20 вересня 2022 року
м. Київ
cправа № 132/2305/21
Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду:
Волковицька Н. О. - головуючий, Могил С. К., Случ О. В.,
секретар судового засідання - Мельникова Л. В.,
розглянувши касаційну скаргу ОСОБА_1
на рішення Господарського суду Вінницької області від 13.04.2022 та постанову Північно-західного апеляційного господарського суду від 27.06.2022 у справі
за позовом ОСОБА_1
до Калинівської міської ради
про визнання укладеними додаткових угод до договорів оренди землі,
(У судовому засіданні взяли участь: представники: позивача - Путілін Є. В., відповідача Трохименко М. В. ),
1. ОСОБА_1 звернувся до Калинівського районного суду Вінницької області із цивільними позовами до Калинівської міської ради Вінницької області (далі - Міськрада), в яких просив визнати укладеними додаткові угоди до договорів оренди землі від 02.07.2014 № 404, № 405 та № 406 у відповідних редакціях.
На обґрунтування поданих позовів позивач посилався на те, що між ним та Головним управлінням Держземкадастру у Вінницькій області укладені договори оренди землі №№ 404, 405, 406 строком на сім років, за якими були передані земельні ділянки: площею 6,5838 га (кадастровий номер 0521686100:03:000:0900); площею 31,1289 га (кадастровий номер 0521686100:03:000:0901); площею 21,4278 га (кадастровий номер 0521686100:03:000:0902), що розташовані за межами населеного пункту Павлівської сільської ради Калинівського району Вінницької області, які використовувались ним за цільовим призначенням та своєчасно сплачувалась орендна плата. 27.05.2021 відповідно до пункту 8 вказаних договорів він звернувся до Міськради із заявами про поновлення договорів оренди землі на новий строк, до яких було додано проекти додаткових угод.
Однак листом Міськради від 07.06.2021, а пізніше і рішенням 8-ої сесії 8-го скликання Міськради від 18.06.2021 № 1647, йому відмовлено у продовженні терміну дії договорів оренди, оскільки земельні ділянки зарезервовані для передачі громадянам, які брали участь в антитерористичній операції.
За вказаними цивільними позовами ухвалами Калинівського районного суду Вінницької області від 16.07.2021 відкрито провадження у справах № 132/2305/21, №132/2306/21 та № 132/2308/21 за правилами загального позовного провадження.
Ухвалою Калинівського районного суду Вінницької області від 30.08.2021 об'єднано в одне провадження справу за позовом ОСОБА_1 до Міськради про визнання укладеною додаткової угоди до договору оренди землі (Єдиний унікальний номер 132/2305/21), із позовом ОСОБА_1 до Міськради про визнання укладеною додаткової угоди до договору оренди землі (Єдиний унікальний номер 132/2306/21), та позовом ОСОБА_1 до Міськради про визнання укладеною додаткової угоди до договору оренди землі (Єдиний унікальний номер 132/2308/21), та присвоєно їм спільний Єдиний унікальний номер 132/2305/21.
24.09.2021 рішенням Калинівського районного суду Вінницької області позов залишено без задоволення.
16.11.2021 постановою Вінницького апеляційного суду апеляційну скаргу ОСОБА_1 задоволено частково, рішення Калинівського районного суду Вінницької області від 24.09.2021 скасоване, закрито провадження у цивільній справі за позовом ОСОБА_1 до Міськради про визнання укладеними додаткових угод до договорів оренди землі та роз'яснено ОСОБА_1 його право протягом десяти днів з дня отримання ним копії постанови суду подати до суду заяву про передачу справи за встановленою юрисдикцією - до господарського суду.
23.11.2021 ухвалою Вінницького апеляційного суду задоволено заяву представника позивача про передачу справи № 132/2305/21 на розгляд до Господарського суду Вінницької області як суду першої інстанції, до юрисдикції якого віднесено розгляд цієї справи.
Під час розгляду справи № 132/2305/21 в судовому засіданні 23.03.2022 суд, розглянувши заяву позивача від 04.02.2022 про зміну предмета позову, дійшов висновку про необхідність її прийняття.
2.1. Рішенням Господарського суду Вінницької області від 13.04.2022 у справі № 132/2305/21 (суддя Маслій І. В.) відмовлено в задоволенні позову.
Рішення мотивовано тим, що за Міськрадою як розпорядником земельними ділянками законодавчо закріплена можливість вирішувати юридичну долю земельних ділянок шляхом вчинення дій, які не суперечать нормам чинного законодавства, зокрема, в разі закінчення строку дії договору оренди земельної ділянки, надавати перевагу для включення такої земельної ділянки до земель запасу та виносити рішення про відмову в поновленні на новий строк договору.
З огляду на вказане суд зазначив, що рішення Міськради від 18.06.2021 № 1647 є правомірним, а також те, що реалізація переважного права на поновлення договору оренди, передбачена ч. ч. 1-5 статті 33 Закону України "Про оренду землі", можлива лише за умови дотримання встановленої цією нормою процедури та наявності волевиявлення обох сторін.
Суд також не погодився із твердженням позивача про припинення строку дії договорів оренди, оскільки в силу статті 125 Земельного кодексу України, статті 6 Закону України "Про оренду землі" строк дії договору оренди землі, умовами якого передбачено, що відлік строку оренди настає з моменту державної реєстрації цього договору, починається після набрання ним чинності, а не з моменту його укладення.
Враховуючи, що державна реєстрація речових прав за договорами № 404, № 405 та № 406 була здійснена 23.02.2016 та 24.02.2016, і з огляду на те, що такі договори були укладені строком на 7 років, суд дійшов висновку, що договір № 404 дійсний до 24.02.2023, а договори № 405 та № 406 дійсні до 23.02.2023.
2.2. Постановою Північно-західного апеляційного господарського суду від 27.06.2022 у справі № 132/2305/21 ( Петухов М. Г. - головуючий суддя, судді Маціщук А. В., Мельник О. В.) мотивувальну частину рішення Господарського суду Вінницької області від 13.04.2022 у справі № 132/2305/21 змінено, викладено його мотивувальну частину в редакції цієї постанови.
Постанова аргументована тим, що 02.07.2014 між Головним управлінням Держземагенства у Вінницькій області як орендодавцем та ОСОБА_1 як орендарем, укладено договори оренди землі № 404, № 405 та № 406, за умовами яких орендар передав, а позивач прийняв у строкове платне користування терміном на 7 років земельні ділянки: кадастровий номер 0521686100:03:000:0900,, площею 6,5838 га; кадастровий номер 0521686100:03:000:0901 площею 31,1289 га; кадастровий номер 0521686100:03:000:0902, площею 21,4278 га із земель запасу Павлівської сільської ради (за межами населеного пункту) Калинівського району Вінницької області. Земельні ділянки були передані в оренду для ведення фермерського господарства. Цільове призначення земельних ділянок - для ведення фермерського господарства.
Суд взяв до уваги, що за змістом статей 1, 5, 7, 8 і 12 Закону України "Про фермерське господарство" після укладення договорів оренди земельної ділянки для ведення фермерського господарства та проведення державної реєстрації такого господарства обов'язки орендаря цих земельних ділянок виконує фермерське господарство, а не громадянин, якому вона надавалась.
Відповідно до витягів з Державного земельного кадастру про земельні ділянки договори оренди були зареєстровані 23.02.2016 та 24.02.2016.
Із наявного в матеріалах справи витягу з Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань та Статуту Фермерського господарства "Павлівське" (далі - ФГ "Павлівське"), 08.12.2017 було проведено державну реєстрацію ФГ "Павлівське" (код 41794187), засновником та керівником (головою) якого є ОСОБА_1 .
Зважаючи на те, що після державної реєстрації 23.02.2016 та 24.02.2016 договорів оренди позивач заснував і зареєстрував фермерське господарство, у правовідносинах користування земельними ділянками відбулася фактична заміна орендаря й обов'язки землекористувача земельних ділянок перейшли до ФГ "Павлівське" (код 41794187) з дня його державної реєстрації.
Враховуючи, що після укладання договорів оренди землі № 404, № 405 та № 406 та їх державної реєстрації позивач зареєстрував фермерське господарство, то в силу викладеного відбулася заміна орендаря за такими договорами і, відповідно, права та обов'язки за такими правочинами перейшли від громадянина-засновника фермерського господарства до самого ФГ "Павлівське" та саме це господарство має право на звернення до суду із позовами, які виникають із договорів оренди землі № 404, № 405 та № 406, в тому числі і з позовом про укладання додаткових угод до нього.
У той же час права та інтереси ОСОБА_1 як фізичної особи, в цьому випадку не порушуються. Суд взяв до уваги, що Велика Палата Верховного Суду в постанові від 10.04.2019 у справі № 275/82/18 дійшла висновку, що право на звернення до господарського суду із позовами, які виникають із договорів оренди земельних ділянок, наданих громадянам для створення фермерських господарств, належить саме фермерському господарству, а не його засновнику. Відсутність порушеного права чи невідповідність обраного позивачем способу його захисту способам, визначеним законодавством, є підставою для ухвалення судом рішення про відмову в позові.
З огляду на викладене, на думку апеляційного господарського суду, позовні вимоги не підлягають задоволенню, оскільки були заявлені неналежним позивачем, права та інтереси якого в цьому випадку не порушені.
3. Не погоджуючись із рішеннями судів попередніх інстанцій, ОСОБА_1 звернувся до Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду із касаційною скаргою, в якій просить скасувати рішення Господарського суду Вінницької області від 13.04.2022 та постанову Північно-західного апеляційного господарського суду від 27.06.2022 у справі № 132/2305/21 та прийняти нове рішення, яким задовольнити позовні вимоги.
Підставою касаційного оскарження є пункт 1 частини другої статті 287 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України).
Скаржник зазначає, що орендар належним чином виконував умови договору оренди земельної ділянки. До спливу строку договору орендар своєчасно звернувся з листом- повідомленням до міської ради про намір скористатися переважним правом укладення договорів на новий строк. При цьому до листа-повідомлення позивачем додано проект додаткових угод, витяги з Державного земельного кадастру та витяги про нормативно-грошову оцінку земельних ділянок. У договорах оренди (пункт 8) чітко визначено строк договорів (дата закінчення терміну договорів 01.07.2021) тому висновки суду першої інстанції про те, що строк дії договорів слід обраховувати саме з моменту їх державної реєстрації, і переважне право в зв'язку з цим не порушено, є помилковими. У постановах Верховного Суду України від 19.02.2014 у справі № 0426/14068/2012 та від 13.06.2016 у справі № 570/3056/15-ц вказано на те, що сторони в договорі оренди землі мали право зазначати про момент початку перебігу та припинення дії вказаного договору, оскільки такі права прямо передбачені принципами та закріплені загальними нормами цивільного законодавства.
Великою Палатою Верховного Суду в постанові від 06.05.2020 у справі № 908/299/18 викладена правова позиція щодо застосування положень закону при поновленні договорів оренди землі, тому посилання суду першої інстанції на постанови Верховного Суду від Верховного Суду від 23.01.2019 у справі № 312/265/17, від 18.04.2019 у справі №625/166/18 є необґрунтованими.
Стосовно мотивів апеляційного господарського суду заявник посилається на правові висновки Верховного Суду, які викладені у постанові від 29.09.2020 у справі № 922/2601/19 про те, що після укладення громадянином договору оренди земельної ділянки державної та комунальної власності для ведення фермерського господарства та створення цим громадянином фермерського господарства права й обов'язки орендаря такої земельної ділянки за договором оренди землі переходять від громадянина до фермерського господарства з дня проведення його державної реєстрації.
У цьому випадку позивач під час формування позовних вимог (заяви про зміну предмета позову) правильно зазначив орендаря.
Отже, вказана обставина не є самостійною підставою для відмови у позові, оскільки ОСОБА_1 є керівником фермерського господарства, та саме з ним було укладено договори оренди, які є предметом цього судового розгляду, а враховуючи відсутність на законодавчому рівні обов'язкової вимоги з приводу реєстрації додаткової угоди до договору оренди землі про заміну орендаря з громадянина на фермерське господарство та відсутність у нормах частин 1-5 статті 33 Закону України "Про оренду землі" можливості внести зміни до договорів оренди шляхом укладення додаткових угод, окрім тих, які внесені законодавцем ОСОБА_1 направляв та підписував листи-повідомлення з проектами додаткових угод до них власноруч, маючи статус керівника фермерського господарства (позивач у справі).
4. Дослідивши доводи, викладені у касаційній скарзі, та матеріали справи, Верховний Суд дійшов висновку про наявність підстав для закриття касаційного провадження у справі № 132/2305/21 з огляду на таке.
Згідно з пунктом 5 частини 1 статті 296 ГПК України суд касаційної інстанції закриває касаційне провадження, якщо після відкриття касаційного провадження на підставі пункту 1 частини 2 статті 287 цього Кодексу судом встановлено, що висновок щодо застосування норми права, який викладений у постанові Верховного Суду та на який посилався скаржник у касаційній скарзі, стосується правовідносин, які не є подібними.
Зазначена норма процесуального права спрямована на формування усталеної судової практики вирішення господарських спорів, що виникають із подібних правовідносин, а її застосування судом касаційної інстанції свідчитиме про дотримання принципу правової визначеності.
Велика Палата Верховного Суду у постанові від 12.10.2021 у справі № 233/2021/19 вказала, що на предмет подібності слід оцінювати саме ті правовідносини, які є спірними у порівнюваних ситуаціях. Встановивши учасників спірних правовідносин, об'єкт спору (які можуть не відповідати складу сторін справи та предмету позову) і зміст цих відносин (права й обов'язки сторін спору), суд має визначити, чи є певні спільні риси між спірними правовідносинами насамперед за їхнім змістом. А якщо правове регулювання цих відносин залежить від складу їх учасників або об'єкта, з приводу якого вони вступають у правовідносини, то у такому разі подібність слід також визначати за суб'єктним і об'єктним критеріями відповідно. Для встановлення подібності спірних правовідносин у порівнюваних ситуаціях суб'єктний склад цих відносин, предмети, підстави позовів і відповідне правове регулювання не обов'язково мають бути тотожними, тобто однаковими.
Колегія суддів звертає увагу, що для розгляду касаційної скарги у межах підстави, передбаченої пунктом 1 частини 2 статті 287 ГПК України, необхідно встановити, що суди попередніх інстанцій неправильно застосували норму права всупереч наявним висновкам Верховного Суду щодо застосування такої норми у правовідносинах, які є подібними зі справою, яка розглядається.
Однак Верховний Суд зауважує, що справи, на які посилається скаржник на обґрунтування підстави касаційного оскарження, стосуються інших обставин, які не можна вважати релевантними щодо відносин у справі № 132/2305/21.
Колегія суддів звертає увагу, що, відмовляючи у задоволенні позовних вимог, апеляційний господарський суд керувався правовою позицією Великої Палати Верховного Суду, викладеною у постанові від 10.04.2019 у справі № 275/82/18, про те, що якщо після державної реєстрації договорів оренди позивач заснував і зареєстрував фермерське господарство, у правовідносинах користування земельними ділянками відбувається фактична заміна орендаря й обов'язки землекористувача земельних ділянок переходять до фермерського господарства з дня його державної реєстрації. У справі № 275/82/18 спір стосувався речових прав на земельні ділянки, надані фермерському господарству в оренду на підставі договорів оренди. Тому заявлені позовні вимоги, на думку Великої Палати Верховного Суду, мали розглядатися за правилами господарського судочинства. У той же час у вказаній постанові звернуто увагу на те, що право позивача, за захистом якого він звернувся до суду, належить фермерському господарству. Тому саме фермерське господарство може захистити у господарському суді речове право на земельні ділянки.
На спростування висновків суду апеляційної інстанції у справі № 132/2305/21 заявник на обґрунтування підстави касаційного оскарження посилається на висновки Верховного Суду, викладені у постанові від 29.09.2020 у справі № 922/2601/19. Однак колегія суддів звертає увагу, що у справі № 922/2601/19 позовні вимоги щодо поновлення договорів оренди заявлені саме фермерським господарством. Більше того, у вказаній постанові Касаційний господарський суд у складі Верховного Суду акцентував увагу на тому, що після створення фермерського господарства права й обов'язки орендаря спірних земельних ділянок за договорами оренди землі перейшли від громадянина до фермерського господарства з дня проведення його державної реєстрації.
З наведеного слідує, що вказані посилання скаржника не спростовують ключові мотиви, з яких апеляційний господарський суд дійшов висновку про відмову в позові, а саме щодо необхідності звернення до господарського суду фермерського господарства з позовними вимогами. Таким чином, правовідносини у справі № 922/2601/19 не є подібними зі справою, яка розглядається за суб'єктним критерієм, який є визначальним у контексті висновків суду апеляційної інстанції.
Інші постанови Верховного Суду, на які посилається заявник на обґрунтування підстави касаційного оскарження, також прийняті не у подібних правовідносинах.
У справі № 908/299/18 суб'єкт господарювання (орендар) звернувся до суду з позовом до відповідача - органу місцевого самоврядування (орендодавця) з вимогою про поновлення договору оренди земельної ділянки. Саме внаслідок встановлення Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 06.05.2020 того, що за суб'єктним складом сторін правовідносин, так і за предметом спору справа № 908/299/18 підлягала розгляду за правилами господарського судочинства, нею досліджувалися обставини дотримання порядку поновлення договору оренди, передбаченого статтею 33 Закону України "Про оренду землі". Водночас у справі № 132/2305/21 неналежний суб'єктний склад зумовив відмову у задоволенні позовних вимог.
У свою чергу у справах № 0426/14068/2012 та № 570/3056/15-ц, посиланням на які обґрунтована підстава оскарження, предметами позовних вимог було визнання договорів оренди земельних ділянок недійсними, що очевидно не може бути розцінено як подібні правовідносини зі справою № 132/2305/21, а висновки, викладені у вказаних справах, не стосуються ключових мотивів, з яких у справі, що розглядається, відмовлено у задоволенні позову.
5. З наведеного слідує, що, звертаючись із касаційною скаргою, обґрунтованою підставою оскарження, передбаченою пунктом 1 частини 2 статті 287 ГПК України, скаржник хоча і посилався на висновки Верховного Суду, але не врахував, що відповідні постанови повинні бути прийняті у подібних відносинах. Тобто важливим було довести, що суди попередніх інстанцій не врахували, що відповідні норми матеріального або процесуального права саме у подібних відносинах застосовуються інакше і на цьому вже акцентував увагу Верховний Суд. Саме виконання зазначених вимог надає Верховному Суду повноваження, у межах приписів 300 ГПК України, для перегляду судових рішень.
Оскільки зазначених вимог заявник не дотримався, а висновки щодо застосування норм права, викладені у постановах Верховного Суду, на які посилався скаржник, обґрунтовуючи вимоги, заявлені у скарзі, стосуються правовідносин, які не є подібними до правовідносин у справі № 132/2305/21, колегія суддів відповідно до пункту 5 частини 1 статті 296 цього Кодексу дійшла висновку про необхідність закриття касаційного провадження за касаційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Господарського суду Вінницької області від 13.04.2022 та постанову Північно-західного апеляційного господарського суду від 27.06.2022 у справі № 132/2305/21.
Відповідно до прецедентної практики Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) спосіб, у який стаття 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (право на справедливий суд) застосовується до апеляційних та касаційних судів, має залежати від особливостей процесуального характеру, а також до уваги мають бути взяті норми внутрішнього законодавства та роль касаційних судів у них. З урахуванням особливого характеру ролі Верховного Суду як касаційного суду, процедура, яка застосовується у Верховному Суді, може бути більш формальною (рішення у справах: "LEVAGES PRESTATIONS SERVICES v. FRANCE", № 21920/93, § 45, ЄСПЛ, від 23.10.1996; "BRUALLA GOMEZ DE LA TORRE v. SPAIN", № 26737/95, § 37, 38, ЄСПЛ, від 19.12.1997).
Усталена практика ЄСПЛ наголошує, що право на касаційне оскарження не є безумовним, а тому встановлення законодавцем порядку доступу до касаційного суду не є обмеженням в отриманні судового захисту, оскільки це зумовлено виключно особливим статусом Верховного Суду, розгляд скарг яким має на меті забезпечувати сталість та єдність судової практики, а не можливість проведення "розгляду заради розгляду". При цьому процесуальні обмеження зазвичай запроваджуються для забезпечення ефективності судочинства, а право на доступ до правосуддя, як відомо, не є абсолютним правом, і певні обмеження встановлюються законом з урахуванням потреб держави, суспільства чи окремих осіб (наведену правову позицію викладено в ухвалі об'єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 27.11.2018 у справі № 910/4647/18).
Чинне законодавство України надає Верховному Суду право використовувати процесуальні фільтри, закріплені в пункті 5 частини 1 статті 296 ГПК України, що повністю узгоджується з прецедентною практикою ЄСПЛ, положеннями статті 129 Конституції України, завданнями і принципами господарського судочинства.
Керуючись статтями 234, 235, 296 Господарського процесуального кодексу України, Верховний Суд
Касаційне провадження за касаційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Господарського суду Вінницької області від 13.04.2022 та постанову Північно-західного апеляційного господарського суду від 27.06.2022 у справі 132/2305/21 закрити.
Ухвала набирає законної сили з моменту її оголошення та оскарженню не підлягає.
Головуючий Н. О. Волковицька
Судді С. К. Могил
О. В. Случ