20 вересня 2022 року
м. Київ
cправа № 910/7099/21
Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду:
Волковицька Н. О. - головуючий, Мачульський Г. М., Случ О. В.,
секретар судового засідання - Мельникова Л. В.,
розглянувши касаційну скаргу Адвокатського об'єднання "Гапоненко Роман і партнери"
на рішення Господарського суду міста Києва від 28.10.2021 та постанову Північного апеляційного господарського суду від 01.06.2022 у справі
за позовом фізичної особи-підприємця Міщанин Анастасії Едуардівни
до Адвокатського об'єднання "Гапоненко Роман і партнери"
про визнання договору суборенди недійсним та стягнення грошових коштів,
(У судовому засіданні взяли участь представники: позивача - Богуш М. К., відповідача - Гапоненко Р. І.),
1. 30.04.2021 до Господарського суду міста Києва від фізичної особи-підприємця Міщанин Анастасії Едуардівни (далі - ФОП Міщанин А. Е.) надійшла позовна заява до Адвокатського об'єднання "Гапоненко Роман і партнери" (далі - АО "Гапоненко і партнери"), в якій викладені позовні вимоги:
- визнати недійсним договір суборенди № 03-4, укладений 05.11.2020 між ФОП Міщанин А. Е. та АО "Гапоненко Роман і партнери" щодо передачі у тимчасове платне користування (суборенду) квартири;
- стягнути з АО "Гапоненко Роман і партнери" на користь ФОП Міщанин А. Е. грошові кошти у сумі 182 056,00 грн.
Позовні вимоги обґрунтовані тим, що відповідач, не набувши статусу наймача за договором найму (оренди) від 05.11.2020 № 03-3, не мав необхідного обсягу повноважень для передання такого майна в суборенду, внаслідок чого у позивача виникла необхідність звернутися з цим позовом до суду.
2.1. Рішенням Господарського суду міста Києва від 28.10.2021 у справі № 910/7099/21 (суддя Котков О. В. ) позов задоволено частково. Визнано недійсним договір суборенди від 05.11.2020 № 03-4. В іншій частині позову відмовлено. Стягнуто з АО "Гапоненко Роман і партнери" на користь ФОП Міщанин А. Е. витрати на правничу допомогу адвоката в сумі 15 000,00 грн.
Рішення суду мотивовано тим, що, укладаючи спірний договір суборенди від 05.11.2020 № 03-4, відповідач не мав необхідного обсягу повноважень та прав для передання в суборенду позивачу квартири загальною площею 183,7 кв. м, оскільки за договором найму (оренди) від 17.07.2020 № 03-3 відповідач прийняв в оренду майно та майнові права на 1/2 частину квартири площею 91,85 кв. м, що підтверджується наявними в матеріалах справи доказами. Водночас кошти у розмірі 182 056,00 грн сплачені позивачем за час фактичного користування орендованим майном - квартирою, а тому кошти у заявленому розмірі не можуть вважатися набутими та збереженими відповідачем без достатньої правової підстави.
Додатковим рішенням Господарського суду міста Києва від 30.11.2021 присуджено до стягнення з АО "Гапоненко Роман і партнери" на користь ФОП Міщанин А. Е. витрати на правничу допомогу адвоката в сумі 10 000,00 грн.
2.2. Постановою Північного апеляційного господарського суду від 01.06.2022 у справі № 910/7099/21 (Тарасенко К. В. - головуючий суддя, судді Михальська Ю. Б., Іоннікова І. А.), з урахуванням ухвали від 09.06.2022 про виправлення описки, скасовано рішення Господарського суду міста Києва від 30.11.2021 в частині відмови у стягненні грошових коштів у сумі 182 056,00 грн. Прийнято в цій частині нове рішення, яким стягнуто з АО "Гапоненко Роман і партнери" грошові кошти в сумі 127 500 грн. У частині стягнення 54 556,00 грн у задоволенні позову відмовлено. Рішення Господарського суду міста Києва від 30.11.2021 в частині стягнення витрат на правничу допомогу адвоката та в частині стягнення судового збору з позивача на користь Державного бюджету України залишено без змін.
Постанова аргументована тим, що, укладаючи спірний договір суборенди від 05.11.2020 № 03-4, відповідач не мав необхідного обсягу повноважень та прав для передання в суборенду позивачу квартири загальною площею 183,7 кв. м, оскільки за договором найму (оренди) від 17.07.2020 № 03-3 відповідач прийняв в оренду майно та майнові права на 1/2 частину квартири площею 91,85 кв. м.
У частині стягнення грошових коштів суд апеляційної інстанції зазначив, що згідно з наявними у справі доказами та з огляду на презумпцію правомірності правочинів відповідач мав право передати в суборенду половину квартири, і в цій частині реституція неможлива, крім того, кошти, сплачені позивачем за комунальні послуги, спожиті позивачем, не можуть бути повернуті, натомість кошти, отримані відповідачем за другу половину квартири, та кошти за останній місяць, які по суті є гарантійним платежем за недійсним договором, підлягають поверненню позивачу як набуті відповідачем безпідставно. Загальна сума, сплачена позивачем за договором, становить 197 656,90 грн. З них безпідставно набутими є 60 000,00 грн орендної плати за останній місяць, та половина від сплаченої орендної плати 45 000,00 грн * 3 місяці * 50 %, а тому відповідач зобов'язаний повернути суму 127 500,00 грн і позовні вимоги в цій частині підлягають задоволенню.
Відхиляючи доводи відповідача про те, що позивач не довів, що його права порушені, суд апеляційної інстанції акцентував увагу на тому, що внаслідок неправомірних дій відповідача позивача було виселено законними власниками майна.
Додатковою постановою Північного апеляційного господарського суду від 13.07.2022 стягнуто з АО "Гапоненко Роман і партнери" на користь ФОП Міщанин А. Е. витрати на професійну правничу допомогу за розгляд справи в суді апеляційної інстанції в сумі 14 000,00 грн.
3. Не погоджуючись із рішеннями судів попередніх інстанцій, АО "Гапоненко Роман і партнери" звернулося до Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду із касаційною скаргою, в якій просить скасувати постанову Північного апеляційного господарського суду від 01.06.2022 у справі № 910/7099/21 повністю, а рішення Господарського суду міста Києва від 28.10.2021 в частині задоволеної позовної вимоги і прийняти нове рішення, яким відмовити у задоволенні позовних вимог.
Підставою касаційного оскарження є пункт 1 частини другої статті 287 ГПК України.
Скаржник зазначає, що судами не враховано висновки, викладені у постановах Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 17.02.2021 у справі № 761/31053/19 та від 09.01.2019 у справі № 127/17213/16-ц щодо застосування статей 4, 13, 19 Цивільного кодексу України.
Заявник також стверджує, що у частині щодо розподілу судових витрат суди першої та апеляційної інстанцій не врахували правові висновки, зазначені у постановах Верховного Суду від 11.11.2021 у справі № 910/7520/20, від 03.10.2019 у справі № 922/445/19, від 01.08.2019 у справі № 915/237/18, від 24.10.2019 у справі № 905/1795/18, від 17.09.2020 у справі № 904/3583/19, від 07.11.2019 у справі № 905/1795/18, від 08.04.2020 у справі № 922/2685/19, від 19.02.2020 у справі № 755/9215/15-ц щодо того, що під час вирішення питання про розподіл судових витрат господарський суд за наявності заперечення сторони проти розподілу витрат на адвоката або з власної ініціативи, керуючись критеріями, що зазначені в ч. 5-7, 9 ст. 129 ГПК України, може не присуджувати стороні, на користь якої ухвалено судове рішення, всі її витрати на професійну правову допомогу, або може повністю відмовити в їх задоволенні.
У відзиві на касаційну скаргу позивач вказує на безпідставність доводів скаржника, просить закрити касаційне провадження в частині підстави оскарження, передбаченої пунктом 1 частини 2 статті 287 ГПК України, а в решті доводів залишити касаційну скаргу без задоволення.
4. Дослідивши доводи, викладені у касаційній скарзі, та матеріали справи, Верховний Суд дійшов висновку про наявність підстав для закриття касаційного провадження у справі № 910/7099/21 з огляду на таке.
Згідно з пунктом 5 частини 1 статті 296 ГПК України суд касаційної інстанції закриває касаційне провадження, якщо після відкриття касаційного провадження на підставі пункту 1 частини 2 статті 287 цього Кодексу судом встановлено, що висновок щодо застосування норми права, який викладений у постанові Верховного Суду та на який посилався скаржник у касаційній скарзі, стосується правовідносин, які не є подібними.
Зазначена норма процесуального права спрямована на формування усталеної судової практики вирішення господарських спорів, що виникають із подібних правовідносин, а її застосування судом касаційної інстанції свідчитиме про дотримання принципу правової визначеності.
Велика Палата Верховного Суду у постанові від 12.10.2021 у справі № 233/2021/19 вказала, що на предмет подібності слід оцінювати саме ті правовідносини, які є спірними у порівнюваних ситуаціях. Встановивши учасників спірних правовідносин, об'єкт спору (які можуть не відповідати складу сторін справи та предмету позову) і зміст цих відносин (права й обов'язки сторін спору), суд має визначити, чи є певні спільні риси між спірними правовідносинами насамперед за їхнім змістом. А якщо правове регулювання цих відносин залежить від складу їх учасників або об'єкта, з приводу якого вони вступають у правовідносини, то у такому разі подібність слід також визначати за суб'єктним і об'єктним критеріями відповідно. Для встановлення подібності спірних правовідносин у порівнюваних ситуаціях суб'єктний склад цих відносин, предмети, підстави позовів і відповідне правове регулювання не обов'язково мають бути тотожними, тобто однаковими.
Колегія суддів звертає увагу, що для розгляду касаційної скарги у межах підстави, передбаченої пунктом 1 частини 2 статті 287 ГПК України необхідно встановити, що суди попередніх інстанцій неправильно застосували норму права, всупереч наявним висновкам Верховного Суду щодо застосування такої норми у правовідносинах, які є подібними зі справою, яка розглядається.
Однак Верховний Суд зауважує, що справи, на які посилається скаржник на обґрунтування підстави касаційного оскарження, стосуються інших обставин, які не можна вважати релевантними щодо відносин у справі № 910/7099/21.
У постановах Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 17.02.2021 у справі № 761/31053/19 та від 09.01.2019 у справі № 127/17213/16-ц, на які заявник посилається на обґрунтування підстави касаційного оскарження, позовні вимоги стосувалися визнання недійсними договорів оренди, оскільки орендодавці на момент укладання договорів не були власниками нерухомого майна, а тому не мали відповідних повноважень на підписання правочинів.
Відмовляючи у задоволенні позовних вимог, Верховний Суд акцентував увагу на тому, що, посилаючись лише на відсутність у відповідача права власності на предмет договору, позивачі не зазначили, які права, свободи чи законні інтереси порушено внаслідок укладення договору. Не встановлено таких порушень і під час судового розгляду. У вказаних справах Верховний Суд, зважаючи на аргументи позивачів, вказав, що право передання майна у найм має власник майна або особа, якій належать майнові права. У разі передачі майна у найм не власником цього майна судовому захисту підлягатимуть порушені таким чином права власника цього майна. Позивачі не заявляли про належність прав власності чи майнових прав на предмет оспорюваного договору, а тому підстав для задоволення позовів за обставин, на які вони посилалися, немає.
З наведеного слідує, що, викладаючи відповідний висновок і відмовляючи у задоволенні позовних вимог, Верховний Суд зауважував на тому, як саме позивачі обґрунтовували порушення власного права і необхідністю доведення у чому саме полягає таке порушення. Тобто підставою для відмови було неналежне обґрунтування обставин, на які позивачі посилалися під час звернення із вимогами.
У той же час у справі № 910/7099/21 апеляційний господарський суд додатково звернув увагу на те, що позивач навів обґрунтування щодо того, у чому саме полягає порушення його прав, а саме про те, що внаслідок неправомірних дій відповідача позивача було виселено із орендованого приміщення законними власниками майна.
Колегія суддів вважає, що наведені заявником постанови у справах № 761/31053/19 та № 127/17213/16-ц не можуть вважатися такими, що прийняті у подібних відносинах, оскільки зміст вказаних правовідносин, а саме в контексті підстав позовних вимог є відмінними, оскільки у справі, яка розглядається, позивачем було обґрунтовано, а судами надано оцінку порушеного права, що зумовило необхідність звернення із позовом у справі № 910/7099/21.
У свою чергу, заявник також посилається на правові висновки, зазначені у постановах Верховного Суду від 11.11.2021 у справі № 910/7520/20, від 03.10.2019 у справі № 922/445/19, від 01.08.2019 у справі № 915/237/18, від 24.10.2019 у справі № 905/1795/18, від 17.09.2020 у справі № 904/3583/19, від 07.11.2019 у справі № 905/1795/18, від 08.04.2020 у справі № 922/2685/19, від 19.02.2020 у справі № 755/9215/15-ц стосовно того, що суд може не присуджувати стороні, на користь якої ухвалено судове рішення, всі її витрати на професійну правову допомогу, або може повністю відмовити у їх задоволенні.
З рішення суду першої інстанції слідує, що суд частково задовольнив заяву позивача про розподіл витрат на професійну правничу допомогу, вказав, що останній надав належні та допустимі докази на доведення понесених ним витрат на правову допомогу.
Оскільки касаційна скарга не містить жодного обґрунтування того, як саме, на думку відповідача, в оскаржених рішеннях судами не взято до уваги відповідні висновки щодо розподілу витрат, а міститься лише їх цитування без логічного взаємозв'язку із обставинами справи та мотивами судів, колегія суддів не убачає підстав вважати, що такі доводи є належним підтвердженням підстави касаційного оскарження. Відповідні висновки, на які посилається скаржник, стосувалися певних обставин застосування приписів статей 126, 129 ГПК України. Без обґрунтування того, як саме такі висновки співвідносяться зі справою № 910/7099/21, неможливо стверджувати про підтвердження як змістовного критерію щодо подібності таких правовідносин, так і належного викладення доводів у відповідній частині.
Крім того, як слідує зі змісту заяви про усунення недоліків касаційної скарги, відповідач просить скасувати саме рішення Господарського суду міста Києва від 28.10.2021 та постанову Північного апеляційного господарського суду від 01.06.2022 у справі № 910/7099/21, а стосовно додаткових рішень посилається на висновки про те, що вони є невід'ємними частинами рішень у справі, й у разі скасування рішення додаткові рішення втрачають силу. Однак, оскільки касаційна скарга, яка викладена відповідачем у новій редакції не містить обґрунтувань щодо порушення норм процесуального права судами під час прийняття додаткових рішень і Верховний Суд не дійшов висновків щодо необхідності скасувати оскаржені рішення, товідсутні підстави для надання оцінки порядку прийняття відповідних додаткових рішень судів попередніх інстанцій.
5. З наведеного слідує, що, звертаючись із касаційною скаргою, обґрунтованою підставою оскарження, передбаченою пунктом 1 частини 2 статті 287 ГПК України, скаржник хоча і посилався на висновки Верховного Суду, але не врахував, що відповідні постанови повинні бути прийняті у подібних відносинах. Тобто важливим було довести, що суди попередніх інстанцій не врахували, що відповідні норми матеріального або процесуального права саме у подібних відносинах застосовуються інакше і на цьому вже акцентував увагу Верховний Суд. Саме виконання зазначених вимог надає Верховному Суду повноваження у межах приписів 300 ГПК України для перегляду судових рішень.
Оскільки зазначених вимог заявником здійснено не було, а висновки щодо застосування норм права, викладені у постановах Верховного Суду, на які посилався скаржник, обґрунтовуючи вимоги, заявлені у скарзі, стосуються правовідносин, які не є подібними до правовідносин у справі № 910/7099/21, колегія суддів відповідно до пункту 5 частини 1 статті 296 цього Кодексу дійшла висновку про необхідність закриття касаційного провадження за касаційною скаргою АО "Гапоненко Роман і партнери" на рішення Господарського суду міста Києва від 28.10.2021 та постанову Північного апеляційного господарського суду від 01.06.2022 у справі № 910/7099/21.
Відповідно до прецедентної практики Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) спосіб, у який стаття 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (право на справедливий суд) застосовується до апеляційних та касаційних судів, має залежати від особливостей процесуального характеру, а також до уваги мають бути взяті норми внутрішнього законодавства та роль касаційних судів у них. З урахуванням особливого характеру ролі Верховного Суду як касаційного суду, процедура, яка застосовується у Верховному Суді, може бути більш формальною (рішення у справах: "LEVAGES PRESTATIONS SERVICES v. FRANCE", № 21920/93, § 45, ЄСПЛ, від 23.10.1996; "BRUALLA GOMEZ DE LA TORRE v. SPAIN", № 26737/95, § 37, 38, ЄСПЛ, від 19.12.1997).
Усталена практика ЄСПЛ наголошує, що право на касаційне оскарження не є безумовним, а тому встановлення законодавцем порядку доступу до касаційного суду не є обмеженням в отриманні судового захисту, оскільки це зумовлено виключно особливим статусом Верховного Суду, розгляд скарг яким має на меті забезпечувати сталість та єдність судової практики, а не можливість проведення "розгляду заради розгляду". При цьому процесуальні обмеження зазвичай запроваджуються для забезпечення ефективності судочинства, а право на доступ до правосуддя, як відомо, не є абсолютним правом, і певні обмеження встановлюються законом з урахуванням потреб держави, суспільства чи окремих осіб (наведену правову позицію викладено в ухвалі об'єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 27.11.2018 у справі № 910/4647/18).
Чинне законодавство України надає Верховному Суду право використовувати процесуальні фільтри, закріплені в пункті 5 частини 1 статті 296 ГПК України, що повністю узгоджується з прецедентною практикою ЄСПЛ, положеннями статті 129 Конституції України, завданнями і принципами господарського судочинства.
Керуючись статтями 234, 235, 296 Господарського процесуального кодексу України, Верховний Суд
Касаційне провадження за касаційною скаргою Адвокатського об'єднання "Гапоненко Роман і партнери" на рішення Господарського суду міста Києва від 28.10.2021 та постанову Північного апеляційного господарського суду від 01.06.2022 у справі № 910/7099/21 закрити.
Ухвала набирає законної сили з моменту її оголошення та оскарженню не підлягає.
Головуючий Н. О. Волковицька
Судді Г. М. Мачульський
О. В. Случ