ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД міста КИЄВА 01051, м. Київ, вул. Болбочана Петра 8, корпус 1
28 вересня 2022 року м. Київ № 640/6438/20
Окружний адміністративний суд міста Києва у складі: судді Келеберди В.І., розглянувши за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) сторін справу за адміністративним позовом громадянина Федеративної Республіки Сомалі ОСОБА_1 до Державної міграційної служби України, Центрального міжрегіонального управління Державної міграційної служби у місті Києві та Київській області про визнання протиправним та скасування рішення та зобов'язання вчинити певні дії, -
До Окружного адміністративного суду міста Києва звернувся громадянин Федеративної Республіки Сомалі ОСОБА_1 з позовом до Державної міграційної служби України, Центрального міжрегіонального управління Державної міграційної служби у місті Києві та Київській області, у якому просить суд:
- визнати протиправним та скасувати наказ Центрального міжрегіонального управління Державної міграційної служби в м. Києві та Київській області № 765 від 11.11.2019 про відмову ОСОБА_1 в прийнятті заяви для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту;
- визнати протиправним та скасувати рішення Державної міграційної служби України № 14-20 від 07.02.2020 про відхилення скарги на рішення територіального органу ДМС про відмову в прийнятті заяви для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту;
- зобов'язати Державну міграційну служби України прийняти та повторно розглянути заяву громадянина Федеративної Республіки Сомалі ОСОБА_1 про визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, відповідно до вимог чинного законодавства.
Позовні вимоги мотивовано тим, що міграційним органом під час прийняття оскаржуваного рішення не було враховано всіх обставин, за наявності яких, позивач звернувся зі заявою про визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. У позовній заяві, зокрема, зазначено про те, що позивач має обґрунтовані побоювання стати жертвою довготривалого конфлікту та переслідувань зі сторони терористичного угруповування Аль-Шабаб, а також систематичного порушення прав людини.
Ухвалою Окружного адміністративного суду міста Києва від 14.04.2020 відкрито провадження у справі за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) сторін. Зобов'язано Державну міграційну службу України надати суду особову справу позивача.
30.04.2020 на виконання вимог ухвали суду долучено копію особової справи БН ОСОБА_1 ІНФОРМАЦІЯ_1
13.05.2020 до суду від Державної міграційної служби України надійшов відзив на позовну заяву, в якому, заперечуючи проти задоволення позовних вимог, представник відповідача наголосив на тому, що позовні вимоги є безпідставними та необґрунтованими, позаяк, позивач вже вдруге звернувся до міграційного органу із заявою про надання захисту. Всі наведені ним твердження є недоведеними та суперечливими. Відповідач стверджує, що позивач здійснив спробу створити сприятливі умови для обґрунтування власних тверджень, шляхом надання вигаданої інформації. Крім того, будь-яких доказів, що підтверджують переслідування з боку Аль-Шабаб не надано. Процедура розгляду заяви не була порушеною.
13.05.2020 до суду від сторони позивача надійшла відповідь на відзив, у якому наголошено на необхідності застосування до спірних правовідносин положень Конвенції про статус біженців 1951 року, а також, вказано на те, що з моменту подання першої заяви позивачем, суттєво змінилася ситуація у країні його походження, проте, позивачу не було надано можливості обґрунтувати та заяви про нові обставини, що змусили його звернутись до міграційного органу за захистом.
Дослідивши подані документи і матеріали, всебічно і повно з'ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об'єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд вважає за необхідне зазначити таке.
Як вбачається з матеріалів справи, громадянин Федеративної Республіки Сомалі ОСОБА_1 , маючи побоювання стати жертвою довготривалого конфлікту та переслідувань зі сторони терористичного угруповування Аль-Шабаб, а також систематичного порушення прав людини в Сомалі, залишив країну походження та у пошуках захисту прибув до України і звернувся із заявою про визнання біженцем, або особою, яка потребує додаткового захисту.
Так, в Україні позивач подав до Головного управління Державної міграційної служби України в місті Києві оформлену та обґрунтовану заяву-анкету про визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Однак, 25 жовтня 2016 року позивач отримав повідомлення Головного управління державної міграційної служби України в місті Києві № 251 від 18 жовтня 2016 року про відмову у визнанні його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, на підставі рішення Державної міграційної служби України № 495-16 від 05 жовтня 2016 року. Відмову було вмотивовано тим, що стосовно позивача відсутні умови, передбачені п. 1 та 13 ч. 1 ст.1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту».
Вважаючи дане рішення неправомірним та таким, що порушує права позивача, як шукача захисту, позивач оскаржив дане рішення ДМС в адміністративному порядку та до суду.
Рішенням суду першої інстанції, залишеним без змін судом апеляційної інстанції у справі № 826/16921/16, у задоволенні позовних вимог було відмовлено. Ухвалою Верховного Суду від 20 червня 2019 року позивачу було відмовлено у відкритті касаційного провадження.
Однак, маючи нові обставини у житті, що унеможливлюють повернення позивача в Сомалі, позивач повторно подав заяву про визнання мене біженцем, або особою, яка потребує додаткового захисту, до ЦМУ ДМС в місті Києві та Київській області.
11.11.2019 року позивач отримав повідомлення Центрального міжрегіонального управління Державної міграційної служби у м. Києві та Київській області № 319 від 11.11.2019 про відмову особі в прийнятті заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Вказане рішення було прийнято на підставі наказу Центрального міжрегіонального управління Державної міграційної служби у м. Києві та Київській області № 765 від 11.11.2019 року. Відмову було мотивовано тим, що позивачу раніше було відмовлено у визнанні біженцем, або особою, яка потребує додаткового захисту в Україні.
Не погоджуючись із таким рішенням, позивач в адміністративному порядку подав скаргу до Державної міграційної служби України на рішення Центрального міжрегіонального управління Державної міграційної служби у м. Києві та Київській області про відмову у прийнятті заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
06.03.2020 позивач отримав повідомлення Центрального міжрегіонального управління Державної міграційної служби у м. Києві та Київській області № 79 від 05.03.2020 про відхилення скарги на рішення територіального органу ДМС про відмову в прийнятті заяви для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, на підставі рішення № 14-20 від 07.02.2020 про відхилення скарги на рішення Центрального міжрегіонального управління Державної міграційної служби у м. Києві та Київській області про відмову в прийнятті заяви для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Вважаючи рішення міграційного органу необґрунтованими та такими, що підлягають скасуванню, позивач звернувся з даним позовом до суду.
Надаючи правову оцінку спірним правовідносинам, суд виходить з наступного.
Позивач стверджує, що надав усі відомості, які мав у своєму розпорядженні, але міграційний орган неправомірно поклав обов'язок доказування на заявника. Наголошує, що шукач притулку не повинен щось доказувати, а має лише обґрунтувати своє звернення. Орган ДМС України, не наводить жодного доказу на спростування фактів, заявлених позивачем. Також, акцентовано увагу на тому, що після первинного звернення за захистом та судового розгляду, у позивача з'явились нові обставини, що унеможливлюють його повернення до країни походження, однак, такі не бути заслуханими та прийнятими до уваги.
Закон України «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства», визначає правовий статус іноземців та осіб без громадянства, які перебувають в Україні, та встановлює порядок їх в'їзду в Україну та виїзду з України.
Так, іноземець - це особа, яка не перебуває у громадянстві України і є громадянином (підданим) іншої держави або держав. Іноземці та особи без громадянства, які перебувають на території України на законних підставах - це іноземці та особи без громадянства, які в установленому законодавством чи міжнародним договором України порядку в'їхали в Україну та постійно або тимчасово проживають на її території, або тимчасово перебувають в Україні.
При цьому, біженець - це особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань.
Особа, яка потребує додаткового захисту - це особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини і не може чи не бажає повернутися до такої країни внаслідок зазначених побоювань.
Нелегальний мігрант - це іноземець або особа без громадянства, які перетнули державний кордон поза пунктами пропуску або в пунктах пропуску, але з уникненням прикордонного контролю і невідкладно не звернулися із заявою про надання статусу біженця чи отримання притулку в Україні, а також іноземець або особа без громадянства, які законно прибули в Україну, але після закінчення визначеного їм терміну перебування втратили підстави для подальшого перебування та ухиляються від виїзду з України.
Положеннями ч. ч. 1, 2 ст. 5 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», визначено, що особа, яка з наміром бути визнаною біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту, перетнула державний кордон України в порядку, встановленому законодавством України, повинна протягом п'яти робочих днів звернутися до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Особа, яка з наміром бути визнаною біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту, під час в'їзду в Україну незаконно перетнула державний кордон України, повинна без зволікань звернутися до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
У свою чергу, нормами ст. 6 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», передбачено, що не може бути визнана біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, особа: яка вчинила злочин проти миру, воєнний злочин або злочин проти людства і людяності, як їх визначено у міжнародному праві; яка вчинила злочин неполітичного характеру за межами України до прибуття в Україну з метою бути визнаною біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, якщо таке діяння відповідно до Кримінального кодексу України належить до тяжких або особливо тяжких злочинів; яка винна у вчиненні дій, що суперечать меті та принципам Організації Об'єднаних Націй; стосовно якої встановлено, що умови, передбачені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, відсутні; яка до прибуття в Україну була визнана в іншій країні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту; яка до прибуття в Україну з наміром бути визнаною біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, перебувала в третій безпечній країні. Дія цього абзацу не поширюється на дітей, розлучених із сім'ями, а також на осіб, які народилися чи постійно проживали на території України, а також їх нащадків (дітей, онуків).
Так, згідно з ч. ч. 1, 4, 8 ст. 8 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, який прийняв до розгляду заяву іноземця чи особи без громадянства про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, видає заявникові довідку про звернення за захистом в Україні та реєструє заявника. Протягом п'ятнадцяти робочих днів з дня реєстрації заяви центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, проводить співбесіду із заявником, розглядає відомості, наведені в заяві, та інші документи, вимагає додаткові відомості та приймає рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, або про відмову в оформленні документів для вирішення зазначеного питання.
Рішення про оформлення або відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, приймається на підставі письмового висновку працівника, який веде справу, і оформлюється наказом уповноваженої посадової особи центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту У силу частини шостої статті 8 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту", рішення про відмову в оформленні документів для вирішення питань щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, приймаються за заявами, які є очевидно необґрунтованими, тобто якщо у заявника відсутні умови, зазначені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, а також якщо заяви носять характер зловживання: якщо заявник з метою визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, видає себе за іншу особу, а так само за заявами, поданими особами, яким було відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, у зв'язку з відсутністю підстав, передбачених для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, встановлених пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, якщо зазначені умови не змінилися.
У разі використання особою права на оскарження центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, до прийняття рішення за скаргою залишає на зберігання документи, що посвідчують особу заявника, та інші документи.
Важливо зазначити, що обґрунтоване побоювання стати жертвою переслідування є ключовим у переліку критеріїв щодо визначення біженця.
Так, даний критерій складається із суб'єктивної та об'єктивної сторін. Суб'єктивна сторона полягає у наявності в особи «побоювання», що є безумовно оціночним судженням, яке свідчить про психологічну оцінку особою ситуації, що склалася навколо неї. Об'єктивна сторона пов'язана з наявністю обґрунтованого побоювання переслідування і означає наявність фактичних доказів того, що ці побоювання є реальними. Факти обґрунтованості побоювань переслідування (загальну інформацію в країні походження біженця) отримуються як від біженця, так незалежно від нього - з різних достовірних джерел інформації, зокрема, з публікацій у засобах масової інформації, з повідомлень національних чи міжнародних неурядових правозахисних організацій, із звітів МЗС тощо.
Приписами ст. 9 Закону № 3671-VI, визначено порядок розгляду заяви після прийняття рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Так, зокрема, розгляд заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, здійснюється центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, протягом двох місяців з дня прийняття рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Строк розгляду може бути продовжено уповноваженою посадовою особою центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, за вмотивованим поданням працівника, який розглядає заяву, але не більш як до трьох місяців.
Працівником центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, проводяться співбесіди із заявником або його законним представником, які мають на меті виявити додаткову інформацію, необхідну для оцінки справжності фактів, повідомлених заявником або його законним представником.
Співбесіда із заявником проводиться за правилами, встановленими частинами другою і третьою статті 8 Закону № 3671-VI.
Центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, спільно з органами Служби безпеки України проводить перевірку обставин, за наявності яких заявника не може бути визнано біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, відповідно до абзаців 2 - 4 частини першої статті 6 цього Закону (частина шоста статті 9 Закону № 3671-VI).
За змістом приписів частини восьмої статті 9 Закону № 3671-VI, у разі виникнення сумнівів щодо достовірності інформації, поданої заявником, необхідності у встановленні справжності і дійсності поданих ним документів центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, має право звертатися з відповідними запитами до органів Служби безпеки України, інших органів державної влади, органів місцевого самоврядування та об'єднань громадян, які можуть сприяти встановленню справжніх фактів стосовно особи, заява якої розглядається. Такі звернення розглядаються у строк, визначений законодавством України.
Положеннями частини п'ятої статті 10 Закону № 3671-VI, передбачено, що за результатами всебічного вивчення і оцінки всіх документів та матеріалів, що можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, приймає рішення про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, чи про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Відповідно до пунктів 45, 66 Керівництва з процедур і критеріїв визначення статусу біженця Управління Верховного комісара Організації Об'єднаних Націй у справах біженців, особа, яка клопоче про отримання статусу біженця, повинна вказати переконливу причину, чому вона особисто побоюється стати жертвою переслідування. Для того, щоб вважатися біженцем, особа повинна надати свідчення повністю обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за конвенційними ознаками.
Згідно з позицією УВКБ ООН «Про обов'язки та стандарти доказів у біженців» 1998 року, факти в підтвердження заяв біженців визначаються шляхом надання підтвердження або доказів викладеного. Докази можуть бути як усні, так і документальні. Загальними правовими принципами доказового права обов'язок доказу покладається на особу, яка висловлює це твердження. Таким чином, у заяві про надання статусу біженця заявник повинен довести достовірність своїх тверджень і точність фактів, на яких ґрунтується його заява. Обов'язок доказування покладається на заявника, який повинен надавати правдиві обґрунтування фактів, викладених у заяві, і щоб на підставі цих фактів могло бути прийняте належне рішення. Це означає, що заявник повинен переконати посадову особу органу міграційної служби в правдивості своїх фактичних тверджень.
При цьому, заявник не зобов'язаний обґрунтовувати кожну обставину своєї справи беззаперечними матеріальними доказами і має доказувати вірогідність своїх доводів та точність фактів, на яких ґрунтується заява про надання статусу біженця, оскільки особи, які шукають статусу біженця, позбавлені в силу тих чи інших обставин можливості надати докази в підтвердження своїх доводів. Ненадання документального доказу усних тверджень не може перешкоджати прийняттю заяви чи прийняттю позитивного рішення щодо надання статусу біженця, якщо такі твердження співпадають із відомими фактами, та загальна правдоподібність яких є достатньою. Правдоподібність встановлюється, якщо заявник подав заяву, яка є логічно послідовною, правдоподібною та не суперечить загальновідомим фактам і, отже, викликає довіру.
Згідно з пунктом 5 статті 4 Директиви Ради Європейського Союзу «Щодо мінімальних стандартів для кваліфікації громадян третіх країн та осіб без громадянства як біженців або як осіб, що потребують міжнародного захисту за іншими причинами, а також суті захисту, що надається» від 27 квітня 2004 року № 8043/04, заяви є обґрунтованими, якщо виконуються такі умови: заявник зробив реальну спробу обґрунтувати свою заяву; усі важливі факти, що були в його розпорядженні, були надані, і було задовільне пояснення відносно будь-якої відсутності інших важливих фактів; твердження заявника є зрозумілими та правдоподібними і не протирічать конкретній та загальній інформації за його справою; заявник подав свою заяву про міжнародний захист як можливо раніше, якщо заявник не зможе довести відсутність поважної причини для подання такої заяви; встановлено, що в цілому заявник заслуговує довіри.
У відповідача - міграційного органу, наявний обов'язок при розгляді документів заявника, перевіряти обставини, які надають підстави віднести особу до категорії осіб, які потребують додаткового захисту або встановити належність заяви, як такої, що носить характер зловживання.
Під час розгляду цього спору по суті судом досліджено, що позивач є громадянином Федеративної Республіки Сомалі, народився ІНФОРМАЦІЯ_1 , в місті Байдоа, неодружений, за віросповіданням - іслам, суніт. Документи, що посвідчують особу - відсутні. Прибув до України у червні 2015, таємно, автомобільним сполученням.
11.11.2019 позивач звернувся із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту до ЦМУ ДМС у м. Києві та Київській області. Основною причиною звернення за захистом позивач зазначає, побоювання зазнати переслідувань членами терористичного угруповання «Аль-Шабаб».
Водночас, судом також встановлено, що позивач звертається до територіального органу ДМС із відповідною заявою вдруге, а вперше позивач звертався із заявою до ГУДМС у м. Києві 25.08.2015.
На основі дослідження та аналізу попередньої заяви позивача, ДМС прийнято рішення № 495-16 від 05.10.2016 про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, яке було визнано законним та обґрунтованим під час його перегляду у судовому порядку, як в першій, так і в апеляційній інстанціях (рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 25.02.2019 та постанова Шостого апеляційного адміністративного суду від 29.05.2019 у справі № 826/16921/16).
Звертаючись вдруге із заявою про надання захисту, позивач повідомляє про наявність нових обставин щодо переслідування та збереження загроз життю, свободі та здоров'ю, що унеможливлюють його повернення до країни громадянської належності, а саме, про те, що його розшукують члени терористичного угруповання «Аль-Шабаб», приходять до нього додому ті досі цікавляться його місцезнаходженням, допитують родичів та друзів про його місцеперебування. При цьому, жодних доказів, які підтверджують даний факт, позивачем не надано.
Причини загрози переслідування та побоювання, через які позивач покинув країну громадянської належності, зазначені в заяві від 11.11.2019, дійсно, є ідентичними причинам, зазначеним у попередній заяві від 25.08.2015, за результатами розгляду якої, ДМС прийнято рішення про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Суд констатує, що нових обставин щодо обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань з боку членів угруповання «Аль-Шабаб», через відмову від співпраці з ними, позивачем не повідомлено ні міграційний орган, ні суд. Позивач не надав достовірних та обґрунтованих фактів щодо погроз, переслідування та загроз своєму життю в країні походження.
Крім цього, під час оскарження рішення ДМС у справі № 826/16921/16, судом встановлено недоведеність фактів та обставин, які можна розцінювати, як переконливі докази обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства, належності до певної соціальної групи або політичних переконань та реальної індивідуальної шкоди та загрози життю у вигляді тортур, нелюдського або принизливого поводження чи покарання у разі повернення до країни походження.
Таким чином, за даних правовідносин, міграційним органом обґрунтовано було встановлено відсутність побоювань зазнати переслідувань та загрози життю, безпеці та свободі позивача в країні походження у разі повернення до Сомалі. Інформація, яку наводить позивач у заяві від 11.11.2019 щодо розшуку членами угруповання «Аль-Шабаб» та зацікавленості його місцеперебуванням, не містить жодних підтверджень.
Що стосується загрози життю, безпеці та свободі позивача через переслідування угрупованням «Аль-Шабаб» за відмову від співпраці, то вказана обставина не вважається нововиявленою, оскільки на момент звернення із заявою 25.08.2015, проведення співбесід 22.04.2016 та 30.05.2016, оскарження рішення ДМС у судовому порядку, позивач вже повідомляв про факти розшуку членами терористичного угруповання та не повідомив про будь-які нові обставини у заяві від 11.11.2019.
Таким чином, позивач ні в заяві-анкеті, ні під час проведених співбесід, ні при повторному зверненні за захистом з новими обставинами, не обґрунтував свої побоювання та не надав переконливих відомостей для отримання захисту на території України. Доводи позивача ґрунтуються лише на суб'єктивних твердженнях, непідкріплених будь-якими доказами, що ставить під сумніви правдивість наданої ним інформації, є необґрунтованими та недоведеними. Крім того, висновок Головного управління ДМС України в м. Києві про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту містить інформацію з відкритих інтернет - джерел щодо відсутності загрози при поверненні позивача до країни громадянської належності.
У зв'язку з тим, що позивачем не доведено наявність небезпеки його життю в Сомалі та побоювання за своє життя через переслідування членами партії «Аль-Шабаб», зазначені обставини не знайшли свого підтвердження у ході судового розгляду справи, у суду відсутні підстави вважати, що у разі повернення позивача до країни громадянської належності будуть мати місце існування загрози його життю, безпеці чи свободі через побоювання застосування щодо нього смертної кари, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання.
За змістом статті 4 Директиви Ради Європейського Союзу "Про мінімальні стандарти для кваліфікації і статусу громадян третьої країни та осіб без громадянства як біженців чи як осіб, які потребують міжнародного захисту з інших причин, а також змісту цього захисту (29 квітня 2004 року) в разі, якщо аспекти тверджень заявника не підтверджуються документальними або іншими доказами, ці аспекти не вимагають підтвердження, якщо виконуються наступні умови: заявник зробив реальну спробу обґрунтувати заяву; всі важливі факти, наявні в його/її розпорядженні, були надані, і було надано задовільне пояснення щодо відсутності інших важливих фактів; твердження заявника є зрозумілими та правдоподібними та не суперечать наявній конкретній та загальній інформації у його справі; заявник подав свою заяву про міжнародний захист якомога раніше, якщо заявник не зможе привести поважну причину відсутності подачі цієї заяви; встановлено, що в цілому заявник заслуговує довіри.
Відмовляючи у визнанні позивача біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, Державна міграційна служба України, обґрунтовано виходила з того, що заявник не надав жодних документів на підтвердження своїх тверджень щодо терористичного угрупування, що викликає сумніви у їхній правдивості.
Додатково, судом також враховується правова позиція, висловлена Верховним Судом у постановах від 05.02.2020 у справі №826/15480/16, від 04.06.2020 у справі №640/7749/19.
Тож, на переконання суду, висновки відповідачів про те, що наведені обставини у своїй сукупності свідчать про те, що заява позивача про визнання його особою, яка потребує додаткового захисту, є очевидно необґрунтованою, тобто, у позивача відсутні умови, передбачені у Законі № 3671-VI, а відтак, оскаржувані рішення прийняті міграційним органом правомірно та у межах наданих йому повноважень, є цілком обґрунтованими та законними.
Відповідач встановив у достатній мірі відсутність у випадку позивача конвенційних ознак, які дають право йому на отримання статусу біженця або особи, що потребує додаткового захисту, що дає підстави для висновку про законність рішення міграційного органу про відмову позивачу у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Наведені у позовній заяві доводи є загальними та не дають підстав для висновку про допущені міграційним органом під час розгляду його заяви порушення, як по суті, так і процедурних.
Аналізуючи підстави, що покладені в основу позовної заяви, суд дійшов висновку про те, що такі доводи позивача є необґрунтованими та не є підставою для задоволення позовних вимог.
Згідно із частиною першою статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.
В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.
З урахуванням наведеного в сукупності, суд приходить до висновку про відсутність підстав для задоволення адміністративного позову. Відповідачами доведено правомірність своїх дій та рішень під час розгляду даної справи в суді.
Підстави для розподілу судових витрат, у даному випадку, відсутні.
Керуючись статтями 9, 72-77, 90, 242-246, 250, 255 КАС України, Окружний адміністративний суд міста Києва,-
Відмовити у задоволенні адміністративного позову громадянина Федеративної Республіки Сомалі ОСОБА_1 до Державної міграційної служби України, Центрального міжрегіонального управління Державної міграційної служби у місті Києві та Київській області про визнання протиправним та скасування рішення та зобов'язання вчинити певні дії.
За приписами статті 255 Кодексу адміністративного судочинства України, рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закритті апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Порядок та строки подання апеляційної скарги врегульовано приписами статей 294-297 Кодексу адміністративного судочинства України.
Повне найменування сторін:
Позивач: громадянин Федеративної Республіки Сомалі ОСОБА_1 ;
Відповідачі: Державна міграційна служба України (ЄДРПОУ 37508470, 01001, м. Київ, вул. Володимирська, 9);
Центральне міжрегіональне управління Державної міграційної служби у місті Києві та Київській області (ЄДРПОУ 42552598, 02152, м. Київ, вул. Березняківська, 4-а).
Суддя В.І. Келеберда