19 жовтня 2022 року Справа № 280/6413/21 м.Запоріжжя
Запорізький окружний адміністративний суд у складі судді Киселя Р.В., розглянувши в порядку письмового за правилами спрощеного позовного провадження адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 ), в особі представника - адвоката Шокарєвої Альони Вікторівни (69126, м. Запоріжжя, пр. Соборний, 155/79), до Головного управління Пенсійного фонду України в Запорізькій області (69057, м.Запоріжжя, пр. Соборний, буд. 158-Б), Головного управління Пенсійного фонду України в Черкаській області (18000, м.Черкаси, вул. Смілявська, буд. 23) та Головного управління Пенсійного фонду України у Вінницькій області (21100, м. Вінниця, вул. Хмельницьке шосе, буд. 7) про визнання протиправними дій, зобов'язання вчинити певні дії,
26.07.2021 до Запорізького окружного адміністративного суду надійшов позов ОСОБА_1 (далі - позивачка), в особі представника - адвоката Шокарєвої Альони Вікторівни, до Головного управління Пенсійного фонду України в Запорізькій області (далі - відповідач 1), в якому позивачка просить суд:
- визнати протиправними дії відповідача щодо відмови в призначенні позивачці пенсії за віком на пільгових умовах за списком №1;
- зобов'язати відповідача призначити та виплатити пенсію за віком на пільгових умовах позивачці за списком №1 виробництв, робіт, професій, посад і показників при обчисленні стажу роботи, що дає право на пенсію за віком на пільгових умовах відповідно до вимог пункту “а” частини першої статті 13 Закону України “Про пенсійне забезпечення” з дня звернення за призначенням пенсії, а саме з 30.04.2021 з урахуванням показника заробітної плати за три календарні роки, що передують року призначення нового виду пенсії.
Позивач в обґрунтування позовних вимог зазначила, що 09.04.2019 позивачці призначено пенсію по інвалідності на підставі особистої заяви від 13.05.2019. 30.04.2021 вона звернулась до відповідача за призначенням пенсії за віком на пільгових умовах за Списком №1 згідно із п. «а» ст. 13 Закону України «Про пенсійне забезпечення» в редакції згідно із Рішенням Конституційного Суду України №1-р/2020 від 23.01.2020, оскільки мала необхідний загальний і пільговий стаж та набула відповідного пенсійного віку. Проте рішенням від 06.05.2021 №083950002340 позивачці було відмовлено у переведенні на інший вид пенсії за заявою від 30.04.2021 у зв'язку із недосягненням пенсійного віку, передбаченого п.2 ч.2 ст. 114 Закону України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування». З аналогічних підстав позивачці було відмовлено у переведенні на інший вид пенсії рішенням від 23.06.2021 №083950002340 у зв'язку із недосягненням віку 49 років і 6 місяців. Також позивачку повідомлено про відсутність можливості повторного призначення пенсії. Оскільки для визначення розміру пенсії враховується показник середньої заробітної плати (доходу) в Україні, з якої сплачені страхові внески, за три роки, що передують року звернення за призначенням пенсії, то зазначає, що вона зверталась саме за призначенням пенсії за віком на пільгових умовах, а не за переведенням на інший вид пенсії. Зазначає, що після призначення пенсії по інвалідності вона продовжувала працювати та сплачувала у встановленому законом порідку єдиний соціальний внесок. Позивачка вважає, що прийнятими рішеннями порушено її законні права та інтереси, оскільки воно ґрунтується на безпідставних мотивах і не відповідає критеріям правомірності, визначеним ч. 3 ст. 2 Кодексу адміністративного судочинства України, а тому є протиправним та підлягає скасуванню. Просить задовольнити позовні вимоги.
Автоматизованою системою діловодства суду позов був розподілений для розгляду судді Лазаренку М.С.
Ухвалою суду від 02.08.2021 відкрито спрощене позовне провадження у справі без виклику сторін.
13.08.2021 від відповідача 1 до суду надійшло клопотання про зупинення провадження у справі.
16.08.2021 від відповідача 1 до суду надійшов відзив на позов, в якому відповідач 1 зазначає, що з 09.04.2019 позивачці призначено пенсію по інвалідності, а відтак в даному випадку може йти мова лише про переведення на інший вид пенсії, оскільки законодавством передбачений вибір лише одного виду пенсії. Тому відсутні підстави для визначення розміру пенсії виходячи з показника середньої заробітної плати (доходу) в Україні, з якої сплачені страхові внески, за три роки, що передують року звернення за призначенням пенсії за віком на пільгових умовах. Також зазначає, що за наслідком розгляду заяви позивачки від 30.04.2021 було встановлено, що її страховий стаж складає 41 рік 6 місяців 16 днів, у тому числі пільговий стаж за Списком №1 - 14 років 02 місяці 28 днів. Враховуючи приписи п. 2 ч. 1 ст. 114 Закону України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування» право на призначення пенсії на пільгових умовах у позивачки виникне після досягнення віку у 49 років 6 місяців (станом на 30.04.2021 позивачці виповнилось 46 років), тому прийняте рішення про відмову у призначенні пенсії за віком на пільгових умовах. Норми ст. 114, п. 2 розділу ХV «Прикінцеві положення» Закону України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування» є чинними, неконституційними не визнані, а тому підлягають застосуванню. Вважає дії відповідача 1 правомірними та зазначає про відсутність підстав для задоволення позовних вимог. Крім того, зазначає про відсутність документального підтвердження витрат на правничу допомогу та, відповідно, заперечує проти відшкодування відповідачем таких витрат.
Ухвалою суду від 17.08.2021 зупинено провадження в адміністративній справі №280/6413/21 до набрання чинності судовим рішенням у зразковій адміністративній справі №360/3611/20.
27.08.2021 від представника позивача до суду надійшла відповідь на відзив, в якій представник позивача наводить додаткові аргументи в обґрунтування позиції позивача.
25.11.2021 від представника позивача до суду надійшло клопотання про поновлення провадження у справі.
Ухвалою суду від 29.11.2021 поновлено провадження у справі.
Ухвалою від 10.01.2022 залучено до участі у справі в якості співвідповідачів - Головне управління Пенсійного фонду України в Черкаській області (далі - відповідач 2) та Головне управління Пенсійного фонду України у Вінницькій області (далі - відповідач 3), розпочато спочатку розгляд адміністративної справи №280/6413/21.
25.01.2022 від відповідача 2, а 27.01.2022 від відповідача 3 до суду надійшли відзиви на позов.
У своєму відзиві відповідач 2, посилаючись на приписи Закону України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування», зазначає, що позивачка не досягла віку з якого їй може бути призначена пенсія за віком на пільгових умовах (за такою пенсією звернулась у віці 46 років 8 місяців, замість необхідних 49 років 6 місяців). Відповідно, рішенням відповідача 2 від 06.05.2021 позивачці було відмовлено у переведенні на інший вид пенсії за заявою від 30.04.2021.
У своєму відзиві відповідач 3 наводить аналогічні відповідачу 2 аргументи відмови позивачці рішенням від 23.06.2021 у перерахунку пенсії, оскільки позивачка не досягла встановленого законодавством віку.
Відповідно до вмотивованого розпорядження керівника апарату суду, 30.05.2022 був здійснений повторний автоматизований розподіл справи №280/6413/21, справа розподілена для подальшого розгляду судді Киселю Р.В.
Ухвалою від 01.06.2022 справа прийнята до провадження суддею Киселем Р.В.
Розглянувши матеріали та з'ясувавши всі обставини адміністративної справи, які мають значення для розгляду та вирішення спору по суті, дослідивши усі наявні у справі докази у їх сукупності, судом встановлено наступне.
З 09.04.2019 позивачці призначена пенсія по інвалідності, відповідно до вимог Закону України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування».
Через повторне проходження огляду МСЕК (довідка від 12.04.2021) 15.04.2021 позивачка звернулась до відповідача 1 із заявою про перерахунок пенсії у зв'язку із продовженням виплати пенсії по інвалідності.
Позивачка станом на 30.04.2021 мала вік - 46 років 8 місяців (19.08.1974 року народження).
30.04.2021 позивачка звернулась до відповідача 1 із заявою про перерахунок пенсії у зв'язку із переходом на інший вид пенсії.
Рішенням відповідача 2 від 06.05.2021 №083950002340 позивачці було відмовлено в переведенні на інший вид пенсії за заявою від 30.04.2021 №3219, у зв'язку з недосягненням віку 49 років і 6 місяців. Рішення обґрунтоване абзацом 1 пункту 1 частини 2 статті 114 Закону України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування». Листом від 07.05.2021 №0800-0205-8/31862 відповідач 1 надіслав позивачці копію рішення від 06.05.2021.
09.06.2021 позивачка звернулась до відповідача 1 із заявою про призначення пенсії за віком на пільгових умовах за Списком №1.
Рішенням відповідача 3 від 23.06.2021 №083950002340 позивачці було відмовлено в переведенні на інший вид пенсії за заявою від 18.06.2021 у зв'язку із недосягненням 49 років і 6 місяців.
Листом від 25.06.2021 №8226-7524/М-02/8-0800/21 відповідач 1 надіслав позивачці копію рішення від 23.06.2021, також зазначив, що позивачці вже призначена пенсія по інвалідності з 09.04.2019, а тому, оскільки позивачка вже отримує пенсію, її заяву про призначення пенсії було зареєстровано як заяву про перехід на інший вид пенсії.
Не погоджуючись зі відмовою у призначенні пенсії за віком на пільгових умовах за Списком №1, позивачка звернулась до суду з даним адміністративним позовом.
Надаючи правову оцінку вказаним обставинам, суд виходить з наступного.
Відповідно до статті 1 Конституції України Україна є суверенна і незалежна, демократична, соціальна, правова держава.
Офіційне тлумачення положення статті 1 Конституції України міститься у рішенні Конституційного Суду України №3-рп/2012 від 25 січня 2012 року, згідно з яким «Основними завданнями соціальної держави є створення умов для реалізації соціальних, культурних та економічних прав людини, сприяння самостійності і відповідальності кожної особи за свої дії, надання соціальної допомоги тим громадянам, які з незалежних від них обставин не можуть забезпечити достатній рівень життя для себе і своєї сім'ї».
За приписами частини 2 статті 2 КАС України у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони, у тому числі (…) на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України.
Згідно із статтею 46 Конституції України громадяни мають право на соціальний захист, що включає право на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, а також у старості та в інших випадках, передбачених законом.
Це право гарантується загальнообов'язковим державним соціальним страхуванням за рахунок страхових внесків громадян, підприємств, установ і організацій, а також бюджетних та інших джерел соціального забезпечення.
Водночас у пункті 5 рішення №8-рп/2005 від 11.10.2005 Конституційний Суд України зазначив, що право на пенсійне забезпечення є складовою конституційного права на соціальний захист.
За приписами пунктів 1, 6 частини першої статті 92 Конституції України права і свободи людини і громадянина, гарантії цих прав і свобод, основи соціального захисту, форми і види пенсійного забезпечення визначаються виключно законами України.
У преамбулі Закону України від 05.11.1991 №1788-XII «Про пенсійне забезпечення» (далі - Закон №1788-XII) зазначено, що цей Закон відповідно до Конституції України гарантує всім непрацездатним громадянам України право на матеріальне забезпечення за рахунок суспільних фондів споживання шляхом надання трудових і соціальних пенсій.
Згідно із статтею 2 Закону №1788-XII за цим Законом призначаються трудові пенсії: до яких відносяться пенсії за віком; по інвалідності; в разі втрати годувальника; за вислугу років.
За приписами статті 12 Закону №1788-XII право на пенсію за віком мають чоловіки - після досягнення 60 років і при стажі роботи не менше 25 років, жінки - після досягнення 55 років і при стажі роботи не менше 20 років.
Згідно з пунктом «а» статті 13 Закону №1788-XII в редакції, чинній до внесення змін Законом України від 02 березня 2015 року №213-VІІІ «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо пенсійного забезпечення» (далі - Закон №213-VІІІ), на пільгових умовах мають право на пенсію за віком, незалежно від місця останньої роботи:
працівники, зайняті повний робочий день на підземних роботах, на роботах з особливо шкідливими і особливо важкими умовами праці, - за списком № 1 виробництв, робіт, професій, посад і показників, затверджуваним Кабінетом Міністрів України, і за результатами атестації робочих місць:
чоловіки - після досягнення 50 років і при стажі роботи не менше 20 років, з них не менше 10 років на зазначених роботах;
жінки - після досягнення 45 років і при стажі роботи не менше 15 років, з них не менше 7 років 6 місяців на зазначених роботах.
Працівникам, які мають не менше половини стажу роботи з особливо шкідливими і особливо важкими умовами праці, пенсії на пільгових умовах призначаються із зменшенням віку, передбаченого статтею 12 цього Закону, на 1 рік за кожний повний рік такої роботи чоловікам і на 1 рік 4 місяці - жінкам.
Отже, статтею 13 Закону №1788-XII було передбачено зменшення пенсійного віку для чоловіків і жінок відносно загального пенсійного віку (60 років для чоловіків і 55 років для жінок) з урахуванням різниці між пенсійним віком у чоловіків і жінок на 10 років для працівників, зайнятих повний робочий день на підземних роботах, на роботах з особливо шкідливими і особливо важкими умовами праці, та на 5 років для працівників, зайнятих повний робочий день на інших роботах із шкідливими і важкими умовами праці; зменшення пенсійного віку та стажу для чоловіків і жінок стосовно загального пенсійного віку з урахуванням різниці між пенсійним віком у чоловіків і жінок на 5 років.
Відтак, за змістом вищенаведеної норми пенсія за віком на пільгових умовах є особливим видом пенсії, яка призначається конкретній особі на підставі наявного страхового стажу, залежить від праці такої особи в особливих умовах, певно визначений час, призначення якої має відбуватись при досягненні нижчого пенсійного віку.
У постанові від 18 лютого 2020 року у справі №1840/3344/18 Верховний Суд зазначив, що «пенсія за віком» - це свого роду «державний депозит» (примусовий та індивідуальний) кожної особи, який залежить від праці такої особи, та підлягає безумовному поверненню з боку держави у встановленому розмірі протягом всього життя пенсіонера після досягнення певного віку.
Суд вважає, що зазначений правовий висновок необхідно розповсюдити також і на «пенсії за віком на пільгових умовах».
Законом №213-VІІІ, який набрав чинності з 01 квітня 2015 року, збільшено раніше передбачений пунктом «а» статті 13 Закону №1788-ХІІ вік набуття права на пенсію на пільгових умовах, зокрема, жінкам з 45 років до 50 років.
До досягнення віку, встановленого абзацом першим цього пункту, право на пенсію за віком на пільгових умовах мають жінки 1975 року народження і старші після досягнення ними такого віку:
45 років - по 31 березня 1970 року включно;
45 років 6 місяців - з 1 квітня 1970 року по 30 вересня 1970 року;
46 років - з 1 жовтня 1970 року по 31 березня 1971 року;
46 років 6 місяців - з 1 квітня 1971 року по 30 вересня 1971 року;
47 років - з 1 жовтня 1971 року по 31 березня 1972 року;
47 років 6 місяців - з 1 квітня 1972 року по 30 вересня 1972 року;
48 років - з 1 жовтня 1972 року по 31 березня 1973 року;
48 років 6 місяців - з 1 квітня 1973 року по 30 вересня 1973 року;
49 років - з 1 жовтня 1973 року по 31 березня 1974 року;
49 років 6 місяців - з 1 квітня 1974 року по 30 вересня 1974 року;
50 років - з 1 жовтня 1974 року по 31 грудня 1975 року.
09 липня 2003 року було ухвалено Закон України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування» (далі - Закон №1058-ІV).
03 жовтня 2017 року Верховною Радою України було ухвалено Закон «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо підвищення пенсій» №2148-VIII, яким Закон України від 09 липня 2003 року №1058-ІV «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування» доповнено розділом XIV-1, який передусім, у контексті предмету спору, містить пункт 1 частини другої статті 114 такого змісту:
На пільгових умовах пенсія за віком призначається:
1) працівникам, зайнятим повний робочий день на підземних роботах, на роботах з особливо шкідливими і особливо важкими умовами праці за списком № 1 виробництв, робіт, професій, посад і показників, затвердженим Кабінетом Міністрів України, та за результатами атестації робочих місць, - після досягнення 50 років і за наявності страхового стажу не менше 25 років у чоловіків, з них не менше 10 років на зазначених роботах, і не менше 20 років у жінок, з них не менше 7 років 6 місяців на зазначених роботах.
До досягнення віку, встановленого абзацом першим цього пункту, право на пенсію за віком на пільгових умовах мають жінки 1975 року народження і старші після досягнення ними такого віку:
45 років - які народилися по 31 березня 1970 року включно;
45 років 6 місяців - з 1 квітня 1970 року по 30 вересня 1970 року;
46 років - з 1 жовтня 1970 року по 31 березня 1971 року;
46 років 6 місяців - з 1 квітня 1971 року по 30 вересня 1971 року;
47 років - з 1 жовтня 1971 року по 31 березня 1972 року;
47 років 6 місяців - з 1 квітня 1972 року по 30 вересня 1972 року;
48 років - з 1 жовтня 1972 року по 31 березня 1973 року;
48 років 6 місяців - з 1 квітня 1973 року по 30 вересня 1973 року;
49 років - з 1 жовтня 1973 року по 31 березня 1974 року;
49 років 6 місяців - з 1 квітня 1974 року по 30 вересня 1974 року;
50 років - з 1 жовтня 1974 року по 31 грудня 1975 року.
За відсутності стажу роботи, встановленого абзацом першим цього пункту, у період до 1 квітня 2024 року пенсія за віком на пільгових умовах призначається за наявності на дату досягнення віку, встановленого абзацами першим і третім - тринадцятим цього пункту, страхового стажу:
з 1 квітня 2015 року по 31 березня 2016 року - не менше 20 років 6 місяців у чоловіків і не менше 15 років 6 місяців у жінок;
з 1 квітня 2016 року по 31 березня 2017 року - не менше 21 року у чоловіків і не менше 16 років у жінок;
з 1 квітня 2017 року по 31 березня 2018 року - не менше 21 року 6 місяців у чоловіків і не менше 16 років 6 місяців у жінок;
з 1 квітня 2018 року по 31 березня 2019 року - не менше 22 років у чоловіків і не менше 17 років у жінок;
з 1 квітня 2019 року по 31 березня 2020 року - не менше 22 років 6 місяців у чоловіків і не менше 17 років 6 місяців у жінок;
з 1 квітня 2020 року по 31 березня 2021 року - не менше 23 років у чоловіків і не менше 18 років у жінок;
з 1 квітня 2021 року по 31 березня 2022 року - не менше 23 років 6 місяців у чоловіків і не менше 18 років 6 місяців у жінок;
з 1 квітня 2022 року по 31 березня 2023 року - не менше 24 років у чоловіків і не менше 19 років у жінок;
з 1 квітня 2023 року по 31 березня 2024 року - не менше 24 років 6 місяців у чоловіків і не менше 19 років 6 місяців у жінок.
Працівникам, які не мають стажу роботи з особливо шкідливими і особливо важкими умовами праці, передбаченого абзацом першим цього пункту, але мають не менше половини стажу на зазначених роботах, за наявності передбаченого абзацами першим і п'ятнадцятим - двадцять третім цього пункту відповідного страхового стажу пенсії на пільгових умовах призначаються із зменшенням пенсійного віку, встановленого абзацом першим частини першої статті 26 цього Закону:
чоловікам - на 1 рік за кожний повний рік такої роботи;
жінкам - на 1 рік 4 місяці за кожний повний рік такої роботи.
Зазначене зменшення пенсійного віку для жінок застосовується також у період збільшення віку виходу на пенсію по 31 грудня 2021 року.
Зазначена норма ідентичний зміст пункту «а» статті 13 Закону №1788-XII в редакції Закону України від 2 березня 2015 року №213-VIII.
За конституційним поданням народних депутатів України Закон №213-VIII перевірявся на відповідність Конституції України.
Рішенням Конституційного Суду України від 23 січня 2020 року у справі №1-р/2020 визнані такими, що не відповідають Конституції України (є неконституційними), стаття 13, частина друга статті 14, пункти «б» - «г» статті 54 Закону України «Про пенсійне забезпечення» від 5 листопада 1991 року №1788-XII зі змінами, внесеними Законом України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо пенсійного забезпечення» від 02 березня 2015 року №213-VIII (пункт 1 Рішення №1-р/2020).
Саме це Рішення Конституційного Суду України у справі №1-р/2020 покладено в основу позовних вимог (далі - Рішення №1-р/2020).
Позивачка вважає, що за наявності необхідного стажу роботи та досягненням 45 років вона має право на пенсію на пільгових умовах.
Натомість відповідач керується Законом №1058-ІV (в редакції Закону №2148-VIII), за яким пенсійний вік становить 49 років і 6 місяців.
Водночас Закон України від 03 жовтня 2017 року №2148-VIII «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо підвищення пенсій», що містить ідентичні правові норми щодо збільшення пенсійного віку, на предмет конституційності не перевірявся.
Згідно із частиною першою статті 92 Закону України від 13 липня 2017 року №2136-VIII «Про Конституційний Суд України» (далі - Закон №2136-VIII) юридичну позицію Конституційний Суд викладає у мотивувальній та/або резолютивній частині рішення, висновку.
Вирішуючи спір, суд бере до уваги, що у рішенні від 23 січня 2020 року Конституційний Суд України зробив висновок щодо неконституційності підвищення на 5 років віку виходу на пенсію на пільгових умовах та визнав неконституційною, зокрема, статтю 13 Закону України «Про пенсійне забезпечення» від 5 листопада 1991 року №1788-XII зі змінами, внесеними Законом України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо пенсійного забезпечення» від 02 березня 2015 року №213-VIII (пункт 1 Рішення №1-р/2020).
За такого правового регулювання ключовими питаннями справи є:
а) можливість застосування юридичної позиції, що сформована в рішенні Конституційного Суду України від 23 січня 2020 року №1-р/2020, до пункту 1 частини другої статті 114 Закону України від 09 липня 2003 року №1058-ІV в редакції Закону України від 03 жовтня 2017 року №2148-VІІІ «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо підвищення пенсій»;
б) визначення кола осіб при призначенні пенсії за віком на пільгових умовах, на яких поширюється дія суперечливих норм Законів України №1788-ХІI та №1058-IV;
в) нормативне визначення величини показника вікового цензу при призначенні пенсії за віком на пільгових умовах.
Згідно із статтею 151-2 Конституції України рішення та висновки, ухвалені Конституційним Судом України, є обов'язковими, остаточними і не можуть бути оскаржені.
Конституційний Суд України в рішенні від 08 червня 2016 року у справі №4-рп/2016 зауважив, що закони, інші правові акти або їх окремі положення, визнані неконституційними, не можуть бути прийняті в аналогічній редакції, оскільки рішення Конституційного Суду України є «обов'язковими до виконання на території України, остаточними і не можуть бути оскаржені» (частина друга статті 150 Конституції України). Повторне запровадження правового регулювання, яке Конституційний Суд України визнав неконституційним, дає підстави стверджувати про порушення конституційних приписів, згідно з якими закони та інші нормативно-правові акти ухвалюються на основі Конституції України і повинні відповідати їй (частина друга статті 8 Основного Закону України, пункт 7 рішення №4-рп/2016).
З огляду на вищенаведене, правова норма, яка регулює правовідносини аналогічно нормі, що визнана Конституційним Судом України неконституційною, або дублює таку правову норму (незалежно від періоду її прийняття та виду нормативного акту, в якому вона втілена), не підлягає застосуванню. У такому разі суд застосовує норми Конституції України як норми прямої дії.
Висновок у рішенні Конституційного Суду України у справі №4-рп/2016 зроблений з урахуванням вимог частини 2 статті 150 Конституції України в редакції, чинній на момент прийняття рішення №4-рп/2016, яка є тотожною статті 151-2 Конституції України у редакції на час розгляду справи та статті 8 Конституції України.
Водночас висновок, сформований у пункті 7 рішення №4-рп/2016, застосовується судом з урахуванням обставин справи та вимог статті 151-2 Конституції України.
Згідно із частиною першою статті 6 КАС України суд при вирішенні справи керується принципом верховенства права, відповідно до якого, зокрема, людина, її права та свободи визнаються найвищими цінностями та визначають зміст і спрямованість діяльності держави.
У пункті 3.1 рішення №1-р/2020 від 23.01.2020 наголошено, що за юридичною позицією Конституційного Суду України верховенство права вимагає від держави його втілення у правотворчу та правозастосовну діяльність (абзац другий підпункту 4.3 пункту 4 мотивувальної частини рішення від 27 лютого 2018 року №1-р/2018). Відповідно до змісту статті 8 Конституції України, розвиваючи практику Конституційного Суду України, верховенство права слід розуміти, зокрема, як механізм забезпечення контролю над використанням влади державою та захисту людини від свавільних дій державної влади.
Також у пункті 4.4. мотивувальної частини Рішення від 23 січня 2020 року №1-р/2020 Конституційний Суд України дійшов висновку, що стаття 13, частина друга статті 14, пункти «б»-«г» статті 54 Закону №1788 зі змінами, внесеними Законом №213, якими передбачено поетапне підвищення на 5 років віку виходу на пенсію на пільгових умовах з урахуванням відповідного стажу роботи та на пенсію за вислугу років для працівників, визначених у вказаних нормах, порушують легітимні очікування таких осіб, а отже, суперечать частині першій статті 8 Конституції України, тобто порушують принцип верховенства права, складовою якого є юридична визначеність.
У першому пункті резолютивної частини рішення КСУ від 23 січня 2020 року №1-р/2020 визнано неконституційними статтю 13, частину другу статті 14, пункти «б» - «г» статті 54 Закону України «Про пенсійне забезпечення» від 5 листопада 1991 року №1788-XII в редакції Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо пенсійного забезпечення» від 2 березня 2015 року №213-VIII.
У контексті предмету спору Конституційним Судом України визнані неконституційними положення щодо підвищення віку виходу на пенсію для пільгових категорій осіб та згідно з пунктом 2 резолютивної частині Рішення КСУ №1-р/2020 зазначені положення втрачають чинність з дня ухвалення цього Рішення (тобто з 23 січня 2020 року).
У пункті третьому резолютивної частини рішення КСУ від 23 січня 2020 року №1-р/2020 викладена юридична позиція щодо порядку виконання цього Рішення, а саме:
застосуванню підлягають положення Закону №1788-XII в редакції до внесення змін Законом України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо пенсійного забезпечення» від 02 березня 2015 року №213-VIII для осіб, які працювали до 1 квітня 2015 року на посадах, визначених у вказаних нормах.
Згідно із частиною другою статті 8 Закону «Про Конституційний Суд України» з метою захисту та відновлення прав особи Суд розглядає питання щодо відповідності Конституції України (конституційності) акта (його окремих положень), який утратив чинність, але продовжує застосовуватись до правовідносин, що виникли під час його чинності
У третьому пункті Рішення №1-р/2020 визначено порядок його виконання щодо тих осіб, які працювали до 1 квітня 2015 року (набрання чинності Законом №213-VIII) на посадах, визначених у вказаних нормах.
Таким чином, Конституційний Суд в Рішенні №1-р/2020 визначив спосіб захисту та відновлення прав осіб, що зазнали їх порушення у зв'язку з ухваленням Закону №213-VIII.
Суд наголошує, що припис акта, визнаний неконституційним Конституційним Судом України із змістовних підстав більше не може бути застосованим під час розгляду справ судами з мотивів його суперечності Конституції України.
Водночас у контексті предмету спору юридична позиція, викладена в Рішенні Конституційного Суду України від 23.01.2020 №1-р/2020, застосовується також при оцінці змін до Закону №1058-IV, які регламентують спірні правовідносини та рішення відповідача.
У пункті 2 Постанови Пленуму Верховного Суду України №9 від 01.11.1996 «Про застосування Конституції України» вказано, що оскільки Конституція України, як зазначено в її статті 8, має найвищу юридичну силу, а її норми є нормами прямої дії, суди при розгляді конкретних справ мають оцінювати зміст будь-якого закону чи іншого нормативно-правового акта з точки зору його відповідності Конституції і в усіх необхідних випадках застосовувати Конституцію як акт прямої дії. Судові рішення мають ґрунтуватись на Конституції, а також на чинному законодавстві, яке не суперечить їй.
Тому, ґрунтуючись на юридичній позиції Рішення Конституційного Суду України від 23.01.2020 №1-р/2020, суд вважає, що ідентична правова норма, яка міститься в Законі України від 03 жовтня 2017 року «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо підвищення пенсій» №2148-VIII, теж не відповідає Конституції України, а тому не підлягає застосуванню.
Водночас суд бере до уваги, що згідно із пунктом 5 статті 62, пунктом 4 частини другої статті 63 Закону №2136-VIII Сенат чи Велика палата закриває конституційне провадження у справі, якщо під час пленарного засідання буде виявлена втрата чинності актом (його окремими положеннями), щодо якого порушено питання відповідності Конституції України, крім випадків, передбачених частиною другою статті 8 цього Закону.
У цьому контексті суд звертає увагу на те, що конституційне подання отримано Конституційним Судом України 08.04.2015, конституційне провадження відкрито ухвалою від 13.01.2016 №1-у/2016. При цьому зміни до Закону України №1058-ІV прийняті 03 жовтня 2017 року Законом №2148-VІІІ.
Отже, враховуючи, що на виконання вимог пункту 5 статті 62, пункту 4 частини другої статті 63 Закону №2136-VIII, Конституційним Судом не було закрито провадження у справі №1-р/2020, відсутні підстави вважати, що у зв'язку із ухваленням Закону №1058-IV у редакції Закону №2148-VIII від 03.10.2017, втратили дію положення Закону №1788-XII в частині регулювання прав на пільгову пенсію у період з 01.04.2015.
Проте положення пункту 2 розділу XV Закону №1058-IV в редакції Закону №2148-VIII від 03.10.2017 перешкоджають таким особам у реалізації права на пенсію на пільгових умовах за Законом №1788-ХІІ в редакції, чинній до внесення змін Законом №213-VII.
Відповідно до статей 1 та 17 Закону України від 23.02.2006 №3477-IV «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» суди застосовують як джерело права при розгляді справ положення Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та протоколів до неї, а також практику Європейського суду з прав людини та Європейської комісії з прав людини.
Європейським судом з прав людини напрацьована практика за якою пенсія включається в поняття «майно» в розумінні статті 1 Першого протоколу до Конвенції. Концепція «майна» в розумінні статті 1 Першого протоколу до Конвенції має автономне значення, тобто не обмежується власністю на матеріальні речі та не залежить від формальної класифікації у внутрішньому праві: певні інші права та інтереси, що становлять активи, також можуть вважатися «правом власності», а відтак і «майном». Отже, при з'ясуванні змісту поняття «майно» недостатньо керуватися національним законодавством держав-учасниць Конвенції.
Так, у рішенні ЄСПЛ від 07 листопада 2013 року у справі «Пічкур проти України» (заява №10441/06, пункти 41- 43, 52) Суд акцентував увагу на тому, що: якщо в Договірній державі є чинне законодавство, яким передбачено право на соціальні виплати, обумовлені або не обумовлені попередньою сплатою внесків, це законодавство має вважатися таким, що породжує майновий інтерес, який підпадає під дію статті 1 Першого протоколу, для осіб, що відповідають вимогам такого законодавства.
Водночас юридична природа соціальних виплат, у тому числі пенсій, розглядається ЄСПЛ не лише з позицій права власності, але й пов'язує з ними принцип захисту «законних очікувань» (reasonable expectations) та принцип правової визначеності (legal certainty), що є невід'ємними елементами принципу правової держави та верховенства права.
Так, у справі «Суханов та Ільченко проти України» ЄСПЛ зазначив, якщо суть вимоги особи пов'язана з майновим правом, особа, якій воно надане, може вважатися такою, що має «законне сподівання», якщо для такого права у національному законодавстві існує достатнє підґрунтя - наприклад, коли є чинний Закон, який передбачає таке право, або є усталена практика національних судів, якою підтверджується його існування (Заява №68385/10 та №71378/10, пункт 35).
Отже, у контексті статті 1 Першого протоколу до Конвенції об'єктами права власності можуть бути у тому числі «легітимні очікування» та «майнові права» (Pine Valley Developments Ltd and Others v. Ireland), заява №12742/87; ухвала ЄСПЛ від 13 грудня 1984 року щодо прийнятності заяви S. v. the United Kingdom, №10741/84).
Тобто коли соціальна чи інша подібна виплата закріплена законом, вона має виплачуватися на основі чітких і об'єктивних критеріїв і, якщо людина очевидно підходить під ці критерії, це породжує у такої людини виправдане очікування в розумінні статті 1 Першого протоколу.
Також практикою Європейського суду з прав людини сформовано підхід щодо розуміння правової визначеності як засадничої складової принципу верховенства права. Зокрема, у пункті 61 Рішення «Брумареску проти Румунії» Європейський суд з прав людини зазначив, що принцип правової визначеності є складовою верховенства права (Brumarescu v. the Romania, заява №28342/95). У пункті 109 справи «Церква Бессарабської Митрополії проти Молдови» Суд зазначив, що закон має бути доступним та передбачуваним, тобто вираженим з достатньою точністю, щоб дати змогу особі в разі необхідності регулювати його положеннями свою поведінку (Metropolitan Church of Bessarabia and Others v. the Moldova, заява №45701/99).
Отже, неправомірне позбавлення особи пенсії не узгоджується з принципом правової визначеності.
Щодо звуження прав на отримання пенсії суд зазначає наступне.
Згідно з позицією Конституційного Суду України, яка висловлена у рішенні від 04 червня 2019 року №2-р/2019 (пункти 3.1 та 3.2 мотивувальної частини) до основних обов'язків держави належить забезпечення реалізації громадянами соціальних, культурних та економічних прав; гарантування державою конституційного права на соціальний захист є однією з необхідних умов існування особи і суспільства; рівень соціального забезпечення в державі має відповідати потребам громадян, що сприятиме соціальній стабільності, забезпечуватиме соціальну справедливість та довіру до держави; гарантування державою цих прав, у тому числі права на пенсійне забезпечення як складової конституційного права на соціальний захист, має здійснюватися на основі Конституції України та у спосіб, що відповідає їй.
Основними завданнями соціальної держави є створення умов для реалізації соціальних, культурних та економічних прав людини, сприяння самостійності і відповідальності кожної особи за свої дії, надання соціальної допомоги тим громадянам, які з незалежних від них обставин не можуть забезпечити достатній рівень життя для себе і своєї сім'ї (пункт 2 мотивувальної частини Рішення Конституційного Суду України від 25 січня 2012 року №3-рп/2012).
За будь-яких обставин сутність права на пенсійне забезпечення як складової частини конституційного права на соціальний захист не може бути порушена, а законодавче регулювання у цій сфері має відповідати принципам соціальної держави. Конституційний Суд України наголошував на необхідності дотримання вказаних принципів, зокрема, у Рішенні від 26 грудня 2011 року №20-рп/2011.
У справі «Трегубенко проти України» (заява №61333/00, пункт 53) Суд вказав, що позбавлення майна може бути виправданим лише у випадку, якщо буде показаний, зокрема «інтерес суспільства» та «умови, передбачені законом». Більше того, будь-яке втручання у право власності обов'язково повинне відповідати принципу пропорційності. Як неодноразово зазначав суд, «справедливий баланс» має бути дотриманий між вимогами загального інтересу суспільства та вимогами захисту основних прав людини. Необхідний баланс не буде дотриманий, якщо особа, про яку йдеться, несе «індивідуальний і надмірний тягар».
Таким чином, позбавлення права на пенсію або звуження обсягу цього права має здійснюватися на підставі принципу верховенства права (закону, який не повинен суперечити принципам верховенства права має бути доступним для заінтересованих осіб, чітким та передбачуваним у питаннях застосування та наслідків дії його норм).
З аналізу вищенаведених норм, позиції Конституційного Суду України та практики Європейського суду з прав людини беззастережно вбачається, що збільшення пенсійного віку для отримання пенсії на пільгових умовах для осіб, які відпрацювали в особливих умовах, набули на момент підвищення пенсійного віку необхідний стаж, який передбачав право на пільгову пенсію, є звуженням цього права.
Згідно із частиною 4 статті 7 КАС України, якщо суд доходить висновку, що закон чи інший правовий акт суперечить Конституції України, суд не застосовує такий закон чи інший правовий акт, а застосовує норми Конституції України як норми прямої дії.
Відповідно до вищевикладеного, суд зазначає, що до категорії осіб, на яких поширюється дія рішення Конституційного Суду України від 23.01.2020 №1-р/2020, і відповідно мають право на пенсію за віком на пільгових умовах за положеннями Закону №1788-ХІІ після 23.01.2020 (набрання чинності Рішення КСУ № 1-р/2020) належать особи, які працювали до 01.04.2015, були зайняті повний робочий день на роботах з особливо шкідливими і особливо важкими умовами праці, мали стаж роботи, визначений статтею 13 Закону України «Про пенсійне забезпечення» в редакції, яка діяла до 01.04.2015, та досягли віку, визначеного цією статтею, на момент звернення до Пенсійного фонду за призначенням пенсії.
Щодо правомірності дій та рішення відповідачів суд зазначає наступне.
Згідно із статтею 10 Закону №1788-XII пенсійне забезпечення відповідно до цього Закону здійснюється органами Пенсійного фонду України.
Частиною першою статті 58 Закону №1058-IV визначено, що Пенсійний фонд є органом, який здійснює керівництво та управління солідарною системою, провадить збір, акумуляцію та облік страхових внесків, призначає пенсії та підготовляє документи для її виплати, забезпечує своєчасне і в повному обсязі фінансування та виплату пенсій, допомоги на поховання, здійснює контроль за цільовим використанням коштів Пенсійного фонду, вирішує питання, пов'язані з веденням обліку пенсійних активів застрахованих осіб на накопичувальних пенсійних рахунках, здійснює адміністративне управління Накопичувальним фондом, соціальні та інші виплати, передбачені законодавством України, та інші функції, передбачені цим Законом і статутом Пенсійного фонду. Пенсійний фонд є самоврядною неприбутковою організацією і здійснює свою діяльність на підставі статуту, який затверджується його правлінням.
Положенням про Пенсійний фонд України, затвердженим Кабінетом Міністрів України від 23 липня 2014 року №280 (далі - Положення №280), передбачено, що Пенсійний фонд України є центральним органом виконавчої влади, діяльність якого спрямовується і координується Кабінетом Міністрів України через Міністра соціальної політики, що реалізує державну політику з питань пенсійного забезпечення та ведення обліку осіб, які підлягають загальнообов'язковому державному соціальному страхуванню.
У частині виплати пенсій Положенням №280 передбачено виконання таких основних завдань Пенсійного фонду України:
реалізація державної політики з питань пенсійного забезпечення та ведення обліку осіб, які підлягають загальнообов'язковому державному соціальному страхуванню;
внесення пропозицій Міністрові соціальної політики щодо забезпечення формування державної політики із зазначених питань;
виконання інших завдань, визначених законом.
Також для виконання вказаних завдань на Пенсійний фонд України покладаються повноваження, зокрема, призначення (перерахунку, поновлення) і виплати пенсій.
Пенсійний фонд України здійснює свої повноваження як безпосередньо, так і через утворені в установленому порядку територіальні органи - Управління Пенсійного фонду України в районах, містах, районах у містах, а також об'єднані управління (далі - управління Фонду), на які відповідно до Положення про управління Пенсійного фонду України в районах, містах, районах у містах, а також про об'єднані управління (затверджене Постановою правління Пенсійного фонду України від 22 грудня 2014 року №28-2), покладається, зокрема: призначення (здійснення перерахунку) і виплата пенсії, щомісячного довічного грошового утримання суддям у відставці, допомогу на поховання та інших виплат відповідно до законодавства.
Отже, відповідно до покладених завдань і функцій Пенсійний фонд України та його територіальні органи є суб'єктами владних повноважень у сфері загальнообов'язкового пенсійного забезпечення.
Відповідно до статті 6 Основного закону державна влада в Україні здійснюється на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу та судову. Органи законодавчої, виконавчої та судової влади здійснюють свої повноваження у встановлених цією Конституцією межах і відповідно до законів України.
У контексті вимог статей 6, 8, 22, 46, 1512 Конституції України, рішення Конституційного Суду України у справі №1-р/2020 щодо порушень частини першої статті 8 Конституції України внаслідок підвищення на 5 років віку виходу на пенсію на пільгових умовах з урахуванням відповідного стажу роботи мають враховуватись всіма суб'єктами владних повноважень.
Частиною другою статті 19 Конституції України встановлено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Європейський суд з прав людини у пунктах 52, 56 рішення від 14 жовтня 2010 року у справі «Щокін проти України» зазначив, що тлумачення й застосування національного законодавства є прерогативою національних органів. Однак, суд зобов'язаний переконатися в тому, що спосіб, у який тлумачиться й застосовується національне законодавство, призводить до наслідків, сумісних із принципами Конвенції з погляду тлумачення їх у практиці Європейського суду з прав людини. На думку Європейського суду з прав людини відсутність у національному законодавстві необхідної чіткості й точності, які передбачали можливість різного тлумачення, порушує вимогу «якості закону», передбачену Конвенцією, і не забезпечує адекватного захисту від свавільного втручання публічних органів державної влади в майнові права заявника.
Велика Палата Верховного Суду в постанові від 19 лютого 2020 року у справі №520/15025/16-а сформувала правовий висновок, згідно з яким у разі існування неоднозначного або множинного тлумачення прав та обов'язків особи в національному законодавстві, органи державної влади зобов'язані застосувати підхід, який був би найбільш сприятливим для особи.
У контексті предмету спору, Європейським судом з прав людини сформовано підхід щодо застосування принципу «належного урядування».
Так, в рішенні від 20 травня 2010 року у справі «Лелас проти Хорватії» (заява №55555/08) ЄСПЛ наголосив, що держава, чиї органи влади не дотримувалися своїх власних внутрішніх правил та процедур, не повинна отримувати вигоду від своїх правопорушень та уникати виконання своїх обов'язків; ризик будь-якої помилки, зробленої органами державної влади, повинна нести держава, а помилки не повинні виправлятися за рахунок зацікавленої особи, особливо якщо при цьому немає жодного іншого приватного інтересу» (пункт 74).
Отже, принцип «належного урядування» без сумніву є дотичним і до означених пенсійних спорів. Адже особа-пенсіонер чи майбутній пенсіонер, як приватна особа, не має у своєму розпорядженні ані державного апарату, ані владних функцій. Зоною відповідальності саме держави є те, щоб пенсії при призначені були правомірно нараховані та своєчасно поновлені й виплачені. І всі помилки та прорахунки в цій сфері є саме помилками, які могли з'явитись лише як наслідок порушення принципу «неналежного урядування».
За таких обставин та правового регулювання суд вважає, що відповідач не застосував більш сприятливий закон, який передбачає право позивача на обумовлену попередньою роботою пільгову пенсію, проте застосував закон, який позбавляє зазначеного права, отже діяв всупереч вимог верховенства права.
Аналогічна правова позиція викладена в рішенні ВЕРХОВНОГО СУДУ у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду від 21.04.2021 по ЗРАЗКОВІЙ СПРАВІ №360/3611/20 (адміністративне провадження №Пз/9901/32/20), яка врахована судом при розгляді даної справи.
Отже, у цій справі застосуванню підлягають саме норми Закону №1788-ХІІ з урахуванням Рішення № 1-р/2020, а не Закону № 1058-ІV. Аналогічна правова позиція викладена у постанові Великої Палати Верховного Суду від 03.11.2021 у справі №360/3611/20.
Відповідно до ч.3 ст.291 КАС України при ухваленні рішення у типовій справі, яка відповідає ознакам, викладеним у рішенні Верховного Суду за результатами розгляду зразкової справи, суд має враховувати правові висновки Верховного Суду, викладені у рішенні за результатами розгляду зразкової справи.
Постановою ВЕЛИКОЇ ПАЛАТИ ВЕРХОВНОГО СУДУ від 03.11.2021 по справі №360/3611/20 змінено мотивувальну частину рішення Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду від 21 квітня 2021 року, а в решті - залишено без змін.
В мотивувальній частині своєї постанови Велика Палата Верховного суду зазначила, що зміни до Закону №1058-IV (зокрема щодо доповнення його статтею 114) внесено Законом №2148-VIII від 3 жовтня 2017 року, тобто раніше ухвалення КСУ Рішення №1-р/2020 від 23 січня 2020 року. Тому відсутні підстави стверджувати про повторне запровадження правового регулювання, яке КСУ раніше визнав неконституційним. При цьому рішення КСУ про визнання неконституційними та втрату чинності положеннями одного закону не тягне втрату чинності положеннями іншого закону, який не був предметом конституційного контролю.
Суду не вважає можливим надавати оцінку положенням Закону №1058-IV щодо їх відповідності чи невідповідності Конституції України в межах цієї справи, оскільки, як зазначено вище, у цій справі застосуванню підлягають норми Закону №1788-ХІІ з урахуванням Рішення №1-р/2020, а не Закону №1058-IV.
Таким чином, враховуючи, що позивачка на час звернення із заявою про призначення пенсії досягла 45 років, мала необхідний страховий стаж роботи, у тому числі на пільгових умовах за Списком №1, відповідно до пункту «а» статті 13 Закону України від 05 листопада 1991 року №1788-ХІІ «Про пенсійне забезпечення», пункту 1 частини 2 статті 114 Закону України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування», суд дійшов висновку, що вона має право на пенсію, з урахуванням Рішення Конституційного Суду України №1-р/2020 справа №1-5/2018(746/15) від 23.01.2020.
Відповідно до вимог ч.1 ст.45 Закону №1058-IV, пенсія за віком призначається з дня звернення за пенсією. Отже, позивачці має бути призначена пенсія за віком на пільгових умовах, з дня її звернення за пенсією - 30.04.2021.
З урахуванням викладеного вище, суд висновує, що в даному випадку рішення відповідача 2 від 06.05.2021 №083950002340 та рішення відповідача 3 від 23.06.2021 №083950002340 є протиправними.
Разом з тим, в ході розгляду даної справи судом не встановлено протиправності дій відповідача 1, оскільки ним не ухвалювалось рішень (не вчинялися дії) щодо відмови позивачці у призначенні пенсії за віком на пільгових умовах, в надісланих на адресу позивачки листах містилась лише інформація про прийняті відповідачами 2 та 3 рішення щодо відмови позивачці у переведенні на інший вид пенсії (надавалась відповідна інформація).
За приписами ч. 2 ст. 9 КАС України суд розглядає адміністративні справи не інакше як за позовною заявою, поданою відповідно до цього Кодексу, в межах позовних вимог. Суд може вийти за межі позовних вимог, якщо це необхідно для ефективного захисту прав, свобод, інтересів людини і громадянина, інших суб'єктів у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку суб'єктів владних повноважень.
З метою повного та ефективного захисту прав позивачки суд вважає за необхідне вийти за межі заявлених позовних вимог, та визнати протиправними й скасувати рішення відповідача 2 від 06.05.2021 №083950002340 і рішення відповідача 3 від 23.06.2021 №083950002340.
В свою чергу у визнанні протиправними дій відповідача 1 слід відмовити.
Щодо твердження позивачки, що в даному випадку має місце призначення нової пенсії за іншим законом, а не переведення на інший вид пенсії, та, відповідно має враховуватися показник середньої заробітної плати за три календарні роки, що передують року звернення за призначенням нової пенсії, суд зазначає наступне.
Як встановлено судом з 09.04.2019 позивачці призначена пенсія по інвалідності, відповідно до вимог Закону №1058-IV.
Відповідно до вищенаведеного висновку суду у цій справі щодо наявності у позиваки права на призначення пенсії за віком на пільгових умовах застосуванню підлягають норми Закону №1788-ХІІ з урахуванням Рішення №1-р/2020, а не Закону №1058-IV.
Відповідно до правової позиції, викладеної Верховним Судом України у постанові від 29 листопада 2016 року у справі № 133/476/15-а (№ 21-6331а15), у випадку призначення особі пенсії за одним Законом, який передбачає інші підстави та порядок призначення пенсії, а в подальшому при виявленні такою особою бажання отримувати пенсію за віком відповідно до іншого закону, має місце саме призначення пенсії за віком, а не переведення згідно ч. 3 ст. 45 Закону № 1058-IV.
Відтак, в спірній ситуації підлягає застосуванню вищенаведена правова позиція Верховного Суду України.
Разом з тим, суд зазначає, що станом на дату звернення позивачки до суду їй не призначено пенсію за віком на пільгових умовах, відповідно, питання про визначення позивачці розміру пенсії за віком пенсійним органом не вирішене. Тобто, право позивачки в частині визначення пенсійним органом розміру пенсії за віком станом на цей час не порушене.
Оскільки судовому захисту підлягають порушені права чи інтереси особи, а не ті, що можливо/ймовірно будуть порушені у майбутньому, у задоволенні позовних вимог щодо визначення розміру пенсії позивачки за віком з урахуванням показника заробітної плати за три календарні роки, що передують року призначення нового виду пенсії слід відмовити, як передчасних.
Аналогічна правова позиція викладена в постановах Верховного Суду: від 14.09.2020 (справа №560/2120/20), від 19.08.2021 (справа №420/3284/20), від 17.09.2021 (справа №580/1285/20) та інших.
Крім того, не підлягає задоволенню вимога позивачки про зобов'язання відповідача 1 призначити та виплатити їй пенсію за віком на пільгових умовах за Списком №1, відповідно до вимог пункту «а» частини 1 статті 13 Закону України «Про пенсійне забезпечення», з огляду на таке.
У рішеннях по справах «Клас та інші проти Німеччини», «Фадєєва проти Росії», «Єрузалем проти Австрії» Європейський суд з прав людини зазначив, що суд не повинен підміняти думку національних органів будь-якою своєю думкою. Згідно Рекомендації Комітету Міністрів Ради Європи № 11(80)2 стосовно здійснення адміністративними органами влади дискреційних повноважень, прийнятої Комітетом Міністрів Ради Європи 11.03.1980 на 316-й нараді, під дискреційним повноваженням слід розуміти повноваження, яке адміністративний орган, приймаючи рішення, може здійснювати з певною свободою розсуду - тобто, коли такий орган може обирати з кількох юридично допустимих рішень те, яке він вважає найкращим за даних обставин.
Адміністративний суд не наділений повноваженнями втручатися у вільний розсуд (дискрецію) суб'єкта владних повноважень поза межами перевірки за критеріями, визначеними ст. 2 КАС України.
Завдання правосуддя полягає не у забезпеченні ефективності державного управління, а в гарантуванні дотримання вимог права, інакше порушується принцип розподілу влади. Принцип розподілу влади не допускає надання адміністративному суду адміністративно - дискреційних повноважень - єдиним критерієм здійснення правосуддя є право. Тому завданням адміністративного суду є контроль за легітимністю прийняття рішень.
Відповідно до ч. 4 ст. 245 КАС України у випадку, визначеному пунктом 4 частини другої цієї статті, суд може зобов'язати відповідача - суб'єкта владних повноважень прийняти рішення на користь позивача, якщо для його прийняття виконано всі умови, визначені законом, і прийняття такого рішення не передбачає права суб'єкта владних повноважень діяти на власний розсуд.
У випадку, якщо прийняття рішення на користь позивача передбачає право суб'єкта владних повноважень діяти на власний розсуд, суд зобов'язує суб'єкта владних повноважень вирішити питання, щодо якого звернувся позивач, з урахуванням його правової оцінки, наданої судом у рішенні.
Виходячи зі змісту положень КАС України щодо компетенції адміністративного суду, останній не може підміняти інший орган державної влади та перебирати на себе повноваження щодо вирішення питань, які законодавством віднесені до компетенції цього органу державної влади.
Призначення, нарахування (перерахування) та виплата пенсії відносить до виключної компетенції органів Пенсійного фонду України, а тому суд не може втручатися в його дискреційні повноваження щодо розрахунку стажу та призначення пенсії.
Таким чином, належним способом захисту буде зобов'язання відповідача 1 повторно розглянути заяву позивачки від 30.04.2021 про призначення пенсії за віком на пільгових умовах, відповідно до пункту «а» частини 1 статті 13 Закону України «Про пенсійне забезпечення» з урахуванням висновків суду.
Щодо інших посилань відповідачів, викладених у відзивах, суд зазначає, що вони не впливають на правильність вирішення спору по суті.
Згідно з усталеною практикою Європейського суду з прав людини, зокрема у рішенні у справі «Серявін та інші проти України» від 10 лютого 2010 року, заява №4909/04, відображено принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення у справі «Руїс Торіха проти Іспанії» від 9 грудня 1994 року, серія A, №303-A, п.29).
Також у рішення ЄСПЛ по справі «Ґарсія Руіз проти Іспанії» (Garcia Ruiz v. Spain), заява № 30544/96, п. 26, ECHR 1999-1, суд зазначив, що хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, це не може розумітись як вимога детально відповідати на кожен довід.
З урахуванням встановлених судом обставин справи, суд висновує, що позовні вимоги позивачки підлягають частковому задоволенню, а саме в наведеній вище частині.
Відповідно до ч.1 ст.143 КАС України, суд вирішує питання щодо судових витрат у рішенні, постанові або ухвалі.
Згідно із ч. 1 ст. 139 КАС України, при задоволенні позову сторони, яка не є суб'єктом владних повноважень, всі судові витрати, які підлягають відшкодуванню або оплаті відповідно до положень цього Кодексу, стягуються за рахунок бюджетних асигнувань суб'єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі, або якщо відповідачем у справі виступала його посадова чи службова особа.
Позивачкою при зверненні до суду сплачено 908,00 грн., відтак стягнення за рахунок бюджетних асигнувань відповідача 2 та відповідача 3 підлягає сума сплаченого судового збору пропорційно задоволеним позовним вимогам, по 454 грн з кожного.
Крім того, матеріали справи містять документальні докази понесення позивачкою витрат на професійну правничу допомогу, відповідно до яких позивачкою за договором №МС/2021 від 03.06.2021 сплачено 4500,00 грн.
Згідно наданого розрахунку суми судових витрат вартість складання позовної заяви складає - 3000,00 грн., вартість складання відповіді на відзив складає - 1500,00 грн.
Вартість складання та направлення до суду позовної заяви є розумною та обґрунтованою, відповідає складності справи, а отже ці витрати на професійну правничу допомогу підлягають відшкодуванню на користь позивачки.
Що стосується витрат на професійну правничу допомогу пов'язаних зі складанням відповіді на відзив, то суд звертає увагу на наступне.
Як зазначено у постанові Верховного Суду від 13.02.2019 у справі №756/2114/17, «при визначенні суми відшкодування суд має виходити з критеріїв реальності адвокатських витрат (встановлення їх дійсності та необхідності), і розумності їх розміру, виходячи з конкретних обставин справи та фінансового стану сторін. Ті самі критерії застосовує ЄСПЛ, присуджуючи судові витрат на підставі ст. 41 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. У рішеннях від 12 жовтня 2006 р. у справі «Двойних проти України», від 10 грудня 2009 р. у справі «Гімайдуліна і інші проти України», від 23 січня 2014 р. у справі «East/West Alliance Limited проти України», від 26 лютого 2015 р. у справі «Баришевський проти України» зазначено, що заявник має право на компенсацію судових та інших витрат, лише якщо буде доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їхній розмір - обґрунтованим. У рішенні ЄСПЛ від 28 листопада 2002 р. у справі «Лавентс проти Латвії» зазначено, що відшкодовуються лише витрати, які мають розумний розмір.
Таким чином, суд може зменшити розмір судових витрат, якщо заявлені судові витрати були недоцільні або не обов'язкові.
Вказане узгоджується з правовою позицією, викладеною в постанові Великої Палати Верховного Суду від 27 червня 2018 року у справі №826/1216/16, а також постановах Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду від 22 листопада 2019 року (справа №810/1502/18), від 30 квітня 2020 року (справа №826/4466/18), від 29 січня 2021 року (справа №808/1436/18), від 14 вересня 2022 року (справа №1.380.2019.002433) та інших.
Відповідно до п.2 ч.1ст.263 КАС України суд розглядає за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи (у письмовому провадженні) справи щодо: оскарження фізичними особами рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень щодо обчислення, призначення, перерахунку, здійснення, надання, одержання пенсійних виплат, соціальних виплат непрацездатним громадянам, виплат за загальнообов'язковим державним соціальним страхуванням, виплат та пільг дітям війни, інших соціальних виплат, доплат, соціальних послуг, допомоги, захисту, пільг;
З урахуванням вказаної норми, дана справа розглядалась в порядку спрощеного позовного провадження.
Згідно з ч.3 ст.263 КАС України у справах, визначених частиною першою цієї статті, заявами по суті справи є позов та відзив.
Отже, відповідь на відзив не є обов'язковою для даної категорії справ і витрати пов'язані з її складанням не є «неминучими».
Таким чином, у стягненні (відшкодуванні) витрат на професійну правничу допомогу пов'язаних зі складанням відповіді на відзив слід відмовити.
Позивачкою при зверненні до суду сплачено 908,00 грн., відтак стягнення за рахунок бюджетних асигнувань відповідача 2 та відповідача 3 підлягає сума сплаченого судового збору пропорційно задоволеним позовним вимогам (по 454 грн з кожного) та витрати на правничу допомогу в розмірі 3000,00 грн (по 1500,00 грн з відповідачів 2 та 3).
Керуючись статтями 241, 243-246, 250 Кодексу адміністративного судочинства України, суд
Позовні вимоги ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 ), в особі представника - адвоката Шокарєвої Альони Вікторівни (69126, м. Запоріжжя, пр. Соборний, 155/79), до Головного управління Пенсійного фонду України в Запорізькій області (69057, м.Запоріжжя, пр. Соборний, буд. 158-Б), Головного управління Пенсійного фонду України в Черкаській області (18000, м.Черкаси, вул. Смілявська, буд. 23) та Головного управління Пенсійного фонду України у Вінницькій області (21100, м. Вінниця, вул. Хмельницьке шосе, буд. 7) про визнання протиправними дій, зобов'язання вчинити певні дії - задовольнити частково.
Визнати протиправним та скасувати рішення Головного управління Пенсійного фонду України в Черкаській області від 06.05.2021 №083950002340 про відмову ОСОБА_1 у переведенні на інший вид пенсії за заявою від 30.04.2021 №3219.
Визнати протиправним та скасувати рішення Головного управління Пенсійного фонду України у Вінницькій області від 23.06.2021 №083950002340 про відмову ОСОБА_1 у переведенні на інший вид пенсії за заявою від 18.06.2021.
Зобов'язати Головне управління Пенсійного фонду України в Запорізькій області повторно розглянути заяву ОСОБА_1 від 30.04.2021 про призначення пенсії за віком на пільгових умовах за Списком №1, відповідно до пункту 2 «а» частини 1 статті 13 Закону України «Про пенсійне забезпечення» з урахуванням висновків суду.
У задоволенні іншої частини позовних вимог - відмовити.
Стягнути на користь ОСОБА_1 сплачений судовий збір у розмірі 454 грн (чотириста п'ятдесят чотири гривні 00 коп.) та витрати на правничу допомогу в розмірі 1500,00 грн (одна тисяча п'ятсот гривень 00 коп.) за рахунок бюджетних асигнувань Головного управління Пенсійного фонду України в Черкаській області.
Стягнути на користь ОСОБА_1 сплачений судовий збір у розмірі 454 грн (чотириста п'ятдесят чотири гривні 00 коп.) та витрати на правничу допомогу в розмірі 1500,00 грн (одна тисяча п'ятсот гривень 00 коп.) за рахунок бюджетних асигнувань Головного управління Пенсійного фонду України у Вінницькій області.
У задоволенні іншої частини витрат на професійну правничу допомогу - відмовити.
Рішення набирає законної сили відповідно до статті 255 Кодексу адміністративного судочинства України та може бути оскаржено до суду апеляційної інстанції за правилами, встановленими статтями 293-297 Кодексу адміністративного судочинства України.
Рішення у повному обсязі складено та підписано «19» жовтня 2022 року.
Суддя Р.В. Кисіль