Єдиний унікальний номер 205/6097/22
Провадження №1-в/205/486/22
13 жовтня 2022 року Ленінський районний суд м. Дніпропетровська у складі:
головуючого судді - ОСОБА_1
при секретарі - ОСОБА_2
за участю
прокурора - ОСОБА_3
представника ДВК89 - ОСОБА_4
захисника адвоката - ОСОБА_5
засудженого - ОСОБА_6
розглянувши у відкритому виїзному засіданні в приміщенні ДУ «Дніпровська ВК №89» клопотання засудженого ОСОБА_6 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , раніше судимого, про умовно-дострокове звільнення від подальшого відбування покарання на підставі ст. 81 КК України, -
На розгляді Ленінського районного суду м.Дніпропетровська перебуває клопотання засудженого ОСОБА_6 про умовно-дострокове звільнення від відбування покарання на підставі ст.81 КК України.
ОСОБА_6 засуджений вироком Апеляційного суду Дніпропетровської області від 16.12.2002 року за ст.357 ч.3, 115 ч.2 п.п.1,2, ст.15 ч.2 ст.115 ч.2 п.п.1,2, ст.15 ч.2 ст.194 ч.2 КК України до довічного позбавлення волі.
У своєму клопотанні засуджений ОСОБА_6 просить звільнити його умовно-достроково, зазначаючи, що за час відбування покарання він втратив здоров'я, зазнав нелюдського поводження, тому метою звернення до суду є припинення порушень прав людини, гарантованих ст.28,29 Конституції України та ст.1,3,5 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року.
Зокрема, ОСОБА_6 в клопотанні посилався на рішення Великої палати у справі «Вінтер та інші проти Сполученого Королівства Великобританії» (заяви №№ 66069/09, 130/10, 3896/10) від 9 липня 2013 року, згідно з яким Європейський суд встановив, що покарання у виді довічного позбавлення волі, яке не передбачає можливості звільнення засудженої особи після спливу певного, визначеного законом, часу, - не відповідає меті кримінального покарання спокутування вини, виправлення особи, та її подальша ресоціалізація з метою повернення у суспільство) не надає жодних стимулів для виправлення, а відсутність законодавчого врегулювання терміну відбуття покарання, після якого засуджена особа набуває права клопотати про звільнення, рівно як і неможливість звільнення в разі тяжкої хвороби, чи інших поважних причин - є несумісними з вимогами статті 3 Конвенції. В п.п.126, 127 цього рішення Європейський суд також вказав, що в разі тяжкої невиліковної хвороби засуджений довічно повинен мати право бути звільненим нарівні з іншими засудженими.
Окрім того, засуджений ОСОБА_6 у клопотанні зазначив, що вважає, що до прийняття КК України (2001 р.) вказана відсутність правової визначеності закону, яка є невід'ємною складовою частиною принципу верховенства права, не надавала судам права застосовувати новий вид покарання «довічне позбавлення волі» до злочинів, які не були визначені законом як особливо тяжкі. Тому, на його думку, призначене йому покарання за ст.93 КК України не могло перевищувати 15 років позбавлення волі.
В судовому засіданні засуджений ОСОБА_6 своє клопотання підтримав, та просив суд звільнити його від подальшого відбування покарання умовно-достроково, посилаючись на доводи, викладені у клопотанні.
Захисник адвокат ОСОБА_5 у судовому засіданні підтримав думку підзахисного та просив звільнити ОСОБА_6 умовно-достроково від подальшого відбування покарання, посилаючись на доводи, викладені у письмовій заяві його підзахисного.
Прокурор в судовому засіданні заперечував проти задоволення клопотання, посилаючись на те, що ураховуючи норми національного законодавства, практику Європейського суду з прав людини, можна дійти висновку, про відсутність правових підстав для умовно-дострокового звільнення від відбуття покарання у виді довічного позбавлення волі.
В судовому засіданні представник ДВК №89 заперечував проти задоволення клопотання, посилаючись на відсутність правових підстав для умовно-дострокового звільнення від відбуття покарання у виді довічного позбавлення волі.
Дослідивши матеріали клопотання, заслухавши представника ДВК №89, думку самого засудженого, його захисника, враховуючи думку прокурора, суд приходить до наступного висновку.
Встановлено, що ОСОБА_6 засуджений вироком Апеляційного суду Дніпропетровської області від 16.12.2002 року за ст.357 ч.3, 115 ч.2 п.п.1,2, ст.15 ч.2 ст.115 ч.2 п.п.1,2, ст.15 ч.2 ст.194 ч.2 КК України до довічного позбавлення волі.
Початок строку відбування покарання 29.07.2002 року.
Згідно із п.2 ч.1 ст.537 КПК України, під час виконання вироків суд має право вирішувати питання про умовно-дострокове звільнення від відбування покарання.
За Рішенням Конституційного Суду № 6-р(II)/2021 від 16.09.2021, ч.1 ст.81 КК України, яка передбачала, що до осіб, що відбувають покарання у виді виправних робіт, службових обмежень для військовослужбовців, обмеження волі, тримання в дисциплінарному батальйоні військовослужбовців або позбавлення волі, може бути застосоване умовно-дострокове звільнення від відбування покарання, а також ч.1 ст.82 КК України, відповідно до якої, особам, що відбувають покарання у виді обмеження або позбавлення волі, невідбута частина покарання може бути замінена судом більш м'яким покаранням, яке призначається в межах строків, установлених у Загальній частині цього Кодексу для даного виду покарання, і не повинне перевищувати невідбутого строку покарання, призначеного вироком, визнані такими, що не відповідають Конституції України в тім, що вони унеможливлюють її застосування до осіб, яких засуджено до відбування покарання у вигляді довічного позбавлення волі.
В своєму Рішенні Конституційний Суд зазначив, що із практики Європейського суду з прав людини випливає стандарт щодо застосування країнами Європи кари на довічне ув'язнення з неодмінною вимогою перегляду цього виду покарання та щодо критеріїв і умов перегляду.
Пунктом 3.5 Рішення Конституційного Суду передбачено, що досліджуючи питання про те, чи приписи Кодексу надають можливість звільнити від покарання засуджених до довічного позбавлення волі осіб та/або звільнити їх від відбування такого покарання, Конституційний Суд України дійшов висновку, що Кодекс не містить приписів, які визначали б порядок звільнення таких осіб. Пряма можливість їх звільнення визначена у частині другій статті 87 Кодексу, за якою актом про помилування може бути здійснена заміна засудженому призначеного судом покарання у вигляді довічного позбавлення волі на позбавлення волі на строк не менше двадцяти п'яти років.
Тому, вище наведеним Рішенням, Конституційний Суд зобов'язав Верховну Раду України невідкладно привести нормативне регулювання, установлене статтями 81,82 Кримінального кодексу України, у відповідність до Конституції України та цього Рішення.
Ураховуючи норми національного законодавства, практику Європейського суду з прав людини, суд приходить до висновку, що чинне законодавство України передбачає можливість заміни невідбутої частини покарання у виді довічного позбавлення волі більш м'яким лише шляхом помилування засудженого, а підстави для умовно-дострокового звільнення від відбування покарання у виді довічного позбавлення волі та заміни невідбутої частини покарання більш м'яким поширюються лише на покарання у виді позбавлення волі на певний строк і до покарання у виді довічного позбавлення волі не можуть бути застосовані.
Водночас, Велика Палата Верховного Суду 08 липня 2020 року розглянула в судовому засіданні кримінальну справу (справа № 1-42/2004, провадження № 13-87зво19) за заявою засудженого про перегляд судових рішень, постановлених щодо нього, з підстав встановлення рішенням Європейського суду з прав людини від 12 березня 2019 року (заява № 41216/13) у справі «Петухов проти України (№ 2)» порушення Україною вимог ст. 3 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод через відсутність належної медичної допомоги, доступної заявнику, під час тримання його під вартою, а також у зв'язку з тим, що покарання заявника у виді довічного позбавлення волі є таким, яке неможливо скоротити.
При цьому, Велика Палата зауважила, що в національному законодавстві України існує суттєва законодавча прогалина, що стосується врегулювання можливості звільнення осіб, засуджених до довічного позбавлення волі. Однак заповнення прогалин у нормативно-правових актах, прийняття законів, внесення до них змін і доповнень, узгодження їх положень між собою є прерогативою законодавчої влади і не належить до повноважень суду будь-якої інстанції. Адже варто розрізняти повноваження щодо правотворення, які належать законодавчому органу, та повноваження щодо правозастосування, що реалізуються судовими органами в процесі здійснення правосуддя.
Разом з цим, дослідивши дані особової справи засудженого ОСОБА_6 , судом встановлено, що останній протягом періоду відбування покарання жодних заохочень від адміністрації установи виконання покарань не отримував, натомість неодноразово, чотири рази, притягувався до дисциплінарної відповідальності, зокрема за порушення режиму відбування покарання, відмову виконувати законні вимоги персоналу установи викоання покарання та зберігання заборонених предметів.
Дані обставини вказують, що засуджений ОСОБА_6 не довів своє виправлення, крім того його поведінка не є сумлінною, у зв'язку з чим відсутні підстави для застосування до нього положень ст. 81 КК України та умовно-дострокового звільнення від призначеного покарання.
За таких обставин, клопотання засудженого ОСОБА_6 про умовно дострокове звільнення не підлягає задоволенню.
На підставі викладеного, керуючись ст. 81 КК України, ст.ст. 371, 372, 537-539 КПК України, суд, -
В задоволенні клопотання засудженого ОСОБА_6 , ІНФОРМАЦІЯ_1 про умовно-дострокове звільнення від подальшого відбування покарання на підставі ст. 81 КК України - відмовити.
На ухвалу можуть бути подані апеляції до Дніпровського апеляційного суду протягом семи днів з дня її оголошення.
Суддя ОСОБА_1