справа № 370/907/21 головуючий у суді І інстанції Тандир І.В.
провадження № 22-ц/824/3623/2022 суддя-доповідач у суді ІІ інстанції Березовенко Р.В.
05 вересня 2022 року м. Київ
Київський апеляційний суд в складі колегії суддів судової палати в цивільних справах:
головуючого судді -Березовенко Р.В.,
суддів:Лапчевської О.Ф., Мостової Г.І.,
з участю секретаря Жванко О.Є.,
розглянувши у відкритому судовому засіданнів місті Києві цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 , поданою представником - адвокатом Єрмаком Олегом Віталійовичем, на рішення Макарівського районного суду Київської області від 03 листопада 2021 року у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про встановлення факту проживання однією сім'єю без реєстрації шлюбу, визнання права спільної сумісної власності подружжя на об'єкт незавершеного будівництва та визнання права як співзабудовника на Ѕ частку об'єкту незавершеного будівництва,-
У квітні 2021 року ОСОБА_1 , в особі представника адвоката Єрмака О.В., звернулась до суду із позовом до ОСОБА_2 , в якому, з урахуванням заяви про зміну предмета позову від 09.07.2021 року, яка прийнята судом згідно ухвали від 02.08.2021 року, вказала, що між нею та відповідачем 11.06.2010 року зареєстрований шлюб. До реєстрації шлюбу вони фактично проживали однією сім'єю, починаючи з 2007 року вели спільне господарство за адресою: АДРЕСА_1 , що підтверджується Довідкою № 958 від 20.03.2019 року Макарівської селищної ради, складеної на підставі Акту депутата Макарівської селищної ради ОСОБА_11 від 20.03.2019 року. Також вказані обставини можуть підтвердити свідки.
Земельна ділянка по АДРЕСА_1 була надана відповідачу на підставі Рішення виконавчого комітету Макарівської селищної ради № 164 від 24.12.1998 року. За час їх спільного проживання, як до реєстрації шлюбу, так і під час перебування у шлюбі, на цій земельній ділянці вони добудовували житловий будинок, будівництво якого вже було розпочато відповідачем, і станом на 2007 рік виглядало як коробка з дахом і вікнами, без внутрішніх оздоблювальних робіт і комунікацій, господарських споруд.
Починаючи з 2007 року, все подальше будівництво житлового будинку і господарських споруд здійснювалось переважно за власні кошти позивачки, яка у період з 2007 року до часу реєстрації шлюбу, і до 2014 року мала дохід приблизно у 500$, відповідач у цей час отримував мінімальну заробітну плату. Необхідні для будівництва матеріали і обладнання у цей період придбавались переважно за кошти позивача.
Відповідно до проведеного будівельно-технічного та оціночно-будівельного експертного дослідження, оформленого Висновком №ED-1702-1-1557.20 від 12.11.2020 року судового експерта ТОВ «Судова незалежна експертиза України» Кріві К.В.: 1) ступінь/відсоток готовності житлового будинку по АДРЕСА_1 станом на червень 2007 року складає - 65%; 2) ступінь/відсоток готовності житлового будинку по АДРЕСА_1 станом на 06.06.2020 року складає - 100%. Також були повністю збудовані господарські споруди: свердловина, вигрібна яма та огорожа з воротами.
Також даним висновком експерта встановлено, що:
1. Залишкова вартість житлового будинку по АДРЕСА_1 станом на 15.06.2007 рік становила 113188 грн., що еквівалентно 22413 $ США. Свердловина, вигрібна яма та огорожа за вказаною адресою були збудовані пізніше, після червня 2007 року.
2. Залишкова вартість заміщення житлового будинку, свердловини, вигрібної ями та огорожі по АДРЕСА_1 станом на червень 2020 року становила 1050034 грн., що еквівалентно 39334 $ США.
Таким чином, за період спільного проживання однією сім'єю житловий будинок, який був повністю (на 100 %) збудований станом на 06.06.2020 рік, збільшився у вартості (порівняно з 15.06.2007 р.) на 936846 грн. (1050034 грн. -113188 грн.), що становить в доларовому еквіваленті - 39334 у.о. - 22413 у.о. = 16921 у.о.
Позивач вважає, що суттєве збільшення вартості будинку під час спільного сімейного проживання з відповідачем, враховуючи вартість вкладів кожного з подружжя у створення спільного чайна, дозволяє їй претендувати на 1/2 частку в праві спільної сумісної власності на об'єкт незавершеного будівництва.
Крім того, відповідач відмовляється оформлювати прийняття цього будинку до експлуатації та реєструвати право власності на нього, а позивачка позбавлена можливості здійснити такі дії, що перешкоджає їй реалізувати своє право на отримання у власність частини набутого за час шлюбу майна.
Враховуючи викладене, позивач, посилаючись на ст. ст. 60, 63, 69, 74 СК України та ст. ст. 317, 319, 321, 328, 331, 368, 372 ЦК України, просила суд встановити факт проживання однією сім'єю без реєстрації шлюбу ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , в період з 01.01.2007 року по 11.06.2010 року; визнати спільною сумісною власністю подружжя ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , та ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , об'єкт незавершеного будівництва по АДРЕСА_1 ; визнати право ОСОБА_1 як співзабудовника на 1/2 частину об'єкту незавершеного будівництва по АДРЕСА_1 . Судові витрати по справі покласти на відповідача.
Рішенням Макарівського районного суду Київської області від 03 листопада 2021 року у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 відмовлено.
Не погоджуючись з рішенням суду першої інстанції, ОСОБА_1 , через представника - адвоката Єрмака Олега Віталійовича, подала апеляційну скаргу, в якій, посилаючись на неповне з'ясування судом обставин справи, що мають значення для справи, невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи, неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просила рішення суду скасувати та ухвалити нове судове рішення, яким позовні вимоги задовольнити в повному обсязі.
Апеляційна скарга мотивована тим, що суттєве збільшення вартості будинку під час спільного проживання з відповідачем, враховуючи вартість вкладів кожного з подружжя у створення спільного майна, дозволяє позивачці претендувати на Ѕ частку в праві спільної сумісної власності на об'єкт незавершеного будівництва, що є предметом цього судового розгляду. При цьому зазначає, що суд першої інстанції, відмовляючи в задоволенні клопотання позивача про поновлення строку для подання доказів, застосував надмірний формалізм, що призвело до неповного з'ясування обставин справи. Зважаючи на таке, апелянт просить суд апеляційної інстанції прийняти докази, подані нею до суду 18 жовтня 2021 року та не прийняті судом першої інстанції. При цьому, обґрунтовуючи необхідність прийняття таких доказів, зазначає, що показання свідків позивача в сукупності з доказами, які не були прийняті судом першої інстанції, свідчили б про доведення позивачем факту проживання з відповідачем у період з 01 січня 2007 року по 11 червня 2010 року. Також апелянт наголошує на тому, що відповідач не надав суду жодних доказів, які б підтверджували його спроможність за власні кошти закінчити будівництво спірного будинку. Окрім того, апелянт вважає, що залишення судом першої інстанції заяви позивача про витребування інформації у відповідача про його доходи за вказаний період, що завадило об'єктивному та всебічному розгляду справи. Апелянт звертає увагу суду на те, що технічний паспорт, який є необхідним документом для прийняття будинку в експлуатацію, виготовлений лише в 2021 році лише після подачі ОСОБА_1 позовної заяви до суду, що викликає сумніви щодо спроб відповідача зареєструвати побудований будинок до реєстрації шлюбу між сторонами. Зазначає, що основну частину зароблених коштів позивач вкладала в цей будинок та вважає, що порівняльний аналіз доходів сторін дасть можливість встановити, чи міг відповідач самостійно завершити будівництво та оздоблення спірного об'єкта нерухомого майна та дійсно позивач не брала участі в будівництві через відсутність потреби. На думку апелянта, жодного доказу, який би підтверджував неспроможність позивача фізично допомагати відповідачу в будівництві будинку, до суду не надано. Також вказує, що докази, які містяться в матеріалах справи, свідчать, що станом на 2007 рік будинок не був готовий на 100 %. Враховуючи, що відповідачем не було спростовано висновку будівельно-технічного та оціночно-будівельного експертного дослідження, позивачкою були надані всі письмові докази, які підтверджують факт придбання нею матеріалів, обладнання для будівництва житлового будинку подружжя, апелянт вважає, що позовні вимоги є цілком обґрунтованими.
В ухвалі про відкриття апеляційного провадження учасникам справи було надано строк для подачі відзиву на апеляційну скаргу.
18 липня 2022 року до суду надійшов відзив ОСОБА_2 , направлений засобами поштового зв'язку 13 липня 2022 року, згідно якого відповідач просив апеляційну скаргу залишити без задоволення, судові витрати покласти на позивача.
При цьому, зазначає, що всі докази, які позивачка планувала надати до суду, можливо було зібрати раніше та подати разом з позовною заявою. Щодо клопотання апелянта про долучення доказів, відповідач заперечує. Також, посилаючись на правові висновки Верховного Суду, зазначає, що показання свідків та спільні фотографії не можуть бути єдиною підставою для встановлення факту спільного проживання однією сім'єю чоловіка та дружини без реєстрації шлюбу. Відповідач наголошує, що сам факт перебування у незареєстрованих шлюбних відносинах без установлення обставин ведення спільного господарства, побуту та бюджету не є підставою для визнання права власності на половину майна за кожною із сторін. Вказує, що в якості свідків зі сторони позивача для встановлення обставин, які відбувалися в смт. Макарів є люди, які проживають у місті Києві. Відповідач заперечує щодо твердження позивача про спільне проживання однією сім'єю, не перебуваючи в офіційному шлюбі. Вважає, що сам по собі факт періодичного спільного відпочинку, спільна присутність на святах і спільні фотографії не можуть свідчити про те, що між сторонами склалися відносини, притаманні подружжю. Відповідач звертає увагу суду на те, що згідно копії довідки за формою ОК-5 Пенсійного фонду України з вересня 2006 року по березень 2007 року ОСОБА_1 була безробітною. З березня 2007 року по лютий 2008 року отримувала мінімальний оклад. Вказане, на думку відповідача, свідчить про неможливість позивачки фінансувати будівництво спірного будинку з 01 січня 2007 року. Вказує, що будівництво здійснювалося відповідачем за допомогою трудової участі та фінансів відповідача та його батьків. Щодо доводів апелянта, які стосується технічного паспорта, відповідач зазначає, що термін законної дії даного документа обмежений законодавством і становить один рік з моменту виготовлення. А відтак, виконаний ліцензованою компанією оригінал технічної документації, який наданий відповідачем, має законну силу протягом періоду розгляду судової справи. При цьому відповідач наголошує, що проведення капітального будівництва з 1999 року по 2007 рік не співпадає з періодом проживання позивачки та відповідача в шлюбі з 2010 року по 2021 рік. Натомість в подальшому дій, які б суттєво вплинули на вартість будинку, не проводилось. Відповідач наголошує, що позивачем не доведено факту істотного збільшення вартості майна та що таке збільшення було викликане її власними коштами чи власною трудовою діяльністю. Щодо оціночно-будівельної експертизи зазначає, що даних на момент одруження в 2010 році про ступінь готовності незавершеного будівництва та оціночної вартості об'єкта немає. Крім того, наголошує, що визнання права власності на об'єкт незавершеного будівництва, не прийнятого в експлуатацію, в судовому порядку нормами Цивільного кодексу України чи іншими нормативними актами не передбачено.
У судовому засіданні представник апелянта просив апеляційну скаргу задовольнити.
Відповідач та його представник просили апеляційну скаргу залишити без задоволення.
Дослідивши матеріали справи, перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги, колегія суддів вважає за необхідне апеляційну скаргу задовольнити частково, виходячи з такого.
Відповідно до ст. 376 ЦПК України підставами для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни судового рішення є: неповне з'ясування обставин, що мають значення для справи, невідповідність висновків, викладених у рішенні суду, обставинам справи, порушення норм процесуального права або неправильне застосування норм матеріального права.
Відповідно до ст. 263 ЦПК України рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, яким суд, виконавши всі вимоги цивільного судочинства, вирішив справу згідно із законом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на основі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються, як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Судом встановлено, що 11.06.2010 року між сторонами у справі, а саме ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , та ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , зареєстровано шлюб, про що Відділом реєстрації актів цивільного стану Святошинського районного управління юстиції у м. Києві зроблено актовий запис №577 (свідоцтво про шлюб а.с. 15).
Те, що сторони були знайомі ще з 2007 року, визнається обома сторонами.
Свідок позивача ОСОБА_3 у судовому засіданні дав покази, що у 2007 році допомагав позивачці перевозити речі до новозбудованого будинку, проте в середину будинку не заходив. Зазначив, що тоді вже була криша, чи був паркан не помітив.
Свідок позивача ОСОБА_4 , який є сином позивачки, у судовому засіданні дав покази, що з відповідачем він познайомився на дні народжені матері у 2007 році, якого вона представила як свого чоловіка. В 2007 року мати проживала с. Коцюбинському, а влітку 2007 року переїхала в смт Макарів в будинок відповідача, де вже на той час були вхідні двері. Зазначив, що приїздив до матері в смт Макарів допомагав їй на городі, по будівництву він не допомагав. Мати з відповідачем разом відпочивати ніде не їздили, в період 2007-2010 роках разом святкували дні народження у ресторані (не вдома). В 2010 році був вже збудований повноцінний будинок.
Свідки відповідача ОСОБА_5 та ОСОБА_6 у судовому засіданні дали покази, що позивач почала проживати у спірному будинку приблизно з 2010 року вже у готовому будинку. Свідки в середині будинку в гостях ніколи не були.
Як вбачається з наданої позивачем довідки №958 від 20.03.2019 року Макарівської селищної ради, складеної на підставі Акту депутата ОСОБА_11 від 20.03.2019 року, ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , зареєстрована за адресою: АДРЕСА_2 , але фактично проживає за адресою: АДРЕСА_1 з 2007 року (а.с. 16).
Як вбачається з наданої відповідачем довідки №2623 від 23.09.2021 року Макарівської селищної ради, складеної на підставі Акту депутата ОСОБА_12 від 23.09.2021 року, ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , зареєстрована за адресою: АДРЕСА_2 , фактично проживала за адресою: АДРЕСА_1 з червня 2010 року по червень 2019 року (а.с. 205).
Відповідно до Рішення виконавчого комітету Макарівської селищної ради №164 від 24.12.1998 року ОСОБА_2 надано дозвіл на будівництво житлового будинку, сараю, гаража, погреба, літньої кухні, бані в АДРЕСА_1 (а.с. 17).
Як вбачається з Акту про відведення в натурі присадибної земельної ділянки для будівництва індивідуального житлового будинку від 19.02.1999 року, затвердженого районним архітектором Макарівського району, було встановлено в натурі межі присадибної земельної ділянки площею 1500 м2, виділеної ОСОБА_2 для будівництва індивідуального житлового будинку (а.с. 18).
Рішенням виконавчого комітету Макарівської селищної ради №120 від 29.07.1999 року ОСОБА_2 передано у приватну власність безкоштовно земельну ділянку для обслуговування житлового будинку площею 0,15 га (а.с. 57).
Відповідно до Висновку №ED-1702-1-1557.20, складеного 12.11.2020 року ТОВ «Судова незалежна експертиза України» (а.с. 19-1120):
- ступінь/відсоток готовності житлового будинку по АДРЕСА_1 станом на червень 2007 року складає - 65% (а.с. 45);
- ступінь/відсоток готовності житлового будинку по АДРЕСА_1 станом на 06.06.2020 року складає - 100% ( а.с. 45).
Також даним висновком експерта встановлено, що: 1. Залишкова вартість житлового будинку по АДРЕСА_1 станом на 15.06.2007 рік становила 113 188 грн., що еквівалентно 22 413 $ США. Свердловина, вигрібна яма та огорожа за вказаною адресою були збудовані пізніше, після червня 2007 року. 2. Залишкова вартість заміщення житлового будинку, свердловини, вигрібної ями та огорожі по АДРЕСА_1 станом на червень 2020 року становила 1 050 034 грн., що еквівалентно 39 334 $ США.
Як вбачається з додатків до Висновку №ED-1702-1-1557.20, складеного 12.11.2020 року ТОВ «Судова незалежна експертиза України» на замовлення позивача, а саме: копія гарантійного талону на дренажно-фекальний нанос «Нептун», який був придбаний 15.03.2014 року; копія титульної сторінки посібника з експлуатації свердловини насосу Sprut (свідоцтво про продаж від 06.10.2007 року); копія титульної сторінки інструкції по влаштуванню на терморегулятора DEVI від 22.08.2008 року; копія рахунку-фактури №СФ-1705 від 31.08.2012 р. на придбання паркету, плінтусів та комплектуючих, покупець ОСОБА_2 ; копія рахунку-фактури № СФ-1705 от 07.09.2012 р. на придбання паркету, плінтусів та комплектуючих, покупець ОСОБА_2 ; копія товарного чеку від 24.10.13 р. та копія титульної сторінки технічного паспорта на електричний підігрів підлоги Nexans; копія накладної №і-54 від 29.07.2011 р. на планку П-подібну, замовником якої був ОСОБА_7 , АДРЕСА_1 ; копія замовлення №77 від 27.07.2011 р. на пластикову водостічну систему Wavin покупцем якої був ОСОБА_2 , АДРЕСА_1 ; копія видаткової накладної №СТ-0003319 від 27.12.2011 р. на фанеру; копія специфікації до договору №4 від 12.01.2011 р. на модулі сходів та комплектуючі, покупцем яких був ОСОБА_2 ; копія товарного чеку №6-22/05 від 22.05.2012 р.; копія рахунку №37 від 21.05.2008 р. на сходи на горище Stallux 4, одержувачем яких був ОСОБА_8 ; копія видаткової накладної № РН-0003496 від 16.11.2009 р. на підвіконня та конструкції м/п, одержувачем яких була ОСОБА_1 ; копія технічного паспорта терморегулятора Ekson-MEX від 30.06.2010 р. разом із гарантійним сертифікатом від 03.06.2011 р. та титульною сторінкою інструкції по монтажу та експлуатації Ексон-2; копія гарантійного сертифіката на витяжку Fagor 6CDC-60X та товарного чеку №04/1213 від 13.12.10 р.; копія товарного чеку на газ поверхню Pyramida № 06/2611 від 26.11.2010 р.; копія товарного чеку від 15.09.2010 р. та титульної сторінки інструкції по експлуатації електричного водонагрівача Fagor; копія Рахунку-фактури №СФ-0003843 від 10.11.2009 р. на підвіконня та конструкції, одержувачем яких була ОСОБА_1 ; копіяпія сторінки з характеристикою електронасосу з робочим колесом вихрового типу «Pedrollo» купленого 22.05.2012 р., - всі вказані вище платіжні документи оформлені на відповідача ОСОБА_2 , окрім Рахунку-фактури №СФ-0003843 від 10.11.2009 р. (а.с. 93-111).
Як вбачається з Договору від 19.01.2005 року про приєднання до електричних мереж за адресою АДРЕСА_1 , замовник послуги є ОСОБА_2 , строк виконання договору до 19.02.2005 року (а.с.165).
Як вбачається з Договору №26/2 від 26.09.2007 року на буріння свердловини замовник послуги є ОСОБА_2 , строк виконання договору з 15.10.2007 року по 25.10.2007 року (а.с. 166).
На підтвердження того, що спірний будинок по АДРЕСА_1 на даний час не введений в експлуатацію, представником позивача надано відповідь архівного відділу Бучанської районної державної адміністрації Київської області №11 від 28.04.2021 року, відповідь Макарівської селищної ради №447 від 23.03.2021 року. Представником позивача також надано відповідь КП КОР «Київська обласне бюро технічної інвентаризації», що ними інвентаризаційна справа за вказаною вище адресою не заводилась (а.с. 184-187).
Як вбачається з технічного паспорту на житловий будинок по АДРЕСА_1 , виготовленого ФОП ОСОБА_9 , а саме експертом Баклан Б.В. (кваліфікаційний сертифікат №004648, а.с. 173), назва будівель та споруд/рік спорудження (реконструкції): житловий будинок (підвал) - 2005 рік, житловий будинок (І-ий поверх) - 2005 рік, прибудова - 2005 рік, ганок - 2005 рік, житловий будинок (мансарда) - 2005 рік, хвіртка - 2006 рік, ворота - 2006 рік, паркан №3 - 2006 рік, паркан №4 - 2006 рік. Крім того, станом на 2005 рік в будинку наявні наступне інженерне обладнання: електрика, водопровід, каналізація (а.с. 168-173).
Відмовляючи в задоволенні позову, судом першої інстанції зроблено висновок про те, що показання допитаних свідків щодо відносин сторін до встановленого судом факту проживання однією сім'єю без реєстрації шлюбу, не підтверджують наявності у них усталених відносин, які притаманні подружжю. Суд першої інстанції критично оцінив і не взяв до уваги надані позивачем довідки, оскільки вони містять суперечливу інформацію та покази свідка позивача ОСОБА_4 , який є її сином, тобто є заінтересованою особою у справі. Суд першої інстанції зроби висновок про те, що оскільки інших доказів спільного проживання позивача та відповідача однією сім'єю, а саме на підтвердження обставин спільного проживання, спільного побуту, взаємних прав та обов'язків подружжя з 2007 року суду не надано, позовні вимоги про встановлення вказаного факту залишаються судом без задоволення. Щодо вимог про визнання за позивачем права як співзабудовника на 1/2 частину житлового будинку по АДРЕСА_1 як спільного майна подружжя, суд першої інстанції зазначав, що під час перебування сторін у шлюбі залишковий ступінь готовності спірного будинку становить лише 35% і оскільки ні фінансова, ні трудова участь позивача у добудуванні 35% будинку не підтверджуються жодними письмовими доказами або показами свідків, позовні вимоги в цій частині також задоволенню не підлягають.
Оцінюючи висновки суду першої інстанції стосовно позовної вимоги про встановлення факту проживання однією сім'єю ОСОБА_1 і ОСОБА_2 в період з 01 січня 2007 року по 11 червня 2010 року, колегія суддів вважає, що суд першої інстанції дійшов правильних висновків про відмову в задоволенні позову в цій частині, виходячи з такого.
Відповідно до частини 1 статті 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів. Здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором (частина 1 стаття 5 ЦПК України).
Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
Частиною другою статті 3 СК України визначено, що сім'ю складають особи, які спільно проживають, пов'язані спільним побутом, мають взаємні права та обов'язки.
Відповідно до частин першої та другої статті 21 СК України шлюбом є сімейний союз жінки та чоловіка, зареєстрований у державному органі реєстрації актів цивільного стану. Проживання однією сім'єю жінки та чоловіка без шлюбу не є підставою для виникнення у них прав та обов'язків подружжя.
Згідно з частиною першою статті 36 СК України шлюб є підставою для виникнення прав та обов'язків подружжя.
У постанові Великої палати Верховного Суду від 03 липня 2019 року у справі № 554/8023/15-ц (провадження № 14-130цс19) зроблено висновок, що «вирішуючи спір про поділ майна, необхідно установити як обсяг спільного нажитого майна, так і з'ясувати час та джерела його придбання, а вирішуючи питання про встановлення факту проживання однією сім'єю без реєстрації шлюбу, суд має установити факти: спільного проживання однією сім'єю; спільний побут; взаємні права та обов'язки».
Відповідно до статті 74 СК України, якщо жінка та чоловік проживають однією сім'єю, але не перебувають у шлюбі між собою, майно, набуте ними за час спільного проживання, належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено письмовим договором між ними. На майно, що є об'єктом спільної сумісної власності жінки та чоловіка, які не перебувають у шлюбі між собою або в будь-якому іншому шлюбі, поширюються положення глави 8 цього Кодексу.
Для визначення осіб як таких, що перебувають у фактичних шлюбних відносинах, для вирішення майнового спору на підставі статті 74 СК України, суд повинен встановити факт проживання однією сім'єю чоловіка та жінки без шлюбу в період, протягом якого було придбано спірне майно.
Належними та допустимими доказами проживання чоловіка та жінки однією сім'єю без реєстрації шлюбу є, зокрема докази: спільного проживання, ведення спільного господарства, наявності у сторін спільного бюджету, проведення спільних витрат, придбання майна в інтересах сім'ї, наявності між сторонами подружніх взаємних прав та обов'язків, інших доказів які вказують на наявність встановлених між сторонами відносин притаманних подружжю.
Заявляючи таку позовну вимогу до суду, позивач зазначала, що сторони фактично проживали однією сім'єю і вели спільне господарство за адресою АДРЕСА_1 , починаючи з 2007 року. При цьому на підтвердження факту спільного проживання з відповідачем в період з 01 січня 2007 року по 11 червня 2010 рокупозивач надала Довідку № 958 від 20 березня 2019 року, видану Макарівською селищною радою Макарівського району Київської області, на підставі акту депутата Макарівською селищною радою Макарівського району Київської області ОСОБА_11 від 20 березня 2019 року та зазначала, що вказані обставини можуть підтвердити свідки.
Разом з тим, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції, що відомості, які містяться в наданій позивачем довідці № 958 від 20.03.2019 року Макарівської селищної ради, де зазначено, що ОСОБА_1 фактично проживала за адресою: АДРЕСА_1 з 2007 року, не можуть бути достатнім доказом для встановлення факту спільного проживання, оскільки така довідка містить суперечливу інформацію з урахуванням наданої відповідачем довідки №2623 від 23.09.2021 року Макарівської селищної ради, де зазначено, що ОСОБА_1 за вказаною адресою проживала з червня 2010 року.
Також, апеляційний суд вважає, що суд першої інстанції, даючи оцінку показанням свідків зі сторони позивача на підтвердження того, що сторони проживали однією сім'єю у вказаний у позовній заяві період, дійшов правильного висновку щодо їх неприйняття до уваги, оскільки покази свідків в даній справі носять узагальнений характер та стосуються здебільшого констатації наявності близьких відносин сторін, а покази свідка ОСОБА_4 , який є сином позивача, тобто є заінтересованою особою у справі, суд не може взяти до уваги як вмотивований доказ, достатній для задоволення позовної вимоги.
Крім того, покази свідків позивача не підтверджуються жодними іншими доказами, дослідженими судом.
А відтак, суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку, що показання допитаних свідків щодо відносин сторін до встановленого судом факту проживання однією сім'єю без реєстрації шлюбу, не підтверджують наявності у них усталених відносин, які притаманні подружжю.
Обов'язковою умовою для визнання чоловіка та жінки такими, що перебувають у фактичних шлюбних відносинах, крім власне факту спільного проживання, є наявність спільного бюджету, спільного харчування, купівлі майна для спільного користування, участі у спільних витратах на утримання житла, його ремонт, надання взаємної допомоги, наявність усних чи письмових домовленостей про порядок користування житловим приміщенням, інших обставин, які засвідчують реальність сімейних відносин.
Щодо заяви позивача про поновлення процесуальних строків для подання доказів (т.1, а.с.221-222) та заяви про приєднання доказів (т.1, а.с.223-224), поданих до суду першої інстанції 18 жовтня 2021 року, апеляційний суд зазначає про таке.
Як вбачається зі змісту заяви про поновлення процесуальних строків для подання доказів, позивач обґрунтовувала причини пропуску строку для подання вказаних доказів тим, що у зв'язку з переїздом, який був пов'язаний з припиненням шлюбних відносин з відповідачем, до закриття підготовчого засідання позивач не могла знайти фотографії та інші документи, які підтверджують факт спільного проживання сторін та ведення спільного побуту.
Як вбачається з матеріалів справи, судом першої інстанції 03 листопада 2021 року в судовому засіданні було відмовлено в задоволенні клопотання позивача про поновлення процесуальних строків для подання доказів відповідно до частини 4, 8 статті 83 ЦПК України.
Згідно з частиною 4 статті 73 ЦПК України якщо доказ не може бути поданий у встановлений законом строк з об'єктивних причин, учасник справи повинен про це письмово повідомити суд та зазначити: доказ, який не може бути подано; причини, з яких доказ не може бути подано у зазначений строк; докази, які підтверджують, що особа здійснила всі залежні від неї дії, спрямовані на отримання вказаного доказу.
Відповідно до частини 8 статті 83 ЦПК України докази, не подані у встановлений законом або судом строк, до розгляду судом не приймаються, крім випадку, коли особа, яка їх подає, обґрунтувала неможливість їх подання у вказаний строк з причин, що не залежали від неї.
З матеріалів справи не вбачається, що позивачем письмово повідомлялося про неможливість подання у встановлений законом строк з об'єктивних причин доказів, які вона просить долучити до матеріалів справи згідно вказаних заяв.
Окрім того, цивільним процесуальним законом також передбачено порядок витребування та забезпечення доказів.
Так, згідно частини 1 статті 84 ЦПК України учасник справи, у разі неможливості самостійно надати докази, вправі подати клопотання про витребування доказів судом. Таке клопотання повинно бути подане в строк, зазначений у частинах другій та третій статті 83 цього Кодексу. Якщо таке клопотання заявлено з пропуском встановленого строку, суд залишає його без задоволення, крім випадку, коли особа, яка його подає, обґрунтує неможливість його подання у встановлений строк з причин, що не залежали від неї.
Відповідно до частини 1 статті 116 ЦПК України суд за заявою учасника справи або особи, яка може набути статусу позивача, має забезпечити докази, якщо є підстави припускати, що засіб доказування може бути втрачений або збирання або подання відповідних доказів стане згодом неможливим чи утрудненим.
Натомість, як вбачається зі змісту позовної заяви, заходи забезпечення доказів не вживалися.
А відтак, враховуючи вищевикладене, суд першої інстанції дійшов правильного висновку про відсутність підстав для поновлення строку для подання доказів.
Крім того, апеляційним судом встановлено, що позивач не була позбавлена можливості реалізувати своє право на збирання та подання доказів до суду першої інстанції для обґрунтування позовних вимог.
Відповідно до статті 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції не обмежений доводами та вимогами апеляційної скарги, лише якщо під час розгляду справи буде встановлено порушення норм процесуального права, які є обов'язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права.
Відповідно до частини третьої статті 367 ЦПК України докази, які не були подані до суду першої інстанції, приймаються судом лише у виняткових випадках, якщо учасник справи надав докази неможливості їх подання до суду першої інстанції з причин, що об'єктивно не залежали від нього.
Тлумачення пункту 6 частини другої статті 356, частин першої - третьої статті 367 ЦПК України свідчить, що апеляційний суд може встановлювати нові обставини, якщо їх наявність підтверджується новими доказами, що мають значення для справи (з урахуванням положень про належність і допустимість доказів), які особа не мала можливості подати до суду першої інстанції з поважних причин, доведених нею. У разі надання для дослідження нових доказів, які з поважних причин не були подані до суду першої інстанції, інші особи, які беруть участь у справі, мають право висловити свою думку щодо цих доказів як у запереченні на апеляційну скаргу, так і в засіданні суду апеляційної інстанції.
Вирішуючи питання щодо дослідження доказів, які без поважних причин не подавалися до суду першої інстанції, апеляційний суд повинен врахувати як вимоги частини першої статті 44 ЦПК України щодо зобов'язання особи, яка бере участь у справі, добросовісно здійснювати свої права та виконувати процесуальні обов'язки, так і виключне значення цих доказів для правильного вирішення справи. Про прийняття та дослідження нових доказів, як і відмову в їх прийнятті, апеляційний суд зобов'язаний мотивувати свій висновок в ухвалі при обговоренні заявленого клопотання або в ухваленому судовому рішенні.
Вказані висновки узгоджуються із позицією Верховного Суду, викладеною в постанові від 13.01.2021 у справі № 264/949/19.
Отже, враховуючи вищевикладене, суд апеляційної інстанції не вбачає підстав для визнання поважними причин неподання до суду першої інстанції доказів, які апелянт просить дослідити в суді апеляційної інстанції.
Окрім того, колегія суддів зазначає, що показання свідків та спільні фотографії не можуть беззаперечно свідчити про факт спільного проживання сторін однією сім'єю без державної реєстрації у визначений період та не можуть бути визначальними у вирішенні даного питання.
За правилами ст. 76 ЦПК України, доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.
Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування (ч. 1 ст. 77 ЦПК України), а доказування не може ґрунтуватися на припущеннях (ч. 6 ст. 81 ЦПК України).
При цьому, належність доказів - правова категорія, яка свідчить про взаємозв'язок доказів з обставинами, що підлягають встановленню, як для вирішення всієї справи, так і для здійснення окремих процесуальних дій.
Правила допустимості доказів визначають легітимну можливість конкретного доказу підтверджувати певну обставину в справі. Правила допустимості доказів встановлені з метою об'єктивності та добросовісності у підтвердженні доказами обставин у справі, виходячи з того, що нелегітимні засоби не можуть використовуватися для досягнення легітимної мети, а також враховуючи те, що правосудність судового рішення, яке було ухвалене з урахуванням нелегітимного доказу, завжди буде під сумнівом.
Допустимість доказів є важливою ознакою доказів, що характеризує їх форму та означає, що обставини справи, які за законом повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами.
Згідно з ч. 2 ст. 77 ЦПК України, предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.
Відповідно до ч. 2 ст. 43 ЦПК України обов'язок надання усіх наявних доказів до початку розгляду справи по суті покладається саме на осіб, які беруть участь у справі.
Відсутність будь-яких заперечень з боку відповідача щодо заявлених позовних вимог, не є підставою для звільнення від доказування у відповідності до вимог ст. 82 ЦПК України саме позивача.
За вимогами ст. 13 Цивільного процесуального кодексу України суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених ними вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи.
Особа, яка бере участь у справі, розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд.
Відповідно до ч. ч. 1, 5, 6, 7 ст. 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. Суд не може збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи, крім витребування доказів судом у випадку, коли він має сумніви у добросовісному здійсненні учасниками справи їхніх процесуальних прав або виконанні обов'язків щодо доказів, а також інших випадків, передбачених цим Кодексом.
Проаналізувавши наведені норми процесуального права та встановлені судом першої інстанції обставини, апеляційний суд погоджується з висновком суду першої інстанції про недоведеність позовних вимог ОСОБА_1 про встановлення факту проживання однією сім'єю без реєстрації шлюбу.
Вказаний висновок суду першої інстанції апелянтом не спростовано. Отже, оскільки інших доказів спільного проживання позивача та відповідача однією сім'єю, а саме, на підтвердження обставин спільного проживання, спільного побуту, взаємних прав та обов'язків подружжя з 2007 року суду надано не було, судом першої інстанції вірно відмовлено в задоволенні такої позовної вимоги.
За відсутності правових підстав для задоволення позовних вимог про встановлення факту спільного проживання однією сім'єю без реєстрації шлюбу, відсутні і підстави, передбачені статтею 74 СК України вважати майно (спірну квартиру) таким, що належить на праві спільної сумісної власності сторонам, як жінці та чоловікові, які проживають однією сім'єю, але не перебувають у шлюбі між собою.
Поряд з цим, в частині позовних вимог про визнання об'єкту незавершеного будівництва спільним майном подружжя та визнання права спільної сумісної власності подружжя на об'єкт незавершеного будівництва та визнання права позивача на Ѕ частку об'єкту незавершеного будівництва, апеляційний суд не може повною мірою погодитися з висновками суду першої інстанції, враховуючи таке.
Статтею 60 СК України визначено, що майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя. Таке ж положення містить і стаття 368 ЦК України.
За загальним правилом застосування презумпції спільності майна подружжя, згідно зі ст. 60 СК України, майно, набуте подружжям за час шлюбу, є об'єктом спільної сумісної власності подружжя, і позивач не зобов'язаний доводити належність набутого за час шлюбу майна до майна подружжя. Той із подружжя, який порушує питання про спростування зазначеної презумпції, зобов'язаний довести обставини, що її спростовують.
Зазначена правова позиція висловлена у постанові Верховного Суду України від 24 травня 2017 року № 6-843цс17.
Крім того, апеляційний суд звертає увагу, що згідно з частиною першою статті 61 СК України об'єктом права спільної сумісно власності подружжя може бути будь-яке майно, за винятком виключеного з цивільного обороту.
Частиною четвертою статті 65 СК України встановлено, що договір, укладений одним із подружжя в інтересах сім'ї, створює обов'язки для другого з подружжя, якщо майно, одержане за договором, використане в інтересах сім'ї.
До складу майна, що підлягає поділу, входить загальне майно, наявне у подружжя на час розгляду справи, і те, що знаходиться у третіх осіб. При поділі майна враховуються також борги подружжя та правовідносини за зобов'язаннями, що виникли в інтересах сім'ї.
У постанові від 21 листопада 2018 року у справі № 372/504/17 (провадження № 14-325цс18) Велика Палата Верховного Суду висловила правову позицію про те, що зазначені норми свідчать про презумпцію спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу. Ця презумпція може бути спростована й один із подружжя може оспорювати поширення правового режиму спільного сумісного майна на певний об'єкт, в тому числі в судовому порядку. Тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції, покладається на того з подружжя, який її спростовує.
Вирішуючи спори між подружжям про майно, необхідно встановлювати обсяг спільного нажитого майна, наявного на час припинення спільного ведення господарства, з'ясовувати джерело і час придбання зазначеного майна.
Спільною сумісною власністю подружжя, що підлягає поділу, можуть бути будь-які види майна, незалежно від того, на ім'я кого з подружжя вони були придбані чи внесені грошовими коштами, якщо інше не встановлено шлюбним договором чи законом. До складу майна, що підлягає поділу включається загальне майно подружжя, наявне у нього на час розгляду справи, та те, що знаходиться у третіх осіб.
Відповідно до ст. 68 СК України, розірвання шлюбу не припиняє права спільної сумісної власності на майно, набуте за час шлюбу. Розпорядження майном, що є об'єктом спільної сумісної власності, після розірвання шлюбу здійснюється співвласниками виключно за взаємною згодою, відповідно до Цивільного кодексу України.
Згідно ч.1 ст. 69 СК України дружина і чоловік мають право на поділ майна, що належить їм на праві спільної сумісної власності, незалежно від розірвання шлюбу.
Частиною першою статті 70 СК України встановлено, що у разі поділу майна, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором.
Правовий режим спільної часткової власності визначається главою 26 ЦК України з урахуванням інтересів усіх її учасників. Володіння, користування та розпорядження частковою власністю здійснюється за згодою всіх співвласників, а за відсутності згоди - спір вирішується судом. Незалежно від розміру часток співвласники при здійсненні зазначених правомочностей мають рівні права.
За змістом ч.2 ст.372 ЦК України, у разі поділу майна, що є у спільній сумісній власності, вважається, що частки співвласників у праві спільної сумісної власності є рівними, якщо інше не встановлено домовленістю між ними або законом.
Поділ майна, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, здійснюється шляхом виділення його в натурі, а у разі неподільності присуджується одному з подружжя, якщо інше не визначено домовленістю між ними (частини перша, друга статті 71 СК України), або реалізується через виплату грошової чи іншої матеріальної компенсації вартості його частки (частина друга статті 364 ЦК України).
Ч. 2 ст. 364 ЦК України визначено, що якщо виділ в натурі частки із спільного майна не допускається згідно із законом або є неможливим, зокрема, у разі неподільності речі (відповідно до ч.2 ст.183 ЦК України, неподільною є річ, яку не можна поділити без втрати її цільового призначення), співвласник, який бажає виділу, має право на одержання від інших співвласників грошової або іншої матеріальної компенсації вартості його частки.
Натомість, у пункті 25 постанови від 21.12.2007 року № 11 «Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про право на шлюб, розірвання шлюбу, визнання його недійсним та поділ спільного майна подружжя» Пленум Верховного суду України роз'яснив, що, вирішуючи питання про поділ майна, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, зокрема неподільної речі, суди мають застосовувати положення частин четвертої, п'ятої статті 71 СК України щодо обов'язкової згоди одного з подружжя на отримання грошової компенсації та попереднього внесення другим із подружжя відповідної грошової суми на депозитний рахунок суду.
За відсутності такої згоди присудження грошової компенсації може мати місце з підстав, передбачених статтею 365 ЦК України, за умови звернення подружжя (одного з них) до суду з таким позовом (стаття 11 цього Кодексу) та попереднього внесення на депозитний рахунок суду відповідної грошової суми.
У разі коли жоден із подружжя не вчинив таких дій, а неподільні речі не можуть бути реально поділені між ними відповідно до їх часток, суд визнає ідеальні частки подружжя в цьому майні без його реального поділу і залишає майно у їх спільній частковій власності.
Крім того, як роз'яснив Верховний Суд в постанові від 7 лютого 2018 року у справі №654/5243/ 14-ц, якщо спірне майно набуто учасниками справи в період перебування в шлюбі, але зареєстровано на одного подружжя, це не позбавляє іншого з подружжя права на частку в такому майні. Конструкція норми ст.60 СК України свідчить про презумпцію спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу. Разом з тим, зазначена презумпція може бути спростована одним із подружжя. Тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції, покладається на того з подружжя, який її спростовує. Аналогічна правова позиція викладена в постанові Верховного Суду України від 24 травня 2017 року у справі №6-843цс17.
Матеріали справи не містять належних та допустимих доказів того, що 35% спірного об'єкта незавершеного будівництва було побудовано за рахунок одного з подружжя, у даному випадку відповідача, а отже вказане нерухоме майно є спільною сумісною власністю сторін.
При цьому слід надати належну правову оцінку доводам позивача про визнання права власності на частку в спільному сумісному майні.
Вирішуючи питання щодо правового режиму такого майна, суди мають встановити факти створення (придбання) сторонами майна внаслідок спільної праці, ведення спільного господарства, побуту, виконання взаємних прав та обов'язків, з'ясувати час придбання, джерело набуття (кошти, за які таке майно було набуте), а також мету придбання майна, що дозволяє надати йому правовий статус спільної сумісної власності.
Відповідно до ч.2 ст.331 ЦК України право власності на новостворене нерухоме майно (житлові будинки, споруди) виникає з моменту завершення будівництва (створення майна). Якщо договором або законом передбачено прийняття нерухомого майна до експлуатації, право власності виникає з моменту його прийняття до експлуатації. Якщо право власності на нерухоме майно відповідно до закону підлягає державній реєстрації, право власності виникає з моменту державної реєстрації.
Колегія суддів вважає, що спірний об'єкт незавершеного будівництва є саме новоствореним нерухомим майном, а не поліпшеним майном відповідача.
Указана обставина вбачається з Рішення виконавчого комітету Макарівської селищної ради №164 від 24.12.1998 року (а.с. 17), Акту про відведення в натурі присадибної земельної ділянки для будівництва індивідуального житлового будинку від 19.02.1999 року (а.с. 18), Рішення виконавчого комітету Макарівської селищної ради №120 від 29.07.1999 року (а.с. 57).
Згідно з ч.3 ст. 331 ЦК України до завершення будівництва (створення майна) особа вважається власником матеріалів, обладнання тощо, які були використані в процесі цього будівництва (створення майна).
Разом з тим, колегія суддів вважає за необхідне зазначити, що новостворене нерухоме майно набуває юридичного статусу житлового будинку після прийняття його до експлуатації і з моменту державної реєстрації права власності на нього. Однак до цього, не будучи житловим будинком з юридичного погляду, об'єкт незавершеного будівництва є сукупністю будівельних матеріалів, тобто речей як предметів матеріального світу, щодо яких можуть виникати цивільні права та обов'язки, тому такий об'єкт є майном, яке за передбачених законом умов може належати на праві спільної сумісної власності подружжю і з дотриманням будівельних норм і правил підлягати поділу між ними.
Правовий аналіз статей 60, 63, 69 СК України та статей 328, 331, 368, 372 ЦК України дозволяє дійти висновку про те, що об'єкт незавершеного будівництва, зведений за час шлюбу, може бути визнаний об'єктом права спільної сумісної власності подружжя із визначенням часток.
За позовом дружини, членів сім'ї забудовника, які спільно будували будинок, а також спадкоємців суд має право здійснити поділ об'єкта незавершеного будівництва, якщо, враховуючи ступінь його готовності, можна визначити окремі частини, що підлягають виділу, і технічно можливо довести до кінця будівництво зазначеними особами.
Аналогічний правовий висновок міститься також у постановах Верховного Суду від 27.03.2019 року при розгляді справи №397/290/14-ц та 28.01.2019 року при розгляді справи №607/2790/15-ц.
Отже, об'єкт незавершеного будівництва, зведений за час шлюбу за визначених законом умов може бути визнаний об'єктом права спільної сумісної власності подружжя із визнанням часток. При цьому суд може визнати право на частку об'єкта незавершеного будівництва за кожною із сторін.
Із системного тлумачення категорій "об'єкт нерухомого майна" (ч.1 ст. 181, пункт 6 ч. 1 ст. 346, ст. ст. 350 та 351 ЦК України) та "об'єкт незавершеного будівництва" (ст. 331 ЦК України), яке дає підстави для висновку, що об'єкт незавершеного будівництва є нерухомою річчю особливого роду, фізичне створення якої розпочате, але не завершене, а це допускає встановлення відносно неї суб'єктивних майнових, а також зобов'язальних прав у випадках та у порядку визначених цивільним законодавством.
Визнання правового режиму об'єкту незавершеного будівництва не є тотожним визнанню права власності на житловий будинок з господарськими будівлями, а тому не обумовлюється необхідністю попередньої реєстрації права на таке майно в установленому законом порядку.
Не будучи до моменту завершення будівництва, прийняття до експлуатації та державної реєстрації права власності житловим будинком з юридичного погляду, об'єкт незавершеного будівництва є сукупністю матеріалів, обладнання тощо, які були використанні у процесі такого будівництва (ч.3 ст. 331 ЦК України), тобто сукупності речей щодо яких можуть виникати цивільні права та обов'язки.
Відповідно до Висновку №ED-1702-1-1557.20 ТОВ «Судова незалежна експертиза України» ступінь готовності житлового будинку по АДРЕСА_1 станом на червень 2007 року складає - 65% (а.с. 45); ступінь/відсоток готовності житлового будинку по АДРЕСА_1 станом на 06.06.2020 року складає - 100% (а.с. 45). Тобто ступінь готовності спірного житлового будинку на момент реєстрації шлюбу становив 65%, а за час шлюбу відповідно було добудовано 35%. На час розгляду справи судом ступінь готовності об'єкту незавершеного будівництва становить 100% та він експлуатується за функціональним призначенням, що не заперечується сторонами.
Отже, враховуючи вказаний висновок, наданий позивачем, та не спростований відповідачем іншими доказами, слідує, що 35 % спірного об'єкта незавершеного будівництва збудовано за час шлюбу за спільні кошти подружжя та є об'єктом спільної сумісної власності подружжя; будівництво його фактично закінчено й він фактично експлуатується за своїм функціональним призначенням, але не приймається до експлуатації і право власності на нього не оформлюється з вини відповідача, а отже, позивач позбавлений можливості здійснити вказані дії, що перешкоджає йому реалізувати своє право на поділ набутого за час шлюбу майна.
Вказані висновки узгоджуються із правовю позицією Верховного Суду, викладеною в постанові від18 березня 2019 року в справі № 299/1757/16-ц (провадження № 61-4809св18).
За таких обставин, надавши оцінку наданим сторонам доказам у сукупності, колегія приходить до висновку про наявність правових підстав для часткового задоволення позову ОСОБА_1 , визнання 35 % об'єкту незавершеного будівництва житлового будинку по АДРЕСА_1 спільною сумісною власністю подружжя та визнання за ОСОБА_1 права спільної сумісної власності на 1/2 частину 35% об'єкту незавершеного будівництва по АДРЕСА_1 , керуючись принципом рівності часток подружжя у спільному сумісному майні. Документів, які б свідчили про необхідність відступу від указаного принципу матеріали справи не містять.
Отже, колегія суддів, перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги, вважає, що суд першої інстанції фактично встановивши, що сторонами у шлюбі було збудовано 35% об'єкту незавершеного будівництва, з урахування правила презумпції спільності майна подружжя, згідно зі ст. 60 СК України, дійшов помилкового висновку про відмову в задоволенні позовних вимог, з підстав не доведення участі позивача у даному будівництві.
Ухвалюючи судове рішення, колегія суддів приймає до уваги вимоги ст. 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» відповідно до якої суди застосовують при розгляді справи Конвенцію та практику Суду як джерело права та висновки Європейського суду з прав людини зазначені в рішення у справі «Руїс Торіха проти Іспанії» (Ruiz Torija v. Spain) від 9 грудня 1994 року, серія А, № 303А, п. 2958, про те, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною залежно від характеру рішення.
Таким чином, доводи апеляційної скарги про незаконність та необґрунтованість оскаржуваного судового рішення, порушення судом норм матеріального та процесуального права при його ухваленні, на переконання апеляційного суду, частково знайшли своє підтвердження під час розгляду справи.
Колегія суддів вважає, що оскаржуване рішення суду першої інстанції не в повній мірі є законним і обґрунтованим, судом першої інстанції було порушено вимоги матеріального та процесуального права, а висновки суду не в повній мірі відповідають обставинам справи, тому, судове рішення відповідно до ст. 376 ЦПК України, в частині визнання спільною сумісною власністю подружжя об'єкта незавершеного будівництва та визнання права власності на Ѕ частину об'єкта незавершеного будівництва слід скасувати та ухвалити в цій частині нове судове рішення, про задоволення позовних вимог частково.
Крім того, відповідно до вимог ч. 13 ст. 141 ЦПК України апеляційний суд проводить перерозподіл судових витрат.
Керуючись ст.ст. 374, 376, 381, 382, 383, 384 ЦПК України, Київський апеляційний суд
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 , подану представником - адвокатом Єрмаком Олегом Віталійовичем - задовольнити частково.
Рішення Макарівського районного суду Київської області від 03 листопада 2021 року в частині визнання спільною сумісною власністю подружжя об'єкта незавершеного будівництва та визнання права власності на Ѕ частину об'єкта незавершеного будівництва - скасувати та ухвалити в цій частині нове судове рішення.
Позовні вимоги ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання спільною сумісною власністю подружжя ОСОБА_1 та ОСОБА_2 об'єкт незавершеного будівництва по АДРЕСА_1 та визнання права власності ОСОБА_1 на 1/2 частину його частину - задовольнити частково.
Визнати спільною сумісною власністю подружжя ОСОБА_2 та ОСОБА_1 35% або 35/100 ідеальної частки об'єкту незавершеного будівництва по АДРЕСА_1 .
Визнати за ОСОБА_1 право власності на Ѕ частину від 35/100 частин об'єкту незавершеного будівництва по АДРЕСА_1 .
В іншій частині рішення суду залишити без змін.
Стягнути з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 витрати по сплаті судового збору у розмірі 1 520 грн. 05 коп. - за розгляд справи судом першої інстанції.
Стягнути з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 витрати по сплаті судового збору у розмірі 2 280 грн. 08 коп. - за розгляд справи судом апеляційної інстанції.
Постанова набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена до Верховного Суду протягом тридцяти днів у випадках, передбачених статтею 389 Цивільного процесуального кодексу України.
Повний текст постанови складено 26 вересня 2022 року.
Головуючий: Р.В. Березовенко
Судді: О.Ф. Лапчевська
Г.І. Мостова