , ідентифікаційний номер НОМЕР_1 , адреса: АДРЕСА_2 .
Відповідачі: ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , адреса проживання: АДРЕСА_3 .
Повне рішення виготовлено 17.10.2022 р.
Суддя: Андрій Анатолійович Осаулов