ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД міста КИЄВА 01051, м. Київ, вул. Болбочана Петра 8, корпус 1
28 вересня 2022 року м. Київ № 640/5588/20
Окружний адміністративний суд міста Києва у складі: судді Келеберди В.І., розглянувши за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) сторін справу за адміністративним позовом громадянки Ісламської Республіки Афганістан ОСОБА_1 до Державної міграційної служби України, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору - Головне управління Державної міграційної служби у Закарпатській області, про визнання протиправним рішення та зобов'язання вчинити певні дії, -
До Окружного адміністративного суду міста Києва звернулась громадянка Ісламської Республіки Афганістан ОСОБА_1 з позовом до до Державної міграційної служби України, у якому просить суд:
- визнати протиправним та скасувати рішення Державної міграційної служби України від 13.12.2019 № 436-19 про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту громадянці Ісламської Республіки Афганістан, ОСОБА_1 ;
- зобов'язати Державну міграційну служби України повторно розглянути заяву громадянки Ісламської Республіки Афганістан, ОСОБА_2 про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, відповідно до вимог чинного законодавства.
В обґрунтування заявлених позовних вимог, позивач посилається на те, що рішення Державної міграційної служби України від 13.12.2019 № 436-19 про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту громадянці Ісламської Республіки Афганістан, ОСОБА_1 є протиправним та підлягає скасуванню, оскільки не містить та не враховує аналізу всіх зазначених позивачем у заяві про надання захисту мотивів, що спонукали її хукати захисту, зокрема, актуальної ситуації в країні походження та повідомлених обставин про переслідування позивача/її рідних.
Ухвалою Окружного адміністративного суду міста Києва від 19.03.2020 поновлено позивачу стор звернення до суду з даним позовом, відкрито провадження в справі за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) сторін. Зобов'язано Державну міграційну службу України надати суду копію рішення № 436-19 від 13.12.2019.
Також, залучено до участі у справі в якості третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору - Головне управління Державної міграційної служби у Закарпатській області.
05.05.2020 до суду від Державної міграційної служби України надійшов відзив на позовну заяву, в якому, заперечуючи проти задоволення позовних вимог, представник відповідача вказав на те, що позивач так і не вказала переконливої причини, чому вона особисто побоюється стати жертвою переслідування у країні походження. Також, акцентовано увагу на тому, що позивач 18.04.2019 легально виїхала з Афганістану до Таджикистану, де пробула 1 місяць. Звідти, легально вилетіла до України (протягом кількох годин зала в транзитній зоні одного з аеропортів Туреччини), 16.05.2019 заявниця в'їхала на територію України через пункт пропуску Бориспіль на підставі візи У05129338 строком дії до 27.06.2019. 14.08.2019 заявниця в складі групи осіб (членів родини), перетнула незаконно, поза пунктами пропуску державний кордон з України в Угорщину, однак після перетину була затримана представниками прикордонної - Угорщини та передана на територію України під час проведення прикордонно-представницької зустрічі. Рішенням Мукачівського міськрайонного суду Закарпатській області від 16.08.2019 заявницю затримано з поміщенням до пункту тимчасового перебування іноземців та осіб без громадянства, які незаконно перебувають в Україні, вже після чого, 22.08.2019 заявниця звернулася до ГУДМС Закарпатської області із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, яку було прийнято до розгляду. Також, на переконання відповідача, повідомлені заявником обставини про викрадення брата, та інші, не узгоджуються між собою, є суперечливими. Крім того, м. Кабул є відносно безпечним містом по відношенню до інших міст Афганістану.
13.05.2020 до суду від позивача надійшла відповідь на відзив, у якій сторона позивача вважає безпідставними доводи, покладені відповідачем в основу відзиву, адже наведений у відзиві висновок є необґрунтованим, позивач звернулась за захистом через порушення прав людини в країні походження, небезпеку, викрадення та побиття її брата, на підтвердження чого, вона надала медичний висновок лікаря, однак, відповідачем належним чином не було досліджено та перевірено вказані докази.
Вивчивши подані документи і матеріали, всебічно і повно з'ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об'єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд вважає за необхідне зазначити наступне.
Як вбачається із матеріалів даної справи, громадянка Ісламської Республіки Афганістан ОСОБА_1 , маючи побоювання стати жертвою переслідувань з політичних причин, а також побоюючись загальнопоширеного насильства в умовах внутрішнього збройного конфлікту та систематичного порушення прав людини, не може повернутися до країни походження - Ісламської Республіки Афганістан.
В Україні позивач подала до Головного управління ДМС у Закарпатській області оформлену заяву-анкету про визнання її біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
29 січня 2020 року позивач отримала повідомлення третьої особи № 4.4/31 від 21 грудня 2019 року про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, на підставі рішення Державної міграційної служби України № 436-19 від 13 грудня 2019, з підстав відсутності умов, передбачених п. п. 1 і 13 частини першої статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту».
Позивач зазначає, що перебуває за межами своєї країни, в Україні, у зв'язку із ескалацією військового конфлікту на території Афганістану, у зв'язку із погіршенням ситуації щодо прав людини, збільшенням кількості терористичних актів щодо мирного населення, а також небезпечної діяльності терористичних угруповань на території Афганістану. Позивач була змушена залишити територію Афганістану та шукати захист в Україні з огляду на об'єктивні обставини, які викликали в неї, обґрунтовані побоювання за своє життя та здоров'я в умовах діючого конфлікту на території Афганістану, а також зважаючи на систематичний характер порушень прав людини на території Афганістану.
Не погоджуючись з рішенням відповідача, позивач звернулась до суду з даним адміністративним позовом.
При вирішенні спору, суд виходить з наступного.
Згідно з частиною першою статті 14 Загальної декларації прав людини від 10 грудня 1948 року, кожна людина має право шукати притулку від переслідувань в інших країнах і користуватися цим притулком.
Порядок правового регулювання суспільних відносин у сфері визнання особи біженцем, особою, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, втрати та позбавлення цього статусу, а також встановлення правового статусу біженців та осіб, які потребують додаткового захисту і яким надано тимчасовий захист в Україні врегульовано Законом України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» від 08 липня 2011 року № 3671-VI (далі також - Закон № 3671-VI).
Згідно з п. 1 ч. 1 статті 1 Закону № 3671-VI, біженець - це особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань.
Пунктом 13 ч. 1 статті 1 Закону № 3671-VI, установлено, що особа, яка потребує додаткового захисту, - це особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання.
Як передбачено у ч. 5 статті 5 Закону № 3671-VI, особа, яка на законних підставах тимчасово перебуває в Україні, і під час такого перебування в країні її громадянської належності чи попереднього постійного проживання виникли умови, зазначені в пунктах 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, внаслідок яких вона не може повернутися до країни свого походження і має намір бути визнаною біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту, повинна звернутися до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, до закінчення строку перебування на території України.
Згідно з приписами ч. 1 статті 7 Закону № 3671-VI, оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, проводиться на підставі заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Така заява особисто подається іноземцем чи особою без громадянства або її законним представником до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, за місцем тимчасового перебування заявника.
Частиною 11 статті 9 Закону № 3671-VI, передбачено, що після вивчення документів, перевірки фактів, повідомлених особою, яка подала заяву про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, орган міграційної служби готує письмовий висновок щодо визнання або відмови у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Відповідно до положень ч. 5 статті 10 Закону № 3671-VI, за результатами всебічного вивчення і оцінки всіх документів та матеріалів, що можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, приймає рішення про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, чи про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Пункт 42 Керівництва з процедур і критеріїв визначення статусу біженця (згідно Конвенції 1951 року та Протоколу 1967 року, що стосуються статусу біженців) Управління Верховного комісару ООН у справах біженців, видання 1992 року (далі - Керівництва) передбачає, що знання умов країни походження прохача - якщо не основна мета, то вельми важливий елемент в оцінці достовірності відомостей, наданих прохачем. Загалом, побоювання прохача повинні вважатися цілком обґрунтованими, якщо він може довести в межах розумного, що його тривале перебування в країні походження стало нестерпним для нього з причин, вказаних у визначенні, чи з тих же причин було б нестерпним, якби він повернувся назад.
Відповідно до п. п. 45 та 66 Керівництва, для того, щоб уважитися біженцем, особа, яка клопоче про отримання статусу біженця, повинна вказати переконливу причину, чому вона особисто побоюється стати жертвою переслідування, надати свідчення повністю обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за конвенційними ознаками.
Згідно з п. 195 Керівництва, у кожному окремому випадку всі необхідні факти повинні бути надані, в першу чергу, самим заявником, і тільки після цього особа, уповноважена здійснювати процедуру надання статусу біженця, повинна оцінити всі твердження і достовірність переконань заявника.
Відповідно до ч. 1 статті 5 Директиви 2011/95/EU від 13 грудня 2011 року «Про стандарти для кваліфікації громадян третіх країн та осіб без громадянства як біженців чи як осіб, які потребують міжнародного захисту, єдиного статусу для біженців, або для осіб, які підпадають під додатковий захист, а також змісту цього захисту», обґрунтовані побоювання зазнати переслідування або ризику постраждати від серйозної шкоди можуть ґрунтуватися на подіях, які сталися після виїзду заявника з країни походження.
Конвенцією про статус біженців 1951 року і Протоколом 1967 року визначено, що поняття «біженець» включає в себе чотири основні підстави, за наявності яких особі може бути надано статус біженця: 1) знаходження особи за межами країни своєї національної належності або, якщо особа не має визначеного громадянства, за межами країни свого колишнього місця проживання; 2) наявність обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань; 3) побоювання стати жертвою переслідування повинно бути пов'язане з ознаками, які вказані в Конвенції про статус біженців, а саме: а) расової належності; б) релігії; в) національності (громадянства); г) належності до певної соціальної групи; д) політичних поглядів; 4) неможливістю або небажанням особи користуватися захистом країни походження внаслідок таких побоювань.
Тож, при вирішенні питання щодо визнання або відмови у визнані біженцем, або особою, яка потребує додаткового захисту, мають враховуватися усі чотири підстави, наведені вище.
Відповідно до Положень Керівництва з процедур та критеріїв визначення статусу біженців Управління Верхового комісара ООН у справах біженців (1992 рік) (далі також - УВКБ ООН), особа повинна вказати переконливу причину, чому вона особисто побоюється стати жертвою переслідування. Для того, щоб вважатися біженцем, особа повинна надати свідчення повністю обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за конвенційними ознаками (п. п. 45, 66).
Відповідно до статті 4 Директиви Ради Європейського Союзу Про мінімальні стандарти для кваліфікації і статусу громадян третьої країни та осіб без громадянства як біженців чи як осіб, які потребують міжнародного захисту з інших причин, а також змісту цього захисту (29 квітня 2004 року), в разі, якщо аспекти тверджень заявника не підтверджуються документальними або іншими доказами, ці аспекти не вимагають підтвердження, якщо виконуються наступні умови: заявник зробив реальну спробу обґрунтувати заяву; всі важливі факти, наявні в його/її розпорядженні, були надані, і було надано задовільне пояснення щодо відсутності інших важливих фактів; твердження заявника є зрозумілими та правдоподібними та не суперечать наявній конкретній та загальній інформації у його справі; заявник подав свою заяву про міжнародний захист якомога раніше, якщо заявник не зможе привести поважну причину відсутності подачі цієї заяви; встановлено, що в цілому заявник заслуговує довіри.
Відповідно до п. 195 Керівництва з процедур і критеріїв з визначення статусу біженця Управління Верховного Комісара ООН у справах біженців (згідно з Конвенцією про статус біженців 1951 року та Протоколом щодо статусу біженців 1967 року), у кожному окремому випадку всі необхідні факти повинні бути надані в першу чергу самим заявником, і тільки після цього особа, уповноважена здійснювати процедуру надання статусу біженця (перевіряючий), повинна оцінити всі твердження і достовірність переконань заявника.
Пункт 37 Керівництва визначає, що для надання статусу біженця, в першу чергу, важлива оцінка клопотання шукача, а не судження про ситуацію, яка склалася у країні походження.
Відповідно до Позиції УВКБ ООН «Про обов'язки та стандарти доказів у заявах біженців» (1998 року), факти в підтвердження заяв біженців визначаються шляхом надання підтвердження або доказів викладеного. Докази можуть бути як усні, так і документальні. Загальними правовими принципами доказового права обов'язок доказу покладається на особу, яка висловлює це твердження. Таким чином, у заяві про надання статусу біженця позивач повинен довести достовірність своїх тверджень і точність фактів, на яких ґрунтується його заява. Обов'язок доведення реалізовується заявником у формі надання правдивих фактів, що стосується його заяви, щоб на підставі цих фактів могло бути прийняте відповідне рішення. Проте у зв'язку із особливостями ситуації біженців, посадова особа розділяє обов'язок встановлювати чи оцінювати всі факти , які стосуються справи. Це досягається у найбільшій мірі тим, що посадова особа володіє об'єктивною інформацією щодо відповідної країни походження, щодо питань загальновідомого характеру, направляє заявника в процесі наданням ним відповідної інформації та адекватно перевіряє допустимі факти, які можуть бути обґрунтовані.
Таким чином, у заяві про надання статусу біженця чи особи, яка потребує додаткового захисту заявник повинен довести достовірність своїх тверджень і точність фактів, на яких ґрунтується його заява. Заявник повинен переконати посадову особу органу міграційної служби у правдивості своїх фактичних тверджень.
Побоювання стати жертвою переслідувань є визначальним у переліку критеріїв щодо визначення біженця. Цей критерій складається із суб'єктивної та об'єктивної сторін. Суб'єктивна сторона полягає у наявності в особи зазначеного побоювання. Побоювання є оціночним судженням, яке свідчить про психологічну оцінку особою ситуації, що склалася навколо неї. Саме під впливом цієї суб'єктивної оцінки особа вирішила покинути країну і стала біженцем. При цьому, об'єктивна сторона пов'язана з наявністю обґрунтованого побоювання переслідування і означає наявність фактичних доказів того, що ці побоювання є реальними. Оцінка таким побоюванням обов'язково повинна була надаватися з урахуванням аналізу інформації про країну походження особи, яка шукає притулку. Факти обґрунтованості побоювань переслідування можуть отримуватись від біженця, та незалежно від нього - з різних достовірних джерел інформації, наприклад, з публікацій у засобах масової інформації, з повідомлень національних чи міжнародних неурядових правозахисних організацій, зі звітів Міністерства закордонних справ України тощо.
Так, за результатами розгляду відомостей, наведених в анкеті позивача, та співбесіди із посадовими особами відповідача, не встановлено об'єктивного підтвердження наявності обґрунтованих побоювань позивача та реальної небезпеки для останньої стати в Афганістані жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань, що свідчить про відсутність у заявника умов, передбачених п. 1 ч. 1 статті 1 Закону № 3671-VI.
Разом із тим, перевіряючи наявність умов для визнання позивача особою, яка потребує додаткового захисту, відповідно до п. 13 ч. 1 статті 1 Закону № 3671-VI, у зв'язку з наявністю військових дій на території країни, що розцінюється міжнародною спільнотою, як загальнопоширене насилля та порушення прав людини, суд враховую наступне.
Відповідно до інформації по країні походження, таліби під керівництвом мулли Омара реорганізувалися і в 2003 році розпочали повстання проти нового уряду Афганістану. Повстанці з Талібану та інших груп перейшли до формату асиметричної війни, шляхом здійснення партизанських рейдів, організації засідок у сільській місцевості, атаками терористів-самогубців на визначені цілі, вбивствами військових та цивільних представників коаліційних сил, а також репресіями проти колабораціоністів. Згодом насильство досягло такого рівня, що до 2007 року таліби знову захопили значну частину Афганістану; МССБ у свою чергу відповіли масовим збільшенням військ для боротьби з повстанцями, щоб «розчистити та утримати» села, досягнувши свого піку в 2011 році, коли приблизно 140000 іноземних військ діяли під командуванням МССБ та США в Афганістані.
З 01 травня 2021 року, після початку масової евакуації сил НАТО, Талібан розпочав широкомасштабний наступ по всій країні, в ході якого вони, практично не зустрічаючи спротиву з боку сил безпеки Ісламської республіки Афганістан, захопили більшу частину країни. 15 серпня 2021 року таліби опанували Кабул. Того ж дня президент Афганістану Ашраф Гані втік з країни; таліби оголосили перемогу і переможне завершення війни. Відновлення правління талібів було підтверджено Сполученими Штатами, і 30 серпня останній американський військовий літак вилетів з Афганістану, припинивши майже 20-річну військову присутність Заходу в країні.
За аналітичними даними проєкту «Витрати війни», війна в Афганістані забрала життя 176 000 осіб; 46 319 мирних жителів, 69 095 військових та поліцейських та щонайменше 52 893 бійців руху опору. За даними ООН, після вторгнення 2001 року в Афганістан повернулося понад 5,7 мільйона колишніх біженців. Однак після поновлення наступу талібів у 2021 році 2,6 мільйона афганців залишаються біженцями або втекли, переважно до Пакистану та Ірану, а ще 4 мільйони афганців залишаються внутрішньо переміщеними особами всередині країни.
Суд звертає увагу на те, що бажання шукача захисту оформити своє легальне перебування на території України не є беззаперечним доказом відсутності загрози його життю, безпеці чи свободі в країні походження та не є умовою, вичерпний перелік яких наведено у статті 6 Закону № 3671-VI, за яких особа не визнається біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Побоювання особи є оціночним судженням, яке свідчить про психологічну оцінку особою ситуації, що склалася навколо неї в її країні. Ситуація у країні походження є доказом того, що суб'єктивні побоювання стати жертвою переслідування є цілком обґрунтованими, тобто підкріплюються об'єктивним положенням у країні та історією, яка відбулася особисто із заявницею та її дітьми.
Побоювання можуть ґрунтуватися не тільки на тому, що особа постраждала особисто від дій, які змусили її покинути країну, тобто ці побоювання можуть випливати не з власного досвіду біженця, а з досвіду інших людей (рідних, друзів та інших членів тієї ж расової, соціальної чи політично групи тощо). Об'єктивна сторона пов'язана з наявністю обґрунтованого побоювання переслідування і означає наявність фактичних доказів того, що ці побоювання є реальними. Оцінка таким побоюванням обов'язково повинна була надаватися з урахуванням аналізу інформації про країну походження особи, яка шукає притулку. Факти обґрунтованості побоювань переслідування можуть отримуватись від біженця, та незалежно від нього - з різних достовірних джерел інформації, наприклад, з публікацій у засобах масової інформації, з повідомлень національних чи міжнародних неурядових правозахисних організацій, зі звітів Міністерства закордонних справ України тощо.
У даному ж випадку, ситуація в країні походження при визнанні статусу біженця чи особою, яка потребує додаткового захисту, є доказом того, що суб'єктивні побоювання стати жертвою переслідування є цілком обґрунтованими, тобто підкріплюються об'єктивним положенням у країні.
Також, позивач стверджувала про те, що її брата було викрадено та піддано побоям, на підтвердження чого, остання надала відповідні довідки з медичної установи, проте, наведене, на переконання суду, залишилось без належної до прийняття уваги з боку відповідача, рішення не містить достатніх підстав та обґрунтувань для прийняття/відхилення вказаних доводів позивача.
Викладене та встановлені судом обставини свідчить про те, що у випадку, що розглядається, відповідач не встановив об'єктивно та в повному обсязі наявність або відсутність конвенційних ознак, які дають право позивачу на отримання статусу біженця або особи, що потребує додаткового захисту, що дає підстави для висновку про необґрунтованість і передчасність оскаржуваного рішення про відмову позивачу в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту та, відповідно, про його протиправність. Як і не надано належної та обґрунтованої оцінки всім наведеним заявником обставинам, які навіть підкріплені відповідними доказами (довідками з медичної установи).
Таким чином, обґрунтованими є позовні вимоги про визнання протиправним та скасування оскаржуваного рішення відповідача та його зобов'язання повторно розглянути заяву громадянки Ісламської Республіки Афганістан (позивача) про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, відповідно до вимог чинного законодавства.
Суд зазначає, що в наведеній частині наведена вище позиція узгоджується з судовою практикою Верховного Суду, наведеній, зокрема, у його рішенні від 05 червня 2019 року (справа № 826/6949/16).
Крім того, судом враховується правова позиція Верховного Суду, викладена у постанові від 06.05.2022 у справі № 420/470/21 та аналогічних справах щодо ситуації з особами, які хукають захисту в Афганістані, згідно якої, суди не перевірили, чи була проведена відповідачем оцінка доводів позивача в аспекті наявності умов для визнання його особою, яка потребує додаткового захисту, відповідно до пункту 13 частини першої статті 1 Закону № 3671-VI, у зв'язку з посиланням позивача на наявність військових дій на території країни, що розцінюється міжнародною спільнотою як загальнопоширене насилля та порушення прав людини. Суди лише зазначили, що не має підстав, однак не аргументували чому. Суди попередніх інстанцій не встановили усіх обставин справи та не надали оцінки ситуації, яка склалася в країні походження позивача, а саме триваючому військовому конфлікту, який охоплює всю територію країни. Суди не обґрунтували недостатності наявних у позивачки підстав для покладення на ДМС України обов'язку визнати його особою, яка потребує додаткового захисту.
Тож, з урахуванням наведеного, а також, беручи до уваги зміст оскаржуваного рішення, суд вважає, що відповідач, здійснивши аналіз щодо викладених позивачем обставин, остаточно не обґрунтував підстави відхилення наведених позивачем доводів щодо ситуації в країні походження, в аспекті безпечності повернення, а також, у достатній для прийняття судом мірі не обґрунтував підстави для не прийняття до уваги доводів заявника щодо викрадення та побиття її брата у контексті наявності обґрунтованих побоювань позивача бути жертвою переслідувань.
Водночас, встановлення вказаних обставин, є дискреційними повноваженнями міграційного органу, при цьому, суд має перевірити лише відповідність покладених в основу рішення цього органу підстав нормам міжнародного права та національного, однак, не може за міграційний орган проводити додаткове/альтернативне з'ясування всіх важливих для справи обставин, пов'язаних саме з питаннями, встановлення та дослідження яких, покладається на відповідача.
Відповідно до ч. 1 ст. 77 Кодексу адміністративного судочинства України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.
Частиною 2 статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України, передбачено, що в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.
Розглянувши подані документи і матеріали, всебічно і повно з'ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтуються позовні вимоги, оцінивши докази, які мають значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд вважає, що позовні вимоги, у даному випадку, підлягають задоволенню.
Судові витрати розподілу не підлягають.
Керуючись статтями 9, 72-77, 90, 242 - 246, 255 КАС України, Окружний адміністративний суд міста Києва,
Адміністративний позов громадянки Ісламської Республіки Афганістан ОСОБА_1 до Державної міграційної служби України, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору - Головне управління Державної міграційної служби у Закарпатській області, про визнання протиправним рішення та зобов'язання вчинити певні дії - задовольнити.
Визнати протиправним та скасувати рішення Державної міграційної служби України від 13.12.2019 № 436-19 про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту громадянці Ісламської Республіки Афганістан, ОСОБА_1 .
Зобов'язати Державну міграційну служби України повторно розглянути заяву громадянки Ісламської Республіки Афганістан, ОСОБА_2 про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, відповідно до вимог чинного законодавства, з урахуванням висновків суду.
За приписами статті 255 Кодексу адміністративного судочинства України, рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закритті апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Порядок та строки подання апеляційної скарги врегульовано приписами статей 294-297 Кодексу адміністративного судочинства України.
Повне найменування сторін:
Позивач: громадянка Ісламської Республіки Афганістан ОСОБА_1 ;
Відповідач: Державна міграційна служба України (ЄДРПОУ 37508470, 01001, м. Київ, вул. Володимирська, 9);
Третя особа: Головне управління Державної міграційної служби у Закарпатській області (ЄДРПОУ 37809328, 88017, м. Ужгород, вул. Грибоєдова, 12-а).
Суддя В.І. Келеберда