ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД міста КИЄВА 01051, м. Київ, вул. Болбочана Петра 8, корпус 1
м. Київ
03 жовтня 2022 року 09:39 № 640/14502/22
Окружний адміністративний суд міста Києва у складі: головуючого судді Федорчука А.Б., при секретарі судових засідань Левкович А.С., розглянувши у судовому засіданні матеріали адміністративної справи
за позовом ОСОБА_1 (
АДРЕСА_1 )
до Шевченківського відділу державної виконавчої служби у місті Києві
Центрального міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Київ)
(01032, м. Київ, вул. Саксаганського, 110)
про визнання протиправною бездіяльності, зобов'язання вчинити дії,-
за участю:
представника позивача - ОСОБА_3
представника відповідача - не прибув
До Окружного адміністративного суду міста Києва звернувся ОСОБА_1 (далі по тексту - позивач) з адміністративним позовом до Шевченківського відділу державної виконавчої служби у місті Києві Центрального міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Київ) (далі по тексту - відповідач), в якому просить:
- визнати протиправною бездіяльність Шевченківського відділу державної виконавчої служби у місті Києві Центрального міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Київ) щодо відмови в скасуванні всіх обтяжень та обмежень, накладених на нерухоме майно ОСОБА_1 у виконавчому провадженні, що перебувало на виконанні у відділу державної виконавчої служби у Радянському районі м. Києва, правонаступником якого є Шевченківський відділ державної виконавчої служби у місті Києві Центрального міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Київ);
- зобов'язати Шевченківський відділ державної виконавчої служби у місті Києві Центрального міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Київ) зняти арешт з квартири АДРЕСА_2 , накладений на підставі постанови відділу державної виконавчої служби у Радянському районі б/н від 21 вересня 2001 року, реєстраційний номер обтяження: 1436654, об'єкт обтяження: квартира, состав: ціле, стан: добудоване, статус: жиле, адреса: АДРЕСА_3 ; власник: ОСОБА_1 , додаткові дані: архівний номер: 3769164KIEV1, архівна дата: 17.10.2001 , дата виникнення: 17.10.2001, № реєстра: 3-1728, внутр. №630116322BF25B2F432D, коментар: вх. 6486.
Мотивуючи позовні вимоги представник позивача вказав, що з огляду на те, що ОСОБА_1 не є боржником за жодним виконавчим провадженням перед відділом та перед стягувачем, відсутні підстави для подальшого перебування належного йому майна під арештом та іншими обтяженнями та обмеженнями, а відмова у знятті такого арешту відповідача без належного обґрунтованих правових підстав за відсутності виконавчого провадження є необґрунтованою та протиправною.
В судовому засіданні представник позивача позовні вимоги підтримав повністю та просив суд їх задовольнити.
Представник відповідача у визначений судом строк не надав до суду відзиву на адміністративний позов та не надіслав матеріалів виконавчого провадження, зазначивши, що враховуючи час накладення арешту на підставі постанови №б/н від 21 вересня 2001 року та період початку функціонування Єдиного державного реєстру виконавчих проваджень встановлюється об'єктивна причина відсутності інформації про виконавче провадження відносно вказаного боржника в системі.
При цьому, згідно письмових пояснень представника відповідача, підстави для зняття виконавцем арешту з усього майна (коштів) боржника або його частини передбачено статтею 59 Закону України «Про виконавче провадження».
Крім того, представник відповідача просив справу розглянути без його участі.
Неявка у призначене судове засідання представників учасників справи, повідомлених про дату, час та місце розгляду справи у передбачений статтею 268 Кодексу адміністративного судочинства України спосіб, не перешкоджає розгляду справи по суті.
Відповідно до вимог частини 3 статті 268 Кодексу адміністративного судочинства України неприбуття у судове засідання учасника справи, повідомленого відповідно до положень цієї статті, не перешкоджає розгляду справи у судах першої та апеляційної інстанцій.
Розглянувши подані сторонами документи та матеріали, всебічно і повно з'ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об'єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи та вирішення спору по суті, Окружний адміністративний суд міста Києва встановив наступне.
З наявної в матеріалах справи копії свідоцтва про право власності на житло від 29 травня 2000 року, виданого на підставі розпорядження (наказу) від 29 травня 2000 року №24739, вбачається, що ОСОБА_1 на праві спільної часткової власності належить квартира АДРЕСА_2 в рівних долях.
Відповідно до інформації з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об'єктів нерухомого майна щодо об'єкта нерухомого майна станом на 17 липня 2020 року, на підставі постанови №б/н від 21 вересня 2001 року відділу державної виконавчої служби у Радянському районі накладено арешт на квартиру АДРЕСА_2 .
Зі змісту постанови №590/5 про арешт майна боржника та оголошення заборони на його відчуження від 21 вересня 2001 року вбачається, що державним виконавцем державної виконавчої служби Радянського районі управління юстиції при примусовому виконанні виконавчого напису №2490, виданого 10 вересня 2001 року приватним нотаріусом Демченко Л.В. про звернення стягнення на заставлене майно ОСОБА_2 , ОСОБА_1 на кв. АДРЕСА_2 стягнути на користь КБ «Фінанси та кредит» 34 945,57 грн., з метою забезпечення виконання вказаного виконавчого напису накладено арешт на все майно, що належить ОСОБА_2 та ОСОБА_1 .
У зв'язку з наведеним, 28 липня 2022 року представник позивача звернувся до відповідача із заявою про зняття арешту з квартири АДРЕСА_2 , що накладений на підставі постанови від 21 вересня 2001 року.
За результатами розгляду звернення позивача Шевченківський відділ державної виконавчої служби у місті Києві Центрального міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Київ) листом від 15 серпня 2022 року №12753/18.10-22 повідомив, що відповідно до поданих документів неможливо встановити в повній мірі інформацію про виконавче провадження, в межах якого накладено арешт на майно боржника.
В свою чергу, підстави для зняття виконавцем арешту з усього майна (коштів) боржника або його частини передбачено статтею 59 Закону України «Про виконавче провадження».
Позивач, вважаючи, що наявність арешту на належному йому на праві власності майні, порушує його права та законні інтереси, звернувся до суду з даним адміністративним позовом, при вирішенні якого суд виходить з наступного.
Відповідно до статті 1 Закону України «Про виконавче провадження» від 02 червня 2016 року №1404-VIII (далі - Закон №1404-VIII, в редакції станом на момент вирішення даної справи) виконавче провадження як завершальна стадія судового провадження і примусове виконання судових рішень та рішень інших органів (посадових осіб) (далі - рішення) - сукупність дій визначених у цьому Законі органів і осіб, що спрямовані на примусове виконання рішень і проводяться на підставах, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією України, цим Законом, іншими законами та нормативно-правовими актами, прийнятими відповідно до цього Закону, а також рішеннями, які відповідно до цього Закону підлягають примусовому виконанню.
Частиною 1 статті 18 Закону №1404-VIII передбачено, що виконавець зобов'язаний вживати передбачених цим Законом заходів щодо примусового виконання рішень, неупереджено, ефективно, своєчасно і в повному обсязі вчиняти виконавчі дії.
Так, виконавець під час здійснення виконавчого провадження має право: накладати арешт на майно боржника, опечатувати, вилучати, передавати таке майно на зберігання та реалізовувати його в установленому законодавством порядку (пункт 6 частини 3 статті 18 Закону №1404-VIII).
Водночас, станом на момент прийняття постанови №590/5 про арешт майна боржника та оголошення заборони на його відчуження від 21 вересня 2001 року був чинним Закон України «Про виконавче провадження» від 21 квітня 1999 року №606-ХIV, який визначав умови і порядок виконання рішень судів та інших органів (посадових осіб), що відповідно до закону підлягають примусовому виконанню у разі невиконання їх у добровільному порядку (далі - Закон №606-ХIV, чинний на момент накладення арешту).
Вимогами статті 17 Закону №606-ХIV було передбачено, що примусове виконання рішень здійснюється державною виконавчою службою на підставі виконавчих документів, визначених цим Законом.
Згідно статті 55 Закону №606-ХIV, посилання на яку міститься в постанові від 21 вересня 2001 року, арешт майна полягає у проведенні його опису, оголошенні заборони розпоряджатися ним, а у разі потреби - в обмеженні права користування майном або його вилученні у боржника та передачі на зберігання іншим особам. Види, обсяги і строк обмеження встановлюються державним виконавцем у кожному конкретному випадку з урахуванням властивостей майна, його значення для власника чи володільця, необхідності використання та інших обставин. Порушення заборони державного виконавця розпоряджатися або користуватися майном, на яке накладено арешт, тягне за собою відповідальність зберігача майна, передбачену законом.
Арешт застосовується: 1) для забезпечення збереження майна боржника, що підлягає наступній передачі стягувачеві або реалізації; 2) для виконання рішення про конфіскацію майна боржника; 3) при виконанні ухвали суду про накладення арешту на майно, що належить відповідачу і знаходиться у нього чи в інших осіб.
Додатково суд звертає увагу, що у відповідності до частини 4 статті 59 Закону України «Про виконавче провадження» від 02 червня 2016 року Закону №1404-VIII (в редакції станом на момент вирішення даної справи) підставами для зняття виконавцем арешту з усього майна (коштів) боржника або його частини є:
1) отримання виконавцем документального підтвердження, що рахунок боржника має спеціальний режим використання та/або звернення стягнення на такі кошти заборонено законом;
2) надходження на рахунок органу державної виконавчої служби, рахунок приватного виконавця суми коштів, стягнених з боржника (у тому числі від реалізації майна боржника), необхідної для задоволення вимог усіх стягувачів, стягнення виконавчого збору, витрат виконавчого провадження та штрафів, накладених на боржника;
3) отримання виконавцем документів, що підтверджують про повний розрахунок за придбане майно на електронних торгах;
4) наявність письмового висновку експерта, суб'єкта оціночної діяльності - суб'єкта господарювання щодо неможливості чи недоцільності реалізації арештованого майна боржника у зв'язку із значним ступенем його зношення, пошкодженням;
5) відсутність у строк до 10 робочих днів з дня отримання повідомлення виконавця, зазначеного у частині шостій статті 61 цього Закону, письмової заяви стягувача про його бажання залишити за собою нереалізоване майно;
6) отримання виконавцем судового рішення про скасування заходів забезпечення позову;
7) погашення заборгованості із сплати періодичних платежів, якщо виконання рішення може бути забезпечено в інший спосіб, ніж звернення стягнення на майно боржника;
8) отримання виконавцем документального підтвердження наявності на одному чи кількох рахунках боржника коштів, достатніх для виконання рішення про забезпечення позову;
9) підстави, передбачені пунктом 1-2 розділу XIII «Прикінцеві та перехідні положення» цього Закону;
10) отримання виконавцем від Державного концерну "Укроборонпром", акціонерного товариства, створеного шляхом перетворення Державного концерну "Укроборонпром", державного унітарного підприємства, у тому числі казенного підприємства, яке є учасником Державного концерну "Укроборонпром" або на момент припинення Державного концерну "Укроборонпром" було його учасником, господарського товариства, визначеного частиною першою статті 1 Закону України "Про особливості реформування підприємств оборонно-промислового комплексу державної форми власності", звернення про зняття арешту в порядку, передбаченому статтею 11 Закону України "Про особливості реформування підприємств оборонно-промислового комплексу державної форми власності".
Суд вказує, що наведений вище перелік підстав для зняття арешту з майна (коштів) саме державним виконавцем є вичерпним та розширеному тлумаченню не підлягає. При цьому, наявні матеріали справи не містять доказів надання позивачем державному виконавцю обґрунтованих та належним чином підтверджених доказів існування хоча б однієї із таких підстав для зняття арешту з майна державним виконавцем.
Відтак, судом не вбачається ознак протиправності відмови позивачу в знятті арешту з майна державним виконавцем.
Частиною 5 цієї ж статті передбачено, що у всіх інших випадках арешт може бути знятий за рішенням суду.
Наявними матеріалами справи підтверджується, що 1/2 квартири АДРЕСА_2 належить ОСОБА_1 на праві спільної часткової власності та на вказане майно накладено арешт на підставі постанови державного виконавця від 21 вересня 2001 року.
Як зазначалось вище, постанова від 21 вересня 2001 року прийнята державним виконавцем державної виконавчої служби Радянського районі управління юстиції при примусовому виконанні виконавчого напису №2490, виданого 10 вересня 2001 року приватним нотаріусом Демченко Л.В. про звернення стягнення на заставлене майно ОСОБА_2 , ОСОБА_1 на кв. АДРЕСА_2 стягнути на користь КБ «Фінанси та кредит» 34 945,57 грн., з метою забезпечення виконання вказаного виконавчого напису накладено арешт на все майно, що належить ОСОБА_2 та ОСОБА_1 .
Водночас, згідно листа АТ «Банк «Фінанси та Кредит» від 15 березня 2021 року №083-452/21 клієнт ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_1 ) в АТ «Банк «Фінанси та Кредит» відсутній.
За таких обставин, суд приходить до висновку про наявність підстав для зняття арешту з майна позивача саме судом відповідно до вимог частини 5 статті 59 Закону №1404-VIII.
Виходячи з положень частини першої статті 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року (далі - Конвенція) та практику Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) як джерело права.
Частиною першою статті 6 Конвенції гарантовано право кожного на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов'язків цивільного характеру.
У справі «Горнсбі проти Греції» Європейським судом з прав людини в пункті 40 рішення зазначено, що право на суд було б ілюзорним, якби національна правова система Договірної держави допускала невиконання остаточного та обов'язкового судового рішення на шкоду одній зі сторін.
Якщо адміністративний (виконавчий) орган відмовляється виконувати, не виконує чи затягує виконання судового рішення, то передбачені статтею 6 гарантії, які забезпечуються стороні на етапі судового розгляду справи, фактично втрачають свій сенс (пункт 68 рішення у справі «Піалопулос та інші проти Греції»).
Європейський суд з прав людини в пункті 26 рішення у справі «Глоба проти України» відзначає, що пункт 1 статті 6 Конвенції, inter alia, захищає виконання остаточних судових рішень, які у державах, що визнали верховенство права, не можуть залишатися невиконаними на шкоду одній зі сторін. Відповідно виконанню судового рішення не можна перешкоджати, відмовляти у виконанні або надмірно його затримувати (див., наприклад, рішення у справі «Бурдов проти Росії» (Burdov v. Russia), заява №59498/00, пункт 34, ECHR 2002-III, та рішення від 06.03.2003 року у справі «Ясюнієне проти Литви», заява № 41510/98, пункт 27). Держава зобов'язана організувати систему виконання судових рішень, яка буде ефективною як за законодавством, так і на практиці (див. рішення від 07.06.2005 року у справі «Фуклев проти України» (Fuklev v. Ukraine), заява № 71186/01, п. 84).
В пункті 27 рішення у справі «Глоба проти України» Європейський суд з прав людини зазначив, що саме на державу покладається обов'язок вжиття у межах її компетенції усіх необхідних кроків для того, щоб виконати остаточне рішення суду та, діючи таким чином, забезпечити ефективне залучення усього її апарату. Не зробивши цього, вона не виконає вимоги, що містяться у пункті 1 статті 6 Конвенції.
Конституційний Суд України також неодноразово зазначав, що виконання судового рішення є невід'ємною складовою права кожного на судовий захист і охоплює, зокрема, законодавчо визначений комплекс дій, спрямованих на захист і відновлення порушених прав, свобод, законних інтересів фізичних та юридичних осіб, суспільства, держави (пункт 2 мотивувальної частини Рішення від 13.12.2012 року № 18-рп/2012); невиконання судового рішення загрожує сутності права на справедливий розгляд судом (пункт 3 мотивувальної частини Рішення від 25.04.2012 року № 11-рп/2012).
Конституційний Суд України бере до уваги практику Європейського суду з прав людини, який, зокрема, в рішенні у справі «Шмалько проти України» від 20.07.2004 року вказав, що право на виконання судового рішення є складовою права на судовий захист, передбаченого статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, для цілей якої виконання рішення, ухваленого будь-яким судом, має розцінюватися як складова частина судового розгляду (пункт 43).
Таким чином, право на судовий захист є конституційною гарантією прав і свобод людини і громадянина, а обов'язкове виконання судових рішень - складовою права на справедливий суд та однією з процесуальних гарантій доступу до суду, що передбачено статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року.
З урахуванням наведеного в сукупності, суд приходить до висновку про наявність підстав для зняття арешту з майна позивача безпосередньо судом.
Окремо суд звертає увагу на те, що позивачем при зверненні до адміністративного суду з відповідною позовною заявою не оспорюється саме право власності на належне позивачу майно, на яке накладено арешт на підставі постанови державного виконавця, тобто характер спірних правовідносин не пов'язаний із захистом майнових прав позивача та вказаний спір виник саме у зв'язку з порушенням, на думку позивача, відповідачем вимог Закону України «Про виконавче провадження», а тому вказаний спір належить розглядати за правилами адміністративного судочинства.
Відповідно до частини 2 статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Частиною 2 статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України передбачено, що у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: 1) на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України; 2) з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; 3) обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); 4) безсторонньо (неупереджено); 5) добросовісно; 6) розсудливо; 7) з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації; 8) пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); 9) з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; 10) своєчасно, тобто протягом розумного строку.
Згідно з частиною 1 статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.
Відповідно до статті 72 Кодексу адміністративного судочинства України доказами в адміністративному судочинстві є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи.
Частиною 2 статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України передбачено, що в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.
Зважаючи на вищенаведене в сукупності, суд приходить до висновку про часткове задоволення адміністративного позову.
Відповідно до частини 3 статті 139 Кодексу адміністративного судочинства України при частковому задоволенні позову судові витрати покладаються на обидві сторони пропорційно до розміру задоволених позовних вимог. При цьому суд не включає до складу судових витрат, які підлягають розподілу між сторонами, витрати суб'єкта владних повноважень на правничу допомогу адвоката та сплату судового збору.
Керуючись ст.ст. 72-73, 76-77, 139, 143, 243-246, 255, 287 Кодексу адміністративного судочинства України, суд,
Адміністративний позов ОСОБА_1 задовольнити частково.
Зняти арешт з майна ОСОБА_1 , належного йому на праві спільної часткової власності відповідно до свідоцтва про право власності на житло від 29 травня 2000 року, а саме - квартири АДРЕСА_2 , накладений на підставі постанови відділу державної виконавчої служби у Радянському районі б/н від 21 вересня 2001 року, реєстраційний номер обтяження: 1436654.
В іншій частині адміністративного позову відмовити.
Стягнути на користь ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_1 ) понесені ним судові витрати зі сплати судового збору в розмірі 496 (чотириста дев'яносто шість) гривень 20 копійок за рахунок бюджетних асигнувань Шевченківського відділу державної виконавчої служби у місті Києві Центрального міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Київ) (01032, м. Київ, вул. Саксаганського, буд .110, код ЄДРПОУ 34967593).
Рішення суду набирає законної сили в порядку, передбаченому частиною першою статті 272 Кодексу адміністративного судочинства України.
Відповідно до частини шостої статті 287 Кодексу адміністративного судочинства України апеляційні скарги на судові рішення у справах, визначених цією статтею, можуть бути подані протягом десяти днів з дня їх проголошення та оскаржені у порядку, передбаченому статтями 292, 293, 296, 297 Кодексу адміністративного судочинства України.
Суддя А.Б. Федорчук