справа № 380/23276/21
15 вересня 2022 року м. Львів
Львівський окружний адміністративний суд, суддя Клименко О.М., розглянувши в порядку спрощеного позовного провадження адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до військової частини НОМЕР_1 про стягнення середнього грошового забезпечення за несвоєчасний розрахунок при звільненні,-
ОСОБА_1 (Позивач) звернувся до Львівського окружного адміністративного суду із позовом до військової частини НОМЕР_1 (Відповідач), в якому просить:
- стягнути з відповідача - військової частини НОМЕР_1 на користь позивача ОСОБА_1 середнє грошове забезпечення за несвоєчасний розрахунок при звільненні (невиплата індексації грошового забезпечення та грошової компенсації за невикористані календарні дні додаткової відпустки як учаснику бойових дій) у розмірі 28885,38 гривень за період із 26 лютого 2019 року по 26 листопада 2021 року.
Свої вимоги позивач обґрунтовує тим, що проходив військову службу у військовій частині НОМЕР_1 . 25 лютого 2019 року позивача виключено зі списків особового складу військової частини та всіх видів забезпечення.
На момент виключення позивача зі списків особового складу військової частини та всіх видів забезпечення відповідач не виплатив йому грошову компенсацію за невикористані календарні дні додаткової відпустки як учаснику бойових дій та індексацію грошового забезпечення.
На виконання рішень Львівського окружного адміністративного суду від 30 червня 2021 року у справі № 380/3800/21 та від 31 травня 2021 року у справі № 380/3795/21 відповідач 26 листопада 2021 року виплатив позивачу грошову компенсацію за невикористані календарні дні додаткової відпустки як учаснику бойових дій у розмірі 9540,82 грн та індексацію грошового забезпечення у розмірі 20517,15 грн, разом - 30057,97 грн.
Позивач уважає, що оскільки відповідач не провів з ним під час звільнення з військової служби остаточний розрахунок, а здійснив такий лише 26 листопада 2021 року, виплативши грошову компенсацію за невикористані календарні дні додаткової відпустки як учаснику бойових дій та індексацію грошового забезпечення, то він відповідно до вимог статті 117 Кодексу законів про працю України має право на виплату середнього грошового забезпечення за весь час затримки такого розрахунку, сума якого, визначена відповідно до положень постанови Кабінету Міністрів України від 08 лютого 1995 року № 100 «Про затвердження Порядку обчислення середньої заробітної плати», з урахуванням принципу справедливості та співмірності становить 28885,38 гривень.
Зважаючи на вищенаведене, адміністративний позов просить задовольнити в повному обсязі.
Позиція відповідача викладена у відзиві на позовну заяву. Відповідач проти позову заперечує з тих підстав, що норми Кодексу законів про працю України не поширюються на військовослужбовців, оскільки військовослужбовці не перебувають у трудових відносинах із підприємствами установами, організаціями всіх форм власності та господарювання, а проходять військову службу. Військова частина НОМЕР_1 не повинна нести відповідальності за статтею 117 Кодексу законів про працю України внаслідок відсутності у неї статусу власника (роботодавця) або уповноваженого ним органу. Оскільки у законодавстві, що регулює правові відносини у сфері проходження військової служби питання стягнення середнього грошового забезпечення за час затримки розрахунку при звільненні взагалі не передбачено, то відсутні підстави застосування для врегулювання спірних правовідносин норм трудового законодавства.
Відповідач зазначає, що норми статті 117 Кодексу законів про працю України не розповсюджуються на правовідносини, що виникають у порядку виконання судового рішення про присудження виплати середнього грошового забезпечення.
Звертає увагу на те, що оскільки позивач добровільно написав рапорт на здачу справ та посади, то стягнення з відповідача середнього грошового забезпечення за несвоєчасний розрахунок при звільненні у розмінні частини 1 статті 117 Кодексу законів про працю України є безпідставним. При цьому позаяк на час звільнення позивача з військової служби спірні суми йому ще належали, то вина відповідача щодо їх невиплати була відсутня, а це виключає його відповідальність за статтею 117 Кодексу законів про працю України.
Зауважує, що визначення конкретного розміру суми середнього грошового забезпечення, яка вказана у змісті позовних вимог, є дискреційними повноваженнями органу військового управління.
Зважаючи на вищенаведене, у задоволенні позову просить відмовити у повному обсязі.
Відповідно до пункту 3 частини 3 статті 246 КАС України суд зазначає, що ухвалою судді від 10 грудня 2021 року відкрито спрощене позовне провадження в адміністративній справі без повідомлення (виклику) сторін.
Ухвалою суду від 16 березня 2022 року провадження у справі зупинено.
Ухвалою суду від 15 вересня 2022 року провадження у справі поновлено.
Суд встановив наступні фактичні обставини справи та відповідні їм правовідносини:
Відповідно до посвідчення серії НОМЕР_2 , виданого 01 квітня 2021 року Управлінням праці та соціального захисту населення Пустомитівської РДА, позивач є особою з інвалідністю третьої групи і має право на пільги, встановлені законодавством України для ветеранів війни - інвалідів війни.
Згідно витягу із наказу командира військової частини НОМЕР_1 (по стройовій частині) від 25 лютого 2019 року № 43 позивача з 25 лютого 2019 року виключено із списків особового складу частини та всіх видів забезпечення.
Рішенням Львівського окружного адміністративного суду від 31 травня 2021 року у справі № 380/3795/21 визнано протиправними дії військової частини НОМЕР_1 щодо нарахування та виплати ОСОБА_1 індексації грошового забезпечення не у повному обсязі за період з вересня 2017 року по 25 лютого 2019 року.
Зобов'язано військову частину НОМЕР_1 здійснити нарахування та виплату ОСОБА_1 індексації грошового забезпечення за період з вересня 2017 року по 28 лютого 2018 року з урахуванням базового місяця індексації - січень 2008 року та з 01 березня 2018 року по 25 лютого 2019 року з урахуванням базового місяця індексації - березень 2018 року, з урахуванням виплаченої суми.
Рішенням Львівського окружного адміністративного суду від 30 червня 2021 року у справі № 380/3800/21 визнано протиправною бездіяльність військової частини НОМЕР_1 щодо ненарахування та невиплати ОСОБА_1 грошової компенсації за невикористані календарні дні додаткової відпустки як учаснику бойових дій за період з 2018 року по 2019 рік, виходячи з грошового забезпечення станом на день звільнення з військової служби.
Зобов'язано військову частину НОМЕР_1 нарахувати та виплатити ОСОБА_1 грошову компенсацію за невикористані календарні дні додаткової відпустки як учаснику бойових дій за період з 2018 року по 2019 рік, виходячи з грошового забезпечення станом на день звільнення з військової служби.
На виконання рішень Львівського окружного адміністративного суду від 30 червня 2021 року у справі № 380/3800/21 та від 31 травня 2021 року у справі № 380/3795/21 відповідач 26 листопада 2021 року виплатив позивачу грошову компенсацію за невикористані календарні дні додаткової відпустки як учаснику бойових дій у розмірі 9540,82 грн та індексацію грошового забезпечення у розмірі 20517,15 грн, разом - 30057,97 грн (а.с.32, 33).
Позивач уважає, що оскільки виплату грошової компенсації за невикористані календарні дні додаткової відпустки як учаснику бойових дій та індексації грошового забезпечення відповідач у день його звільнення не провів, то він відповідно до статті 117 Кодексу законів про працю України має право на виплату середнього грошового забезпечення за весь період затримки такого розрахунку, у зв'язку з чим звернуся до суду з цим позовом.
Предметом розгляду у цій справі є оцінка наявності підстав для стягнення з відповідача на користь позивача середнього грошового забезпечення за час затримки розрахунку при звільненні, а саме невиплати у день звільнення з військової служби грошової компенсації за невикористані календарні дні додаткової відпустки як учаснику бойових дій та індексації грошового забезпечення.
Надаючи правову оцінку відносинам, що виникли між сторонами, суд виходить з такого.
Відповідно до статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Тобто, суб'єкт владних повноважень зобов'язаний діяти лише на виконання закону, за умов і обставин, визначених ним, вчиняти дії, не виходячи за межі прав та обов'язків, дотримуватися встановленої законом процедури, обирати лише встановлені законодавством України способи правомірної поведінки під час реалізації своїх владних повноважень.
За змістом статті 17 Конституції України держава забезпечує соціальний захист громадян України, які перебувають на службі у Збройних Силах України та в інших військових формуваннях, а також членів їхніх сімей.
Основні засади державної політики у сфері соціального захисту військовослужбовців та членів їхніх сімей визначені Законом України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» (далі - Закон № 2011-ХІІ).
Відповідно до статті першої Закону № 2011-ХІІ соціальний захист військовослужбовців - діяльність (функція) держави, спрямована на встановлення системи правових і соціальних гарантій, що забезпечують реалізацію конституційних прав і свобод, задоволення матеріальних і духовних потреб військовослужбовців відповідно до особливого виду їх службової діяльності, статусу в суспільстві, підтримання соціальної стабільності у військовому середовищі. Це право на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, у старості, а також в інших випадках, передбачених законом.
Згідно із частиною другою статті 1-2 Закону № 2011-ХІІ у зв'язку з особливим характером військової служби, яка пов'язана із захистом Вітчизни, військовослужбовцям надаються визначені законом пільги, гарантії та компенсації.
Відповідно до абзацу першого пункту першого статті 9 Закону № 2011-ХІІ держава гарантує військовослужбовцям достатнє матеріальне, грошове та інші види забезпечення в обсязі, що відповідає умовам військової служби, стимулює закріплення кваліфікованих військових кадрів.
Частина друга цієї ж статті передбачає, що до складу грошового забезпечення входять: посадовий оклад, оклад за військовим званням; щомісячні додаткові види грошового забезпечення (підвищення посадового окладу, надбавки, доплати, винагороди, які мають постійний характер, премія); одноразові додаткові види грошового забезпечення.
Грошове забезпечення визначається залежно від посади, військового звання, тривалості, інтенсивності та умов військової служби, кваліфікації, наукового ступеня і вченого звання військовослужбовця. Грошове забезпечення підлягає індексації відповідно до закону.
Згідно з частиною другою статті 24 Закону України «Про військовий обов'язок і військову службу» закінченням проходження військової служби вважається день виключення військовослужбовця зі списків особового складу військової частини (військового навчального закладу, установи тощо) у порядку, встановленому положеннями про проходження військової служби громадянами України.
Абзацом третім пункту 242 Положення про проходження громадянами України військової служби у Збройних Силах України, затвердженого Указом Президента України № 1153/2008 від 10 грудня 2008 року (далі - Положення) передбачено, що особа, звільнена з військової служби, на день виключення зі списків особового складу військової частини має бути повністю забезпечена грошовим, продовольчим і речовим забезпеченням. Військовослужбовець до проведення з ним усіх необхідних розрахунків не виключається без його згоди зі списків особового складу військової частини.
Аналіз викладених правових норм дає підстави дійти висновку, що звільнений з військової служби військовослужбовець на день виключення зі списків особового складу військової частини має бути повністю забезпечений матеріальним і грошовим забезпеченням. Тобто, у випадку звільнення військовослужбовця з військової служби з ним має бути проведено повний розрахунок за всіма видами належного йому на день звільнення продовольчого, речового та грошового забезпечення.
Суд встановив, що позивач виключений зі списків особового складу військової частини та всіх видів забезпечення з 25 лютого 2019 року, натомість грошова компенсація за невикористані календарні дні додаткової відпустки як учаснику бойових дій та індексація грошового забезпечення виплачені йому відповідачем на виконання рішень Львівського окружного адміністративного суду від 30 червня 2021 року у справі № 380/3800/21 та від 31 травня 2021 року у справі № 380/3795/21 26 листопада 2021 року.
Таким чином, станом на день виключення зі списків особового складу військової частини та всіх видів забезпечення відповідач не провів з позивачем розрахунок у повному обсязі.
За змістом частини 1 статті 47 Кодексу законів про працю України (тут і надалі в редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин) власник або уповноважений ним орган зобов'язаний в день звільнення видати працівникові належно оформлену трудову книжку і провести з ним розрахунок у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу.
Відповідно до приписів статті 116 Кодексу законів про працю України при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред'явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про нараховані суми, належні працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган повинен письмово повідомити працівника перед виплатою зазначених сум. В разі спору про розмір сум, належних працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган в усякому випадку повинен в зазначений у цій статті строк виплатити не оспорювану нею суму.
Згідно зі статтею 117 Кодексу законів про працю України в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку. При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору.
За загальним правилом пріоритетними є норми спеціального законодавства, а трудове законодавство підлягає застосуванню у випадках, якщо нормами спеціального законодавства не врегульовано спірні правовідносини або коли про це йдеться у спеціальному законі.
Непоширення норм Кодексу законів про працю України на військовослужбовців стосується саме порядку та умов визначення норм оплати праці (грошового забезпечення) та порядку вирішення спорів щодо оплати праці.
Питання ж відповідальності за затримку розрахунку при звільненні військовослужбовців зі служби (зокрема, затримку виплати як грошового забезпечення, так і затримку виплати грошової компенсації за невикористані календарні дні додаткової відпустки) не врегульовані положеннями спеціального законодавства. Це питання врегульовано Кодексом законів про працю України.
Ураховуючи те, що спеціальним законодавством, яке регулює оплату праці військовослужбовців, не встановлено відповідальність роботодавця за невиплату або несвоєчасну виплату працівнику всіх належних сум, суд дійшов висновку про можливість застосування норм статті 116 та 117 Кодексу законів про працю України як таких, що є загальними, та поширюються на правовідносини, які виникають під час звільнення з військової служби.
Суд відповідно до приписів частини п'ятої статті 242 КАС України враховує висновки щодо застосування норм права, викладені в постановах Верховного Суду від 01 березня 2018 року у справі № 806/1899/17 та від 31 травня 2018 року у справі № 823/1023/16.
З огляду на викладене суд відхиляє твердження відповідача про те, що норми Кодексу законів про працю України не поширюються на військовослужбовців, а також що оскільки у законодавстві, що регулює правові відносини у сфері проходження військової служби питання стягнення середнього грошового забезпечення за час затримки розрахунку при звільненні взагалі не передбачено, то відсутні підстави застосування для врегулювання спірних правовідносин норм трудового законодавства.
Щодо покликань відповідача на те, що норми статті 117 Кодексу законів про працю України не розповсюджуються на правовідносини, що виникають у порядку виконання судового рішення про присудження виплати середнього грошового забезпечення, суд звертає увагу на таке.
Нормами статей 116, 117 Кодексу законів про працю України на підприємство, установу, організацію покладено обов'язок провести зі звільненим працівником повний розрахунок, виплатити всі суми, що йому належать.
У разі ж невиконання такого обов'язку наступає, передбачена статтею 117 Кодексу законів про працю України, відповідальність.
Метою такого законодавчого регулювання є захист майнових прав працівника у зв'язку з його звільненням з роботи, зокрема захист права працівника на своєчасне одержання заробітної плати за виконану роботу, яка є основним засобом до існування працівника, необхідним для забезпечення його життя.
Частина перша статті 117 Кодексу законів про працю України стосується випадків, коли роботодавець за відсутності спору свідомо та умисно не проводить остаточний розрахунок з колишнім працівником.
Натомість частина друга статті 117 Кодексу законів про працю України стосується тих випадків, коли наявний спір між роботодавцем та колишнім працівником про належні до виплати суми та фактично охоплює два випадки вирішення такого спору.
Так, якщо між роботодавцем та колишнім працівником виник спір про розміри належних звільненому працівникові сум, то в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника, власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування (тобто, зазначене в частині першій статті 117 Кодексу законів про працю України). Відтак у цьому випадку законодавець не вважає факт вирішення спору фактом виконання роботодавцем обов'язку провести повний розрахунок із колишнім працівником, що зумовлює можливість відповідальність роботодавця протягом усього періоду прострочення.
У той же час, якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору. Таке правове регулювання є способом досягти балансу між захистом прав працівника та додержанням принципів справедливості і співмірності у трудових відносинах, враховуючи фактичні обставини, за яких стався несвоєчасний розрахунок та міру добросовісної поведінки роботодавця.
Правова позиція з цього питання викладена у постанові Верховного Суду від 20 травня 2021 року у справі № 380/3007/20.
Оскільки грошову компенсацію за невикористані календарні дні додаткової відпустки як учаснику бойових дій та індексацію грошового забезпечення позивачу не виплачено в день його виключення зі списків особового складу військової частини та всіх видів забезпечення (25 лютого 2019 року), то указана обставина свідчить про те, що при звільненні з військової служби відповідач не провів з позивачем повного розрахунку.
Отже, за встановлених обставин справи до спірних правовідносин застосуванню підлягають положення частини першої статті 117 Кодексу законів про працю України, згідно з якою на відповідача покладається обов'язок виплатити позивачу середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку.
Твердження відповідача про те, що оскільки позивач добровільно написав рапорт на здачу справ та посади, то стягнення середнього грошового забезпечення за несвоєчасний розрахунок при звільненні у розмінні частини 1 статті 117 Кодексу законів про працю України є безпідставним суд до уваги не бере, оскільки позивач не надавав згоди на виключення його зі списків особового складу військової частини та всіх видів забезпечення до проведення з ним повного розрахунку відповідно до абзацу третього пункту 242 Положення, що виключало б вину відповідача у невиплаті на момент звільнення позивача з військової служби усіх належних йому сум та як наслідок звільняло від відповідальності за статтею 117 Кодексу законів про працю України.
Покликання відповідача на те, що на час звільнення позивача з військової служби спірні суми йому ще належали суд оцінює критично, адже вказаний довід спростовується рішеннями Львівського окружного адміністративного суду від 30 червня 2021 року у справі № 380/3800/21 та від 31 травня 2021 року у справі № 380/3795/21, які набрали законної сили.
Суд також ураховує, що стаття 116 Кодексу законів про працю України оперує поняттям «всі суми, що належать працівнику», а стаття 117 цього Кодексу визначає санкцію за невиплату відповідних сум при звільненні.
У постанові від 26 лютого 2020 року у справі № 821/1083/17 Велика Палата Верховного Суду висловила правову позицію згідно з якою під «належними звільненому працівникові сумами» необхідно розуміти усі виплати, на отримання яких працівник має право станом на дату звільнення згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій, встановлених законодавством для осіб, які перебувають у трудових правовідносинах з роботодавцем (заробітна плата, компенсація за невикористані дні відпустки, вихідна допомога тощо).
Підсумовуючи вищенаведене, суд, з урахуванням фактичних обставин справи, та встановленого правового регулювання спірних правовідносин, які виникли між сторонами, доходить висновку про те, що, оскільки відповідач не провів з позивачем на день його виключення зі списків особового складу військової частини та усіх видів забезпечення розрахунок у повному обсязі, а саме не виплатив грошову компенсацію за невикористані календарні дні додаткової відпустки як учаснику бойових дій та індексацію грошового забезпечення, то позивач відповідно до статті 117 Кодексу законів про працю України має право на виплату середнього грошового забезпечення за весь період затримки такого розрахунку.
Щодо розрахунку суми стягнення середнього грошового забезпечення за весь час затримки виплати позивачу грошової компенсації вартості за неотримане речове майно та індексації грошового забезпечення суд зазначає наступне.
Відповідно до абзаців першого - четвертого пункту 2 Постанови Кабінету Міністрів України «Про затвердження Порядку обчислення середньої заробітної плати» № 100 від 08 лютого 1995 року (в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) (далі - Порядок № 100) обчислення середньої заробітної плати для оплати часу відпусток або для виплати компенсації за невикористані відпустки проводиться виходячи з виплат за останні 12 календарних місяців роботи, що передують місяцю надання відпустки або виплати компенсації за невикористані відпустки. Працівникові, який пропрацював на підприємстві, в установі, організації чи у фізичної особи - підприємця або фізичної особи, які в межах трудових відносин використовують працю найманих працівників, менше року, середня заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за фактичний час роботи, тобто з першого числа місяця після оформлення на роботу до першого числа місяця, в якому надається відпустка або виплачується компенсація за невикористану відпустку. Якщо працівника прийнято (оформлено) на роботу не з першого числа місяця, проте дата прийняття на роботу є першим робочим днем місяця, то цей місяць враховується до розрахункового періоду як повний місяць. У всіх інших випадках середня заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за останні два календарні місяці роботи, що передують місяцю, в якому відбувається подія, з якою пов'язана відповідна виплата. Якщо протягом останніх двох календарних місяців, що передують місяцю, в якому відбувається подія, з якою пов'язана відповідна виплата, працівник не працював, середня заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за попередні два місяці роботи.
Згідно з абзацами першим - третім пункту 3 Порядку № 100 при обчисленні середньої заробітної плати враховуються всі суми нарахованої заробітної плати згідно із законодавством та умовами трудового договору, крім визначених у пункті 4 цього Порядку. Суми нарахованої заробітної плати враховуються у тому місяці, за який вони нараховані та у розмірах, в яких вони нараховані, без виключення сум відрахування на податки, стягнення аліментів тощо, за винятком відрахувань із заробітної плати осіб, засуджених за вироком суду до виправних робіт без позбавлення волі. Премії та інші виплати, які виплачуються за два місяці або більш тривалий період, при обчисленні середньої заробітної плати включаються шляхом додавання до заробітку кожного місяця розрахункового періоду частини, що відповідає кількості відпрацьованих робочих днів періоду (місяців), за які такі премії та інші виплати нараховані. Така частина визначається діленням суми нарахованих премій та інших виплат на кількість відпрацьованих робочих днів періоду, за який вони нараховані, та множенням на кількість відпрацьованих робочих днів кожного місяця, що відноситься до розрахункового періоду для обчислення середньої заробітної плати.
Абзацом першим пункту восьмого Порядку № 100 визначено, що нарахування виплат, що обчислюються із середньої заробітної плати за останні два місяці роботи, провадяться шляхом множення середньоденного (годинного) заробітку на число робочих днів/годин, а у випадках, передбачених чинним законодавством, календарних днів, які мають бути оплачені за середнім заробітком. Середньоденна (годинна) заробітна плата визначається діленням заробітної плати за фактично відпрацьовані протягом двох місяців робочі (календарні) дні на число відпрацьованих робочих днів (годин), а у випадках, передбачених чинним законодавством, - на число календарних днів за цей період.
Відповідно до наявної у матеріалах справи Довідки військової частини НОМЕР_1 від 11 березня 2021 року № 1164 про виплачене грошове забезпечення (помісячно) із зазначеним розміром основних та додаткових видів грошового забезпечення та індексації грошового забезпечення ОСОБА_1 розмір грошового забезпечення позивача за два останні місяці служби перед звільненням (25 лютого 2019 року) становив 18227,22 грн (7849,25 грн за грудень 2018 року та 10377,97 грн за січень 2019 року).
Кількість календарних днів за грудень 2018 року - січень 2019 року становить 62 дні.
Відтак середньоденне грошове забезпечення позивача за два останні місяці служби перед звільненням складає 293,99 грн (18227,22 грн/62 календарних дні).
Період за час затримки розрахунку при звільненні по день фактичного розрахунку, а саме з 26 лютого 2019 року по 25 листопада 2021 року (включно) становить 1004 календарних дні.
Таким чином, середнє грошове забезпечення, яке підлягає виплаті позивачу у зв'язку з затримкою розрахунку при звільненні, становить 295165,96 грн (293,99 грн х 1004 календарних днів).
Разом з тим, надаючи правову оцінку розміру середнього грошового забезпечення, яке належить виплатити позивачу за час затримки розрахунку при звільненні, суд звертає увагу на таке.
Виходячи із приписів статті 116 Кодексу законів про працю України закон покладає на підприємство, установу, організацію обов'язок провести зі працівником повний розрахунок у день звільнення, а у разі його невиконання настає передбачена статтею 117 Кодексу законів про працю України відповідальність.
Встановлений статтею 117 Кодексу законів про працю України механізм компенсації роботодавцем працівнику середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні не передбачає чітких критеріїв оцінки пропорційності щодо врахування справедливого та розумного балансу між інтересами працівника і роботодавця. Хоча працівник є слабшою, аніж роботодавець стороною у таких правовідносинах, однак він має діяти добросовісно щодо реалізації своїх прав, а інтереси роботодавця також мають бути враховані. Тобто, має бути дотриманий розумний баланс між інтересами працівника та роботодавця.
Відповідно до частини першої статті 9 Цивільного кодексу України положення цього Кодексу застосовуються до врегулювання, зокрема, трудових відносин, якщо вони не врегульовані іншими актами законодавствами. Таким чином, положення Цивільного кодексу України мають застосовуватися субсидіарно для врегулювання трудових відносин, а у даному випадку спорів щодо проходження і звільнення з публічної служби.
Згідно із пунктом 6 частини першої статті 3 Цивільного кодексу України загальними засадами цивільного законодавства є справедливість, добросовісність та розумність.
Хоча законодавство не передбачає обов'язок працівника звернутись до роботодавця з вимогою про виплату йому належних платежів при звільненні, у таких правовідносинах працівник має діяти добросовісно, утримуючись від дій, які могли б порушити права інших осіб (частина друга статті 13 Цивільного кодексу України), та, не зловживаючи правом в інших формах (частина третя статті 13 Цивільного кодексу України).
Разом з тим оскільки відповідальність роботодавця перед колишнім працівником за неналежне виконання обов'язку щодо своєчасного розрахунку при звільненні не обмежена у часі та не залежить від простроченої заборгованості, за певних обставин обсяг відповідальності може бути нерозумним з огляду на його непропорційність наслідкам правопорушення. Він може бути несправедливим щодо роботодавця, а також невиправдано обтяжливим чи навіть непосильним.
У таких випадках невизнання за судом права на зменшення розміру відповідальності може призводити до явно нерозумних і несправедливих наслідків.
При цьому відшкодування, передбачене статтею 117 Кодексу законів про працю України, передусім спрямоване на компенсацію працівнику майнових втрат, яких він зазнає внаслідок несвоєчасного здійснення з ним розрахунку при звільненні зі сторони роботодавця.
Загальною ознакою цивільно-правової відповідальності є її компенсаторний характер. Заходи цивільно-правової відповідальності спрямовані не на покарання боржника, а на відновлення майнової сфери потерпілого від правопорушення. З урахуванням приписів частини першої статті 9 Цивільного кодексу України така спрямованість притаманна і заходу відповідальності роботодавця, передбаченому статтею 117 Кодексу законів про працю України.
Звертаючись із вимогою про стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні на підставі статті 117 Кодексу законів про працю України, позивач не повинен доводити розмір майнових втрат, яких він зазнав. Тому оцінка таких втрат працівника, пов'язаних із затримкою розрахунку при звільненні, не має на меті встановлення точного їх розміру. Суд має орієнтовно оцінити розмір майнових втрат, яких міг уникнути позивач за умови виконання роботодавцем свого обов'язку, встановленого статтею 116 Кодексу законів про працю України.
З огляду на наведені мотиви про компенсаційний характер заходів відповідальності у цивільному праві, суд з урахуванням принципів розумності, справедливості та пропорційності вважає за можливе за певних умов зменшити розмір відшкодування, передбаченого статтею 117 Кодексу законів про працю України.
При цьому слід зазначити, що необхідною умовою для покладення на підприємство, установу, організацію відповідальності за невиплату або затримку у виплаті належних працівникові сум при звільненні є наявність вини підприємства, установи, організації у такому несвоєчасному розрахунку або невиплати відповідної суми. Про це зазначив Верховний Суд у постанові від 04 березня 2020 року у справі № 806/3350/17, в якій суд касаційної інстанції зауважив, що для виникнення такого обов'язку власника та встановлення вини підприємства необхідно з'ясувати та дослідити причини, у зв'язку з чим не було своєчасно здійснено відповідні виплати.
Велика Палата Верховного Суду, приймаючи постанову від 26 червня 2019 року у справі № 761/9584/15-ц, погодилася з висновком, що суд може зменшити розмір відшкодування, передбаченого статтею 117 Кодексу законів про працю України, і що таке зменшення має залежати від розміру недоплаченої суми.
Водночас, виходячи з мети відшкодування, передбаченого статтею 117 Кодексу законів про працю України, яка полягає у компенсації працівнику майнових втрат, яких він зазнає внаслідок несвоєчасного здійснення з ним розрахунку з боку роботодавця, і які розумно можна було б передбачити, Велика Палата Верховного Суду вважає, що, з одного боку, не всі чинники, сформульовані у зазначеному висновку, відповідають такій меті. Так, сама лише наявність спору між працівником та роботодавцем з приводу розміру належних до виплати працівникові сум; момент виникнення такого спору, прийняття судом рішення щодо часткового задоволення вимог працівника, істотність розміру недоплаченої суми порівняно із середнім заробітком працівника не впливають на розмір майнових втрат, яких зазнає працівник у зв'язку з простроченням розрахунку. З іншого боку, істотним є період такого прострочення.
З огляду на викладене, Велика Палата Верховного Суду відступила від висновку Верховного Суду України, сформульованого у постанові від 27 квітня 2016 року у справі за провадженням №6-113цс16, і вказала, що, зменшуючи розмір відшкодування, визначений виходячи з середнього заробітку за час затримки роботодавцем розрахунку при звільненні відповідно до статті 117 Кодексу законів про працю України, необхідно враховувати:
- розмір простроченої заборгованості роботодавця щодо виплати працівнику при звільненні всіх належних сум, передбачених на день звільнення трудовим законодавством, колективним договором, угодою чи трудовим договором;
- період затримки (прострочення) виплати такої заборгованості, а також те, з чим була пов'язана тривалість такого періоду з моменту порушення права працівника і до моменту його звернення з вимогою про стягнення відповідних сум;
- ймовірний розмір пов'язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника.
- інші обставини справи, встановлені судом, зокрема, дії працівника та роботодавця у спірних правовідносинах, співмірність ймовірного розміру пов'язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника та заявлених позивачем до стягнення сум середнього заробітку за несвоєчасний розрахунок при звільненні.
Отже, з урахуванням конкретних обставин справи, які мають юридичне значення та, зокрема, визначених Великою Палатою Верховного Суду критеріїв, суд може зменшити розмір середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні працівника незалежно від того, чи він задовольняє позовні вимоги про стягнення належних звільненому працівникові сум у повному обсязі чи частково. Тому Велика Палата Верховного Суду також відступила від висновку Верховного Суду України, сформульованого у постанові від 27 квітня 2016 року у справі № 6-113цс16 про те, що право суду зменшити розмір середнього заробітку залежить від прийняття судом рішення щодо часткового задоволення вимог працівника про виплату належних йому при звільненні сум у строки, визначені статтею 116 Кодексу законів про працю України.
У разі, коли Велика Палата Верховного Суду відступила від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного в раніше ухваленому рішенні в одній зі справ Верховного Суду України, згідно з частиною шостою статті 13 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» суди враховують висновок, викладений у постанові Великої Палати Верховного Суду, навіть якщо аналогічні висновки Верховний Суд України сформулював також при розгляді інших справ (пункти 50, 88 постанови Великої Палати Верховного Суду від 31 жовтня 2018 року у справі № 161/12771/15-ц).
Ураховуючи обов'язковість вищевикладених висновків Верховного Суду, суд застосовує до обставин цієї справи наступні критерії зменшення розміру відшкодування, визначеного виходячи з середнього заробітку за час затримки роботодавцем розрахунку при звільненні, відповідно до статті 117 Кодексу законів про працю України:
- позивач звернувся до суду із позовом про визнання протиправною бездіяльності військової частини НОМЕР_1 щодо не нарахування та невиплати індексації грошового забезпечення у період з вересня 2017 року по 25 лютого 2019 року, а також грошової компенсації за невикористані календарні дні додаткової відпустки як учаснику бойових дій за період з 2018 року по 2019 рік включно (справи № 380/3795/21 та № 380/3800/21) у березні 2021 року, тобто після спливу більш ніж 24 місяців після виключення його зі списків особового складу військової частини та всіх видів забезпечення (25 лютого 2019 року).
- сума виплаченої грошової компенсації за невикористані календарні дні додаткової відпустки, як учаснику бойових дій (9540,82 грн) та індексації грошового забезпечення (20517,15 грн) - разом 30057,97 грн, які позивач отримав 26 листопада 2021 року, є більш ніж у дев'ять разів меншою, ніж визначена судом сума середнього грошового забезпечення позивача за час затримки розрахунку при звільненні (295165,96 грн).
З огляду на очевидну неспівмірність заявлених до стягнення сум середнього грошового забезпечення за час затримки розрахунку при звільненні зі встановленим розміром заборгованості, характером цієї заборгованості, діями позивача та відповідача суд уважає справедливим, пропорційним і таким, що відповідатиме обставинам цієї справи, які мають юридичне значення та наведеним вище критеріям, визначення розміру відповідальності відповідача за прострочення ним належних при звільненні позивача виплат у сумі 29517,60 грн, виходячи із наступних розрахунків.
Зокрема, істотність частки складових грошової компенсації за невикористану додаткову відпустку як учаснику бойових дій та індексації грошового забезпечення із середнім грошовим забезпеченням за час затримки розрахунку при звільненні складає: 30057,97 грн (сума грошової компенсації за невикористані календарні дні додаткової відпустки, як учаснику бойових дій та індексації грошового забезпечення)/295165,96 грн (середнє грошове забезпечення за весь час затримки розрахунку) = 0,1.
Сума, яка підлягає відшкодуванню з урахуванням істотності частки 0,1 становить: 29,40 грн (середньоденне грошове забезпечення позивача за два останні місяці служби перед звільненням (293,99 грн) х 0,1).
Таким чином, за 1004 календарних дні затримки розрахунку при звільненні середнє грошове забезпечення позивача за цей час затримки розрахунку складає 29517,60 грн (29,40 грн х 1004).
Зазначена сума не відображає дійсного розміру майнових втрат позивача, пов'язаних із затримкою розрахунку при звільненні, а є лише орієнтовною оцінкою тих втрат, які розумно можна було би передбачити з урахуванням статистичних усереднених показників.
В той же час суд звертає увагу на те, що визначена судом сума середнього грошового забезпечення за несвоєчасний розрахунок при звільненні (29517,60 грн) є більшою, ніж та, яку позивач просить стягнути на свою користь з відповідача (28885,38 грн).
Відповідно до частини другої статті 9 КАС України суд розглядає адміністративні справи не інакше як за позовною заявою, поданою відповідно до цього Кодексу, в межах позовних вимог.
Виходячи з меж заявлених позовних вимог, суд доходить висновку про наявність підстав для задоволення позовних вимог та стягнення з відповідача на користь позивача середнього грошового забезпечення за несвоєчасний розрахунок при звільненні у розмірі, який просить позивач, а саме 28885,38 грн.
Крім того, суд зазначає, що об'єктом оподаткування резидента є загальний місячний (річний) оподатковуваний дохід (пункт 163.1 статті 163 Податкового кодексу України.
В підпункті 164.1.1 пункту 164.1 статті 164 Податкового кодексу України передбачено, що загальний оподатковуваний дохід складається з доходів, які остаточно оподатковуються під час їх нарахування (виплати, надання), доходів, які оподатковуються у складі загального річного оподатковуваного доходу, та доходів, які оподатковуються за іншими правилами, визначеними цим Кодексом.
Як видно із підпункту 168.1.1 пункту 168.1 статті 168 Податкового кодексу України податковий агент, який нараховує (виплачує, надає) оподатковуваний дохід на користь платника податку, зобов'язаний утримувати податок із суми такого доходу за його рахунок.
Відповідно до абзацу 5 пункту 6 постанови Пленуму Верховного Суду України від 24 грудня 1999 року № 13 «Про практику застосування судами законодавства про оплату праці» задовольняючи вимоги про оплату праці, суд має навести в рішенні розрахунки, з яких він виходив при визначенні сум, що підлягають стягненню. Оскільки, справляння і сплата прибуткового податку з громадян є відповідно обов'язком роботодавця та працівника, суд визначає зазначену суму без утримання цього податку й інших обов'язкових платежів, про що зазначає в резолютивній частині рішення.
Ураховуючи те, що обов'язок щодо нарахування, утримання та сплати податку із суми доходу та відповідальність за утримання (нарахування) та сплату (перерахування) податку покладається на юридичну особу (її філію, відділення, інший відокремлений підрозділ), суд вважає, що визначення суми податку на доходи фізичних осіб та інших передбачених законом податків, зборів покладається саме на відповідача.
Згідно з вимогами статті 77 КАС України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення.
В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача, якщо він заперечує проти адміністративного позову.
Відповідно до статті 90 КАС України суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об'єктивному дослідженні.
Оцінивши докази, які є у справі за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об'єктивному дослідженні, та, враховуючи всі наведені обставини, суд дійшов до висновку про задоволення позову повністю.
Відповідно до пункту п'ятого частини першої статті 244 КАС України під час ухвалення рішення суд вирішує як розподілити між сторонами судові витрати.
Згідно із частиною першою статті 132 КАС України судові витрати складаються із судового збору та витрат, пов'язаних з розглядом справи.
Частиною другою цієї ж статті передбачено, що розмір судового збору, порядок його сплати, повернення і звільнення від сплати встановлюються законом.
Позивач звільнений від сплати судового збору на підставі пункту 8 частини першої статті 5 Закону України «Про судовий збір» та при зверненні до суду з цим адміністративним позовом його не сплачував, а тому розподіл судового збору на підставі статті 139 КАС України не здійснюється.
Докази понесення сторонами витрат, пов'язаних з розглядом справи, у матеріалах справи відсутні.
Керуючись ст.ст. 19-21, 72-77, 242-246, 255, 293, 295, підп.15.5 п.15 Перехідних положень, п.3 Розділу VI Прикінцевих положень КАС України, суд, -
Позов ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 ) до військової частини НОМЕР_1 ( АДРЕСА_2 ) про стягнення середнього грошового забезпечення за несвоєчасний розрахунок при звільненні - задовольнити повністю.
Стягнути з військової частини НОМЕР_1 на користь ОСОБА_1 середнє грошове забезпечення за час затримки розрахунку при звільненні за період з 26 лютого 2019 року по 25 листопада 2021 року (включно) в сумі 28885,38 грн.
Розподіл судових витрат не здійснюється.
Рішення суду набирає законної сили відповідно до статті 255 Кодексу адміністративного судочинства України.
Рішення може бути оскаржене за правилами, встановленими ст.ст. 295-297 Кодексу адміністративного судочинства України відповідно, з урахуванням положень підп.15.5 п.15 розд. VII «Перехідні положення» та п. 3 Розділу VI «Прикінцеві положення» цього Кодексу.
Повний текст рішення складено 15 вересня 2022 року.
Суддя Клименко О.М.