м. Вінниця
17 жовтня 2022 р. Справа № 120/6342/22
Вінницький окружний адміністративний суд у складі головуючого судді Жданкіної Наталії Володимирівни, розглянувши у письмовому провадженні в порядку спрощеного позовного провадження адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до Департаменту соціальної політики Вінницької міської ради про визнання дій протиправними та зобов'язання вчинити дії,
До Вінницького окружного адміністративного суду звернувся ОСОБА_1 (далі - позивач) з позовною заявою до Департаменту соціальної політики Вінницької міської ради (далі - відповідач) про визнання протиправною бездіяльності відповідача щодо відмови у призначенні державної соціальної допомоги як інваліду ІІІ групи, що не має права на пенсію; стягнення з відповідача на користь позивача моральної шкоди в розмірі 20 000,00 грн.
Обґрунтовуючи позовні вимоги, позивач зазначає, що з 30.06.2011 відбуває покарання у виді довічного позбавлення волі в Державній установі "Вінницька установа виконання покарань (№1)". Згідно довідки до акту огляду Вінницького обласного центру МСЕК серії 12 ААА №582203 від 10.02.2017 позивачу встановлено безстрокову третю групу інвалідності.
25.08.2021 позивач через представника звернувся до Департаменту соціальної політики Вінницької міської ради з заявою про надання йому державної соціальної допомоги, як особі яка не має право на пенсію та інваліду третьої групи. Рішенням від 27.09.2021 позивачу відмовлено в наданні державної соціальної допомоги з посиланням на п. 2 Постанови Кабінету Міністрів України від 02.04.2005 №261 "Про державну соціальну допомогу особам, які не мають права на пенсію, та особам з інвалідністю". Позивач з такою відмовою не погодився, в зв'язку з чим звернувся до суду з даним позовом.
Ухвалою від 15.08.2022 відкрито провадження у даній справі та призначено її до розгляду в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін. Даною ухвалою також поновлено строк звернення до суду, витребувано в відповідача належним чином засвідчені копії документів, що слугували підставою (були враховані) для прийняття оскаржуваного рішення (в тому числі заяву ОСОБА_1 про призначення соціальної допомоги з доданими до неї документами) та встановлено відповідачу строк на подання відзиву на позовну заяву.
У встановлений судом строк відповідачем подано відзив на позовну заяву, в якому останній заперечує щодо задоволення даного адміністративного позову. Зокрема зазначив, що відповідно до абзацу 9 Порядку призначення і виплати державної соціальної допомоги особам, які не мають права на пенсію, та особам з інвалідністю і державної соціальної допомоги на догляд, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 02.04.2005 за. № 261 (далі - Порядок №261), документом, що засвідчує місце проживання, є паспорт громадянина України, тимчасове посвідчення громадянина України, посвідка на постійне проживання, посвідка на тимчасове проживання, посвідчення біженця, посвідчення особи, яка потребує додаткового захисту, посвідчення особи, якій надано тимчасовий захист, або довідка уповноваженого органу з місця проживання, в тому числі органу місцевого самоврядування. Іноземці та особи без громадянства подають копію довідки про реєстрацію місця проживання.
Враховуючи, те що в переліку документів, наданих позивачем для призначення йому державної соціальної допомоги, як особі яка не має право на пенсію та інваліду третьої групи відсутній документ, що засвідчує місце проживання позивача, відповідачем 27.09.2021 прийнято Рішення про відмову в призначені соціальної допомоги особам які не мають права на пенсію, та особам з інвалідністю з 01.08.2021 відповідно до пункту 2 Порядку №261 Державна соціальна допомога особам, які не мають права на пенсію, та особам з інвалідністю і державна соціальна допомога на догляд призначається і виплачується:
- громадянам України, які постійно проживають на території України;
- іноземцям та особам без громадянства, які переселилися з інших держав на постійне проживання в Україну, та особам, що набули статусу біженця.
З огляду на викладене, відповідач вважає, що рішення про відмову в надані позивачу державної соціальної допомоги особам які не мають права на пенсію та особам з інвалідністю є правомірним та відповідає нормам чинного законодавства.
Також, на переконання відповідача не підлягають задоволенню й вимога про компенсацію моральної шкоди, адже позивачем не зазначено конкретних фактів, які б у системному зв'язку з діями відповідача утворили підстави для стягнення з Департаменту моральної шкоди. Також позивачем не наведено розрахунку визначеної в позовній заяві моральної шкоди.
Суд, вивчивши матеріали справи та оцінивши наявні у ній докази в їх сукупності, встановив, що ОСОБА_1 є громадянином Російської Федерації, що підтверджується паспортом серії НОМЕР_1 (а.с. 7).
Згідно Вироку суду Автономної Республіки Крим від 18.04.2008 громадянин РФ ОСОБА_2 відбуває покарання у виді довічного позбавлення волі. З 30.06.2011 відбуває покарання в Державній установі "Вінницька установа виконання покарань (№1).
Згідно довідки до акту огляду Вінницького обласного центру МСЕК серії 12 ААА №582203 від 10.02.2017 позивачу встановлено безстрокову третю групу інвалідності (а.с. 8).
25.08.2021 позивач через представника звернувся до Департаменту соціальної політики Вінницької міської ради з заявою про надання йому державної соціальної допомоги, як особі яка не має право на пенсію та інваліду третьої групи.
Рішенням від 27.09.2021 позивачу відмовлено в наданні державної соціальної допомоги з посиланням на п. 2 Постанови Кабінету Міністрів України від 02.04.2005 №261 "Про державну соціальну допомогу особам, які не мають права на пенсію, та особам з інвалідністю".
Не погоджуючись із такою відмовою, позивач звернувся до суду з даним адміністративним позовом.
Визначаючись щодо заявлених позовних вимог, суд виходив із наступного.
В Україні як соціальній, правовій державі людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються найвищою соціальною цінністю. Права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов'язком держави (статті 1, 3 Конституції України).
Статтею 46 Конституції України, норми якої є нормами прямої дії, визначено, що громадяни мають право на соціальний захист, що включає право на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, а також у старості та в інших випадках, передбачених законом.
Закон України «Про державну соціальну допомогу особам, які не мають права на пенсію, та особам з інвалідністю» від 18 травня 2004 року №1727-IV визначає правові засади надання державної соціальної допомоги особам, які не мають права на пенсію, та особам з інвалідністю, а також надання державної соціальної допомоги на догляд (далі - Закон України №1727-IV).
За визначенням, наведеним у статті 1 Закону України №1727-IV, державна соціальна допомога особам, які не мають права на пенсію, та особам з інвалідністю - щомісячна державна допомога, що надається відповідно до норм цього Закону у грошовій формі особам, які не мають права на пенсію, та особам з інвалідністю.
Статтею 3 Закону України №1727-IV встановлено, що відповідно до цього Закону призначаються такі види державної соціальної допомоги: державна соціальна допомога особам, які не мають права на пенсію, та особам з інвалідністю; державна соціальна допомога на догляд.
Умови призначення, надання і виплати державної соціальної допомоги особам, які не мають права на пенсію, та особам з інвалідністю регламентує Порядок призначення і виплати державної соціальної допомоги особам, які не мають права на пенсію, та особам з інвалідністю і держаної соціальної допомоги на догляд (Порядок №261).
Відповідно до пункту 9 Порядку №261 соціальна допомога призначається структурними підрозділами з питань соціального захисту населення місцевих держадміністрацій, виконавчих органів міських, районних у містах (у разі їх утворення) рад (далі - органи соціального захисту населення).
Пунктом 10 Порядку встановлено, що для призначення соціальної допомоги подаються такі документи:
заява за формою, встановленою Мінсоцполітики.
Під час подання заяви пред'являється паспорт громадянина України, трудова книжка та документ, що засвідчує реєстрацію особи у Державному реєстрі фізичних осіб - платників податків (картка платника податків), або дані про реєстраційний номер облікової картки платника податків з Державного реєстру, внесені до паспорта громадянина України або свідоцтва про народження (крім осіб, які через свої релігійні переконання відмовляються від прийняття реєстраційного номера облікової картки платника податків та повідомили про це відповідному контролюючому органу і мають відмітку в паспорті);
декларація про доходи та майновий стан осіб для призначення соціальної допомоги, складена за формою, встановленою Мінсоцполітики (у разі потреби);
копія рішення суду про визнання особи недієздатною (для недієздатної особи);
копія документа, що підтверджує повноваження представника закладу, який виконує функції опікуна над особою (для недієздатної особи, опікуна якій не призначено);
Інформація про склад сім'ї зазначається в декларації про доходи та майно особи, яка звернулася за призначенням соціальної допомоги (у разі потреби).
Для призначення соціальної допомоги заява подається заявником особисто або через представника, який діє на підставі виданої йому довіреності, посвідченої нотаріально.
Органи соціального захисту населення в разі потреби додають до заяви витяг з акта огляду, одержаний ними від медико-соціальної експертної комісії (далі - МСЕК).
У відзиві на позовну заяву представник відповідача роз'яснила, що підставою для формування оскаржуваного рішення про відмову ОСОБА_1 в наданні державної соціальної допомоги слугувало не надання позивачем документа, що підтверджує місце його проживання відповідно до вимог абз.5 пункту 46 Постанови КМУ №261 від 02.04.2005.
Також, представник відповідача пояснила, що в підтвердження місця проживання ОСОБА_1 , представником позивача Департаменту була надано Довідка від 16.05.2020 за №4/4970, видана Державною установою "Вінницька установа виконання покарань (№1)", згідно з якою позивач прибув 30.06.2011 до ДУ "Вінницька УВП (№1)" згідно вироку Апеляційного суду Автономної Республіки Крим від 18.04.2008 за п.п 1, 7, 12 ч. 2 ст. 115 Кримінального кодексу України до довічного позбавлення волі.
Надаючи оцінку наданим стороною відповідача поясненням суд зазначає наступне.
За приписами пункту 46 Порядку №261 заява про призначення соціальної допомоги і допомоги на догляд подається особою відповідно до органів, зазначених у пунктах 9 і 20 цього Порядку, за місцем проживання.
Документом, що засвідчує місце проживання, є паспорт громадянина України, тимчасове посвідчення громадянина України, посвідка на постійне проживання, посвідка на тимчасове проживання, посвідчення біженця, посвідчення особи, яка потребує додаткового захисту, посвідчення особи, якій надано тимчасовий захист, або довідка уповноваженого органу з місця проживання, в тому числі органу місцевого самоврядування. Іноземці та особи без громадянства подають копію довідки про реєстрацію місця проживання.
Аналізуючи вимоги обох правових норм вказаного Порядку (пункт 10 та пункт 46) в сукупності, суд дійшов висновку, що вимога пункту 10 щодо надання паспорту громадянина України стосується осіб, які мають громадянство України, а іноземці та особи без громадянства подають копію довідки про реєстрацію місця проживання, оскільки як паспорт громадянина України так і копія довідки про реєстрацію місця проживання (іноземців та осіб без громадянства) є документами, надання яких вимагається пунктом 46 Порядку на підтвердження одних і тих самих обставин, а саме: засвідчення місця проживання особи, що звертається за допомогою.
Таким чином, перелік документів, визначений в пункті 10 Порядку №261, не є вичерпним, і надання зазначених в ньому документів не має обов'язкового характеру. Визначені в ньому документи мають надаватися заявниками лише за необхідності підтвердження тієї чи іншої наявної обставини щодо особи, яка звернулася за допомогою (в разі наявності опікуна, встановлення недієздатності, в разі потреби).
Отже, позивач, з урахуванням особливостей його перебування на території України, а саме, будучи іноземцем, який засуджений до довічного ув'язнення та з 2011 року відбуваючи покарання в Державній установі "Вінницька установа виконання покарань (№1)", в силу свого правового статусу та пов'язаних з ним обмежень, в підтвердження місця постійного проживання (в даному випадку утримання), надав відповідачу довідку з місця його утримання, яка є офіційним документом, що засвідчує місце проживання (утримання) ОСОБА_1 .
Таким чином, на переконання суду, з огляду на особливості перебування ОСОБА_1 на території України, подані позивачем довідки від 16.05.2020 за №4/4970 та від 23.12.2021 №5/13888 є належним документом в підтвердження місця проживання особи, а відтак останній виконав вимоги пунктів 10 та пункту 46 вказаного Порядку щодо підтвердження місця свого проживання.
Крім того, як зазначено в ч.2 ст.2 Закону України «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні» від 11 грудня 2003 року № 1382-IV реєстрація місця проживання чи місця перебування особи або її відсутність не можуть бути умовою реалізації прав і свобод, передбачених Конституцією, законами чи міжнародними договорами України, або підставою для їх обмеження.
Отже, рішення про відмову йому в призначенні допомоги є протиправним та підлягає скасуванню. Тому позовні вимоги в цій частині суд задовольняє.
В свою чергу, надаючи оцінку вимогам зобов'язального характеру щодо призначення та виплати позивачу державної соціальної допомоги як інваліду ІІІ групи, суд виходить з наступного.
Як вже було зазначено вище, правові засади надання державної соціальної допомоги особам, які не мають права на пенсію, та особам з інвалідністю, а також надання державної соціальної допомоги на догляд визначено Законом України №1727-IV.
В статті 3 Закону України №1727-IV зазначено, що відповідно до цього Закону призначаються такі види державної соціальної допомоги:
державна соціальна допомога особам, які не мають права на пенсію, та особам з інвалідністю;
державна соціальна допомога на догляд.
В даному випадку, позивач в позовній заяві вказав, що претендує на отримання державної соціальної допомоги, як особа, яка не має право на пенсію та якому встановлено ІІІ групу інвалідності.
В контексті наведеного слід зазначити, що умови призначення державної соціальної допомоги особам, які не мають права на пенсію, та особам з інвалідністю наведені в ст. 4 вказаного Закону.
Так, даною нормою визначено, що державна соціальна допомога згідно із цим Законом призначається, зокрема, особі, яка не одержує пенсію або соціальні виплати, що призначаються для відшкодування шкоди, заподіяної ушкодженням здоров'я на виробництві, передбачені Законом України "Про загальнообов'язкове державне соціальне страхування".
Отже, п. 2 ч. 1 ст. 4 Закону України №1727-IV конкретизовано, що право на отримання відповідного виду соціальної допомоги набуває особа, яка не має права на пенсію та отримала шкоду, заподіяну ушкодженням здоров'я на виробництві.
З матеріалів справи слідує, що для призначення державної соціальної допомоги особі, яка не мають права на пенсію, та особі з інвалідністю, позивач до Департаменту соціальної політики Вінницької міської ради, окрім іншого, надав Медичну довідку від 25.06.2020, в якій вказано, що ОСОБА_3 було встановлено медико-соціальною експертною комісією ІІ групу інвалідності за загальним захворюванням з 10.02.2017 безтерміново.
Втім, зміст вказаної Медичної довідки, як і зміст Довідки до акта огляду медико-соціальною експертною комісією №582203 від 10.02.2017, не містить відомостей про обставини, за яких позивачем було отримано шкоду, що спричинило встановлення інвалідності.
Як свідчить зміст оскаржуваного рішення та наведені у відзиві на позовну заяву пояснення представника Департаменту, обставини отримання позивачем шкоди, а саме чи така була ним отримана на виробництві, та як наслідок відповідність позивача критеріям визначеним п. 2 ч. 1 ст. 4 Закону України №1727-IV для осіб які мають право на отримання відповідного виду соціальної допомоги, відповідачем під час розгляду поданої ОСОБА_1 заяви від 25.08.2021 не досліджувались.
Згідно з п. 4 ч. 2 ст. 245 КАС України у разі задоволення позову суд може прийняти рішення про визнання бездіяльності суб'єкта владних повноважень протиправною та зобов'язання вчинити певні дії.
У випадку, визначеному пунктом 4 частини другої цієї статті, суд може зобов'язати відповідача - суб'єкта владних повноважень прийняти рішення на користь позивача, якщо для його прийняття виконано всі умови, визначені законом, і прийняття такого рішення не передбачає права суб'єкта владних повноважень діяти на власний розсуд.
На законодавчому рівні поняття "дискреційні повноваження" суб'єкта владних повноважень відсутнє. У судовій практиці сформовано позицію щодо поняття дискреційних повноважень, під якими слід розуміти такі повноваження, коли у межах, які визначені законом, адміністративний орган має можливість самостійно (на власний розсуд) вибирати один з кількох варіантів конкретного правомірного рішення. Водночас, повноваження державних органів не є дискреційними, коли є лише один правомірний та законно обґрунтований варіант поведінки суб'єкта владних повноважень. Тобто, у разі настання визначених законодавством умов відповідач зобов'язаний вчинити конкретні дії і, якщо він їх не вчиняє, його можна зобов'язати до цього в судовому порядку.
Тобто, дискреційне повноваження може полягати у виборі діяти, чи не діяти, а якщо діяти, то у виборі варіанту рішення чи дії серед варіантів, що прямо або опосередковано закріплені у законі. Важливою ознакою такого вибору є те, що він здійснюється без необхідності узгодження варіанту вибору будь-ким.
Суд, перевіряючи рішення, дію чи бездіяльність суб'єкта владних повноважень на відповідність закріпленим частиною 3 статті 2 КАС України критеріям, не втручається у дискрецію (вільний розсуд) суб'єкта владних повноважень поза межами перевірки за названими критеріями.
Принцип розподілу влади заперечує надання адміністративному суду адміністративно-дискреційних повноважень - єдиним критерієм здійснення правосуддя є право. Тому завданням адміністративного судочинства завжди є контроль легальності.
Іншими словами, під дискреційним повноваженням розуміють таке повноваження, яке надає певний ступінь свободи адміністративному органу при прийнятті рішення, тобто, коли у межах, які визначені законом, адміністративний орган має можливість самостійно (на власний розсуд) вибрати один з кількох варіантів рішення.
Відповідно до абзацу 2 частини 4 статті 245 КАС України у випадку, якщо прийняття рішення на користь позивача передбачає право суб'єкта владних повноважень діяти на власний розсуд, суд зобов'язує суб'єкта владних повноважень вирішити питання, щодо якого звернувся позивач, з урахуванням його правової оцінки, наданої судом у рішенні.
За змістом положень п. 9 Порядку №261 соціальна допомога призначається структурними підрозділами з питань соціального захисту населення місцевих держадміністрацій, виконавчих органів міських, районних у містах (у разі їх утворення) рад.
Саме визначений п. 9 Порядку №261 орган наділений повноваженням визначати правильність та повноту наданих документів для призначення соціальної допомоги.
Суд не може підміняти відповідний структурний підрозділ з питань соціального захисту населення місцевих держадміністрацій, виконавчих органів міських, районних у містах рад, уповноважений на виконання функцій з призначення соціальної допомоги громадянам, та на відповідність поданих документів вимогам Закону України №1727-IV та Порядку №261.
Вирішення питань що призначення соціальної допомоги відповідно до Закону України №1727-IV відноситься до компетенції органів структурних підрозділів з питань соціального захисту населення місцевих держадміністрацій, виконавчих органів міських, районних у містах (у разі їх утворення) рад (дискреційні повноваження), тому адміністративний суд не може підміняти своїм рішенням рішення суб'єкта владних повноважень, тобто, суд не вправі втручатися у дискреційні повноваження контролюючого органу при вирішенні питання щодо наявності в позивача права на отримання державної соціальної допомоги як інваліду ІІІ групи, що не має право на пенсію.
За таких обставин суд вважає, що позовні вимоги в цій частині підлягають задоволенню у спосіб зобов'язання відповідача повторно розглянути заяву ОСОБА_1 від 25.08.2021 про надання йому державної соціальної допомоги, як особі яка не має право на пенсію та інваліду третьої групи.
Стосовно стягнення з відповідача 2 на користь позивача моральної шкоди в розмірі 20000,00 грн, суд вказує наступне.
Право фізичних осіб на відшкодування моральної (немайнової) шкоди, завданої внаслідок порушення їхніх прав, свобод та законних інтересів, має конституційно-правову природу. Зокрема, ст. 56 Конституції України встановлює право кожного на відшкодування за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування матеріальної та моральної шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень.
Засади та сутність інституту моральної шкоди розкриваються в Цивільному кодексі України, ст. 23 якого передбачено, що моральна шкода полягає у фізичному болю та стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку з каліцтвом або іншим ушкодженням здоров'я; у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку з протиправною поведінкою щодо неї самої, членів її сім'ї чи близьких родичів; у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку із знищенням чи пошкодженням її майна; у приниженні честі та гідності фізичної особи, а також ділової репутації фізичної або юридичної особи; моральна шкода відшкодовується незалежно від майнової шкоди, одноразово, якщо інше не встановлено договором або законом.
Постановою Пленуму Верховного Суду України від 31.03.1995 за № 4 «Про судову практику у справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди» визначено, що під моральною шкодою слід розуміти втрату немайнового характеру внаслідок моральних чи фізичних страждань, або інших негативних явищ, заподіяних фізичній чи юридичній особі незаконними діями або бездіяльністю інших осіб. Відповідно до чинного законодавства, моральна шкода може полягати, зокрема: у приниженні честі, гідності, престижу або ділової репутації, моральних переживаннях у зв'язку з ушкодженням здоров'я, у порушенні права власності (в тому числі інтелектуальної), прав, наданих споживачам, інших цивільних прав, у зв'язку з незаконним перебуванням під слідством і судом, у порушенні нормальних життєвих зв'язків через неможливість продовження активного громадського життя, порушенні стосунків з оточуючими людьми, при настанні інших негативних наслідків (п. 3).
Згідно з п. 4, 5 вищезазначеної постанови у позовній заяві про відшкодування моральної шкоди має бути зазначено, в чому полягає ця шкода, яким неправомірними діями чи бездіяльністю заподіяно позивачеві, з яких міркувань він виходив, визначаючи розмір шкоди, та якими доказами цей розмір підтверджується. Обов'язковому з'ясуванню при вирішенні спору про відшкодування моральної (немайнової) шкоди підлягають: наявність такої шкоди, протиправність діяння її заподіювача, наявність причинного зв'язку між шкодою і протиправним діянням заподіювача та вини останнього в її заподіянні. Суд, зокрема, повинен з'ясувати, чим підтверджується факт заподіяння позивачеві моральних чи фізичних страждань або втрат немайнового характеру, за яких обставин чи якими діями (бездіяльністю) вони заподіяні, в якій грошовій сумі чи в якій матеріальній формі позивач оцінює заподіяну йому шкоду та з чого він при цьому виходить, а також інші обставини, що мають значення для вирішення спору.
Натомість у позовній заяві позивач не навів належних обґрунтувань щодо факту заподіяння йому моральних або фізичних страждань внаслідок протиправної поведінки відповідачів, не зазначив, з яких міркувань він виходив, визначаючи розмір шкоди та якими доказами це підтверджується, а також не підтвердив наявності причинного зв'язку між моральною шкодою і протиправними рішеннями, діями або бездіяльністю відповідача.
З огляду на викладене, у задоволенні позовних вимог в частині стягнення моральної шкоди з відповідача належить відмовити.
Відповідно до ч. 1 ст. 2 КАС України завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб'єктів владних повноважень.
У справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: 1) на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України; 2) з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; 3) обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); 4) безсторонньо (неупереджено); 5) добросовісно; 6) розсудливо; 7) з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації; 8) пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); 9) з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; 10) своєчасно, тобто протягом розумного строку (ч. 2 ст. 2 КАС України).
Частиною першою статті 9 КАС України визначено, що розгляд і вирішення справ в адміністративних справах здійснюється на засадах змагальності сторін та свободи в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.
Кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення (ч. 1 ст. 77 КАС України), а згідно зі статтею 90 КАС України суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об'єктивному дослідженні.
Відповідно до частини другої статті 77 КАС України в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.
Перевіривши обґрунтованість доводів сторін, оцінивши докази суб'єкта владних повноважень на підтвердження правомірності своїх дій (бездіяльності), суд приходить до переконання, що заявлений позов підлягає задоволенню частково.
Враховуючи відсутність судових витрат у даній справі, питання про їх розподіл судом не вирішується.
Керуючись ст.ст. 73, 74, 75, 76, 77, 90, 94, 139, 241, 245, 246, 250, 255, 295 КАС України, суд -
Адміністративний позов задовольнити частково.
Визнати протиправним та скасувати рішення Департаменту соціальної політики Вінницької міської ради від 27.09.2021 про відмову ОСОБА_1 в призначенні соціальної допомоги.
Зобов'язати Департамент соціальної політики Вінницької міської повторно розглянути заяву ОСОБА_1 від 25.08.2021 про надання йому державної соціальної допомоги, як особі яка не має право на пенсію та інваліду третьої групи, з урахуванням правової оцінки, наданої судом у рішенні.
В задоволенні решти позовних вимог відмовити.
Рішення суду першої інстанції набирає законної сили в порядку, визначеному ст. 255 КАС України.
Відповідно до ст. 295 КАС України, апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня його проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини рішення суду, або розгляду справи в порядку письмового провадження, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.
Учасник справи, якому повне рішення суду не було вручено у день його проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження, якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.
ОСОБА_1 (поштова адреса: АДРЕСА_1 , Паспорт громадянина НОМЕР_2 )
Департамент соціальної політики Вінницької міської ради (вул. Хмельницьке шосе, 7, м. Вінниця, 21100, код ЄДРПОУ 13322403)
Повний текст рішення суду складено 17.10.2022
Суддя Жданкіна Наталія Володимирівна