м. Вінниця
26 вересня 2022 р. Справа № 120/5613/22
Вінницький окружний адміністративний суд у складі головуючого судді Маслоід Олени Степанівни, розглянувши у письмовому провадженні в порядку спрощеного позовного провадження адміністративну справу
за позовом: ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 )
до: Головного управління Пенсійного фонду України у Вінницькій області (вул. Хмельницьке шосе, 7, м. Вінниця, 21036)
про: визнання протиправним та скасування рішення, зобов'язання вчинити певні дії
До Вінницького окружного адміністративного суду звернулась ОСОБА_1 (далі - позивач) з позовною заявою до Головного управління Пенсійного фонду України у Вінницькій області (далі - відповідач 1) та Головного управління Пенсійного фонду України в Одеській області (далі - відповідач 2) про визнання протиправним та скасування рішення відповідача 2 № 0238300018641 від 27.06.2022 року про відмову в призначені позивачеві пільгової пенсії за віком за пунктом "з" ст. 13 Закону України "Про пенсійне забезпечення" та зобов'язання відповідача 1 призначити та виплачувати позивачеві пенсію згідно пункту "з" ст. 13 Закону України "Про пенсійне забезпечення" з 20.06.2022 року.
На обґрунтування позовних вимог, позивач зазначає, що 20.06.2022 року звернулася до відповідача 1 із заявою про призначення пенсії за віком на пільгових умовах згідно п. "з" ст. 13 Закону України "Про пенсійне забезпечення". Відповідач, за наслідками розгляду вказаної заяви, рішенням № 0238300018641 від 27.06.2022 року відмовив в призначенні пенсії у зв'язку з відсутністю у позивача визначеного віку, а саме 55 років. На думку позивача, в спірному випадку, враховуючи рішення Конституційного Суду України від 23.01.2020 року по справі № 1-5/2018, необхідно застосовувати ст. 13 Закону України "Про пенсійне забезпечення", в редакції до внесення змін Законом України від 02.03.2015 року №213-VIII "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо пенсійного забезпечення". Зазначеною статею встановлено такий пенсійний вік: у пункті „а“ для чоловіків - 50 років, для жінок - 45 років; у пунктах „б“-„з“ для чоловіків - 55 років, для жінок - 50 років. На момент звернення до відповідача 1 із заявою про призначення пільгової пенсії вік позивача становив 50 років, а тому відповідач протиправно відмовив останній в призначені такої пенсії.
Ухвалою суду від 27.07.2022 року дану позовну заяву прийнято до розгляду та відкрито провадження, а також визначено, що вона буде розглядатись в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) сторін. Крім того, даною ухвалою у відповідача 1 витребувано належним чином засвідчені матеріали пенсійної справи позивача.
11.08.2022 року за вх. № 40497/22 до суду від відповідача 1 надійшов відзив на позовну заяву, в якому наведено заперечення проти заявлених позовних вимог. Аргументуючи свою позицію відповідач 1 вказує на необґрунтованість посилань позивача на рішення Конституційного Суду України від 23.01.2020 року по справі № 1-5/2018 як на підставу виникнення у неї права на призначення пільгової пенсії у віці 50 років. В наведеному рішенні визнано такими, що не відповідають Конституції України ст. 13, ч. 2 ст. 14, п. "б"-"г" ст. 54 Закону України "Про пенсійне забезпечення " від 05.11.1991 року №1788-ХІІ з змінами, внесеними Законом України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо пенсійного забезпечення" від 02.03.2015 року №213-VIII. Проте положення п.8 ч. 2 ст. 114 Закону України "Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування" є чинними та не визнавалися неконституційними, а отже, вони підлягають застосуванню до правовідносин, що виникають з приводу призначення пенсій за віком на пільгових умовах водіям пасажирського транспортну. Відтак право на призначення пенсії у позивача виникне з 04.09.2026 року.
Разом із відзивом відповідачем 1 надано до суду витребувані докази.
Ухвалою суду від 05.09.2022 року до участі у справі як співвідповідача залучено Головне управління Пенсійного фонду України в Одеській області та витребувано в нього належним чином засвідчену копію оскаржуваного рішення про відмову в призначенні позивачеві пенсії.
15.09.2022 року за вх. № 45687/22 до суду від відповідача 2 надійшли витребувані докази та належним чином засвідчені матеріали пенсійної справи позивача.
20.09.2022 року за вх. №46348/22 до суду від відповідача 2 надійшов відзив на позовну заяву, в якому заперечує проти заявленого позову. Мотивуючи свою позицію відповідач 2 вказує, що відповідно до абз. 2 п.16 розділу ХV Закону України "Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування" відповідно до Закону України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо підвищення пенсій" №2148 від 03.10.2017 року (набрав чинності 11.10.2017 року) викладений в такій редакції: "Положення Закону України "Про пенсійне забезпечення" застосовуються в частині визначення права на пенсію за вислугу років для осіб, які на день набрання чинності Законом України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо підвищення пенсій" мають вислугу років та стаж, необхідні для призначення такої пенсії". Отже, положення Закону України "Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування" мають пріоритет над положеннями інших законів України, які регулюють подібні правовідносини, а положення Закону України "Про пенсійне забезпечення" застосовуються виключно в частині визначення права на пенсію за вислугу років. З огляду на викладене, положення пункту "з" ст. 13 Закону України "Про пенсійне забезпечення", на які здійснює посилання позивач, не підлягають застосуванню, оскільки з 11.10.2017 року положення вказаного закону в частині призначення пенсії з віком на пільгових умовах не застосовується. Крім того, відповідач 2 зауважує, що станом на момент виникнення спірних правовідносин положення Закону України "Про пенсійне забезпечення" не застосовувались при призначенні пенсій на пільгових умовах, а тому посилання позивача на рішення Конституційного Суду України від 23.01.2020 року по справі № 1-5/2018 є необґрунтованими, оскільки зазначене рішення впливає виключно на вищевказаний закон, який, в свою чергу, не застосовувався та не повинен був застосовуватись при прийнятті відповідачем 2 оскаржуваного рішення. Враховуючи вищевикладене, відповідач 2 вважає заявлені позовні вимоги безпідставними та такими, що не підлягають задоволенню.
Ч. 4 ст. 243 КАС України передбачено, що судове рішення, постановлене у письмовому провадженні, повинно бути складено у повному обсязі не пізніше закінчення встановлених цим Кодексом строків розгляду відповідної справи, заяви або клопотання.
У відповідності до вимог ч. 5 ст. 250 КАС України датою ухвалення судового рішення в порядку письмового провадження є дата складення повного судового рішення.
Дослідивши усі обставини справи та надавши їм юридичну оцінку, суд встановив наступне.
Позивач з 15.07.1990 року працює водієм трамваю у КП "Вінницька транспортна компанія".
20.06.2022 року позивач звернулась до відповідача 1 із заявою про призначення пенсії за віком на пільгових умовах.
На момент звернення із вказаною заявою вік позивача становив 50 років.
За принципом екстериторіальності заяву позивача розглянуто відповідачем 2.
За результатами опрацювання заяви та доданих до неї матеріалів, відповідачем 2 прийнято рішення № 023830018641 від 27.06.2022 року про відмову в призначенні позивачеві пенсії на пільгових умовах. Підставою для відмови визначено не досягнення позивачем віку, визначеного п. 8 ч. 2 ст. 114 Закону України "Про загальнообов'язкове державне пенсійне забезпечення", а саме - 55 років.
Позивач, не погоджуючись з вказаним рішенням відповідача 2, звернулась до суду з даним позовом.
Визначаючись щодо заявлених позовних вимог, суд виходив із такого.
Завданням адміністративного судочинства відповідно до ч. 1 ст. 2 КАС України є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб'єктів владних повноважень.
У ст. 19 Конституції України зазначено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Згідно вимог ст. 68 Конституції України кожен зобов'язаний неухильно додержуватися Конституції України та законів України, не посягати на права і свободи, честь і гідність інших людей.
Правовідносини, що виникають у сфері пенсійного забезпечення громадян, регулюються Законом України від 05.11.1991 року № 1788-ХІІ "Про пенсійне забезпечення" (далі - Закон № 1788-ХІІ) та Законом України від 09.07.2003 року № 1058-ІV "Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування" (далі - Закон № 1058-ІV).
Закон № 1788-ХІІ був введений в дію з 01.01.1992 року в частині норм, що стосуються призначення і виплати пенсій та коригування рівнів пенсій, призначених до введення цього Закону; з 01.04.1992 року в повному обсязі.
01.01.2004 року набув чинності Закон України від 09.07.2003 року № 1058-ІV "Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування".
03.10.2017 року Верховною Радою України було ухвалено Закон України № 2148-VІІІ "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо підвищення пенсій", що доповнив Закон № 1058-ІV розділом ХІV-1, який містить п. 2 ч. 2 ст. 114 такого змісту: "На пільгових умовах пенсія за віком призначається працівникам, зайнятим повний робочий день на інших роботах із шкідливими і важкими умовами праці за списком № 2 виробництв, робіт, професій, посад і показників, затвердженим Кабінетом Міністрів України, та за результатами атестації робочих місць, після досягнення 55 років і за наявності страхового стажу не менше 30 років у чоловіків, з них не менше 12 років 6 місяців на зазначених роботах, і не менше 25 років у жінок, з них не менше 10 років на зазначених роботах".
За приписами ст.12 Закону № 1788-ХІІ право на пенсію за віком мають чоловіки після досягнення 60 років і при стажі роботи не менше 25 років, жінки після досягнення 55 років і при стажі роботи не менше 20 років.
Натомість згідно з п. "з" ст. 13 в редакції, чинній до внесення змін Законом № 213-VІІІ на пільгових умовах мають право на пенсію за віком, незалежно від місця останньої роботи: водії міського пасажирського транспорту (автобусів, тролейбусів, трамваїв) і великовагових автомобілів, зайнятих у технологічному процесі важких і шкідливих виробництв:
- чоловіки після досягнення 55 років і при стажі роботи 25 років, в тому числі на зазначеній роботі не менше 12 років 6 місяців;
- жінки після досягнення 50 років і при стажі роботи 20 років, в тому числі на зазначеній роботі не менше 10 років.
Законом № 213-VІІІ, який набрав чинності з 01.04.2015 року, збільшено раніше передбачений п. "з" статті 13 Закону № 1788-ХІІ вік набуття права на пенсію на пільгових умовах, зокрема, жінкам з 50 років до 55 років.
Відповідно до п. 1 резолютивної частини рішення № 1-р/2020 по справі №1-5/2018 визнані такими, що не відповідають Конституції України, стаття 13, частина друга статті 14, пункти "б" - "г" статті 54 Закону № 1788-ХІІ зі змінами, внесеними Законом № 213-VІІІ (п. 1 рішення № 1-р/2020).
Згідно з п. 3 резолютивної частини зазначеного рішення застосуванню підлягають ст. 13, ч. 2 ст. 14, п. "б" - "г" ст. 54 Закону № 1788-ХІІ в редакції до внесення змін Законом № 213-VІІІ для осіб, які працювали до 1 квітня 2015 року на посадах, визначених у вказаних нормах, а саме: на пільгових умовах мають право на пенсію за віком, незалежно від місця останньої роботи, зокрема, працівники, зайняті повний робочий день на інших роботах із шкідливими і важкими умовами праці, за списком № 2 виробництв, робіт, професій, посад і показників, затверджуваним Кабінетом Міністрів України, і за результатами атестації робочих місць, у тому числі жінки після досягнення 50 років і при стажі роботи не менше 20 років, з них не менше 10 років на зазначених роботах.
Таким чином, рішенням № 1-р/2020 КСУ визнав неконституційними окремі положення Закону № 1788-ХІІ, у зв'язку із чим вони втратили чинність з дня ухвалення рішення (п. 2 резолютивної частини Рішення). Одночасно КСУ встановив, що підлягають застосуванню відповідні норми в редакції до внесення змін Законом № 213-VІІІ.
Відтак на час виникнення спірних правовідносин Закон № 1788-ХІІ, з урахуванням рішення № 1-р/2020, встановлював право на пенсію за віком на пільгових умовах за списком № 2 виробництв, робіт, професій, посад і показників, затверджуваним Кабінетом Міністрів України, для жінок після досягнення 50 років (за наявності стажу роботи та інших умов, визначених в рішенні КСУ).
Отже, на час виникнення спірних правовідносин була наявна колізія між нормами Закону № 1788-ХІІ з урахуванням Рішення № 1-р/2020 з одного боку, та Законом № 1058-ІV з іншого в частині віку набуття права на пенсію на пільгових умовах. Перший із цих законів визначав такий вік у 50 років, тоді як другий у 55 років.
Тому, оскільки норми названих законів регулюють одне і те ж коло відносин, суд доходить висновку, що вони явно суперечать один одному. Таке регулювання порушує вимогу "якості закону", передбачену Конвенцією про захист прав людини і основоположних свобод від 04.11.1950 року, та не забезпечує адекватний захист від свавільного втручання публічних органів державної влади у майнові права заявника (див. пункт 56 рішення ЄСПЛ від 14.10.2010 у справі "Щокін проти України").
У зв'язку з цим між сторонами виник спір, оскільки позивач вважає, що під час призначення їй пенсії за віком на пільгових умовах відповідач повинен керуватися положення ст. 13 Закону № 1788-ХІІ у редакції, чинній до внесення змін Законом № 213-VІІІ. Водночас пенсійний орган під час розгляду заяви позивачки про призначення їй пенсії керувався нормами ст. 114 Закону № 1058-ІV.
Отже, визначаючись з тим, нормами якого саме закону слід керуватися під час призначення пенсії позивачеві, суд враховує правову позицію Верховного Суду, сформовану за результатами розгляду справи № 360/3611/20.
Так, розглядаючи вказану справу, у постанові від 03.11.2021 року Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що у разі існування неоднозначного або множинного тлумачення прав та обов'язків особи в національному законодавстві органи державної влади зобов'язані застосувати підхід, який був би найбільш сприятливим для особи.
Тому застосуванню підлягають саме норми Закону № 1788-ХІІ з урахуванням рішення № 1-р/2020, а не Закону № 1058-ІV.
Ч. 5 ст. 242 КАС України передбачено, що при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування норм права, викладені в постановах Верховного Суду.
Згідно з ч. 3 ст. 291 КАС України при ухваленні рішення у типовій справі, яка відповідає ознакам, викладеним у рішенні Верховного Суду за результатами розгляду зразкової справи, суд має враховувати правові висновки Верховного Суду, викладені у рішенні за результатами розгляду зразкової справи.
Обставини цієї справи, склад її учасників, предмет спору та заявлені позовні вимоги вказують на те, що ця адміністративна справа є типовою справою, яка відповідає ознакам розглянутої справи № 360/3611/20.
Отже, враховуючи положення ч. 3 ст. 291 КАС України, при ухваленні рішення у цій справі суд має керуватися тими правовими висновками, що наведені Великою Палатою Верховного Суду у постанові за результатами розгляду справи № 360/3611/20.
Суд зауважує, що із запровадженням інституту зразкової справи суди першої та апеляційної інстанції зобов'язані при розгляді типових справ враховувати правові висновки Верховного Суду, викладені у рішенні за результатами розгляду зразкової справи.
Завдяки врахуванню правових позицій Верховного Суду у зразкових та типових справах створюється єдність судової практики, яка найкращим чином відповідає вимогам передбачуваності, верховенству права й ефективному захисту прав людини.
Як зазначено у рішенні ЄСПЛ від 28.10.1999 у справі "Брумереску проти Румунії" (Judgment in the case of Brumarescu v. Romania), принцип правової визначеності є одним із фундаментальних аспектів верховенства права. Для того, щоб судове тлумачення відповідало вимогам Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод необхідно, щоб судові рішення були розумно передбачуваними. Єдність судової практики є запорукою довіри громадян до судової влади, якщо суди у одних і тих самих правовідносини застосовуватимуть одні і ті самі норми законодавства, не інтерпретуючи їх на власний розсуд. Завдяки забезпеченню єдності судової практики реалізується конституційний принцип рівності всіх громадян перед законом і судом, гарантуватиметься стабільність правопорядку, об'єктивність та прогнозованість правосуддя.
Таким чином, оскільки ключовим для вирішення цієї справи є питання нормами якого саме закону слід застосовувати при призначенні пенсії за віком на пільгових умовах, і цьому питанню вже надано оцінку Верховним Судом під час розгляду справи № 360/3611/20, суд вважає обґрунтованими доводи позивача щодо застосування положень ст. 13 Закону № 1788-ХІІ під час призначення їй пенсії.
Так, відповідно до п. "з" ст. 13 Закону № 1788-ХІІ на пільгових умовах мають право на пенсію за віком, незалежно від місця останньої роботи: водії міського пасажирського транспорту (автобусів, тролейбусів, трамваїв) і великовагових автомобілів, зайнятих у технологічному процесі важких і шкідливих виробництв жінки після досягнення 50 років і при стажі роботи 20 років, в тому числі на зазначеній роботі не менше 10 років.
Аналіз наведених правових норм дає підстави для висновку, що водії міського пасажирського транспорту (автобусів, тролейбусів, трамваїв), а саме жінки, які досягнули 50-річного віку, мають право на призначення пенсії за віком на пільгових умовах по Списку № 2 при стажі роботи 20 років, у тому числі на зазначеній роботі не менше 10 років.
Судом встановлено та не заперечується відповідачем, що на час звернення позивача за призначенням пільгової пенсії, останній виповнилося 50 років, страховий стаж роботи становив 32 роки 06 місяців, у тому числі на роботах за списком № 2 - 25 років 06 місяців.
Отже, як загального, так і спеціального стажу роботи позивача достатньо для призначення їй пенсії за віком на пільгових умовах, про що відповідачем зазначено у спірному рішенні; спір щодо цих обставин між сторонами відсутній. Натомість спірним питанням є досягнення позивачем віку, з якого можливе призначення пенсії на пільгових умовах.
З огляду на викладене суд доходить до висновку, що відмова відповідача у призначенні пільгової пенсії за віком на підставі п. «з» ст. 13 ЗУ «Про пенсійне забезпечення» з посиланням на недосягнення позивачем пенсійного віку, визначеного ст. 114 Закону № 1058-ІV, а саме 55 років, є протиправною. Тож позовні вимоги в частині визнання протиправним та скасування рішення відповідача 2 № 0238300018641 від 27.06.2022 року є обґрунтованими та підлягають задоволенню.
Обираючи належний спосіб захисту порушених прав позивача, суд виходить з таких міркувань.
У силу ст. 2 КАС України метою адміністративного судочинства є ефективний захист прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб'єктів владних повноважень.
Ця мета узгоджується зі ст. 13 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод, відповідно до якої кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження.
Абз. 5, 6, та 7 вступної частини Рекомендації Rec (2004) 6 Комітету Міністрів Ради Європи державам-членам "Щодо вдосконалення національних засобів правового захисту", ухваленої на 114-й сесії 12.05.2004, передбачено, що, відповідно до вимог статті 13 Конвенції, держави-члени зобов'язуються забезпечити будь-якій особі, що звертається з оскарженням порушення її прав і свобод, викладених в Конвенції, ефективний засіб правового захисту в національному органі; крім обов'язку впровадити такі ефективні засоби правового захисту у світлі прецедентної практики Європейського суду з прав людини, на держави покладається загальний обов'язок розв'язувати проблеми, що лежать в основі виявлених порушень; саме держави-члени повинні забезпечити ефективність таких національних засобів як з правової, так і практичної точок зору, і щоб їх застосування могло привести до вирішення скарги по суті та належного відшкодування за будь-яке виявлене порушення.
Європейський суд з прав людини у своїх численних рішеннях сформував сталу практику оцінки ефективності засобу юридичного захисту. Засіб юридичного захисту, якого вимагає стаття 13, має бути "ефективним" як з практичної, так і з правової точки зору, тобто таким, що запобігає стверджуваному порушенню чи його повторенню в подальшому, або забезпечує адекватне відшкодування за те чи інше порушення, яке вже відбулося. Навіть якщо якийсь окремий засіб юридичного захисту сам по собі не задовольняє вимоги статті 13, задоволення її вимог може забезпечуватися за допомогою сукупності засобів юридичного захисту, передбачених національним законодавством (рішення у справі "Юрій Миколайович Іванов проти України", №40450/04, пункт 64).
У пункті 145 рішення від 15.11.1996 у справі "Чахал проти Об'єднаного Королівства" (Chahal v. the United Kingdom, (22414/93) [1996] ECHR 54) Європейський суд з прав людини зазначив, що стаття 13 гарантує на національному рівні ефективні правові засоби для здійснення прав і свобод, що передбачаються Конвенцією, незалежно від того, яким чином вони виражені в правовій системі тієї чи іншої країни. Суть цієї статті зводиться до вимоги надати заявникові такі міри правового захисту на національному рівні, що дозволили б компетентному державному органові розглядати по суті скарги на порушення положень Конвенції й надавати відповідний судовий захист, хоча держави - учасники Конвенції мають деяку свободу розсуду щодо того, яким чином вони забезпечують при цьому виконання своїх зобов'язань.
Зі змісту пункту 49 рішення Європейського суду з прав людини від 18.07.2006 у справі "Єфименко проти України" можливо дійти висновку про те, що не розглядається у якості ефективного засіб захисту, який: "є залежним від розсуду відповідних органів влади і не є безпосередньо доступним для того, кого він стосується".
Згідно зі ст. 17 ЗУ "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Суду як джерело права.
А відповідно до ч. 1, 2 ст. 6 КАС України, суд при вирішенні справи керується принципом верховенства права, відповідно до якого, зокрема, людина, її права та свободи визнаються найвищими цінностями та визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського суду з прав людини.
Велика Палата Верховного Суду у постанові від 12.02.2019 року (справа № 826/7380/15) вказала, що верховенство права, як основоположний принцип адміністративного судочинства, визначає спрямованість судочинства на досягнення справедливості та надання ефективного захисту. Статтею 13 (право на ефективний засіб юридичного захисту) Конвенції передбачено, що кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження. Правосуддя за своєю суттю визнається таким лише за умови, що воно відповідає вимогам справедливості і забезпечує ефективне поновлення в правах (абзац десятий пункту 9 Рішення Конституційного Суду України від 30.01.2003 №3-рп/2003). При цьому під ефективним засобом (способом) слід розуміти такий, що призводить до потрібних результатів, наслідків, дає найбільший ефект.
Отже, невід'ємною частиною конституційного права на судовий захист є можливість поновлення порушених прав і свобод громадян, правомірність вимог щодо поновлення яких встановлена у належній судовій процедурі та формалізована у судовому рішенні, що забезпечено конкретними гарантіями, які б дозволяли реалізувати його в повному об'ємі та забезпечувати ефективне поновлення в правах за допомогою правосуддя.
За обставин цієї справи суд, зважаючи на досягнення позивачем віку 50 років, наявність у неї загального стажу роботи тривалістю 24 роки 16 днів, у тому числі на роботах за списком № 2 - 10 років 11 місяців 5 днів, , що є достатнім для призначення пенсії за віком на пільгових умовах відповідно до п. "з" ст. 13 Закону № 1788-XII, дійшов висновку про наявність підстав для зобов'язання відповідача 1 призначити і виплачувати позивачеві пільгову пенсію за віком на підставі п. «з» ст. 13 ЗУ «Про пенсійне забезпечення» з 20.06.2022 року.
При цьому суд враховує, що за висновком Верховного Суду, наведеним у постанові від 24.12.2019 року у справі № 823/59/17, повноваження державних органів не є дискреційними, коли є лише один правомірний та законно обґрунтований варіант поведінки суб'єкта владних повноважень. Тобто, у разі настання визначених законодавством умов відповідач зобов'язаний вчинити конкретні дії і, якщо він їх не вчиняє, його можна зобов'язати до цього в судовому порядку. Отже, дискреційне повноваження може полягати у виборі діяти, чи не діяти, а якщо діяти, то у виборі варіанту рішення чи дії серед варіантів, що прямо або опосередковано закріплені у законі. А втручанням у дискреційні повноваження суб'єкта владних повноважень може бути прийняття судом рішення не про зобов'язання вчинити дії, а саме прийняття ним рішень за заявами заявників замість суб'єкта владних повноважень.
У цій справі пенсійний орган не уповноважений на встановлення умов для призначення особі пенсії за віком зі зниженням пенсійного віку, натомість такі умови визначені законом, а при їх досягненні особа має право на відповідний вид соціального захисту.
Обраний судом у конкретному випадку спосіб захисту порушеного права позивача відповідає завданням адміністративного судочинства, вимогам справедливості й забезпечить ефективне поновлення позивача в правах.
Згідно з ч. 1 ст. 9 КАС України розгляд і вирішення справ в адміністративних судах здійснюються на засадах змагальності сторін та свободи в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.
Відповідно до ч. 1, 2 ст. 77 КАС України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених ст. 78 цього Кодексу. В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.
Перевіривши юридичну та фактичну обґрунтованість доводів сторін, оцінивши докази суб'єкта владних повноважень та докази, надані позивачем, суд доходить висновку про наявність підстав для задоволення позову.
Вирішуючи питання про розподіл судових витрат у справі, суд зазначає, що згідно ч. 1 ст. 139 КАС України при задоволенні позову сторони, яка не є суб'єктом владних повноважень, всі судові витрати, які підлягають відшкодуванню або оплаті відповідно до положень цього Кодексу, стягуються за рахунок бюджетних асигнувань суб'єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі, або якщо відповідачем у справі виступала його посадова чи службова особа.
Позивачем при зверненні до суду з даним позовом сплачено судовий збір в сумі 992,40 грн.
Оскільки даний спір виник у зв'язку із прийняттям відповідачем 2 спірного рішення, таким чином, суд вважає за необхідне стягнути судовий збір саме з відповідача 2.
Отже, з огляду на те, що позов задоволено повністю, стягненню з Головного управління Пенсійного фонду України в Одеській області на користь позивача підлягає сплачений нею судовий збір у сумі 992,40 грн.
Керуючись Конституцією України, Законами України "Про пенсійне забезпечення","Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування" та ст. 2, 6, 9, 73-78, 90, 245, 246, 255, 295 КАС України, суд
Позовну заяву ОСОБА_1 до Головного управління Пенсійного фонду України у Вінницькій області та Головного управління Пенсійного фонду України в Одеській області про визнання протиправним та скасування рішення, зобов'язання вчинити певні дії задовольнити.
Визнати протиправним та скасувати рішення Головного управління Пенсійного фонду України в Одеській області №0238300018641 від 27.06.2022 року про відмову в призначенні ОСОБА_1 пільгової пенсії за віком за пунктом "з" ст. 13 Закону України "Про пенсійне забезпечення".
Зобов'язати Головне управління Пенсійного фонду України у Вінницькій області призначити і виплачувати ОСОБА_1 пільгову пенсію за віком на підставі п. «з» ст. 13 ЗУ «Про пенсійне забезпечення» з 20.06.2022 року.
Стягнути з Головного управління Пенсійного фонду України в Одеській області області за рахунок бюджетних асигнувань на користь ОСОБА_1 судовий збір у сумі 992 грн. 40 коп.
Рішення суду першої інстанції набирає законної сили в порядку, визначеному ст. 255 КАС України.
Відповідно до ст. 295 КАС України, апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня його проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини рішення суду, або розгляду справи в порядку письмового провадження, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.
Учасник справи, якому повне рішення суду не було вручено у день його проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження, якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.
Позивач - ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_1 )
Відповідач 1 - Головне управління Пенсійного фонду України у Вінницькій області (вул. Хмельницьке шосе, б. 7, м. Вінниця, 21036, код ЄДРПОУ 13322403)
Відповілач 2 - Головне управління Пенсійного фонду України в Одеській області (вул. Канатна, 83, м. Одеса, 65012, код ЄДРПОУ 20987385)
Повний текст рішення складено та підписано суддею 26.09.2022 року.
Суддя Маслоід Олена Степанівна