465/1150/22
2/465/2523/22
Іменем України
12.09.2022 року м. Львів
Франківський районний суд м. Львова в складі:
головуючого судді Кузь В.Я.
при секретарі судового засідання Савченко А.К.
розглянувши у відкритому судовому засіданні, в залі суду, в місті Львові цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання права власності на частку у праві спільної сумісної власності на квартиру, -
встановив:
Позивач звернувся в суд з позовною заявою про визнання права власності на частку у праві спільної сумісної власності на квартиру. Позовні вимоги обгрунтовує тим, що 07 вересня 2013 року між ним, позивачем, та відповідачкою укладено шлюб, що підтверджується свідоцтвом про шлюб, виданим 07.09.2013 року Виконавчим комітетом Рудківської міської ради Самбірського району Львівської області. За час перебування у шлюбі відповідачкою, на підставі договору купівлі-продажу, серія та номер: 5823, посвідченого 05.10.2017 року приватним нотаріусом Львівського міського нотаріального округу Новосад О. П., придбано квартиру номер АДРЕСА_1 . Інших об'єктів нерухомого майна він, позивач, та відповідачка за час перебування у шлюбі не придбавали. Рішенням Франківського районного суду м. Львова від 05.10.2021 року шлюб, укладений між ним та відповідачкою, розірвано. Після розірвання шлюбу він, позивач, звернувся до відповідачки з пропозицією подати нотаріусу на підставі ст. 70 Закону України "Про нотаріат" спільну заяву про видачу позивачу та відповідачці свідоцтв про право власності на частку у спільному майні подружжя, згідно з якими кожному з них належатиме 1/2 частки квартири. Вказана пропозиція відповідачкою відхилена у зв'язку з тим, що вона відмовилася визнати право спільної сумісної власності на квартиру, вважаючи квартиру своєю одноособовою власністю, а тому не бажає визнати за ним право власності на будь-яку частку квартири. Зазначає, що відмова відповідачки визнати ту обставину, що квартира належить на праві спільної сумісної власності за ним, позивачем, та відповідачкою, не відповідає фактичним обставинам придбання квартири та вимогам нормативно - правових актів України, якими регламентовано набуття майна у спільну сумісну власність подружжя. Відтак, просить задоволити позов, визнати право власності ОСОБА_1 ( АДРЕСА_2 , РНОКПП НОМЕР_1 ) на 1/2 частку квартири АДРЕСА_1 .
Ухвалою Франківського районного суду м. Львова від 29.04.2022р. відкрито спрощене провадження та призначено цивільну справу до судового розгляду по суті.
В матеріалах справи міститься клопотання представника відповідачки про продовження строку для подання відзиву, разом з тим станом на час розгляду справи, такий в матеріалах справи відсутній, як і відсутні будь - які докази, які свідчать про те, що такий не поданий з об"єктивних причин.
В чергове судове засідання учасники судового процесу не прибули, хоча належним чином повідомлячлися про дату, час та місце розгляду справи, представник позивача подав заяву про розгляд справи за його відсутності.
Дослідивши матеріали цивільної справи та з'ясувавши фактичні обставини, у їх сукупності, суд приходить до наступного.
Згідно ст. 4 ЦПК України, кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.
Згідно ст. 15 ЦК України, кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.
Згідно ст. 16 ЦК України, кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.
Судом встановлено, що згідно свідотцва про шлюб серії НОМЕР_2 , 07 вересня 2013 року між позивачем та відповідачкою укладено шлюб.
Рішенням Франківського районного суду м. Львова від 05.10.2021р. у цивільній справі №465/6149/21 шлюб, укладений 07.09.2013 року у виконавчому комітеті Рудківської міської ради Самбірського району Львівської області між ОСОБА_2 - ІНФОРМАЦІЯ_1 та ОСОБА_1 - ІНФОРМАЦІЯ_2 (актовий запис №23), розірвано.
Відповідно до Інформаційної довідки з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об"єктів нерухомого майна щодо об"єкта нерухомого мана №297382280 від 01.02.2022р., відповідачка ОСОБА_2 є власником квартири загальною площею 69,8 кв.м. за адресою АДРЕСА_1 .
Підставою для державної реєстрації, згідно довідки, є договір купівлі - продажу, серія та номер 5823, виданий 05.10.2017р., видавник приватний нотаріус Львівського міського нотаріального округу Львівської області Новосад О.П.
Відтак, з даних документів вбачається, що квартира АДРЕСА_1 придбана відповідачкою під час перебування в шлюбі з позивачем.
Крім того, в матеріалах справи міститься довідка №7/01-16, видана 09.02.2022р. приватним нотаріусом Львівського міського нотаріального округу Львівської області Новосад О.П. про те, що 05 жовтня 2017 року в реєстрі за №5822 засвідчено справжність підпису ОСОБА_1 на заяві про надання згоди на купівлю відповідачкою у справі нерухомого майна за ціною та на умовах на її, відповідачки, розсуд.
За змістом ч.ч. 1, 2 ст. 21 СК України, шлюбом є сімейний союз жінки та чоловіка, зареєстрований у державному органі реєстрації актів цивільного стану. Проживання однією сім'єю жінки та чоловіка без шлюбу не є підставою для виникнення у них прав та обов'язків подружжя.
Відповідно до ч. 1 ст. 36 цього Кодексу, шлюб є підставою для виникнення прав та обов'язків подружжя.
Відповідно до ст. 60 СК України майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя.
Виникнення права спільної сумісної власності щодо майна, набутого подружжям у шлюбі, презюмується законодавством.
Ч. 3, 4 ст. 368 ЦК України визначено, що майно, набуте подружжям за час шлюбу, є їхньою спільною сумісною власністю, якщо інше не встановлено договором або законом. Майно, набуте в результаті спільної праці та за спільні грошові кошти членів сім'ї, є їхньою спільною сумісною власністю, якщо інше не встановлено договором, укладеним у письмовій формі.
Відповідно до ст. 61 СК України, об'єктом права спільної сумісної власності подружжя може бути будь-яке майно, за винятком виключеного з цивільного обороту.
Статтею 63 СК України визначено, що дружина та чоловік мають рівні права на володіння, користування і розпоряджання майном, що належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено домовленістю між ними.
Зазначені норми закону свідчать про презумпцію спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу. Ця презумпція може бути спростована й один із подружжя може оспорювати поширення правового режиму спільного сумісного майна на певний об'єкт, в тому числі в судовому порядку. Тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції, покладається на того з подружжя, який її спростовує.
Така правова позиція викладена у постанові Верховного Суду України від 24.05.2017 року у справі №6-843цс17 та неодноразово викладалась у постановах Верховного Суду у складі колегій суддів палат Касаційного цивільного суду, а саме: постанові від 06 лютого 2018 року у справі №235/9895/15-ц, постанові від 05 квітня 2018 року у справі №404/1515/16-ц, постанові від 13 березня 2019 року у справі №334/9028/15-ц, постанові від 13 березня 2019 року у справі №756/10797/15-ц, постанові від 04 липня 2019 року у справі №127/3402/15-ц, постанові від 19.09.2019 року у справі № 235/4699/18.
Правовий висновок про презумпцію спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу, сформовано Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 21 листопада 2018 року у справі №372/504/17, у якій на підставі аналізу норм Цивільного кодексу України та Сімейного кодексу України, в тому числі ст.ст.355, 358 ЦК України, ст.ст.60, 70 СК України, викладено правовий висновок про те, що зазначені норми закону свідчать про презумпцію спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу.
Верховний Суд у складі Касаційного цивільного суду у постанові від 14.07.2020 у справі №552/5693/18 зазначив, що основні критерії надання майну статусу спільного сумісного, зокрема, є: час набуття такого майна; кошти за які таке майно було набуте (джерело набуття); мета придбання майна, яка дозволяє надати йому правовий статус спільної власності подружжя.
З аналізу чинного законодавства, вирішуючи спори між подружжям про майно, необхідно встановлювати обсяг спільно нажитого майна, наявного на час припинення спільного ведення господарства, з'ясовувати джерело і час його придбання. Спільною сумісною власністю подружжя, що підлягає поділу (статті 60, 69 СК, ч. 3 ст. 368 ЦК), відповідно до частин 2, 3 ст. 325 ЦК України можуть бути будь-які види майна, за винятком тих, які згідно із законом не можуть їм належати (виключені з цивільного обороту), незалежно від того, на ім'я кого з подружжя вони були придбані чи внесені грошовими коштами, якщо інше не встановлено шлюбним договором чи законом. Спільною сумісною власністю подружжя, зокрема, можуть бути: квартири, жилі й садові будинки. Майно, яке належало одному з подружжя, може бути віднесено до спільної сумісної власності укладеною при реєстрації шлюбу угодою (шлюбним договором) або визнано такою власністю судом з тих підстав, що за час шлюбу його цінність істотно збільшилася внаслідок трудових або грошових затрат другого з подружжя чи їх обох. До складу майна, що підлягає поділу включається загальне майно подружжя, наявне у нього на час розгляду справи, та те, що знаходиться у третіх осіб.
Ч.1 ст.69 СК України визначено, що дружина і чоловік мають правона поділ майна, що належить ім на праві спільної сумісної власності, незалежно від розірвання шлюбу.
Ч. 1 ст.70 СК України визначено, що у разі поділу майна, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором.
Жодних пояснень, які б спростовували зібрані у справі докази стороною позивача, відповідачкою не надано.
Відповідачка у справі суду не представила докази, які підтверджують те, що спріна квартира не була нажита подружжям за час шлюбу та за кошти, що належали їй особисто.
Набуття майна за час шлюбу створює презумпцію права спільної сумісної власності майна подружжя, яка не потребує доказування та не потребує встановлення інших обставин, крім набуття майна за час шлюбу, та існує поки не спростована. У разі коли презумпцію права спільної сумісної власності майна подружжя не спростовано за відсутності належних доказів того, що майно придбане за особисті кошти одного з подружжя, таке майно вважається спільною сумісною власністю та підлягає поділу, при цьому частки чоловіка та дружини у майні є рівними.
Якщо майно придбано під час шлюбу, то реєстрація прав на нього лише на ім'я одного із подружжя не спростовує презумпцію належності його до спільної сумісної власності подружжя.
Вирішуючи питання щодо поділу квартири суд виходить із того, що вона набута сторонами за час шлюбу і презумпція спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу не спростована, тому квартира є об'єктом спільної сумісної власності подружжя та підлягає поділу між позивачем та відповідачкою у рівних частках.
Згідно з частинами 1, 2 статті 2 ЦПК України, завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави. Суд та учасники судового процесу зобов'язані керуватися завданням цивільного судочинства, яке превалює над будь-якими іншими міркуваннями в судовому процесі.
Згідно ч.3 ст.12 ЦПК України, кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Відповідно до ч. 1 ст. 13 ЦПК України, суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.
Відповідно до ч.1 ст.76 ЦПК України, доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.
Статтею 81 ЦПК України визначено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.
Згідно ст. 89 ЦПК України, суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності.
Відповідно до ст.263 ЦПК України, судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Пунктом 2 Постанови пленуму Верховного суду України № 14 від 18 грудня 2009 року «Про судове рішення у цивільній справі» встановлено, що обґрунтованим визнається рішення, ухвалене на основі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених доказами, які були досліджені в судовому засіданні і які відповідають вимогам закону про їх належність та допустимість, або обставин, що не підлягають доказуванню, а також якщо рішення містить вичерпні висновки суду, що відповідають встановленим на підставі достовірних доказів обставинам, які мають значення для вирішення справи.
Європейський суд з прав людини зазначив, що пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (рішення ЄСПЛ від 18 липня 2006 року № 63566/00 «Проніна проти України (Pronina v. Ukraine)», § 23).
На підставі викладеного та керуючись ст. 55 Конституції України, ст..ст. 1, 3,10 , 12, 81, 89, 141, 258,259, 263-265 ЦПК України,-
постановив:
Позовні вимоги ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання права власності на частку у праві спільної сумісної власності на квартиру - задоволити.
В порядку поділу спільного сумісного майна подружжя визнати право власності ОСОБА_1 ( АДРЕСА_2 , РНОКПП НОМЕР_1 ) на 1/2 частку квартири АДРЕСА_1 .
Апеляційна скарга на рішення суду може бути подана протягом тридцяти днів з дня проголошення його повного тексту до Львівського апеляційного суду.
Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.
Учасник справи, якому повне рішення не було вручене у день його проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження, якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду
Строк на апеляційне оскарження може бути також поновлений в разі пропуску з інших поважних причин, крім випадків, зазначених у частині другій статті 358 цього Кодексу.
Апеляційна скарга подається безпосередньо до суду апеляційної інстанції.
Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.
У разі подання апеляційної скарги, рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Сторони у справі:
Позивач: ОСОБА_1 , зареєстрований за адресою: АДРЕСА_1 ;
Відповідач: ОСОБА_2 , зареєстрована за адресою: АДРЕСА_1 ;.
Суддя В. Кузь